Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Ізбіца - путівник

пол. Izbica, їдиш איזשביצא

Ізбіца - путівник
Будинки на Любельській вулиці в Ізбіці, 1940, фото Макс Кімберґер, колекція Німецького історичного музею, Берлін

 Перші письмові згадки про Ізбіцу датовані 1419 роком. Це було село, що входило до красниставської парафії; в документах воно фігурувало як Істбіча. У 1539 р. перейшло у власність гетьмана Яна Тарновського. У 1548 р. Тарновські заснували на протилежному березі річки Вепр нове міське поселення, Тарноґуру. Ізбіца залишалася селом до XVIII століття. У 1662 р. тут мешкали 23 господарі, виключно католики.

Єврейська столиця

Нову міську локацію було здійснено у середині XVIII століття. Тодішній тарноґурський староста Антоні Ґрановський отримав від короля Августа ІІІ Саса привілей на заснування в Ізбіці міста та заселення у ньому євреїв. Імовірно, таке рішення було продиктоване конфліктом між християнами та євреями, внаслідок якого в 1744 р. з Тарноґури, де діяв привілей de non tolerandis Judaeis, було вигнано євреїв.

Ізбіца, яка була одним із найменших міст Речі Посполитої, виникла біля шляху від Любліна до Львова. Через невелику площу містечка у ньому до XIX ст. не сформувалася мережа вулиць. Перед поділами Польщі тут було 29 житлових будівель, розташованих навколо ринку і заселених 150-ма мешканцями; діяли три броварні. Від 1754 р. в Ізбіці можна було проводити ярмарки.

Від початку існування містечка в ньому проживали виключно юдеї, а селяни-християни мешкали в окремому селі, яке також називалось Ізбіцою. Повністю єврейський характер містечка був рідкістю в масштабі усієї країни. Від 1754 р. в Ізбіці діяв єврейський цвинтар. У 1765 р. кількість членів тарноґурського кагалу, до якого продовжували належати ізбіцькі євреї, складала 204 особи. Перенесення кагалу до Ізбіци відбулося за 10 років. У місті не було окремого адміністративного органу. Ймовірно, міські питання старшина кагалу вирішувала із власником земель. Хоча на планах міста з XIX ст. зазначено ділянку для будівництва ратуші, її так ніколи й не збудували.

Містечко біля шляху

У 30-х рр. ХІХ ст. через Ізбіцу пролягла новозбудована дорога, що вела з Варшави через Люблін і Замостя до Львова. Завдяки ній містечко збільшило своє значення як центр місцевої торгівлі та ремесел, хоч і не стало великим містом. Від того часу спостерігалась тенденція до стабільного зростання чисельності населення. У 1810 р. в Ізбіці проживали 173 особи, у 1827 – 407, а ще за 30 років – 1600 мешканців. У 1860 р. в Ізбіці було 117 будинків, серед яких 80 визнано мурованими (для їхнього будівництва використовувався вапняк). Ці будівлі розташовувалися довкола ринку та на вулиці, що вела до Тарноґури. За ними розміщувалися заїзди. У містечку діяв млин, лісопильня, фабрика з виробництва гнутих меблів, чинбарня та фабрика гребінців. У 1880 р. в Ізбіці проживало вже 2077 осіб. До Першої світової війни тут мешкали майже виключно євреї.

Хасиди

У 40–50-х рр. ХІХ ст. власний хасидський двір в Ізбіці мав цадик Мордехай Йозеф Лейнер (1801–1854), учень коцького цадика Менахема Менделя Морґенштерна. В свою чергу, учнем Лейнера був, серед інших, люблінський цадик Юда Лейб Ейґер. Син ізбіцького цадика Ґершон Ханох Лейнер заклав свій двір у Радзині Підляському. Ізбіцько-радзинська династія хасидів, котра існує донині, бере свій початок саме від Мордехая Йозефа Лейнера. У міжвоєнний період в Ізбіці діяв місцевий хасидський двір Цві Рабіновича, котрий походив із династії Симхи Бінема з Пшисухи.

Синагога

Перші відомості про бейт га-мідраш, який знаходився за будівлями з північного боку ізбіцького ринку, датуються 1781 роком. Ймовірно, на його місці у 1819 р. була збудована перша, дерев’яна синагога. У 1855 р. там само повстала мурована божниця. Вона згоріла у 1879 р., проте була швидко відновлена. Будівлю повністю розібрали у 43–44 рр. ХХ ст., вже після знищення євреїв.Członkowie izbickiego Judenratu, w tle budynek synagogi, 1940, fot. Max Kirnberger, zbiory Deutsches Historisches Museum, Berlin
Члени ізбіцького юденрату, позаду видно будівлю синагоги, 1940, фото Макс Кімберґер, колекція Німецького історичного музею, Берлін

Намет зустрічі

Ізбіцький рабин Пінхас Елія Гербст у 1925 р. почав видавати часопис на рабинічні й талмудичні теми. Місячник, який виходив на івриті, мав назву „Охель Моед” (іврит «Намет зустрічі»). Головною метою видавця було «поширення знань на фоні талмудичної науки серед рабинічних кандидатів».

Релігійне та громадсько-політичне життя

Під час революції 1905 р. в сусідній Тарноґурі діяв сильний осередок Польської соціалістичної партії, якого впливи поширювалися й на Ізбіцу. Польські діячі ПСП зуміли мобілізувати єврейських жителів Ізбіци до участі в страйку та маніфестації, але через суттєву загрозу з боку російського гарнізону в Красниставі масштабніших революційних виступів не було.

Безпосередньо перед Першою світовою війною Ізбіца налічувала вже 4451 жителя. Після війни в містечку оселилися й поляки. Перепис населення 1921 р. показав, що серед жителів Ізбіци було 2865 євреїв, 219 поляків та 1 українець. Містечко переважно заселяли ортодоксальні євреї. Темп єврейського життя визначала традиція, а рішення рабина чи його анафеми мали більше значення, ніж польські юридичні акти. Були цілі єврейські родини, які не розмовляли жодною мовою, крім їдиш. Попри те, що в Ізбіці була польська загальноосвітня школа, не всі єврейські діти ходили до неї. Частина хлопців з хасидських родин закінчувала навчання на рівні хедеру – традиційної релігійної єврейської школи. Біля входу на стежку до цвинтаря стояв похоронний будинок (нині житлова будівля). Йдучи з центру міста до єврейського цвинтаря, можна побачити будинок із традиційною кучкою (івр. сукка – шалаш), тобто балкон, який використовувався під час свята Суккот, із дахом, що відкривався.

Dom z zachowaną kuczką, Izbica, 2015, fot. Monika Tarajko, zbiory cyfrowe Ośrodka „Brama Grodzka - Teatr NN" - www.teatrnn.pl
Дім зі збереженою кучкою, Ізбіца, 2015, фото Моніка Тарайко, цифрова колекція Осередку “Брама Ґродзька – Театр NN” – www.teatrnn.pl

Бідно, але в себе

Ізбіца була бідним єврейським містечком, в якому ще до часів Другої світової війни не було каналізації. Воду постачали кілька артезіанських свердловин та три криниці. Не у всіх будинках було електричне освітлення. Містечко було ремісничо-торговим, і важливу роль у ньому відігравали невеликі чинбарні, олійні та лісопильні. У 30-х рр. ХХ ст. в Ізбіці з’явився перший промисловий об’єкт – фабрика клінкеру, яка була в державній власності і до якої не приймали євреїв. У 1939 р. кількість населення зросла до близько 4500 мешканців, 92% яких були євреями.Zawiadomienie piwiarni Cwekin w Izbicy, 1932, zbiory Biblioteki Narodowej - www.polona.pl
Оголошення пивної „Cwekin” в Ізбіці, 1932, колекція Національної бібліотеки Польщі — www.polona.pl

Друга світова війна та Голокост

Коли розпочалася Друга світова війна, Ізбіцу спершу зайняли німецькі війська. Наприкінці вересня 1939 р. до містечка на короткий час увійшла Червона армія. З відступаючою радянською армією з Ізбіци пішла і група місцевих євреїв, які боялися німецьких репресій. У 1940 р. до Ізбіци почали переселяти євреїв із західних польських земель, включених до складу Третього Рейху: з Кола, Лодзі, Каліша й Коніна. У 1941 р. було переселено біля тисячі люблінських євреїв. Умови життя різко погіршилися. В Ізбіці створено відділення німецької поліції безпеки Красниставського повіту, яку очолював Курт Енгельс та його заступник, фольксдойче Людвіг Клемм. Саме вони спершу організували арешти представників польської та німецької інтелігенції з Ізбіци і Тарноґури, а згодом почали масштабне переслідування євреїв. За наказом Енгельса було розібрано єврейський цвинтар, а мацеви використано для будівництва арешту, підмурків та брукування вулиць.

Транзитне гетто

У березні 1942 р., після початку операції Рейнхард, гітлерівці влаштували в Ізбіці найбільше транзитне гетто на території Люблінського дистрикту. До кінця травня до нього депортували понад 10 тис. євреїв з Чехії, Словаччини, Австрії та Німеччини. Місцевих євреїв переважно вивозили до табору смерті в Белжеці, а в Ізбіці збирали євреїв з території Красниставського повіту та з Замостя. До листопада 1942 р. через Ізбіцу перейшли біля 24 тис. польських та іноземних євреїв, яких депортували до таборів смерті в Белжеці, Собіборі та концтабору Майданек. Під час брутальних переселень сотні осіб було вбито на вулицях та на залізничній рампі. Багато хто (переважно євреї з-за кордону, які не знали мови та не мали жодних особистих контактів із місцевими) помер тут від голоду та інфекційних хвороб.

2 листопада 1942 р. відбулась ліквідація транзитного гетто. На єврейському цвинтарі було розстріляно близько 2 тис. євреїв, які ще залишались в Ізбіці. За місяць знову було утворене гетто, цього разу для приблизно 300 євреїв, яких познаходили в криївках та виловили у довколишніх лісах. 28 квітня 1943 р. їх вивезли до табору смерті в Собіборі, закінчивши цим існування єврейської Ізбіци.

Вшанування пам’яті

Місце масової страти 2 листопада 1942 р. у 60–70-х рр. було вшановано символічним обрисуванням контурів трьох братських могил (які, нажаль, не відповідають їхній фактичній площі). Біля них знаходиться обеліск із Десятьма Заповідями. Неподалік розташовані індивідуальні пам’ятники: меморіальна таблиця Гертруди Міттербах (австрійської єврейки, яка прийняла християнство) та па’'ятник родині та всім страченим євреям, встановлений у 1967 р. о. Ґжеґожем Павловським (Якубом Гершем Ґрінером) та його братом Хаїмом Ґрінером. Хаїм пережив війну в Радянському Союзі, а Якуб зумів утекти з Ізбіци в листопаді 1942 р. перед останньою стратою, в якій загинули його батьки та сестри.

У 1995 р. за ініціативою родини Лейнерів на цвинтарі було відбудовано охель цадика Мордехая Йозефа Лейнера та членів його родини. Від 2004 р. єврейським цвинтарем в Ізбіці опікується молодь з місцевої гімназії та німецької організації “Bildungswerk Stanisław Hantz” із Касселя. У 2006 р. Фундація охорони єврейської спадщини та німецький телеканал ARD добилися демонтажу колишнього арешту. Фрагменти мацев, із яких його було збудовано, перенесли на цвинтар. Частину мацев зі збереженим оригінальним забарвленням було вмуровано у стіни охелю цадика Лейнера. Найстаріший фрагмент мацеви датується 1785 роком. У 2006 р. Фундація та німецьке посольство спонсорували встановлення на цвинтарі пам’ятника загиблим євреям з Ізбіци. Він має форму стели, на якій розміщені написи польською, німецькою та англійською мовами.

Ohel cadyka Mordechaja Josefa Leinera (1801-1854) i jego rodziny na cmentarzu żydowskim w Izbicy, 2015, fot. Monika Tarajko, zbiory cyfrowe Ośrodka „Brama Grodzka - Teatr NN" - www.teatrnn.pl
Охель цадика Мордехая Йозефа Лейнера (1801–1854) та його родини на єврейському цвинтарі в Ізбіці, 2015, фото Моніка Тарайко, цифрова колекція Осередку “Брама Ґродзька – Театр NN” – www.teatrnn.pl

У невеличкому скверику напроти цвинтаря (з іншого боку дороги) стоїть невеликий обеліск, поставлений у 2007 р. німецько-єврейською організацією з Вюрцбурга. Ним вшановано пам’ять депортованих навесні 1942 р. до Ізбіци євреїв із Вюрцбурга та усієї Франконії.

Варто побачити

  • Єврейський цвинтар (XVIII ст.), вул. Фабрична
  • Кам’яниці (XIX/XX w.) на ринку та вул. Любельській
  • Фабрика клінкеру (1929), вул. Фабрична

 

Околиці

Орлув Муровани (7 км) – палац графа Кіцького, оточений парком; руїни старої фортеці (XVI ст.); костел св. Каетана (1920-ті)

Краснистав (13 км) – синагога (кін. ХІХ ст.), вул. Чиста; фундамент микви; колишній млин Перлемутера, вул. Школьна; кам’яниці Зиґельшипера, Баумфельда, Біндера і Флешера; єврейський цвинтар (1 пол. ХІХ ст.), вул. Рейовецька; монастирський комплекс єзуїтів: костел св. Франциска Ксав’єра (XVIІ/ XVIІІ ст.), єзуїтська колегія (1720), нині Регіональний музей, єпископський палац (XVIІ ст.), вул. Замкова, 1; новий августиніанський комплекс: костел Пресвятої Трійці (1837–1839), вул. Окшеї, 38

Ґожкув (18 км) – колишня синагога, нині школа (XX ст.); територія після єврейського цвинтаря (сер. ХІХ ст.), ліворуч від шляху на Хорупнік; костел св. Станіслава (1623); брамова дзвіниця (1801); парафіяльний цвинтар (1795)

Крупе (19 км) – руїни замку (XVI/XVIІ ст.); садиба Миколая Рея (XVIII ст.); церква, нині костел Матері Божох Ченстоховської (бл. 1905); «Аріанка» – мурований склеп у формі піраміди з мавзолеєм Павла Ожеховського (1 XVII ст.), Криніца

Скєрбєшув (20 км) – пагорб «Замчисько» (XІV ст.); костел Успіння Пресвятої Діви Марії та св. Домініка (1610); ярмарок Кіліяна (липень, від XVI ст.)

Жулкєвка (25 км) – костел св. Лаврентія (1776 р.) брама-дзвіниця; дерев’яна греко-католицька церква, нині польсько-католицький костел св. Якова (1865); В сусідніх селах Демб’є, Ольховєц, Забуже, Сьредня Вєсь, Воля Жулкєвска і Хланюв збереглися залишки колишніх шляхетських маєтків

Рейовєц (26 км) – палацово-парковий комплекс Оссолінських (XIX ст.); т. зв. Дім Миколая Рея (1720); єврейський цвинтар (XVIІІ–ХІХ ст.); костел св. Йосафата (1906–1907); уніатська церква св. Архангела Михаїла, нині костел (кін. XVIІІ ст.); помпи на ринку (ХІХ ст.)

Файславіце (32 км) – костел св. Яна Непомуцького (кін. XVIІІ ст.); прикостельний цвинтар; палацово-парковий комплекс Флорковських (2 пол. XVIІІ ст.); старий парафіяльний цвинтар на Аріанській горі (ХІХ ст.) із каплицями Флорковських (1910) і Гакеншміта (1820); 3 цвинтарі часів Першої світової війни (Дзєцінін, Бонєв та Суходоли)

Столп’є (39 км) – руїни середньовічної вежі (бл. XII ст.), найстаріша польська пам’ятка на схід від Вісли

Сєдліще (44 км) – дерев’яна садиба Венґленських (1760), церква, нині костел Матері Божої Ченстоховської (1904); електричний млин (1928); скансен біля місцевого Дому культури, вул. Шпітальна

Бихава (55 км) – синагога (1810); старий єврейський цвинтар (XVI/XVIІ ст.), вул. Костюшка, 7; руїни палацу на Підзамчі (1 пол. XVI ст.), вул. Пілецького; костел св. Йоана Хрестителя і Франциска Ассізького; кам’яниці на головних вулицях (ХІХ/ХХ ст.)

Скєрбєшовський ландшафтний парк

 

 

Мапа

Фотографії

Інші матеріали

Ключові слова