Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Історія про два містечка

Телефонний дзвінок із Москви застав мене зненацька. У розпал Революції Гідності, анексії Росією Криму та кремлівської антиукраїнської істерії предмет телефонної розмови, яка відбувалася, видавався макабричним. Незнайома мені Світлана, режисер-документаліст із московської кіностудії “Лавр”, зателефонувала, аби запропонувати мені знятися в серії фільмів під умовною назвою “Голлівуд і євреї”. Епізоди фільмуватимуться в Україні. Я не знаю майже нічого про американську поп-культуру та роль євреїв у ній і був готовий чемно їй відмовити, але якось режисерка натиснула на правильну кнопку, і натомість я погодився.

Історія про два містечка

Ми вирішили, що в серпні 2014 року я знімусь у кількох епізодах фільму. Моїм скромним завданням запрошеного вченого було зробити короткий екскурс в історію та феномен штетла із ширшим коментарем щодо Великого Єврейського Переселення під кінець ХІХ століття. На той місяць у мене були заплановані заняття у Львові, тому я запропонував познімати “штетлову” частину в Жовкві, а “міграційну” — в Бродах; обидва міста знаходяться неподалік Львова. “Чи ми зуміємо це зробити?” — стурбовано запитала Світлана. Кіностудія “Лавр” була московською, а російська пропаганда в той час промивала мізки російських телеглядачів жахаючими нарізками про зростання вірусного антисемітизму й антиросійських настроїв в Україні, зокрема, в районі Львова. “Як там люди відреагують на росіян, котрі знімають єврейську історію в Україні?”.

Я запевнив Світлану, що її та її колег не підсмажать на ватрі за російську мову на вулицях Львова, і що вони зможуть зафільмувати все, що треба. З іншого боку, я попросив пояснити — навіщо їм потрібні історія штетлів та міграцій для документального фільму? І чому Світлана вибрала мене на роль ведучого для цих епізодів? Це особливо інтригувало, оскільки продюсери студії вели переговори з Беном Аффлеком як потенційним ведучим для всієї серії фільмів.

Дозвольте мені тут зробити крок назад і пояснити, як все це сталося і чому.

*****

Наприкінці ХІХ століття, як свідчить легенда, брати Воронови (Вонсколастери) залишили Красносєльц, польський штетл у тодішній Російській імперії, і почали таку ж подорож, яка привела сотні тисяч євреїв-емігрантів у Сполучені Штати. Воронови почали трохи заробляти на кінотеатрах, згодом придбали кінопроектор і показували фільми для робітничого класу в Пенсільванії та Нью-Джерсі, і зрештою вклали скромну суму, яку зуміли заощадити, в нову індустрію розваг, відому як кінематографія. За кілька років Воронови їздили Каліфорнією у своєму новому лімузині, виготовленому на замовлення. Тепер вони відомі як засновники і власники кінокомпанії “Warner Brothers”.

Подібне до Воронових-Ворнерів перетворення відбулося і з Маркусом Лоу, бідні батьки якого приїхали в Нью-Йорк із польського штетла. Син польсько-єврейських емігрантів, Маркус почав працювати як синій комірець, вклав свої невеликі заощадження у швидко зростаючий бізнес гральних автоматів, і в кінцевому підсумку придбав кілька кінокомпаній, об'єднуючи їх у те, що зараз відоме як “Metro-Goldwyn-Mayer”.

Щоб вирішити загадку цих надзвичайно успішних підприємницьких євреїв східноєвропейського походження, продюсер документального фільму “Голлівуд і євреї” вирішив реконструювати світ, із якого походили вони або їхні батьки: світ східноєвропейського штетла. Працівники студії “Лавр” зробили запити: Олексій, головний історик і архівіст Горбачов-Фонду повідомив їм, що в московських архівах він познайомився з певним Йохананом, який досліджує історію та культуру штетлів. І тоді режисер “Лавра” набрала мій номер.

На той момент я вже прочесав десятки архівів та колекцій рукописів в Ізраїлі, Польщі, Росії та Україні, прагнучи зібрати те, що вчені називають “thick evidence” — “грубі докази” і реконструювати штетл, яким він був. Мене зачарувала повсякденна реальність, а також культурне, релігійне, фінансове та економічне життя штетлів одразу після анексії польських земель Російською імперією наприкінці XVIII століття. У єврейській діаспорі побутує думка про штетл — внаслідок впливу популярної книги “Life is with People” і мюзиклу “Скрипаль на даху” — як про занепале єврейське село десь на задвірках світу, де нічого не траплялося, окрім погромів. Я був готовий піддати сумніву ці припущення.

Я з'ясував, що російські мандрівники, польські шляхтичі та європейські дипломати, за замовчуванням не великі любителі євреїв, перетинали Смугу єврейської осілості під час своїх поїздок між Віднем і Санкт-Петербургом і бачили торгові міста, що розвивалися, із тисячами підприємницьких євреїв, а не збіднілі села з кількома бабцями, що продавали продукти з напіврозвалених дерев'яних яток. Більше того, російська влада на початку ХІХ століття прагнула розхитати польську економіку в новостворених губерніях західної Росії саме тому, що торгові містечка — штетли — були потужними конкурентами російських економічних інтересів на західному прикордонні імперії. Якщо хтось розкладе фотографії Романа Вішняка до 1940-х років, і порозглядає інші візуальні документи з містечок, які відобразили матеріальну культуру штетлів, йому треба буде пояснити, як євреям вдалося створити пишні та щедро прикрашені синагоги в Бердичеві, Дубному, Умані, Старокостянтинові та інших містах. Якщо вони не могли звести кінці з кінцями, то як вони зуміли дозволити собі таку розкіш?

Мені подзвонили із “Лавру”, аби поговорити про єврейську еміграцію з Російської імперії та про культуру штетлів, яку мігранти залишали позаду, в той час як я був у процесі відповіді на ці та інші питання, що стосуються історії штетла, довжиною в мою книгу. До цього часу я провів близько двадцяти років, викладаючи історію єврев у Східній Європі в ранньомодерний та модерний час. Міграції євреїв теж були важливою частиною моєї історії. Я був цілком готовий постати перед камерою. Звісно, я мріяв про історичну або етнографічну серію National Geographic, CNN або PBS, але поки ці медіа обговорювали мої гонорари, я повинен був змиритися з кіностудією “Лавр”.

*****

Світлана, її чоловік (теж режисер), їх помічник та їх оператор отримали культурний шок, коли офіціанти в розташованому в центрі Львова ресторані перейшли на російську мову, почувши їх акцент і взагалі проявляли справді доброзичливу і гостинну поведінку щодо до гостей із Москви. Вторгнення Росії в Україну і путінська багатоголоса антиукраїнська пропаганда це одне, а реальність виявилася іншою. Українці не воювали проти російської мови і культури, вони боролися з божевільними імперіалістами, які заперечували право українців мати власну мову, культуру і державу. Світлана та її команда вирішили залишити свої упередження у себе вдома і були щедро нагороджені за це. І не тільки в львівських ресторанах.

Наступного дня ми вирушили у Жовкву. Знімальна група попросила про коротку розповідь про історію місцевої єврейської громади, аби з'ясувати, що має потрапити на плівку. Історія євреїв у Жовкві була, звісно, в центрі уваги Натана Ґелбера, редактора восьмисотсторінкової книги на івриті “Сефер Золків” (1969) і Стефана Ґонсьоровського, автора серйозної, базованої на архівних джерелах польськомовної монографії “Chrześcijanie i Żydzi w Żółkwi w XVII i XVIII wieku” (2001). Набагато важливіше було використати Жовкву як відправний пункт і обговорити штетл у цілому, з короткими відсиланнями до історії міста.

Ми прибули до Жовкви десь біля 11 ранку. Люди скоса поглядали на недешеві автомобілі, припарковані поряд із міським ринком: іноземні туристи були тут рідкісними птицями. Радянська влада довела до зубожіння центр міста, який нині заповнений бродячими музикантами, нав'язливими жебраками, пенсіонерами, яким нічим зайнятися і які просиджують день за днем на тій самій лавці, і радісними п'яничками, котрі глибоко занурилися у свою стихію вже до полудня. Центральна вулиця була всіяна невеликими магазинами, скромними пам'ятниками капіталістичним зазіханням. Однак незграбна триповерхова їдальня в радянському стилі все ще домінує у просторі. Протягом останнього століття Жовква повільно перетворювалася з міста на село, нівелюючи процес урбанізації міста, який відбувався від XV до початку ХХ століття.

Ми розчохлили камеру, розмістили світлові фільтри у потрібних місцях і встановили мікрофони. Два чоловіки середнього віку, які раділи погожому літньому дневі зі своїм ранковим пивом, зручно влаштувалися на лавочці поруч із нами, переконавшись, що вони потрапили в кадр. Невеликий оркестр в кутку ринкової площі якось неприродно переходив від одного популярного російського вальсу до іншого і становив іще одну перешкоду: ми не могли фільмувати із музикою такого типу у фоні. Поки помічник пудрив моє обличчя, аби бути впевненим, що воно не блищить, сміливій Світлані вдалося переконати музикантів зробити перерву (те, чи вона підкупила музикантів, давши їм грошей на пиво, чи ні, залишилося таємницею). У той же час моя чорна ярмулка і наряд хлопчика з єшиви — чорні штани та біла сорочка — відлякали людей на лавці. Вони зрозуміли, що не хочуть бути в такому єврейському фільмі та мирно пішли.

Почалися зйомки. Камера стояла прямо в центрі ринку Жовкви. Я подивився навколо. Елегантні галереї ринку з масивними аркадами оточували міську площу, спроектовану італійським архітектором в стилі епохи Відродження. Кафедральний собор Святого Лаврентія початку XVII століття, побудований італійцем Паоло Щасливим, домінував в одному з кутів на ринковій площі. У соборі знаходилися могили батьків-засновників Жолкевських та Собєських і він випромінював колишню міць Речі Посполитої. Василіанський монастир, відомий також як церква Різдва Богородиці, стояв поряд із ним, ніби даючи зрозуміти, що греко-католицький храм був не менш важливим для міста, ніж головний католицький.

Жовква, міська ратуша
Жовква, міська ратуша

Імпозантний жовківський замок XVI століття стояв позаду нас. Він був уміло вписаний у внутрішній квадрат геометрично бездоганного ринку і в зовнішні мури міста, недоторкані і п'ять століть потому. За три хвилини ходьби від ринку знаходиться синагога-фортеця, одна з лише чотирьох синагог-фортець XVI-XVII століття у стилі ренесанс, які залишилися в Україні — разом із гусятинською, шаргородською та сатанівською — і найбільша та найбагатше прикрашена серед них. Біля входу в місто ми вже бачили Троїцьку церкву, диво дерев'яного зодчества XVIII століття, одну з шістнадцяти дерев'яних церков усього Карпатського регіону, яка вистояла попри військові кампанії, війни та революції, котрі руйнували цю частину світу.

Ринок в Жовкві. На задньому плані - монастир Різдва Христового
Ринок в Жовкві. На задньому плані - монастир Різдва Христового

Московська знімальна група була вельми вражена, і навіть вантажівки та мікроавтобуси у стилі 1960-х років, що юрмилися біля в'їздів до центру міста, не могли зіпсувати враження. Що перетворило Винники, невелике сільське поселення у власності польського магната Жолкевського, на місце одного із найбільш розбудованих ринків XVII століття? Бажання перетворити село в місто, характерне для будь-якого польського магната-алхіміка. Перед тим, як Жолкевські продали місто Собєським і зрештою Ян III Собеський успадкував місто, Жовква з'явилася нізвідки, наслідуючи Краків з його Вавелем, Львів з його потужними цехами ремісників, та італійські міста, такі як Сієна чи Падуя з їх просторими міськими площами, в яких панував меркантилізм та світська влада, а десь в куточку були присутні релігійні установи.

“Ви хто такі? Ви з якого телеканалу?” — чоловік близько шістдесяти, який стояв поряд зі Світланою близько півгодини, слухаючи її запитання російською мовою (за камерою) і мої відповіді англійською, нервував, а потім перервав нас прямо посеред запису. Світлана відвела його вбік і спробувала пояснити, що ми не з телеканалу, ми знімальна група фільму — але дядько ще більше втратив настрій, почувши її різкий московський акцент. “То що ви тут знімаєте?” Напруженість зростала, оператор почав нервувати, я втрутився і перейшов на українську мову. Найкраще в таких ситуаціях говорити правду. “Ми робимо фільм про Голлівуд і євреїв”, — сказав я. “Тут більше немає євреїв” — відповів чоловік зі змішаним почуттям недовіри і подиву. “А як щодо Голлівуду?” — запитав я. Дядько зрозумів, що розмовляв із бовдуром, розвернуся і пішов без єдиного слова. Тепер ми могли говорити єврейською.

Більшість кіосків і крамниць в галереях, що оточували центральну площу, орендувалися євреями, які на початку ранньомодерного часу були відповідальні за створення надійної інфраструктури і конкурентоспроможної економіки міста. Жовква, як і будь-який історичний штетл, була приватним польським містом. Його міщани, на відміну від Кракова, не отримали привілей de non tolerandis Judaeis, аби використати релігійний примус, щоб позбутися єврейської конкуренції. Навпаки, Жолкевські запросили євреїв оселитися тут, і в кінці 1590-х узаконили їх присутність за допомогою спеціальної хартії. Як і в будь-якому іншому приватному польському місті, євреї були відповідальні за щорічні ярмарки і ринкові дні, зрештою ставши монополістами ринкової площі, а також винокуріння, яке дозволило їм конвертувати бартерні угоди в польські злоті. Жовква XVII століття — місто на піку свого розвитку — мала більше ста єврейських ремісників, серед них привілейовані кушніри, сідельники, сріблярі, кожум'яки і, звісно, кравці. Були кілька десятків орендарів, які теж мали спеціальні привілеї, а з ними й відповідальність за місцеву митницю, оподаткування сільського господарства, виробництво алкоголю, шинкарство, розведення риби, вирубку та сплав лісу та інші вельми прибуткові орендовані заняття.

Я говорив на камеру, не помічаючи, що протягом останніх п'яти хвилин мене пильно розглядав високий загорілий молодий чоловік і, ймовірно, його дівчина з гострими турецькими рисами обличчя. Коли я зупинився на хвильку і зробив глибокий вдих, молодий чоловік запитав мене на івриті, неначе я був екскурсоводом, і ми були десь у Хайфі або Беер-Шеві, і ніби було нічого дивного в формі та змісті питання: “Ви не знаєте, тут є якісь богослужіння в синагозі?”


Я був, ймовірно, вражений більше, ніж наш український втручальник, якого не цікавили ні євреї, ні Голлівуд. Мене менше здивувало б, якби той хлопець запитав мене, де він міг би відремонтувати свій ноутбук MacBook Pro. Я терпляче пояснив йому на івриті, що синагога була в ремонті, що її відновлення було дуже дороге, що в місті немає ніякої єврейської спільноти, і що синагогу наразі оточує захисний паркан. Якщо їм вдасться знайти дірку в паркані, вони зможуть потрапити всередину і пройтись синагогою, але хай дивляться під ноги.

Молодик і його дівчина пішли. Вони здавалися оригіналами, але я згадав, що в жовківській громаді були й інші унікальні євреї. Візьмемо, приміром, Урі Фебуса (також відомого як Фейвуш) га-Леві. У 1690-х роках Ян III Собеський, вже обраний королем Польщі, запросив із Амстердама Урі Фейвуша (Фебуса) га-Леві, аби той відкрив нову друкарню в Жовкві, резиденції Собеського. Перед тим, як Урі Фебус переїхав до Жовкви, він був одним із провідних амстердамських друкарів, прихильником сабатіанського псевдо-месіанського руху, і видавцем кількох двомовних іврито-німецьких книг на замовлення різних протестантських місіонерів. Ще один незвичайний єврейський персонаж, щоб не сказати більше.

У Жовкві Урі Фейвуш став батьком-засновником друкарського роду Леттерісів, які займались цим бізнесом (тут і в Лемберзі/Львуві/Львові) протягом більш ніж двох століть. Після того, як Урі Фебус переїхав до Жовкви, Собеський надав йому особистий привілей, надав кошти на покупку нових друкарських машин і перевіз до міста його високоякісні шрифти, відомі як otiot Amsterdam (амстердамські літери), які щедро хвалили єврейські читачі та єврейські очільники в Польщі.

Незважаючи на те, що привілей Яна III Собеського захистив його друкарню, Рада Чотирьох Земель — своєрідний парламент польських євреїв — прагнула переконатися, що ніхто не порушує монополію друкарень у Любліні та Кракові. Рада видала постанову, що Краків та Люблін друкуватимуть таку ж кількість книжок, як і Жовква. Але навіть протекціоністські закони не могли врятувати перших двох від підприємливого Урі Фейвуша. Через його якісні шрифти та папір жовківська друкарня зрештою витіснила з ринку дві інші польські друкарні, й протягом півстоліття (від початку 1700-х), була монополістом на польському книжковому ринку, з піонерськими публікаціями каббалістичних і згодом хасидських книг.

Друкарня Урі Фейвуша знаходилася на ринку Жовкви в будинку №10, який і досі тут стоїть. Наприкінці XVII століття у цьому домі жив єврейський фармацевт на ім'я Даніель, і саме він здавав в оренду приміщення, яке зрештою стало відоме як єврейська друкарня. У моїй науковій праці я шукав відповідь і не міг зрозуміти, чому саме друкарня Урі Фейвуша та його внуків запустила публікацію практично всіх практичних каббалістичних книг, котрі базувалися на фармацевтичних інноваціях XVII століття, і чи це явище мало щось спільне з розташуванням друкарні...

Я був у Жовкві кілька разів, привозив у місто моїх студентів з Північно-Західного університету та інвесторів, і завжди хотів повернутися сюди ще. Тут є щось містичне. Вона лежить далеко від туристичних шляхів, і в той же час має так багато від європейської, польської та єврейської історії. “Про яку службу в синагозі тебе питав той ізраїльський хлопець?” — запитала Світлана. — “Якби рабин був там, вони могли б почути проповідь?” Виснажені, ми повертались назад до Львова після довгого робочого дня, ускладненого тим, що сонце палило немилосердно, а я дотримувався обов'язкового релігійного сухого посту. Однак це питання заслуговує на особливу увагу, особливо у зв'язку з поширеною думкою про те, що рабин у штетлі був очільником громади, проповідником, найвпливовішою людиною і мав найвищу владу.

Зовсім не так було у XVI — середині XIX століття. Єврейською громадою керували єврейські олігархи — багаті купці, постачальники товарів до магнатського двору та орендарі, які обирали своїх найбільш впливових представників до кагалу, єврейської общинної організації парасолькового типу. Кагал наймав рабина і через нього реалізував свої власні нерелігійні рішення, використовуючи авторитет пов'язаних із релігією правил. Єврейська громада Жовкви могла похвалитися низкою видатних рабинів, і всі вони були відомі своїми рабинськими творами (як правило, гомілетичними Derush) та інструкціями щодо конкретних правових питань, відомих як респонса (івр. She’elot u-teshuvot). Рабин у спільноті штетла мав юридичну владу, а не духовну. За його контрактом, підписаним із кагалом, він мав виголосити тільки дві, хоча й тривалі, проповіді на рік: у шабат перед Песахом (відому як Shabbat ha-gadol) і в шабат між Новим роком і Йом-Кіпур (відому як Shabbat Shuvah). Хто ж проголошував проповіді щотижня? Хто ніс відповідальність за доставку тижневої порції Тори ближче до сердець та умів євреїв штетла?

Це завдання лежало на маггідові, проповідникові, представникові так званої інтелігенції другого кола єврейської громади. До останнього входили шохет (різник), мохіах (тип проповідника), софер (який переписував сувої Тори та писав інші єврейські артефакти), мохель (який робив обрізання), і, звісно, маггід. Представники вторинної інтелігенції, як правило, були дуже добре освічені, але не мали рабинського посвячення. Маггіда наймав кагал, він отримував десь від 0,5 до 2,5 злотих за проповідь, і якщо спільноті подобався маггід, то його наймали на довший період і він ставав штатним проповідником. Тільки в ХІХ столітті вчені-рабини почали проголошувати регулярні проповіді замість проповідників: по-перше тому, що громади не могли більше оплачувати одразу кількох чиновників і, по-друге, через хасидизм. Виявилося, що проповідники були одними з найважливіших носіїв хасидського послання до євреїв, і зрештою десятки громад перейшли в хасидизм. Але були й нехасидські проповідники. Один із них, Вольф Кранц, був у Жовкві.

Більш відомий як Маггід із Дубна, Вольф Кранц був, мабуть, найвідомішим єврейським проповідником всіх часів. Він працював у Жовкві в 1770-х роках як оплачений спільнотою маггід, проповідуючи, звісно, мовою їдиш. Якось віленський Гаон, безсумнівно, найвпливовіший авторитет із правових питань серед євреїв XVIII століття, запитав його, чому той так захоплений притчами та байками? Хіба не було б краще в проповіді пояснити етичні питання прямим текстом? Розкажіть євреям правду — просто в обличчя!

Ну, — сказав Магід з Дубна, — дозвольте мені відповісти на це питання притчею. Якось гола Правда ішла вулицями штетла, прохаючи милостиню. Ніхто не хотів привітати її, ніхто не впустив її в свій дім, і ніхто не хотів впізнавати її. Вона була в розпачі і депресії, і її життя була нещасливим. Одного разу її зустріла Притча й запитала: що таке, що відбувається з тобою, сестро? Правда зізналася й гірко розплакалась. Що ж, сказала Притча, можемо зробити так: я дам тобі свій одяг, і ти ходитимеш у ньому, шукаючи підтримку — згода? Правда погодилася. Після того, як вона вдягнула одяг Притчі, усі почали звертати на неї увагу, запрошували її до себе, вітали і раділи її присутності.

Я заздрив жовківським євреям, котрі в їх грізній синагозі насолоджувалися притчами Маггіда з Дубна: зрештою, ці притчі витримали десятки видань і стали невід'ємною частиною єврейського фольклору. Наслідуючи приклад Маггіда з Дубно, я також вирішив, що історію Жовкви: її статистику, демографію, зростання і загибель єврейської громади найліпше розповісти у формі притчі, притчі за мотивами оповідань окремих євреїв Жовкви. Зрештою, в містечках, які ми відвідували, важливішими були люди, які жили там — і люди, яких ми зустріли на нашому шляху, а не просто історичні місця та архітектурні пам'ятки.

*****

Наступний ранок зустрів нас на шляху зі Львова до Бродів. Погода погіршилася, ми приготувались накривати камеру парасолькою. Світлана тримала б парасольку над моєю головою і над камерою: це викликало б певний дискомфорт у нас обох. Броди привітали нас мрякою і легким літнім вітерцем.

Непривітна погода підходила для нашої невеселої теми: єврейської еміграції зі Східної Європи. Жоден із нас не був у Бродах раніше, але ми всі погодилися, що нам варто зняти три місця: центральну торгову вулицю в Бродах, через яку десятки тисяч євреїв пройшли з 1881 по 1914 роки, і принаймні 12 тисяч із квітня по червень 1882 року; Велику синагогу в Бродах, не так добре збережену, як жовківська, але також помпезну будівлю початку XVII століття у фортечному стилі; і, зрештою, залізничний вокзал, через який проходили щасливі власники закордонних паспортів та залізничних квитків, прямуючи на Бремен і Гамбург, місця відправлення пароплавів у Новий Світ.

Нам вдалося встановити камеру поблизу Великої синагоги з її пошкодженим війною другим поверхом та товстими стінами і вузькими готичними вікнами. Як з'ясувалося, ми стояли прямо на перетині кількох паркових стежок, що поєднували магазини та будинки по сусідству. Люди постійно ходили поза моєю спиною і поза камерою. Ми, звісно, трохи заважали їм ходити, але від жодного з жителів міста Броди ми не почули непривітного коментаря чи лайки, чого можна було б очікувати в такій ситуації. Навпаки, перехожі бачили нас, знімаючих синагогу, і вітали нас проєврейськими та проізраїльськими гаслами. “Хай живе Ізраїль”, “Ми любимо євреїв” і “Євреї та українці — брати навіки”. Вся знімальна команда була російською, крім мене, але всі в Бродах видавалися переконаними, що фільм був про Голлівуд, Голлівуд був єврейським, а отже ми всі були євреями. Це було настільки ж дивно та смішно, як і зворушливо.

Руїни Великої синагоги в Бродах (1742 рік)

Велика синагога Бродів показує силу і впливовість єврейської громади міста, яка в середині XVII століття оголосила себе окремою від Львова. Єврейська громада Бродів була дуже славетна, поінформував я майбутніх глядачів потенційного фільму. Громада могла дозволити собі запрошувати і оплачувати провідних східноєвропейських рабинів, оскільки нею керували і її спонсорували кілька поколінь найбагатших єврейських міжнародних купців і банкірів Галичини: Гальперіни, Горовіци та Каценнеленбоґени. Протягом століть Броди були ключовим торговим пунктом на головному торговому шляху, що з'єднував Париж, Лейпциг, Краків і Бердичів із Астраханню, Москвою та Нижнім Новгородом. Без перебільшення, вся торгівля між Східною та Центральною Європою проходила через Броди, викликавши зростання кількісно малих, але якісно перебуваючих на високому рівні єврейських еліт.

Дочки добре забезпечених батьків були активом у єврейському світі: бердичівські купці-члени гільдій шукали пару для своїх синів саме в Бродах. Коли Одеса затьмарила всі інші торгові центри в Російській імперії своєю важливістю, галицькі єврейські еліти переїхали туди і збудували красиву mudejar (в мавританському стилі) синагогу, відому протягом двохсот років як Бродська. Бродські проникли в усі сфери життя: від київського роду цукроварів Бродських до відомого художника Ісаака Бродського, відомого своїми експресивними портретами Леніна; нобелівський лауреат поет Йосип Бродський і скрипаль Адольф Бродський, якому Петро Чайковський присвятив свій перший скрипковий концерт — усі вони були нащадками євреїв з Бродів.

Броди були серйозно розбомблені під час Другої світової війни. Нацисти вбили близько п'яти тисяч бродських євреїв на місці та депортували шість тисяч тих, хто залишився, в Белжець або Майданек. Без єврейських ремісників, фінансових агентів і продавців місто почало різкий економічний спад. Те, що поляки будували протягом століть, починаючи з уже знайомих нам Жолкевських і Собєських, перетворюючи невеликі поселення в урбанізовані, розвинені приватні міста, радянська влада швидко змарнувала. Заберіть євреїв з міста, і воно стане селом. Нацисти намагалися, але не змогли підірвати синагогу, а з обох боків центральної торгової вулиці міста дотепер стоять триповерхові купецькі будинки у стилі модерн. І залізничний вокзал — цілком перебудований у 1950 р., оскільки довоєнний вокзал був зруйнований під час війни. Але місто зуміло зберегти неясні спогади про його значущість, особливо в його двадцяти чи більше залізничних коліях, котрі нагадують про велику міграцію.

Євреї почали емігрувати з Російської імперії вже наприкінці 1860-х років, але на початку 1880-х величезна північноєвропейська хвиля міграції досягла литовських земель, поширилася на білоруські й у 1890-х роках досягла України. Надихаючі листи від родичів з-за кордону і погіршення економічних можливостей в пізній імперській Росії, яка в той час швидко індустріалізовувалася, створили передумови для еміграції, а масове насилля проти євреїв і їх майна на початку 1880-х років (перша хвиля російських погромів) почало витискати євреїв з Росії по-справжньому. Альфред Баллін, німецький корабельний магнат єврейського походження, ще не переробив свої вантажні пароплави для розміщення тисяч єврейських мандрівників, що прагнули переїхати в Америку; німецькі, англійські та французькі комітети соціальної допомоги не збирали кошти, щоб допомогти мігрантам фінансово, а російська влада не поспішала видавати паспортів вартістю 25 рублів мігрантам, але євреї все-таки кинулися до прикордонного містечка Броди, що відокремлювало Росію від Австрії, прагнучи виїхати з країни. Їх було три тисячі у 1881 році, і двадцять тисяч у 1882 році. До 1914 року кількість євреїв, які пройшли через Броди на їхньому шляху до Бремена і Гамбурга, виросла до 125 тисяч осіб.

Аби розповісти цю історію, ми переїхали до залізничних колій. Ми поставили камеру, фільтри та сумки вздовж залізничних колій і стали на протилежному боці від залізничної станції. Небо прояснилося. Я міг сидіти на залізничному насипі. Потяги час від часу повільно проїжджали за моєю спиною на захід. Я приготувався розповідати історію про єврейську громаду Бродів, яка намагалася пристосувати тисячі біженців, котрі прийшли зі сходу без паспортів і з невеликою кількістю грошей в кишені, коли ми помітили блакитну сорочку залізничного чиновника, що наближався до нас.

У цих краях залізничний вокзал або міст мають стратегічне значення. Аби мати можливість використати міст або вокзал як задній фон для зйомок, треба отримати спеціальний дозвіл від влади. В іншому випадку ми посягали б на державну безпеку. “У вас є дозвіл на зйомку тут?” — обережно запитав я Світлану. — “Нема”. Ми спостерігали за міцним, кремезним чоловіком, який стрибав через рейки і повільно наближався до нас. “У нас проблеми” — подумав кожен із нас.

Високий чоловік, за яким на відстані йшли два службовці, нарешті дійшов до нас. Ми були готові до того, що нас звідси виженуть, якщо не доставлять до місцевого відділку поліції для з'ясування обставин. Чоловік назвався начальником вокзалу і почав вимагати пояснень. Ми знімали сцени про єврейську міграцію з царської імперії. Броди були головним залізничним вузлом для всіх мігрантів. 75% всіх східноєвропейських євреїв, що прибували на острів Елліс у Нью-Йорку або Галіфакс в Канаді в кінці ХІХ століття, перетнули кордон у Бродах. Як і майже 100% всіх канадських українців.

Чоловік подивився на нас чотирьох дуже підозріло, глянув на камеру, на наш масивний штатив і запитав, як ми сюди потрапили. “Ми самі принесли камеру і все обладнання, по рейках”, — ми показали в бік нашого автомобіля на іншому боці, недалеко від залізничного вокзалу. Напруженість росла. “Вам не слід було цього робити”, — сказав чоловік. — “Могли б сказати мені, і я дав би вам кількох моїх працівників, які б допомогли вам це все принести. Успіху!” Він розвернувся і пішов. Жоден із нас не міг повірити своїм вухам. А куди поділись чиновники радянського типу з їх традиційними заборонами? Куди поділись залякані та залякуючі homo sovieticus? Куди подівся начебто західноукраїнський антисемітизм і добре знана стереотипна схильність галичан до підозр? Щось пішло не так в Україні після 1991 року, це точно.

Тепер я міг комфортно всістися на гострій гранітній гальці залізничного насипу в Бродах і розповісти історію. Незважаючи на те, що поїзди на деякий час перестали їздити, я відчував, що пульс залізничної колії прискорювався разом із тим, як я заглиблювався в минуле.

Чому так багато євреїв кинулися в Броди у 1881 році? На що вони сподівались і чому?

Швидка індустріалізація Російської імперії посприяла міграції більше, ніж будь-який інший фактор, у тому числі масове насильство проти євреїв у 1880-х. Промислові підприємства зробили традиційні єврейські ремесла застарілими. Єврейські капелюшники, шевці, ковалі, кравці не могли конкурувати з готовими товарами, які ставали все доступнішими, коли Росія почалася стрімка індустріалізація. Самозайнятий ремісник виявився бідним і безробітним. Вхід колишніх кріпаків, а тепер вільних селян на ринок перекреслив будь-які можливості для кар'єрного росту в сільській/міській торгівлі, неписаній єврейській монополії протягом століть.

Більше того: введення в Росії державної монополії на виробництво і продаж алкогольних напоїв привело до банкрутства більше 100 тисяч єврейських сімей, які заробляли собі на життя цим бізнесом. Така доля спіткала і родину Мері Антін, мемуари якої про еміграцію з Росії були обов'язкові для прочитання американськими школярами з 1913 по 1948 рік.

Більшість євреїв-мігрантів прибували в Броди з Литви, Білорусі та Польщі, тобто не з тих територій, де євреї страждали від погромів. Більшість юдеїв-мігрантів хотіли дістатися до Сполучених Штатів; вони вважали, що Америка була goldene medine, “золотою землею”, де вулиці були вимощені золотом. Листи від успішних родичів, які хвалилися своїми фінансовими досягненнями, зачитувалися вголос, допомагаючи творити цей міф. Шалена популярність перекладу на їдиш книги “The Discovery of America” Йоахима Кампе, німецького письменника-романтика, теж зіграла свою роль.

Більшість євреїв виїхали внаслідок економічних труднощів, а не через релігійні або політичні переслідування. Більшість євреїв-мігрантів говорили на їдиш і належали до традиціоналістської, неасимільованої верстви населення. Єдиною економічною особливістю, яка характеризувала їх, була професія, якою можна було займатися будь-де. Швачки, кожум'яки, лісоруби, кравці, шевці, модистки, годинникарі та ювеліри були більш схильні до міграції. Акультурована інтелігенція, лікарі та юристи, а також збіднілі дрібні торговці, як правило, залишилися.

Релігійний світогляд мігруючих євреїв теж мав значення. Серед тих, хто покинув Польщу, Росію чи Австрію, більшість була більш-менш традиційною, але не асимільованою і не ультра-ортодоксійною. Віруючі євреї зі штетлів Австро-Угорської та Російської імперій сприймали своє містечко як kehillah kedoshah, святу громаду, і розглядали територію поза його межами як erets gzerah, пустку, землю нещастя. Релігійні жителі та їх служники — вчителі, різники, книжники, рабини, проповідники, студенти талмудичних академій — менш охоче рушали в шлях, ніж єврейські ремісники і мешканці великих міст. Вони боялися опинитися далеко поза межами знайомої громадської структури, що зробило б неможливим виконання вимог іудаїзму.

Рабіністичні очільники, в тому числі міснагдім (литовські євреї, литваки) і хасиди не підтримали еміграцію і відраджували євреїв з їхніх громад від переїзду, посилаючись на загрозу дотримання їх стандартів та загрозу їх єврейській ідентичності. Рабіністичні респонси в кінці ХІХ століття відображають зростаючу стурбованість рабинів стрімким зростанням кількості солом'яних вдів, покинутих дружин, і неповних сімей — результату міграцій.

Рабин Ізраїль Меїр Гакоген Поупко, автор книги “Хафец Хаїм” (Hafetz Haim), провідний авторитет серед рабинів, був єдиним рабином, який безпосередньо прокоментував дане питання. Він стверджував, що емігранти залишаються євреями, вони не покинуті Господом, не повинні вважатися релігійно осиротілими та звільненими від заповідей, але мають шукати способи залишитися віруючими за всяку ціну. Він вважав цю наполегливість у дотриманні традицій у “землях нещастя” жертовною і здатною принести спасіння.

Погроми на півдні Смуги єврейської осілості стали приводом, а не причиною еміграції. У червні 1881 року в результаті першої хвилі погромів близько 3000 євреїв кинулися в Броди, намагаючись дістатися до австрійського кордону. Два американських посланці були вислані туди, аби допомогти вирішити проблеми соціальної допомоги, розраховуючи, що 1200 євреїв вирушать до США, 800 в Палестину, а інші повернуться додому. Наступного року близько 20 тисяч мігрантів вирушили в Броди, без закордонних паспортів — і з тих пір еміграція постійно зростала. Більшість євреїв намагалися виїхати будь-куди, аби лише подалі від Росії, але європейські єврейські громади не хотіли приймати неінтегрованих, традиціоналістських, нецивілізованих та їдишомовних Ost Juden (східних євреїв) у свої країни та шукали способи відправити цих мігруючих євреїв деінде.

Еміграція була недешевою затією. Німецькі та французькі асоціації з надання допомоги східноєвропейським євреям знаходили значні кошти і вживали заходів, аби допомогти їх східноєвропейським братам виїхати в Англію, Канаду і США. Мігранти повинні були купити квитки на пароплав з Бремена до Нью-Йорку, і його вартість становила близько 35 доларів США; квитки на поїзд з Мінська чи Бердичева чи Вільна у Бремен і Гамбург слід було придбати окремо. Асоціації з надання допомоги в Західній Європі могли допомогти з першим, але не з останнім. Бродська єврейська громада тепер мала справлятися не тільки з людьми, які мігрували, але також із тими, хто потребував негайної соціальної допомоги. Не дивно, що єврейські громадські організації Бродів звернувся до австрійської влади за допомогою.

Після прибуття в Бремен і Гамбург мігранти мусили провести близько двох тижнів у карантині в спеціальних казармах і пройти санітарний контроль, а потім десять днів на борту корабля, перш ніж вони прибували в Бостон чи Нью-Йорк. Пароплави були перероблені для цієї мети з вантажних суден і призначені в основному для пасажирів першого-четвертого класів. Більшість східноєвропейських єврейських мандрівників були на верхній палубі або в переповнених каютах для пасажирів третього класу, в жахливих санітарних умовах. Не дивно, що багато з них топталися на верхніх палубах пароплавів, аби лише уникнути смороду нижніх палуб.

Частка євреїв зі Східної Європи серед мігрантів постійно зростала. У 1881-89 роках євреї становили 4,3% від усіх мігрантів, які перетинали Атлантику, 68% із них були євреями зі Східної Європи. У 1890-1914 роках євреї становили 9,4% від загального обсягу мігрантів, 76% з них були євреями зі Східної Європи. Тобто у відносних цифрах частка євреїв зі Східної Європи серед усіх мігрантів збільшилася вдвічі за десять років.

Цікаво розглянути роль єврейських сімейних зв'язків, які більшість вважають самозахисним єврейським міфом. Міграції показали, що за цим міфом ховається більш глибока правда. Розгляньмо такий факт: 61% від вартості всіх квитків, куплених для євреїв, оплатили їх єврейські родичі, тоді як лише 29% усіх квитків, куплених для неєвреїв, були придбані їх родичами.

На відміну від більшості неєврейських мігрантів, євреї перетинали океан, аби залишитися тут назавжди. Вони відправляли гроші на батьківщину, але повертатися не планували. Ми знаємо це точно — і не тому, що сім'ї емігрантів прибували у Броди з усіма своїми речами, а з чисел, які досить красномовні. Серед мігрантів-євреїв жінки становили 44%; серед мігрантів-неєвреїв — 30% . Євреї були більш схильні подорожувати сім'ями.

Чотири брати Воронови та батьки Маркуса Лоу виїхали зі своїми сім'ями назавжди. Їхні підприємницькі навички, необхідні в скрутних економічних умовах їх батьківщини, які вони намагалися подолати, і їх прагнення працювати як одна команда зробили можливими Warner Brothers і Metro-Goldwyn-Mayer.

*****

Ми провели сім годин, фільмуючи англійською та російською мовами. Ніхто більше нам не заважав. На зворотному шляху з Бродів до Львова Світлана та її група запитали мене про мою “міграцію” зі Східної Європи до Америки, і я розповів їм історію мого перетворення зі вченого порівняльної літератури, зосередженого на іспанському бароко і магічному реалізмі Латинської Америки, на єврейського історика. Що було особливо захоплюючим у цій трансформації, так це те, що тільки відкривши своє єврейське коріння і залишивши землю свого народження, автор цього тексту відкрив і Львів, і Броди, і Україну за допомогою Голлівуду та євреїв.

Йоганан Петровський-Штерн

Північно-Західний університет (США) 

Фотографії

Ключові слова