Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Березне. Карта історико-культурної спадщини

Місто Березне знаходиться в районі Надслуччя, що розташоване у східній частині Рівненщини. Це зона Волинського Полісся району Західного Полісся. Межує на сході з Житомирською областю, на півночі – з Сарненським та Рокитнівським районами, на заході – з Костопільським районом та на півдні – з Корецьким та Гощанським районами Рівненської області і має площу 1715 км2.

Березне, центр міста
Березне, центр міста (Фотограф: невідомий)

Населення району становить 64,5 тис. осіб, в тому числі 16,2 тис. - міське населення, 48,25 тис. - сільське. Районний центр — м. Березне, де проживає 16225 осіб.

Територія Надслуччя багата своїм історичним минулим, пам’ятками історії, археології, архітектури. На території району є родовища граніту, крейди, глини, торфу, габро, тощо. Місто знаходиться в геоморфологічній області Поліської низовини на Костопільській денудаційній рівнині. Поряд, 30 км на південний схід, знаходиться місцевість, що отримала народну назву „Надслучанська Швейцарія” через те, що у цьому місці річка Случ перерізає західну частину Українського кристалічного щита, утворюючи високі (іноді до 25 метрів), досить стрімкі береги із виходами на поверхню гранітних порід.

Територія Надслуччя здавна заселена людьми, оскільки була багата лісом, корисними копалинами, ягодами, звіриною, а водойми - рибою. За своєрідність і унікальність геологічної будови, високі скелі, рельєф та швидку течію Случі ця територія і отримала назву „Надслучанська Швейцарія”. Виходи на поверхню гранітів Українського кристалічного щита, своєрідність грунтоутворюючих порід та грунтів, унікальність рослинного світу роблять її унікальною і неповторною. Подібної території до ділянки Надслуччя на Рівенщині немає.

Історія

Місто Березне є центром однойменного району Рівненської області. Розташоване на лівому березі річки Случ, за 66 км від м.Рівне та за 20 км від залізничної станції Малинськ. До 1584 р. було відоме як Андріїв.

На території Березного виявлено поселення доби пізньої бронзи, а на околиці збереглися залишки давньоруського городища.

В ХІІ ст., з початком періоду політичної роздробленості, на Волині утворилося удільне князівство, до якого входила і територія Березного. Інтенсивне заселення цих земель відбувалося у ХV–ХVІ ст. В цей час виникають такі населені пункти як Губків (кінець ХV ст.), Маринин (1579 р.), Моквин (1583 р.), Більчаки (початок ХVII ст.), Андріїв, тепер Березне (1445 р.) та ін.

Із історичних джерел відомо, що у ХV–ХVІ ст. с. Губків було містечком, мало свого бургомістра і свій герб. До нього було приписано 16 навколишніх сіл. Андріїв (Березне) в ХVІ ст. теж входив до складу Губківської волості і був головною резиденцією шляхтичів Семашків.

Згадується замок Маріанни Семашко, дочки Миколи Семашка, старости Луцького, яка вийшла заміж за Станіслава Даниловича (1596-1632) і забрала замок в Березному разом з мешканцями як придане. На карті міста 1922 року значиться вулиця Замкова.

У XVI столітті Андріїв був значним торговельно-ремісничим осередком, тому згодом дістав статус містечка.

Торговельною та ремісничою діяльністю в місті займалося єврейське населення. Важливу роль у торговому житті міста відігравали ярмарки. Як свідчасть архівні документи, в містечку Андрієві великі ярмарки (триденні) проводились тричі на рік: 6 січня, 9 травня і 8 вересня. Андріїв тоді був певною мірою портовим містом, тут була велика пристань, багато складських приміщень. Сюди по річці Случ з Горині поступали різні купецькі товари. Звідси товари ішли сухопутним торговим шляхом, який проходив від Березного через село Голубне на Тучин, потім розходивсь на Київ і Рівне. Традиції ярмаркування в Березному збереглись аж до 20-х років ХХ століття. Тоді на ринковій площі з’явились перші крамниці, з’явилися рундуки, столи, з яких велася торгівля продуктами харчування та ремісничими виробами.

Протягом першої половини XIX століття у місті з’явилися перші фабрики. Зокрема, на початку 40-х років уже діяли три шкіряні підприємства. За даними 1845 року, в Березному працювали також суконна фабрика, миловарний завод, невелике залізоробне підприємство та невеликий склозавод.

Протягом 60-80-х років XIX ст. у Березному прискорився розвиток промисловості. Тут побудовано два тартаки, два парові й один водяний млин, цегельню, гуральню, пивоварний завод.

Щорічно в містечку відбувалося 12 ярмарків, де торгували переважно деревиною й смолою. Крім того, торгівля велася в десятках дрібних крамничок. Відомо, що під час пожежі в липні 1881 року в Березному згоріло близько сотні таких крамничок.

З початком роботи у вересні 1885 року Поліської залізниці, що зв’язала Рівне з Лунінцем, водний шлях по Случі втратив колишнє значення основної транспортної артерії. Березне опинилося порівняно далеко від залізниці, а тому втратило своє попереднє торгове значення. Це стало причиною економічного занепаду міста. Підприємства закривалися, а ті, що були знищені під час пожеж, не відбудовувалися. Березне стало звичайним селом, лише за традицією його іменували містечком. Воно залишалося волосним центром, тут були поштово-телеграфна контора, аптека й земська лікарня, у якій працювали 2 лікарі.

Після реформ Олександра ІІ у Березному відкрито парафіяльну школу, в якій навчалося понад 20 учнів. А в 1875 році відкрилося однокласне міністерське училище. У 1902 році воно стало двокласним.

Поміщик Михайло Малинський, який володів більшою частиною березнівських земель та лісів, намагався піднести економіку свого маєтку. У 1906 році він збудував вузькоколійку, що сполучала Березне з залізницею на роз’їзді Яринівка. Вузькоколійка сприяла збуту сільськогосподарської продукції поміщицьких маєтків і підривала становище гужового транспорту, що не витримував конкуренції з залізницею.

На початку 20 століття спостерігається швидкий розвиток економіки на Березнівщині. Було побудовано паперову фабрику на річці Случ, винокурний завод в місті Березне, цегельний завод в місті Березне, два парових млини, костел, православну церкву, синагогу.

Хоча Березне в роки Першої Світової війни не зазнало значних руйнувань, війна дуже негативно вплинула на всі сфери життя. Вже восени 1914 року почалася обов’язкова евакуація населення. Багато мешканців містечка мобілізували до армії. Тягар воєнного часу відчувався в кожній родині. Почався голод, поширилися інфекційні хвороби. З 4 тис. жителів, що значилися за першим всеросійським переписом 1897 року, на 1919 рік в Березному залишилось 1877 оcіб.

Після війни місто швидко відбудовується. Ще у XIX столітті Березне поділялося на міську й сільську частини. За переписом 1921 року тут проживало 5385 осіб, налічувалося більше 660-ти будинків. У 20-30-х роках ХХ ст. тут діяли шкіряний та спиртовий заводи, 5 механічних млинів, 2 тартаки, 5 крупорушок, 6 олійниць, багато дрібних ремісничих майстерень, понад 150 крамничок. Здебільшого на цих підприємствах працювали сам господар з родиною та 1-2 наймані робітники, виконуючи роботу вручну або використовуючи кінну тягу.

Базарну, а також крамничу торгівлю значно пожвавлювала присутність у Березному в 1920-1930-х роках польських військових, оскільки вони виступали потенційними споживачами місцевих товарів.

Наприкінці 1930-х років, 440 дворів, тобто більше половини від загальної кількості, були пов’язані з сільським господарством. До містечка належало й 165 хутірських господарств.

В містечку були 2 семирічні школи, не було жодної бібліотеки. На дуже низькому рівні перебувало медичне обслуговування - лікарня мала 20 ліжок, амбулаторний прийом вели два лікарі та фельдшер.

Хоча населення зростало (1938 року тут налічувалося 6100 мешканців), будівництво розгорталося дуже повільно. Однією з причин цього була поміщицька власність на землю. Міщани споруджували майстерні та будинки на основі вічно-чиншового права, бо купувати землю не мали права. Багато жител знищували пожежі.

В 1939 році в містечку налічувалося 826 житлових будинків.

Друга Світова війна завдала мешканцям Березного багато важких втрат і страждань. Невдовзі після початку Німецько-радянської війни, 6 липня 1941 року, Вермахт зайняв містечко. Окупанти відібрали 1068 га землі у 320 господарів і створили три фільварки, один з них у передмісті Березного. Мешканці містечка зазнавали частих пограбувань. 106 осіб було вивезено на роботи до Німеччини. В Березному гітлерівцями було створено ґетто для євреїв.

28 серпня 1942 року 3680 жителів міста єврейської національності були розстріляні на території теперішнього дендрологічного парку. Майно розстріляних конфісковувалось. Нацисти зруйнували також 302 житлові будинки, пекарню, лазню, пивоварний завод, міст через річку. Радянські війська зайняли місто 10 січня 1944 року.

Сьогодні основний промисловий потенціал міста складають сірникова фабрика, Березнівський держлісгосп, молокозавод „Бімол”, швейна фарбика „Укленко”. Розвиваються малий та середній бізнес, який охоплює деревообробну та меблеву галузі промисловості, виробництво покрівельних матеріалів. Сучасна сфера побутового обслуговування міста практично представлена приватними підприємцями. Традиційно на високому рівні працюють заклади торгівлі та громадського харчування Березнівського районного споживчого товариства та підприємців.

Соціальну сферу утворюють: освіта – лісовий коледж, Надслучанський лісотехнічний інститут Національного університету водного господарства та природокористування, Західноукраїнський коледж „Полісся”, вище професійне училище, гімназія, загальноосвітня школа №2, економіко–гуманітарний ліцей, ліцей–інтернат спортивного профілю, агротехнічний ліцей–інтернат, 2 дошкільних навчальних заклади; культура – районний будинок культури, районний краєзнавчий музей, дитяча музична школа, централізована система публічно–шкільних бібліотек; охорона здоров’я – центральна районна лікарня, центральна районна поліклініка, стоматполіклініка.

Поряд з цим працює також спортивний комплекс „Колос”, дитячо–юнацька спортивна школа, плавальний басейн, кінотеатр, будинок дітей та молоді.

Перша згадка, назва, привілеї

Перша достовірна згадка про Андріїв датується 1445 роком. В 1445 р. великий князь Свидригайло пожалував Андріїв з маєтностями в приватну власність Дмитру Сангушку. Землі Волинської Русі, зокрема і місто Березне як спадкове володіння, завдяки династичному зв’язку Дмитра-Любарта з Романовичами перейшли під його безпосередню владу і набули статусу удільного князівства в складі Великого князівства Литовського. Березнівський повіт в документах згадується з 1552 р., де Андріїв виконував функцію адміністративного осередку.

Назва. В акті від 1584 року Березне вже фігурує як містечко „Березне або Андріїв”, що належить князям Головням-Острожецьким. До середини XVII ст. місто мало паралельні назви Березне й Андріїв (мабуть, другу назву йому надав на свою честь Андрій Федорович Головня-Острожецький, який помер у 1585 році). Пізніше містечко іменувалося Береженка або Бережне, а в ХІХ ст. усталилася первісна назва Березне.

Опис. У ХVI ст. Березне було обнесене муром із півдня, заходу, півночі, зі сходу ж воно було захищене р.Случ. У мурі було кілька брам часів ренесансу, які закривалися на ніч (залишки однієї з них збереглися до 1963 року). Археологічні розкопки підтвердили, що містечко було оточене глибоким ровом і земляним валом. Центром містечка була міська базарна площа, на якій розміщувалась ратуша і торгові лавки.

У ХVI ст. Андріїв (Березне) отримує міське право і герб. З цього часу у місті був організований магістрат і почали обирати міську раду - орган місцевого самоврядування. За своїм юридичним статусом Березне було приватним містечком. Адміністративні, господарські і правові взаємовідносини міщанської общини і шляхтича, який отримував містечко у володіння, регулювались Литовськими статутами.

Герб, привілеї, зміни адміністративного устрою, демографічні дані

Герб

7 серпня 1998 року Березнівська селищна рада затвердила своїм рішенням сучасний герб і прапор Березного (автори проектів - А.Гречило і Ю.Терлецький). Міська символіка Березного має свою історію. Хоча поселення ще з XVI ст. користувалось міськими правами, проте виявити його давні символи не вдалося. У міжвоєнний період ХХ ст. для Березного використовувалася емблема зі зображенням архітектурної споруди. Правдоподібно, що вона представляла собою в’їзні ворота чи міську варту, які в народі отримали назву „рогатка”. Таких споруд в містечку було дві: одна побудована ще в XVI ст., інша - в кінці XVII ст., однак до наших днів вони не збереглися. Герб: у золотому полі щита синій андріївський хрест, вгорі та внизу - по зеленому березовому листку, обабіч - по червоній рогатці (в’їзних воротах); щит увінчує срібна міська корона.

Прапор

Прапор: на квадратному жовтому полотнищі синій андріївський хрест (ширина рамена становить 1/7 сторони прапора), у верхньому та нижньому полях по зеленому березовому листку, обабіч - по червоній рогатці.

Символи розкривають найменування селища: андріївський хрест вказує на давню назву Андріїв, а березові листки - на сучасну.

Привілеї

Вигідне географічне розташування на річковому шляху сприяло економічному розвитку містечка. З 1843 року тут відбувалося 12 одноденних ярмарків щорічно, де збували частину товарної продукції місцевого виробництва.

Зміни адміністративного устрою

За Люблінською унією 1569 року вся Волинь і Полісся стають частиною земель Польської корони в рамках Речі Посполитої Обох Народів.

Березне входило до Хупківської волості Луцького повіту.

В 1793 році Березне увійшло до складу царської Росії. З 1797 року воно стало волосним центром Волинської губернії. В той час тут налічувалось 148 дворів з населенням 1086 осіб, серед них - 699 кріпаків, 159 купців і міщан, 85 шляхтичів і 143 особи інших станів.

В 1854 р. Березне від Корженівських переходить за заповітом до Малинських, і власником міста стає польський поміщик Михайло Малинський.

Умови звільнення мешканців Березного від кріпосної залежності остаточно визначалися викупним актом, складеним 5 березня 1868 року. 319 осіб чоловічої статі (116 дворів) одержували в наділ 25 десятин присадибної землі, 1127 десятин орної землі й сіножатей, 118 десятин пасовиськ. Сервітутні права селян зберігалися. З вересня 1863 року протягом 49 років селяни повинні були виплатити 12885 крб.

Після укладення у 1921 році Ризького договору між більшовицькою Росією і Польщею, Березне стало частиною Другої Речі Посполитої. За часів польської адміністрації містечко було центром Березнівської гміни Ровенського, а з 1925 року - Костопільського повіту.

Колишню Березнівську волость (налічувалось 22310 ос.) було поділено на дві гміни - Березнівську і Людвипільську.

У вересні 1939 року західноукраїнські землі були окуповані Червоною Армією та приєднані до Радянської України. В краї була встановлена радянська влада і розпочались соціалістичні перетворення. На початку 1940 року містечко стало центром новоствореного Березнівського району тодішньої Ровенської області.

У 1957 році Березне було віднесене до категорії селищ міського типу.

Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 2000 року №2193-ІІІ селище міського типу Березне Березнівського району Рівненської області віднесене до категорії міст районного значення.

Демографічні дані

В 1629 році містечко мало 328 димів.

Перші відомості про єврейську громаду в Березно відносяться до другої половини 17 ст.

За „Єврейською енциклопедією” (т. 4, 1909 р.), у часи Хмельниччини у містечку загинуло до 50 євреїв.
У 18 столітті у містечку був затверджений кагал (община), що свідчить про існування значного числа євреїв. У 1765 р. за офіційним переписом в Березно налічувалося 267 євреїв (в кагальному окрузі - 391), а 1778 р. – 79 (148), в 1784 – 105 (214), в 1787 – 172 (277). Єврейських будинків в 1764 р. - 48, 1784 р. – 29, 1787 р. - 37. Зменшення єврейського населення - загальне явище для євреїв Луцького повіту в кінці 18 ст.
1793 р. - після другого поділу Речі Посполитої Березне входить до складу Російської імперії. В той час тут налічувалось 148 дворів з населенням 1086 мешканців.

З 1796 р. Волинська губернія увійшла до складу утвореної „смуги осілості”, обмеженої території, де дозволялося селитися євреям. Високий приріст єврейського населення у цей час пов’язаний з низькою смертністю та відсутністю значних міграцій за межі смуги осілості. Швидке зростання чисельності єврейського населення призводило до збільшення їхнього впливу. В 1847 р. в Березному проживає 1287 євреїв (598 - чоловіків, 685 - жінок).

У 1882 р. були введені „Тимчасові правила”, згідно з якими євреї не мали права селитися у сільській місцевості.

1887 р. населення Березного складалося з 1798 православних, 66 римо-католиків, 2171 євреїв, всього - 4035 мешканців.

1897 р.: євреїв - 2765, православних - 1200, римо-католиків - 94, всього - 4059 мешканців.

1900 р. - у місті проживало 2171 євреїв (52,5% мешканців міста).

На початку ХХ століття євреї складали 70% населення Березного. В місті їм належали всі торгові установи, готелі і склади.

1919 р. - всього 1877 мешканців.

1921 р. - 5385 мешканців, нараховувалось більше 665-и будинків.

За даними 1927 року тут проживало 2900 міщан (без жителів, які мали земельні наділи), з них українців - 1,3%, євреїв – 93,0%, поляків - 4,3%, німців – 0,4%, чехів - 0,6%. В Березному була одна із найміцніших єврейських общин на Волині. Вона мала, як і повсюди в Польщі, закритий характер.

В 1931 р. кількість жителів міста становила 6089 осіб (по волості 31922 особи), а в 1938 р. - 6100 осіб (по волості - 38200 осіб).

Невдовзі після початку Другої світової війни в Березному збиралося чимало біженців. Кількість єврейського населення зросла.

2002 р. у Березному налічувалося 13669 мешканців.

Хронологія подій

  • 1445 р. – перша згадка про місто Березне (Андріїв - перша назва).
  • 1629 р. – Андріїв входить до Хупківської волості Луцького повіту, в місті нараховується 328 димів (будинків).
  • 1616 р. – заснування католицької парафії
  • 27 березня 1793 р. - після другого поділу Речі Посполитої Березне входить до складу Російської імперії; населення містечка складає 1086 мешканців.
  • 1797 р. – Березне стає волосним центром Волинської губернії. В той час тут налічувалось 148 дворів з населенням 1086 осіб.
  • кінець XIX століття - населення Березного складає 3,4 тис. мешканців.
  • 1813 р. – будівництво кам’яного костелу Святого Каетана.
  • 1826 р. – консакрація (освячення) костелу єпископом Яном Посгородським.
  • 1845 р. – будівництво храму Святого Миколая.
  • 1849 р. – будівництво храму Різдва Пресвятої Богородиці.
  • 1868 р. – звільнення мешканців міста від кріпосної залежності.
  • 1875 р. – відкриття однокласного міністерського училища, з 1902 р. воно стає двокласним.
  • 1910 р. – будівництво синагоги.
  • 1921 р. – Березне входить до складу Польщі.
  • 1925 р. – Березне входить до Костопільського повіту.
  • 1939 р. – Волинь входить до складу Радянського Союзу; Березне входить до Рівненської області.
  • 6 липня 1941 р. – 9 січня 1944 р. – німецька окупація міста.
  • 28 серпня 1942 р. - розстріл 3860 євреїв в Березно.
  • 1945 р. – остання месса в костелі Святого Каетана.
  • 1957 р. – Березне отримує статус селища міського типу.
  • 1998 року Березнівська селищна рада затвердила своїм рішенням сучасний герб і прапор Березного.
  • 21 грудня 2000 р. - Постановою Верховної Ради України №2193-III смт. Березне віднесено до категорії міст районного значення.
  • 2002 р. – будівництво храму Святої Покрови Київського Патріархату.
  • 2008 р. – будівницто храму Різдва Пресвятої Богородиці Української автокефальної православної церкви (як правонаступника зруйнованого в 1957 р. комуністами).
  • 2012 р. – будівництво Свято-Троїцького храму в місті.

Археологія

(за Войтюком О.П., Черницьким О.Ю.)
Археологічні дослідження показали, що на цій території люди жили ще в глибоку давнину. Перші сліди перебування людей відносяться до епохи бронзи (ІІ тисячоліття до н. е.). На початку нашої ери територія краю була заселена слов’янськими племенами дулібів (або волинян), які належали до південно-західної групи слов’ян. В урочищі „Могилки” біля смт.Соснове розкопано давньоруський курган, де знайдено скарб римських монет. На території заказника в 1974 році експедицією Рівненського краєзнавчого музею на правому березі ріки Случ були відкриті давньоруські городища Х–ХІІ ст.: с. Губків, с. Маринин, с. Більчаки. Це свідчить про те, що тут з давніх-давен були великі скупчення слов’яноруського населення, яке проживало тут ще з І тисячоліття. Ймовірно, городища виникли в наслідок розвитку тогочасного суспільства і слугували для захисту від ворожих нападів північно–східних кордонів Погоринських земель Давньої Русі.

м. Березно

  • Поселення ІІІ ст., розміщене на відстані 2 км від міста в урочищі „Козацька гора”. Займає високий піщаний мис правого корінного берега річки Случ на площі 50х50 м. Ділянка густо поросла сосновим лісом.
  • Стоянка свідерської культури. Займає ділянку, де борову терасу перетинає дорога „Березне – Балашівка” на піщаному мисі правого корінного берега річки Случ площею 200х70 м . Ділянка густо поросла сосновим лісом.
  • Стоянка свідерської культури. Займає ділянку, де борову терасу перетинає дорога „Березне – Балашівка” на південь від шосе.
  • Стоянка свідерської культури. Займає ділянку, де борову терасу перетинає дорога „Березне – Балашівка” на відстані 200 м на південь від шосе на піщаному мисі правого корінного берега річки Случ на площі 10х5 м. Ділянка густо поросла сосновим лісом.
  • Стоянка 9 тис. до н. е. Займає ділянку, де борову терасу перетинає дорога „Березне – Вітковичі” на відстані 500 м на південь від шосе на піщаному мисі правого корінного берега річки Случ. Ділянка густо поросла сосновим лісом. На території пам’ятки розміщений кар’єр з видобутку піску.
  • Стоянка 9 тис. до н. е. Поселення розміщене на відстані 1 км на північний-схід від Будської гори по краю борової тераси біля дороги на с.Хотин.
  • Стоянки (20) 9 тис до н. е., розміщені на правому березі р.Случ біля хутора Верба в урочищі „Круг”. На момент обстеження зафіксовано, що стоянка задернована, знайдено фрагменти кремінних знарядь.

Релігійні інституції

Католицька парафія

З архівних матеріалів відомо, що католицька релігійна громада в місті була заснована на початку ХVII ст., оскільки в місті був дерев’яний костел, збудований в 1616 році каштеляном Брацлавським Миколою Семашком. Проте під кінець ХVII ст. ця сакральна споруда була зруйнована татарами та козаками. 1717 рік в житті католицької громади датується як відбудова святині (за сприяння Яна Даниловича). Новий кам’яний костел довжиною 25 м, шириною 13 м та висотою 11 м був збудований на кошти Михайла Корженівського та його дружини Анни. В 1813 році будується кам'яний римо-католицький костел Святого Каетана. 1826 р. відбулася консакрація (освячення) костелу єпископом Яном Посгородським.

Поблизу костелу росло багато фруктових дерев. За розповідями старожилів міста, тут перебували монахині, які навчали дівчаток шити, вишивати, співати, молитись. Священиком церкви був Мечислов Росовський (народився в 1894 р. у Варшаві), раніше священиком був Вацлав Батовський. Остання служба (меса) в костелі відбулась 1 червня 1945 року. Після виселення поляків з міста в червні 1945 року інтер’єр костелу був пограбований і храм був зруйнований. Після війни в роки антицерковної кампанії костел використовувався як складське приміщення для зерна, потім тогочасна влада зробила на цьому місці маслозавод. В 1963 році костел розібрали. А в будинках, де жили монахині, зробили вечірню школу.

Православна парафія

1845 р. за фінансування Михайла Корженівського розпочинається будівництво храму Святого Миколая, а 1849 р. - храму Різдва Пресвятої Богородиці. На початку ХХ ст. священником храму було призначено Миколу Буховича, який прослужив в храмі більше 40 років. В липні 1941 році під час наступу німців на Березне церква була зруйнована, а в 1957 році - повністю розібрана. Цегла з неї була використана для будівництва адміністративних будівель міста.
На вул. Корецькій розміщувалась капличка. Старожили розповідають, що капличка була збудована на кошти Пилипа Маркова, який на хуторі Шеманиха збудував невеликий цегельний завод. Цегла мала високу якість і добре продавалась. Марков вирішив збудувати цегляну капличку на місці старого запущеного єврейського кладовища. На початку ХХ століття кладовище вважалось недіючим і деякі жителі почали будувати тут свої оселі. Щоб запобігти будівництву, Марков збудував капличку, що почала служити людям у 1912 році. Щороку на весняного Миколу біля неї відбувався хресний хід. Кожен охочий міг в ній помолитись. Капличка прослужила жителям Березного до початку 60-тих років ХХ століття і в одну з хвиль боротьби з релігією була підірвана. На початку 90-тих років ХХ століття на місці зруйнованої каплички березнівчани звели великий хрест.

Єврейська громада

Єврейська громада збудувала на території міста декілька синагог. Синагога (бейт-кнессет) відігравала суттєву роль в житті єврейської спільноти. Це був не тільки будинок молитви, а й місце зібрання єврейської громади. При синагогах організовувались школи. Все в синагозі мало служити головній меті — зустрічі з Богом. Всі синагоги орієнтувалися на Єрусалим, туди, де колись був Єрусалимський храм.

Синагоги та будинок, в якому жив рабин, в м.Березне розташовувалися поруч із житловими будинками на вул.Шкільній. Головна іудейська святиня була збудована в 1910 році. Велика синагога вивищувалась над іншими будівлями на розі вулиць Шкільної та Корецької з зіркою та місяцем посередині.

Будівля мала прямокутну форму 9х12 м і була збудована у консервативних традиціях культового єврейського зодчества. Біля східної стіни стояв “емуд” (“emud”), де рабин Іцик, син Йозеля молився у “Jamim Noraim” (“Straszne Dni”) ліворуч Ковчега, де знаходилися сувої Тори із срібними коронами і золотими дзвіночками, прикрашені червоним гранатом. Біля входу стояв ящик для свічок, а праворуч вгорі була жіноча галерея. У Великій синагозі молилися в основному хасиди рабина Шмуеля (Szmuelke) та більшість євреїв Березного на великі свята, такі як “Rosz haSzana” i “Jom Kipur”.

У Великій синагозі були також окремі невеликі молитовні зали для столярів, кравців і шевців. У них молилися в будні дні (у великому залі проходили Суботні Богослужіння).

Були й інші синагоги в Березному. В найстаршій молилися більшість євреїв міста, а також хасиди зі Століна та інші. У ній молились в другій половині дня та під час вечірнього богослужіння щосуботи. В одній з синагог правив рабин Іцхок Бічкес (Icchok Biczkes). Була також синагога Авраама на вул.Комісарській.

Будівля головної Великої синагоги залишилась перероблена і має інше призначення.

Старожили пам’ятають, що після війни в цій будівлі був ЗАГС (установа Запису Актів Громадянського Стану). Цей будинок і зараз стоїть по вул.Буховича, №3. Синагоги були одночасно і школами для дітей.

Окремої уваги заслуговує династія рабинів, що оселилися в місті на початку дев’ятнадцятого століття, адже завдяки їй Березне певним чином стало відоме світу. Першим рабином, що започаткував Березнівську династію, був рабин Єхіель Міхал Печенік (Jechiel Michal Peczenik) з поліського міста Столін. Йому в Березно дали землю, а також допомогли збудувати будинок.

Печенік був сином проповідника, учнем проповідника з Межиріч, онуком рабина Давида Галоя (Dawida Haloja), а також зятем великого хасидського діяча, рабина Єхіеля Міхла (Jechiela Michla), проповідника із Золочева. Ще в Століні рабин Печенік разом зі своїм сином Іцикем (Icykiem), зятем рабина Арона (Arona) з Чорнобиля день і ніч вивчав Тору. Дружина рабина працювала в магазині, була годувальницею сім’ї, щоб її чоловік і син могли навчатися. Рабина Іцика дуже поважали і любили в Чорнобилі, вважаючи його генієм.

Березнівська династія рабинів розквітла саме в часи рабина Іцика, якого поважали також християни, приходячи до нього за порадами. Хасиди у Березному були звичайними ремісничими, що сліпо слідували за своїм рабином і вірили йому беззастережно, віддаючи свою долю в його руки. Рабин Іцик вчив їх заповідям Тори, що сповнені великою вірою у Всевишнього. В години смутку чи розгубленості євреї зверталися до рабина і в його присутності забували про нещастя і зміцнювалися духом.

У 1865 році рабин Іцик помер, його місце зайняв син, рабин Йосель (Josele), але тільки на чотири роки. Однак цього було достатньо, щоб залишити після себе багато чудових історій. Сама його смерть мала широке відлуння серед хасидів. В ті дні багато хасидів приїхали в місто у період “Jamim Noraim” [від “Rosz haSzana» до “Jom Kipur»], рабин затримав всіх до “Simchat” Тори, попередивши, що вони не пошкодують про це. У ніч перед “Simchat” Тора закликав своїх синів і сказав їм, що робити далі. Всю ніч він провів з хасидами, на наступний ранок помер. Йому було всього 36 років.

Після смерті рабина Йоселя залишилась його дружина Переле (Perele) і прадід, рабин Арон (Aron Czarnobyler). Його найстаршому сину Шмуелю (Szmuelke) було вісімнадцять років. Рабин Арон рекомендував Шмуеля рабином Березного. І так сталося - під його духовною опікою Березнівські хасиди були 49 років. Він помер в 1917 році. Ймовірно, він навіть був родичем відомого у всьому світі надзвичайно консервативного рабина Іссахара Дова Рокеаха (Issachara Dowa Rokeacha), противника сіонізму. Після смерті рабина Шмуеля його місце зайняв його старший син Іцик.

Рабин Іцик одружився з Хаєлє (Chajele), яка сама вела все домогосподарство. Вона народила йому двох синів і двох дочок. Його любили на всій Волині і Поліссі, він служив рабином з кінця 1917 по кінець 1939 р. і мав щастя не дожити до епохи Гітлера.

Виходцем з тієї ж династії був рабин Хаімке Тойбман (Chaimke Tojbman) з Березного.

Посилаючись на „Бюджет єврейської гміни в Березному за 1939 р.”, рабінат гміни очолював рабин Арон-Бер Бараз (Baraza). На утримання синагоги в Березному в 1939 р. було витрачено 250 злотих, а на утримання єврейського цвинтару - 600 злотих (1938 р. - 350 злотих).

На даний час існують такі релігійні громади:

  • Громада Свято-Миколаївської парафії (Сарненської єпархії) Української Православної Церкви. 34600, Рівненська обл., м.Березне, вул.Котляревського, 41. Настоятель — Забейда Сергій Михайлович.
  • Громада Свято-Покровської Української Православної Церкви Рівненської єпархії Української Православної Церкви Київського патріархату. 34600, Рівненська обл., м.Березне, вул.Франка, 7. Настоятель — благочинний району Синиця Мирослав Антонович. Храм був закладений 1996 р. та освячений 14 жовтня 2002 року.
  • Релігійна громада Свято-Троїцької парафії (Сарненської єпархії) Української Православної Церкви м.Березне. 34600, Рівненська обл., м.Березне, вул.Андріївська, 41.Настоятель — благочинний району Коспа Ігор Святославович.
  • Релігійна громада парафії Різдва Пресвятої Богородиці (Рівненсько-Волинської єпархії) Української Автокефальної Православної Церкви м.Березне. 34600, Рівненська обл., м.Березне, вул.Київська, 17а. Настоятель — Момотюк Назарій Степанович. Храм був заклажений у 2007 році. З 21 вересня 2012 року тут перебуває ікона з мощами великомученика і цілителя Пантелеймона.
  • Релігійна громада Свідків Єгови. 34600, Рівненська обл., м.Березне, вул.Теклівська, 9. Керівник громади — Збанацький Юрій Григорович.
  • Релігійна громада церкви євангельських християн-баптистів м.Березне Рівненського обласного об’єднання церков євангельських християн-баптистів. 34600, Рівненська обл., вул.Будівельників, 10.
  • Релігійна громада Церкви Адвентистів Сьомого Дн. м.Березне Рівненської області Західної конференції Церкви Адвентистів Сьомого Дня в Україні. 34600, Рівненська обл., м.Березне, вул.Андріївська, 51/10. Пастор — Тополевський Ігор Ярославович.

Світські інституції

По вул.Костельній в 1902 році було побудовано приміщення школи (тепер тут розміщується районний відділ освіти — буд. №21) над річкою Случ, в якому відкрили двокласне міністерське училище з п’ятирічним терміном навчання. Хоч апостанова про створення даного закладу була видана ще у 1866 році.

Як свідчать очевидці, граф Малинський подарував ліс на хату Мартину Івановичу Марценковському, проте власної оселі той не звів, а лісоматеріали знадобились для побудови школи, яку до того часу традиційно почали називати Білою. Завідуючим двокласного училища спочатку і був М. І. Марценковський, деякий час вчителем у школі працював його син Євген Мартинович. Навчання в двокласній школі велося російською мовою. З 1917 року по 1920 рік з тимчасовими перервами працювала вища початкова школа з українською мовою навчання.

На місці районного будинку культури (вул.Київська, 6) були склади заготльону. Приміщення використовувалось і після війни. Старожили розповідають, що потім воно було розібране й перебудоване у районний будинок культури.

На вул. Липки (теперішня Буховича), що розпочиналась з теперішньої вулиці Київської, займала частину теперішньої вулиці Буховича і продовжувалась на Сільце, розміщувався будинок управляючого містом або адміністратора володінь Є. М. Малинського (вул.Київська, 8). До 1939 року Березне було “вотчиною” Малинського. Будинок управляючого був збудований наближено в 1901-1905 роках. Відомо, що адміністратором володінь Є.М.Малинського до 1920-х років був Міхаіл Ястжембовський, а потім його замінив Володимир Березовський, що працював до 1939 року. Адміністратор займався виробництвом, лісом, сільським господарством, торгівлею і вів розрахунки. До середини 1920-х років в будинку теперішнього краєзнавчого музею розміщувалась контора управляючого. З середини 1920-х років в цій будівлі проводив свої репетиції польський військовий оркестр, де також збирались офіцери, щоб пограти в карти і відпочити. В роки німецької окупації будівля не використовувалась. Найтрагічніша сторінка історії цього будинку припадає на 1944 - першу половину 50-х років. В 1944 році тут розмістився штаб НКВД, а в льохах будинку (льохи були великі, на 2 поверхи) була в’язниця. В 40-50-х роках минулого століття в цих льохах було замучено сотні українських патріотів. Потім будинок було перероблено (добудовано другий поверх). В 60-70-х роках минулого століття будинок використовувався під районну бібліотеку. В 1979 році влада вирішила розмістити в цьому будинку районний краєзнавчий музей.

В місті діяли гміна (теперішнє приміщення військового комісаріату - вул.Корецька, №48). Будівля була збудована ще в 1908 р. Як свідчать документи Рівненського обласного архіву, в 1928 р. магістрат Березно очолював бургомістр поляк Терлецький, заступником були Ян Півонський (поляк) та Клеофас Брунон (єврей). Радників бургомістра було 12 осіб, з них 1 поляк і 11 євреїв. З 21 лавника Березнівської міської ради і магістрату 17 були євреями.

Основними заняттями євреїв були торгівля, ремесло, транспортні перевезення. Багато євреїв було також серед учителів, а серед місцевих медиків їх кількість становила близько 60%. Тобто єврейська громада Березного напередодні війни відігравала вагому роль у соціально-економічному розвитку містечка. Єврейське населення мало органи самоуправління — кагали, у 20–30 рр. XX ст. — єврейські гміни. Єврейські громади утримували навчальні заклади, лікарні, притулки. По вулиці „Рємєслєнній” (теперішня Назарука) було багато ремісничих майстерень. В 1930-тих роках у місті нараховувалось 90 кустарних майстерень.

В 1930-х роках в будинку Клима Баранчука (навпроти гміни) розміщувалась хата-читальня громадської організації „Просвіта”.

Відомо, що в 1865 р. в Березному було відкрито парафіяльну школу, в якій навчалось до двох десятків учнів. Ця школа знаходилась в дерев’яному приміщенні на дві класні кімнати і розміщувалась на території теперішнього військкомату.
Крім того в місті діяли баня, пошта, комісаріат, розміщувалися польські військові гарнізони, будівлі яких збереглись до наших днів, проте у зміненому вигляді: сучасні приміщення районної поліклініки (вул.Київська, №9), міліції (вул.Київська, №12), управління сільського господарства (вул.Київська). На Сільці розміщувалась броварня, по вулиці Липки на розі теперішніх вулиць Київської та Буховича - аптека та шпиталь на 24 ліжка (називався „Безплатний амбулаторний пункт”). В 60-80-х роках минулого століття поштову будівлю використовували як дитячий садок. В кінці ХХ століття на цьому місці громада міста почала будувати храм Святої Покрови. Церква була збудована в 2000 р.
В місті діяла протипожежна частина (тепер – буд. №52 по вул.Андріївській, будівлю було розібрано), вітряк і водяний млин (знаходився на місці теперішньої музичної школи), власником якого був єврей. Старожили пам’ятають вітряка ще в 60-х роках.
На місці теперішнього Свято-Троїцького храму було декілька житлових будинків, серед них житловий будинок місцевого фотографа Митрофана Янцевича і фотопавільйон. В одній з будівель (тепер це бібліотечне приміщення гуманітарного ліцею) в роки німецької окупації розміщувалось „Гестапо”.
Теперішні склади райвузла зв’язку за часів Польщі були відомі як розважальний центр — там, по вул.Комісарській, розміщувався клуб „Огнєво” (будівля збережена). У ньому організовували вистави на ідиш, на які приходило багато мешканців містечка. У Березному діяли два єврейські драматичні гуртки - один при бібліотеці “Pereca”, другий - сіоністський. Часто вони спільно влаштовували вистави.

Група сіоністських активістів, серед яких були Шмуель Зільберштейн (Szmuel Zilbersztejn), Моше Бульба (Mosze Bulba), Вельв Літвак (Welwl Litwak), Нафталі Бейґль (Naftali Bejgl), на чолі Ш. Розенхакем (Sz. Rozenhakiem) заснували в Березне Тарбут-школи. Один з учителів, Бенцьон Бейґль (Bencjon Bejgl), викладав іврит в хедері рабина Еліезера (Eliezera Fajwisza Medweda). Одним з найвідоміших був вчитель Яків Айзман (Jakow Ajzman), який прославився як інтелектуал, філософ, марксист, популяризатор Канта і Гегеля.

Була заснована бібліотека Тарбуту, у фондах якої в основному були книги на івриті та ідиш. Бібліотекарями безкоштовно працювали Ґендлер (Gendler), Шмуель Тойбман (Szmuel Tojbman) та ін.

В 30-тих роках ХХ ст. в місті діяла єврейська початкова школа. Сьогодні на цьому місці знаходиться меморіал воїнам-афганцям. По вулиці Поштовій розміщувалась бібліотека ім. Переца (Pereca). Це був чималий зал, вздовж стін якого стояли місткі шафи з книжками, написаними ідишем. Знаходилися там праці єврейських класиків і шедеври світової літератури. Це була насправді одна з найбільш оснащених бібліотек в області. Бібліотекарями в ній були Янкель Пінхусовіч (Jankiel Pinchusowicz) i Фейґа Ліберсон (Fejga Liberzon), які грамотно допомагали читачам. Вони виховали ціле покоління читачів. Бібліотека Тарбуту не могла конкурувати з багатством бібліотеки ім. Переца.

В цій будівлі також розміщувалось поштове відділення. Після війни будинок був перебудований для потреб дитячого садка. Сьогодні на тому місці, де була бібліотека, збудовано православний храм Святої Покрови.

Березне володіло двома читальнями - одна знаходилася біля бібліотеки ім. Переца (вул.Поштова), друга - на вул.Комісарській. Там відбувались також літературні вечори і лекції.

До війни найбільш поширеною кореспонденцією в місті серед євреїв була газети „Момент” та „Woliner Sztime”.

На місці нинішнього кінотеатру старожили пам’ятають круподерню (яка подрібнювала крупу) та пізніше олійницю, яка приводилася в дію парою волів.

Про єврейські переслідування нацистами знають всі. Не була винятком і ситуація в Березному, де більшість жителів були саме євреї. Із початком окупації міста все життя євреїв строго регламентувалося. Наказом гебітскомісара Беєра (гебіткомісаріат знаходився в Костополі) від 17 вересня 1941 року все єврейське населення зобов’язувалося носити спеціальний знак у формі жовтого кола, що відрізняв би їх від інших. Якщо єврей виходив на вулицю без цього знака, йому загрожувала смерть. Водночас були підготовлені документи щодо торгівлі в місті, оскільки ця сфера діяльності припадала саме на євреїв. Ці дрібні підприємства повинні були позначатися спеціальною вивіскою „Жидівське підприємство”.

Жителька Березного, Бернацька Ольга Василівна (1925 року народження), згадує, що євреїв змушували носити позначки на спині. На випадок, якщо „мічені” будуть втікати, німецька куля повинна була поцілити прямо в серце. Також від 8 години вечора до 7 години ранку за німецьким часом євреям заборонялося виходити на вулицю. У разі невиконання - розстріл.

У подальшому оголошуються більш жорсткі розпорядження. З наказу районного коменданта народної міліції (поліцейські органи, створені фашистами на окупованій території) міста Березно дізнаємось, що всім євреям без дозволу гебітскомісара заборонялося залишати місце постійного перебування, з їхніх господарств конфісковують усі речі з кольорових металів, усе рільниче знаряддя, списується вся їх земельна власність. „Належить списати всю жидівську земельну власність… Немає мови про самостійне жидівське господарювання в будучності… Картки перемолу не можуть бути видані жидам”, – йдеться в циркулярах. Строго заборонялось укладання шлюбів з євреями. Євреям навіть забороняли користуватися послугами пошти. До початку 1942 року було переписано все єврейське майно. Отже, євреям не залишалося жодної можливості для приватного господарювання. За невиконання вищеназваних наказів винні карались судом воєнного часу.

Однією з перших постанов нацистів на всіх окупованих територіях стало положення про обов’язкову реєстрацію євреїв. Ці розпорядження були, образно кажучи, прелюдією до страшної екзекуції, яку незабаром вчинили над мирним населенням. Наступний крок – їх повна ізоляція від неєврейського населення. Для спрощення „вирішення єврейського питання” нацисти створили місця їх компактного проживання – ґетто (територія для ізольованого проживання меншин, яких дискримінують за національною, расовою або релігійною ознакою). За розповідями очевидців ґетто в Березному було облаштоване в центрі міста в районі теперішнього провулку Вишневий і займало велику територію (тепер це територія нинішнього ринку та ліцею-інтернату). Його обгородили колючим дротом під напругою. Зроблено це було більше для залякування, ніж для того, щоб когось убити. Там, за колючим дротом, багато днів дорослі, діти і старі люди терпляче чекали своєї подальшої долі, яка згодом виявилась для всіх них трагічною...

У гетто було зібрано близько 4 тис. березнівських євреїв. Тут панував жорстокий режим: місце суворо охоронялося міліцією. Не дозволялося ввозити харчі, був спровокований штучний голод. Німці користувалися з цього і за найменші поступки євреям отримували від них коштовності, золото.

Документи, які зберігаються в Державному архіві Рівненської області, переконливо свідчать про завчасну плановість знищення мирного єврейського населення, дозволяють відчути ту атмосферу, в якій довелося жити цим людям, очікуючи „остаточного розв’язання єврейського питання”.

Заплановане нацистами знищення євреїв відбулось 25-28 серпня 1942 р. Протягом кількох днів за містом розстріляли 3860 євреїв. Пізніше на цій території закладено Березнівський державний дендрологічний парк, і наприкінці 80-х років на місці розстрілу було встановлено пам’ятний знак.

Містобудування

(Дослідження директора Березнівського краєзнавчого музею Наталії Трохлюк)

Важливим джерелом для висвітлення історії міста є його топоніміка. Уперше вулиці в значенні проїжджих доріг зі спорудженими обабіч будинками, або просто доріг у самому місті, чи, скажімо, тих, які вели за його межі, з’явились ще в 16 ст. Саме тоді Березне отримало магдебурське право і стало іменуватись містом. На той час вулиці не мали власних назв.

На плані Березного 1922 р. чітко простежуються житлові квартали. Фіксуються назви окремих територій міста: старе місто (наближено охоплює територію сучасного центру міста, нове місто (сучасна вулиця Лесі Українки, частина вулиці Корецької). На плані міста є Сельце (сучасна вулиця Буховича і частина Городища) і Теклівка.
Базарна площа міста (площа „Ринок”, або „Гендльова”) мала прямокутну форму. Тут розміщувались невеличкі торгові лавки. В місті нараховувалось близько 90 крамничок, більшість з них розміщувались на торговій площі.
Головні березнівські вулиці служили основними дорогами, які вказували напрямки торговельних зв’язків: вул.Корецька – вела в напрямку до Корця.
У давніх назвах вулиць зустрічаються і назви конкретних міських об’єктів: вулиця Гмінна (бо на вулиці розміщувалась гміна), вул. Шкільна (там розміщувалась школа), вулиця Банна (розміщувалась баня), вулиця Поштова (в часи Другої Речі Посполитої тут розміщувалась пошта), вулиця Костельна (на вулиці розміщувався римо-католицький костел). Згадується вулиця Замкова (вочевидь, що замок Маріанни Семашко (поч. XVII ст.) Сам замок знаходився неподалік костелу в цьому районі, ймовірно, був дерев’яний.
Назва вулиці Ремісничої вказує на рід занять місцевих жителів. Реміснича професія була найбільш поширеною в місті. Іноді вулицям давали імена власників будівель, розташованих на ній: вулиця Кулясова (кажуть, що на цій вулиці жив господар на прізвище чи прізвисько „Куляс”).
Зафіксовані на плані Березно вулиці: Садова, Липки, Солом’яна, Дермань, Комісарська, Жуковська, вул. Солом’яна (теперішня Котляревського) - тут проживали селяни, їхні будинки були вкриті соломою.
Центральна вулиця міста (теперішня Андріївська) в 20-х роках минулого століття називалась Комісарською. На цій вулиці розміщувалась польська поліція - комісаріати. В другій половині 30-х років вулиця Комісарська не позначена, натомість є вулиця Юзефа Пілсудського, названа в честь відомого польського державного діяча і маршала Польщі.
В „Алфавітному покажчику книги реєстрації жителів м.Березне 1934 р. значаться вулиці Яна Кілінського (названа в честь одного з командирів повстання під проводом Т.Костюшка) і вулиця Берека Йоселевича (польський офіцер і учасник наполеонівських війн). В Польщі збережена пам’ять про Б.Йоселевича, що став символом героїзму в боротьбі за польську незалежність. На жаль, сьогодні невідомо, де саме знаходились вулиці Кілінського та Йоселевича.
Вулиця Костельна (з 1947 р. – Івана Франка). Вулиця була невеличкою, але з щільною забудовою. Старожили розповідають, що вона називалась Млинівською.

Короткий екскурс в минуле засвідчує, що на вулиці знаходився римо-католицький костел Святого Каетана. Поблизу костелу Малинські мали родову усипальницю у вигляді каплички, під якою був глибокий склеп. Ця будівля збереглась до наших днів і знаходиться на території школи-інтернату.

Відомо, що на цьому місці над річкою Случ у XVIII-му, на початку ХІХ-го століття було православне кладовище. В ХІХ столітті воно вже було недіюче.

Після війни по цій вулиці розміщувався банк (тепер цієї будівлі немає).
Вулиця Липки (теперішня Буховича) вздовж була обсаджена липами. В кінці 40-х років минулого століття ця вулиця на карті міста вже не значиться, натомість з’являється в цьому районі невеличка вулиця Ернеста Тельмана (названа в честь лідера німецьких комуністів), яка проходить перпендикулярно до теперішньої вул.Шевченко. В такому ж вигляді вона існує і сьогодні.
Сільце розпочиналось за сучасними приміщеннями районної лікарні. По цій вулиці розмішувались будівлі польських військових гарнізонів. Будівель було небагато і вони збереглись до наших днів, але у зміненому вигляді: сучасні приміщення районної поліклініки (вул.Київська, №9), міліції (вул.Київська, №12), управління сільського господарства (вул.Київська).

У цій частині вулиці Київської будівель більш не було.
На карті Березного позначено парк Малинського, який займав велику площу: починаючи від центральної вулиці (теперішній район музичної школи та дитячого садка „Ромашка”). Парк займав територію теперішнього ставка і велику частину вулиці Київської.
За парком розміщувалось польське та єврейське кладовища (тепер це частина території Березнівського лісгоспу та міського парку відпочинку). Єврейський цвинтар розміщувався трохи північніше – неподалік від теперішнього „Селецького” кладовища (старожили розповідали, що цей цвинтар теж був єврейським, але на початку ХХ ст. тут почали хоронити православних). За часів радянської влади було викопано штучну водойму. А на карті 1922 р. видно невеличку природню річечку, яка бере початок від заболоченої місцевості теперішньої вулиці Шевченко і тече аж на Городище.

На цій вулиці розміщувався православний храм Різдва Пресвятої Богородиці.

Цікаві дані зустрічаються в книзі „Историко-статистичный опись церков и приходов Волынской епархии за 1889 год”, де в другому томі згадується крупний землевласник Михайло Малинський, який в селі Сільце на свої кошти збудував дерев’яний дім для священника, псаломника і господарські споруди при них.

На цій вулиці розміщувалась броварня (на Сільці), власником якої, ймовірно, був єврей.
На карті міста позначено аптеку по вулиці Липки, яка розміщувалась на розі теперішніх вулиць Київської та Буховича.
Відомо, що за часів І світової війни по вул. Липки працював шпиталь на 24 ліжка (називався „Безоплатний амбулаторний пункт”).
Традиційно вважається, що Березне мало три основні в’їзди із брамами. Місцезнаходження залишків двох воріт вказується на плані міста 1922 р.: у західній частині міста стояли західні, у південній - південні. Існує версія, що третій в’їзд був з північного напрямку, в районі вулиці Липки.
В 1945 р. з вул. Липки утворили дві вулиці: Київську і вул.Першого Травня. В кінці минулого століття вулиця Першого травня була перейменована на вулицю Миколи Буховича (названа в честь священника храму Різдва Богородиці). Тепер вона є набагато довшою, ніж колись була вулиця Першого Травня.

По вул. Київській за радянських часів з’явились багато адміністративних та житлових будинків. Центральною в 20-30-х роках минулого століття була вулиця Комісарська. В 1934 р. вона мала назву Ю.Пілсудського, 1947 р. - вул. В. Леніна. Тепер — це вулиця Андріївська. Вона розпочиналась приблизно від теперішнього автовокзалу і простягалась до Базарної площі. В цьому районі в 1920-1930-х роках вулиця була щільно забудована, особливо та її частина, що прилягала до базарної площі. На початку вулиці будівель було небагато. На карті міста позначено приміщення протипожежної частини (на місці теперішньої - вул.Андріївська, №52, будівлю було розбудовано), вітряк і водяний млин (який стояв на березі чималої водойми). На місці теперішнього Свято-Троїцького храму позначено декілька житлових будинків, серед них житловий будинок місцевого фотографа Митрофана Янцевича і фотопавільйон. По цій вулиці (приблизно в районі теперішнього готелю) стояли західні брамні ворота ХVI століття. Тут були єврейські житлові будинки. В одній з будівель (тепер це бібліотечне приміщення гуманітарного ліцею) в роки німецької окупації розміщувалось „Гестапо”.
Теперішні склади райвузла зв’язку за часів Польщі були відомі як розважальний центр - там розміщувався клуб „Огнєво”.
Поблизу теперішньої будівлі телеграфу в 60-70 х роках минулого столітя було банківське відділення (ощадкаса).
На цій вулиці у 1930-х роках розміщувалась єврейська початкова школа. Сьогодні на цьому місці встановлено меморіал воїнам-афганцям. Поряд (на місці нинішнього кінотеатру) старожили пам’ятають крупорушку (яка подрібнювала крупу) та, пізніше, олійницю, яка приводилася в дію парою волів.
На цій вулиці розміщувались будівля міського арешту та польської міліції-комісаріату. Ці будівлі збережені і дотепер, щоправда добудовані і перероблені (вул.Андріївська, №18, №20 ). В радянські часи по цій вулиці розміщувалась мерія (селищна рада, оскільки до 2000 р. Березне мало статус селища). Тепер це будинок №13. По цій вулиці (Андріївська, №14) в 60-70-і роки розміщувались райсоцбез, часова майстерня. В буд. № 12 розміщувалась музична школа (в 70-х роках приміщення було передане під районну стоматполіклініку). В буд. №10 була столова „Чайна”, потім його розширили і добудували під кафе „Березовий гай”. В будинку № 6 в радянські часи був молочний магазин. Тепер там кафе „Піцерія”. В будинку №1 після війни розміщувався готель, в 50-60-х роках там розміщувався гуртожиток профтехучилища. Тепер тут читальний зал районної бібліотеки, районний державний та трудовий архіви.

Перпендикулярними до цієї вулиці з однієї сторони були Дермань (теперішня Шевченко), Жуковська і „Рємєслєнна” (теперішня Назарука). В 1947 р. значиться також вулиця Шолом-Алейхема (названа в честь відомого єврейського письменнка 19 ст.), на карті 1922 р. цієї вулиці ще немає, очевидно, вона була створена пізніше). Потім цю вулицю в 70-х роках пам’ятають як вулицю Ніколаєва (Андріян Ніколаєв - радянський космонавт). Після війни по цій вулиці розміщувалась редакція газети, бібліотека (вул.Корецька, №4). Відомо, що в 20-х роках в цьому будинку жила багатодітна родина (15 дітей) єврея Шрайбера Мордехая, який в 1926 році емігрував до Америки під час другої хвилі еміграцій. Ці будівлі збережені, щоправда перебудовані.

По вулиці “Рємєслєнній” проходив старий єврейський квартал. Відомо, що тут була аптека. Старожили розповідали, що аптека знаходилась в приміщенні теперішнього ДОСААФу (вул.Андріївська, №9). При будівництві фундаменту під магазин по вулиці Андріївській №7 (на розі вулиць Андріївської та Назарука) було знайдено глиняні аптекарські пляшки із „лікувальною водою”, які передані жителем міста С.В. Ясковцем краєзнавчому музею. Деякі старожили пам’ятають, що ця вулиця в 30-х роках називалась вулицею 11 листопада (в честь польського державного свята).

Теперішня вулиця Вишнева називалась Замковою. Згадується в місті замок, який належав Маріанні Семашко, дочці Миколи Семашко (помер в 1618 р. Відомо, що він причетний до будівництва дерев’яного костелу Святого Каетана), старости Луцького, яка вийшла заміж за Станіслава Даниловича (1596-1632) і внесла замок в місті разом з мешканцями в придане своєму чоловікові. Деякі старожили пам’ятають цю вулицю як Пристанська (тут була велика пристань ще з часів середньовіччя і дотепер вулиця має форму пристані). Вулиця була невеличкою, майже в такому вигляді як і тепер. Після війни вулиця отримала назву Комсомольської, а в 90-х роках минулого століття отримала назву Вишнева. Тут розміщувались житлові будинки.

Перпендикулярно до цієї вулиці проходила невеличка вулиця Банна. Очевидно на ній розміщувалась міська лазня і пральня. На карті видно багато житлових будинків. Щоправда в 1947 р. вулиці Банної на карті міста вже не значиться. В 30-х роках минулого століття з’являється маленька вулиця Коперніка, яка починалась від рогу вулиці Комісарської (перпендикулярно до неї ) і тягнулась вздовж обеліску загиблим воїнам до роздоріжжя вулиць Кулясової і Гмінної (теперішніх Корецької та Теклівської).

 В 20-х роках минулого століття вулиця Корецька була порівняно невеликою і займала лише частину теперішньої вулиці Корецької: починалась від обеліску загиблих воїнів і до перехрестя вулиць Кулясової і Гмінної.

Вулиця Кулясова починалась від будинку Кулясів (вуличне прізьвисько - будинок №4) і продовжувалась до Теклівки. В 1947 р. її перейменовують на Сільську. Сьогодні на карті міста вулиці з такою назвою немає. В 1966 р. село Теклівка (назву цього села і пов’язують з іменем дочки пана Білявського, яку звали Текля) переходить до Березного як одна з вулиць, назва якої стала Жовтнева. З 1990 р. вулиця отримує назву Теклівська.

Вулиця Гмінна (в 1934 р. значиться як Магістрацька, після війни вона отримала ім’я героя громадянської війни І.Котовського) займала частину теперішньої Корецької. На цій вулиці розміщувалось приміщення міської управи – гміни (теперішнє приміщення військового комісаріату - вул.Корецька, №48). По цій вулиці житлових будинків було небагато і здебільшого тут проживали українці. Відомо, що в одному з будинків жив польський поліцейський. Вулиця Гмінна закінчувалась в районі Нового Міста.
В цьому районі вулиць вже не було. Тут розміщувалась церква Святого Миколая, збудована на кошти польського поміщика Михайла Корженівського ще в 1845 році. До кінця ХІХ століття Березне було “вотчиною” Корженівських, потім перейшло в спадок по жіночій лінії Малинським. В цьому районі було також два цвинтаря: католицький і православний. Вже в 60-70-х роках минулого століття територія старого польського цвинтаря були роздана тодішньою міською владою під земельні ділянки для індивідуального будівництва. Тоді ж з’являється вулиця Дмитра Мєдвєдєва (названа в честь командира радянських партизан). В 90-х роках минулого століття влада перейменувала її на вулицю Козацьку.

В районі Нового Міста (в напрямку на Моквин) стояли Південні брамні ворота ХVI ст., там де повертає дорога на цвинтар. Повністю розібрані в 1963 р.

Після війни в районі храму Святого Миколая уже значиться вул. Л.Українки.

В 90-х роках ХХ століття вулиця Котовського і Ніколаєнко зникають, натомість довшою стає вулиця Корецька, вона починається від обеліску загиблим воїнам і тягнеться аж на виїзд з Березного в сторону Корця.

На карті міста в 20-30-х роках ХХ ст. є вулиця Шкільна, правда вона була невеличкою і займала частину теперішньої вулиці М.Буховича. Починалась перпендикулярно до центральної вулиці Комісарської (теперішня Андріївська) і продовжувалась до тодішньої вулиці Липки (теперішня вулиця Київська). В 1947 р. ця вулиця отримала ім’я Рози Люксембург. З однієї сторони до вулиці примикала Базарна площа. З кінця 40-х рр. на розі вулиць Р. Люксембург і Київської розміщувалось пожежне депо (в 70-х роках минулого століття на тому місці було побудовано житловий двоповерховий будинок).

В місті була вулиця Поштова (її назва не змінилась) - невеличка вулиця в районі храму Святої Покрови. Старожили пам’ятають будівлю пошти, яка стояла на території теперішнього храму.

Найменшою була вулиця Садова - сьогодні цієї вулиці в Березно немає. Точніше, вулиця з такою назвою є, але це вже новобудови 70-х років минулого століття. А на початку ХХ ст. ця невеличка вулиця знаходилась в самому центрі міста, проходила за теперішнішньою „Піцерією” (вул.Андріївська, буд. №6) і нараховувала в 1922 р. шість будинків.

За „Алфавітною книгою реєстрації жителів м.Березне 1934 р.” старий єврейський квартал - це вулиці:

  • Реміснича (11 листопада) - тут проживали Бюйдери, Байєри, Брумени, Бекери, Бари.
  •  Ю.Пілсудського (Комісарська) – Бартиські, Бурди, Борейки, Бланки, Баземські, Брічки, Блочі.
  • Шкільна - Бермани, Бєлінські.
  • Замкова (Пристаньська) - Брод-Шапіро, Бувари, Бандари.
  • Костельна – Атаманські.
  • 3 Мая - Біленські, Брумени.
  • Я.Кілінського - Бебчики, Бурко, Блешмани, Бардаки, Біленки, Бейдерси.
  • Н.Коперніка - Біндери, Бьормани, Бакуни.

Напевно, Березне відрізняється від інших поліських містечок тим, що в ньому збережена єврейська містечкова забудова - одноповерхові глинобитні та цегляні будинки з дерев’яними ганками. Це - будинки євреїв-ремісників і торговців, які становили більшість мешканців невеликих містечок. Єврейські будиночки через дорожнечу землі у центрі розташовувалися торцем до вулиці. У їхній фасадній частині зазвичай містилися крамнички або майстерні. Коли діти одружувалися, до будинку прибудовувалися нові кімнати, і будівля продовжувалася вглиб ділянки. Відмінною рисою містечкового будинку є високий чотирисхилий бляшаний дах, що візуально займає більше половини всієї споруди.

Етнографія

З давніх давен на Поліссі розвинені деревообробні промисли: бондарство – виготовлення цебрів, діжок, мірок, балій тощо, стельмаство – виготовлення саней та возів. Розвивалися також ремесла: теслярство, будівництво храмів, житла і господарських будівель з дерева (яке подекуди обходилося без жодного цвяха); столярна справа – виготовлення дверей і вікон, столів, лавок і скринь.

Помітне місце серед деревообробних промислів і ремесел Полісся посідало плетіння з кори дерева – берези, липи або лози. Плели коробки-сівалки, кошелі для збирання грибів та ягід, козуби, сумки, тощо. На Поліссі було також відоме плетіння личаків – взуття з лика.

Поширеним жіночим промислом на Поліссі було ткацтво, що базувалося на переробці сировини з власного господарства: льону, коноплі, вовни.

Вважалося, що кожна жінка обов’язково повинна вміти виконувати ткацькі роботи.

Нині ткацтво на Поліссі відроджується. Займаються ним переважно в селах Балашівка, Яцьковичі, Бистричі, Голубне, Білка Березнівського району. Жінки, крім полотна виготовляють рушники, скатертини, рядна, коврики. 

Руралістика

У недалекому минулому Березнівський район являв собою болотисту територію з окремими піщаними горбами. Орні землі розташувались в основному біля населених пунктів. У результаті суцільної, в окремих випадках непродуманої меліорації, було осушено значні території, що вплинуло на екологічний стан природних екосистем. Зокрема, обміліла річка Случ, зникли окремі озера та болота, а з ними певні види рослин, тварин, значно поменшало водоплавних птахів.

Пам'ятки архітектури та будівництва

Православна церква Святого Миколая

Храм в ім’я Святителя і Чудотворця Миколая збудовано у 1845 році поміщиком Михайлом Леонтійовичем Корженівським. Побудований храм з каменю разом із дзвіницею. Форма храму хрестоподібна з одним центральним куполом та одним престолом, іконостас столярної роботи з різьбленими колонами.

Історія Свято-Миколаївського храму свідчить про те, що протягом багатьох десятиліть він був не лише релігійним центром, а й осередком культури в Березному, зокрема освіти й книгарства. З 1875 року при Миколаївській церкві діяло однокласне училище, а з 1902 року відкрито двокласне училище, в якому навчалося 55 хлопчиків та 20 дівчаток.

Святинею храму є ікона великомучениці Варвари, яку в 1850 р. подарували солдати Драгунського полку. Вона збереглась до нашого часу.

В 1906 р. солдати запасу у Березному пожертвували ікону Преподобного Серафима Саровського, а в 1916 р. подарували ікону Почаївської Божої Матері, яка опускається над Царськими воротами.

Будівля краєзнавчого музею

Будинок, в якому знаходиться музей, є пам'яткою історії і архітектури початку 20 століття. Він був побудований в 1902-1903 роках на кошти польського поміщика Михайла Малинського як контора для управляючого містом.

Природничі ресурси та об'єкти озеленення

Об’єкти природно-заповідного фонду

Березнівський дендрологічний парк

Березне відоме своїм дендропарком, єдиним у Рівненській області. Парк закладено неподалік Березнівського лісового коледжу з ініціативи колишнього директора М. М. Новосада, коли були розпочаті роботи зі створення дендрарію площею бл. 30 га. Розташований він на території Березнівського лісового коледжу.

Парк був заснований у 1979 році, а 13 лютого 1989 року Постановою Ради міністрів Української РСР №53 віднесений до дендропарків державного значення. У ньому зібрано більше 800 видів деревних рослин з усього світу. Вони розбиті по зонах: Америка, Кавказ, Середня Азія, Далекий Схід, Сибір, Карпати, Крим та ін. У парку прокладені доріжки для прогулянок, споруджений каскад ставків, обладнані альтанки й оглядові майданчики; є окрема ділянка декоративних рослин, березовий гай (більше 40 видів берези), сади жасмину, розарій. Нині нараховує бл. 900 видів і форм деревних рослин, серед яких чимало представників різних континентів, що розміщені по ботаніко-географічних і систематичних ділянках.

Дендропарк є базою науково-дослідницьких робіт з вивчення і збагачення лісової флори в Українському Поліссі. Дендропарк — одна з головних зон відпочинку жителів міста Березне.

Місця пам'яті

Місце розстрілу громадян єврейської національності. На площадці прямокутної форми встановлено дві гранітні брили на двоступінчатому п’єдесталі. На одному з них висічено напис: „На этом месте 25 августа 1942 г. немецко-фашистскими оккупантами были расстреляны 3680 советских граждан”, внизу під текстом – вічний вогонь. На іншому – зверху мінора, текст на івриті та зірка Давида. Матеріали: граніт в технології рваний камінь та шліфований.

Пам’ятний знак на честь вояків УПА. На прямокутному п’єдесталі розміщено стелу, на якій з двох сторін висічено написи. На лицевій стороні зверху тризуб та хрест і текст: „Пам’яті Синів та Дочок Березнівщини, які віддали своє життя за нашу Батьківщину Матір УКРАЇНУ в 1561–1991 роках”. На п’єдесталі розміщено дошку з текстом молитви „Отче наш”. На тильній стороні напис: „Могила невідомих борців, що загинули за вільну Незалежну Соборну Україну 1940–1950 роках. Від вдячних березнівчан. 24.VIII.1997 р.” У правому нижньому кутку висічено гроно калини. На п’єдесталі прикріплена таблиця, на якій напис: „Героям ОУН-УПА Слава”

Пам’ятний знак жертвам голодомору в Україні в 1932-1933 роках. На символічному кургані встановлено хрест, на якому барельєф скорботної матері з дитиною в повний зріст. Внизу на п’єдесталі роки 1932-1933.

Меморіал воїнам-афганцям (центр міста). На території комплексу в центрі розміщено пам’ятний знак у вигляді кам’яної брили, а також шість пам’ятних плит воїнів, які загинули на війні. Напис на брилі: „Воїнам-афганцям від земляків":

Із журавлями сум прилинув

з розп’ятих афганських днів.

І пригорнула Україна

своїх оплаканих синів

Пам’ятний знак борцям за волю України. На триступінчатій площадці встановлено стелу, якій у лівому верхньому кутку висічено хрест з написом УПА, посередині прапор, нижче текст:

Крізь розстріли, обмови і руїни,

Із забуття, із болю, з далини

Вони уже вертають, Україно,

Твої звитяжції, твої сини.

Далі зображення калини і напис: "Цей знак встановлено в честь 50-річчя Української повстанської Армії". Праворуч внизу зображення скорботної жінки, схиленої у молитві перед хрестом.

Пам’ятники м.Березне

  • Пам’ятник Т. Бульбі-Боровцю. На прямокутному постаменті встановлено погруддя Бульбі-Боровцю, який одягнений у військову форму. Позаду погруддя на символічному прапорі напис УПА, нижче під погруддям висічено тризуб і напис: „Генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець”. Матеріали: граніт, сплав металів. Взято на державний облік та під державну охорону розпорядженням голови державної обласної адміністрації №514 від 18 грудня 2009 року.
  • Пам’ятник Т.Г.Шевченку (площа Незалежності). На триступінчатому п’єдесталі розміщено прямокутну стелу, на якій знаходиться погруддя поета. Матеріали: граніт, сплав металів. Взято на державний облік та під державну охорону рішенням №292 від 27 травня 2002 року.

Музеї - архіви - колекції - приватні колекції

 У 1979 році Міністерство культури України підписало наказ про створення Березнівського державного краєзнавчого музею як філіалу обласного краєзнавчого музею. 9 травня 1981 року відбулось відкриття музею. В музеї працюють відділи народознавства та історії. Експозиція відділу народознавства розповідає про ремесла, промисли, основні заняття, побут, одяг, головні убори, взуття жителів Березнівського Полісся в минулому (більшість експонатів датовано кінцем 19-го початку 20 століття). В побуті українського села значне місце займав глиняний посуд: миски, тарілки, баньки, горщики, глечики та інше. Для поліської кераміки характерні поливані і неполивані вироби, часто розписані хвилястими і прямими лініями.

На сьогоднішній день на Березнівщині відроджується гончарство. В м. Березне живе і працює гончар Віктор Андрощук, який є майстром сучасного декоративно–прикладного мистецтва і займається чорнодимною керамікою. В музеї часто організовуються його персональні виставки.

Окремою експозицією в музеї представлено народний одяг та взуття Березнівського Полісся. В народному костюмі населення Полісся збереглися давні реліктові, можливо праслов’янські риси: суцільно кровні поликові сорочки, прикрашені по всьому рукаві та поликам вишивкою хрестиком або гладдю намітки, сорочки, постоли. Цікавість у відвідувачів викликає інтер’єр селянської хати кінця 19 століття.

Відділ історії краєзнавчого музею розповідає про історію нашого краю в минулому. Відвідувачам музею пропонується оглядова екскурсія „Березнівщина в давнину” та тематичні екскурсії:

  • „Березнівщина в далекому минулому” (первісно-общинний лад, середньовіччя)
  • „Наш край в роки I-ї Світової війни”
  • „Наш край за часів Речі Посполитої (1921-1939)”
  • „Березнівщина в роки ІІ-ї Світової війни”
  • „Наші земляки в Афганістані”.

 Про найдавніший період в історії Березнівщини розповідають пам’ятки археології періоду бронзи (кам’яні та крем’яні сокири, молотки, ножі, наконечники) та періоду давньоруської держави (вироби давньоруських гончарів).

В експозиції музею представлені фрагменти збруї, металевий меч, речі козаків (датовані XV-XVI століттям), які були знайдені на території району. Збереглись фотографії міських воріт XVI століття. Про соціально- економічний розвиток району розповідають речі, фотографії, документи та інше. Про мужність та героїзм Березнівчан, проявлених на фронтах І-ї cвітової війни, розповідають іменні подяки, нагороди, іменна зброя, виставлені в експозиції музею. 

За Ризьким мирним договором 1921 року Березнівщина у складі західної частини Волині відійшла до Речі Посполитої. Березнівський район був прикордонним районом, за яким проходив кордон із Радянською Україною. Цей період в історії нашого краю характеризують цінні документи, фотографії, побутові речі, стародруки.

Про тяжкі роки німецької окупації, діяльність повстанських загонів УПА та радянських партизанських загонів розповідають документи, нагороди, фотографії, особисті речі, фрагменти зброї. Особлива цінність музею – виставка військових та трудових нагород жителів Березнівського району.

На сьогоднішній день в фондах Березнівського краєзнавчого музею нараховується понад 5 тисяч експонатів основного фонду і близько 5 тисяч експонатів допоміжного фонду, які є складовою частиною Національного фонду України.

До найцікавіших експонатів музею відносять стародруки XVII століття (Євангеліє), археологічні знахідки: бронзовий кельт II тисячоліття до нашої ери, козацький бойовий меч (XV-XVI століття), зброя періоду І-ї cвітової війни, меблі кінця XIX століття.

Музей має гарну нумізматичну колекцію, колекцію нагород, археологічну колекцію. Є дуже гарні етнографічні експонати (серпанкові намітки та сорочки).

Один із залів музею відведено під виставки сучасного декоративно-прикладного мистецтва.

Щороку відвідувачів приваблюють виставки майстрів та народних умільців, організовуються художні виставки (місцевих художників, а також із інших регіонів України), виставляються роботи вихованців дитячої художньої студії, проводяться персональні виставки майстрів та народних умільців різних жанрів сучасного декоративно-прикладного мистецтва: виставки гончарства (чорно-димна кераміка), лозоплетіння, ткацтва, інкрустація дротиком та соломкою, різьба по дереву, чеканка, флористика (робота із тополиним пухом).

Роботи майстрів Березнівського району неодноразово демонструвалися за межами району та області. Одинадцять із них виставляли свої роботи в палаці „Україна” (м.Київ) на виставках, організованих в рамках I-го та II-го Всеукраїнських оглядів народної творчості.

Нематеріальні цінності

Цікаві постаті

Проповідник Нахум Рубен Ґутман (Nachum Ruben Gutman).

Саме він приніс в Березне ідеї Просвітництва і сіонізму. Це була незвичайна постать з великим ораторським талантом, широкими знаннями, пройнята вірою в свою місію. У своїх проповідях навертав сотні людей, які сиділи, як прикуті до лавок, у старій синагозі по суботах як влітку, так і взимку.

Його слова звучали, як пророцтва. Він закликав до добрих справ, проводив бесіди з етики, його слова були наповнені любов’ю, вірою і надією.

Пінхас Люблінер (Pinchas Lubliner) - присвятив своє життя сіоністській ідеї. Вже будучи жонатим, залишив усі свої справи, щоб брати участь в сіоністському русі. Був активістом сіоністської молодіжної організації, що фінансувалася Єврейським національним фондом, членом Тарбуту. Пережив Голокост. Загинув після визволення Березного.

Гершель Кайлер (Herszel Kajler), син Бабеля Маквінера (Babelа Makwinera), був важливою фігурою в Березне. У 1938 році був віце-бургомістром. Одружений на дочці Клейтесув (Klejtesów). Під час війни Кайлер загинув в гетто в Костополі, куди він приїхав, щоб зустрітися з своїм братом Шмуелем (Szmuelem), який там працював.

Мосль Шпетрік (Motl Szpetrik) - вихідець з так-званої трудової інтелігенції. Серед його друзів були старші від нього Фейга Ліберсон (Fejga Liberzon), Янкель Пінхусовіч (Jankiel Pinchusowicz), які вибрали його керівником невеликої політичної групи. Свою революційну діяльність розпочав ще будучи гімназистом разом з товаришами, за що був виключений з школи.

Шлепа Рахелька (Ślepa Rachelka) – бідна, але дуже цікава жінка, що любила пити молоко з окропом, не обпікаючись.

Хаім Урелес (Chaim Ureles), Лейзор Шпіра (Lejzor Szpira), Шмальз-Кельріх (Szmalz-Kelrich), Додіе Гендлер (Dodie Hendler), батько Моше Ґендельсмана (Mosze Gendelsmana), Авакс (Awaks) старший — це люди, які управляли справами муніципалітету. Крім того, Лейзор Шпіра був збирачем податків.

Лікар Лернер жив з сім’єю в будинку на території лікарні. Працював лікарем в Березно. Для того, щоб не потрапити до ґетто, в серпні 1942 р. ввів смертельну дозу морфіну собі, дружині і маленькому сину. Всі троє були поховані в садку біля лікарні. Старожили ще в 60-ті роки пам’ятають цю могилу: низенький штахетник, тумба-піраміда, побілені вапном, і п’ятикутна зірка зверху з бляхи, пофарбована в червоний колір.

Резнік Тетяна Михайлівна. Закінчила стоматологічну школу у Варшаві. Працювала зубним лікарем в Березно. Родину розстріляли в серпні 1942 р. Під час війни переховувалась у знайомих. Потім потрапила в партизанський загін Медвєдєва. Там лікувала партизанів. Після війни працювала, як вона сама казала, дантистом в Березному. Вийшла на пенсію в 1958-59 рр. Жила в будинку навпроти лікарні по вул.Київській. Померла наприкінці 1980-х рр. самотньою. Похоронена на цвинтарі в Березно.

З 1954 по 1958 рр. головним лікарем в Березно працював єврей Рахінштейн. Помер у 1958 р. Похоронений у Києві. Його дружина, Софія Самойлівна, була вчителем математики. Донька Рена з 1955 року після школи працювала реєстратором, потім закінчила медінститут, працювала в Старокостянтинові Хмельницької обл., вийшла заміж за єврея і виїхала в Ізраїль. Працює лікарем в Ізраїлі. Софія Самойлівна також виїхала в Ізраїль.

В Березнівському районі народився і проживав перший польський космонавт Мирослав Гермашевський. В музеї є стенд, присвячений йому. Розповідають про цікаву історію його порятунку в 1943 р. Він час-від-часу навідується в Березне, відвідує пам'ятний знак на місці польсько-єврейського цвинтару. Його родичі загинули в 1943 р.

Березне прославилось не лише відомими династіями рабинів. Вихідцями з міста були літератори, філософи, хоча й не дуже відомі: Ареле Печенік (Arele Peczenik) — журналіст, що працював в Сполучених Штатах, Лейбеле Тойбман (Lejbele Tojbman) — працював в „Hasziloach”, а раніше в „Hacofe” (перша в Америці газета, що друкується івритом), Бен Барух (Ben Baruch) – журналіст, що писав для видання „Woliner Sztime”, поет Сімха Кельріх (Simcha Kelrich), Цві Люблінер (Cwi Lubliner), — відомий активіст партії “МАПАМ» (робітнича партія, правонаступник лівого крила “Поалей Сіон” (Poalej Syjon), тепер — “Мерец”).

Туристична інфраструктура

Доїхати до м. Березне можна автодорогою Р05 „Староконстантинів – Городище” від м. Рівне згідно графіку автобусами та маршрутними таксі „Рівне – Березне”, „Рівне –Білка”, „Рівне –Вілля”, „Рівне – Більчаки”, „Рівне – Моквин”, „Рівне – Губків”.

Переночувати можна в готелі „Берізка”, що по вул.Андріївській, 39 (тел. +38 (03653) 5-66-13; веб-сторінка - http://www.stejka.com/ukr/rovenskaja/berezno/oteli/berezka/ за 80,00 грн. в двомісному економ-номері, за 120,00 грн. – в одномісному економ-номері, за 250,00 грн. – в двомісному стандарт-номері.

Поїсти можна в ресторані „Случ”, що розміщений в центрі Березно. Існує з радянських часів. Приміщення реконструйовано, інтер’єр оновлено. Українська і європейська кухня. Фірмові страви Березнівщини: сходні млинці, потравка, грибна юшка, „марининські солов’ї”, куліш. Адреса: м.Березно, вул.Андріївська, 36 (тел. +38 (03653) 5-64-15). Працює: з 11:00 до 24:00 (Пт, Сб, Нд. - 12:00-1:00).

Крім ресторану „Случ” в Березно достатньо кафе та барів.

Список використаних джерел та літератури

  1. Антонович В.А. Археологічна карта Волинської губернії. – М., 1901.
  2. Баковецька І. Релігійне життя Надслучанського краю. – Рівне, 2013.
  3. Баранович О. Залюднення Волинського воєводства в першій половині 18 ст. - К., 1930 (2008 р.). - 156 с. Рівненський краєзнавчий музей. - НДФ 23563.
  4. Грищенко Ю.М. Наукові дослідження на території Надслучанського регіонального ландшафтного парку // Актуальні проблеми створення Надслучанського регіонального ландшафтного парку та перспективи їх вирішення: Матеріали науково-практичного семінару 28-29 вересня 1999 р. (Березне). – Рівне: Рівненський дежавний технічний унверситет, 1999. – 99 с.
  5. Державний архів Рівненської області // Алфавітна книга реєстрації жителів м.Березне 1934 р.
  6. Карта Березне 1922 р. – Berezno: Березнівський краєзнавчий музей. - Інв. №1202, 1922.
  7. Карта Березне 1947 р. – К., 1947.
  8. Карта Волинської губернії. – Рівненський краєзнавчий музей. - КН 653/111Д 824.
  9. Каценельсон Л., Гінцбург Д. Єврейська енциклопедія. Т.4 - С.-Петербург, 1909 р., с. 217.
  10. Коротун І.М., Коротун Л.К. Географія Рівненської області. – Рівне: Рівненський інститут підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, 1996. - 274 с.
  11. Наталія Трохлюк. Березнівський районний краєзнавчий музей. Відділ культури Березнівської райдержадміністрації. – Рівне:видавець Олег Зень, 2010.
  12. Наукові записки Березнівського краєзнавчого музею // Літопис Березнівщини. Випуск 1. - Рівне, 2011 р. Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - М.,1950.
  13. Природа Ровенської області (під ред. К.І.Геренчука). – Львів: „Вища школа”, 1975. - 156 с.
  14. Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. Т. 2. - Почаев, 1889.
  15. Трохлюк Н. „Вулиці Березно”.
  16. Трохлюк Н. Серпень 1942 р. Трагедія березнівських євреїв // Надслучанський вісник. №24 – Березне, 26 березня 2013 р.
  17. Трохлюк Н.О. Історична довідка про територію проектованого регіонального ландшафтного парку „Надслучанський” // Актуальні проблеми створення Надслучанського регіонального ландшафтного парку та перспективи їх вирішення: Матеріали науково-практичного семінару 28-29 вересня 1999 р. (Березне). – Рівне: Рівненський дежавний технічний унверситет, 1999. – 99 с.
  18. Фізико-географічне районування Української РСР (під ред. В.П.Попова, О.М.Маринича, А.І.Ланько). - Киів: „університет”, 1968. - 682 с.
  19. Хитрий Ч.І. Минувшина Рівненщини - далека і близька. Вид. 2-ге. - Рівне: Волинські обереги, 2010. - 416 с.
  20. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. - Вінніпег, 1984.
  21. Macko S. Roślinność proektowanych reserwatów na Wolynju. Rocz .17. – Ochr. Przyr., 1937. - s. 111-185.
  22. Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wolynia. - Luck, 1929. - Рівненський краєзнавчий музей. - НДФ 14363.
  23. Рanek J. Roślinność stepowa i naskalna lessowego Wolynia. – Rowne: Rocz.Wolynski, 1939. - s. 26–66.
  24. Słownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. T.1. (A.A.). - Warszawa, 1880. - Рівненський краєзнавчий музей. - Інв. №9752.
  25. Słownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. T.1. (A.A.). - Warszawa, 1889. Рівненський краєзнавчий музей. - Інв. №1910.

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова