Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Білґорай — карта культурної спадщини

Місто є центром повіту в Люблінському воєводстві. Населення — 18 тисяч жителів. Розташоване у північно-східній частині Сандомирської долини, яку також називають Білґорайською низовиною, недалеко від перетину шляхів з Любліна до Тарногруду, Ярослава і Пшеворська (сьогодні дорога № 835) у напрямку Угорщини та дороги від Замостя до Ніська (№ 858), що веде на Сандомєж і Краків. Білгорай був заснований на території Сольської Пущі, між Чорною і Білою Ладою, які недалеко від міста зливаються в єдину річку Ладу, притоку Танева, що впадає до Сяну. Перед поділами Речі Посполитої адміністративно належало до Люблінського воєводства.

Будинки білгорайського типу з підтінням - реконструкція
Будинки білгорайського типу з підтінням - реконструкція (Фотограф: Маюк, Еміль)

ІсторіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Дозвіл на закладення приватного міста Білґорая на Магдебурзькому праві кальвіністу Адаму Ґорайському надав король Стефан Баторій в 1587 році. Локаційний привілей дозволив селитися тут "люду кожного стану": полякам, євреям та русинам. Ґорайський заклав кальвіністський храм і, ймовірно, також православну парафію (яка у XVII столітті вже була уніатською). Окремий привілей для євреїв видав Зигмунт Ґорайський (син засновника міста) в 1616 році і підтвердив його в 1634 році. Ґорайські володіли містом до 1664 року. Після них Білґорай перейшов у руки Реїв (1665-1683), потім на короткий час до Фредрів та Ґротуса, а потім Щуків (1693-1733) та Потоцьких (1733-1802). У 1802 році заборговані маєтки перебрала Банківська комісія, у якої Білґорай придбали Новаковські (1803-1850). Після виплати наступних боргів близько 1850 року власником міста став росіянин Микола Платонов, від якого місто придбало в 1864 році Казначейство та передало в оренду Юзефові Ґолдману. Два роки потому, на основі виданого в 1866 році царського указу про скасування домінальних відносин у містах Царства Польського, Білґорай став державною власністю. Оточене лісами місто обходили татарські набіги. Великі руйнування викликали тільки війни, що тривали в середині сімнадцятого століття, переходи шведських, російських, сакських військ під час Північної війни і перебування тут коронних та литовських військ. Жителі Білґорая як мінімум з вісімнадцятого століття займались виготовленням сит, які вони продавали по всій країні й за кордоном. Це прибуткове ремесло приносило добрі доходи в дев'ятнадцятому і на початку двадцятого століть, а до виробництва та продажу сит приєдналися також багато євреїв. Шанси на прибутковий бізнес істотно вплинули на збільшення чисельності населення.

Dom sitarza biłgorajskiego z 1810r.
Після першого поділу Польщі Білґорай на кілька років опинився в австрійській Галичині (1772-1776 р.), але незабаром частина території з містом була повернута до Польщі. У 1795-1809 роках, після третього поділу, знову став частиною Галичини, а потім Варшавського герцогства. З 1815 по 1915 роки перебував у залежному від Росії Царстві Польському. Перед Першою світовою війною в Білґораї було більше 11 тис. жителів, половина з них були євреями. Після відновлення Польщею незалежності місто залишалося столицею Білґорайського повіту (якою було з 1866 року), що входив до Люблінського воєводства (воєводство мало іншу, більшу, ніж до поділів, територію). Після війни кількість населення впала до 5600 осіб, з яких 66% були євреями. Перед початком Другої світової війни кількість населення зросла до близько 8300 осіб, з яких понад 5 тисяч були євреями (60%).

На початку Другої світової війни, в 1-й половині вересня 1939 року, Білґорай двічі бомбили і підпалили з декількох сторін відразу. Зі старих будівель залишилися тільки кілька будинків. Після короткого перебування в місті Червоної Армії на початку жовтня до Білґорая увійшли німці. Незабаром почалися репресії, спрямовані головним чином проти єврейського населення, поступово сильніші, аж до утворення гетто, ліквідованого на початку 1943 року. Більшість євреїв загинула у таборі смерті Белжець.

Після війни Білґорай залишився центром Білґорайського повіту. Після адміністративної реформи 1975 року місто стало центром ґміни Замойського воєводства і було нею ще 10 років після падіння комуністичної влади, до 1999 року, коли знову стало центром Білґорайського повіту Люблінського воєводства.

Історія єврейської спільноти Пряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Білґорайські євреї згадуються в архівних документах вже з кінця шістнадцятого століття, хоча як організована громада отримали документ, що визначив їх права та обов'язки, лише в 1616 і 1634 роках від Зигмунта Ґорайського. Вони мали свободу селитися в місті, мати синагогу, інші будівлі спільноти і кладовище, а також набувати та розпоряджатися нерухомістю. Підпорядковувалися юрисдикції власника маєтку. Спочатку вони були залежні від кагалу в Щебжешині. Під час повстання Хмельницького козаки знищили Білґорай і навколишні міста (Тарногруд, Фрамполь) і вбили частину населення, в тому числі багатьох євреїв. Міста також не оминула шведська армія та постої коронних і литовських військ. Тим не менш, єврейська громада в 2-й половині XVII століття поволі відроджувалася.

Завдяки документові Станіслава Щуки євреї у Білґораї стали незалежними від Щебжешина, створивши в кінці століття (1694 рік) автономний кагал, від якого спершу (з 1741 р.) були залежні також євреї з Фрамполя. Це викликало протест євреїв Замойської ординації, які самі мали амбіції на вищість над тими ґмінами. З другої половини XVIII століття збереглося кілька податкових статистик. У 1765 році в цілому Білгорайському кагалі (місто і навколишні села) поголовне платили 661 євреїв, у 1778 р. — 418 євреїв, а в 1790 році — 508, серед них 351 в місті і 157 в довколишніх селах. Судячи з кількості "голів" платників податків, це був для Люблінського воєводства кагал середнього розміру. Відсоткову частку єврейської громади в місті показують лише статистики XIX століття. У 1819 році в Білґораї проживало 1671 християн (католиків і уніатів) і 616 євреїв, які становили 26,7% населення. Вже тоді євреї мали прізвища, присвоєні їм під час другого австрійського панування (1795-1809).

Рабином в Білґораї був Авіґдор Майзельс (від бл. 1773 до 1819), після якого посаду зайняв його зять зі Щебжешина, Натан Перлмуттер (1819-1864), також записаний як Натан Ноте, син Цві Гірша з Берліна. Ще до смерті Натана рабином став Нахум (Сухим) Паласт (1860-1877), знятий з посади за кілька років в результаті звинувачень у шахрайстві. На його місце був обраний Шмуль Енґель, якого за кілька років (у 1884 році) депортували до австрійської Галичини, оскільки він не мав громадянства Царства Польського. Після нього рабином став Якуб Мордехай (Янкель Мордко) Зильберман — дід Ісаака Башевіса Зінґера. Раніше він був рабином у Порицьку (сьогодні Павлівка в Україні) і Мацєюві (сьогодні Луків в Україні). У 1913 році він передав посаду рабина своєму синові Іцкові, який незабаром був звинувачений у фінансових порушеннях. Під час Першої світової війни під час епідемії холери Якуб Мордехай виїхав до Любліна, де й помер у 1916 році. В Білґораї його на недовгий час замінив рабин Хаїм Гохман, який переїхав сюди зі зруйнованого під час війни Кжешува. Після війни рабином став старший син Якуба Мордехая — Юзеф Зильберман (до 1926), а після його смерті рабином був обраний Мордехай (Маркус) Роках (Рокех). Під час Другої світової війни за допомогою угорських євреїв він зумів виїхати до Ізраїлю, де і помер у 1949 році.

XIX століття в Царстві Польському під владою Росії було часом польських повстань а в єврейській традиції — низки змін, внесених російською адміністрацією. Євреї отримали прізвища, а замість кагалів у 1821 році впроваджені обирані кожні три роки Божничі нагляди, які мали укладати 3-річні бюджети для ґміни. У 1862 році євреї отримали часткові громадянські права. У першому кварталі того століття все більш популярною ставала хасидська течія. Міста досягали ідеї Гаскали.

На чолі кагалу стояли старійшини: в 1721 році Рубін Мендловіч, в 1728 році Лейба Гершковіч, Рубін Зелковіч і Давід Ґершоновіч, у 1732 році Берек Левковіч, Зелік Міхалевіч та Іцек Йошковіч. У першій чверті XIX століття "шкільниками" (кагальними помічниками) були Герш Борух і Аншель (Анкель) Амт (1810-1825), Майлех Тобер і Мойсей Тауберман (обидва були записані в 1825 році) і Бендик Венберґ (Беньямін Вамберґер — "кагальний") та Іцек Ритнер, які підписали перший проект бюджету ґміни в 1818 році. У 2 чверті XIX століття шкільниками були Беньямін Шлаєш і Янкель Калькштайн (1827), а також Аншель (Анкель) Морґенштерн (1832 р.).

У проекті бюджету на 1843-1846 роки передбачена заробітна плата для двох "шкільників". В ньому немає зарплати рабина, можливо, йому платили з не включених у бюджет внесків усієї єврейської громади. Зарплата для рабина увійшла в бюджет тільки з 1851 року (75 рублів на рік). Іншими найманими співробітники ґміни були кантор, касир і два "шкільники". У 1869-1875 роках "шкільниками" були Шімшон Філер, Фішель Бран, Янкель Удес. В останньому бюджеті ґміни часів російської окупації за 1915-1917 роки, як і раніше, передбачена зарплата для двох "шкільників" (30 рублів) та плата для “посадового” рабина (200 рублів) і “духовного” рабина (100 рублів). Різниця між двома рабинами дивна; подібного явища немає в інших бюджетах. Це може свідчити по якісь процеси в ґміні, які сьогодні важко встановити. Окрім них заробітну плату з бюджету ґміни отримував "шкільник" Шмуль Фрост.

Записаним в архівах "божничим доглядачем" протягом майже 30 років був Шмуль Швердшарф (важлива фігура в тодішній історії ґміни), який виконував цю функцію з 1847 по 1875 роки. "Доглядачами" були також Гершко Харман, Нусим Штрум, Шмуль Вайсман. В 4 чверті XIX століття ці функції виконували Шлома Зипман, Фроїм Штернберґ, Девід Люблінер, Фішель Швердшарф, а на початку ХХ століття Шия Майман, Ноех Ліхтенштейн, Нусим Вайсман, Арон Ґроссман і Гершко Едельштейн.

Хасидизм потрапив до Білґорая, як можна припустити, в кінці першої чверті XIX століття, коли з Лежайська до міста прибув Даніель Вакшуль, записаний у 1865 році як один зі старших "духовних". Іншими двома були Шмуль Ваґнер і Міхель Панцерман. У 1846 році хасиди складали значну частину єврейської громади міста, хоча ортодокси тоді ще переважали. Суперництво між цими групами і їх прихильниками викликало низку конфліктів, які спостерігались в єврейській громаді десь від другої половини XIX століття. Про це свідчать звинувачення, спрямовані проти чергових рабинів і членів "божничого нагляду" від окремих білґорайських євреїв або їх груп і звинувачення, що надходили від рабина і "нагляду" проти окремих жителів міста або їх груп. Ймовірно, з хасидизмом був пов'язаний рабин Нахум Паласт, знятий з посади в результаті звинувачень, як і рабин Шмуль Енґель, депортований в Галичину (пізніше став відомий як цадик з Радомишля). Недовго залишався в Вілґораї також шохет Шоель Ґебет, прибулий сюди в 1875 році послідовник ізбіцько-радзинської хасидської династії Лейнерів, якого рабин і нагляд звинуватили в незаконному кошерному забої та проповідуванні "слова Божого". Обраний рабином в 1884 році Якуб Мордехай (Янкель Мордко) Зильберман, дід Ісаака Башевіса Зінґера, був пов'язаний із хасидами з Тужиська. Батько Зінґера, Мендель Пінкас (уродженець Томашува), у свою чергу був прихильником белзьких хасидів. У 1913 Якуб Мордко Зильберман, "рабин в синагозі", покинув свій пост на користь свого сина Іцека і став рабином "в будинках молитви."

В кінці XIX століття (1889 рік) власністю єврейської громади була велика мурована синагога 1875 року, три цегляні школи молитви, миква, три кладовища, школа "Талмуд Тора" і притулок для убогих. Були також мінімум чотири приватних будинки молитви.

Лише на початку XX століття в єврейській громаді Білґорая з'явилися політичні партії (Бунд і сіоністська партія), громадські та культурні організації (театр, бібліотека), а також скаути. Відкривалися нові хедери, кількість яких різко зросла до кільканадцяти. До хедерів ходили хлопці; дівчата відвідували державну школу. Особливий вплив на виникнення партій та єврейських організацій мали події, пов'язані з революцією 1905 року і Першою світовою війною. Вони викликали велике переміщення населення, з яким сюди почала прибувати єврейська преса. Безсумнівно важливими для отримання новин зі світу політики і культури були працюючі в місті друкарні Вернерів (в кінці XIX століття) і родини Камінерів (на початку ХХ століття.). Найбільшою друкарнею стала відкрита в 1906 році друкарня Кроненберґа, що спеціалізувалася переважно на випуску релігійних творів.

Перед Першою світовою війною суперечки всередині ґміни повернулися у великих масштабах. Представник Божничого нагляду Іцек Камінер звинуватив у 1913 році інших членів Нагляду Шуліма Рофера та Якуба Шию Зільберцвейґа в похибках у бюджеті ґміни, що стосувалися плати за ритуальний забій птиці (у тому числі лебедів). Користь із цих махінацій начебто також отримували рабини Зильбермани та шохети. Можливо, конфлікт був через те, що Камінер, власник друкарні, був послідовником іншої хасидського традиції, династії з Ґорліце. Інший конфлікт виник рік потому: група євреїв звинуватила рабина Іцека Зильбермана в тому, що він, незважаючи на отримання зарплати від ґміни, отримував додаткові кошти за написання метрикальних актів. Однак це звинувачення не мало наслідків: почалася Перша світова війна.

Перед появою австрійської армії в 1915 році росіяни евакуювали свою адміністрацію. Виїхала також частина жителів Білґорая, у тому числі рабини. Якуб Мошко Зильберман помер у Любліні в 1915 році, його син Іцек евакуювався до Рівного на Волині. Його замінив Хаїм Гохман, рабин єврейської громади в Кжешуві, котрий після того, як Кжешув згорів внаслідок воєнних дій, переїхав до Білґорая.

У кінці 1918 року Польща відновила незалежність. Під час війни багато жителів міста виїхали, тому кількість населення значно скоротилося — з більш ніж 11 тис. в 1913 році до 5600 у 1921 році, у тому числі євреїв з 5595 до приблизно 3700 осіб. Встановлені російськими окупантами Божничі округи в Польщі були перейменовані на Єврейські релігійні ґміни. У Білґораї був обраний новий рабин, інший представник родини Зильберманів, Йозеф; підрабином став попередній рабин Хаїм Гохман, а Нагляд очолив Ґершон Ґутвейн.

Євреї жили в основному в будинках на ринковій площі та її околицях — на вул. Любельській, Надставній та Моровій. У їхніх руках були більшість магазинів та майстерень, в тому числі з виготовлення сит. Вони також мали своїх представників у міській раді. Діяли вже існуючі до війни партії, громадські та культурні організації (бібліотека ім. Шолом-Алейхема). З'явилися також нові партії: Аґуда і Мізрахі, різні фракції сіоністських партій і лівих партій. Створено філію Союзу єврейських ремісників, був створений єврейський банк та ощадна каса.

Biłgoraj
Трохи деталей, пов'язаних з функціонуванням єврейської громади в той час, можна знайти в збережених бюджетах ґмін. Ґміна цілком відродилася лише в 1921 році. До неї загалом належали 4835 євреїв, у тому числі близько 3700 євреїв у місті, а інші в 10 навколишніх селах. У 1921 рабином був Йозеф Зільберман, старший син Якуба Мордки, а його заступником вищезгаданий Хаїм Гохман. Йозеф помер у 1926 році. Його наступником повторно став Гохман, в 1927 році був обраний рабин Мордехай (Маркус) Роках (Рокех) з династії белзьких цадиків. Крім нього, з фондів ґміни (отриманих з прибутків від бойні та з внесків від найбагатших) оплачувалась праця й інших посадових осіб ґміни — рабина Хаїм Гохмана, секретаря Арона Берґмана, різника Лейзора Моренштейна, другого різника Вольфа Вайнберґа, наглядача бійні Хемії Шуліндера (він був також "наглядачем біля маци”), возного Абрама Шульдінера, сторожа Зинделя Альтбаума та вчителів Клоца і Рицера. Довоєнний рабин Іцек Зільберман після повернення з Росії не повернувся на свій пост, а став наглядачем за крамницями. Ґміна також утримувала вдову рабина Якуба Мордки Зильбермана та її дітей, а також вдову колишнього шохета Панцермана Рухлю. Зарплату від ґміни також прагнув отримати кантор Давід Рицер. Ґміна утримувала три школи - "Талмуд Тора", "Ябне" і "Зихарон Якуб", притулок, благодійну касу "Ґемльс Хсед". За кошти ґміни ремонтували лазню, будівлю синагоги і молитовні будинки, закупили ділянку на збільшення цвинтаря і землю на будинок для рабина (у старому будинку жила вдова рабина Якуба Зильбермана), була також побудована бійня птиці. Бюджет ґміни мав був бути затверджений рабином і Радою Єврейської релігійної ґміни і, що цікаво, "Зборами делегатів". Очолювали Раду по черзі М. Майман та І. Оліва, її членами були Ш. Адлер, І. Рапопорт, Г. Цимринґ, Л. Шнайдерберґ, І. Ренер. Збори делегатів очолював Л. Ґольдберґ, а учасниками зборів були Ш. Рофер, Х. Обліґенгарц, Л. Штерн, Х. Баран, Е. Кльоц, Х. Ґутвайн, Н. Фрилінґ та М. Ґлікліх.

До початку Другої світової війни загальне число жителів міста зросло до більш ніж 8000, в тому числі євреїв до близько 5000 (60%). На початку Другої світової війни до Білґорая на кілька днів увійшли радянські війська. Німці з'явилися тут на початку жовтня. Незабаром окупанти почали репресії проти мирного населення, в першу чергу проти євреїв — побої, приниження, контрибуції, численні заборони і примусова праця. У червні 1940 року було утворене гетто, в яке мусили переселитися всі євреї, що жили за його межами. З часом рівень насильства наростав: з'явилися виселення (в Тарноґруд і Ґорай) та страти. В кінці 1939 року був створений юденрат на чолі з Шимоном Бінемом, члени якого були страчені за кілька місяців за невиконання розпоряджень окупанта. До міста почали прибувати транспорти євреїв з Австрії (в основному з Відня). Їм допомагав організований в місті Комітет допомоги.

Deportacja Żydów z Biłgoraja
Депортація євреїв з Білґорая в табори почалася навесні 1942 року. Перший транспорт відправився в Майданек, а з серпня транспорти вже направлялись виключно в Белжець. Кінцем єврейської громади в Білґораї стала ліквідація гетто та його мешканців у січні 1943 року.

УрбаністикаПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Подовжена форма міського плану залежить від його положення біля злиття річок Чорної і Білої Лади. Донині збережене первинне планування ринку і вулиць. У північній частині розташований локаціний ринок з мережею вулиць, що виходять із нього: на північний схід до Замостя, на південь до Тарноґруду і на захід за Ладу, за якою на північ відходить маршрут на Люблін, а на південь до Кжешува. Біля дороги до Замостя був збудований костел, біля дороги на Тарноґруд церква (далеко від ринку), а поряд із ринком, на південний захід від нього, на перетині вулиць Любельської та Надставної синагога, молитовні будинки, школа, притулок, дім рабина і кладовище. Інший цвинтар розташований на південний схід від центру, на вулиці Моровій, ще один далі на південь. Християнські кладовища розташовані на захід від центру міста, за Ладою. З часом Білгорай розширено на південь, утворюючи велике передмістя, збільшене після включення до міста у 1954 році села Пуща Сольська з комплексом францисканського монастиря. Сьогодні місто розширюється також на захід, в напрямку дороги з Любліна до Ярослава і Перемишля.

Об'єкти архітектури, збережені та неіснуючіПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

1) Кальвіністська кірха, збудована Адамом Ґурайським після локації як перший християнський храм в Білґораї, ймовірно, в північно-західній частині міста. Існувала до 1676 року.

2) Церква святого мученика Георгія, розташована на вулиці Тарноґрудській. Заснована, ймовірно, незабаром після локації міста: спершу як православна, але на початку XVII століття стала уніатською. Перші храми були зроблені з дерева, а в 1790-1793 роках була побудована мурована церква, яку в 1875 році перейняла російська православна церква. У 1919 році церква була перетворена на костел. Нову православну церкву побудували у 90-х роках ХХ століття у південній частині міста, недалеко від костелу в Пущі Сольській.

3) Спочатку Білгорай належав до римо-католицької парафії, утвореної на початку XVII століття при францисканському монастирі в сусідньому селі Пуща Сольська. У місті, недалеко від ринку, на шляху до Замостя, діяла каплиця. Автономна римо-католицька парафія була створена в кінці XVII століття. Перший костел Успіння Пресвятої Богородиці був дерев'яним. Сучасний мурований будований у 1732-1755 роках. У 1883-1885 роках був перебудований його фасад. Костел, спалений у 1939 році, був відбудований ще протягом війни, у 1942 році.

4) Костел святої Марії Магдалини і францисканський монастир був заснований Замойськими в селі Пуща Сольська, включеного до складу міста в 1950-х роках. У 1644 році Замойський запросив у село францисканців, які дбали про парафію до ліквідації ордену в 1864 році. З тих пір тут діяла звичайна парафія. Мурований монастир заснувала Констанція Замойська бл. 1778 року. З 1794 року його частина використовувалась як костел. Сучасний костел був побудований у 1921-1928 роках.

5) Синагогальний комплекс (в даний час не існує), закладений недалеко від ринку на південний захід від нього, у кварталі між вулицями Любельською та Надставною. Складався з мурованої синагоги 1875 року (зведеної на місці старої дерев'яної), трьох цегляних молитовних шкіл з межі XIX- XX століть, мурованої лазні з миквою, будинку рабина, бойні 1927 року і притулку. Ці будівлі були зруйновані на початку війни, їх залишки розібрані, а територію в 60-х роках ХХ століття забудовано багатоквартирними будинками.

6) Найстаріше єврейське кладовище, ймовірно, з 1-й половини XVII століття, розташоване на вул. Любельській неподалік синагогального комплексу, на захід від нього. Знищений під час Другої світової війни, забудований в 60-х роках XX століття.

7) Друге єврейське кладовище, знаходилось на південь від ринку, на перехресті вулиць Морової (зараз 3 Мая) і Польної, засноване близько середини XVIII ст., знищене під час Другої світової війни: у 1941 році був знесений мур, вирізані старі дуби і вивезені мацеви, ймовірно, використані для мощення доріг. Територію забудували бараками, а у 80-х роках ХХ століття на їх місці побудований комплекс будівель і спортмайданчик ліцею.

8) Нове єврейське кладовище “на Пісках”, на сучасній вулиці Конопніцькій, було засноване в 1-й половині XIX ст. на південь від центру, досить далеко від нього, розширене у 1927 році. Його довоєнна поверхня становила 2,44 га. Під час війни на ньому ховали жертв розстрілів і до 1943 року відбувалися страти. Кладовище "на Пісках”, як і інші місцеві кладовища, в той же час було знищене — розібрано паркан (імовірно руками євреїв, як це робилося в інших місцях), вивезено мацеви, які використали на будівництво шляхів, прокладку тротуарів і під'їзних доріг. Після війни тут ховали ексгумовані тіла євреїв з міста і околиць. З часом територію кладовища поділили на ділянки, які отримали різні власники. На найбільшій ділянці в 1970-х роках була побудована "Фабрика будинків". У 1980-х з ініціативи євреїв з-за кордону (родини Арта Люмермана) від колишнього цвинтаря була відокремлена невелика ділянка, яку обгородили і встановили на ній кілька збережених повністю мацев. На ній був поставлений пам'ятник у вигляді стіни з вмурованими фрагментами мацев у пам'ять про жертв Голокосту з цих земель. Згодом сюди почали звозити мацеви, які знаходили в місті та околицях. Надгробки, покладені на землю, вбирають вологу і поростають мохом.

9) Римо-католицьке кладовище на вул. Любельській, заснований, ймовірно, в кінці XVIII століття, діючий до кінця третьої чверті XIX століття. Вписаний до реєстру пам'яток як "Лапідарій цвинтарного мистецтва". Збереглося бл. 40 надгробків з XIX століття.

10) Діючий цвинтар на вулиці Любельській, заснований в 1-й половині XIX століття як уніатський, в 4-й чверті XIX століття перейменований на православний, тоді ж збільшений на римо-католицьку та військову (призначену для російського гарнізону) частини.

11) Діючий парафіяльний цвинтар костелу в колишній Пущі Сольській, заснований в середині XIX століття.

12) „Єврейське містечко”, сучасна реалізація: ринок з дерев'яними будинками навколо нього і дерев'яною синагогою в центрі ринку, розташованого на південному заході від центру, вулиця Зінґера.

Реконструкція дерев'яної синагоги з Волпи (Білорусь) у Білгораї в "Містечку на шляху кресових культур", Фундація Biłgoraj XXI
 

13) Музей „Майстерня сит”, складається з дерев'яного житлового будинку і майстерні з виготовлення сит. Музей зберігає пам'ять про ремесло, які прославило Білґорай в Польщі та за кордоном.

14) Лавочка Ісаака Башевіса Зінґера – пам'ятник письменнику-лауреату Нобелівської премії, який часто відвідував своїх родичів у Білґораї. 

Нематеріальні цінностіПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

1) Творчість Ісаака Башевіса Зінґера, письменника єврейського походження, який писав на їдиш, лауреата Нобелівської премії з літератури. Зінґер часто відвідував Білґорай, тому що звідси походила його мати. Місцем дії його романів та оповідань є околиці міста.

2) Гарві Кейтель — знаменитий американський актор, предки якого (родина Зильберліхтів) походили з Білґорая.

ДжерелаПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie

Centralne Władze Wyznaniowe Królestwa Polskiego

Archiwum Państwowe w Lublinie

Urząd Stanu Cywilnego – wyznanie mojżeszowe

Rząd Gubernialny Lubelski I

Rząd Gubernialny Lubelski II

Urząd Wojewódzki Lubelski, Wydział Społeczno-Polityczny 

БібліографіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

-   J. Markiewicz, R. Szczygieł, W. Śladkowski, Dzieje Biłgoraja, Lublin 1985

-   J. Górak, Miasta i miasteczka Zamojszczyzny, Zamość 1990

-   J. Niedźwiedź, Leksykon historyczny miejscowości dawnego województwa zamojskiego, Zamość 2003

-   Biłgoraj czyli raj. Rodzina Singerów i świat, którego już nie ma (red. M. Adamczyk-Garbowska, B. Wróblewski), Lublin 2005 [zbiór tekstów historycznych wygłoszonych na konferencji singerowskiej w Biłgoraju]

-   Zagłada Biłgoraja. Księga pamięci [przekład książki zawierającej materiały zebrane przez Abrahama Kronenberga „Churbn Biłgoraj”, Tel Awiw 1955] (przeł. z jidysz M. Adamczyk-Garbowska, A. Kopciowski, A. Trzciński), Gdańsk 2009

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова