Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Корець. Карта історико-культурної спадщини

Корець — районний центр Рівненьської області, розташований на ріці Корчик на межі лісостепової зони та зони мішаних лісів Поліської фізико-географічної провінції. У місті знаходяться залишки замку князів Корецьких (XIV ст.), костел Святого Антонія (XVI ст.), Миколаївська церква (1834 р.), Свято-Троїцький ставропігіальний монастир (1620 р.). Корець розташований поблизу автомагістралі „Київ-Чоп”, що проходить на півдні від міста.

Корець, Свято-Троїцький монастир
Корець, Свято-Троїцький монастир (Фотограф: Микитин, Тарас)

Кореччина – древній край. Люди жили в цьому краї споконвіків. Про це свідчать археологічні розкопки, а також назви населених пунктів: Городище, Межирічі та інші. За фізико-географічними характеристиками ґрунти в місті та районі темно-сірі та сірі лісові, що є характерним для рівненського ґрунтового району. Кількість опадів, які випадають за рік – від 600 до 650 мм, середня температура січня -5,50С, липня - +18,50С. За 500 м від східної околиці міста проходить адміністративна межа між Рівненською та Житомирською областями, яка до вересня 1939 року була державним кордоном між СРСР та Польщею, а за 7 км на південь - між Рівненською та Хмельницькою областями (теж колишній радянсько-польський кордон). Таким чином, Корець розташований на умовно-адміністративній межі Західної та Центральної України.

Дороги, які ведуть з міста – східна – на місто Новоград-Волинський Житомирської області (найближча залізнична станція – 35 км від Корця), південно-західна (за містом повертає прямо на захід) – на Рівне – обласний центр, що розміщений за 63 км від Корця; південна - на місто Славуту Хмельницької області. Інші дороги ведуть до сіл Корецького району.

На дві частини Корець поділяє річка Корчик (довжина - 82 км., площа басейну – 1455 км2), яка тече з півдня на північ, беручи початок із заболоченої балки на північ від однойменного села Шепетівського району, і впадає в річку Случ (басейн Прип’яті) поблизу села Устя Корецького району. У місті русло річки утворює своєрідну підкову, так званий меандр, випуклий бік якого спрямований на захід. Внаслідок цього Корчик деякий час тече на схід і за Корцем вирівнюється знову на північ. У самому місті, поблизу автомагістрального мосту, з лівого боку в річку впадає невеликий струмок Ювок.

Історія

Сама згадка про Корець пов’язана з подіями княжої міжусобиці та боротьби за Київський великокнязівський стіл.

В 1258 році в місті короткий час перебував зі своєю дружиною Данило Галицький, який готував оборону від монголо-татар, що в свою чергу підтверджує стратегічне значення Корця. Розвиток міста в часи руських князівств і міжусобних воєн визначало насамперед його вигідне стратегічне становище. З огляду на обставини Корчеськ виявився прикордонним містом між Волинською та Київською землями.

Починаючи з середини ХІІІ століття центр суспільно-політичного життя Галицько-Волинського князівства поступово зміщується на захід, де головна увага приділялась відносинам із сусідніми державами – Польщею, Угорщиною, Чехією, та на північ, де почала набирати силу нова держава – Велике князівство Литовське, князі якого починають проводити активну експансію українських земель. У цей період Корець переживає короткочасний занепад і його населення не бере дієвої участі у житті держави.

Протягом ХІІ-ХІV століть головну роль в економіці міста відігравала торгівля. У добу феодальної роздробленості через Корець проходив шлях на Київ, який вів з Волині на Захiд. Цей шлях залишався головним та найбільш вживаним і після утворення Галицько-Волинського князівства.

У 1341 році князь Любарт надав праправнуку Данила Галицького, князю Федору Острозькому у володіння Острозький уділ з містами Острог, Заслав і Корець. У 1386 році литовський князь Ягайло Ольгердович підтвердив права Федора Острозького на Острог і цією ж грамотою надав йому право на володіння Корцем з прилеглими селами. Таким чином, князі Острозькі стали першими власниками Корця, який отримав статус приватновласницького міста.

На початку ХV століття Корець переходить до представників литовської великокнязівської династії Гедиміновичів, які зробили місто центром своїх володінь і стали зватися князями Корецькими. Корецькі разом з іншими князями утворювали верхівку суспільної ієрархії на українських землях.

Корецькi засiдали в „Раді Панів”, займали високі урядові посади. Наприклад, князь Богуш Корецький був воєводою волинським, старостою луцьким, брацлавським і вінницьким.

За віросповіданням князі були православними, виступали фундаторами церков і монастирів. Проте після смерті князя Костянтина Костянтиновича Острозького, життя і діяльність якого були своєрідними гарантами православ’я в Україні, розпочався масовий перехід представників магнатських родів у римо-католицьку віру. Серед інших це зробили і князі Корецькі.

За кількістю земельних володінь на Волині Корецькі посідали п’яте місце відразу за Острозькими, Збаразькими, Сангушками і Чарторийськими і входили до числа 13 магнатських родів, яким належало більше половини волинських селянських господарств.

На кінець ХV століття Корець входив до числа 35 міських поселень, які існували в той час в Україні.

Протягом другої половини ХV – першої половини ХVІІ століття Корець зріс як місто і був важливим торгово-економічним центром Волинського воєводства. На початку 40-х років ХVІІ століття місто за чисельністю населення (7 тисяч чоловік) поступалося лише Острогу та Луцьку. З ХVІ століття розпочався також активний розвиток релігійного та культурного життя Корця.

У другій половині ХVІ століття князь Богуш Корецький заснував у Корці монастир на місці зруйнованого у 1496 році татарами. Добудовував його вже Яхим Богушевич, він попросив освятити обитель галицького владику Гедеона Балабана. Князі Корецькі давали щедрі пожертви на монастир, і серед цих дарувань – передмістя Корця Острівок, Берег із землею та селянами, село Климець Овруцького повіту.

Монастирі були основними осередками культури та освіти в Корці за литовсько-польської доби. Значну вагу культурному розвитку міста приділяли також і місцеві магнати, які протягом кількох поколінь збирали бібліотеку, яка перейшла у спадок від них до князів Чарторийських і повністю згоріла під час пожежі в князівському замку в 1832 році.

Корецькі виступали також фундаторами багатьох літературних і мистецьких пам’яток як у Корці так і в інших містах України. Так, коштами князів Корецьких був відлитий дзвін на вежу Корнякта у Львові.

У 1651 році перервалася лінія князів Корецьких. Останній їх представник, Самійло-Карл, помер бездітним, а тому Корець перейшов до родичів Корецьких – Лещинських, а на початку ХVІІІ століття – до однієї з гілок магнатської родини Чарторийських, які почали зватися Чарторийськими-на-Корці. Відродження населеного пункту розпочалося при останньому представникові цього роду, стольнику Великого князівства Литовського Юзефові Чарторийському. Насамперед на початку свого володіння містом у 1780 році він здійснив велику перебудову замку, внаслідок чого повністю змінився зовнішній вигляд споруди, яка була пристосована під князівський палац і резиденцію. У 1788 році поблизу замку було збудовано малий князівський палац. При ньому була заснована фарфоро-фаянсова мануфактура, бо наприкінці 80-х років ХVІІІ століття на березі Корчика було відкрито поклади високоякісної каолінової глини. На їх основі в 1790 році було засновано виробництво, яке того ж року випустило першу продукцію: чашки, чайники, столові сервізи, свічники – всього понад 20 тис. штук посуду. Це були перші порцелянові вироби саме українського виробництва. На них ставилась власна заводська марка – напис „Korec”, виконаний від руки золотом, що, до речі, теж було першою торговою маркою, яку почали застосовувати в Україні.

Окрім неї наприкінці ХVІІІ століття в Корці існувала також полотняна і три шкіряні мануфактури.

У 1831 році на польських землях Російської імперії вибухнуло повстання, яке було придушене царським урядом. У повстанні брало участь і польське населення Корця. Результатом поразки повстанців для корецьких поляків стала конфіскація у них францисканського кляштору і передача його православній громаді міста, внаслідок чого релігійна установа, котра понад два століття була католицьким монастирем, стала монастирем православним, який дістав назву Свято-Троїцького.Через повстання постраждав також і один з тогочасних власників Корця граф Герман Потоцький; у нього забрали ту частину міста, якою він володів і передали її до казни.У польських власників конфіскували і промислові підприємства.

Після соціально-економічних і суспільних реформ 1860-1870-х років у Росії розпочався новий етап піднесення Корця: створювалися нові підприємства, відкривалися лікувальні та освітні заклади. У 1897 році в місті працювало 2 шкіряних і 1 пивоварний заводи, 5 водяних млинів і 1 паровий, знову відновила роботу суконна фабрика. У 1898 році граф Й.Потоцький побудував тут цукровий завод, на якому в 1906 році працювало 437 робітників.

У 1893 році було відкрито перший у його історії офіційний навчальний заклад – двокласну церковно-парафіяльну школу.

Корець у 80-х роках ХІХ століття був одним з найгарніших міст Волині. У ньому була поштово-телеграфна контора і станція диліжансів. Містечко займало велику територію і складалося з власне містечка (з переважно єврейським населенням) і кількох передмість – Жадківки, Заруддя, Юзефина та інших, де мешкало православне населення. Загальна кількість жителів сягала 12 тис. осіб, з них 10 тис. становили євреї. Вигідне положення на Києво-Берестецькому шосе сприяло розвитку в місті торгівлі та промисловості.

Ситуація в краї ускладнилася під час першої світової війни. Кореччина знаходилася у прифронтовій смузі. У Корці та Межирічах розташувалися військові частини царської армії.

Події в Петрограді не пройшли повз Корець – влітку 1917 року у Корці було створено волосну Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів.

З осені 1919 до весни 1920 року Корець постійно переходив з рук у руки. Внастідок Ризького мирного договору (1921) Корець став частиною Другої Речі Посполитої, де був центром гміни Рівненського повіту Волинського воєводства.

Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, який було підписано 23 серпня 1939 року, Західна Україна увійшла до сфери впливу Радянського Союзу. 17 вересня 1939 року у Корець увійшли радянські війська. У 1940 році місто було районним центром, тоді в ньому проживало 15 тисяч осіб.

Нова влада розпочала свою діяльність з організації радянського управлінського апарату, а також з впровадження радикальних змін у економічне життя краю. По селах організовували колгоспи, а в місті дрібних кустарів об’єднували в артілі. В Корці був націоналізований цукровий завод. На околиці міста стала до дії машино-тракторна станція (МТС). Було також реорганізовано систему освіти, внаслідок чого в райцентрі відкрилися середня та неповна середня школи з українською мовою викладання.

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Менше ніж через тиждень бойові дії велися вже під Корцем. У перші тижні німецької окупації в Корці було розстріляно 300 осіб, головним чином партійних і радянських активістів. Частину території міста окупанти відвели під єврейське гетто. Взагалі за роки окупації в Корці i районi німці розстріляли понад 8 тисяч жителів міста.

Радянські війська вступили до Корця 12 січня 1944 року. Бій за місто вів 416 стрілецький полк (командир – майор Макєєв) 112 Рильсько-Коростенської стрілецької дивізії 13-ї армії. У сутичці загинуло 59 радянських і 195 німецьких бійців та офіцерів.

Відразу ж після звільнення Корця в місті та районі почала діяти державна надзвичайна комісія зі встановлення та розслідування злочинів фашистських загарбників на Рівненщині. Її результати були викладені у повідомленні від 7 травня 1944 року. Згідно з висновками комісії за час німецької окупації у Корці було зруйновано 50% житлових будинків і знищено 909 селянських господарств у районі.

Після закінчення ІІ-ї світової війни пожвавились розвиток промисловості, сільського господарства, освіти і культури Корецького району. У 1947 році район усе сільське господарство у районі було колективізованим, було створено 31 колгосп. У травні 1948 року відбудовано цегельний завод, відкрито клуб піонерів, при якому почала працювати бібліотека, обладнано кімнати для роботи гуртків художньої самодіяльності, а також був відкритий кінотеатр на 250 місць.

За декілька післявоєнних років Корець невпізнанно змінився. В ньому виросли нові підприємства: завод пластмасових виробів, харчокомбінат з кондитерсько-консервними цехами і вальцювальними млинами, побутовий комбінат, ремонтно-будівельна дільниця, хлібопекарня, реконструювався із кожним роком нарощував виробничу потужність цукровий завод. В місті розвивалась торгівля, медичні та культурно-освітні заклади.

В 1959 році з містом злилися села Зарів’я і Закорчицьке. На його околицях на східному і західному напрямках виросли нові впорядковані селища. Корець був райцентром до грудня 1962 року. Під час укрупнення районів його було віднесено до категорії міст районного підпорядкування. Але указом у 1966 році було знову утворено Корецький район в складі 20 сільських Рад з центром у м.Корець.

У Корці виявлено джерела радонових вод. Поблизу них споруджено водолікарню, яка надає медичне та профілактичне лікування населенню області та України.

У 1960 році було зведено новий корпус СШ №1. А в грудні 1962 році відкрито сільське професійно-технічне училище. З 2002 року воно вже є вищим професійно-технічним училищем. У жовтні 1977 року відкрито районний будинок культури на 600 місць, а згодом, у 1985 році побудована СШ №3 на тисячу навчальних місць. Урочистою подією в освітньому житті Корця та району стали відкриття у 2000 році ще одного навчального закладу - Корецького ліцею. Корецький район визнано регіоном з багатими культурними та історичними традиціями. А в 1998 році постановою уряду Корець було включено в реєстр архітектурних та культурних центрів України. 29 вересня – 1 жовтня 2000 року відбулось урочисте відзначення 850-річчя міста Корця.

Зараз Корець являє собою невеличке провінційне містечко, районний центр на східній окраїні Рівненської області.

Перша згадка, назва, привілеї

Перший запис

Місто Корець вперше згадується як Корчеськ під 1150 р. у Київ­ському літописі, який є складовою літопису Руського (Іпатіївський список). Сама згадка пов’язана з подіями княжої міжусобиці та боротьби за Київський стіл.

2 вересня 1149 року київським князем було проголошено Юрія Володимировича Довгорукого, сина Володимира Мономаха, який у битві під Переяславом переміг свого племінника Ізяслава Мстиславича, що правив у Києві з 1147 року. Ізяслав, втікши після Переяслав­ської битви до Володимира на Волині, покликав собі на допомогу угорські, польські та чеські війська і об’єднаними силами під коман­дуванням свого брата Володимира рушив до Луцька з метою підго­товки наступу на Юрія. Юрій же, зібравши своє військо та війська своїх синів і заручившись підтримкою князя Галицького Володимирка Володаревича, прийшов до свого брата В’ячеслава у Пересопницю. Домігшись посередництвом переговорів того, що іноземні вій­ська покинули Ізяслава, Довгорукий вирушив до Луцька, облога яко­го тривала з 8 лютого до 21 березня 1150 року. Взявши на себе роль миротворця, Володимирко Галицький, який перекривав Ізяславу шлях з Володимира до Луцька, замирив дядька з племінником. Останні згодом у Пересопниці уклали між собою договір, за яким до Ізяслава поверталося його майно, захоплене під час Переяславської битви. Та Довгорукий пізніше проігнорував цю угоду. Тоді Ізяслав вирушив на Київ і зненацька під Пересопницею натрапив на табір Гліба, сина Юрія. Захопивши обоз і більшу частину Глібової дружини, Ізяслав обложив свого двоюрідного брата у Пересопниці. Саме стосовно цієї події й згадується вперше у Київському літописі Корець.

Літописець пише: „І Гліб, виславши послів, сказав Ізяславу: „Як мені Юрій отець, так мені й ти отець, і я тобі кланяюсь. Ти з моїм отцем сам відаєшся, а мене пусти до отця і цілуй мені святу Богоро­дицю, що ти мене не візьмеш, а пустиш мене до отця мойого. А я до тебе сам поїду і поклонюся тобі”. Ізяслав, отож, цілував йому образ святої Богородиці й сказав йому: „Ви мені своє, браття. До вас нема речі ніякої. А зобиджає мене твій отець, і з нами не вміє він жити”.

Гліб виїхав і поклонився Ізяславу. Ізяслав же покликав його до себе на обід і тут, пообідавши, узяв його звідти з собою до Дорогобужа, а там приставив до нього сина свого Мстислава провести його до города Корчеська. І тоді, провівши його за Корчеськ, сказав йому Мстислав: „Поїдь же, брате, до отця свойого. А то волость отця мойого і моя – по Горину”.

Назва

У перших літописних згадках воно зафіксоване під назвою Корчеськ. Існує кілька версій цієї назви і в усіх за основу взято слово – корінь, „корч”, яке в українській мові має декілька значень, основне з яких – „пень, викорчуваний з корінням; кущ, який має дуже розвинуте, покручене коріння”. Хоча стосовно самої назви міс­та більше підходить білоруське тлумачення слова „корч”: „нова земля на місці, розчищеному від лісу”. Тобто саме на такому місці, можли­во, було закладено древній Корчеськ. Досить поширеною є і гідроні­мічна версія - від назви річки Корчик.

Опис
Центральна частина Корця формувалась на високому мисоподібному виступі правого берега р.Корчик, з трьох сторін вона оточена долиною ріки.

У 1386 р. Острозький будує тут замок оточений ровом з водою.

У першу половину XVII ст. місто розростається по всьому просторі від замку князів Корецьких на північний схід до оборонного рову, який на півдні пролягав паралельно сучасному провулку Ярослава Галана, а на півночі проходив вздовж ЗОШ №1.

В цей час міська площа Корця (без передмість) становила близько 25 га. У Корці регулярно проводилися зернові ярмарки.

Герб, привілеї, зміни адміністративного устрою, демографічні дані

Герб

18 вересня 1995 року Корецька міська Рада затвердила сучасний герб та прапор міста (автор Ю.П.Терлецький). Стародавнім гербом міста є герб „Кораб”. Це один із найдавніших гербів, який вперше згадується в 1120 році. Основою для створення сучасного герба Корця послужили історичні джерела. До стародавнього герба міста були внесені незначні зміни та доповнення. Так, просто вежа на кораблі замінена реальною вежею Корецького замку XVII ст., що давно стали його візитною карткою, під кораблем зображено річку Корчик. Елементи герба символізують Корабель з двома левовими головами – досягнення мети, вежа з відкритими воротами – місто та торгівлю, річка – назву міста. Кольори: золотий (корабель та вежа) – благородство та щедрість, червоний (поле щита) – мужність та сміливість, блакитний (річка) – вірність.

Прапор
Хоругва (прапор) міста являє собою прямокутне полотнище, у червоному полі якого зображено герб міста. Хоругва має трьохсторонню литву з блакитними і жовтими трикутниками.

Зміни адміністративного устрою

Початково Корчеськ входив до складу Волинського князівства.

У 1199 році волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Галичину з Волинню, внаслідок чого виникло нове державне утворення на руських землях – Галицько-Волинське князівство, до складу якого увійшов і Корчеськ, котрий продовжував залишатися прикордонним містом, будучи при цьому важливим пунктом на шляху до Києва. В адміністративному відношенні місто належало до Дорогобузько-пересопницької землі.

У 1341 році князь Любарт надав праправнуку Данила Галицького, князю Федору Острозькому у володіння Острозький уділ з містами Острог, Заслав і Корець. У 1386 році литовський князь Ягайло Ольгердович підтвердив права Федора Острозького на Острог і цією ж грамотою надав йому право на володіння Корцем з прилеглими селами. Таким чином князі Острозькі стали першими власниками Корця, який отримав статус приватновласницького міста.

На початку ХV століття Корець переходить до представників литовської великокнязівської династії Гедиміновичів, які зробили місто центром своїх володінь і стали зватися князями Корецькими. Корецькі разом з іншими князями утворювали верхівку суспільної ієрархії на ураїнських землях, засідали в „Раді Панів”, займали високі урядові посади.

У 1569 році в місті Люблін було укладено унію Великого князівства Литовського з Польським королівством. Корець увійшов до складу Луцького повіту Волинського воєводства як центр волості. У такому адміністративному підпорядкуванні місто перебувало до 1648 року.

Після Переяславської угоди 1654 року між урядом Б.Хмельницького та Московським царством Корець залишився під владою Речі Посполитої, ставши знову прикордонним містом.

У 1793 році відбувся другий поділ Польщі, за яким Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії. Корець було включено до складу Волинського (до 1795 року - Ізяславське) намісництва, а з 1797 року він став містечком Новоград-Волинського повіту Волинської губернії.

Після лютневих подій 1917 року в Петрограді у місті посилились українські державницькі настрої, населення виступило в підтримку Центральної Ради, створеної 4 березня 1917 року в Києві. Ще до того, як більшовицькі війська під командуванням Муравйова, що рухалися зі сходу, 26 січня 1918 року зайняли Київ, у Корці 12 січня було проголошено Радянську владу. Щоправда, протрималися вона менше, ніж півтора місяця. 19 лютого 1918 року німецькі війська згідно з умовами Берестейської угоди між Центральною Радою та Четвертним союзом, вступили на українську землю. 21 лютого вони зайняли Корець, а наступного дня з’єдналися із загонами Центральної Ради у Новоград-Волинському.

З квітня по грудень 1918 року в Корці при владі були представники адміністрації гетьмана павла Скоропадського. 14 грудня до Києва вступили війська так званої Директорії, і владу гетьмана було повалено. На початку січня 1919 року більшовицька Червона Армія розпочала наступ на Україну, змушуючи Директорію постійно відступати на захід. Першого травня війська Першої української радянської дивізії під командуванням Миколи Щорса вступили до Корця.

15 серпня 1920 року польська армія, перейшовши у контрнаступ, розгромила частини Червоної Армії під Варшавою. Наприкінці вересня польські війська окупували Корець.

Згідно з мирним договором, підписаним у ризі 18 березня 1921 року між РРФСР, УСРР і Польщею, Корець входив до складу Польщі як центр гміни Рівненського повіту Волинського воєводства. Відразу ж за східною околицею міста проліг кордон між Польщею та Радянським Союзом.

Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, який було підписано 23 серпня 1939 року, Західна Україна увійшла до сфери впливу Радянського Союзу. Одним з перших населених пунктів, у який 17 вересня 1939 року увійшли радянські війська, був Корець, котрий у 1940 році став районним центром.

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Менше ніж через тиждень бойові дії велися вже під Корцем. Остаточно радянські війська залишили Корець 8 липня.

Радянські війська вступили до Корця 12 січня 1944 року.

В 1959 році з містом злилися села Зарів’я і Закорчицьке.

Корець був райцентром до грудня 1962 року. Під час укрупнення районів його було віднесено до категорії міст районного підпорядкування. Але указом у 1966 році було знову утворено Корецький район в складі 20 сільських рад з центром у м.Корець.

Демографічні дані

З самого заснування міста у ньому оселилися різні народи. Найбільшу частину населення становили русини та поляки, згодом у місті поселились євреї, які поступово стали найбільшим за чисельністю народом в регіоні.

На кінець ХV століття Корець входив до числа 35 міських поселень, які існували в той час в Україні.

За даними подимного реєстру 1654 року 19 поселень Корецької волості, у тому числі Корець і три містечка (Ярун, Киликиїв, Межиріч), внесли п’ятикратний подимний податок від 231 диму, тоді як у 1629 році - від 2901 диму. Таким чином у Корці залишилося близько 20-30 димів, тобто 2-3% передвоєнної кількості (1124 дими).

На початку 40-х років ХVІІ століття місто за чисельністю населення (7 тисяч осіб) поступалося лише Острогу та Луцьку.

У 1775 році в місті нараховувалося всього 272 будинки, а в 90-х роках ХVІІІ століття в ньому мешкало 4706 осіб і була відсутня будь-яка промисловість. У Межирічах, які в 1776 році втратили Магдебурзьке право, у 1798 році був 121 двір і 1069 жителів.

Згідно з переписом 1921 року в Корці проживало 4946 осіб, з них: українців - 521 (10,5% від загальної кількості мешканців), поляків – 481 (9,7%), євреїв - 3887 (78,6%), росіян – 32 (0,6%); німців – 14 (0,3%), інших - 5 (0,1%). За віросповіданням населення Корця розподілялося таким чином: православні – 570 осіб (11,6% від загальної кількості віруючих); римо-католики - 470 (9,5%); іудеї - 3888 (78,6%), інші - 18 (0,3%).

Таким чином, Корець на початку 20-х років ХХ століття був маленьким містечком з переважно єврейським населенням, що було характерно для Західної України ще в часи Російської імперії (український етнічний елемент переважав в основному на селі).

На початку 30-х років ХХ століття і так нечисленне населення Корця ще зменшилося. Станом на 9 грудня 1931 року в Корці мешкало 4039 осіб, що було на 907 осіб менше, ніж у 1921 році. Найбільше зменшилася кількість українського населення – з 521 у 1921 до 292 у 1931 році, або ж на 44%.

Зараз в місті проживає майже 8 тис. населення

Хронологія подій

  • 1120 р. - перша згадка про стародавній герб міста „Кораб”
  • 1150 р. перша згадка про Корчеськ у Київ­ському літописі
  • 1258 р. - в місті короткий час перебував зі своєю дружиною Данило Галицький
  • 1341 р. – передача Корця у володіння Любартом праправнуку Данила Галицького князю Федору Острозькому
  • 1386 р. - заснування Острозьким замку, оточеного ровом з водою
  • початок ХV століття - Корець переходить до представників литовської великокнязівської династії Гедиміновичів, які зробили місто центром своїх володінь і стали зватися князями Корецькими
  • 1533 р. – заснування князями Корецькими костелу Святого Антонія
  • 1569 р. - Корець увійшов до складу Луцького повіту Волинського воєводства як центр волості
  • 1595 р. – заснування Іллінської церкви
  • 1620 р. – заснування Троїцького монастиря
  • 1622 р. - передача монастирю Яном–Карлом Корецьким благодатної ікони Божої Матері „Споручниця грішних до мого сина”
  • 1651 р. - перехід Корця до родичів Корецьких – Лещинських
  • друга половина ХVІ ст. - князь Богуш Корецький заснував у Корці монастир на місці зруйнованого у 1496 році татарами
  • початок ХVІІІ ст. – перехід Корця до однієї з гілок магнатської родини Чарторийських, які почали зватися Чарторийськими-на-Корці
  • 1706 р. - будівництво мурованого костелу Успіння Пресвятої Діви Марії на місці замкової каплиці
  • 1776 р. - в Корці заснована перша на Україні друкарня на івриті
  • 1780 р. - велика перебудова Корецького замку стольником Великого князівства Литовського Юзефом Чарторийським
  • кінець 80-х років ХVІІІ ст. - на березі Корчика відкрито поклади високоякісної каолінової глини
  • 1790 р. - заснування першого порцелянового виробництва на Україні
  • 1793 р. – включення Корця до складу Волинського (до 1795 року - Ізяславського) намісництва
  • 1797 р. - містечко Новоград-Волинського повіту Волинської губернії
  • 1834 р. – заснування Миколаївської церкви
  • 1835 р. - ліквідація монастиря Св.Антонія
  • 1863 р. - заснування в Корці жіночого православного монастиря
  • 1890 р. - заснування теплої церкви Iоанна Предтечi
  • 1893 р. - відкриття першого в історії Корця офіційного навчального закладу – двокласної церковно-парафіяльної школи
  • 1897 р. – заснування дерев’яної церкви св.Кузьми і Дем'яна на місці напівзруйнованого храму
  • 1898 р. - заснування графом Й.Потоцьким в Корці цукрового заводу
  • 1911-1914 рр. – будівництво церкви св.Параскеви П’ятниці
  • червень 1917 р. - повстання наймитів та селян околиць міста, до яких приєдналися солдати
  • 12 січня 1918 року - у Корці було проголошено Радянську владу
  • 21 лютого 1918 р. зайняття Корця німцями
  • з квітня по грудень 1918 р. - в Корці при владі були представники адміністрації гетьмана павла Скоропадського
  • 14 грудня 1918 р. - до Києва вступили війська Директорії, і владу гетьмана було повалено
  • 01 травня 1919 р. – вступ до Корця військ Першої української радянської дивізії під командуванням Миколи Щорса
  • кінець вересня 1919 р. - окупація Корця польськими військами
  • 18 березня 1921 р. - згідно з мирним договором, підписаним у Ризі між РРФСР, УСРР і Польщею, Корець входить до складу Польщі як центр гміни Рівненського повіту Волинського воєводства
  • 17 вересня 1939 р. – вхід радянських військ в Корець
  • 1940 р. - Корець стає районним центром
  • 08 липня 1941 р. – вхід німецьких військ в Корець
  • 12 січня 1944 р. – визволення Корця від фашистів
  • травень 1948 р. - відбудова цегельного заводу, відкриття клубу піонерів, при якому почала працювати бібліотека, обладнання кімнати для роботи гуртків художньої самодіяльності, а також відкриття кінотеатру на 250 місць
  • 1959 р. злиття з містом сіл Зарів’я і Закорчицьке
  • 1960 р- зведення нового корпусу СШ №1
  • грудень 1962 р. - під час укрупнення районів Корець віднесено до категорії міст районного підпорядкування; відкриття сільського професійно-технічного училище, яке з 2002 року - вище професійно-технічне училище
  • 1966 р. – повторне утворення Корецького району в складі 20 сільських Рад
  • жовтень 1977 р. - відкриття районного будинку культури на 600 місць
  • 1985 р. - будівництво СШ №3 на тисячу навчальних місць
  • 2000 р. - відкриття у Корецького ліцею
  • 18 вересня 1995 р. – затвердження Корецькою міською радою сучасного герба та прапора міста (автор Ю.П.Терлецький)
  • 1998 р. - постановою уряду Корець включено в реєстр архітектурних та культурних центрів України.

Археологія

Славиться Корець і своїми пам’ятками археології. На околиці міста знаходиться найбільша в області група курганних могильників первісного часу.

В селах Залізниця і Харалуг кувались харалужні мечі. Вони були заселені вже в VІІ-V ст. до н.е. В 1974 році археолог Л.І.Крушельницька (м.Львів) розкопала в районі Харалуга поселення скіфського періоду. В урочищі Кут знайдені предмети побуту періоду шнурової кераміки. На цій території і в окрузі неодноразово знаходили монети Римської імперії І-ІІІ ст. н. е. Це сліди торговельних зв’язків. Серед пам’яток археології м.Корець - городище ХІ-ХІІІ ст. на північному сході міста; нововиявлені городища біля костелу св. Антонія та Воскресенського монастиря на території замку.

Релігійні інституції

Найбільшим архітектурним ансамблем м. Корця є жіночий Свято-Троїцький монастир. Він задумувався в 1620 році як францисканський кляштор.

В 1831 р. через польське антиросійське повстання будівлю у католиків було вилучено й передано православній громаді.

В 1863 році тут заснували жіночий православний монастир (УПЦ МП), який без перерв діє до сьогодні.

Ансамбль складається з Троїцької церкви, Теплої (літньої) церкви Іоанна Предтечі, келій і Надбрамної дзвіниці. Вже протягом століть Корецький монастир не тільки прикрашає, а й служить для віруючих - благодатна ікона Божої Матері „Споручниця грішних до мого сина”, яка в 1622 році була передана монастирю Яном–Карлом Корецьким, як християнська святиня. В Корець потрапила ця ікона завдяки князю Самійлу Корецькому, який воював із султанською Туреччиною.

На лівому березі р.Корчик на невеличкому підвищенні розмістився приходський костел св.Антонія. Костел на цьому місці був заснований князями Корецькими ще в 1533 році. В 1706 році споруду було оздоблено декором в стилі бароко, а в 1916 році повністю перебудовано. В південній частині розміщений вхід і дзвіниця з арками для дзвонів. Костел орієнтований вівтарною частиною на захід. Основний об’єм доповнений часовнею, покритою куполом. Нині діючий. На території костелу є поховання польських вояків.

Перший костел у Корці було побудовано ще в 1633 році. Він був дерев’яним. Будівництво мурованого костелу Успіння Пресвятої Діви Марії на місці замкової каплиці було закінчено в 1706 р., консекрував його у 1746 р. єпископ Юзеф Августин Чарнецький, київський суфраган. Сам костел було побудовано в бароковому стилі. В ХІХ столітті в ньому вже були картини і фрески, зроблені Юзефом Маньковським, талановитим, але не надто відомим художником.

Коли костелу було надано ім’я Святого Антонія Падуанського, невідомо. Головною святинею костелу була ікона Св.Антонія Падуанського. Ще на початку XVII ст. (1606 р.) до Корця прибули францисканці, очевидно, з Падуї. З собою вони привезли ікону Святого Антонія з Сином Божим. Авторство ікони невідоме, але її стиль можна віднести до італійської пізньобарокової школи іконопису. Відтак ікона була поміщена до монастиря францисканців у Корці і там перебувала аж до ліквідації монастиря в 1835 році. В той час поміж жителів Корця і околиць вона вважалася святинею, її називали „Imago Gratioza Saucti Antoni” (Ласками відома ікона Святого Антонія). Ікона користувалася повагою не лише в середовищі місцевих католиків, але й поміж українців, білорусів та росіян. Відтак її було перенесено до парафіяльного костелу Корця. На відпусти до Корця неоднарозово приїздив луцький ординар Адольф Шельонжек. Популяризаторами та охоронцями ікони були священники костелу Св.Антонія: о.Антоній Даргевич, о.Ігнацій Дубовський, о.Феліціан Соболевський, о.Вацлав Маєвський, о.Теофіл Адамчук, о.Юзеф Сліва, о.Олександр Іваницький і о.Рафал Ґодзінький. Цей, останній увійшов в історію ще й як кустош ікони. Він був охоронцем святині під час ІІ Світової війни. Виїхавши з останнім репатріаційним транспортом о.Рафал Ґодзінський перевіз із собою до Вармін ікону Св.Антонія. Працюючи в Ліндзбарку Вармінському та Бутринах, він і надалі опікувався іконою. В 1974 році вже дуже хворий канонік Ґодзінський переїхав до Велча, де за кілька років пізніше помер і був похований на місцевому цвинтарі. Група колишніх мешканців Корця підняла питання про відновлення образу. Завдяки їхнім і місцевого духовенства старанням ікону було перевезено до Кракова, де ретельно відреставровано. 13 червня 1982 року ікона була урочисто інтронізована у бічному вівтарі костелу у Велчі. До сьогоднішніх днів ікона Святого Антонія перебуває в костелі Велча.

Десь в роках 1915-1916 костел зазнав перебудови – було розширено головну наву. Таким він дійшов до наших часів. Від так це тепер костел, який вівтарною частиною орієнтований на захід. Основний його об’єм заповнений з південного боку восьмигранною каплицею, яка вкрита куполами з чотирма лукарнами. Купол завершується світловим восьмигранним барабаном. Деякі науковці вважають, що об’єм каплиці є старою вівтарною частиною первинного храму, до якого в подальшому із заходу та сходу було прибудовано нинішній об’єм із входом зі східного боку. У південній частині зовнішньої огорожі костелу розміщений вхід на його територію та стоїть дзвіниця з трьома щілиноподібними арками для дзвонів. При костелі є могили польських солдат, які загинули під час війни з більшовиками в 1920 році.

Костел у Корці було зачинено одним із останніх на Волині – у 1961 р. Орган було знищено, а невдовзі храм став складом для отрутохімікатів. У бічній каплиці були зроблені туалети для працівників. Попри це все, релігійне життя поміж католиків Корця не згасло. Нелегальні богослужіння тривали на приватних помешканнях коречан.

Католицька парафія наново була зареєстрована в 1990 р.

У 1994 р. в костелі проведено електрику та встановлено електричне опалення, зроблено дерев’яний вівтар та лавки для віруючих. Було відбудовано плебанію, яка була майже повністю зруйнована. Костел та плебанію було наново освячено 19 грудня 1994 р. митрополитом львівським архієпископом Мар’яном Яворським з єпископом-помічником Маркіяном Трофим’яком. У 1992-93 рр. у парафії працювали монахині зі Згромадження Сестер Серафиток.

На північ від замку майже впритул до головної вулиці міста стоїть Миколаївська церква, збудована в 1834 році в стилі класицизму за заповітом Й.Чарторийського. В основі композиції її плану лежить типова для волинського культового будівництва трьохчастинна структура з дещо розширеною та підвищеною середньою, або центральною частиною. В 1844 році в храмі було встановлено іконостас, а в 1860 р. – горішнє місце і жертовник.

Навпроти малого палацу видно будівлю келій Воскресенського монастира. В 1064 році ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам заклав на цьому місці жіночий монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці, який був зруйнований татарами в 1242 році. Келії збудовані в 1764-1767 рр. в стилі пізнього бароко, належали колишньому Воскресенському монастирю отців Василіан. Споруда реставрується за участі Свято-Троїцького монастиря.

Трохи далі в сторону Києва – дерев’яна церква св. Георгія. Вона знаходиться на території центрального міського кладовища. Дата побудови нез’ясована. Відомо, що поновлена вона була в 1877 році.

В західному передмісті Корця знаходиться с. Новий Корець (центр сільської ради). Воно відоме в літописах ще в домонгольський період і славиться своїм незвичайним природним ландшафтом та вражає самобутньою архітектурою. В центрі села - дерев’яна церква св.Кузьми і Дем'яна. Її збудували в 1897 році на місці напівзруйнованого храму. Споруда вважається найгарнішою серед місцевих церков, адже стоїть вона на розломі Волинського кристалічного щита, який вийшов на поверхню берега річки Корчик і здіймається на висоту до 20 метрів.

Трохи далі на схід розміщена церква св.Параскеви П’ятниці, яка була побудована у 1911-1914 рр. і є архітектурною пам’яткою. За архітектурними формами близька до споруд Свято-Троїцького монастиря.

На території кладовища в с. Новий Корець знаходиться Іллінська церква. Датується 1595 роком. Церква дерев’яна, представляє собою архаїчний тип двозрубного храму, невелика прибудова з заходу - пізнішого походження Великий зруб зберіг древню конструкцію покриття у вигляді рубленого чотиригранного шатра з пологими скатами без верхнього освітлення. Покрівля церкви облаштована металевими листами.

Зареєстровані релігійні організації Корця:

  • Релігійна громада Української православної церкви м.Корець, зареєстрована рішенням облвиконкому №173 від 25.09.1991 р.
  • Релігійна громада Свято–Сергївської парафії Рівненської єпархії Української Православної церкви м.Корець, зареєстрована розпорядженням голови облдержадміністрації №387 від 26.04.2005 р.
  • Релігійна громада Української Православної церкви Київського Патріархату м.Корець Корецького району, зареєстрована розпорядженням голови облдержадміністрації №561 від 20.10.2000 р.
  • Релігійна громада Римо–католицької парафії костелу святого Антонія м. Корець, зареєстрована рішенням облвиконкому №200 від 29.10.1991 р.
  • Релігійна громада церкви Адвентистів сьомого дня м.Корець, зареєстрована розпорядженням голови облдержадміністрації №79 від 12.02.2001 р.

Світські інституції

В кінці 80-х роках ХІХ століття в Корці була поштово-телеграфна контора і станція диліжансів.

У 1893 році в Корці було відкрито перший у його історії офіційний навчальний заклад – двокласну церковнопарафіяльну школу.

У 1897 році в місті працювало 2 шкіряних і 1 пивоварний заводи, 5 водяних млинів і 1 паровий, суконна фабрика та з 1898 р. - цукровий завод.

На початку ХХ століття у місті діяли 4 приватні школи та 4-класне державне міське училище. У місті було два готелі – „Europejski” та „Warszawski”, ресторан, кав'ярня. Діяли також два філантропічних і одне спортивне товариство, дві кредитні установи. Двічі на місяць проводились ярмарки.

З лікувальних установ у місті існувала „izba chorych” (на 6 ліжок) і диспансер (на 2 ліжка). На території Корецької гміни діяв сеймиковий шпиталь.

Оскільки Корець розташовувався на шосейній дорозі „Житомир - Рівне”, то в ньому була дорожня станція, поштово-телеграфна контора, земська поштова станція (яку обслуговувало 10 коней), діяв поліцейський стан.

Ярмарки в Корці проводились в перший день кожного місяця, а також 9 лютого, 10 березня, 10 травня, 24 червня та 7 грудня.

Містобудування 

До кінця ХVІ ст. тут існували будівлі, які вірогідно знищені в 1578 році кримськими татарами під час вторгнення на Волинь . Життя на відбудованих ділянках за археологічними матеріалами простежувалося до середини XVII ст., але вони були зруйновані у 1649 р. в ході козацької революції, про що свідчать рештки будівлі дослідженої в ході розкопок по вул.Б.Хмельницького, №3.

Ранній етап міської забудови поблизу замку князів Корецьких за результатами археологічних робіт датується XVІ ст. Наступний етап міського життя охоплює кінець XVI ст.

На початку XVІІ ст. в місті налічувалося 1244 димів та проживало 7 тис. чоловік.

Вигідне географічне положення, розміщення на перетині торгових шляхів спонукало до інтенсифікації економічного розвитку міста і околиць, що в свою чергу сприяло містобудуванню, особливо в середні віки. Найбільшої уваги в історико-архітектурному аспекті заслуговують споруди світського і церковного характеру, серед яких муровані замок Корецьких 1550-1780 рр. по вул.Б.Хмельницького, костел Св.Антонiя 1533-1916 рр. по вул. Костельній, Троїцький монастир 17-19 ст. з Троїцьким собором 1620-1880 рр., корпус келiй 1620-1880 рр., тепла церква Iоанна Предтечi 1890 р. та Дзвiниця 1905 р. по вул.Київській, 56, Миколаївська церква 1834 р. по вул.Б.Хмельницького, келiй монастиря францисканiв 1754-1767 рр. по вул.Монастирській.

Корець у 80-х роках ХІХ століття був одним із найгарніших міст Волині. Містечко займало велику територію і складалося з власне містечка (переважно з єврейським населенням) і кількох передмість – Жадківки, Заруддя, Юзефина та інших, де мешкало православне населення. На початку ХХ століття площа Корця становила 350 десятин, у ньому було 13 вулиць і провулків, 2007 будинків, з них 88 – кам’яних.

Етнографія

Одними з найбільш стародавніх є ре­месла й промисли, пов'язані з оброб­кою дерева та будівництвом дерев’я­них споруд. На Кореччині здавна виго­товляли з дерева також кухонний посуд, хатнє начиння, транспортні за­соби, знаряддя праці та багато іншого. Особливо великого розвитку набули деревообробні промисли на Поліссі та у лісостеповій зоні, де був достатній вибір різноманітної деревини.

Простішими і, слід гадати, найдавнішими способами обробки дерева, що в кінці XІX — на початку XX ст. зберег­лися у вигляді пережитків, були випа­лювання та видовбування (вирізуван­ня). У такий спосіб виготовляли кадовби (великі діжки для зберігання зерна), жлукти (для зоління білизни), ступи, човни, ложки. При виготовленні ложок, ополовників, ковганок викори­стовували дерево берези, липи, груші. З розпиляної деревини робили заготів­ки, котрі потім оброблялися за допо­могою ножів та різців і шліфувалися так званим шліфером. Розрізнялися прості, нефарбовані ложки (мужицькі, або циганські) і фарбовані за допомо­гою спеціальної техніки у темночервоний та золотавий кольори, а іноді ще й різьблені руські ложки .

До пізніших деревообробних про­мислів, що вимагали досконалішої техніки та інструменту, належить бон­дарство. Асортимент виробів бондарів був дуже широким. Значне місце посі­дали різноманітні за призначенням та місткістю й формами бочки з двома дінцями: 50—60-відерні діжі для кінного транспортування води; 20—30-відерні — для пива, вина і квасу, для соління грибів, риби, овочів і фруктів; 5—10-літрові баклаги та барилки тощо. Другу велику групу ста­новили вироби, що мали одне денце: дерев’яні відра й цебри для води, діж­ки для квашення овочів, хлібні діжки, бали, бодні, шаплики, коновки, мірки, дійниці тощо. Одні з них мали форму циліндра, що звужувався догори, інші звужувались донизу.

Значного розвитку у ХІХ-ХХ ст. досягло на Кореччині стельмаство — виготовлення саней та різноманітних возів, а також деталей до них. Матеріал для гнуття ободів до коліс, дуг, полозів спочатку розпарювали у спеціальних парнях, які мали вигляд зрубної землянки. У долівці землянки викопували піч, над нею встановлювали чан з подвійним дном та отвором для виходу пари. Від печі проводили димар. Вода по дерев’яному жолобу (коритцю) подавалася ззовні в чан. Невеликі деталі розпарювались в звичайній печі.

В нашому краї по­мітне місце серед деревообробних промислів та ремесел посідало плетін­ня з кори дерева (берези або липи), а також з лози. Коробки-сівалки виги­нали з дранки (широких тонких плас­тичних дощечок), яку відколювали від товстих колод, ретельно обстругували, а потім розпарювали у печі. З вужчих та тонших полос дранки, берести, лубу або лика плели кошелі для збирання у лісі ягід і грибів, для транспортуван­ня порівняно легких вантажів у руках або через плече.

Чималу кількість виробів, особливо напівсферичні кошики, що використо­вувалися при збиранні картоплі та ін­ших овочів і плодів, виплітали з лози. Цілу низку виробів побутового й ви­робничого призначення плели з соло­ми. Відоме також пле­тіння з лика взуття — так званих ли­чаків. Як і інші види виробів із дере­ва, плетені речі в багатьох випадках відзначалися неабиякою художньою довершеністю.

У наш час у зв’язку з поширенням на селі промислових виробів (метале­вих, скляних, пластмасових) асорти­мент виробів з дерева, як і кількість майстрів, значно зменшилися. Що ж до плетіння, то воно зберігається голов­ним чином у вигляді художнього про­мислу.

Найпоширенішими з них є плетіння з лози, соломи, рогози, корінців сосни.

Впродовж багатьох століть гончарство посідало одне з провідних місць серед селянських і міських про­мислів. Воно увібрало в себе технічні навички і художні традиції, що існува­ли ще з часів неоліту.

На Кореччині під кінець XIX ст. у розвиткові народних промислів за­гального поширення набув важкий ножний гончарний круг. Він складався з двох дерев’яних кругів: нижнього, більшого — спідняка і верхнього, мен­шого — верхняка. Обидва вони з’єдну­валися спицею (веретеном), спочатку дерев’яною, а потім - металевою. Нижній круг приводився в рух ногою, на верхньому гончар руками формував посудину.

У глибину віків сягнуло коріння гончарної творчості. Цілі покоління гончарів Корецького краю виготовляли посуд, поступово вдосконалюючи техніку, створюючи нові форми.

Виробництво за­ліза та його обробка методом гарячої ковки були відомі на Кореччині ще в словянські часи. Ще й тепер існують наз­ви сіл Харалуг, Залізниця, що свідчить про переробку в цих міс­цях болотяної руди. Зокрема, дослідники виводять виробництво славнозвісних харалужних мечів саме з цієї місцини сучасного Корецького району.

Безпосередньо до виробництва за­ліза примикає ковальська справа. Ко­валі були постійні й мандрівні. Остан­нім селяни несли своє вугілля і плат­ню, здебільшого натурою. Вже в Х— XII ст. ковальська майстерність досяг­ла такого високого рівня, що деякі способи обробки заліза і технології виготовлення знарядь праці та предме­тів побутового призначення без суттє­вих змін дійшли до нашого часу.

У кожному селі Корецького краю влаштовувалась кузня у вигляді зрубної однокамерної хатини. Вона була обладнана горном, ковальським міхом, коритом та діжа­ми з водою для гартування, стояком для підковки чобіт. Часто перед куз­нею лаштувалися навіс і стовп для прив’язування коней під час ковки.

Вичинка шкіри і виготовлення з неї побутових виробів — одне з найдавніших занять корчан. Досить високого розвитку техніка і технологія обробки шкур тва­рин досягла ще в давньоруський пері­од, чому сприяли розвинуте тваринни­цтво, значна кількість звірів у лісах, а також кліматичні умови, що вимага­ли теплого сезонного одягу.

Вичинкою шкур для одягу займа­лися кушніри. Обробка овчини у XIX-ХХ ст. складалася із декількох опера­цій. Здерті шкури просушували, потім відмочували у воді в ямах — копанках. Далі уламком коси зіскрібали міздрю і знову вимочували 9—12 днів у квасі, який виготовлявся з борошна, висівок і солі. Після вимочування шкури про­сушували, знизу намащували глиною і трохи змочували квасом, а потім роз­минали—ключували за допомогою дерев’яного ключа. Під кінець шкури натирали крейдою і знову вичищали від міздрі скафою. Для цього вони розтягувались на спеціальній рамі, яка називалася п’ялом.

Волову і конячу шкіру виробляли інакше. Спочатку шкури узолювали сумішшю вапна та попелу, потім зди­рали шерсть, зіскрібали міздрю, ви­стругували уламком коси та дубили — клали у хлібний квас, пересипаючи дубовою, рідше лозовою, корою. Шку­ри дубилися від одного до п’яти міся­ців, після чого їх просушували, збарвлювали залізним купоросом, змащува­ли дьогтем. Із такої шкіри можна було шити чоботи.

Шкуру-сирицю (лимарщину) теж мочили у воді й квасі, здирали шерсть, клали в розчин солі, розминали на спеціальному приладі — м’ялі. Після цього її змащували жиром, пом’якшу­вали і, розрізану на окремі паси, ви­кручували в товкальні — навколо стов­па за допомогою кінської сили. Лимарі виготовляли із сириці складові части­ни кінської збруї — сідла, шлеї, вуз­дечки? тощо. В Корці ще й досі збережено давню назву вулиці Гарбарської, де на берегах р.Корчик здійснювалися всі ці операції аж до 1941 року.

З другої половини XIX ст. на­родні промисли і ремесла почали зане­падати, не витримуючи в багатьох ви­падках конкуренції з промисловими підприємствами, хоча окремі їх елементи зберігають­ся і досі.

У перші пожовтневі роки вживали­ся заходи щодо відродження кустарної промисловості. На Україні в 1922 р. кустарні промисли об’єднувались у Спілку кустарно-промислової коопера­ції. Зараз українське Товариство охорони пам’яток історії і культури з секціями етнографії та мистецтвознавства, музеї, особливо Музей народної архітектури і побуту, Академія Наук та ряд інших установ намагаються всіляко сприяти народним умільцям у прове­денні виставок їхніх виробів, подають практичну допомогу у відродженні ре­месел і промислів, вивчають і пропа­гують їх. Велика надія покладається на Спілку народних майстрів України та Асоціацію малих академій народних мистецтв, що поча­ли виникати в школах України.

Руралістика

На території краю проживає 28,3 тис. сільських жителів.

Ґрунти в місті та районі темно-сірі та сірі лісові, що є характерним для рівненського ґрунтового району. В агропромисловий комплекс району входять 50 підприємств, у т. ч: 9 сільськогосподарських товариств, 8 сільськогосподарських виробничих кооперативів, 7 приватних сільськогосподарських підприємств, 2 державні сільськогосподарські підприємства, 24 фермерські господарства.

Основні напрями розвитку: виробництво продукції тваринництва, вирощування зернових культур, вирощування цукрових буряків, вирощування кукурудзи, вирощування кормів.

Пам'ятки будівництва та архітектури

Вигідне географічне положення, розміщення на перетині торгових шляхів спонукало до інтенсивності економічного розвитку міста і околиць, що в свою чергу сприяло містобудуванню, особливо в середні віки. Найбільшої уваги в історико-архітектурному аспекті заслуговують такі споруди світського і церковного характеру.

Головною архітектурно-історичною перлиною Корця без сумніву є живописні руїни старого замку. Як магнітом притягують подорожнього загадкові руїни – німі свідки колишньої магнатської слави князів Корецьких.

Замок був закладений у 1386 році князем Федором Острозьким. Його оточили глибоким ровом, який наповнювався водами Корчика. Рів відділяв споруду від міста з трьох боків, із заходу замок від нападу прикривала річка. Будучи ізольованим повністю, замок з’єднувався з материком підйомним мостом. У першій половині ХVI століття князь Богуш Корецький укріпив замок мурами, складеними з величезних валунів, зруйновані фрагменти яких добре видно біля південно-західного підніжжя замку. Тоді ж було побудовано кам’яний чотирьохарочний міст, який вів до фортеці.

У ХVIІ- ХVIІІ століття замок суттєво перебудовувався і набув нарешті ренесансного зовнішнього вигляду. Остання, найбільша перебудова, була здійснена князем Юзефом Чарторийським у 1780 році, внаслідок чого замок був пристосований під князівський палац з бароковими деталями.

У 1832 році в замку спалахнула пожежа, яка повністю його знищила зсередини - залишилися лише зовнішні стіни. Його руїни увіковічнив у 1846 році на своєму малюнку Тарас Шевченко.

У 20-х роках ХХ століття пан Бнінський, тогочасний власник замку, взявся за його впорядкування, маючи на меті довести руїни до стану консервації (збереження). Але, оскільки він все робив за власний рахунок, справа посувалася повільно, а згодом і зовсім затихла.

На сьогодні найкраще збереглася трьох’ярусна надбрамна вежа. Вона була домінуючою в замковому ансамблі. Її строгий вертикальний об’єм на квадратній основі позбавлений рис оборонної архітектури. Зверху на вежі є круглі вікна, в яких розміщувалися куранти. З півдня і півночі до в’їзної вежі примикають залишки зовнішніх стін.

Між руїнами знаходяться підземелля з добре збережиними циліндричними склепіннями, які виладені з рваного буту. На внутрішній площадці замку видно виходи фундаментів, які тягнуться з півночі на південь. Тут знаходився житловий корпус. Поряд з ним стояла замкова церква, збудована ще при князях Корецьких. Від неї зараз не залишилось і сліду.

Замок князів Корецьких включений до складу туристичного маршруту „Волинь туристична” і розглядається як один із ключових елементів замкового туризму, але потребує реставрації і вкладення інвестиційних коштів;
Кам’яний міст. Веде через рів до замку. Збудований у ХVI столітті.

Міст чотирьохарочний, зберігся повністю. Належить до найдавніших споруд такого типу в Україні. Подібні мости існують лише в місті Кам’янець-Подільський Хмельницької області та смт.Цумань Ківерцівського району Волинської області.

Зараз замок потребує відбудовних і реставраційних робіт.

Біля Миколаївської церкви знаходиться добре збережений малий палац Й.Чарторийського, збудований ним в 1788 році з наміром надати цій будові світського характеру на противагу просторово ізольованому розташуванню старого замку. Широкий покатий партер об’єднeє двоповерхову будівлю з головною вулицею Корця. Навпроти монастиря є будинок, який побудований в кінці ХVІІІ століття – це бувший маєток Горчицьких. В цьому приміщенні розміщена експозиція районного історичного музею.

Місця пам'яті

Місця пам’яті національних меншин:

  • Єврейське кладовище (огороджено, впорядковане).
  • Братська могила польських воїнів, знаходиться на католицькому кладовищі
  • Братська могила польських воїнів, знаходиться біля костелу
  • Католицьке кладовище (огороджено, впорядковане)

Пам’ятні знаки історії:

  • Пам’ятний знак жертвам голодомору
  • Пам’ятник Т.Г.Шевченку в м.Корець (площа)
  • Могила Г.О.Андро-Оленіної
  • Меморіальна дошка Б.Хмельницькому (будинок побуткомбінату)
  • Могила Л.Зизанія (біля Воскресенського монастиря)

Природничі ресурси та об'єкти озеленення

Об’єкти природно-заповідного фонду

За тектонічними ознаками поверхня, на якій стоїть Корець – це рівнинне межиріччя із крутосхилими долинами. Подекуди на поверхню виходять кристалічні породи Українського щита, переважно гранітні відкладення, на основі яких створено геологічний заповідник місцевого значення „Корецькі Граніти”.

Нематеріальні активи

Євреї у місті

На землях сучасної України євреї поселилися у період середньовіччя. Вони разом з українцями та іншими народами упродовж віків творили історію української держави, стали невід’ємною частиною народу України, персонажами української літератури та усної народної творчості. Іудеї в Корці теж історично складали більшість, бо Правобережна Україна традиційно була зоною „осілості” єврейського населення. Століттями формувався і своєрідний спосіб життя єврейських общин у містечках нашого краю. За рідким винятком це було життя бідняків, затиснене між турботою про шматок хліба і синагогою.

Заможні євреї, власники багатих крамниць, орендатори промислових підприємств жили на головній вулиці міста у добротних будинках. Бідні євреї тіснилися в дерев’яних будинках з глиняною підлогою. Правовірні пожилі євреї, служителі релігійного культу носили довгі чорні халати, на головах – ярмолки, з-під яких звисали кучеряві пейси. Такий же вигляд мали підлітки, які відвідували релігійну школу – хедер, де вчились читати Тору, Талмуд. Кожна єврейська сім’я намагалась дати хлопчикам релігійну освіту.

У сім’ях бідних євреїв старанно дотримувались національних звичаїв та релігійних традицій. В їх домівках з правого боку вхідних дверей на дверному косяку кріпився невеличкий металевий або шкіряний футляр, у якому лежав пергамент з цитатами з Тори. Переступаючи поріг, кожен єврей мав торкнутись рукою, а потім поцілувати цю шкатулку, що звалась мезузою. Вважалось, що таким чином він захищає себе від лиха у цьому домі. Дотримувались євреї і таких релігійних традицій, які забороняли в суботу, а також дні певних свят виконувати будь-яку роботу, навіть розводити вогонь у печі для приготування їжі. Для цього вони запрошували українців.

Основними напрямками діяльності єврейського населення в краї були сфери обміну та посередництва. Займались лихварством, промислами, ремеслами, торгівлею.

В Корці була заснована перша на Україні друкарня на івриті. Вона була заснована в 1776 році і працювала до 1781р. За цей період було надруковано близько 20 книг.

Серед євреїв були лікарі, юристи, вчителі. Порівняно менше з них було зайнято у сільському господарстві. Єврейське населення мало органи самоуправління — кагали, а у 20–30 рр. XX ст. вони мали назву єврейські гміни. Єврейські громади утримували спортивні товариства, навчальні заклади, лікарні, притулки. Серед євреїв існувала майнова диференціація, багаті були власниками будинків, крамниць, підприємств, фотосалонів.

Єврейські громади збудували на території Кореччини шість синагог. Синагога (бейт кнессет) відігравала суттєву роль в житті єврейського населення. Це був не тільки будинок молитви, а й місце зібрання єврейської людності. Синагоги на той час були також осередками освіти в регіоні. Будівлі єврейських храмів не виділялись величчю розмірів, ані багатством внутрішнього інтер’єру. Все там мало служити головній меті — зустрічі з Богом. Всі синагоги будувались орієнтацією на Єрусалим, туди, де колись височів Храм — Святая Святих всіх іудеїв. Кожної суботи на ранішньому Богослужінні урочисто відкривався Ковчег та високо піднімався сувій Тори, обносився навколо тих, хто зібрався на молитву, а потім з кафедри прочитувався наступний уривок з Тори.

Переважна більшість євреїв міста і повіту знаходилися під впливом релігійно-містичного напрямку, відомого під назвою хасидизм, що значить благочестя. Засновником цього напрямку, яке мало народні витоки, був знахар Ізраїль Баал Шем-Тов (скорочено Бешт). Завоювавши велику популярність серед простої єврейської маси, Бешт, якого після смерті визнали святим, невдовзі мав палких послідовників, зокрема - Пінхас у м.Корець та ін.

На початку 40-х років минулого століття в Корці та районі проживало трохи більше 8 тисяч євреїв. Більша частина євреїв Корецького району були знищені в період Голокосту, а ті, які вижили – емігрували після закінчення Другої світової війни. Усі шість синагог, які на той час функціонували в місті, було зруйновано.

На території Корецького району поховано чотири цадики — праведних євреїв, духовних наставників місцевого єврейства, могили яких й сьогодні відвідують колишні жителі Корця, переважно старшого віку. Ці люди щороку, приїжджаючи на свою Малу Батьківщину, віддають шану загиблим та померлим родичам. Вони проводять на їх могилах релігійні обряди, щоб вшанувати пам’ять предків і доторкнутись до витоків свого народу.

Щороку, для того, щоб допомогти українцям та іншим національностям, що проживають в Корецькому районі краще зрозуміти культуру, звичаї та розвіяти міфи, що склалися століттями, вони постійно поповнюють експозицію музею все новими і новими предметами іудейської матеріальної культури. Щороку співпраця між українськими і єврейським народом краю міцнішає, повертаючись до часів, коли всі етнічні групи на території Корецького району жили в мирі, визнавали і шанували традиції і звичаї один одного.

Визначні євреї Корця. В місті жили відомі серед іудеїв цадики: Ашер Цвіль Бен Арав Давід; Іцхак Айзик Га Коен; Мордехает Бен Арав Пінхас.

Спогади Якова Булаха про долю корецьких євреїв в роки війни:

Після захоплення Корця німці на другий день взялись за наведення в місті „порядку”. Стали громити магазини і приватні будинки єврейського населення. При цьому погроми супроводжувались побиттям до смерті. Громити євреїв гітлерівцям допомагала так звана „українська допоміжна поліція”, яку, як сказано в свідченнях, німці організували із місцевого українського населення. Охочих піти на службу в поліцію, на жаль, виявилось більше, ніж було потрібно.

Першим дебютом в діяльності поліції виявився звичайна пожежа на околиці міста: як покарання зловили випадкових п’ять чоловік, серед них дві єврейські дівчини, один українець і два поляки (Баранбойм, Гольцман, Островський, Фалко, прізвище п’ятого невідоме). Посеред білого дня на кладовищі біля цукрового заводу вони були розстріляні.

Знущання продовжувалися весь час, і протягом п’яти тижнів розпочалося масове „полювання” на євреїв-чоловіків. Їх заганяли в сарай, розміщений біля міської аптеки, під приводом працевлаштування. Зібравши близько трьох сотень чоловік (серед них були і хлопчики 10-12 років), підвечір на вантажівках розпочали вивозити за місто у напрямку Новоград-Волинського. Коли відвезли їх за два кілометри, то заставили рити рови-ями, а потім живцем закопали, але оскільки насипана земля гойдалася, то німці ще декілька разів проїхалися трактором і все заспокоїлось. Подібні, як вони називали „акції”, повторювалися декілька разів, було вбито майже одну тисячу євреїв і зарито за Корцем у районі Кам’яної Гори неподалік хутора Шитня.

Трагічна доля не оминула відомого в Корці лікаря Хмелівського. Карателі схопили його і стратили улюбленим есесівцями способом. Вони закопали страждальця в землю, лишивши на поверхні саму тільки голову. Потім облили голову бензином і запалили, милуючись нелюдськими муками ні в чому не винної людини.

Таких прикладів кривавого розбою в Корці в часи утвердження в ньому нацистського „нового порядку” було дуже багато. Серед двору в лікарні викопали яму і загнали туди одного сердешного і почали знущатися з нього. Той плаче, благає: „Не вбивайте мене, я так хочу жити...” Ще він згадує про те, як німці вибравши вісьмох літніх сивобородих євреїв, запрягли їх у віз, наповнений награбованим майном і почали гнати до тих пір, поки вони не попадали мертвими (із імен до нас дійшли лише: Маркує, Шапіро, Гільман, Непахбер, Канопят і Шихер).

На початку 1942 року в місті було створено Корецьке гетто, куди були зігнані всі євреї міста і навколишніх сіл. В’язням гетто заборонялося будь-які форми суспільної діяльності, відправлення релігійних обрядів, навіть одруження. Німці регулярно проводили каральні акції, під час яких в першу чергу знищували всіх непрацездатних — дітей, старих та хворих. Виходити дозволялося раз на тиждень, в четвер від п’яти до шести годин вечора. За наказом гебіткомісара доктора Беєра від 17 вересня 1941 року все єврейське населення зобов’язане нашивати жовті латки на плечах між лопатками і з лівої сторони грудей. Кожного дня їх приходили забирати на очистку доріг від снігу: до села Самостріли (відстань 16 кілометрів), також висилали в ліс на різні роботи. Крім цього німецькі солдати-наглядачі нерідко змушували їх наввипередки носити каміння від річки і до вершини прибережних горбів. Останнього розстрілювали. Євреям було заборонено носити хутряний одяг, тому що був виданий наказ здавати всі цінні речі, а також і шерстяний одяг. Оскільки харчувалися вони погано, зимового одягу не вистачало, дров на опалення не було, а купувати забороняли — все це привело до масового захворювання і смертей.

Вечорами з будинків ніхто не виходив, бо по вулицях скрізь були озвірілі німці, вони заходили в будинки і забирали гарних жінок.

Перед лицем смерті євреї гетто мужньо противилися варварській дії фашистів. Ігноруючи накази німців, вони організовували медичну допомогу, проводили релігійні заходи, діяла синагога, нелегальними шляхами доставлялись продукти харчування, жінки продовжували народжувати в підпільних родильнях.

У травні 1942 року в Корець дійшли чутки, що в Рівному була проведена масова екзекуція над єврейським населенням і що скоро подібну проведуть тут. Всі євреї ходили в очікуванні цього.

За свідченням очевидця Булаха: „В ніч на 21 травня 1942 року із вулиці до мене донеслись плач та крики, чутно було також і стрільбу, так як німці стояли на позиції, то втікати було нікуди.

Всіх євреїв гітлерівці зганяли на так званий збірний пункт, який знаходився біля приміщення районного Парткабінету. Чоловіків окремо від жінок і дітей. Із всієї кількості відібрали близько 250 таких, котрі могли ще на деякий час згодитись. То були різного роду майстри. Решту, обшукавши і забравши дорогоцінні речі, групами відсилали на екзекуцію.

На пункт зібрання також поприносили всіх хворих і тих, що не в змозі були ходити без допомоги сторонніх людей. Їх на екзекуцію повезли на вантажівках.

Навколо пункту зібрання були розставленні три ряди озброєних німців, які за найменшу непокору розстрілювали на місті. Місто було переповнене трупами та кров’ю.

Перших 350 осіб вивезли у ліс біля села Суховоля і розстріляли: спочатку чоловіків, а потім жінок. Кожний, хто доставляв втікача-єврея в поліцію, отримував по кілограму солі. Ще й сьогодні в Корці з огидою називають їх імена: Максим Мамчуровський, Іван Карпович, Федір Редько з Нового Корця, Митька Завірюха, Панас Ревко з Черниці. Останнього руки в крові родини Мейєра та Йосипа Зільнгерманів.

Усіх інших євреїв, серед них престарілих, хворих і дітей, групами відправляли в ліс біля села Козак, де заздалегідь були викопані рови-ями на дві тисячі чоловік кожна. Всі ці ями мали по: 25 метрів довжиною, 20 — шириною, 500 — площею. Глибина їхня становила два метри, а об'єм — 100 кубічних метрів. До них підганяли людей групами по шість чоловік. Знов-таки дітей і жінок окремо від чоловіків. Жертви ставили на край могили. Постріл — і люди падали. Хто був поранений, все одно так і залишалися лежати, завалений мерцями. Немовлят не стріляли, а живцем кидали в ями. Трупи легко притрушували землею. Осатанілі есесівці розстрілювали цілі родини, цілі роди від дев’яностолітніх прадідів до немовлят. Улюбленим спортом фашистських солдатів було змагання на влучність. Маленьких діточок підкидали вгору і стріляли в них на льоту.

Потім люди з навколишніх сіл бачили, як ті ями розривали хижі звірі і розгризали мерців. Дехто в ямах не лежав, а сидів. Це ті, котрі були пораненими і робили спроби вибратись з могили. Та сили покинули їх. Коли підводили наступну партію з шести, до ями підбігало більше. Всі прагнули швидше позбавитись тієї жахливої картини, що відбувалась у них на очах. Були і такі дівчата, які йшли на смерть з піснями та жартами. Мабуть, то був психічний зрив, а може, і бравада нескорених. Навкруги стояв страшенний крик, плач. Така різня тривала цілу добу.

Під селом Козак полягло чотири з половиною тисячі літніх людей, жінок та дітей.

Видатні люди, що побували на Кореччині

З 1612 по 1634 р. (з перервами ) в місті жив відомий український поет, педагог, церковний діяч Лаврентій Зизаній Тустановський – автор першої української граматики і першого в Україні букваря з словником. В Корці він перебував по запрошенні князя Іоахима Корецького. Князя Зизаній привабив релігійною освіченістю, проповідницьким талантом. Джерела говорять, що знайшли для цієї мети „ чоловіка годного і побожного пана отця Лаврентія Зизанія”. Так записано у фундаційній грамоті Корецького. Сучасники справедливо називали його „Мужем, поважаним в нашім руським народі”. Зизаній помер і похований в Корці.

З Корцем пов’язані останні роки коханої жінки Пушкіна – Анни Оленіної-Андро, яка після смерті чоловіка оселилась недалеко біля міста в с.Середня Деражня. Оленіна подарувала місцевому монастирю землі, допомагала своїм коштом утримувати сирітський притулок для дівчаток. За її заповітом похована на території Корецького жіночого монастиря.

Т.Г.Шевченко за завданням археологічної комісії відвідав місто в 1846 році. У своїй повісті „Варнак” він писав: „Из Кременца пошел я через село Вербу в Дубно, а из Дубно на Острог, Корец и на Новоград-Волынский”. В Корці оглядав архітектурні пам’ятки, спілкувався з селянами і зробив кілька малюнків. У повісті „Прогулка с удовольствием и не без морали” писав „на полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами массивных замков и палат, некогда великолепных, как, например в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированных трупов Корецких, сама собою в розвалину прерватилась. Что же говорят? О чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошлого? О деспотизме и рабстве? О холопах и магнатах?”

Т.Г.Шевченко зупинявся на постоялому дворі, цей будинок зберігся і понині.

Михайло Драгоманов, видатний український публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, історик–етнограф, подорожуючи за кордоном у 1870 році відвідав м.Корець. „Я не знав, що на нашій Україні є стільки милих серцю маленьких міст з старовинними замками, чарівною красою лісів і полів. І серед них Корець, що неподалік Звягеля” – писав Драгоманов М.Старицькому.

Михайло Михайлович Міклухо–Маклай, гірничий інженер, син видатного вченого влітку 1885 і 1886 рр. за дорученням Петербурзького мінералогічного товариства в Корці і навколишній місцевості робив геологічні дослідження. Він вивчав річку Случ, межиріччя між Случем і Корчиком, склав карту місцезнаходження гранітів.

Борис Комар та Віктор Кава, відомі українські дитячі письменники, у травні 1963 року відвідали м.Корець. В районній дитячій бібліотеці було організовано зустріч з читачами.

Ліна Костенко, українська поетеса, лауреат Державної премії України. Вперше побувала у Корці, подорожуючи шляхами Т.Г.Шевченка. „Дороги Т.Шевченка по Волині привели мене в Корець” – згадує Л.Костенко. В послідуючі роки вона часто бувала у нашому місті. В 1995 році в центральній районній бібліотеці відбулася авторська зустріч. Поетеса подарувала книгу „Маруся Чурай” з автографом: „Бібліотеці мого улюбленого міста від Ліни Костенко”.

Відомі люди Кореччини

З містом пов’язана доля багатьох відомих людей. Найвідоміші з них князі Корецькі, з роду яких вийшло чимало славетних лицарів, що прославили себе як козацькі чільники та невтомні борці проти турків і татар. Молодші представники цього роду були серед перших організаторів Запорозької Січі. Василь, Лев і Олександр Корецькі загинули в битві з татарами під Сокалем у 1519 році. Серед князівського роду особливою колоритністю вирізнявся Самійло Яхимович. Одружений з дочкою молдавського господаря Ієремії Могили – Катериною, разом з іншими зятями Могили М.Вишневецьким та С.Потоцьким, спираючись на козацтво, збройно підтримував тестя в боротьбі з турками, де загони Корецького кілька разів відвойовували Молдавію. За даними польських істориків, він виграв 13 битв, в 14-й був захоплений в полон. З полону втік. В 1618 році його приймав папа римський Сикст V. З іменем Самійла пов’язують також ікону „Споручниця грішних” та плащаницю, які він привіз з Константинополя. Ці реліквії зараз знаходяться в Корецькому Свято-Троїцькому монастирі. Пізніше він був знову захоплений у полон і у 1622 р. повторив подвиг свого легендарного земляка князя Дмитра Вишневецького, оскільки відмовився прийняти мусульманство й як запеклий ворог Оттоманської Порти був підвішений гаком за ребра на стіні Стамбула.

Згодом його брат Ян-Карл викупив тіло Самійла і у ванні з медом перевіз до Корця та поховав його в місцевому францисканському монастирі.

Корецькі виступали також фундаторами багатьох культурних і мистецьких пам’яток в Корці і в інших містах України. Так, коштом Корецьких був відлитий дзвін на вежу Корнякта у Львові. Під патронатом князів у місті пожвавилось просвітництво. Зокрема, за запрошенням князя Юхима (Іахима) в місті з 1612 по 1634 рік перебував відомий український поет, педагог, перекладач, церковний діяч – Лаврентій Зизаній Тустановський, відомий широкому загалу як автор багатьох полемічних праць і першої української граматики. Цей перелік можна продовжувати, бо знаність цього роду сягала далеко за межі українських земель.

Князь Й.Чарторийський. Його силами в 1780 році перебудовано замок, в 1788 році збудовано малий князівський палац, наприкінці 18 ст. засновано фарфоро-фаянсову мануфактуру, продукція якої вважалась кращою за віденську і не поступалася саксонському фарфору. Нині зразки посуду можна зустріти в музеях Москви, Санкт-Петербурга, Львова, Лейпцига, Парижа, Варшави і т. д.

Музеї - архіви - колекції - приватні колекції

Корецький районний історичний музей

Корецький районний історичний музей відкрито 14 жовтня 2000 року в день святкування 850–річчя від першої літописної згадки про м.Корець. Музей розміщено в приміщенні колишнього палацу графів Горчинських, збудованого наприкінці 18 ст. в стилі пізнього класицизму. Музей займає праве крило приміщення. Експозиція розміщена в 5–ти залах: історії краю, ІІ-ї світової війни, етнографічному та двох виставкових, відкрито постійно діючу виставку „Створення і розбудова незалежної держави”. В музеї знаходиться більше 7-ми тисяч експонатів, які відображають історію, культуру та побут краю. У виставкових залах діють виставки, які, постійно змінюючись, показують творчий доробок місцевих самодіяльних, професійних художників та народних умільців Кореччини. Площа музею: експозиційно-виставкова – 180 кв. м., фондосховищ – 40 кв. м.

Партнери: Рівненський обласний краєзнавчий музей, ЗАТ „Рівнетурист”.

Виставкові проекти: виставки майстрів народної творчості та самодіяльних і професійних художників.

Найціннішими (унікальними) колекціями є: посуд Корецької фарфоро-фаянсової мануфактури кінця 18 – першої третини 19 ст.; колекція нумізматики; археології; гончарних виробів ХІХ-ХХ ст.

Туристична інфраструктура

Доїхати до м.Корець можно автодорогою М06 „Київ – Чоп” від м.Рівне згідно графіку автобусами та маршрутними таксі „Рівне – Корець”, „Рівне –Київ”.

Переночувати можна в готелі „Світлана”, що по вул.Київській, 80 (тел. (03651) 2-17-34).

Організувати харчування можна в кафе, барах, яких є достатньо.

Список використаної літератури і джерел

  1. Автограф п’ятнадцятого: [Історія Корецького замку] // Погорина: літературно-мистецький альманах. Вип. №4. – Рівне: Азалія, 2002. – 15 с.
  2. Батюшков И. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. - 1888. - 122 с.
  3. Василишин М. У „князів Корецьких”: [Реставрація замку] // Жовтневі зорі. – 1990. – 26 січ.
  4. Воят Я. „Храм мій”: [Свято-Миколаївська церква м.Корця] // Вісті Кореччини. – 1992. – 5.
  5. Документи і літопис Свято-Троїцького монастиря, - 1999.
  6. Жураковський Б. Харалуг – залізообробний центр // Погорина. – Рівне: „Азалія”. – 2002. – С. 94-95.
  7. Жур П. Дума про огонь. З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. – К., 1985. – С. 293-308.
  8. Лесик О. Замки та монастирі України. - Львів: Світ, 1993. - с. 32.
  9. Моє село, моя родина, моя маленька Батьківщина: Історія села Мала Клецька // Вісті Кореччини. – 1999. – 11 верес. – с. 2.
  10. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4-х томах. Т. 3. -Будівельник, 1985. - С. 311.
  11. Петрякова Ф.С. Украинский художественный фарфор: (Конец XVIII - нач. XX ст.). - К., 1985.
  12. Рухляк А. Гортаючи старі документи: [Про князя Чарторийського, якому в кінці XVIII ст. належало місто] // Жовтневі зорі. – 1988. – 5 лютого. – С. 3.
  13. Рычков П.А. Дорогами южной Ровенщины. - М.: Искусство,1989. - 174 с.
  14. Сербін Г. Ровенщина туристська: Путівник. – Львів,1980. – 130 с.
  15. Фомін Р. Топча-некрополь залізнорудного поселення: // Вісті Кореччини. – 2005. – 10 лютого. – с. 2.
  16. Державний архів в Рівненській обл. ф. 328. оп. 1 спр. 25. Памятники древней культуры в Ровенской обл. - 124 арк.
  17. Документи і матеріали з архіву Корецького районного історичного музею.

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова