Ланьцут — карта культурної спадщини

Історія ЛаньцутаПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Поселення на шляху Схід - Захід, на польсько-руському прикордонні. Первинна назва поселення, Landshut, була пов'язана з осіданням німецьких колоністів. Міські права були надані Ланьцутові або близько середини XIV століття Казимиром Великим, або трохи пізніше Оттоном з Пільчі Пілецьким. Це було приватне місто. Дочка Пілецького, Ельжбета Ґрановська, записана як його власниця у 1385 році. Вдовою вийшла заміж за короля Владислава Ягайла. Пілецькі укріпили місто, побудували в ньому свій особняк, заснували римо-католицьку парафію, а в середині XVI століття перейшли на протестантизм. Ланьцут в результаті обміну маєтками у 1585 році потрапив до рук Станіслава "Диявола" Стадніцького. Під час його приватних воєн місто в 1608 році було завойоване і спалене. У 1625-1629 роках ланьцутські маєтки перебрали Любомирські, які побудували тут, вже на новому місці, замок, оточений фортифікаційними стінами, і перетворили кірху назад на костел. Під час шведського потопу (1655) та інвазії Ракоці (1657) місто було розграбоване і зруйноване, але замок встояв. Повторні знищення і занепад міста принесли бої Північної війни на початку XVIII століття. Застій у відбудові Ланьцута тривав від 1745 року до часів Станіслава Любомирського і його дружини Ізабелли з Чарторийських, які перебудували замок, збудували низку будинків і заснували кілька підприємств.

У 1772 році був Ланьцут опинився під австрійським пануванням. Після смерті Ізабелли Любомирської в 1816 маєтки перейшли до Потоцьких і були в їхніх руках до 1944 року. Після пожежі в 1820 році відбудовою зайнявся Альфред Потоцький, який створив Ланцутську ординацію (1830) і заснував кілька промислових підприємств. У 1859 році тут пролягла залізнична лінія, яка справила позитивний вплив на розвиток міста. Кінець XIX століття і початок ХХ століття, часи ордината Романа Потоцького, стали періодом подальшого розвитку промисловості, розбудови замку, а також періодом виникнення різних типів організацій, профспілок та політичних партій у місті. Під час Першої та Другої світових воєн значних руйнувань тут не відбулось. Після здобуття незалежності (1918) до 1939 року Ланьцут належав до Львівського воєводства, а в 1945 році опинився у новоствореному Жешувському воєводстві.

 

Історія євреїв у ЛаньцутіПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Перші, окремі євреї в Ланьцуті фігурують в архівних документах від середини XVI століття. У наступні десятиліття тут їх було небагато через заборону євреям селитися в місті (видану Пілецьким у 1583 році). Ситуація унікальна тим, що такі заборони, як правило, отримували тільки королівські міста. У 1600 році серед 180 платників податків було 5 євреїв — трохи більше, ніж 1,5 відсотка. Більш сприятливі умови для поселення євреїв в Ланьцуті з'явилися лише за часів Любомирськоих, на межі першої та другої чверті XVII століття. Нові землевласники знали про сприятливий вплив присутності євреїв на розвиток міста і маєтків. Ймовірно, з цим був пов'язаний документ, яким їх заохочували оселитися тут. У 2-й чверті цього століття євреї фігурують в документах як покупці ділянок і будинків у місті.

Шведські вторгнення і наїзд Ракоці стали причиною руйнування Ланьцута і сповільнили на багато років розвиток населеного пункту, в тому числі єврейського життя, але в 4 чверті XVII століття місцева ґміна почала швидко відновлюватися. Станіслав Іраклій Любомирський видав у 1677 році документ, в якому наказав, зокрема, всім євреям мати "обмундирування", аби в разі потреби стати на оборону міста, а щодо оплати міських податків наказав їх збирати і від єврейських комірників. В 1684 тут зафіксована наявність 33 єврейських родин. Вони мали збудовану раніше дерев'яну синагогу, микву і кладовище, розташоване за міськими мурами, на північному сході. З цього часу вже відомі їх старійшини, записані в міських книгах — Бонас (Боаз) Іцкович, Міхель Сапсович і Шлома Лазарович Залоський (1685 рік). Рабином на початку XVIII, а може вже й наприкінці XVII століття був Фроїм Борухович.

