Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Давид-Городок - Карта Історико-Культурної Спадщини

Дави́д-Городо́к [укр.], Дави́д-Городо́к [рос.], Давы́д-Гарадо́к [білорус.] — місто (з 1940 р.) в Столінському районі Брестської області Білорусі. Розташований на річці Горинь. Нараховує 6 700 жителів (2009 р.). Є другим за величиною населеним пунктом Столінського району. Адміністративна площа міста складає 1239 га. Розташований на перетині автодороги Столін – Давид-Городок – Турів – Житковичі.

Рельєф місцевості має рівнинно-болотистий характер.

 

Єврейська житлова забудова в Давид-Городку, вул. Лучніковська
Єврейська житлова забудова в Давид-Городку, вул. Лучніковська (Фотограф: Санько, Павло)

Походження назвиПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Назва міста походить від імені князя Волинського Давида Ігоровича, який отримав у володіння Погориння (Погорину, Погориннє) замість відібраного у нього Володимирського князівства. Не завжди місто називалося саме так. Спочатку воно називалось просто – «Городок» (можливо, тому жителі досі звуть себе городчуками), пізніше, вже в XV ст. – Городок Давидів, а з XVII ст. місто отримало сучасну назву – Давид-Городок.

 

ІсторіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Давид-Городок був заснований в 1100 році князем Давидом, онуком Ярослава Мудрого. Після смерті свого батька, волинського князя Ігоря Ярославовича, Давид не отримав ніякої спадщини. Він одним із перших на Русі став князем-ізгоєм, тобто князем без князівства. У 1081 р. Давид захопив Тмуторокань (сучасне місто Тамань Краснодарського краю) і правив там три роки, поки законний князь Олег Святославович не повернувся з візантійського полону.

 

Після цього Давид повернувся на Русь і почав багаторічну боротьбу за свою вотчину, даровану його батькові Ярославом Мудрим. Але в 1100 р. неподалік від Києва відбувся з’їзд князів, який назавжди позбавив Давида його права на Волинське князівство. У цей час Давид і заснував свій Городок. Протягом трьох століть він носить ім’я Давид-Городок. Місцезнаходження містечка на річці Горинь визначало рід занять його жителів: торгівля, пов’язана з річковим портом, виготовлення річкових суден.

З середини XIV ст. Давид-Городок входить до складу Великого князівства Литовського і отримує власників в особі литовських князів.

В кінці XIV ст. Ярославичі знову стають власниками міста з дозволу польського короля Казимира IV. Таким чином, воно знову перейшло у володіння Рюриковичів.

Після смерті Ярославичів їх володіння Пінськ, Городок Давидів, Клецьк і Рогачів перейшли у володіння польської корони. Великий князь литовський і польський король Сигізмунд I передав ці багаті землі своїй дружині, польській королеві Боні Сфорці, представниці могутнього роду Медічі. Королева Бона провела низку адміністративних і господарських реформ, які сприяли розвитку всього Поліського краю.

Під час її правління татари не раз робили грабіжницькі набіги на Поліські землі. У 1527 р. князь Костянтин Острозький розбив татар за сорок кілометрів від Пінська на річці Прип’ять, після чого королева Бона дозволила поселити полонених татар в Давид-Городку та його околицях. Татарам було даровано право одружуватися на місцевих дівчатах за умови прийняття православ’я. Від них пішли православні татари Давид-Городка.

Значення Городка в кінці XVI ст. стало зростати, про що свідчить той факт, що він вперше позначений на географічних картах першого загальноєвропейського «Атласу», який був складений найвідомішим голландським картографом Г. Меркатором (виданий в 1595 р.).

У цей період була утворена Давид-Городоцька ординація (або майорат – володіння, що переходить у порядку наслідування до старшого з синів) князів Радзивіллів. Давид-Городоцький замок відігравав роль резиденції князів до 1875 року, коли Давид-Городоцьку ординацію приєднали до Несвізької, а як свою резиденцію князь Антоній Радзивілл (1834-1904 рр.) став використовувати Несвізький замок.

У той час, коли місто перебувало у володінні Радзивіллів (друга половина XVI-початок XX ст.), він виконував кілька функцій: господарську, адміністративну і військову. Важлива роль відводилася землеробству. За інвентарем 1653 р. налічувалося 362 домовласники, з них власників орних ділянок – 53. До хліборобів варто відносити тільки жителів, що володіли ділянкою, яка перевищувала півволочний наділ. Однак цю групу не можна вважати винятково землеробською, оскільки в описах дуже часто наголошується, що такими ділянками володіли купці, ремісники тощо.

Поряд із землеробством розвивалося і ремісниче виробництво. В інвентарі 1665 р. значаться 35 ремісників, в кінці XVII ст. згадуються вже 32 ремісничі спеціальності. Центр Радзівіллівських володінь в Поліссі – Давид-Городок – не був великим ремісничим центром, але реміснича діяльність в ньому не згасала ніколи. Металообробкою і збройним промислом займалися замкові майстри, що працювали в основному на потреби магнатського двору. Пізніше деякі види ремесел набули цехової організації. В інвентарі 1670 р. згадується шевський цехмістр, а у 1692 р. – рибальський цехмістр. Високого рівня майстерності в той час досягли кравці, теслі, колісники, бондарі, човнярі, пічники.

Торговельна діяльність в житті Давид-Городка відігравала важливу роль завдяки його зручному розташуванню на водному транспортному шляху. Вже на початку XVI ст. місто стає торговим центром Волино-Подільського регіону. Торгували в основному товарами продовольчого призначення: зерном, рибою, медом, грибами, ягодами, дичиною, домашньою птицею, худобою, виробами ремісників. Серед торговців були купці, перекупники і шинкарі. Не випадково в документі 1760 р. записано, що крамниці в Давид-Городку розташовуються впритул одна до одної посеред ринкової площі у формі квадрата, всередину якого веде четверо воріт. Всього було 50 крамниць, побудованих магнатським управлінням, що продавались або здавались в оренду городянам. Більше половини жителів міста займалися торгівлею. Це підтверджується інвентарем 1753 р., де записано:

Весь люд в этом городе занимается купечеством и торговлей и от поездки челнами наиболее доходы себе ищет (укр. «Весь народ в цьому місті займається купецтвом і торгівлею і від поїздки човнами найбільш доходи собі шукає»).

Давид-Городок за свою багаторічну історію не раз ставав свідком драматичних подій. У 1648 р. під впливом закликів Богдана Хмельницького почалося місцеве повстання під керівництвом Івана Богдашевича, яке було жорстоко придушене. Бойові дії в роки російсько-польської війни 1654-1667 рр. також торкнулися жителів містечка. У 1655 р. московський князь Волконський захопив Давид-Городок і спалив містечко.

Відомо, що Давид-Городок мав Магдебурзьке право, хоча документи, що підтверджують цей факт, не збереглися. Про наявність у міста права на самоврядування свідчить взаємодія з магнатами, наявність стану міщан, виборність керівних органів влади, самостійність в економічному житті. Імовірно, що Магдебурзьке право Давид-Городок отримав в кінці XVI ст. від князя Альбрехта Радзивілла.

Після другого поділу Речі Посполитої в 1793 р. Давид-Городок відійшов до Росії і став центром повіту Мінської губернії. У 1796 р. Давид-Городоцький повіт було ліквідовано, місто увійшло до складу Мозирського повіту. У тому ж році він переведений в розряд «заштатних», трохи пізніше став називатися містечком. 22 січня 1796 р. Давид-Городку було надано герб. Опис герба: на чорному тлі зображена річка із золотою пристанню, двома воротами по боках і золотим навантаженим товаром, пов’язаним в три тюка, судном, що пристає сюди.

Після адміністративної реформи князь Радзивілл перевів всіх жителів містечка (за винятком євреїв) в розряд селян-кріпаків. На цьому ґрунті відбувалися серйозні селянські заворушення. Зрештою за рішенням Мозирського повітового суду (1836 р.) частина жителів Городка була звільнена від кріпацької залежності і приписана до стану міщан. В інвентарі вказувалося, що в Давид-Городку будинків вільних людей налічувалося 413 з 649 загальної кількості. Отже, 236 дворів залишалися в кріпацтві у Радзивіллів.

Наступного десятиліття городоцькі міщани внесли вагомий вклад у розвиток міста. Саме завдяки ним він свого часу досяг значного економічного і культурного рівня. У той час основними заняттями міщан були торгівля, рибальство і деякі інші види ремесел, такі як теслярство, суднобудування, чоботарство (шевство), кравецька і ковальська справа, ткацтво. Займалися городчуки також сплавлянням лісу. Місцеві майстри були добре відомі вправним оздобленням плетіння бричок – полукішків. Звідси, до речі, і пішло прізвище Полукошко.

З розвитком промисловості у ХІХ ст. почали створюватися і більші підприємства. Місто поступово розширювало свої кордони. Воно перекинулось на лівий берег р. Горинь, де на староріччі побудували дві водяні млини. Тому невипадково лівобережжя міста і понині називають Мельниками, а урочище між вулицями Червона та Північна – Гамарією: там і були млини. У місті відкрилися майстерні, в яких із листової міді робили каструлі, глечики, посуд для винних заводів. У Городку був винокурний завод, на якому виготовлялася «пейсахівська» горілка. Її щороку виробляли близько 450 відер. Завод закрили в 1881 р., оскільки в Маньковичах побудували новий спиртзавод. У звіті Мінського губернатора за 1860 р. згадується пивоварний завод, що випускає продукцію на 690 руб. на рік, яка збувалася на місцевому ринку.

Наприкінці ХІХ ст. великими торговцями в Давид-Городку були Луцький і Муравчик, а промисловцями – Моха (власник судноверфі), Фінкельштейн (мав шкіряний завод), Борухін (володів млином і олійницею).

У другій половині ХІХ ст. на високому, горбистому і піщаному березі Горині в урочищі Ухабище (Хабище) побудовано лісозавод, де була встановлена парова машина, яка приводила в рух пилораму, циркулярні та деревообробні верстати. Завод в основному робив деталі для виготовлення дубових бочок і ґонт для дахів. Виготовлена продукція відправлялася в Англію. У роки Першої світової війни завод згорів і більше не відновлювався.

Важливу роль в житті міста в кінці XIX ст. грали р. Горинь та місцева пристань. Для сплаву і судноплавства річка була зручна тільки в весняний і осінній час. Влітку ж цьому перешкоджали мілини, завали, млинові греблі. По Горині і далі по Прип’яті та Дніпру сплавляли ліс, перевозили хліб, сільськогосподарські продукти, смолу, дьоготь та інші товари з Волинської губернії до Києва, а через Огінську водну систему – через Німан і далі до Балтики. Тому провезення товарів перебувало під суворим контролем камори (митниці), яка знаходилася при впадінні Сежки в Горинь.

Відомий мандрівник П.П. Семенов у книзі «Живописная Россия» (укр. не видавалася) в 1882 р. писав про Давид-Городок:

Торговля довольно значительная, куда стекаются из дальних мест окрестные жители, чтобы продать или передать комиссионерам для развоза по другим городам свои домашние заготовки, как, например, ветчину, сушёную рыбу, дичь в разных видах, грибы, сушёные сливки и т.п., но главное чем славились сапожники Давид-Городка, - это высокие, с длинными голенищами сапоги. Всё это ежегодно привозится в Вильно, Варшаву и другие города. Местные жители также известны отличною отделкой плетёных бричек… (укр. «Торгівля досить значна, куди стікаються з далеких місць навколишні жителі, щоб продати або передати комісіонерам для розвезення по інших містах свої домашні заготовки, як, наприклад, шинку, сушену рибу, дичину в різних видах, гриби, сушені вершки і т.п., але головне чим славилися шевці Давид-Городка, - це високі, з довгими халявами чоботи. Все це щорічно привозиться у Вільно, Варшаву та інші міста. Місцеві жителі також відомі відмінною обробкою плетених бричок ... »)

Додамо ще той факт, що Давид-Городок вів торгівлю не тільки з російськими містами, але і з закордонними: Краковом, Кенігсбергом, Данцигом та іншими.

У містечку регулярно проводились ярмарки. Основними їх відвідувачами були жителі Мозирського та сусідніх повітів, а головним предметом торгів залишались худоба, хліб, птиця, дерев’яний посуд, шкури та ін. У 1914 р. в Давид-Городку на ярмарку, що проводився 6 серпня, було продано товарів на суму 7,5 тис. руб. і 26 вересня – на суму 10 тис. руб.

 

 

Радянська влада в Давид-Городку була встановлена в листопаді 1917 р. У 1918-1920 рр. Давид-Городок був окупований німецькими, а пізніше польськими військами. З 1921 по 1939 рр. входив до складу Польщі.

У міжвоєнний період Давид-Городок продовжував залишатися важливим торговельно-економічним центром Столінщини. Він входив до Хорської гміни, але мав деякі типово міські установи. Тут знаходився суд, поліцейська дільниця, приватний банк, 2 школи, 5 бібліотек, 5 готелів на кілька місць, 2 ресторани. Розвиненою промисловістю Давид-Городок не виділявся. Тут діяв цегельний завод (з 1905 р.) і чинбарний завод Фінкельштейна. Багато жителів працювали на місцевій судноверфі. У міжвоєнний період в містечку працювало кілька млинів, які обслуговували не тільки Давид-Городок, а й довколишні села.

Давид-Городок увійшов до складу Білоруської РСР в 1939 р. З 1940 р. отримав статус міста, а з січня 1940 р. Давид-Городок – центр району Пінської області Білоруської РСР.

7 липня 1941 р. Давид-Городок був залишений Червоною Армією і окупований нацистськими військами. 9 липня 1944 р. був звільнений військами 1-го Білоруського фронту в ході Білоруської стратегічної наступальної операції.

Релігійні закладиПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Простий люд, на відміну від шляхти, був прибічником православної конфесії. Відкривалися православні школи. Вони мали 3-5 класів. Одна з таких шкіл була утворена в Пінську в 1633 р. В Давид-Городку, який був другим містом за величиною в повіті, відкрилася філія Пінської школи.

Католицтво і уніатство не закріпилися на Столінщині. Однією з головних причин цього була відносна віротерпимість місцевих власників Радзивіллів, які віддавали перевагу протестантизму і не втручалися в релігійні конфлікти.

До початку XVII ст. Давид-Городок став найважливішим центром з виготовлення церковного оздоблення на півдні Полісся. Місцеві майстри-іконописці створювали своєрідні твори білоруської іконописної школи з характерним типажем і насиченим кольором. Етнограф І.А. Сербов (1871-1943 рр.) прийшов до висновку, що хрести та ікони XVI – XVIIІ ст., які зустрічаються на Поліссі, належать до числа робіт майстрів Давид-Городка.

За ревізією 1559 р. в Городку було 4 церкви: Дмитріївська, Воскресенська, Миколаївська, Козьмо-Дем’янівська.

Після приєднання білоруських земель до Російської імперії православна церква отримала в Білорусі сильну підтримку уряду. При церковних парафіях відкривалися церковно-приходські школи двох типів: однокласні (дворічні) і двокласні (чотирирічні). Навчання в таких школах носило релігійний вірнопідданський характер. Половина всього навчального часу відводилася на релігійне навчання, решта – на письмо, читання і арифметику. У 90-і рр. ХІХ ст. в Давид-Городку відкрилася церковно-приходська жіноча школа на більш ніж 50 учениць.

У 1906 р. на місці старого кладовища була зведена каплиця в честь О. Невського, яка і нині стоїть біля Свято-Казанської церкви. Автором проекту і організатором спорудження каплиці, а пізніше і церкви, був священик Тимофій Степанович Юхневич (1877-1920 рр.). Свято-Казанська церква будувалася в основному на кошти парафіян. Роботу розпочали в червні 1910 р., а закінчили будівництво і освятили церкву 4 листопада 1912 р. З цього часу в Давид-Городку були три церкви: Воскресенська, Юр’ївська і Свято-Казанська.

Іудейська частина населення відвідувала синагоги, кількість яких із віку в вік збільшувалася. Була і школа, де навчалися діти. Хлопчики відвідували початкову єврейську школу – хедер. Він не відривав дитини від сім’ї і дому, а був їхнім продовженням. Якщо хлопчиків приводили в три роки, то хедер заміняв дитячий садок. Хедери були платні і знаходилися під контролем ради громади. Викладання велося мовою їдиш як рідною мовою учнів. Головною дійовою особою в хедері був меламед, який одночасно виступав у ролі директора, вчителя, вихователя і завідувача навчальною частиною. Хедери дозволяли всім єврейським сім’ям, навіть найбільш нужденним, виконувати релігійний обов’язок – навчати синів Закону та молитвам.

Для того, щоб з’ясувати кількість хедерів і меламедів, 23 липня 1844 р. власті видали Положення «Про приватні навчальні заклади та домашніх вчителів» і зажадали обов’язкової їх реєстрації із зазначенням місцезнаходження хедера, його розряду (першорядний і другорядний), надання списків учнів та свідчень батьків про те, наскільки їх задовольняє рівень навчання. Меламеди, що відповідали всім вимогам, при сплаті 50 копійок сріблом (першорядні) і одного рубля (другорядні) отримували свідоцтво про право викладання. Свідоцтво було дійсним протягом одного року, а потім обмінювалося на нове. Легкість його отримання спонукала більшість меламедів заявити про себе. Так стало відомо, що в Давид-Городку викладали два меламеди.

Світські установиПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Демократичні реформи 1860-1870 рр. дали початок розвитку мережі закладів освіти світського спрямування. З’явилися народні училища, які відкривало Міністерство народної освіти, оскільки земств у Білорусі ще не було. Значні зміни у розвитку освіти на Столінщині відбулися в 1863 р., коли відкрилися відразу п’ять народних училищ, у тому числі і в Давид-Городку. В 1888 р. тут налічувалося 107 учнів, в Столінському – 54 учні.

Після довгих клопотань міщанської управи в Давид-Городку в 1908 р. відкрилося міське чотирикласне училище з шестирічним періодом навчання. Для вступу в училище діти складали іспит, навчання було платним – 10 рублів на рік. У перший рік вступний іспит здав 51 хлопчик. Першим керівником училища був І.М. Чувардинський. Через два роки в Давид-Городоцькому міському училищі працювало 7 вчителів, в штаті знаходилися також лікар, бібліотекар і діловод. Бібліотека училища користувалася популярністю як найбільша в регіоні – в ній налічувалося більш ніж 2 тис. книг. Умови роботи в училищі були не найкращі. Розміщувалося воно в тісних незатишних приміщеннях, орендованих у місцевих купців Мордуха Римара та Анни Лядецької.

Напередодні першої світової війни в Давид-Городку почала працювати жіноча реміснича школа, де були відділення крою та шиття, рукоділля та ткацтва. У школі проводилися заняття із загальноосвітніх предметів, співу і малювання. У ній два роки навчалися 29 дівчаток. Оплата становила 8 рублів на рік.

Історія єврейської общиниПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Євреї стали активно заселяти Давид-Городок і околиці в період з 1521 по 1551 рр., коли містечко перебувало у володінні Бони Сфорци. Правове становище євреїв було узаконено в Конституції 1588 р. Користуючись значними пільгами в економічній сфері, євреї займалися ремеслом і торгівлею.

В інвентарі 1724 р., що дає докладний опис Давид-Городка, зазначено, що в містечку діяли єврейські школи. У 1782 р. в містечку була синагога, а в 1865 р. їх кількість збільшилася до трьох. На початку ХХ ст. в Давид-Городку було 6 синагог, в тому числі одна Карлін-Столінських хасидів.

Чисельність єврейського населення в Давид-Городку протягом усього часу постійно змінювалася. У 1766 р. налічувалося 408 євреїв, в 1847 р. – 1572 євреї, в 1897 р. – 3 087 євреїв (39,5% від загальної кількість населення Давид-Городка).

У більшості єврейських громад ритуальний забій худоби і птиці та продаж кошерного м’яса обкладалися коробковим збором, який був внутрішньообщинним податком. З 1840 по 1843 рр. утримувачем коробкового збору в Давид-Городку був міщанин Мордух Тектінер. Сума коробкового збору в 1859 р. дорівнювала 352 руб. при чисельності єврейської громади 4530 осіб.

Попри деклароване в 1839 р. скасування збору з предметів культу, уряд в 1844 р. ввів для утримання казенних єврейських училищ особливий свічковий збір (з суботніх і святкових свічок), який до 1839 року входив до складу коробкового збору. У 1861 р. свічковий збір з євреїв Давид-Городка склав 163,81 руб. при чисельності громади 4460 осіб. Податки становили 103,97 руб.

У 1817 р. були проведені вибори рабинів і кагальних по Мозирському повіту. У Давид-Городку рабином був обраний Янкель Лейбович Швартеп (50 років), кагальним – Гірш Абрамович Аврусін (45 років). У 1852 р. рабином був Аарон Мовшевич Рабинович, пізніше – Йосеф Рейзін, в 1890-1924 рр. – Яків-Ішия Розенблюм, в 1890-1936 рр. – Довид Беркович (1849-? рр.), В 1924-1939 рр. – Шнеур-Залман Шапіро, в 1936-1941 рр. – син Довида Берковича Йосеф (загинув у період Голокосту).

З середини XIX ст. Давид-Городок стає центром хасидської династії, засновником якої був Зеев-Вольф Гінзбург. Після смерті Зеев-Вольфа його місце зайняв син Давид. Після смерті Давида династію очолював його син Ісроель-Йосеф (? -1899 рр.). У 1899-1921 рр. на чолі династії стояв син Ісроеля-Йосефа – Зеев-Вольф (? -1921 рр.), в 1921-1941 рр. – Мойше-Іошуа (син Зеев-Вольфа).

У середині ХІХ ст. в Давид-Городку нараховувалися 4 молитовних будинки з 1234 парафіянами. У 1852 р служителями єврейських молитовних закладів були Аарон Мовшевіч Рабинович (рабин), Берко Лейбович Ціпорко (староста), Мендель Шимон (скарбник), Невах Янкелевич Кітаберг (учений).

Досягнення науково-технічного прогресу кінця XIX – початку XX ст. привнесли зміни в життя містечка. Парові машини стали широко використовуватися на лісопилках, млинах і на фабриках. З’явилися і перші власники вантажних і пасажирських пароплавів. Річковий транспорт мав велике значення для розвитку господарської діяльності Давид-Городка. По Горині курсував невеликий вантажопасажирський пароплав «Леонтіна». Це судно використовувалося для доставки з Волині сировини на чинбарний завод Фінкельштейна, на якому в 1926 р. працювало 20 чоловік.

Багато жителів працювали на місцевій судноверфі, якою володів єврей Моха.

Головна контора Російського Східно-Азіатського Пароплавства просила дозволу у губернатора Мінської губернії призначити міщанина Мовшу Гіршева Ельперіна агентом Пароплавства з продажу пасажирських квитків в р-ні Давид-Городка Мозирського повіту і містечках Лунинець і Столін Пінського повіту. Зібрані відомості про особу Ельперіна були сприятливими, проте, на думку Пінського повітового ісправника, агенти пароплавства є пособниками до таємної еміграції селян за кордон, і населення повіту не потребувало подібних осіб. Тривало листування, за підсумками якого Російське Східно-Азіатське Пароплавство 2 червня 1913 р. повідомило Мінського губернатора, що Мовша Гіршевіч Ельперін усунутий від справ агентства в губернії.

У містечку діяли також друкарні, лавки з продажу книг, пороху тощо, якими володіли євреї.

У 1904 р. в Давид-Городку по вулиці Велиміцькій Шльома Меєрович Загородський у власному будинку відкрив книжкову крамницю. Як зазначено в документі, Загородський народився і жив у містечку, мав 45 років, його поведінка і моральні якості були хорошими, в порушенні статуту про цензуру і друку не помічений, освіту здобув домашню, був малограмотним.

На початку ХХ ст. міщанин Давид-Городоцького Товариства Йоселе Йовнов Римар тримав з батьком кам’яну лавку, під якою був кам’яний льох з входом в нього всередині крамниці, де він спільно з батьком торгував залізними товарами. Римар пізніше виявив бажання торгувати ще й порохом. На 1 березня 1914 р. торгова лавка знаходилася в містечку Давид-Городок по вул. Базарній, з 1 лютого 1915 р. – по вул. Мостовій.

У 1910 р. купець Соломон Бенціанов Козел з Мозиря відкрив відділення своєї друкарні в м. Давид-Городок. У друкарні була поставлена швидкодрукарська машина. Він займався друкарською справою вже 11 років, характеризувався як грамотна і інтелігентна людина, освіту здобув домашню, мав від роду 45 років. У 1912 р. діяло єврейське ощадно-позикове товариство.

Євреї взяли найактивнішу участь у розвитку медичної сфери послуг. Спочатку вони могли безперешкодно відкривати аптеки, лікарні, зуболікарські кабінети, отримувати вищу і середню медичну освіту. Єврейські лікарі практикували у найвіддаленіших куточках Північно-Західного краю. Однак помітне зростання їх чисельності серед господарів, провізорів і керівників аптек, вільнопрактикуючих лікарів, дантистів і фельдшерів, медичних сестер, ветеринарів та цирульників змусило владу насторожитися. Конкуренція з євреями, на думку чиновників, могла призвести до монополії в галузі охорони здоров’я, і тому до початку ХХ ст. права єврейських медиків були істотно обмежені.

Наприкінці 80-х років ХІХ ст. в Мозирському повіті служило сім штатних лікарів, у тому числі Залман Мордухович Шерешевський з Давид-Городка. Деякі обов’язки лікаря (кровопускання, п’явки та ін.) могли виконувати цирульники. Перукарські послуги в містечку надавали міщани Нісель і Шмерко Глинські.

У кінці XIX ст. в Давид-Городку активно розвивалося суспільно-політичне життя. Діяв гурток прихильників «Хібат Ціон». У 1905 р. був організований осередок Бунда. Група соціалістів-територіалістів створила в 1905 р. загін самооборони.

У листопаді 1917 р. в Давид-Городку була встановлена радянська влада. У 1918-1920 рр. містечко було окуповано німецькими, а пізніше польськими військами. У 1917-1920 рр. в містечку працювала школа з викладанням мовою іврит. З 1917 р. функціонувало відділення «Поалей Ціон». У 1918 р. за допомогою «Джойнту» був відкритий єврейський дитячий будинок. З 1921 по 1939 рр. за Ризьким мирним договором Давид-Городок перебував у складі Польської Республіки. На 1921 р. населення міста становило 9851 осіб, чисельність євреїв – 2832 людини, тобто 29%. У 1924 р. – 2879 євреїв (29,9%), в 1928 р. – 2986 (27,2%), в 1931 р – близько 3,5 тис. євреїв.

Слід зазначити, що у міжвоєнний період Давид-Городок не відрізнявся розвиненою промисловістю, як і весь Столінський повіт, у складі якого він перебував. Єврейське населення містечка було зайняте у сфері торгівлі, воно сприяло товарообміну між містом і селом. Численні ремісники – кравці і шевці – обслуговували як єврейське, так і християнське населення, включаючи селян навколишніх сіл. Бляхарі і теслі головним чином були зайняті в сфері будівництва.

У 1929 р. в містечку по вул. Зарічній, 18 діяв млин, власником якого був Хаїм Борухін. Млин обслуговував Давид-Городок, Малі Орли, Ремель. Власником ще одного млина був Мордух Римар. Євреї з Давид-Городка їздили влітку продавати морозиво в Варшаву.

Як правило, євреї проживали в центральній частині міста. Це район сучасних вулиць Горького, Толстого, Радянської. Їх будинки можна впізнати за такою характерною рисою, як багатофункціональність. Єврейські будинки часто поєднували в собі житлове приміщення з крамницею, майстернею, складом, а двері, на відміну від дверей будинків сусідів-християн, виходили на вулицю. На центральних вулицях містечка проживав єврей Ронкін, який займався в містечку виробленням шкіри, робив чоботи (його будинок зберігся по вул. Горького, 1). Муравчик тримав мануфактуру (його будинок знаходився в будівлі нинішньої дитячої бібліотеки), Калман – продавав борошно, Луцький – тримав магазин з продажу тканин. Сім’я Борухіних володіла млином (зараз в цій будівлі знаходиться міськрада). Завод з вичинки шкіри тримав Фількінштейн. У Зеликів був великий сад, він знаходиться на тому місці, де зараз розташована міська лазня. Сім’я Калман володіла також магазином, в якому торгували овочами. Аптеками в містечку володіли Юдович і Каплінський. У Юдовича дружина була фармацевтом і працювала в аптеці; під час війни вона передавала партизанам ліки, за що була розстріляна за наказом гебітскомісара.

З 1924 р. діяла школа «Тарбут», яку відвідували 400 учнів. У 1934 р. директором був Авраам Ольшанський. З 1939 р. мовою викладання в колишній школі «Тарбут» став ідиш.

У 1939 р. Давид-Городок увійшов до складу Білоруської РСР. З 1940 р. отримав статус міста і став центром району Пінської області. До війни в місті проживало приблизно 11,5 тис. осіб, з яких було 7 тис. євреїв.

7 липня 1941 р. Давид-Городок був окупований нацистськими військами. 10 серпня 1941 р. близько 3000 чоловіків-євреїв Давид-Городка старших 14 років були виведені за місто у бік с. Хіновськ і Ольшани та розстріляні в урочищі Хіновськ-Гірки (близько 2,5 км. на захід від с. Ольшани).

Після трагедії в урочищі Хіновськ всіх євреїв м. Давид-Городка погнали у м. Столін. Місцевому населенню заборонили виходити на вулицю і дивитися на вигнанців. Євреїв гнали пішки в гетто Століна, але воно вже було переповнене. Частина людей були призначені в гетто, частині дали прихисток родичі, знайомі. Німецька влада обіцяла їм усім роботу. Решту знову погнали назад пішки в Давид-Городок, де було вже виділено гетто (початок 1942 р.). Воно знаходилося на правому березі р. Сенежка, притоки р. Горинь (на вулицях Юхневича, Лермонтова, Горького). Сюди були зігнані євреї з с. Ольшани (близько 40 чоловік) і с. Семигостичі (близько 10 осіб). Всього в гетто було близько 1,2 тис. чоловік.

10 вересня 1942 р. гетто в Давид-Городку ліквідували. Населення гетто вивели на хутір Хабіща (Ухабіща), а звідти доставляли на хутір Хіновськ (Жабське), де й розстріляли. Старожили згадують, що перед розстрілом євреїв в урочищі Хіновськ виступив з молитвою і промовою рабин. Він втішав нещасних, кажучи їм: «Наші душі будуть на небі...». Близько 100 євреям Давид-Городка вдалося втекти, частина з них приєдналася до партизанів. Єврейські будинки і синагоги розібрали, щоб мостити дорогу Давид-Городок – Лaхва (шлях відступу німців).

Вдалося лишитися живим єврею Гітельману, якого під час війни ховав у сараї місцевий житель. Гітельман заплатив йому золотом. Коли почалися погроми і розстріли, він пішов у партизанський загін в Мерлін. Там Гітельман доглядав за партизанськими кіньми, влітку пас корів. Після війни він вступив до лав комуністів і був директором контори заготзерна в Давид-Городку. Одружився з полькою, яка працювала в банку. У них був син, який одружився на місцевій дівчині-городчанці і взяв її прізвище Чех. Батько Гітельман і один із синів потім поїхали в Ізраїль, решта ж членів сім’ї (дружина і діти) воліли залишитися жити в Бресті.

МістобудуванняПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Інвентар 1724 р. дає докладний опис Давид-Городка. З нього видно, що місто фактично перебувало на островах, в ньому було п’ять мостів. Окрім адміністративних будівель, в інвентарі перераховані православні та єврейські школи, шпиталь, фільварок із хлібопекарнею, торговий ряд. Планування вулиць було плановим тільки в центрі міста. У своїй основі воно збереглося донині. Багато назв міських вулиць того часу, такі як Радичі, Комора, Боково, вживаються і сьогодні. Згадуються в інвентарі прізвища містечківців, які зустрічаються в Давид-Городку дотепер: Бесан, Стадник, Кулага, Казьолка, Гречка, Цубер, Сиса та інші.

З розвитком промисловості у ХІХ ст. місто поступово розширювало свої кордони. Воно перейшло на ліву сторону р. Горинь, де на староріччі побудували два водяні млини. Тому невипадково лівобережжя міста і понині називають Мельниками, а урочище між вулицями Червона та Північна - Гамар: там і були млини.

ЕтнографіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

У післяреформений період ковальська справа набула самостійності, відокремилася від сільського господарства. У 1860-х рр. коваль був в кожному селі. Дослідник Євген Сахуто у своїх публікаціях зазначав, що в Давид-Городку існувала самостійна ковальська школа. У ХІХ ст. тут робили окуті металом ящики з характерним місцевим народним декором і язичницькою символікою.

Природні умови на Поліссі змушували його жителів займатися виготовленням засобів пересування по річках. Спочатку вони робили невеликі дерев’яні плоти, видовбували з дерева легкі човни, а пізніше стали будувати їх з окремих частин. Човен в період навігації для городчука була незамінним засобом в господарстві – він його годував, поїв, одягав і возив по річках.

Заняття жителів Давид-Городка на початку ХХ ст. у своїй книзі «Росія. Повний географічний опис» описував російський географ В.П. Семенов: «Тутешні міщани займаються розведенням овочів, ловлять рибу, служать лоцманами на суднах, готують шинку і ковбаси, які возять до Варшави і Вільна, скуповують сири на місцевій сироварні і возять їх навіть в Бессарабію. Займаються будівництвом суден».

Популярним заняттям серед місцевого населення була риболовля. Не завжди вона мала традиційну форму, в літній час на берегах Прип’яті рибалки влаштовували тимчасовий табір (курінь). В одному курені з лози і хмизу розміщувалося від п’яти до восьми осіб. Сезон починався навесні, коли паводок спадав, і річка поверталася в звичне русло, продовжуючись до глибокої осені.

Основний час лову припадав на темний час доби. Зі сходом сонця рибалки поверталися в курінь, відпочивали, чистили рибу і лагодили снасті. У разі щедрого улову вони кликали на допомогу жителів довколишніх сіл. Післяобідній час присвячувався відпочинку до заходу сонця, а потім виробничий цикл повторювався. На курені було два-три цебра з соляним розсолом, куди складалася очищена риба. Кілька діб потому її розвішували на відкритому повітрі, де сонце і вітер довершували справу. Залежно від погоди цей процес займав від одного до трьох тижнів.

Здавна в містечку живуть татари, і досі в цих місцях можна зустріти носіїв монголоїдних рис і татарських прізвищ. Тісний контакт з культурою «інородців» відбився і на зовнішньому вигляді міщанок: до війни жінки Городка носили на голові величезний головний убір «головач», в якому дивним чином поєднувалися східний тюрбан і поліська намітка.

Давид-Городоцько-Туровський народний костюм – це традиційний комплекс народного костюму Східного Полісся. Він був розповсюджений у середовищі міщан невеликих міст (Турова, Давид-Городка, Століна), містечок і великих сіл в ХІХ-початку ХХ ст. Цей костюм різко відрізнявся своєю оригінальністю, ускладненими силуетами жіночого костюма, головними уборами заміжніх жінок. У виготовленні та оздобленні одягу городяни широко використовували мануфактурні тканини, дорогоцінні ювелірні прикраси, майстерно вичинену шкіру та ін.

Істотні декоративні елементи костюма – нагрудні ювелірні прикраси. Жінки носили масивні карбовані з латуні хрести місцевої роботи, намисто з натуральних каменів і металу, іконки на ланцюжку, а також кільця. Заможні городяни могли дозволити собі дорогі прикраси, які замовляли у місцевих ковалів. Розширення матеріальних і естетичних потреб села викликало не тільки збільшення асортименту ковальських виробів, але і поліпшення їх якості, удосконалення технології виготовлення та оформлення.

М. Романюк зауважив схожість форм і мотивів прикрашання кам’яних литих надмогильних хрестів середини ХІХ ст. з нагрудними. У своїх працях етнограф писав:

«Надгробок у формі хрестів, відлитих з піщано-вапнякової маси, – явище рідкісне і локально обмежене територією Столінського району... Фактично це єдиний відомий випадок, коли композиція надгробного хреста повторює форму стародавнього, XVII-XVIII ст., нагрудного ювелірного хреста».

Таким чином, за декором і художніми формами цих надгробків можна судити про можливі варіанти малюнка нагрудних хрестиків. Візерунок на одному з литих хрестів нагадує структуру суцвіття квітки волошки, типової білоруської рослини, а на горизонтальних поперечках об’ємно, як і постать Христа, показані голови ангелів з крилами. Хрестики були найбільш поширеною групою культових підвісок у Білорусі у всі часи. Відомі з часів прийняття християнства, вони збереглися в сучасному побуті.

Населення Давид-Городка (городчуки) виділялося у всьому Поліссі не тільки за зовнішнім виглядом, одягом, а й за характером, поведінкою. Вони були в основному високого зросту, впевнені у своїй силі, спокійні, з надзвичайно розвиненим почуттям незалежності. Любили доводити законність своїх старовинних привілеїв і міщанських прав.

Євреї займалися ремеслом і торгівлею. Вони тримали в місті магазини, аптеки, пилорами, перукарні, різні майстерні, лазню. Місцеві жителі згадують їх як людей працьовитих, дуже хороших майстрів. Білоруси вчилися у євреїв шевської і перукарської справи, бо вони працювали акуратніше і гарніше. Єврейські шевці були настільки вправні, що начебто робили взуття для самого Юзефа Пілсудського.

Жителі містечка різних віросповідань жили дружно, що дозволяло розраховувати на допомогу сусіда в складних ситуаціях. У суботу євреї кликали білоруських дітей, щоб ті запалили свічку. За подібну допомогу вони намагалися пригостити дітвору чим-небудь смачним, наприклад цукерками «Рачки».

Однак існували серед місцевого християнського населення різні забобони щодо євреїв. Старожили згадують, що, коли йшов рабин, прийнято було хапатися за свого ґудзика. Одного разу рабин побачив, як подібним чином на нього відреагувала християнська дівчинка, і відповів їй: «За язик собі схопись!». Дівчинці стало дуже соромно за свою поведінку.

Місцеві жителі є носіями оригінального діалекту з характерними словами, які зрозумілі тільки городчукам. Євреї спілкувалися з місцевим населенням на цій городецькій говірці. У міжвоєнний час поляки жили на одному березі річки, і їхні сусіди, Давид-Городоцькі білоруси, знали і розуміли польську мову. Жителі протилежного берега знали польську не так добре.

До війни єврейські будинки можна було відрізнити від будинків православних. Православні крили свої будинки соломою, а євреї – ґонтом.

Багато будинків в Давид-Городку прикрашені віконницями, які виготовляли місцеві білоруські майстри.

АрхеологіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Давид-Городок досліджували археологи Р. Якимович в 1937-1939 рр. і П.Ф. Лисенко в 1967 р. Дитинець, оточений валами, розташований при впадінні в Горинь р. Непрядви. Культурний шар дитинця має потужність до 3,5 м. Досліджене вуличне садибне планування забудови. Садиби обгороджені частоколами, внутрішні двори вимощені дощатими настилами. Відкрито кілька вуличних брукованих настилів. Всі споруди – наземні зруби площею до 20 кв. м. В оселях досліджені розвали глинобитних печей. Відкрита зрубна дерев’яна церква.

У 1937-1938 рр. були проведені розкопки дитинця Давид-Городка. Виявлено залишки зрубних житлових будинків і господарських споруд – Зарубинецьке селище, рублені вуличні настили, дерев’яна каплиця; безліч фрагментів глиняного посуду (деякі мали клеймо майстра). Знайдені були дерев’яні вироби, кістяні шила, спиці для плетіння мереж, а також численні вироби із заліза і бронзи. Знахідки скляних браслетів і шиферних пряселець підтверджують міський характер поселення Давид-Городка в XI-XII ст. Розкопками (Р. Якимовича в 1937-1938 рр. та П. Ф. Лисенка в 1967 р.) відкриті залишки зрубних жител, дерев’яної церкви і вуличної бруківки, кілька багатих поховань. Знайдено багато виробів із дерева, кістки, заліза, бронзи, скла, а також уламки глиняних посудин.

Безкурганний могильник знаходиться в двох кілометрах на північний схід від міста, на правому березі р. Горинь в урочищі Леванівщина. Виявлений в 1979 р. на глибині 0,7 м. під час земляних робіт. Обстежив його в 1980 р. Г.М. Залашко. Знайдено 8 предметів посуду, ліпну похоронну урну, 2 миски (1 чорнодимлена), 4 горщика з ручками (1 чорнодимлений, з обідком), невелику посудину світло-жовтого кольору. Могильник відноситься до зарубинецької культури. Матеріали розкопок зберігаються в Столінському краєзнавчому музеї.

Пам'ятники будівництва та архітектуриПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

(тільки об’єкти, що існують нині)

Будівля музею (колишнього міського училища), споруджена в 1908 р.

Георгіївська церква – друга половина XVII ст. (? 1724 р.).

Тризрубний храм поздовжньо-осьової композиції. Складається з компактних у плані близьких до квадрату основного і вівтарного зрубів і більш витягнутого в плані обсягу бабинця. Всі зруби накриті чотирихскатними куполами з банями на восьмигранних шийках. Основний зруб має четвериковий другий ярус, який відділений від нижнього широким заломом. Об’єми ризниці з північного боку апсиди і тамбура із західного боку бабинця прибудовані пізніше. Стіни обшальовані горизонтально, укріплені в центрі широкими лопатками і симетрично прорізані прямокутними віконними прорізами з тригранним завершенням. Вершини куполів над бабинцем і апсидою злегка зміщені щодо геометричних центрів їх планів для створення симетричної трибанної композиції мас, що вінчають верх.

Дерев’яний різьблений чотирирядний іконостас виконаний у 1751 р. в стилі бароко невідомим майстром. Єдність композиційної будови витворів та їх колірного рішення сприяє створенню цілісного образу, відповідного архітектурі церкви. Іконостас щедро розписаний і прикрашений позолоченими різьбленими накладками.

Церква – пам’ятник народного дерев’яного зодчества з виразною об’ємно-просторовою композицією, архітектурне рішення органічно поєднується з декоративним оформленням інтер’єру.

Дзвіниця (при церкві Святого Георгія), споруджена в ХІХ ст.

Костел був збудований у 1935-1936 рр.

Церква Казанської ікони Божої матері – кам’яна церква, споруджена в 1913 р. в ретроспективно-російському стилі.

Пам’ятник Давиду, скульптор Олександр Дранець, 2000 р.

Штаб польського прикордонного батальйону – дата спорудження: між 1918 та 1931 рр.

Місця пам'ятіПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

У 1986 р. в урочищі на місці вбивства євреїв Давид-Городка був встановлений типовий обеліск, пізніше (в 1996 р.) його оновили.

У 2010 р. в урочищі Хіновськ, в семи кілометрах від Давид-Городка, на місці масового знищення німцями єврейського населення був відкритий меморіал пам’яті жертв Голокосту. Його автор – архітектор Леонід Левін. За огорожею знаходяться сім білих бетонних свічок, до яких ведуть викладені червоною плиткою доріжки у вигляді менори. На свічках написи російською мовою і на івриті свідчать: «У цій братській могилі поховано 7000 євреїв Давид-Городка і його околиць. Чоловіки, жінки, діти, які були холоднокровно вбиті німцями під часом двох акцій в 1941-1942 роках. Нехай буде благословенна їх пам’ять! Нехай душі їх покояться у мирі! »

У 2005 р. в центрі містечка на будівлі бібліотеки була встановлена пам’ятна дошка з написом трьома мовами (російською, англійською та на івриті): «В пам’ять про євреїв громади, трагічно знищених в 1941-1942 рр. Нехай благословенна буде пам’ять про них».

Нематеріальні цінностіПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Давид-Городок є батьківщиною низки відомих людей, які реалізували себе в різних сферах діяльності. Серед них:

  • Олександр Даркович – підполковник, що живе нині в Москві, за спецоперацію в Чечні нагороджений званням Герой Росії.
  • Володимир Глушаков – письменник, лауреат Державної премії, автор десяти книг прози і публіцистики, серед них «Насенне» (Насіння), «Тепле листя тополь», «Цвітіння калини».
  • Григорій Марчук – письменник, лауреат Державної премії Білорусі, номінований в 2009 році на Нобелівську премію, автор романів «Крик на хуторі», «Квіти провінції», «Без янголів» та ін.
  • Григорій Ричагов – доктор медичних наук.
  • Леонід Дранько-Майсюк – білоруський поет, член «Спілки письменників СРСР», лауреат премії «Золотой апостраф», 2005 р.
  • Павло Андрійович Мисько (1931-2011 рр.) – білоруський письменник, автор книг прози для дітей, письменник-фантаст.

Музеї, архіви, бібліотеки, приватні колекції.Пряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Музей історії Давид-Городка

Адреса: м. Давид-Городок, вул. Юрченка, 11, +375 (1655) 5-13-37

Режим роботи: середа, п’ятниця, неділя з 11:00-14.30

Музей створений місцевим жителем Брезовським Миколою Павловичем. Музей невеликий, зібрано в ньому все, що має відношення до історії міста: предмети побуту, принесені місцевими жителями, фотографії та роботи знаменитих вихідців з Давид-Городка, картини місцевих художників. Історія єврейської громади Давид-Городка представлена колекцією фотографій першої половини ХХ ст. Засновник музею є його хранителем і екскурсоводом.

Туристична інфраструктураПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Дістатися до м. Давид-Городок на власному автомобілі можна таким чином: з Мінська (308 км): від МКАД 20 км до Самохваловичів, поворот на М7-Р68 (33 км), поворот на с. Шишиці (25 км до с. Шишиці), поворот на Слуцьк (22 км до м. Слуцьк), поворот на Солігорськ (32 км), поворот на Мікашевичі (68 км до с. Мікашевичі), поворот на Лунинець (53 км до Лунинця), поворот на Столін (30 км до м. Столін), поворот на північний схід (25 км до м. Давид-Городок).

Готель «Давид-Городок»:

Адреса: Республіка Білорусь, Брестська область, Столінський район, місто Давид-Городок, вул. Калініна б. 119 а/1

Географічні координати – 52°03.076’ N, 27°11.608’ E

Як доїхати: по трасі Р23 (Мінськ-Мікашевичі) до перетину з трасою М10 (кордон Росії (Селище)-Гомель-Кобрин) (близько 193 км); наліво, по трасі М10 (кордон Росії (Селище)-Гомель-Кобрин) до перетину з трасою Р88 (Житковичі-Давид-Городок-кордон України (Верхній Теребежів)) (близько 29 км); направо, по трасі Р88 (Житковичі-Давид-Городок-кордон України (Верхній Теребіж)) до м Давид-Городок (близько 66 км); у м. Давид-Городок (близько 4 км): по вул. Радянській до перетину з вул. Калініна; наліво, по вул. Калініна до готелю «Давид-Городок» (вул. Калініна, буд. 119 а / 1). Детальна інформація розміщена на сайті: http://www.belhotel.by/?David_Gorodok.

До уваги туристів пропонуються наступні екологічні маршрути, що зачіпають територію району Давид-Городка:

Маршрут «Сплав Прип’яттю»

  • Від с. Короб’є – по р. Прип’ять – до м. Давид-Городок чи с. Ольшани
  • Тип: водний.
  • Протяжність: 45 км.
  • Найбільш сприятливий час: квітень-вересень.
  • Кількість туристів: 5 осіб, час на маршруті – 2 дні.

Для інформації: ГПУ має можливість надати 1 човен на веслах і 2 з мотором. Крім необхідного туристського спорядження учасники сплаву повинні мати гумові чоботи. Працівники ГПУ супроводжують групу протягом всього маршруту. Харчування – самостійно або за попередньою домовленістю організовує ГПУ.

Маршрут починається в с. Короб’є. У селі розташований еколого-просвітницький центр заказника, обладнаний усім необхідним для розміщення 7-9 чоловік. В околицях с. Короб’є обладнана екологічна стежка «Коробейна» протяжністю 2,3 км.

Під час подорожі можна побачити значне різноманіття птахів, з них багато рідкісних (велика біла чапля, чорний лелека, бугай, крячки та ін.) У п’ятнадцяти кілометрах від початку маршруту в районі р. Ветліца є місце для розбивки першої зупинки.

Основна мета маршруту – ознайомлення з життям водно-болотних тварин і птахів, рослинністю, ландшафтом заказника і його специфікою. Програма перебування на маршруті передбачає ознайомлення з побутом жителів с. Короб’є, м. Давид-Городок, с. Ольшани.

Маршрут «Столін - Давид-Городок - Теребличі»

  • Тип: комбінований.
  • Протяжність – 60-100 км.
  • Найбільш сприятливий час – квітень-жовтень.
  • Кількість туристів до 20 осіб.

Цей маршрут з Століна в напрямку Давид-Городка нанизує на себе безліч цікавих і різнопланових об’єктів як історичного, так і природного характеру. По дорозі туристи почують багато цікавого про знаменитий рід Радзивіллів. Побачать місце масового розстрілу євреїв – урочище Стасино, де встановлено пам’ятник-обеліск. Відвідають палацово-парковий ансамбль у Ново-Бережному, почують історію древнього роду Олешів, які прожили тут більше чотирьох століть. Побувають вони і на Замковій горі, і на головній площі Давид-Городка, де побачать пам’ятник засновнику міста, Давиду Ігоревичу, онукові Ярослава Мудрого. Про минуле нагадає мальовнича дерев’яна Георгіївська церква, побудована в 1724 р.

Поринути в побут поліщуків, дізнатися їх обряди допоможе етнографічний музей в с. Теребличі, засновником і керівником якого є лауреат спеціальної премії Президента Республіки Білорусь, І.Ф. Супрунчик. Дорогою екскурсанти отримають інформацію також про с. Ольшани, яке можна назвати «Білоруський город».

На маршруті є можливість відвідати фермерське господарство «Бродок», заказник «Середня Прип’ять», заказник «Ольманські болота», зокрема колишній командний пункт військового полігону «Мерлин» в заказнику, оглядову вишку висотою 52 м.

Працівник ГПУ супроводжує групу протягом всього маршруту. Харчування – самостійно, або за попередньою домовленістю організовує ГПУ.

Список використаної літератури та джерелПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

  1. Беларусь, Давид-Городок Режим доступа http://www.lisyonok.ru/david-gorodok.html. – Дата доступа 05.06.2014
  2. Ботвинник, М. Памятники геноцида на территории Брестчины // Евреи Беларуси: история и культура: сб. научн. тр. / под ред. И. Герасимовой. – Минск: «Четыре четверти», 2000. – Вып. 5. – С. 164-181.
  3. Ведомости о числе евреев, должностных лиц, синагог, молитвенных школ по уездам Минской губернии (1862 г.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 1409. – Л. 105.
  4. Ведомости о числе кагалов, синагог, молитвенных школ, училищ и должностных лиц по уездам Минской губернии (1846 г.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 926. – Л. 100.
  5. Вся Россия: Русская книга промышленности, сельского хозяйства и администрации. Адрес-календарь Российской империи / Изд. А.С. Суворина. – СПб., 1900. – Т. 1. – 3179+128 с.
  6. Выборы кагальных и раввина в м.Давид-Городок (1817 г.) // НИАБ в Минске. – Ф. 299. – Оп. 2. – Д. 450.
  7. Давид-Городок – Режим доступа http://govorim.by/brestskaya-oblast/stolin/stati-o-stoline/7926-v-otlichie-ot-berezykartuzskoy-i-vysokolitovska-davidgorodok-ne-teryal-vtoroy-chasti-svoego-nazvaniya-v-ugodu-vremeni-ego-ne-stali-pereimenovyvat-v-poselok-leninskiy-ili-kakienibud-davydkovichi-tak-i.html. – Дата доступа 05.06.2014
  8. Давид-Городок (Давыд-Гарадок David-Gorodok) – Режим доступа http://gerb.brestobl.com/dawid0.html. – Дата доступа 05.06.2014
  9. Давид-Городок / David-Gorodok. – Режим доступа http://dateinfo.ru/birthday-city/Давид-Городок. – Дата доступа 05.06.2014
  10. Дело о выдаче евреям Мозырского уезда посемейного списка (1913-1914 гг.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 8290.
  11. Дело о назначении мещанина Эльперина агентом Русского Восточно-Азиатского Пароходства в Давид-Городке (1909-1913 гг.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 8370.
  12. Дело о постройке костёла в местечке Давид-Городок Мозырского уезда // Национальный исторический архив Беларуси (НИАБ). – Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 7396. – Л. 33.
  13. Дело о постройке церкви в м. Давид-Городок с участием князя Л. Радзивилла (1843 г.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 770. – Л. 27.
  14. Дело о происшедшем пожаре в м. Давид-Городок Пинского уезда // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 759.
  15. Дело о разрешении Белану С.Г. открыть книжку лавку в мест. Давид-Городок Мозырского уезда // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 7589.
  16. Дело о разрешении Загородскому открыть книжную лавку в местечке Давид-Городок Мозырского уезда // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 7469. – Л. 9.
  17. Дело о разрешении купцу Козлу С.Б. открыть книжную типографию в мест. Петриков и Давид-Городок // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 8009.
  18. Дело о разрешении мещанину Рымару И. открыть лавку для продажи пороха в м. Давид-городок Мозырского уезда (1907-1915 гг.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 7676.
  19. Дело о разрешении Теслюку В.В. в мест. Давид-Городок Мозырского уезда заниматься разносной торговлей книгами // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 3. – Д. 7431. – Л. 8.
  20. Дело об открытии типографии, книжных лавок с фотографией в уездах Минской губернии (1886-1887 гг.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 4125. – Л. 93.
  21. Дело по избранию раввинов и кагальных по Мозырьскому повету (1817 г.) // ИАБ в Минске. – Ф. 299. – Оп. 2. – Д. 450.
  22. Дело по прошению мещанина Юдовича о разрешении открыть аптекарский магазин в м. Давид-Городок (1889 г.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 614.
  23. Иоффе, Э.Г. Страницы истории евреев Беларуси / Э.Г.Иоффе. – Мн.: Арти–Фекс, 1996. – 294 с.
  24. История Давид-Городка – Режим доступа: http://www.belarusin.net/index.php?option=com_content&view=article&id=135:2009-05-22-14-15-42&catid=64:2009-05-22-14-14-03&Itemid=165/ - Дата доступа 05.06.2014.
  25. По экологическим маршрутам Столинщины Режим доступа http://stolin.brest-region.gov.by/index.php?option=com_content&view=article&id=10257&Itemid=697&lang=ru – Дата доступа 09.06.2014.
  26. После пожара синагоги богослужения в м. Давид-Городок проводились в частных домах (1865 г.) // ЛГИА. – Ф. 378. – Общий отдел. 1865 г. – Д.1769.
  27. Рапорты Городовых Магистратов о предоставлении сведений в Департамент мануфактур и внутренней торговли о численности купцов в уездах (1833-1835 гг.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 358.
  28. Рапорты городской полиции, земских судов о наличии и отсутствии в уезде фабрик и заводов (1833-1834 гг.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 357.
  29. Сведения о торговой деятельности владельца пароходной лавки Басевича в мест. Давид-Городок (1914 г.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 8537.
  30. Сведения о числе еврейских школ, синагог и молитвенных домов в Минской губернии (1886 г.) // НИАБ. Ф. 295. – Оп. 1. – Д. 4121. – Л. 50.
  31. Соркіна, І.В. Мястэчкі Беларусі ў канцы XVIII – першай палове ХІХ ст. / І.В. Соркіна – Вільня: Еўрапейскі гуманітарны універсітэт, 2010. – 488 с.
  32. Уничтожение евреев м.Давид-Городок в 1942 г. // НАРБ. – Ф. 854. – Оп. 1. – Д. 13.
  33. Смиловицкий, Л. Евреи в Турове: история местечка Мозырского Полесья / Леонид Смиловицкий. – Иерусалим, 2008. – 798 с.

 

Автори: Маргарита Коженєвська і Тамара Вершицька

 

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова