Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Бучач - путівник

пол. Buczacz, їдиш בעטשאָטש

Бучач - путівник

Вид на Бучач, міжнародний виїзд проекту Shtetl Routes
Вид на Бучач, міжнародний виїзд проекту Shtetl Routes

Бучач, загальний вигляд на місто
Бучач, загальний вигляд на місто

Непоступливий

Бучач – місто у долині річки Стрипи, оточене горами Замковою, Торговицею та Федір. Назва міста найімовірніше походить від древньоруського слова «буча», що означало швидку весняну воду, глибінь, або від іншого древньоруського слова «буч» – гордий чи непоступливий.

У джерелі з 1260 р. згадується Гаврило Бучацький, кам’янецький староста. У 1393 р. Бучач отримав від короля Владислава ІІ Ягайла магдебурзьке право. Місто спершу належало до шляхетського роду Бучацьких гербу Абданк, а від початку ХVІІ ст. новими власниками Бучача стали магнати Потоцькі. Особливо інтенсивно розбудовувалось місто за часів брацлавського воєводи Стефана Потоцького (1624–1648). З огляду на постійну загрозу татарських наскоків та турецького нашестя Бучач у ХVІІ ст. став потужним містом-фортецею з мурами, ровами та замком нагорі (все це не раз перебудовувалося та укріплювалося). Фортеця мала 4 кутові башти та галицьку, львівську і язловецьку брами. Проте це не врятувало місто від тотального винищення вогнем під час турецької облоги у 1676 р. під керівництвом Ібрагіма Паші. У 1672 р. внаслідок невдалої військової кампанії Річ Посполита була змушена підписати з Османською імперією Бучацький договір: місто було розділене поміж обома державами по річці Стрипі. У 1684 р. власник Бучача Ян Потоцький вкотре відновив оборонні потуги фортеці та фундаментально перебудував місто. За Миколая Базилія Потоцького (1712–1782) до міста було запрошено архітектора Бернарда Меретина та скульптора Іоана Георга Пінзеля. Саме ці два митці створили у місті низку пам’яток пізнього бароко: міську ратушу (1751), монастир отців василіан (1751–1753), парафіяльний костел (1761) і серію вишуканих скульптур. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. Бучач увійшов до складу Габсбурзької імперії. У 1874 р. тут відбулися перші міські вибори, де з 30 радних було обрано 12 євреїв, 9 українців та 9 поляків.

Залізниця, прокладена через Бучач у 1884 р. (Станіславів–Ярмолинці), сприяла пожвавленню економічних зв’язків у краї і перетворенню міста на один із найбільших торговельних центрів у Галичині. У 2-й пол. ХІХ ст. в Бучачі відкрито текстильну фабрику, 4 млини, фабрику з виробництва свічок та мила, бровар та винарню, фабрику дерев’яних іграшок.

У роки Першої світової війни Бучач постраждав від пожежі, спричиненої царськими військами. Росіяни перебували в Бучачі від 15 серпня 1914 р. до липня 1917 р. Від 2 листопада 1918 р. і до липня 1919 р. Бучач був частиною Західноукраїнської народної республіки. Від 15 серпня до 18 вересня 1920 р. Бучач знаходився під більшовицькою окупацією, а в 1920–1939 р. місто перебувало у складі ІІ Речі Посполитої.


Євреї у Бучачі

Перше документальне свідчення про євреїв у Бучачі походить із 1572 року. Тоді в місті проживало 14 єврейських родин. До 1664 р. єврейська громада Бучача була підкагалком львівського кагалу. Лише з приходом турецького панування у місті (з 1672 р.) євреї Бучача змогли відділитися від львівського кагалу, бо тоді між Бучачем і Львовом проліг кордон Османської імперії та Речі Посполитої.

Нові власники Бучача, магнати Потоцькі, всіляко сприяючи торгівлі, опікувалися єврейським купецтвом міста. У XVII ст. в місті була синагога, бейт га-мідраш та єврейський шпиталь. До кінця століття в Бучачі проживало 150 єврейських родин.

Бучач, єврейська житлова забудова
Бучач, єврейська житлова забудова

Після повернення Бучача під юрисдикцію Речі Посполитої, привілеєм від 20 травня 1699 р. Стефан Александр Потоцький, власник міста, підтвердив право євреїв на проживання у Бучачі, як і інші їх права та обов’язки. Громада євреїв отримала право на свій суд.

Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. рабинами Бучача були: Яков Моше з Шаргорода, Ельханан бен Зеєв, Моше бен Гірш (1765–1770), Цві Гірш бен Яков Каро (1740–1813).

 
Синагоги

У 1728 р. у Бучачі збудовано муровану синагогу. Вона знаходилась у центрі міста, була квадратною в плані і мала потужні фортифікаційні стіни. Товщина кожної зі стін становила близько 5 м, а висота – близько 30 м. Після війни (до 1950 р.) робітники, які розбирали пошкоджені будинки, розібрали й напівзруйновану синагогу.

На середину ХІХ ст. єврейська громада Бучача мала 12 різних культових споруд: синагогу, 2 бейт га-мідраші, 2 хасидські клойзи та кілька штіблів. Будівлю бейт га-мідрашу, яка стояла біля входу до синагоги, розібрано у 2001 році.


Релігія і політика

У 1813 р. обійняти посаду бучацького рабина запрошено знаменитого галицького талмудиста й кабаліста Абрама Давида Вармана (1770–1840), автора творів релігійного спрямування (трактатів «Біркат Давід», «Даат Кодешім», «Дібре Абот»). Він заснував династію, яку продовжив його син, рабин Еліезер, та небіж, Абрам Довід.

У 1864 р. у Бучачі було 158 єврейських крамниць, а за даними з 1870 р. в Бучачі проживало 6077 євреїв (67,9% від загального населення), які займалися різними промислами (в тому числі кравецьким, шевським і кушнірським ремеслами) та торгівлею, а також брали участь у щомісячних міських ярмарках.

Євреї брали активну участь у міському житті. Понад 30 років (1879–1920) міським головою Бучача був місцевий єврей, син голови кагалу Бернард Штерн (1848–1920). Цей галицький політик володів у Бучачі броварнею, а від 1911 р. був послом до австрійського парламенту, де входив до Польського кола. У 1919 р. Штерна обрано до Сейму Речі Посполитої першої каденції від Клубу конституційної праці, проте його депутатство перервала смерть.

Наприкінці XIX ст. єврейський Бучач був важливим політичним осередком. З виборчого округу Коломия–Бучач–Снятин походило кілька євреїв – послів до віденського парламенту, зокрема краківський рабин Шимон Шрайбер (син знаменитого рабина Хатама Софера, лідер галицьких ультра-ортодоксів), рабин та публіцист Йозеф Шмуель Блох, а також уродженець Бучача, львівський адвокат Гейнріх Ґабель.

У Бучачі працювали як загальноосвітні єврейські школи, так і традиційні хедери. Від 1892 р. у містечку діяло професійне училище, засноване фондом мецената барона Моріца фон Гірша (1831–1896), в якій у 1893 р. налічувалося 262 учні, а в 1907 р. – 180. Єврейську лікарню сучасного зразка відкрили у Бучачі в 1891 році. Керував нею д-р Фабіан Гехт. У 1890 р. єврейська громада відкрила дім культури, а дещо пізніше – першу в Бучачі єврейську публічну бібліотеку. З 1905 р. в містечку почала виходити перша єврейська газета «Га-Ярден» (івр. Йордан). У 1907 р. почав роботу просвітницький клуб «Тойнбі», де вперше читав свої вірші уродженець Бучача, нобелівський лауреат з літератури Шмуель Йосеф Аґнон.

Шмуель Йосеф Аґнон (спр. прізв. – Чачкес; 1888–1970) народився у Бучачі, в хасидській родині рабина та знавця релігійної літератури з Чорткова. Отримав традиційну єврейську освіту. З дитинства перебуваючи в багатокультурному середовищі, опанував польську, українську та німецьку мови. Почав писати ще восьмирічним хлопцем; у Бучачі написав 70 творів. Перебував під впливом німецького неоромантизму. На початку ХХ ст. працював у львівській газеті. А вже в 1907 р. емігрував до Палестини, де опублікував свою першу повість «Покинуті дружини» під псевдонімом Аґнон, тобто «Покинутий», який пізніше узяв собі за прізвище. Першою мовою, на якій писав Аґнон, був їдиш, пізніше він перейшов на іврит. У 1913 р. Аґнон приїхав до Німеччини, де прожив понад десять років. Там він вивчав європейську літературу та релігію, історію та культуру євреїв, а також колекціонував старі єврейські книги. В ці роки Аґнон опублікував три збірки оповідань про євреїв Східної Європи, пишучи у стилі релігійної літератури. У 1924 р. Аґнон повернувся до Палестини, де продовжив займатися літературною діяльністю. У 1931 р. опублікував свій роман «Весільний балдахін» про пригоди бідного хасида в Галичині, за який пізніше отримав Нобелівську літературну премію. Після поїздки до Бучача у 1930 р. у його творах з’явилася українська тематика: у творах «Проста історія» (1935) та «Гість на одну ніч» (1939) Аґнон описав свої враження від побаченого у рідному містечку. Також Аґнон опрацьовував єврейський фольклор, легенди та казки. Останній опублікований за життя роман, «Зовсім недавно» (про життя в Палестині у часи Голокосту), побачив світ у 1945 р. Після смерті Аґнона вийшли друком ще декілька творів письменника. У своєрідному літературному стилі Аґнона були синтезовані майже всі форми багатовікової традиції єврейської літератури на івриті.

Бучач, будинок Шмуеля Йозефа Агнона
Бучач, будинок Шмуеля Йозефа Агнона

Перша бучацька сіоністська організація «Ціон» відкрилася у 1894 р., а в 1906 р. створено бучацьке відділення сіоністської партії «Поалей Ціон». У 1906 р. приїжджі з Росії євреї заснували єшиву, в якій директором був Рефоел Китайгородський. За рік закладено школу з івритом як мовою викладання. У 1908 р. у бучацькій загальноосвітній гімназії з 696 учнів 216 були євреями.

Під час Першої світової війни бучацькі євреї зазнавали утисків та погромів. У часи ЗУНР (1918–1919) у Бучачі було створено Єврейський національний комітет, що складався головним чином з сіоністів. Від середини липня 1919 р. і до вересня 1939 р. Бучач перебував у складі польської держави.

Друга світова війна та Голокост

Внаслідок приходу до Бучача радянських військ у вересні 1939 р. всі сіоністські партії було ліквідовано, а їх членів заарештовано та вивезено до Сибіру. В єврейських школах дозволялося викладати лише на їдиш, іврит потрапив під заборону.

Нацисти окупували Бучач 5 липня 1941 р., а вже за декілька тижнів стратили на горі Федір понад 300 євреїв. У лютому 1942 р. близько 2000 євреїв було розстріляно та поховано у спільних могилах на тій же горі.

Перша велика спланована акція по ліквідації гетто відбулася 17 жовтня 1942 р.: близько 1600 євреїв перевезли до табору смерті у Белжеці, а 27 листопада 1942 р. туди було депортовано ще 2500 євреїв. До Бучача в цей час переселено близько 8 тис. євреїв з Монастириськ, Золотого Потоку і Язлівця.

2 лютого 1943 р. знищено 2000 бучацьких євреїв, 11 червня – ще 500 осіб, 26 червня – ще 1000. Після відходу нацистської армії у березні 1944 р. зі схованок та лісів вийшло 800 євреїв, втім невдовзі німецька армія повернулася, вбивши більшість із тих, хто залишився. 21 липня 1944 р. до Бучача увійшли радянські війська.

На схилі міської гори Федір, де було вбито понад 5 тис. євреїв, встановлено пам’ятний камінь. На цій же горі знаходиться католицьке кладовище, на якому впродовж кількох місяців на межі 1943–1944 р. за допомогою місцевого гробокопача переховувалася група євреїв, серед яких і Мільк Розен, котрий і розповів цю історію.

 

У Бучачі народився Емануель Рінґельблюм (1900–1944) – польсько-єврейський історик, педагог, громадський діяч, творець архіву варшавського гетто і організатор підпільної групи. У Бучачі навчався у хедері та державній гімназії. Під час Першої світової з родиною переїхав до Нового Сончу, де у 1919 р. закінчив місцеву гімназію. Навчався на гуманістичному відділенні Варшавського університету. Зі студентських років був членом організації «Поалей Ціон (лівиця)». У роки Голокосту переховувався з сім’єю в бункері на «арійському боці» Варшави, де продовжував писати історичні праці. У березні 1944 р. внаслідок доносу сусідів схованка була викрита гестапівцями, а всю родину Рінґельблюмів, що в ній переховувалася, як і поляків, котрі їм допомагали, страчено. Від 2009 р. його ім’я носить Єврейський історичний інститут у Варшаві.


Цвинтар

Єврейське кладовище було засноване в Бучачі у XVI ст. і знаходилося на околиці міста, біля р. Стрипи. Останнє відоме поховання на цьому кладовищі відбулося ще до 1940 року. До сьогодні залишилось десь 500 мацев. Багато мацев, знайдених під дорогами і будинками міста, позвозили назад на цвинтар. Найстаріша надгробна плита датована 1587 роком. На кіркуті поховано родичів письменника Шмуеля Йосефа Агнона та психіатра Зигмунда Фройда, батьки якого походили з Бучача.

Бучач, єврейський цвинтар
Бучач, єврейський цвинтар

Сліди присутності


За радянським переписом населення 1989 р. євреїв у Бучачі було менше ніж 1%. У 1990 р. до Бучача приїжджала Міна Роснер, яка пережила Голокост і повернулася до міста вперше після війни. Під час її візиту було знято документальний фільм Return to Buchach (англ. Повернення до Бучача, 1990), нагороджений на Нью-Йоркському кінофестивалі.

На Галицькій вулиці стоїть будинок, у якому народився Симон Візенталь (1908–2005) – дослідник Голокосту світового рівня, в’язень табору в Маутхаузен.

В будинку, де народився Шмуель Аґнон (вул. Аґнона, 5), від 2012 р. діє культурна організація Арт-Двір. У 2014 р. свою діяльність розпочав Літературний центр імені Аґнона.

 Варто побачити

  • Єврейський цвинтар, вул. Торгова
  • Дім родини Аґнона, сьогодні – Арт-Двір, вул. Аґнона, 5
  • Бучацький замок (1379), зведений на місці давнього городища XII століття, вул. Просвіти
  • Церква св. Миколая (1610), оборонного типу
  • Ратуша (1751), за проектом Бернарда Меретина
  • Костел Успіння Пресвятої Діви Марії, за проектом Бернарда Меретина
  • Монастир та церква василіан (1753)
  • Краєзнавчий музей у Бучачі, вул. Галицька, 52

Околиці

Язловець (17 км): єврейський цвинтар (XVIII ст.), замок (XV ст.), палац Конєцпольських (XVIII ст.), церква св. Миколая (XVI ст.), руїни домініканського костелу (XVI ст.)

Монастириська (17 км): колишня синагога (поч. XX ст.), церква, колишній костел (XVIII ст.)

Буданів (44 км): замок (XVII ст.), колишня синагога (XІX ст.), єврейський цвинтар (XVIII ст.)

Теребовля (49 км): колишня синагога (XIX w.), ратуша (XIX ст.), церква св. Трійці (1635), колишній фарний костел

Мапа

Інші матеріали

Ключові слова