Любомирські користалися допомогою євреїв у фінансових питаннях — кредитах, поборах, орендах ярмаркових і мостових зборів, продажу алкоголю, броварень, шинків і млинів. Євреї, окрім того, займалися торгівлею у великих і малих масштабах, володіли крамницями, займалися розносною і мандрівною торгівлею, були комерційними посередниками, також практикували різні ремесла — як пов'язані з їх традицією, так і інші. Завдяки кредитуванню (лихварству) ставали власниками ділянок і будинків у місті, орних земель поза межами міста. Суперечки з цього приводу призвели до указу Францішка Любомирського проти лихварства у 1710 році, а коли це не спрацювало, про вигнання євреїв з міста у 1719 році. Можливо, це було викликано тим, що городяни після руйнувань Північної війни, епідемії 1706 року та пожежі 1716 року були не в змозі погасити кредити, взяті у євреїв. Але незабаром, у 1722 році, євреям було дозволено повернутися. Привілей Теодора Любомирського дозволив їм вільно будувати житло і безперешкодно торгувати. У середині XVIII століття єпископ перемиський заборонив місцевим євреям влаштовувати шлюби в неділю і наказав закривати магазини в християнські свята.

Після того, як місто опинилося в руках Станіслава та Ізабелли Любомирських (1745 рік), настала його розбудова, в рамках якої вони профінансували в 1761 році будівництво нової, вже мурованої синагоги у стилі класицизму. Динамічно розвивався ланьцутський кагал, який у 1765 році нараховував 829 осіб-платників податків, але він поступався чисельністю навколишнім кагалам — ряшівському, сєнявському, пшеворському та лежайському. Відомі рабини того часу: Цві Гірш Мейзліх (Мейзель) (1758-1767), Моше син Іцхака, онук Єгуди Лейба — рабина Кракова, а згодом його син Цві Гірш Ліпшиц.

За часів австрійської влади, в рамках "Реформ Йосипа" була змінена кагальна організація, впроваджено обов'язок євреям мати прізвища (які б звучали “німецько”), засновано "німецько-єврейські" школи (будівництво школи профінансував Нафталі Герц Гомберґ), реквізовано синагогальне срібло (як і костельне та церковне), було наказано винести кладовища за межі міста, впроваджено нові податки. Євреї Ланьцута заробляли, головним чином, торгівлею, включаючи торгівлю зерном, деревиною, поташем і полотном.

Ще до розділів, у 1770 році, сюди дістався хасидизм. Протягом двох років в Ланьцуті жив і навчав інших знаменитий цадик Елімелех, син Елеазара Ліпмана, який переїхав потім у Лежайськ і пізніше був названий Елімелехом з Лежайська. Він був автором кількох книг, у тому числі важливого трактату "Ноам Елімелех" про роль цадика в хасидизмі.

В кінці XVIII століття тут з'явився наступний знаменитий цадик, учень вищезгаданого Елімелеха, а згодом його суперник — Яків Іцхак Горовіц, відомий як "Провидець з Любліна", який одружився в Ланьцуті, але незабаром переїхав до села Чехувка біля містечка Венява (сьогодні обидва поселення є районами Любліна). Невелика кімната в синагозі, де "Провидець" зустрічався з євреями, з тих пір має назву "Люблінської синагоги". На початку XIX століття продовжувався сильний вплив хасидизму, представником якого був Ар'є Лейб — автор трактату "Ґевурот Ар'є", а згодом Цві Елімелех Шапіро, автор низки кабалістичних коментарів, засновник хасидської династії в Динуві. Після нього, у 1816-1865 роках, рабином Ланьцута був його син Елеазар, потім син Елеазара Симха (до 1912 року). В Ланьцуті помер у 1827 році під час поїздки до Любліна інший відомий хасидський цадик Нафталі Цві Горовіц з Ропчице, який був похований тут.

Розвиток громади міста був призупинений наполеонівськими війнами, епідеміями (1827, 1831) і великою пожежею в 1820 році. Більш сприятливі умови для розвитку міста, у тому числі єврейської громади, відбулися після проведенні сюди залізниці в 1859 році та після отримання Галіцією широкої автономії в 1867 році. Для потреб зростаючої ґміни на південь від міста в 1860 році було засноване нове єврейське кладовище. В кінці XIX століття сюди дійшов вплив Гаскали, тоді ж почали формуватись перші політичні партії (сіоністські) та громадські організації. У місті тоді (1880 рік) було 3483 жителі, в тому числі 1587 євреїв (45,6%). У 1900 році в цілій ланцутській ґміні жило 2588 євреїв, у тому числі 1940 в самому місті. До Першої світової війни населення Ланьцута збільшилося до близько 5500 осіб, у тому числі кількість євреїв до близько 2000 (35%). Єврейська громада мала своїх представників у міській раді. У 1910 році була заснована нова єврейська лазня, було також засноване єврейське музичне товариство "Газемар".

Під час Першої світової війни будівлі міста не надто постраждали. Значно більше мешканцям шкодили грабежі солдатів. Особливо збитки несли євреї, які володіли більшістю магазинів, майстерень, шинків та заїжджих дворів. Багато жителів, у тому числі євреїв, покинули місто, рятуючись від військових операцій.
Після відродження Польщі виявилося, що кількість жителів скоротилася майже на тисячу осіб. У 1921 році тут було записано 4518 жителів, серед них 1925 євреїв (31%); їх кількість до початку Другої світової війни збільшилася приблизно до 2750. У міжвоєнний період жителі, в тому числі євреї, об'єднувалися у різні організації. Виникали відділення все нових політичних партій, громадських і культурних організацій, профспілки, спортивні клуби та банки. У 1930 році був збудований єврейський Народний дім, де розташувалася і єврейська бібліотека. Й далі були сильні впливи хасидизму, особливо белзької хасидської династії. Євреї жили переважно у західній та північній частинах міста, в основному на ринку і в його околицях. Тут знаходилась більшість із приблизно 170 єврейських магазинів, крамниць, кіосків, таверн і майстерень. Ланьцутський єврей Якуб Фаст добровільно вступив у польську армію і взяв участь у польсько-більшовицькій війні.

За кілька днів після початку другої світової війни до Ланьцута увійшли німці. Однією з подій початого незабаром переслідування єврейського населення був підпал синагоги, пожежа якої в результаті втручання Альфреда Антоні Потоцького була погашена. Незабаром окупаційна влада наказала євреям переселитися у радянську окупаційну зону, і частина з них так і зробила. З часом терор проти євреїв посилився: єврейські магазини і майстерні були закриті, була введена примусова праця. До міста переселили євреїв із сусідніх сіл, а також із Каліша, Лодзі, Катовіце і Хожува, так що кількість євреїв у місті збільшилася до 6000. Гетто було створено в січні 1942 року і ліквідоване поетапно з червня по серпень того ж року. Євреї були депортовані в Сєняву, Пелкіню, і, зрештою, в табір смерті Белжець. Групи євреїв, що залишилися чи переховувалися, були розстріляні під час кількох страт на новому єврейському кладовищі. Мало кому вдалося пережити війну.

 

МістобудуванняПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Місто розташоване на шляху з Малопольщі на Русь, на межі пагорбів та низини, на злегка горбистій місцевості. Головним пунктом відносно неправильного плану старого центру є трапецієподібний ринок, від якого відходять кілька вулиць. Біля його північно-західного кута знаходився збудований у XV/XVI століттях домініканський монастир, ліквідований австрійцями в кінці 2-ї чверті XIX століття. На північ від ринку був зведений парафіяльний костел. Недалеко від нього розташовувався перший замок Пілецьких; після його знищення у 1 чверті XVII століття Станіслав Любомирський переніс свою резиденцію на схід від історичного центру міста. Місто було оточене земляними валами. Спочатку єврейський квартал знаходився, ймовірно, на північний схід від центру. Під час розширення міста в 2-й половині XVIII століття центр єврейського кварталу перемістився в район між ринком і замком, а його головним об'єктом стала мурована синагога. Єврейське кладовище було засноване в 2 чверті XVII століття на північний схід від міста, за міськими валами, а наступний у 1860 році на південь від міста, недалеко від заснованого раніше (біля 1800 року) християнського кладовища. Залізниця була прокладена за 2 км на північ від центру міста, а дорога державного значення № 4 була так спроектована, аби оминути центр дугою з півдня.

 

Пам'ятки архітектури, збережені та неіснуючіПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

1) Колишнє міське планування. В центрі сучасного міста, складається з двох історичних забудов: середньовічне локаційне місто (з приблизно середини XIV ст.) з ринком, мережею вуличок і костелом, а також замок і парк (2-га чверть XVII ст.).

2) Парафіяльний костел святого Станіслава. Створення римо-католицької парафії, ймовірно, пов'язане з локацією. Костел згадується в кінці XIV століття, мурований від 1488 року, в 1549-1629 роках перетворений на протестантську кірху, перебудований в 2-й половині XVII століття, кілька разів ремонтований. Сучасний, нео-готичний, є результатом перебудови попереднього у 1896-1900 роках за проектом Теодора Таловського і Діонісія Кшичковського.

3) Комплекс домініканського монастиря з 4 чверті XIV ст., на межі XV і XVI століть збудований мурований костел святих Петра і Павла, а також мурована будівля монастиря. Комплекс кілька разів був перебудований в XVII і XVIII століттях. У 1820 році знищений пожежею, в результаті чого монастир розпустила австрійська адміністрація. Незабаром відновлений для світських цілей — під контори й казарми. Сьогодні тут розміщений Дім туриста і ресторан.

4) Синагога. Спершу дерев'яна, яка згадується в 2-й половині XVII століття, перебудована після низки пожеж. Нова синагога, вже мурована, з 1761 року, за кошти Станіслава Любомирського побудована на новому місці, на захід від замкового комплексу неподалік від нього, ремонтована в 1896 і 1910 році. Напевно, тоді отримала характерну для класицизму скромну форму.

 

Під час війни будинок врятували від знищення Потоцькі, він служив як склад зерна. Після війни врятований від зносу місцевими краєзнавцями. Стіни інтер'єру молитовного залу для чоловіків і біма покриті цікавою ліпниною і фресками, що малювалися у кілька етапів: в 60-х роках XVIII століття, в 1-й половині XVIII століття, в 2-й половині XVIII століття, в 1909-1910 і 1934-1935 роках. Скромна поліхромія знаходиться також в "Люблінській синагозі". Цей комплекс інтер'єру синагоги робить її однією з найцікавіших і найбільш цінних на території Польщі. Сьогодні синагогою опікується Фонд по збереженню єврейської спадщини.

5) Замково-парковий комплекс. Розташований на схід від центру, відносно близько до нього. Його головною, центральною будівлею є палац, оточений бастіонними укріпленнями голландського типу, побудований для Станіслава Любомирського в 1629-1641 роках, перебудований в кінці XVIII століття і в кінці XIX століття. У заснованому в кінці XVIII століття романтичному парку в XIX столітті та на початку XX століття було побудовано низку будівель: Ґлоріетту, Замочок, об'їжджальню, будинок керуючого, альтанку, браму і будівлю сторожі. Після Другої світової війни комплекс перейняла тодішня державна влада, його призначили на музей палацових інтер'єрів. Окрім інтер'єру кімнат, в палаці та прилеглих будівлях знаходяться колекції творів мистецтва (живопис, скульптура), ремесел і прикладного мистецтва, в тому числі колекції юдаїки. Ланьцутські колекції є одними з найбагатших в Польщі.

6) Стайня та возівня. Розташовані неподалік замково-паркового комплексу; тут також знаходиться колекція творів церковного мистецтва.

7) Два фільварки. Розташовані далі від замку, складаються з низки будівель, пов'язаних із ним, зведених від кінця XVIII до початку ХХ століття.

8) Міські кам'яниці. Муровані, переважно з кінця XIX і початку XX століття, з елементами раніших будівель з XVII і XVIII століть.

9) Приміські вілли. Збереглося кільканадцять мурованих будівель, зведених на початку ХХ століття, з цікавими планами і формами.

10) Колишня миква (на розі вулиць Костюшко і Оттона з Пільчи) — мурована, побудована в 1908-1910 роках, в даний час в ній розміщене Товариство допомоги імені святого Брата Альберта.

11) Християнське кладовище (вул. Ігнація Мосьціцького). Засноване близько 1800 року на південь від міста, раніше поза містом.

12) Старе єврейське кладовище (вул Монюшко). Засноване в 2-й половині XVII століття, пізніше розширене. Під час війни зруйноване і позбавлене мацев. В даний час територія обгороджена, з деревами, із двома охелями: цадика Нафталі Цві Горовіца з Ропчице (пом. 1827 р.) і місцевого рабина Єлеазара Шапіра (пом. 1865 р.).

13) Нове єврейське кладовище (вул. Ромуальда Трауґутта). Засноване в 1860 році на південь від міста, раніше за межами будівель. Під час війни зруйноване і позбавлене мацев (фрагменти декількох десятків мацев зберігаються у вестибюлі синагоги). Кладовище під час війни неодноразово ставало місцем масових розстрілів євреїв. Після війни територія цвинтаря була збережена, обгороджена і на ній побудовано пам'ятник, присвячений пам'яті єврейських жертв нацистського терору.

.

БібліографіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

- Lancut; chajejcha we-churbana szel kehila jehudit, Tel-Aviv 1963

- M. R. Nitkiewicz, Szewski poniedziałek oraz dalsze dni tygodnia czyli życie codzienne w siedemnastowiecznym Łańcucie, Łańcut 1990

- Katalog zabytków sztuki w Polsce, Seria nowa, t. 5 – województwo rzeszowskie, z. 5 Łańcut i okolice (oprac. M. Milanowska, J. Sito), Warszawa 1994

- W. Bonasiuk, Łańcut. Studia i szkice z dziejów miasta, Rzeszów 1997

- Łańcut. Zarys rozwoju przestrzennego od powstania do współczesności (pod red. J. Malczewskiego), Łańcut 1999

- A. Trzciński, Wystrój sztukatorski i malarski synagogi w Łańcucie [w:] Od starożytności do współczesności. Język – literatura – kultura. Księga poświęcona pamięci profesora Jerzego Worończaka, Wrocław 2004, s. 247-280

- A. Potocki, Żydzi w Podkarpackiem, Rzeszów 2004

- Tam był kiedyś mój dom … Księgi pamięci gmin żydowskich (oprac. M. Adamczyk-Garbowska, A. Kopciowski, A. Trzciński), Lublin 2009

- M. Cichocki, W. Litwin, Łańcut. Szlak chasydzki, Warszawa 2010

Опрацював Павел Сиґовський (Paweł Sygowski) XIII/2015