Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Довбуш

Дов Бер Горовіц. Довбуш // Winderleche majses, farlag Wanderer, Warsze 1923. З івриту переклала Белла Шварцман-Чарнота.

Довбуш

Хто ж із вас не чув про відважного розбійника Довбуша, некоронованого орла Карпат, шляхетного героя українських легенд? Не тільки в Чорногорі, його головнім царстві, було знане ім’я Довбуша. Слава та лунала гучно від Бескидів аж до польських Татр, бо дивним і незвичайним розбійником був той Довбуш. Не чинив кривди простим людям, а опікуючись, брав їх під свої сильні крила, що навіювали на всіх жах. На могутніх і заможних виміщав свою неприборкану жагу до пограбування.

Як тільки якийсь поміщик, як фараон, змушував своїх кріпаків до важкої праці, Довбуш переслідував кривдника і безжалісно розправлявся з ним за скоєне зло. Швидко, наче яструби, його хлопці обрушувалися з гори і підпалювали маєток з чотирьох боків. Якщо поміщик не здавався добровільно, то частували його палицею чи тортурами, щоб втихомирити, бо саме так він чинив зі своїми кріпаками. Нехай пам’ятає і внукам розповідає!

Багатством ділилися по-братськи. Золоті або срібні вироби, які легко було забрати, кидали в мішки. Все награбоване добро вивозили кіньми, яких забирали по дорозі, не забуваючи долучити дюжину найкращих корів…

Шинкареві, який тремтів від страху, вимовляючи передсмертну молитву, наказували тягнути бочки з горілкою і вином. Бідному платили золотом, багатому залишали дулю – йому Бог заплатить. Часом, як той замишляв щось або міг забаритися з переляку, не маючи більше терпіння, давали йому доброго батога.

Йшли до Довбуша за допомогою бідні й нужденні, бо завжди вислухає і ніколи не відпустить з порожніми руками – виходили з благословенням. Часом селяни в суперечці не могли порозумітися, то теж відправлялися до Довбуша, щоб той розсудив. Не залишав і їх без свого благословення.

Коли опришкам із повними лантухами приходив час повертатися в гори, щоб зникнути в глибинах своїх недосяжних криївок і печер, селяни зі своїми родинами ставали вздовж дороги, підкидаючи догори шапки, співаючи прощальні пісні та благословляючи своїх благодійників, а сиві старці креслили над їх головами хрест.

Не одна християнська дівчина витирала пеленою фартуха очі, бажаючи в дорогу: «Нехай вас Бог веде, хлопці».

 


2.

Після такого вступу можемо перейти власне до вмісту нашої історії та розповісти про зустріч, яка трапилась із моїм прапрапрадідом, рав Аароном Лейбом Горовіцем, «Ясинерем», приятелем і родичем Св. Баала Шем Това (святої його пам’яті), про якого ви могли довідатися більше з мого оповідання Хедва (Радість).

Колись на свято Сукот під час привітання ушпізін[1], сидів рав Аарон Лейб Горовіц в оточенні своїх синів і зятів у великому курені, поставленому так, що той прилягав до самого дому (жінки подавали їжу через вікно), і разом із ними, як того вимагає звичай, голосно, на повні груди співав змірес[2].

Їхні голоси солодко дзвеніли в чорних глибинах ночі, проганяючи геть різних бісів і нечисту силу.

Раптом двері куреня відчинились і на його порозі з’явився величезний гуцул із вродливим обличчям в обрамленні чорного в’юнкого волосся, вусами, вдягнений у розкішне вбрання, що тільки по неділях носилось. На голові мав капелюх зі справжнім павичевим пір'ям, на плечах – вишиванку, щедро оздоблену червоними і синіми нитками, та коштовну рушницю. З-за широкого пояса стирчали два пістолети, руків'я яких були прикрашені діамантами, та татарський кинджал. Окрім того, мав блакитні шаровари та червоні сап'янові чоботи. Було то втілення краси і небезпеки в одній особі. Наші люди одразу зблідли, бо не мусили навіть гадати, хто то був – перед ними стояв Довбуш. Наслухалися багато страшних історій і неодноразово тремтіли від самою думки, що може… Може… Може колись завітає до них, Боже збав… а зараз стояв перед ними живий. Але уста Довбуша широко усміхалися, а очі дивилися на них привітно і доброзичливо.

- Добривечір, Аронку – сказав – добривечір усім. Вибачте мені, що з’явився так несподівано і без запрошення. Не хотів, Боже збав, вам заважати. Йшов собі по дорозі разом із товаришами й почув, як ви співаєте. Огорнула наші серця така невимовна благодать, що не могли ми не зупинитися і не послухати. Якщо дозволите, то покличу інших і посидимо тут із Вами годинку. Нічого не бійтеся, даю вам слово Довбуша, що нікого з вас і вашої родини не скривдимо, волосинка не впаде з ваших голів.

Євреї заспокоїлися, бо добре знали, що слово Довбуша було святе. Довбуш свиснув, і за хвилину курінь наповнився опришками, високими і могутніми гуцулами і бойками, що всі були майже такого самого зросту, як їхній гершт, ватажок, хоча ніхто не був за нього вищий. Запропонували їм сісти. Гості розмістилися за столами, а реб Аарон Лейб Ясинер зі своєю родиною далі продовжували ушпізін…

Мандрівникам подали горілку і на закуску леках – медовий пиріг. Сиділи вони тихесенько, з повагою і зацікавленістю спостерігаючи за церемонією і вслухаючись в змірес, який їм припав до вподоби.

Посиділи так якийсь час, а потім дуже ввічливо попрощалися, вклонилися і подякували за все. Марат[3] Перл, моя прапрапрабабуся, в святковому убранні – в хустці, з довгими діамантовими сережками, загорнута в шовкову турецьку шаль – стояла біля вікна, як королева, а гості, виходячи, всі по черзі цілували їй руку. Інші жінки не відважились показатися, тільки крадькома зиркали з-за фіранок.

І пішли опришки далі своєю дорогою. Проте через деякий час поодаль почулися їх веселі й вільні коломийки, які вивели їх з полону іноземних, фантастичних змірес.

Реб Аарон Лейб і всі члени його родини підняли очі до неба, славлячи Бога і дякуючи, що заслужили на те, аби залишитися цілими і неушкодженими після такої зловісної зустрічі.

 

3.

Історія, яку я власне переповів, трапилась за тих часів, коли святий Бешт практикував свої семирічні молитви, усамітнившись в наших Карпатах, у горах, що оточують селище Чернявка, яке знаходиться між Кутами і Косовим. Хто ж із Вас не знає про те побожне, насичене святістю життя, яке вів Бешт як ністар, укритий від чужих очей? Хто ж із Вас не знає, які труднощі і злидні був змушений знести, заради своєї святої жінки, шляхетної марат Хани Малки? Вона теж не цуралася ніякої тяжкої роботи, тільки б допомогти своєму коханому святому чоловікові. З радістю працювала, хоча й не була призвичаєна до праці. З радістю, терпеливо поганяла свого маленького гуцульського коника, який втомлено тягнув непомірно важкий для нього віз із глиною через болотисті лісові та польові дороги до Косова або Кутів, щоб там, на ринку, заробити кілька грошів на хліб і якось прожити від шабату до шабату.

Не один раз траплялось, що кінь разом із возом застрягав у калюжі, і марат Хана була змушена сама підпихати задні колеса, повторюючи: «Нумо, мій конику, нумо, мій любий», проте ніколи, Боже збав, не взяла в руку батіг. Іноді, коли кінь був занадто розгарячений, струменями лився з нього піт і піднімалися клуби пари, жаліла бідне створіння і витирала його власним фартухом і вовняною гоївською ковдрою, яку стелила собі на дерев’яну лавку, аби було м’якше сидіти. Мала милосердя для створіння Божого, укривала його і закутувала.

“Гуцул”, відчуваючи її піклування, у відповідь весело і вдячно трусив гривою, ворушив вухами, махав хвостом…

 


4.
І ось одного чистого, прозорого осіннього ранку, по святкуванні Сукот, вже добре знайома нам група непрошених гостей вільно відпочивала собі й веселилася в лісі на узбіччі дороги до Косова. То були ті самі люди, яких ми зустріли у реб Аарона Горовіца з Ясенів.

Їхні спритні гірські коні, деякі з татарськими сідлами, а деякі без, паслися зі спутаними ногами поряд, а компанія насолоджувалася розкішним обідом і доброю горілочкою.

Шлях був у них такий: пішки від Сивулі, Довбушанки і Хом’яка, потім мали час завітати до двох маленьких селищ поблизу Солотвина, де сталася та історія, про яку йшося раніше, а зараз вже зі здобиччю поверталися до себе, до затишку своїх далеких печер дикої Чорногори.

Так розважалися собі біля багаття, передаючи по колу чималий срібний різьблений келих повний вина, коли один з них, права рука Довбуша – Іван Садахорський перервав веселощі, коли почув співаючий жіночий голос, що гармонійно акомпанував брязкоту їдучого воза.

– Хлопці – звернув їхню увагу – їде віз, і все свідчить про те, що зараз буде у нас приємне дамське товариство.

Одразу запанувала тиша. Причаїлися.

Скрип коліс і голос щораз ставали ближчі.

– Дивна мелодія – відізвався Довбуш – то співає не гуцулка, не наші то пісні. Що то за солодкий голос, брати, навіть янгол не співав би мелодійніше!

Тим часом віз вже в’їхав на лісову дорогу, і було виразно видно сивого коника, який підтюпцем дзеленчав перед возом; на возі сиділа вже знайома вам марат Хана Малка.

Довбуш наказав:

– Приведіть до мене цю красуню, нехай трошки з нами познайомиться.

Негайно Іван Садахорський запхав до рота свій товстий палець і одразу пронизливий свист роздер повітря.

Коник кинувся вбік, а перелякана марат Хана, роздивившись навкруги, помітила кілька опришків, що наближалася до неї. Не потребувала багато часу, щоб зрозуміти, що то за чоловіки, завдяки їхньому багатому убранню. Неодноразово зустрічала на своєму шляху подібних хлопців, проте тоді на очі натягала хустку, щоб не засліпляти блиском. До того ж пам’ятала про брошку, отриману від чоловіка, завдяки якій нічого поганого з нею жодного разу не сталося. Однак цього разу була насправді стурбована, бо ситуація виглядала небезпечно.

Опришки із задоволенням зауважили, що перед ними стоїть сама краса, і спалахнув у їхніх очах нечистий вогонь хтивості.

Хоча марат Хана не відрізнялася від місцевих селянок убранням, мала звичайну червону хустку і чорну вовняну камізельку, одного погляду вистачило, щоб розпізнати в ній витончену чужоземку, незважаючи на простий одяг.

Іван Садахорський, який добре знав, що в околицях Кутів мешкає значна кількість вірменів, запитав жінку:

– Ти вірменка чи єврейка?

– Я єврейка. Їду до свого чоловіка, який живе тут недалеко в лісі, молиться Богу і збирає трави для того, щоб своїми знаннями лікувати хворих. Маємо тільки цього коня і віз. Благаю Вас, не грішіть ще більше. Не ставайте на моїй дорозі й відпустіть мене з миром.

Посміхаючись, Іван Садахорський став їй на шляху:

– Ха-ха, не зможеш позбутися нас так швидко! Перш за все Довбуш сам має тебе побачити. Присягаюся, моя голубко, що як тільки зверне до тебе погляд своїх чорних очей, то зникнуть з твоєї голівоньки останні спогади про чоловіка, і сама будеш просити дозволу залишитись тут.

Так вихваляючись, Іван Садахорський навіть зухвало підняв руку, ніби даючи обітницю. І от, коли вже майже торкнувся своїми нечистими руками святого тіла скромної жінки, раптом відчув гострий біль в долоні, яка стала настільки важка, що, зляканий, був змушений її опустити.

– Тьху – сплюнув – якась чарівниця, чи що?

На що його товариші розсміялися: «Що ти за силач такий, коли тремтиш перед жінкою!»

– Тоді Ви покажіть їй, що вмієте – нетерпляче кинув у відповідь Іван Садахорський.

Не змусили його повторювати прохання двічі й одразу спробували зробити те саме, що й Іван. Їх спіткало щось значно гірше, ніж того бідолашного.

Незрозуміла сила оволоділа ними з такою міццю, що, кинувши вниз, так і залишила прикутими до землі. Смертельно перелякані, лежали вони і голосно стогнали від болю.

Приголомшений і роздратований тим, що сталося на його очах, Довбуш зі своїми друзями підійшов ближче і в повному заціпенінні розглядав удавану чарівницю. Кров його закипіла, бо не знав, що таке страх, і спалахнуло в ньому неприборкане бажання стати перед своїми товаришами і довести свою силу.

– Чарівнице! – крикнув – Підніми з землі моїх друзів, бо якщо не зробиш так, як я кажу, то розірву тебе як вівцю!

Сказав, і з-за широкого ременя блиснув його кинджал.

І трапилося диво – в одну мить випала зброя, а рука, що її тримала, вкрилася огидними виразками.

Тут вже жах їх не мав меж, а пиха змінилась глибокою приниженістю, бо почали благати:

– Їдь собі далі з миром, а якщо хочеш, можемо тебе супроводити, бо бачимо, що ти насправді Боже створіння і казала нам тільки правду – тільки зроби так, щоб наші друзі змогли піднятися з землі, а ватажок вилікувався!

– Остерігала вас, не приховувала, хто я така. У нас, євреїв, чарівниць немає. То Творець Всесвіту прислав своїх янголів, щоб охороняли слабку діву за заслуги її святого чоловіка. Якщо покаєтеся за свій вчинок і присягнете, що будете жити відповідно до принципу міда кенегед міда [по справедливості – переклад.], приведу вас до свого чоловіка. Сподіваюсь, що з Божою поміччю вилікує вас.

І всі опришки як один перехрестилися і присягнули, як їм наказала магарат Хана.

Перенесли Довбуша і всіх, хто лежав на землі, на віз, вистеливши його перед тим вовняними сардаками й кожухами; приготували коней і рушили в дорогу до святого Бешта.

 


5.

Незвичайний був той кортеж. На чолі їхала магарат Хана, потім слідував віз із хворими, оточений пішими, що підштовхували його на пагорбах, допомагаючи коню, а на самому кінці – вершники з лантухами.

Так поволі просувалися вперед, аж коли сонце повинно було ховатися за обрієм, дісталися до двох величезних крутих гір, що поросли густим лісом. В долині між ними і ховалась хатка святого Бешта.

Піднявши очі до верхівок гір, побачили, що на схилі однієї з них, у сонячному промінні стоїть чоловік із піднесеними до гори руками, стоїть, наче якесь небесне явище, випромінюючи святу наснагу.

Марат Хана зраділа:

– То він промовляє мінху[4] і прощається з сонцем…

Розбійники побачили, що чоловік той іде з піднятою вгору головою і піднесеними руками і взагалі не дивиться перед собою – ось-ось, здається, він вже на краю, ще один крок, ще мить, і впаде в прірву, сто футів вниз і розтовчеться на шматки… і трапилось диво. Та друга гора нахилилась до першої і святий Бешт, навіть не змінюючи постави, далі пішов своїм шляхом.

Набожне серце марат Хани сильно забилося від радості, коли побачила чоловіка. Ті дива наповнювали її душу терпінням і надією, даючи наснагу зносити виснажливу працю та будь-які труднощі.

Опришків та подія змусила зняти шапки, низько вклонитися і три рази перехреститися.

Тим часом сонце вже сховалось, і святий Бешт, скориставшись Кфіцат ХаДерах[5], опинився внизу.

Врешті й наша свита дісталася до хатинки в долині. Не було в ній нічого надзвичайного: побудована з круглих, обтесаних соснових колод, два віконця, кожне з яких мале лише одну шибку, дах, критий соломою.

Почувши галас, Бешт вийшов на поріг дому, а побачивши свою дружину верхом на коні та ще й у такому товаристві, широко посміхнувся.

Підійшов, допоміг дружині злізти, а вона одразу кинулась чоловікові на шию, і подружжя радісно розцілувалося (не повинна була нічого розповідати про те, що сталося, бо Бешт і так вже все знав, бо був святим). Опришки тим часом мали можливість зблизька роздивитися чоловіка. Одразу впізнали в ньому божого мандрівника з гір, от тільки здивувала їх його скромна одіж, бо був убраний бідніше за них, майже як місцеві селяни: в короткому кожушку з хутром назовні, синіх вовняних шароварах і звичайному взутті. І тільки ясність блакитних очей і янгольське сяйво свіжого, ясного обличчя в обрамленні довгої світлої бороди відрізняли його від всіх інших

З непокритими головами поклонилися опришки Бештові, а Іван Садархорський підійшов до нього, поцілував руку і заговорив:

– Вибач, Божий чоловіку, що так тяжко згрішили, не зрозуміли, хто ти такий. Нехай твій гнів проти нас, посоромлених, не буде скерований на нашого ватажка Довбуша чи на наших товаришів, які лежать безсилі на возі. Благаємо тебе, прояви милосердя, допоможи нам, вилікуй їх!

І святий Бешт їм на радість відповів:

– Не гніваюсь, не гніваюсь на Вас. З Божою допомогою зроблю все, щоб найшвидше знову були здоровими.

 


6.
Так і виросли навколо хатинки курені опришків, які очікували на одужання своїх друзів. Бешт щоденно їх відвідував, варив найрізноманітніші трави, які мали вилікувати хворих. Довбуш тішився більше за інших, коли поріг його колиби переступав святий Бешт. Мали звичку вести довгі розмови, під час яких Довбуш ставив питання, а Бешт відповідав, як рабин своєму учневі. У ході тих розмов добре серце ватажка розбійників почало прокидатися від своєї дрімоти.

Одного дня Бешт запитав Довбуша:

– Як довго ще будеш розбійником? Дивись, маєш в собі стільки доброти і любові до кожного створіння, то чому не можеш десь осісти, працювати на землі, побудувати дім, одружитися, мати дітей, виховати їх – просто жити так, як наказав Господь? Навіщо грішиш? Для чого береш те, що не тобі було дане Богом? Щоб не робив, залишаєшся злодієм, хоча маєш добрі помисли! Я певен, що твої друзі відчувають те саме. Не грабують заради самого грабування, адже так?

Довбуш у відповідь почав виправдовуватись:

– А що ще можу робити, святий чоловіку? І виріс завеликий, і сили маю забагато, і здоров’я; був єдиною втіхою своєї матері-вдови. В наших горах ніхто не знав про те зло, що коїться у світі навкруги. Не було у нас панів, не знаємо, що таке батіг чи нагайка наглядача, наші спини з гордістю випростані, і вільні ми, як орли. Ліс наш, тішимося вволю, полюючи на ведмедів і оленів; полонини наші, пасемо там овець. Чути там мелодії, що ллються з трембіт, сопілок і волинок пастухів, які пасуть отари і, граючи, проводять довгі літні сонячні дні.

Одного дня приїхали до нас вербувальники і комісари, аби зробити з нас рекрутів: обрізали наше довге кучеряве волосся, одягли тісні кайзерські штани і вивезли далеко до Відня, за глибокий Дунай, туди, де навіть круки не знайдуть наші кості.

Пізніше привезли нас до Коломиї і залишили. Пильнували нас солдати. А ми довго розмовляли до пізньої ночі, а потім напали на стражників, зв’язали, а самі з їхньою зброєю втекли в гори, в наші гори.

Точиться наша боротьба з того самого часу. Боротьба не на життя, а на смерть. Важка вона, і життя наше страшне. Як бачиш, до цього часу були ми переможцями…

 


7.

Постраждалі опришки вже встали з ліжок і чекали на Довбуша, рани якого теж майже загоїлись, бо навіть руками рухати міг. Занурений у довгі роздуми, прогулювався він долиною. З великою охотою розмовляв з Бештом, і одного дня, шукаючи його компанії і згоряючи від нетерпіння, набрався відваги і постукав у двері свого цілителя.

Бешт впустив гостя всередину, а той із зацікавленістю почав роззиратися навкруги убогої хатки: широке дерев'яне ліжко, покрите соломою та прикрите ковдрою, стіл і одна лавка. На столі книги. В кутку глиняна пічка, з якої дим виходив крізь дверцята.

Заговорив Довбуш голосом повним теплоти і терплячості:

– Дуже скоро прийде час нам прощатися, святий чоловіче, тому хотів побачити тебе у твоєму власному помешканні. Пробач мені мою цікавість…

– Будь ласка – відповів Бешт – тішуся, що прийшов. В такому разі розповім тобі про план, який маю на думці для тебе і твоїх друзів. План той міг би вас врятувати і стати у нагоді, якщо бажаєте стати баал тшува[6]… 

Вислухай мою пораду: залиш розбійництво і йди разом із друзями в гори Молдови, до Тугару. Там християн до війська не беруть. Вас там ніхто не знає. Оселіться там, купіть там землю. Покайтесь. А потім можете когось послати, щоб привіз ваших дівчат, звісно, якщо вони будуть вам вірними і висловлять бажання з вами піти. Там з ними й одружитесь.

Довбуш за часів своєї хвороби сильно змінився, окрім цього, постійно перебував в такій близькості до святого Бешта, що сам почав прагнути очищення, місця собі не знаходив. Коли ж почув запропонований план, то аж підскочив від радості, так загорівся тією думкою.

– Зроблю так, як кажеш, святий чоловіку – закричав, – Богом клянусь!

Проте Бешт додав:

– Якщо хочеш, щоб все пішло згідно з планом, будь уважним, щоб не пошкодував часом, і не захотів повернутися до долини. Звідси рушай в дорогу і йди прямо аж до самої Молдови.

Довбуш запевнив:

– Послухаю тебе і все зроблю саме так, як кажеш, згідно з твоїми святими словами. Нехай тебе Бог благословить за допомогу.

І ввійшла в тіло Довбуша інша душа. Натхненний новими надіями, вибіг він з хати до своїх приятелів.

 


8.

Довбуш детально переповів слова Святого Бешта своїм друзям. Прийшлися вони їм до смаку, бо їх, синів добрих господарів, вже огорнула туга за спокійним життям, білими м’якими ліжками, теплим обідом, надійним дахом над головою, дружиною, дітьми…

Останні дні ходили вони разом з Довбушем, що повернув свою силу і здоров’я, як уві сні, тільки й було чути про плани на подальше життя.

Ось нарешті прийшов день їхнього від’їзду. Вишикувались в чергу перед Святим Бештом, бо кожен хотів попрощатися і красно подякувати за те, що подарував нову душу і вказав дорогу до вільності.

Святий Бешт, поклавши руку на чоло, кожному давав своє благословення.

З Довбушем Святий Бешт довго тиснув руки. Очі ватажка зробилися вологими.

Навіть вже вирушивши в дорогу, не могли заспокоїтись, щохвилі оберталися і махали шапками.

І Бешт із ними прощався, махаючи їм своєю святою правою долонею.

 


9.

Коли ж настав гіркий час прощання з горами, опришки відчули, які дорогі вони їхнім серцям. Вийшли з Чорногори, пересуваючись переважно вночі, щоб ніхто не побачив і не організував облаву, бо тоді можна було б застрягнути в горах надовго, або ще гірше, взагалі забути про омріяну подорож.

Смуток огорнув їхні серця, як зрозуміли, що мають попрощатися зі стількома улюбленими місцями. Багато з них бачили перед собою наповнені сльозами очі коханих – проте повинні були піти, без жодного слова на прощання, без розради. І в той момент відчули, який важкий той тягар заборони святого Бешта сходити в долину.

Одного разу ніч застала їх у горах поблизу Косова. Внизу приязно світилися вікна, а кілька з них, недалеко від міста, була добре знайома Довбушу, бо належали вони до господарства Степана Дзвінка. Не один раз під покривом ночі стукав в ті двері, коли Степана не було вдома. Степаниха, улюблена коханка Довбуша, не раз охоче впускала його всередину, а випускала тільки на світанку, коли співали півні.

Думками був так цілковито і повністю біля коханої, голублячи її, що прагнення її побачити зробилося нездоланним. Не був в стані його опанувати:

– Друзі – раптом крикнув, – дозвольте мені хоч на годину зійти, бо не витримаю. Мушу хоч би під вікнами Степанихи пройтись. Подивіться, ось там в долині, так близько звідси, попрощаємось з нею.

Друзі остерігали ватажка, нагадуючи слова святого Бешта, але даремно: хтивість Довбуша була неприборкана і дика, як течія Черемоша. Кинув у відповідь:

– Не міг він того знати. Її дім взагалі поруч, тут внизу.

Не знав Довбуш, що слова ті шепнула йому до вуха сітра ахра[7], яка вже дуже довго чекала на його душу та душі його товаришів.

Друзі не здавалися, наполягаючи:

– Якщо ти підеш, то ми теж. Самого тебе не відпустимо.

І всі як один пішли по надто добре відомих їм стежках, що найшвидше привели їх до мети.

Ні Довбуш, ні його друзі навіть не припускали, що то була його остання ніч на землі.

До сьогоднішнього дня співають у нашому селі сумну пісню про смерть Довбуша. Його мовою вона починається так:

Ой, попід гай зелененький

Ходив Довбуш молоденький

Навіть автор цього оповідання – нехай не буде то вважатися за гріх – не раз співав її малим хлопчиком біля ватри разом із товаришами своїх дитячих забав, які пасли корів. Домашній вчитель мусив довго його шукати, допоки не знаходив і, сваривши, брав за руку та вів додому вчити трактат Бава Меція[8].

 

10.

Наблизившись до хати Степанихи, опришки причаїлись, а Довбуш підійшов до вікна і постукав, як то було умовлено між коханцями.

– Не відкрию, бо чоловіка немає вдома. Іди під три чорти! Ти мені не потрібен.

– Чи ти не знаєш, з ким розмовляєш і хто тут за дверима? – запитав Довбуш.

– Власне через те, що добре знаю, тому і не відчиню – пролунала відповідь.

У Довбуша закипіла дика, зла кров – гнів на коханку, що була йому невірною. Те, що видала його і давно чекала, щоб разом з чоловіком отримати за його голову нагородження – не прийшло йому на думку.

Як запалав у ньому вогонь, як притиснув своїми богатирським плечима ясенові двері – ті обвалилися під його натиском, і ввійшов до темного коридору…

Раптом почувся постріл, що перервав нічну тишу. Довбуш, поцілений кулею, звалився на землю.

То чоловік коханки, Степан Дзвінко, так добре прицілився з горища. Був осліплений ненавистю і високою нагородою, призначеною за голову Довбуша.

Перелякані друзі підбігли і знайшли його на підлозі в калюжі крові. Був ще притомний.

– Та сука мене зрадила – сказав слабим голосом – а я її так кохав… Прошу вас, здійсніть мою волю: не мстіть їй за мене, нехай утікає, вона ще настраждається – благав своїх друзів. – Хай не ллється кров хоча б в останні хвилини мого життя… а мене віднесіть в гори… і поховайте під смерекою. А самі зробіть так, як порадив святий чоловік. Нехай це буде ваше завдання. Не ступайте більше на кривавий шлях, бо кров – це не вода з Черемоша… Іване Садахорський, брати мої, ти будеш моїм наступником і ти тепер проведеш хлопців.

Четверо з товаришів поклали Довбуша на ноші, підстеливши перед тим його плащ. Решта, з розбитим серцем, у сльозах, слідувала за своїм героєм-очільником у сяйві місяця…

Довбуш ще довго переконував товаришів слабким голосом. Востаннє підняв очі на чарівні чорні гори, ліси і темно-синє зоряне небо…

І ледве чутно прошепотів:

– А незабаром моя душа буде мандрувати Чумацьким Шляхом… Боже, помилуй мою грішну душу…

По тих словах Довбуш закрив очі назавжди.

 


11.

Його товариші осиротіли, як стадо без пастуха, залишились без поради і без наставництва. Іван Садахорський так і не провів їх через гори. Розбиті, опришки розділилися. Не мав над ними такої влади, як Довбуш.

Чорні круки, передвісники біди, почали кружляти над їхніми головами.

Облави були все частіші і все більш небезпечні. Військовим вже не було чого боятися Довбуша.

Залізна рука схопила їх всіх. Вирок був безжальний – страчені через повішення.

На площах Чернівців, Станіславова і Коломиї колисалися на шибеницях стрункі, високі тіла найгарніших, найсильніших, гордих мешканців Карпат.

Люті вітри, розбуджені самотністю їхніх згаслих душ, тріпали довгі чорні пасма кучерявого волосся, що ще так недавно легенько, ніжно, з любов’ю розчісували молоді коханки.


 

[1] Іврит і арамейська – гості. Під час свята Сукот, яке триває вісім днів, щовечора, в курені (івр. сука) запрошують символічних гостей, щодня іншого. Традиційно це: Авраам, Ісаак, Яків, Йосип, Мойсей, Аарон, Давид.

[2] Пісні, що виконуються за столом з нагоди святкового прийому їжі.

[3] Так  традиційно називається заміжня жінка.

[4] Мінха – комплекс молитов, які читаються після полудня.

[5]  Досл. івр. – скорочена дорога. Набожні мужі, цадики начебто володіли умінням блискавичного перенесення в інші, часто віддалені, місця.

[6] Множина від baal tszuwa – людина, що повертається на вірний шлях.

[7] Досл. івр. – інший бік. Сили, що стоять на перешкоді в шляху до спасіння. Тут швидше в значенні „недобрий імпульс”.

[8] Досл. Середня брама – талмудичний трактат

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова