Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Кременець. Карта історико-культурної спадщини

Кременець – містечко на півночі Тернопільської області, яке є адміністративним центром Кременецького району й нараховує зараз близько 22 тисяч мешканців.

Кременець, вигляд на місто
Кременець, вигляд на місто (Фотограф: Берташ, Борис)

Протягом віків місто лежало в розлогій долині, спрямованій із південного сходу на північний захід, яка утворилася в результаті тривалої ерозії краю Подільського плато, що круто нависає тут над рівниною Малого Полісся, і тільки наприкінці ХІХ століття вихлюпнулося з неї на підніжжя Кременецьких гір. Східний схил долини, відчутно крутіший, поділений боковими ярами на гори Замкова, Черча й Дівича, а західний, значно пологіший, – на гори Осовиця, Кам’яна, Воловиця, Римарка та Куличівка. У далекому минулому ці гори становили єдине ціле, одне масивне плоскогір’я, яке з часом було розчленоване проточними водами на окремі частини. Розпочавшись у доісторичний час, процес формування рельєфу продовжується й у наші дні. Яри поступово врізаються в масиви висот і роз’єднують їх, розділяють на довгі миси. Дном долини ближче до східного її схилу тече струмок, який у минулому мав назву Потік, а зараз – Ірва. Старе місто розташоване, в основному, між горами Замкова і Черча зі сходу, та Осовиця, Кам’яна й Воловиця із заходу.

Заснований понад тисячу літ назад (1241 р.) Кременець вистояв – першим у Європі! – перед монгольськими ордами. Замок, руїни якого величаво довершують нині одну з гір, тільки один раз був здобутий силою зброї – коли восени 1648 року сюди підійшли козацькі полки. У першій третині XIX cтоліття місто було найбільшим на Правобережній Україні центром світської освіти. Звідси починається історія Київського Національного університету ім.Тараса Шевченка й Тернопільського Національного педагогічного університету ім.Володимира Гнатюка.

Серед уродженців Кременця – видатний єврейський просвітник Ісак Бер-Левінзон, геніальний польський письменник Юліуш Словацький, православний святий Олександр Хотовицький, відомий український композитор Михайло Вериківський, американський скрипаль єврейського походження Ісаак Стерн. Тривалий час тут працював і знайшов вічний спочинок знаменитий ботанік австрійського походження Вілібальд Бессер, починав свій шлях у літературу визначний український письменник Улас Самчук.

У Кременці є чимало памʼяток старовини. Серед них виділяються руїни середньовічного замку, кілька монастирів і храмів, садиба родини Юліуша Словацького, Пʼятницьке кладовище та єврейське Окописько.

Наприкінці XIX століття, коли на околиці Кременця почали освоювати поклади бурого вугілля, йому пророкували роль другого Манчестера, але у великий індустріальний центр він не перетворився. На долю міста випала роль центру освіти, науки, культури, туризму. Розкішна природа, мальовничі краєвиди, овіяне легендами минуле, численні пам’ятки старовини, глибокі традиції духовного життя, цікаві околиці забезпечують йому славу однієї з найбільших перлин України й приваблюють сюди тисячі гостей.

ІсторіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Кременець – одне з найдавніших міст України. За даними археологів, люди постійно проживають тут від кінця X століття, але перша писемна згадка про це поселення, яка пов’язана з битвою волинського князя Данила Романовича з військами угорського короля Андраша II, датується весною 1227 року.

На початку 1241 року Кременець зумів вистояти перед ордами монгольського хана Батия. 1254 року тут знову точилися бої з номадами, відомі з літопису як Крем’янецька війна Куремси. І на цей раз русини, яких очолював воєвода Андрій, відбилися від степовиків. Восени 1259 року, коли на Волинь прийшли орди монгольського полководця Бурондая, кременчанам довелося скоритися й розібрати свої оборонні споруди. Останній раз місто згадане в літописі 1287 року, а далі на кілька десятиліть воно випадає з поля нашого зору.

1410 року сформований у Кременці загін брав участь у вирішальній для слов’янських і прибалтійських народів битві з німецьким рицарями під Ґрюнвальдом. На початку XV століття в місті часто перебував зі своїм двором великий князь литовський Вітовт. 1420 року, за свідченням француза Жільбера де Лянуа він навіть приймав тут послів Англії і Франції та Великого Новгорода й Пскова. Вісім років у підземеллях тутешнього замку томився Вітовтів суперник Свидриґайло Ольґердович. Саме звідси 1418 року він вирвався на волю, щоб продовжити боротьбу за престол.

Наприкінці XV століття через руйнівні напади татар на деякий час місто знелюдніло. За інвентарем, складеним близько 1480 року, тут залишилося 30 дворів.

У 30-х роках наступного століття почалося нове піднесення Кременця. Зміцнення замку, нові привілеї, виклопотані в польського короля і великого князя литовського Сиґізмунда І Старого його дружиною італійкою Боною Сфорца д’Арагона, яка протягом двадцяти років (1536–1556) володіла містом, забезпечили сприятливі умови для швидкого зростання населення та розвитку ремесла й торгівлі і перетворення поселення в один із провідних економічних центрів Волині. 1538 року поряд із православними храмами тут зʼявився католицький парафіяльний костел, при якому Бона фундувала латинську школу.

Поступово у місті розросталася єврейська громада, історія якої сягає першої половини XV століття. У згаданому вище привілеї князя Свидриґайла зазначено, зокрема, що тутешній війт мав судити і „русина, і ляха, і німця, і волошина, і вірменина, і жидовина, і татарина”. У результаті вигнання іудеїв 1495 року за межі Великого князівства Литовського на деякий час вони залишили місто, але 1503 року повернулися назад. Одначе в грамоті 1536 року, якою Сиґізмунд І передав поселення Боні й підтвердив йому магдебурзьке право та всілякі торгові пільги, було зазначено, що євреї, які живуть тут, не повинні користуватися ними.

За описом замку і міста 1552 року, громада мала тут уже 48 садиб. В акті волочної поміри 1563 року згадані рабин Самуїл, синагога, будинок школьника. Переважна більшість єврейських дворів знаходилася тоді на паралельних Жидівській, Середній і Горній вулицях, які прямували з ринку на північ (перша з них тепер носить імʼя Шевченка, а друга й третя зникли восени 1942 року внаслідок знищення центральної частини міста пожежею). Проте кременецька громада була найменшою на Волині, оскільки за розкладом податків 1563 року їй належало сплатити тільки 140 кіп грошів, тоді як із Володимира державна скарбниця мала отримати 500, із Луцька – 550, а з Острога – аж 600 кіп.

У першій половині XVII століття Кременець залишався одним із найбільших поселень Волинського воєводства. 1629 року він нараховував 1224 дими й за кількістю мешканців поступався тільки Острогу (1655 димів), а воєводський центр Луцьк (546 димів) перевищував у два з лишком рази. Місто стало важливим осередком культурного й релігійного життя. 1606 року тут з’явився католицький монастир ордену францисканців, 1633 року виник православний Богоявленський монастир; діяло також братство, яке опікувалося монастирем та відкритими при ньому школою, друкарнею і шпиталем. Кременецький кагал становив тоді одну з чотирьох найголовніших громад Волині. 1635 року його представники брали участь у зʼїзді у Вишниці.

Серед осіб, які очолювали в XVI–XVII століттях кагал, були відомі іудейські богослови, зокрема Авраам Хаззан (помер 1500), Ісаак га-Коген (помер 1573), глава ієшибиту і глава Вааду чотирьох країн Мордехай Яффе, Симон бен-Бецалель, Аарон Самуїл бен-Мойсей Шалом (помер 1617).

Восени 1648 року Кременецький замок упав під натиском повстанців. Безконечні війни середини й другої половини XVII століття розорили місто. Воно занепадає і починає окатоличуватися й полонізуватися. 1692 року всі розташовані тут цивільні установи перейшли в діловодстві на польську мову. На початку XVIII століття православні громади перейшли до унії з Римом. В останніх десятиліттях існування Речі Посполитої в місті вже не було православних осередків релігійного життя, а натомість діяли чотири католицькі (францисканський, єзуїтський, реформатський і тринітарський) й один унійний (василіанський) монастирі та кілька унійних парафіяльних храмів.

Під час повстання під проводом Богдана Хмельницького значна частина євреїв Кременця загинула або залишила місто, але з часом тутешня єврейська громада оправилась від завданого їй удару.

1805 року в місті відкрили Волинську гімназію, яка 1819 року була реорганізована в однойменний ліцей. Цей навчальний заклад на чверть століття став найавторитетнішим на Правобережній Україні центром освіти й науки, зумовив пожвавлення громадського й культурного життя та відчутну зміну обличчя міста. 1817 року варшавський книговидавець єврейського походження Натан Ґлюксберґ відкрив тут книгарню, а через два роки – друкарню. За кільканадцять літ з-під верстатів книговидавця в Кременці вийшло 61 видання: навчальні плани ліцею, підручники для шкіл Віленського навчального округу, наукові праці, літературні твори тощо.

За кілька років після польського повс­тання 1830–1831 років царський уряд позакривав францисканський і василіанський мона­стирі, а ліцей забрав до Києва. Замість поль­ської мови в усіх установах запровадили російську. На зміну Литовсь­кому ста­туту прийшло російсь­ке за­коно­давство. У результаті Креме­нець утратив риси пові­тового центру неіснуючої вже Речі По­сполитої і набув вигляду прові­нційного міста Російської імперії.

Оскільки російський уряд дозволяв євреям жити тільки в так званій „смузі осілості” на заході імперії, причому лише в містах і містечках, кількість їх у Кре­менці після деякого спаду знову зро­сла. Євреї проживали здебільшого в центральних кварталах (де зараз місь­кий парк).

Промислове підне­сення, що спостерігалося в Росії після реформ 1860–1870‑х років, мало торкнулося Кре­менця. В економіч­ному відношенні місто залиши­лося по­селенням дрібних ремісни­ків і кра­марів переважно єврейсь­кого походження. Новими прикме­тами еко­номічного життя були хіба що невелика ша­хта з видобутку бурого вугілля та заліз­ниця, яку ввели в експлуата­цію на початку 1896 року. На кінець ХІХ століття в Кременці було всього лиш 9 заводів і фабрик із річним виробництвом продукції на суму понад 1000 рублів. Сумарно на них працювали 64 робітники. Усі промислові підприємства належали євреям. Найбільшим фабрикантом був Мо­шко Цаль-Гершов Гольберг, власник сірникової фабрики, де працював 31 робі­тник. 1900 року в місті було три друкарні. Усі вони належали представникам єврей­ського середовища (Ехіль-Бер Перельмітер, Лев Шумський та Бейріш Ерліх Ґольдґгарт).

Головними заняттями єврей­ської людності міста залишалися ремесло й торгі­вля, а домі­нуючими типами господарства – реміснича майстерня й невеличка крам­ниця. 1899 року тут була 271 крам­ниця. Станом на 1900 рік ремеслом займалися 1223 душі. 754 з них (61,65%) походили з єврейської громади. Євреям належали також усі три книгарні міста.

Із закладів охорони здоровʼя та громадської опіки, крім загальноміської лікарні в Кременці були лікарня та богадільня (шпиталь) єврейської громади. З єврейського середовища походили двоє з пʼяти вільнопрактикуючих лікарів.

З освітніх закладів для євреїв на початку ХХ століття в місті були талмуд-тора, початкове чоловіче училище з ремісничим класом, яке утримувалося на кошти держави, приватне жіноче училище. Вихідці з єврейських сі­мей становили значну частину вихованців комерційного училища, яке від­крилося 1904 року.

Єврейська частина населення Кременця загалом мирно спі­віснувала з християнською, вступала з нею в інтенсивні господарські стосунки, але намагалася зберегти свою від­особленість. На цій основі напри­кінці ХІХ століття в Кременці трапилася по­дія, яка сколи­хнула широкі кола громадськості: дівчина-єврейка закохалася в хлопця-християнина, і громада забила її за біблейським звичаєм камінням. Ця трагічна подія відтворена в кар­тині „Жертва фанатизму”, яку 1899 року намалював відомий украї­нсь­кий художник Микола Пимо­ненко.

Під час Першої світової війни протягом року Кременець знахо­дився в прифрон­товій смузі. У зв’язку з бойо­вими діями перева­жну більшість на­селення на три­валий час евакуювали вглиб імпе­рії. У червні 1916 року під мі­стом була одна з вузлових ді­лянок про­ве­дення знаменитої військової опе­рації російської армії, відомої під на­звою Брусиловсь­кий прорив.

Під час подій 1917–1920 років Кременець сім разів переходив між воро­гую­чими сторонами з рук у руки. Від проголошення Центральною Ра­дою 22 січня 1918 року не­залежності України до приходу 2 червня 1919 року бі­льшо­виків місто підпо­рядкову­валося українській державній владі, але за неповні півтора року вона тричі змінила полі­тичне обличчя і персональ­ний склад.

Події 1917–1920 років урів­няли євреїв у правах із христия­нами. Під час виборів гласних міської думи, які проходили восени 1917 року, вони отри­мали понад половину мандатів. Після більшовицького перевороту в Петрограді депутатська фракція „Бунд” закликала ті­сніше обʼєднатися навколо Української Центральної Ради. У квітні наступного року вона домог­лася запрова­дження в місті восьмигодинного робочого дня. 1919 року єврей Азріль Кременецький на деякий час зайняв посаду голови міської управи.

Адміністративно в 20–30‑х роках місто становило ядро однойменної з ним ґміни – самоврядної територіальної одиниці, що охоплювала також кільканадцять так званих передмість, частина яких у минулому становила окремі села. Остаточні межі цього утворення були визначені 14 серпня 1933 року спеціальним розпорядженням міністра внутрішніх справ Польської республіки, за яким колишні передмістя Чугалі, Зеблази й Бонівка перетворили в окремі села й включили у сільську ґміну Угорськ, передмістя Підвисоке передали в сільську ґміну Бережці, а міську ґміну поповнили передмістями Сичівка, Грабівка й Туники та приміськими селами Білокриниця й Велика Андруга. У результаті цих адміністративно-територіальних змін міська ґміна Кременець включала власне місто з його вулицями й провулками та периферійні поселення сільського типу Велика Андруга, Білокриниця, Березина, Дівича, Глинянка, Грабівка, Климова, Корнії, Ляшуки 2, Липовиця 2, Макова, Моргви, Осовиця, Переліски, Плитниця 2, Сичівка й Воловиця, що трактувалися як передмістя (згадане вище передмістя Туники вважали тепер вулицею). Місто лежало в ярах і на схилах гір, а сільська периферія, за винятком передмість Велика Андруга, Білокриниця й Березина, розташованих на рівнині в долині річки Ікви, знаходилася і в ярах, і на схилах гір, і на плоскогір’ях.

Після соціально-політичної стабілізації в Кременці спостерігалося певне економічне пожвавлення. Заводи будівельних матеріалів – цегельні, вапельні, черепичні, видобуток й обробка каменю – ледве встигали за зростаючими потребами міста. Та невдовзі на зміну цьому піднесенню прийшла економічна криза, що почала вимальовуватися вже 1928 року. Зубожілі землероби перестали купувати промислову продукцію, промислові підриємства почали згортати виробництво, загострилося безробіття. З метою зайняти безробітних держава створила фундуш праці, що фінансував різні громадські роботи.

Наприкінці першої половини наступного десятиліття почалося нове економічне пожвавлення, яке тривало аж до початку Другої світової війни. У середині 1930‑х років у Кременці були три електростанції, фабрика з переробки тютюну, тартак, крейдяний завод, п’ять вапелень, дев’ять каменеломень, дев’ять цегелень, сім черепичних заводів, бетонний завод, 30 столярних і 13 слюсарних майстерень, свічковий завод, бровар, чотири моторні млини, одинадцять пекарень і 396 невеличких підприємств сфери обслуговування (їдалень, готелів, перукарень тощо). У місті були кінцева станція державної залізниці „Кам’яниця – Кременець” та поштово-телеграфне управління. Приватні автобусні лінії сполучали Кременець із містечками Шумськ і Вишневець у межах повіту та містами Дубно, Рівне й Луцьк. З фінансових інституцій тут функціонували кооперативний Купецький банк, Український банк, Комунальна каса заощадження та Каса заощадження працівників самоврядування міста Кременця. У місті було також 7 гуртовень торгівлі збіжжям, 8 гуртовень колоніальної торгівлі, 8 аптечних складів, 40 колоніальних, 20 блаватних, 9 взуттєвих крамниць, а також 113 мішаних крамниць і 290 крамниць споживчих та інших товарів.

За поточним обліком населення станом на 1 січня 1935 року 31,6% населення ґміни Кременець жили із землеробства, 22,8% – із ремесла й рукоділля, 13,4% – з торгівлі, 12,4% – з промисловості, 19,8% – з доходів від інших професій.

Правлячі кола Дру­гої Речі Поспо­литої відвели місту роль одного з ідеологічних бастіонів на „схід­них кресах”. Із цих міркувань у тра­вні 1920 року Юзеф Пілсудський видав указ про ство­рення тут потужного освітнього й культур­ного осередку під назвою Кременець­кий ліцей, який складався з низки навчальних закладів. У середині 30‑х років у Кременці були вчительська семінарія, середня рільнича школа, школа будівельних ремесел, торгова школа, три гімназії (державна ім.Чацького, комунальна міської управи і повітового відділу та приватна українська), православна духовна семінарія, чотири семикласні й одна трикласна загальноосвітні школи та школа цвічень, єврейська реміснича школа „Орт”. Єврейська громада утримувала також єврейські школи „Тарбут”.

У 1920–1930‑х роках Кременець був важливим осередком це­рковного життя, оскільки тут знаходився центр Волинської єпархії, функ­ціонували духовна семінарія і чоловічий монастир та ви­ходили кілька релігійних часо­писів.

Основними осередками націо­нального життя української час­тини населення мі­ста в міжвоєнні роки були „Просвіта” й приватна українська гім­назія. Значну час­тину учнів останньої становили діти з єврейських сімей.

За переписом населення 1921 року єврейська громада нара­ховувала 6397 осіб і ста­новила майже 40 відсотків мешканців Кременця. Пізніше в результаті зміни адміністративних меж міста частка єврейської людності дещо зменшилася. Єврейська частина населення ґміни мала своє товариство опіки над старцями, Єврейський спортивний клуб „Гасмонея”, Єврейський робітничий спортивний клуб „Ютжня”. Сіоністська організація та єврейські професійні спілки мали свої бібліотеки.

У міжвоєнні роки по­силився виїзд кременецьких євреїв за океан, що почався ще наприкі­нці ХІХ століття. Із сім’ї одного з та­ких емігрантів походить всесвітньо ві­домий музикант Ісак Стерн.

Після 1939 р. радянська влада від­крила в місті обласний учительський ін­ститут, фельдшерсько-аку­шерську школу, кілька загальноосвітніх українських і єврейських шкіл, створила певні умови для культу­рно-осві­тньої ро­боти, забезпечила населення без­платним ме­дичним обслуговуван­ням, але розпус­тила всі існуючі тут громад­ські організації, установила над усіма сфе­рами суспільного життя жорсткий ідеологічний контроль і почала по­лі­тичні реп­ресії, а тому переважна більшість населення швидко розчару­валася в більшовиках.

3 липня 1941 року Кременець за­йняли німецькі окупанти. Господарювання їх у місті почалося із розстрілу інтелігенції українського, польського і єв­рейського походження. На початку 1942 року гітлерівці створили тут гетто, в яке зігнали євреїв Кременця та навколишніх сіл. Жорс­то­кий окупаційний ре­жим породив серед мі­сцевого населення опір не­про­ханим гостям. Під час війни в місті та його околи­цях діяли чо­тири українські збройні фор­му­вання різної полі­тичної орієнтації. Кременчани єврейського похо­дження, які опинилися в гетто, теж пробували боротися і навіть підняли повстання, але воно було придушене. Улітку 1942 року фашисти вивезли мешканців гетто на окраїну міста, де на місці тиру на краю колишнього військового містечка 42‑го піхотного Якутського полку царської армії за­лишився великий рів, і розстрі­ляли. У ніч із 2 на 3 вересня 1942 року вся центральна частина мі­ста, яка була від­ведена під гетто, згоріла. 19 березня 1944 року під натиском військ 1‑го Украї­нського фронту гітле­рівці вте­кли. Понад дві тисячі кременчан приєднались до Чер­воної Ар­мії і взяли участь у розг­ромі Ні­меччини та її со­юзників.

За післявоєнні десятиліття в Кременці збудовано низку нових промис­лових під­п­риємств, найбі­льшими серед яких були цукровий завод (1965) і фабрика по ви­ро­б­ництву ватину (1980). З’явилися масиви багатоповер­хо­вих будинків. У резуль­таті інтен­сивного буді­вництва 1960–1980‑х років місто набуло сучасного вигляду. Ва­го­мими складовими обличчя Кременця були педа­гогічний ін­ститут, що постав 1950 року на основі вчительського й залишався тут аж до 1969 року, медичне училище та сільськогосподарський технікум.

Наприкінці 80‑х років ХХ століття в умовах лібералізації радянського режиму кремен­чани активно включилися в боротьбу за онов­лення суспільства. Після проголошення незалежності України процеси розпаду економічної скла­до­вої міста, зумовлені оновленням суспільства, на­були катастрофічного характеру, унаслі­док чого загострилися старі й з’явилися нові соціальні про­блеми, пере­важна більшість підприємств відчутно звузила або зовсім згорнула свою діяльність. На початку ХХІ століття в житті Кременця почало вимальо­вуватися певне пож­вавлення. Відродився старовинний бота­нічний сад, 2001 року з’явився історико-архітектур­ний заповід­ник, на основі педагогічного коледжу 2003 року виник гуманітарно-пе­даго­гі­чний інсти­тут, наприкінці 2004 року відкрився літерату­рно-ме­моріаль­ний музей Юліуша Слова­ць­кого. З року в рік зростає потік туристів.

Перша згадка, назва, характер місцевості, міське правоПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Перша згадка

Перша писемна згадка про це поселення пов’язана з битвою волинського князя Данила Романовича з військами угор­ського короля Андраша II, датується весною 1227 року.

Назва міста
Кременець (рос.: Кременец, англ.: Kremenets, польськ.: Krzemieniec, лат.: Cremenecia, ідиш: קרמניץ). Первісна назва Крємѧнєць, уперше зафіксована в літописі під 1227‑м роком, походить від давньоруського слова крємѧн, що означало кремʼяний та міцний, надійний.

Характер місцевості
Протягом віків місто лежало в розлогій долині, спрямованій із південного сходу на північ­ний захід.

Дата надання міського права
9 травня 1438 року поселення першим се­ред міст Волині отримало з рук великого князя литовського Свидриґайла привілей на магдебурзьке право, яке на схилі середніх віків було одним із важ­ливих чинників зближення Укра­їни із Західною Європою.

Герб, привілеї, адміністративна приналежність, демографічні даніПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Герб Кре́менця — офіційний геральдичний символ міста КременцяТернопільської області. Затверджений 28 квітня 1995 року рішенням сесії Кременецької міської ради.

У лазуровому полі на зеленій горі срібна напівзруйнована фортеця. У вільній частині — герб Волинський.

Хоругва

Хоругва затверджена 28 квітня 1995 р. рішенням III сесії міської ради XXII скликання. Хоругва має досить цікавий вигляд. Квадратне полотнище розділене на 4 рівновеликі квадратні поля. У верхньому на червоному фоні зображений білий лапчастий хрест – це Волинський герб. У нижньому краю на синьому фоні зображені білі ворота старої фортеці на Замковій зеленій горі. Два інші поля — жовтого кольору.

Привілеї

Польсь­кий король і великий князь литовсь­кий Сиґізмунд І Старий надав право тутешньому війту судити і „ру­сина, і ляха, і німця, і волошина, і вірменина, і жидовина, і тата­рина”.

Грамотою 1536 року Сиґізмунд І передав поселення своїй дружині Боні Сфорца д’Арагона й підтвердив йому магдебурзьке право та інші торгові пільги, в т. ч. привілей на право складу солі, а 1568 року Сиґізмунд Август підтвердив його.

1551 року єврейська громада Кременця була звільнена від сплати серебщини.

У серпні 1569 року на клопотання волинського воєводи князя Олександра Чорторийського король Сиґізмунд Авґуст надав євреям Кременця ті самі права, якими користувалися євреї Корони, і передав його громаду під юрисдикцію воєводи. Наступний монарх Стефан Баторій 1576 року звільнив рабина, кантора, си­нагогу та кладовище в Кременці від сплати так званої „protowczyzny”.

За універсалом короля Стефана Баторія 1579 р. про впорядкування торгівлі сіллю на Волині всі купці й прасоли, які возили його з жуп Руського воєводства, мали зупинятися в Кременці на вісім днів, щоб королівські уряд­ники могли закупити цю сіль за фіксованою ціною (улітку по 6, а восени, взимку й навесні – по 6,5 литов­ських грошів за кожну тисячу топок), а якщо ті не скуповували, то купці й прасоли мали право продавати її всім охочим або везти далі. Куплена урядниками сіль прода­ва­лася потім уроздріб удвічі доро­жче.

Адміністративна приналежність та територіальні зміни

До 1340 року – в межах Галицько-Волинської держави. Після її загибелі понад сорок літ Креме­нець переходив із рук у руки між Великим князівством Литовським і Польським та Угорським королівствами. 1366 р. Кременець із навколишньою округою за договором із литовсь­кими кня­зями Ґедиміновичами одержав польський король Ка­зимир ІІІ. Із 1370 року володів містом угорсь­кий король Людовік Анжуйський, а 1382 р. Ґедиміновичі повернулися назад, і волинський князь Любарт Ґедимінович закріпив його за литовськими династами.

У першій третині XV століття Кременець став центром просторої округи під назвою Кременецький повіт, на тери­торії якої тепер повні­стю або част­ково розташо­вані 23 ра­йони пʼяти облас­тей України.

1569 року в результаті Люблінсь­кої унії разом з усіма українсь­кими зем­лями, що пе­ребували під владою Литви, Кременець опини­вся в складі Польщі й увійшов до об’єднаної польсько-литовської дер­жави.

1795 року внаслідок третього поділу Речі Посполитої Кременець віді­йшов до Ро­сій­ської імперії і став центром нової округи під назвою Кременецький уїзд. Спо­ча­тку цю адміністративно-терито­рі­альну одиницю віднесли до По­дільської гу­бернії, а в результаті остаточного роз­межування передали у Во­линську.

За Ризьким миром 1921 року Кременець відійшов до Польщі.

1939 року Західна Україна відійшла до СРСР, терито­рію Кре­менець­кого повіту, яка споконвіків становила частину Во­лині, включили в новоутворену Терно­пільську область, а в січні 1940 року поділили на кілька дрібних районів. Кре­менець став центром одного з таких адміністративно-територіальних утворень.

З 3 липня 1941 року Кременець окупований німцями.

19 березня 1944 року Кременець звільнений від окупації.

З 24 серпня 1991 р. в складі незалежної України.

Демографічні дані

  • 1480 р. - 30 дворів.
  • 1552 р. - 48 єврейських садиб.
  • 1629 р. - 1224 дими.
  • 1765 р. кременецький кагал нараховував 1029 платників по­душного податку. 649 із них проживали в місті, а решта 380 – у навколишніх селах.
  • 1799 р. серед мешканців було 1378 християн і 2040 євреїв (59,7% мешканців), а серед купців – 9 християн і 24 євреї (72,7%).
  • За ревізією 1847 р. до єврей­ської громади належав уже 3791 мешканець.
  • За переписом 1897 р. єврей­ська час­тина населення на­раховувала 6539 душ (36,9% мешка­нців).
  • У 20–30‑х роках ХХ ст. місто Кременець становило ядро однойменної з ним міської ґміни – самоврядної територіальної одиниці, що охоплювала також кільканадцять так званих передмість, частина яких у минулому становила окремі села. Статистичні дані про Кременець за міжвоєнні роки стосуються власне ґміни, тобто і міста, і об’єднаної з ним сільської периферії разом.

Етнічний склад населення ґміни Кременець       

  30.09.1921 09.12.1931 01.01.1035
Українці 6915 (43,0%) 8428 (42,4%) 8869 (40,7%)
Євреї 6397 (39,8%) 7425 (36,5%) 8102 (37,2%)
Поляки 2244 (14,0%) 3108 (15,5%) 3701 (17,0%)
Росіяни 352 (2,2%) 883 (4,4%) 895 (4,1%)
Чехи 121 (0,7%) - 159 (0,7%)
Інші 39 (0,2%) 202 (1,0%) 45 (0,2%)
Усього 16068 19877 21771

З 1921 до 1935 року населення ґміни Кременець виросло на 35,5% (середньорічні темпи приросту становили 2,73%).

Конфесійний склад населення ґміни Кременець

   30.09.1921  09.12.1931  01.01.1935
Православні 7984 (49,7%) 9393 (47,3%) 9701 (44,5%)
Римо-католики 1433 (8,9%) 3037 (15,3%) 3701 (17,0%)
Греко-католики 8 - 63
Євангелісти 23 - -
Інші християни - 176 (0,9%) -
Юдеї 6616 (41,2%) 7256 (36,5%) 8102 (37,2%)
Інші віросповідання - - 204
Невіруючі 4 - -
Інші - 4 -

Населення ґміни розмовляло українською, єврейською, польською, російською мовами. На передмістях панувала українська, а в центрі міста переважала єврейська. У польській і російській мовах відчувався помітний вплив українського середовища.

За переписом 1931 року 73,5% населення ґміни Кременець у віці 10 і більше років уміли читати й писати, 0,9% – тільки читати, а решта 25,4% (4107 душ) були неграмотні.

ХронологіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

  • 1227 р. - перша писемна згадка про поселення, пов’язана з битвою волинського князя Данила Романовича з військами угор­ського короля Андраша II
  • 1241 р. - Кременець першим у Європі вистояв перед монгольсь­кими ордами
  • 1254 р. – війна з номадами, ві­дома з літопису як Крем’янецька війна Куремси
  • 1259 р. – завоювання Кременця ордами монгольського полководця Бурондая, демонтаж обо­ронних споруд
  • 1366 р. перехід Кременця із навколишньою округою за договором із литовсь­кими кня­зями Ґедиміновичами польському королю Ка­зимиру ІІІ
  • 1370 р. – перехід Кременця до угорсь­кого короля Людовіка Анжуйського
  • 1382 р. повернення Кременця Ґедиміновичам
  • Друга половина XIV – перша третина XVI с.- будівництво Кременецького Замку
  • 1410 р. – участь кре­менчан у вирішаль­ній для слов’янських і прибалтій­ських народів битві з німецьким рица­рями під Ґрюнвальдом
  • Початок XV ст. - пере­бування в Кременці великого князя ли­товського Вітовта
  • 1410-1418 рр. – ув’язнення у підземеллях тутешнього замку Вітовтого супер­ника Свидриґайла Ольґердовича
  • Перша половина XV ст. – заснування єврейської громади міста
  • 1495 р. - вигнання іудеїв з міста
  • 1503 р. - повернення іудеїв в місто
  • 1525 р. – заснування Спаського монастиря
  • 1536–1556 рр. - воло­діння містом дружиною польсь­кого короля і великого князя литовсь­кого Сиґізмунда І Старого італійкою Боною Сфорца д’Арагона
  • Кінець першої третини XVI ст. – заснуання Троїцької церкви
  • 1538 р. - заснування католицького парафіяльного костелу, при якому Бона зфундувала латинську школу
  • Середина XVI ст. – заснування Миколаївського собору
  • 1563 р. – заснування Воскресенської церкви
  • 1606 р. – заснування католицького мона­стиря ордену францисканців
  • 1633 р. – заснування православного Бого­явленського мо­настиря
  • 1635 р. – участь Кременецького кагалу у зʼїзді у Вишниці
  • 1648 р. – Кременецький замок був здобутий перший і останній раз козацькими полками
  • Друга половина XVII ст. – заснування Чесно­хрестської церкви
  • 1692 р. – перехід циві­льних установ в діловодстві на польську мову
  • 1702 р. - засновання Єзуїтського колегіуму
  • Початок XVIII ст. – перехід право­славних громад до унії з Римом
  • 40‑і рр. XVIII ст. – заснування Реформатського монастиря
  • 1762-1791 рр. – перебування в Кре­менці Тринітарського монастиря
  • Кінець XVIII ст. - будівництво синагоги
  • 1805 р. - в місті відкрито Волинську гімназію
  • 01 жовтня 1805 р. - від­криття Волинської гімназії
  • 17 липня 1807 р. – відкриття школи практичних механіків
  • 27 липня 1807 р. - відкриття школи земле­мірів
  • 1807 р. - закладе­ння ботанічного саду
  • 1810 р.  - при гім­назії відкривається дру­карня
  • 1817 р. – відкриття варшавським книговидавцем єврейського походження Натаном Ґлюксберґом книгарні, а 1819 р. – друкарні
  • 04 грудня 1818 р. - реоргані­зація Кременецької Волинської гімназії в одноймен­ний ліцей
  • Перша третина XIX cт. - місто стає найбільшим на Право­бережній Україні центром світської освіти
  • 1832 р. – заснування православного Миколаївського собору
  • 1836 р. – переїзд до Кременця Волинської духовної семінарії
  • 1838 р. – переведення в Кременець чоловічого духовного училища
  • 1840 р. - відкриття Преображенської церкви
  • 1844 р. - ліквідація кагалу
  • 1854–1857 рр. – заснування костелу ім.св.Станіслава
  • Друга половина 1860‑х рр. перебування в Кременці редакції тижневика „Волын­ские епархиальные ведомости”, який зіграв помітну роль у розви­тку краєзнавчого руху на Волині
  • 1881 р. – відкриття Волинського єпархіального жіночого училища
  • Кінець XIX ст. - на околиці Кременця почали освоювати поклади бу­рого вугілля
  • 1896 р. - введення в експлуата­цію заліз­ниці до міста
  • 1896–1897 рр. - будівництво Олександро-Невської, нині в ім’я пре­святої Трійці церкви
  • 1904 р. - від­криття комерційного училища
  • 1902–1905 рр. – заснуання церкви в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці
  • 1919 р. - відкриття Кременецької духовної семінарії
  • 27 тра­вня 1920 р. - ство­рення відповідно до указу Юзефа Пілсудського Кременець­кого ліцею
  • 14 серпня 1933 р. – визначення остаточних меж міста спеціальним розпорядженням міністра внутрішніх справ Польської республіки
  • 1937 р. - від­криття Музею Кременецької землі ім.доктора Віллібальда Бессера, нині Кременецького краєзнав­чого музею
  • 1938 р. виникнення Волинського наукового інституту
  • 1939-1940 рр. – відкриття радянською владою обласного учительського ін­ституту, фельдшерсько-аку­шерської школи, загальноосвітніх українських і єврейських шкіл, розпуск всіх громад­ських організацій
  • 3 липня 1941 р. – окупація німцями
  • Початок 1942 р. - створення гетто, в яке зігнали євреїв Кременця та навколишніх сіл
  • Літо 1942 р. - розстрі­л фашистами мешканців гетто
  • 2-3 вересня 1942 р. - знищення центральної частини міста пожежею
  • 19 березня 1944 р. - звільнення міста від фашистів
  • 1950 р. – заснування на основі вчительського педа­гогічного ін­ституту
  • 1959 р. – ліквідація православного Бого­явленського мо­настиря
  • 1965 р. - будівництво цукрового заводу
  • 1980 р. - будівництво фабрики з ви­ро­б­ництва ватину
  • 1990 р. – відновлення православного Бого­явленського мо­настиря як пра­вославного жіночого монастиря Тернопільської єпархії Української православної цер­кви
  • 2001 р. – заснування історико-архітектур­ного заповід­ника
  • 2003 р. – заснування на основі педагогічного коледжу гуманітарно-пе­даго­гі­чного інсти­туту
  • 2004 р. - відкриття літерату­рно-ме­моріаль­ного музею Юліуша Слова­ць­кого
  • Початок ХХІ ст. - відродження старовинного бота­нічного саду

АрхеологіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Палеолітична стоянка „Куличівка” на схилі однойменної гори на північно-захід­ній околиці міста. Відкрита 1937 року Олександром Цинкаловським. Досліджува­лася з 1968 до 1989 року археологічною експедицією під керівництвом львівського археолога Володимира Савича. Памʼятка має три шари верхнього палеоліту й два шари залізної доби. Палеолітичні матеріали датуються радіовуглецевим методом у межах 29–8 тис. років до нашої ери. Під час розкопок виявлено залишки жител і во­гнищ, кістки плейстоценових тварин та понад 500 тисяч оброблених кременів, у тому числі велику кількість різноманітних знарядь праці. За кількістю знахідок сто­янка „Куличівка” посідає серед палеолітичних памʼяток Східної Європи перше місце. Матеріали зберігаються в Тернопільському і Кременецькому краєзнавчих музеях.

Городище X–XIII століть на Замковій горі посеред міста. У 1940‑х роках дослі­джувалося місцевим археологом Михайлом Островським, а в 1970‑х – експе­дицією під керівництвом київського історика архітектури Євгенії Пламеницької. Матеріали зберігаються в Кременецькому краєзнавчому музеї та в Кременецько-По­чаївському державному історико-архітектурному заповіднику.

Релігійні інституціїПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Православні та унійні

Спаський монастир 1525 року належав українському шляхетському роду Бого­витинів, у середині XVI століття перебував уже в запустінні, у 1617–1636 роках зга­дується в документах як унійний монастир Володимирської єпархії. У другій поло­вині XVII ст. цей осередок релігійного життя припинив існування. Монастир знаходився на горі Черча, назва якої в минулому мала форму Чернча тобто Чернеча.

Богоявленський монастир виник 1633 року на пів­денно-західному краю ринкової площі за привілеєм короля Владислава IV, який виклопотали шляхтичі Лаврентій Дре­винський і Данило Єло-Малинський. За „благословенною грамо­тою” київського митрополита Петра Могили 1636 року, він підпорядковувався все­ленському патріархові та його екзарху київському митрополитові. При монастирі ді­яли братство, школа, яка працювала за навчальним планом Києво-Могилянської ко­легії, друкарня й шпиталь.
У першій чверті XVIII ст. монастир визнав унію православної церкви з Ри­мом і ввійшов у чин св.Василія Великого. 1807 р. за указом імператора Олексан­дра I василіани відступили свою садибу Волинській гімназії і переселилися в пере­дані їм споруди Кременецького реформатського монастиря. 1839 р. внаслідок ос­таточної ліквідації підвладних Росії на українських землях унійних церков василіан­ський осередок чернечого життя припинив існування.
1865 р. в Кременці знову зʼявився православний чоловічий Богоявленський монастир. У ньому знаходилася резиденція одного з вікаріїв Волинської єпархії (1873–1922, 1924–1934 з перервами), який спочатку титулувався Острозьким, а з 1902 року – Кременецьким єпископом правлячого Волинського і Кременецького архієпископа (1922–1923, 1934–1941), глави так званої Автономної православної це­ркви на Україні (1941–1943). 1953 р. цей осередок чернечого життя реорганізу­вали в жіночий монастир, а 1959 р. ліквідували. 1990 р. він відновився як пра­вославний жіночий монастир Тернопільської єпархії Української православної цер­кви.

Михайлівська церква згадана в описах Кременецького замку 1548 і 1552 р., знаходилася на його подвірʼї зразу за вʼїзною брамою. Цей храм зʼявився, імовірно, після ревізії замку 1545 р., в акті якої ще не згадується. Наступна доля його неві­дома. 1669 р. шляхта Волинського воєводства просила в короля Міхала Корибута дозволу відновити його, але до реалізації цього наміру не дійшло.

Миколаївський собор відомий як православний храм від середини XVI ст. Зокрема, в книзі Кременецького замку 1553 р. згаданий „священик у святого Ни­коли”. Никольська церква знаходилася на Жидівській вулиці (тепер ім.Тараса Шев­ченка) по сусідству з ринком. Не раз, очевидно, перебудована, вона простояла тут кілька століть. Після пожежі, яка влітку 1802 р. знищила цей храм, російська влада виділила парафії трапезну залу ва­силіанського Богоявленського монастиря. 1803 р. Миколаївська церква стала соборною і перетворилася в голо­вний храм Креме­нця. 1832 р. царський уряд передав парафії старовинні споруди за­критого ним францисканського монастиря. Храм діє до наших днів.

Воскресенська церква згадана вперше в акті волочної поміри 1563 р. Знахо­дилася в середмісті по сусідству з Никольською церквою. 1638 р. королівські ко­місари передали храм тій частині християн, яка визнала унію з Римом. 1648 р. храм припинив існування. В одному з документів 1712 р. фігурує вже тільки цви­нтар колишньої Воскресенської церкви. Тривалий час про давній храм нагадувала Воскресенська вулиця, яку в 1920‑х роках перейменували в Базарну.

Пречистенська церква (ім.Різдва Пресвятої Богородиці) знаходилася на пів­денному передмісті Кременця, яке з XVIII ст. має назву Туники. Уперше зга­дана в акті волочної поміри 1563 р. На початку XVIII ст. парафія визнала унію, а 1795 р. повернулася до православʼя і функціонує до наших днів. 1938 р. замість старої деревʼяної церкви збудували великий цегляний храм.

Пʼятницька церква – православний храм св.Параскеви Пʼятниці під горою Чер­чою на передмісті Запоточчя, уперше згаданий в акті волочної поміри 1563 р. 1638 р. королівська комісія, що ділила кременецькі храми між православними та прихильниками унії, залишила церкву православним і дозволила парафіянам пере­нести її на інше місце. У другій половині XVII ст. замість старого храму зʼявилася Чеснохрестська церква на краю Дубенської вулиці.

Чесно­хрестська церква зʼявилася в другій половині XVII ст. замість цер­кви Параскеви Пʼятниці як православний храм передмістя Запоточчя. Десь на поча­тку XVIII ст. парафія стала унійною, а після третього поділу Речі Посполитої повернулася до православʼя. Наприкінці 1950‑х років храм за­крили. 1990 р. в ньому відновилися богослужіння. Нині парафія належить до Тернопільсько-Кременецької єпархії Української православної церкви Київського патріархату.

Троїцька церква існувала в Кременці щонайменше з кінця першої третини XVI ст. За актом волочної поміри 1563 р. наприкінці Запотоцької вулиці на Ви­шневецькому передмісті за троїцьким попом числилися вільні від поземельного по­датку пляц площею 3 прути, зайнятий, очевидно, храмом, і суміжні з ним 15 прутів городу. 18 лютого 1636 р. королівська комісія передала храм тим кремен­чанам, що належали до унійної церкви.

Церква св.Духа зʼявилася в другій чверті XVII ст. на західному краю ринку на кошти князів Юрія Збаразького і Януша Вишне­вецького як унійний храм. Під час повстання під проводом Богдана Хмельницького вона припинила діяльність. 1702 р. кременецький староста Януш-Антоній Вишневецький передав руїни церкви монахам ордену єзуїтів. Пізніше тут збудували єзуїтський колегіум.

Преображенська церква відкрилася 1840 р. в колишньому костелі єзуїтсь­кого колегіуму як ка­федральний со­бор Волинської єпархії, 1841 р. унаслідок пе­реїзду архієрея в губернське місто Житомир перетворилася в церкву духовної семі­нарії, 1902 р. у звʼязку з переміщенням семінарії в Житомир стала церквою жіно­чого єпархіального училища. 1921 р., коли в старовин­них єзуїтських корпусах почав облаштовува­тися новий Кременецький ліцей, храм знову став католицьким косте­лом, а 1940 р. повторно був закритий. Тривалий час споруда пустувала, а 1990 р. її заново освя­тили в Преображенську церкву.

Полкова церква. У 1860‑х роках у Кременці з’явився 42‑й піхотний Якут­ський полк російсь­кої армії. Наприкінці століття на придбаній у мешканців приміського села Підлі­сці землі він збудував собі власними силами військове містечко. У 1902–1905 роках тут зʼявилася велика мурована церква імені св.Інокентія Іркут­сь­кого, що вважався небесним покровителем полку. 1919 р. храм освя­тили ще раз – на цей раз в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. У 1920‑х роках на церкву заявили претензії поль­ські військові, які роз­глядали її як частину майна збройних сил Російсь­кої імперії, але православне насе­лення міста відстояло храм. 1961 р. храм закрили, а 1990 р. він відновив свою діяьність. Нині парафія належить до Тернопільської єпархії Української православної церкви.

Волинська духовна семінарія відкрилася 1796 р. в місті Острозі, 1825 р. перемістилася в містечко Ганнопіль, а 1836 р. – у корпуси, які залишилися в Кременці після Волинського ліцею. З другої половини 1860‑х років при навчаль­ному закладі була редакція тижневика „Волын­ские епархиальные ведомости”, який зіграв помітну роль у розви­тку краєзнавчого руху на Волині. 1902 р. навчальний за­клад пере­вели в місто Житомир.

Кременецька духовна семінарія відкрилася 1919 р. зусиллями вікарного Кременецького єпископа Діонісія (Валединського) на основі Холмської духовної семінарії, яка зупинилася в місті на шляху з Ростова на Дону, де перебувала під час світової війни в біженцях. З 1927 р. була перетворена з церковного в державний навчальний заклад. Здебільшого випускники семінарії ставали парафіяльними свя­щениками або продовжували навчання на богословському факультеті Варшавсь­кого університету. З приходом восени 1939 р. більшовиків навчальний заклад припинив існування.

Кременецьке чоловіче духовне училище – нижчий духовний навчальний за­клад, розрахований на вихідців із сімей церковного причту. 1817 р. був виділений із Волинської духовної семінарії. Спочатку знаходився в місті Острозі, 1825 р. був переведений у містечко Ганнопіль, а 1838 р. - в одну із споруд колишнього Во­линського ліцею в місті Кременці. Вступники повинні були вміти читати й писати, знати чотири арифметичні дії, молитви та заповіді. Навчальний план передбачав ви­вчення російської, церковнословʼянської, грецької і латинської мов, священної і світської історії, природознавства, географії, арифметики, богослужіння, церковного співу та чистописання. Навчання тривало чотири роки. Випускники продовжували навчання в духовних семінаріях або ставали церковними причетниками та вчите­лями початкових шкіл. Під час першої світової війни навчальний заклад виїхав у бі­женці. Наприкінці революції відновив свою діяльність, а 1921 р. був переміщений у село Дермань, а 1925 р. припинив існування.

Волинське єпархіальне жіноче училище – навчальний заклад для дівчат із сімей православного духовенства Волині, відкритий 1881 р. вікарним Острозьким єписко­пом Віталієм (Гречулевичем), резиденція якого знаходилася в Кременці (на памʼять про засновника пізніше училище називали Віталіївським). З 1902 р. навчальний заклад займав споруди колишього єзуїтського колегіму, що звільнилися внаслідок переїзду духовної семінарії з Кременця в Житомир. Спочатку курс навчання тривав шість років, а на початку XX ст. відкрили сьомий клас, який мав педагогічне спрямування. Випускниці отримували звання домашніх учительок та вчительок цер­ковнопарафіяльних шкіл. 1915 р. училище припи­нило діяльність, оскільки Кре­менець опинився в прифронтовій смузі. Згодом була спроба відновити його, та оскі­льки 1921 р. навчальні корпуси зайняв новостворений Кременецький ліцей, реалі­зувати цей намір не вдалося.

Католицькі

Францисканський монастир виник у Кременці 1606 р. унаслідок передачі луцьким біскупом Марцином Шишковським фундованого в Кременці королевою Боною деревʼяного парафіяльного костела ченцям ордену Франциска Асізького. На кошти меценатів із місцевої українсь­кої шляхти, що почала вже окатоличуватися, нові господарі збудували собі з цегли новий костел і двоповер­ховий чернечий кор­пус. На початку повстання під проводом Богдана Хмель­ницького францисканський монастир був розгромле­ний, а коли боротьба трохи вщу­хла, відновив свою діяль­ність. На початку ХІХ ст. францисканці володіли приміським селом Бонівка, яке оса­дили на наданих ще Боною ґрунтах. Парафія, яку вони обслугову­вали, охоп­лювала католи­ків Кременця та бли­зько чотирьох десятків навколишніх сіл у радіусі понад 30 кілометрів. 1832 р. царський уряд закрив цей осередок чернечого життя, а його споруди передав православній церкві під Миколаївський собор.

Єзуїтський колегіум заснований 1702 р. з ініціативи кременецького старости князя Януша-Антонія Вишневецького як невеличка місія Львівського колегіуму, 1711 р. цей осередок отримав статус резиденції і перейшов у підпорядкування Луцького колегіуму, бли­зько 1715 р. був переда­ний аналогічному закладові в Ос­трозі, 1750 р. став окремим колегіумом. У 1731–1753 роках на кошти князів Вишневецьких та деяких інших осіб архітектор Павел Ґіжицький спорудив грандіо­зний монастирський комплекс, що складався з костелу ім.св.Духа, св.Ігнатія Лой­оли й св.Станіслава Костки та двох прилеглих до нього корпусів. З 1754 р. єзуїти заклали першу в місті аптеку. 1773 р. колегіум припинив існування. Залишені ним споруди й маєтки отримала Едукаційна комісія Речі Посполитої, яка відкрила тут воєводську середню школу.

Реформатський монастир зʼявився в 40‑х роках XVIII ст. 1807 р. за указом імператора Олек­сандра І монахів-реформатів переселили в монастир того самого ордену в селі Великі Дедеркали, а звільнені ними в Кременці територію і споруди передали ченцям-василіанам унійного Богоявленського монастиря.

Тринітарський монастир, заснований Францискою Блендовською в містечку Шумбар (тепер однойменне село Шумського району Тернопільської обла­сті), 1762 р. був перенесений у садибу шляхтича Феліциана Джевецького в Кре­менці, 1791 р. – назад у Шумбар, а 1832 ліквідований російським урядом. Про пе­ребування в місті свого часу цього релігійного осередку тривалий час нагадувала Тринітарська вулиця, яка з приходом восени 1939 р. більшовиків отримала іншу назву (нині вул.ім.Михайла Драгоманова).

Парафіяльний костел. 1538 р. королева Бона зфундувала в центрі міста біля підніжжя Замкової гори на східному краю ринкової площі парафіяльний костел Успіння Діви Марії. 1606 р. при храмі поселилися монахи францискансь­кого ордену. 1832 р. російський уряд ліквідував цей осередок релігійного життя. Тривалий час католицька громада збиралася на богослужіння в невеличкій каплиці, яку облаштувала в одному з будинків на Садовій вулиці (тепер вул.ім.Юліуша Словацького), а в 1854–1857 роках збудувала собі новий костел ім.св.Станіслава, частину кош­тів на який виді­лив царський уряд, що за правління імператора Олекса­ндра II став ліберальнішим. З того часу храм ніколи не закривався владою.

Іудейські
Синагога. За актом волочної поміри 1563 р. наприкінці Жидівської вулиці (тепер ім.Шевченка) був пляц „доктора Смуйла” (1,5 прута), а на паралельній із нею вулиці Середній – два шкільні пляци (2 та 1,25 прута) та пляци „доктора жида” (4,5 прута), єврейського шпиталю (2 прути) і „Юська школьника” (1,25 прута). На одній із цих ділянок землі знаходився, очеви­дно, іудейський храм.

За так званим геометричним інструктажем 1783 р., який містить повний пере­лік усіх ділянок землі на плані міста, наприкінці Жидівської або Дубенської вулиці знаходилася жидівська школа із забудовою, садиба якої займала 182 прути 47 пру­тиків землі. Десь наприкінці XVIII ст. тут збудували муровану синагогу в стилі класицизму, яка простояла до Другої світової війни. На початку осені 1942 р. цей храм був дотла знищений пожежею.

Крім синагоги на початку ХХ ст. в місті було кілька інших спо­руд релігійно-просвітницького характеру, але ідентифікувати вдалося тільки одну з них, яка використовується зараз під автовокзал.

Старовинні цвинтарі

П’ятницький цвинтар або Пʼятенка – одне з найдавніших кладовищ Кременця, від якого на пагорбі під го­рою Черчою уціліло кілька десятків старо­винних камʼяних хрестів. У минулому належав до парафії церкви вели­комучениці Параскеви П’ятниці на передмісті Запоточчя.

Монастирський цвинтар знаходиться на схилі однієї з гір, що оточують місто, по сусідству з Богоявленським монастирем. На згадку про монахів-васи­ліан це кла­довище інколи називають Базилян­ським. Виник наприкінці XVIII ст. як загально­міське кладовище. Тут поховані ви­кладачі Во­линського ліцею, у тому числі знаме­нитий ботанік Віллібальд Бес­сер (1784–1842), російський придворний худож­ник і професор Віленського університету відомий Йозеф За­ундерс (1773–1853), воїни Української Народної Республіки, які загинули в Кременці 1919 р., червоноар­мійці, що полягли в боях за місто в березні 1944 р. Посеред цвинтаря стоїть не­величкий храм, побудований десь наприкінці XVIII ст. як каплиця реформат­ського монастиря, а згодом освячений у православну церкву.

Туницький цвинтар закладений 1791 р. при Пречистенській церкві на перед­місті Туники. Зразу за входом на його територію в склепі родини Янушев­ських, який завершується ошатним надгроб­ком із рожевого піща­ника в стилі ампір, спочи­ває Саломея з Яну­шевських Бекю, мати письменника Юліуша Словацького. За кі­лька метрів могила відо­мого у свій час художника-портретиста Юзефа Пічмана (1758–1834), вихідця з Німеччини, який з 1806 року жив у Кременці й працював тут учителем малювання.

Польський цвинтар закладений 1890 р. на північному схилі гори Воловиці як кладовище католицької громади Кременця.

Старовинний військовий цвинтар. На полі між цукровим заводом та річкою Іквою на виїзді з Кременця на Королівський міст за яки­хось сто метрів управо від до­роги до наших днів збереглися залишки цвинтаря ХІХ ст., який належав кремене­ць­кому гарнізонові російської армії. Тут поховані також воїни, які полягли влітку 1916 р. під час військової операції, відомої під назвою Бруси­ловський прорив.

Калантир – військовий цвинтар, закла­дений 1891 р. під Дівичими горами, на якому ховали військовослужбовів царських полків, що стояли в місті та в селі Біло­криниця, а згодом польських військових. На кошти ко­мандира 42‑го Якут­ського пі­хотного полку Митрофана Барщева в 1896–1897 роках тут побудували невеличку Олександро-Невську церкву, яку згодом пересвятили в ім’я Усі­кновення чесної глави Іоанна Хрести­теля. Після тривалого запустіння 1993 р. храм заново освя­тили в ім’я пре­святої Трійці.

Окописько – єврейський цвинтар на схилі однієї з гір, що нависають над містом, оточений мурованою огорожею. Уперше згаданий в акті волочної поміри 1563 р. як Жидівське кладовище на передмісті Запоточчя площею два прути. До наших днів тут збереглося кілька тисяч мацев, найдавніші з яких датуються XVI ст.

Світські інституціїПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Органи міського самоврядуванняТривалий час єврейська частина населення Кременця становила окрему громаду на чолі зі своїм виборним органом, що як і сама громада, мав назву кагал, а в результаті ліквідації останнього 1844 р. перейшла в підпорядкування загальноміського самоврядування.

Унаслідок міської реформи 1870 р. головним органом самоврядування стала міська дума з тридцяти гласних, яка обиралася фізичними та юридичними особами, що платили міські податки, а відтак мали виборчі права, строком на чотири роки. Пізніше у неї входили ще голова уїздної земської управи та депутат від духовенства. Виконавчим органом думи була вибрана нею міська управа, що складалася спочатку з голови, двох членів і секретаря, а під час революції поповнилася ще двома членами. Дума та управа відали міськими капіталами та майном міста, займалися благоустроєм, забезпеченням продовольчими продуктами, опікою над бідними, освітою, місцевою промисловістю і торгівлею, протипожежною безпекою тощо. Для керівництва окремими галузями господарства створювалися окремі комісії.

Спочатку євреї разом з іншими нехристиянами могли претендувати на третину мандатів думи, а положенням 1892 р. були усунуті з виборчого процесу. Натомість губернське присутствіє в міських справах призначало з них гласних, що становили не вище десятої частини складу. У думу, сформовану напередодні Першої світової війни, входили тільки два представники єврейської частини міщан – купці Ізраїль Моргуліс та Михайло Шумський. Весною 1917 р. за розпорядженням губернського комісара з метою демократизації думи в неї включили 12 нових гласних, половину яких вибрала Рада єврейської громади. Улітку ввели ще 18 гласних, 11 з яких теж походили з єврейського середовища (3 представники Спілки торгово-промисловців, 2 представники Ради Кременецької єврейської громади і 6 представників організацій кременецьких робітників). За результатами місцевих виборів, проведених восени 1917 р., сформували новий склад думи в кількості 32 гласних, 19 з яких (59,37% складу) репрезентували єврейську громаду. У нову управу восени 1917 р. увійшли три представники єврейської громади: Михайло Давидович Шумський, Веніамін Арійович Ландесберґ та Ісаак Янкелевич Кременецький. 1919 р. єврей Азріль Кременецький деякий час займав посаду голови управи.

Після переходу міста під владу Польщі воно становило окрему ґміну. За Міським уставом Генерального комісара Східних земель 1919 р. її мали очолювати виборна міська рада та підпорядкована їй управа на чолі з бурмистром, але тривалий час замість ради в Кременці функціонував так званий міський господарський комітет із десяти осіб, що мав тільки дорадчий характер. Міська рада була сформована аж 1927 р. Під час виборів ґміна ділилася на 7 округів, кожен з яких обирав по чотири особи. На початку 1930‑х років у міську раду входили 24 радні, віце-бурмистр, бурмистр і 3 лавники. Бурмістр, його заступник і лавники становили міську управу – виконавчий орган міської ради, який частіше називали магістратом.

За результатами виборів 1934 р. польську частину населення ґміни Кременець в органах місцевого самоврядування репрезентували бурмистр, 1 лавник і 9 радних (38%), українську – заступник бурмистра і теж 1 лавник та 9 радних (38%), а єврейську – 1 лавник і 6 радних (24%). Міська рада формувала 8 експертних комісій, кожна з яких займалася одним із сегментів життя ґміни. Бурмистр, який очолював раду, управу та шість із восьми комісій і мав право відхилити будь-яке рішення, був ключовою фігурою міського самоврядування. При такому розкладі сил євреї, що становили другу за чисельністю (після українців) етнічну групу, мало впливали на рішення органів місцевого самоврядування.

З приходом восени 1939 р. більшовиків у місті була запроваджена радянська модель влади, яка передбачала декларативно виборну міську раду та сформований нею виконавчий комітет. Персональний склад цих органів влади, які діяли до приходу влітку 1941 р. німецьких окупантів, поки що не вивчений.

Видзялова школа Едукаційної комісії. Невдовзі після розпуску 1773 р. папою римським ордену єзуїтів усі маєтки й навчальні корпуси, які за­лишилися в Кременці після належного йому в минулому колегіуму перейшли у ві­дання т. зв. Едукаційної комісії, і невдовзі вона відкрила тут першу на Волині світ­ську середню школу, яка проіснувала аж до появи восени 1805 р. Волинської гімназії.

Волинський ліцей. 1 жовтня 1805 р. зусиллями відомих учених і громадських діячів Тадеуша Чацького та Гуго Коллон­тая від­крилася Волинська гімназія, що діяла за окремим статутом, який був затверджений 29 ли­пня того самого року імператором Олександром І. За указом імператора від 4 грудня 1818 р. вона перетворювалася у Волинський ліцей – освіт­ній заклад напіввищого типу з правом присвоювати своїм випускникам учені ступені дійсного студента й кан­дидата наук, але реоргані­зація обме­жилася перейменуванням, оскільки до затвердження нового статуту не дійшло, і структура та навчальний план залишилися без змін. Складо­вими гімназії та ліцею були школа практичних механіків і школа земле­мірів, відкриті за указами імператора від 17 і 27 липня 1807 р. Спочатку навчальний заклад входив до Віленського, із січня 1831 – до Харківського, а з гру­дня 1832 – до Київського навчального округу.

На чолі гімназії і ліцею стояв директор, який признача­вся керівництвом Віленського університету і за­твер­джувався міністром на­родної освіти. Він відпові­дав за орга­нізаційні справи, ро­боту вчителів і використання кош­тів, а також здійс­нював керівництво всіма школами Волинсь­кої, Поділь­ської і Київ­ської губерній. Заступником ди­ректора з навчально-виховної роботи був пре­фект.

Навчальний заклад існував на дотації уряду, які виділялися з т. зв. едукаційного фундушу, що формувався з прибутків від колишніх єзуїтських маєтків, доходи від переданого йому на вічність колишнього Кременецького староства та пожертвування при­ватних осіб.

З часу появи гімназія займала споруди єзуїт­ського колегіуму, а 1807 р. додатково отримала від Олександра І територію і чернечий корпус розташова­ного по сусідству з нею унійного Богоявленсь­кого монастиря.

Навчальний заклад мав велику бібліотеку, ботанічний сад, астрономі­чну об­серваторію, ме­теорологічну станцію та фізичний, зоологічний, мінералогіч­ний і ну­мізматичний кабінети. Бібліо­тека на кінець існування ліцею нарахову­вала 24379 праць у 34378 томах. Ос­нову її становила книгозбі­рня ко­роля Станіслава Августа. 1810 р. при гім­назії з’явилася дру­карня. Де­який час це підприємство орендував Алоїз Осінський, а 1818 р. набув відо­мий варшавсь­кий видавець Натан Глюксберг. За два десятиліття з друка­рні вийшло по­над 140 ви­дань.

Гімназія і ліцей мали двоступеневу організа­ційну структуру. Нижчий рівень ста­новили чотири однорічні „класи”, які відповідали рівневі повітових шкіл, а вищий – три дворічні „курси”, проміжні між середньою школою та універ­сите­том. Повний курс навчання тривав десять ро­ків. Про­грама мала зага­льноос­вітній характер. Навчальні предмети по­ділялися на обов’язкові та факульта­тивні. Російська мова та історія Росії викладалися російською, а решта дисциплін – польською мовою.

Навчальний заклад був розрахований переважно на дітей дворянства Волині і Поділля, яке по­ходило з колишньої польської або полонізованої української шляхти, але тут навчалися також діти міщан, духовенства, окремі вихідці з єврейсь­ких ро­дин. Першого навчального року в гімназії на­раховувалося 280 учнів, пізніше чисе­льність учнівського колективу доходила майже до семисот осіб.

Навчання в гімназії, а пізніше в ліцеї було безплатним. Виня­ток становили тільки предмети, що входили до циклу фізичного та естетичного ви­хо­вання (верхова їзда, танці, фехту­вання, музика, малювання тощо).

Улітку 1833 р. навчальний заклад перевезли з Креме­нця в Київ, 8 (20) листопада Микола І видав указ про перетворення його в Універ­ситет св. Володимира. Університет успадкував усі пожертву­вання дворянства Правобережної України на гімназію і ліцей у Кременці, колишнє Кременецьке староство, кошти, виручені за продаж споруд, які зали­шилися в Кре­менці, кабінети, лабораторії, бібліотеку, бота­нічний сад, частину насаджень якого теж перевезли в Київ. Колишні викладачі ліцею очолили переважну більшість університетсь­ких кафедр.

Із вихованців гімназії і ліцею найбільше ві­домі польські пись­менники Юзеф Ко­же­ньовський, Ан­тоній Маль­чевський, Тимко Па­дура, Кароль Сенкевич, Тимон За­боров­ський, Томаш Олізаровсь­кий і Станіслав Вор­цель та скульптор Оскар Сосновський.

Комерційне училище відкрилося в Кременці 1904 р. й проіснувало до Першої світової війни. Почесними опікунами навчального закладу були кременецькі купці єврейського походження Михайло Давидович Шумський та Ізраїль Пилипович Моргуліс, одним із законовчителів був рабин Борис Ізраїлович Кунин, а лікарем – Меййєр Абельович Литвак. Значну частину учнів становили вихідці з єврейських сімей.

Кременецький ліцей. У 20–30‑х роках ХХ ст. під назвою Кременецький ліцей діяв крупний навчальний, культурно-просвітницький та гос­подарський осередок ком­плексного характеру, який становив у міжвоєнній Польщі окремий шкільний округ і безпосередньо підпо­рядковувався міністерству віровизнань і народної освіти. За­снований за указом Юзефа Пілсудського від 27 травня 1920 р. з метою сприяти інтеграції Волині в склад Польщі, він трактувався владою й громадськістю як спад­коємець традицій гімназії і ліцею першої третини ХІХ ст. Керівник навчального закладу спочатку назива­вся візитатором, а з 1934 р. – куратором. У ліцей входили вчительська семінарія (1921–1932), педагогіум (середній спеціальний навчальний заклад, який давав педагогічну освіту (1935–1939), гімназія, навчальні заклади сіль­ськогосподарського і ремісничо-промисло­вого характеру, кілька дошкільних дитя­чих закладів, так звані народні уні­верситети для дітей заможних селян. 1937 року тут від­крився Музей Кременецької землі ім.доктора Віллібальда Бессера, покликаний вивчати і пропагувати природу та істо­ричну й культурну спадщину міста Кре­менця і його околиць (нині Кременецький краєзнав­чий музей). 1938 р. при ліцеї виник Волинський науковий інститут, завдання якого - всебічне дослідження регіону. У навчальному закладі працювали відо­мий польський художник Владислав Ґа­лімський та фотохудожники Станіслав Схей­баль і Ген­рик Герма­нович. У 1930‑х роказ при ліцеї постійно діяли літні курси вчите­лів малювання і музики та сільських активістів. Тут видавалися журнали „Życie Liceum Krzemienieckiego”, „Życie Krzemienieckie”, „Sprawy Pedagogiczne”, „Nasz Widnokręg”. Усі видатки навчального закладу покривалися прибутками від господарської діяльності. На виконання своїх завдань він отримав земельні ділянки й споруди в місті Кременці, що належали в мину­лому Волинському ліцею, так звані фун­душеві маєтки в селах Білокри­ниця й Лідихів, лісові масиви загальною площею бли­зько 38 тис. га. У господарство входили 8 фільварків у селах Кременецького і Ду­бенського повітів Волинського воєводства, низка підприємств деревообробної, буді­вельної і харчової промисловості, електростанція, майстерні, тощо. Восени 1939 р. вна­слідок приєднання Західної України до СРСР ліцей припинив існування, а в квітні на­ступного року в корпусах, які залишилися пі­сля нього, від­крили вчительсь­кий інститут.

Пе­дагогічний інститут. У квітні 1940 р. більшовицька влада від­крила в Кременці вчительський інститут. Цей навчальний заклад діяв до приходу в місто влітку 1941 р. гітлерівських військ. Після вигнання весною 1944 р. німецьких окупантів він відновив свою роботу, 1950 р. був перетворе­ний у пе­дагогічний інститут, а 1969 р. його перевели в обласний центр (нині це Тернопіль­ський національний педагогічний уні­верситет ім.Володимира Гнатюка). У Кременці в старих інститутсь­ких корпусах відкрили педагогічне училище, яке згодом було ре­органі­зоване в коледж, а 2003 р. в істо­ричних спорудах відродився педа­гогі­чний ін­ститут.

Епіцентром економічного життя була Ринкова площа, яка знаходилася в центрі міста.

У середині 1930‑х років у Кременці були чотири цехи, які обʼєднували ремісників єврейського походження: ковбасників і різників, кравців, перукарів, столярів.

УрбаністикаПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Топографія Кременця зумовлювалася рельєфом тери­торії. У центрі міста, у нижній частині Кам’яної гори, була площа Ринок, майже квадра­тна за формою і похила із заходу на схід. З південного й північного боків вона впи­ралася в будинки мешканців міста, на заході – у споруди ко­лишнього єзуїтського колегіуму, а на сході – у мури францискан­ського монастиря (тепер Миколаївський собор). Забудова північного боку площі вважалася окремою вулицею, що мала назву Зарядна (нині пров.ім.Шевче­нка).

Нижнім краєм Ринок виходив на головну транспортну артерію Кременця. Ця довга вулиця, що перетинала місто й передмістя з півдня на північ, діли­лася на кілька частин, кожна з яких мала окрему на­зву. Відтинок від францисканського монастиря до так званої Дубенської брами, що тривалий час замикала місто з північного боку, кілька століть називали Жидівською вулицею, аж поки на грані XVIII й XIX століть за ним не закріпилася назва Широка вулиця (нині вул.ім.Шевченка). За бра­мою Ши­рока переходила в Дубенську, яка через значно рідшу забудову нага­дувала вже більше сільську, аніж міську вулицю.

За францисканським монастирем від Широкої відгалужувалася па­ралельна з нею старо­винна Воскресенська вулиця (нині вул.Базарна). Спря­мована спочатку на схід, до Потоку, буква­льно через кілька кроків вона пове­ртала на північ, у напрямку Дубенської брами, перед якою вли­валася в Ши­року. Приблизно посередині Воскресенсь­кої з неї виходила направо вулиця Острозька (нині Шумська), яка перетинала Потік і тягнулася уверх між го­рами Черча та Замкова, переходячи в дорогу, якою споконвіків їздили до Острога.

Вище Широкої паралельно до неї одна за другою бігли з півдня на північ вулиці Середня, Тор­гова й Горня, остання з яких виходила вже з верхнього, західного, краю Ри­нку. Далі йшла забудова між Горньою і давнім міським валом та на самому валу, яка 1794 року фігурує вже як окрема вулиця На Валу, а ще вище, відштовхнувшись від колиш­ніх єзуїтсь­ких мурів, бігла вулиця Завальна (нині ім.Бориса Козубського), яка роздвоювалася потім на два кінці, один з яких завертав на схід і за Ду­бенською брамою виходив на вулицю Дубенську, а інший входив у глибо­кий вивіз і попід мурами монастиря реформатів ішов у напрямку католиць­кого кладовища (тепер Монас­тирський цвинтар).

З північного боку колишніх єзуїтських мурів ішла давня дорога з Ринку в приміське село Підлі­сці, перпендикулярна до Завальної, яка нижнім кінцем спускалася аж до Широкої і влива­лася у Воскресенську вулицю. У результаті забу­дови долини між горами Кам’яною і Воловицею та південного схилу Воловиці наприкінці XVIII століття частина цієї дороги перетворилася в мі­ську ву­лицю. 1794 р. остання фігурує під назвою Заму­рна, а пізніше вона отри­мала назву Директорська, оскільки тут знаходилася садиба, в якій деякий час жили директори ліцею (нині вул.ім.Бориса Хар­чука). Наприкі­нці Директорської від неї відходили три провулки, нині відомі під на­звами Ботанічний, Високий та Стрімкий.

Десь наприкінці XVIII ст. почали формуватися ще три ву­лиці, теж перпенди­кулярні до Завальної. Одна з них виходила з Широкої, пересікала всі розта­шовані вище вулиці й переходила потім у до­рогу, що бігла по південному схилу гори Воловиці (тепер верхня її частина становить вулиця Миру); друга бігла із Завальної під гору Римарку (тепер вулиця Олени Пчілки), а третя – це згаданий вище один із двох кінців Завальної, спрямований до Монастирсь­кого цвинтаря (тепер вул.ім.Лесі Українки). 1794 р. кот­рась із цих вулиць мала назву Перебита.

Відтинок головної артерії Кременця від францисканського монастиря до так званої Вишневець­кої брами, що продовжував Широку в південному на­прямі, мав назву Вишневецька вулиця (нині продовження вулиці Шевченка). Час­тину останньої інколи виділяли як окрему вулицю під назвою Широко­вишневецька. Наступною була коротка вулиця Медова, яка виходила з Ринку і, поми­нувши кілька будинків, вливалася у Вишневецьку (нині вулиця Медова). Вище від неї паралельно з Виш­невецькою ішла згадана вище вулиця Горня, що прямувала тут із Ринку вже на південь (нині вулиці Ліцейна та Ми­хайла Коцюбинського, яка її продовжує).

Далі, як і з північного боку Ринку, ішла забудова між Горньою і колишнім місь­ким валом, яка 1794 р. теж фігурує як окрема вулиця під назвою „На Валу”, а вище неї – друга Завальна, що відштовхувалася від мурів василіанського Богояв­ленського монастиря і охоплювала всі садиби, розташовані праворуч від неї. У 1762–1791 роках на останній знаходився монас­тир ор­дену тринітаріїв, тому десь на грані XVIII і ХІХ століть вона отримала назву Тринітарська (нині вулиця Михайла Драгоманова).

1786 р. задвірний королівсь­кий суд присудив місту чималу ділянку землі, яка раніше належала василіанському Богоявленському монастиреві. Вона була розта­шована з південного боку монас­тирських мурів, вище вулиці Гор­ньої. Економія роздала цю землю на емфі­тевтичному праві меш­канцям Кре­менця під забудову, і тут почала формуватися нова вулиця, перпе­ндикуля­рна до Горньої і Завальної або Тринітарської, яку спочатку на­звали Оґрудовою, оскі­льки вона проходила попід ботанічним садом, закладе­ним 1807 року на місці старого єзуїтського саду, а після відвідин Кременця 1820 року італійською співачкою Анжелікою Ка­талані, що мали дуже великий розголос, їй присвоїли ім’я знаменитої гості (згодом переймено­вана в Казначейську, а починаючи з 20‑х років ХХ століття – Юліуша Словацького). На кінці Оґрудової приблизно одночасно з нею почав формува­тися перпендикулярний до неї безіменний провулок (нині провулок Словаць­кого).

За якусь сотню метрів на південь від францисканського монастиря вліво з Вишневець­кої відга­лужувалася старовинна Боярська вулиця, яка, перетнувши Потік, спочатку завертала направо і бігла його берегом, а далі вигиналася ду­гою наліво і переходила в дорогу на Зам­кову гору та на передмістя Липовиця, що лежало з південного боку гори (частково з давньою Боярською збігається сучасна вулиця Максима Кривоноса).

Направо від Вишневецької відгалужувалася перпендикулярна до неї ву­лиця По­перечна (нині Уласа Самчука), а далі, біля фігури св.Яна Непо­муцена, уже за Вишневецькою брамою, – вулиця Жолобівська, яка перехо­дила потім у дорогу до приміського села Жолоби (тепер вулиця Старого Де­тюка).

За даними описово-статистичних джерел кінця XVIII ст., цен­тральна частина Кременця (особливо вулиці Зарядна, Медова, Середня, Торгова, а також значною мірою вулиця Широка) була заселена єврейською людністю, на інших же вулицях середмістя та на окраїнах жили християни. Панські садиби знаходилися в основному на Підзамчі, розта­шованому за По­то­ком, біля підніжжя Замкової гори, на вулицях Вишне­вецькій, Боярській і Замурній та на передмі­сті Липовиця. Інтелігенція, яка почала напливати в Кременець після появи тут гімназії, селилася переважно на нових вулицях, що формувалися на південь і північ від са­диби навча­льного закладу.

ЕтнографіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Жителі Кременця носили одяг європейського або мішаного покрою. Місцеве народне вбрання, в якому, за спостереженням сучасника, домінували червоний, темно-синій і зелений кольори, траплялося вже рідко.

На передмістях, особливо серед старшого покоління, побутувало багато звичаїв, повір’їв, обрядів і забобонів. У липні 1934 року в Кременці почалася епідемія червонки, яка тривала аж до початку морозів. Перехворіло понад тисячу осіб. Населення сприймало хворобу як Божу кару, з якою не можна боротися, тому з нею ховалися від лікарів і санітарній службі було важко впоратися. Унаслідок цього смертність сягнула 25% хворих.

Пам'ятки будівництва й архітектуриПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Замок, змурований із місцевого каменю-пісковика у другій половині XIV – першій третині XVI століття на вершині стрімкої мисоподібної Замкової гори, абсо­лютна ви­сота якої над рівнем моря 397 м, а відносна – від підошви – 105 м, становить одну з найцікавіших пам’яток серед­ньовічної оборонної ар­хітектури Волині. Будівництво замку почав, ймовірно, польський король Ка­зимир ІІІ, який 1366 року отримав Кременець із навколишньою округою за договором із литовсь­кими кня­зями Ґедиміновичами, продовжив угорсь­кий король Людовік Анжуйський, що володів містом із 1370 року, а завер­шили Ґедиміновичі, які 1382 року повернулися сюди назад. Оста­точної фор­ми твердиня набула аж у середині XVI століття.

Замок розташований на розширеному кінці гори, глибоким переко­пом відріза­ному від хребта, що сполучає його з материком. Щоб потрапити до нього, треба було піднятися звивистим узвозом наверх, пройти по довгому вузькому хребту, що називався „замковою шиєю”, подолати два дерев’яні мо­сти і, нарешті, прони­кнути через браму. На подвір’ї, площа якого становить 0,75 га, стояла церква св.Ми­хайла, поруч із нею був великий будинок, далі знахо­дилися різні господар­ські споруди. Оскільки в разі ворожого нападу споруда залишалася без води, на горі по­чали бити криницю, але прорубали скелю тільки на 18 сажнів і до підземних джерел не до­бралися. Слід від криниці донині живить легенди про веле­тенські скарби й таєм­ничі ходи.

Крім обо­ронної, замок виконував ще адміністративну функцію. Звідси креме­нецький староста здійснював над підпорядкованою йому округою дер­жавну владу, тут засідав повітовий суд, зберігалися актові книги, була в’язниця.

Восени 1648 року семитисячний козацький загін на чолі з полков­ником Филоном Джалалієм узяв із допомо­гою місцевих повстан­ців замок у щільне кільце облоги, здо­був і зруйнував. Споруда втратила свою оборонну функцію і вже не відбудовувалася. До наших днів уціліли два яруси надбрамної вежі зі стрілчастою аркою воріт, нижній ярус і підземелля вежі на краю гори, сліди ко­лодязя та зна­чна частина оборонної стіни висотою 8–12 метрів із решт­ками зубців-мер­лонів, бійниць і вікон. Завдяки своїй величі й красі Замкова гора справляє на мандрівни­ків незабутнє враження. З вершини її відкривається чудовий краєвид.

Францисканський монастир збудований із цегли у першій половині XVII століття в стилі пізнього ренесансу на кошти меценатів із місцевої шляхти. Ансамбль складається з храму, прилеглого до нього чернечого корпусу, двоярусної пізньобарокової дзвіниці та фраг­ментів му­рованої огорожі з нішами, в яких колись були зображення євангельських сцен. З 1832 року до наших днів тут діє православний Миколаївський собор. Споруди входять у Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник.

Єзуїтський колегіум збудований у 1731–1753 роках на кошти князів Вишневецьких та деяких інших осіб архітектором Павлом Ґіжицьким у стилі пізнього бароко. Грандіо­зний монастирський комплекс складався з костелу ім.св.Духа, св.Ігнатія Лой­оли й св.Станіслава Костки та двох прилеглих до нього корпусів, один з яких був призначений для ченців, а інший – для учнів. Перед колегіумом велика галерея, оточена високохудожньою бароковою балюстрадою 1760‑х років. Нині в ансамблі, що є складовою Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника, знаходяться гуманітарно-педагогічний інститут і православна Преображенська церква.

Реформатський, а згодом Богоявленський монастир, первісний ансамбль якого скла­дався з костелу й прилеглого до нього двоповерхового чернечого корпусу, збудо­вано на кошти княгині Терези з Лещинських Вишневецької в 40–50‑х роках XVIII століття в стилі пізнього бароко за проектом архітектора Антоніо Кастеллі для монахів ордену реформатів. З 1807 до 1839 року тут діяв унійний Богоявленський монастир, а 1865 року відкрився однойменний із ним православний чоловічий монастир. Нині в ансамбль монастиря, оточений високою мурованою огорожею, входять Богоявленський собор, двоповерховий чернечий корпус із Миколаївською церквою (обидві споруди середини XVIII століття), дзвіниця з невеличкою церквою преподобного Іова Почаївського (початок ХХ століття, стиль модерн) і господарські будівлі. Зараз ці споруди входять у Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник і перебувають у користуванні теперішнього Богоявленського жіночого монастиря.

Богоявленський монастир, збудований у 60–70‑х роках XVIII століття монахами унійного василіанського ордену, а 1807 року переданий Тадеушу Чацькому для потреб заснованої ним по сусідству Волинської гімназії. До наших днів зберігся триповерховий Е-подібний чернечий корпус, на одному з кінців якого в 1880‑х роках був добудований великий двоповерховий будинок. Увагу мандрівників привертає також старовинна монастирська мурована огорожа. Зараз колишня монастирська споруда входить у Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, а використовується як навчальний корпус загальноосвітньої школи.

Будинки "Близнята" кінця XVIII століття на південному краю колишньої Ринкової площі – два двоповерхові цегляні житлові будинки зі спільною внутрішньою стіною. Оригінальний взірець пізньобарокового житлового будівництва провінційного міста Речі Посполитої. Входить у Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник.

Садиба Словацьких першої половини ХІХ століття – одноповерховий деревʼяний шляхетський особняк на високих мурованих сутеринах, традиційно приписуваний родині Юліуша Словацького. Нині тут знаходиться меморіальний музей поета.

Парафіяльний костел св.Станіслава, збудований у 1854–1857 роках за взірцем петер­бурзького костелу св.Кате­рини за проектом відомого свого часу російського архітектора французького походження Жана Тома де То­мона. При вході в храм привертає увагу високохудожня мармурова кропи­льниця з барельєфом Богоматері, виготовлена 1872 року відомим скульптором Віктором Бродським. Зліва від входу в храмі є надзвичайно цікавий пам’ятник Юліушеві Словацькому ро­боти знаменитого польського скульптора Вацлава Шимановсь­кого, виготовлений 1909 р. в Парижі і встановлений тут 1910 р. на відзнаку століття з дня народження поета.

Чеснохрестська церква збудована з дерева в 1887–1889 роках за типовим проектом у так званому „єпархіальному стилі”. Мистецької цінності не має, але становить інтерес як порівняно рідкісний уже нині приклад храмового будівництва свого часу.

Полкова церква збудована з цегли з 1902 до 1905 року на краю війського містечка для офіцерів і солдатів 42‑го Якутського піхотного полку в так званому „цегляному стилі”, що деякий час на по­чатку XX ст. був популярним в архітектурі. В оздо­бленні споруди головна роль відводилася художнім і технічним яко­стям цегли, тому її фасад не штукату­рили. Формами церква нагадує російські храми XVII ст., наслідування яких наприкінці правління династії Рома­нових вважалося в Російській імперії прикметною ознакою „національного стилю”.

Пам'ятники

  • Памʼятник Юліушу Словацькому в парафіяльному костелі в стилі сецесія роботи Вацлава Шимановського, встановлений 1910 р.
  • Памʼятник Юліушу Словацькому в садибі його батьків роботи українського скульптора Василя Бородая, встановлений 1969 р.
  • Памʼятник Тарасові Шевченку на краю міського парку, встановлений на початку 1990‑х р.

Місця пам'ятіПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

  • Велике єв­рейське кладо­вище віком близько п’яти століть на схилі однієї з гір.
  • Могила воїнів Української Народної Республіки, полеглих у Кременці наприкінці весни 1919 р.
  • Братська могила кременецької інтелігенції українського, польського та єврейського походження, розстріляної гітлерівцями під Хрестовою горою невдовзі після приходу їх у Кременець.
  • Братська могила, в якій лежать кілька тисяч жертв наци­зму. 1992 р. на кошти вихідців із Креме­нця, що прожива­ють нині в Ізраїлі, встановлено пам’ятник – на ледве під­нятому над землею постаме­нті з рва­ного ка­меню збудований циліндр, що нагадує згорток Тори й трубу крематорію.
  • Меморіальне кладовище воїнів Червоної Армії, які полягли весною 1944 р. під час звільнення Кременеччини від німецьких окупантів.

Пам'ятки зелених насадженьПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Ботанічний сад був започаткований 1806 року вчителем Волинської гімназії Францишком Шейдтом, що прибув у місто з Кракова. Відомий свого часу на Правобережній Україні садівник ірландського походження Діонісій Міклер надав його дітищу регулярного характеру, а викладач ліцею доктор Вілібальд Бессер перетворив у важливу дидактичну й наукову інституцію. 1833 р. значну частину рослин забрали разом із ліцеєм у Київ, а те, що залишилося в Кременці, було перетворене в парк. 2001 р. ботанічний сад відродився як наукова інституція.

Пам'ятки рухоміПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

  • Рельєфна ікона святого Онуфрія другої половини XVIII ст. в Миколаївському соборі.
  • Дзвін із колишнього францисканського монастиря кінця XVIII ст. в парафіяльному костелі.
  • Мармурова кропильниця з барельєфом Богоматері в парафіяльному костелі роботи скульптора Віктора Бродського 1872 р. в стилі пізнього класицизму.

Нематеріальні цінностіПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Яффе Мордехай бен-Авраам бен-Йосиф бен-Еліезер бен-Авраам із Богемії – відомий кодифікатор та енциклопедично освічений учений. Народився 1533 р. в Празі, а помер 1612 р. в Познані. Наприкінці 1580‑х років прибув у Кременець і на деякий час став тут рабином, a 1592 року виїхав у Прагу.

Ісак Бер Левінзон – знамени­тий просвітник ХІХ ст., духовний лідер „маскілім” 20–40‑х років ХІХ ст., прозваний Мендельсоном євреїв Російської імперії, творець програми глибоких перетворень у їхньому житті. Народи­вся в заможній сімʼї в місті Кременці 2/13 жовтня 1788 р. Рано виявив неабиякі розумові здібності. Після одруження перебрався в прикордонне містечко Радивилів, на батьківщину дружини, але невдовзі розійшовся з нею і повністю присвятив себе літературній діяльності. Тривалий час проживав у сусідньому місті Броди, що належало вже до Австрійської імперії, і працював там учителем єврейської мови. 1823 р. повернувся в Кременець і до кінця життя не виїжджав уже звідси. Того самого року Левінзон завершив тут свою знамениту працю „Teudah be-Israel”, в якій, спираючись на Талмуд, Мидрашим та середньовічну богословську літературу, доводив необхідність займатися ремеслом і землеробством. Опублікована 1828 р., ця праця започаткувала новий етап у поширенні серед євреїв Російської імперії просвітницького руху. 1829 р. завершив книгу „Bet Jehudah, Maamar Korot ha-Dat bi-Jescburun”. У цій праці, уперше опублікованій 1839 р., у доступній формі викладено історію розвитку та систематичний аналіз іудаїзму, а також окреслено програму перетворень, яка лягла в основу діяльності єврейських прогресистів 1840‑х років. Левінзон намагався дати сучасникам чіткі уявлення про релігію та етику євреїв і привити їм любов до знань та продуктивної праці, а також інтерес до надбань світової культури. 1/13 лютого 1860 р. Левінзон відійшов у Кременці у вічність і був похований на єврейському кладовищі. У 1930‑х роках у місті були вулиця й музей Левінзона.

Юліуш Словацький – видатний польський письменник першої половини ХІХ ст., який залишив глибокий слід у польській і світовій культурі. Народився 4 вересня 1809 р. в сім’ї професора Волинської гімна­зії. З 1825 до 1828 р. навчався у Віленському університеті, на початку 1829 р. поступив у Варшаві на державну службу, весною 1831 р. виїхав за межі Російської імперії і не повернувся вже на батьківщину. Наприкінці 1838 року поселився в Па­рижі, а 3 квітня 1849 року відійшов там у вічність.

Ісаак Стерн (1920–2001) – знаменитий американський скрипаль єврейського походження. Народився в місті Кременці, в однорічному віці був вивезений батьками у Сан-Франциско. Перший концерт зіграв у віці тринадцять років. За 60 років виконавської карʼєри виступав на більшості найпрестижніших сцен світу. Помер у Нью-Йорку.

Улас Самчук (1905–1987) – видатний український письменник. Народився в старовинному селі Дермань. У Кременці в 1921–1925 роках навчався в приватній українській гімназії. Помер у Торонто. Одним із перших художньо відобразив голод 1932–1933 років. Найвизначнішим твором письменника є автобіографічна трилогія „Волинь” (1932–1937), в якій виведено збірний образ молодої людини першої третини ХХ ст., що прагне знайти своїй батьківщині місце у світі.

Музеї-Архіви-Книгозбірні-Приватні колекціїПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Кременецький краєзнавчий музей збирає, зберігає, вивчає і популяризує різноманітні матеріали про природу, історію і культуру північних районів Тернопільської області, що входили в минулому в Кременецький повіт. Виник 1937 р. як складова Кременецького ліцею, знаходився в одному з корпусів цього навчального закладу, і спочатку називався Muzeum Ziemi Krzemienieckiej im.Willibalda Bessera, восени 1939 р. став самостійною установою під назвою Кременецький міський історичний музей, після війни отримав нинішню назву, 1950 р. перенесений у приміщення, яке раніше займала Волинська духовна консисторія, і знаходиться тут до наших днів. У музеї зібрано близько 65 тис. експонатів. Експозиція розгорнута в 10‑ти залах. У музеї зберігається чимало археологічних та етнографічних матеріалів, понад пʼять тисяч рукописних документів середини XVIII – кінця XX століть, понад шість тисяч фотографій, близько двох тисяч негативів. Рукописні документи нагромадилися в процесі формування музейних колекцій. Найцікавішими серед них є акти XVIII–XIX століть про землекористування кременецьких міщан, фрагмент архіву Кременецького ліцею 1921–1939 років, поземельні книги реєстрації трудового селянського землекористування 1946–1947 років. Значну частину фотодокументів становлять роботи фотографічної майстерні Кременецького ліцею, що діяла в 30‑х роках ХХ століття, які відображають різні сторони життя цього навчального закладу, міста й Кременецького повіту.

Музей працює щоденно з 9 до 17 години, але в суботу й неділю відкритий лише для огляду відвідувачами експозиції.

Адреса музею: 47003 м.Кременець, вул.Шевченка, 90, тел. 2‑27‑38. З автовокзалу можна доїхати будь-яким із міських автобусів та маршрутних таксі, що йдуть у центр міста.

Обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького відкрився 20 вересня 2004 р. в старовинній садибі, що належала деякий час на початку ХІХ ст. батькам поета. Експозиція, розгорнута у восьми залах, висітлює життя і творчіть письменника на тлі літературної епохи та вшанування його памʼяті.

Музей працює щоденно з 9 до 17 години.

Адреса музею: 47003 м.Кременець, вул.Словацького, 16. З автовокзалу можна доїхати будь-яким із міських автобусів та маршрутних таксі, що йдуть у центр міста.

Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник – науково-дослідний та культурно-освітній заклад, заснований 29 травня 2001 р. Кабінетом Міністрів України для вивчення, охорони, реставрації та популяризації iсторико-архiтектурної спадщини міст Кременця й Почаєва. На балансі заповідника перебуває 17 пам’яток XIV–XX століть. Найцікавішими серед них є руїни замку, Миколаївський собор (колишній францисканський монастир), ансамблі Богоявленського монастиря, єзуїтського колегіуму та Почаївська лавра. У заповіднику зберігаються також усі матеріали археологічних досліджень 1970‑х років на Замковій горі в Кременці.

Адреса адміністрації заповідника: 47003 м.Кременець, вул.Козубського, 16. З автовокзалу можна доїхати будь-яким із міських автобусів та маршрутних таксі, що йдуть у центр міста.

Туристичний потенціалПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Білокриниця. За п’ять кілометрів на північ від Кременця розташоване старо­винне село Білокри­ниця, яке відоме з 1438 року. 1617 року князі Юрій і Криш­тоф Збаразькі приймали тут королевича

Владис­лава. На поча­тку XVIII ст. в Білокриницькому замку гос­тював гетьман України Іван Ма­зепа. 1725 р. тут справ­ляли гучне весілля Ур­шулі-Францишки Виш­неве­цької і Міхала-Ка­зимира Радзивіла.

У 1840‑х роках на мі­сці знищеного вогнем старого замку Юзеф Чос­новський заклав розкішний палац у псевдоготич­ному стилі. 1892 р. в колишньому пансь­кому маєтку з’явилася Білокрини­цька сільськогоспо­дарська школа, яка відіграла по­важну роль у по­ширенні се­ред мі­сцевого населення культури сільсь­кого господарства. 1921 р. замість неї від­крили агрономічну й лісову школу, яка була одним із підрозділів Кременецького лі­цею. Нині в колишній панській са­дибі - лісотехнічний коледж.

Літописний город Данилів. За кільканадцять кілометрів на північний схід від Кременця на околиці старовинного села Стіжок у розкішній долині гордо височіє конусоподібна гора Трійця. Колись тут був руський город Данилів, який на початку 1241 р. вистояв перед монгольськими ордами хана Батия. До наших днів на вершині гори збереглася невеличка старовинна церква, спорудла якої первісно слугувала, ймовірно, оборонною баштою.

Божа гора. По дорозі з Кременця на Почаїв увагу мандрівників привертає Божа гора, що ве­личаво підніма­ється над рівниною Малого По­лісся. Ця пам’ятка природи, що стано­вить яскравий приклад так званих остан­цевих горбів, які вчені нази­вають ще горами-свідками, виникла внаслідок ерозії стрімкого краю Кременецьких гір, від яких тепер відірвана майже на 7 кіло­метрів. На схилах, покритих мішаним лісом, учені нарахували 283 види рослин. А крім того, це справжня окраса краю. Звідси від­кривається рідкісний краєвид. На горизонті зачарованого мандрів­ника заворожує Почаївська лавра, що неначе плаває в хмарах. Божа гора має дві вершини, на кожній з яких стоять православні храми. Під од­нією з вершин б’є джерело, воду якого населення вважає цілю­щою.

Почаїв. За 25 кілометрів на захід від Кременця лежить містечко Почаїв, яке за­вдяки роз­ташованій тут знамени­тій Свято-Успенській Почаївській лаврі є одним із найбіль­ших релігійних центрів православної частини хри­сти­янського світу. Монастир становить цілісний архітектурний ансамбль неабиякої краси. Розташо­ваний на вершині горба, своїми довершеними фор­мами та спрямованими в небо по­золо­ченими банями він справляє на відвідувачів не­забутнє вра­ження. За мури, якими оточена його територія, найкраще пройти через Святі ворота – парадну кла­сицистичну браму, споруджену в 1835–1839 роках. За ворітьми стоїть колишній архієрейсь­кий палац 1820–1825 років у стилі класицизму. Від подвір’я це одно­поверховий будинок на високому цоколі, а з міста, від підні­жжя гори, він має аж три по­верхи й ви­гля­дає дуже імпоза­нтно. Найголовнішою спорудою ан­самблю є Успенський собор – веле­тенський трина­вовий храм у стилі рококо, зведений у 1771–1784 роках на кошти відомого меце­ната графа Миколая Потоцького за проек­том німецького архітектора Готфріда Гофмана. З головним храмом лаври добре гармонує чотириярусна дзвіниця висотою 65 метрів, збудована в 1861–1871 роках за проектом архітектора Костянтина Раструханова. На одному з її ярусів висить найбільший в Україні дзвін вагою понад одинадцять тон. Натомість Троїцький собор, збудований перед Першою світовою війною за проектом відо­мого архітектора Олексія Щусєва в неоруському стилі, різко контрастує з давні­шими монастирськими спорудами. Портали цього храму прикраша­ють три мозаїки, серед яких виді­ляється ком­позиція „Спас Неруко­творний і святі князі”, виконана за ескізом знаменитого художника Ніколая Реріха.

Вишнівець. За 25 кілометрів на південь від Креме­нця в мальовничій долині ріки Го­рині лежить ста­ровинне поселення Вишнівець, відоме в історії як гні­здо могутнього аристократичного роду Ви­шневецьких, який наприкінці XV ст. виділився з князів Збаразь­ких і протягом двох із половиною століть грав поважну роль у житті України, Литви й Польщі. 1720 р. князь Міхал-Серватій Вишневе­ць­кий, якому судилося бути останнім володарем родового гні­зда, заклав тут розкіш­ний бароковий палац, на будівни­цтво якого пішло кільканадцять літ. Зі смертю князя чоловіча лінія роду обі­рвалася, тому резиденція, ус­пад­кована нащадками по жіночій лі­нії, по­трапила до графів Мніш­ків, які спочатку надали їй ще бі­льшого блиску, а в середині XIX ст. продали. Під час Першої світо­вої війни споруду спусто­шили російські й австро-угорські війська; у міжвоєнні роки вона була частково відбу­дована, та під час Другої світової війни за­знала нових утрат. Але й у тому стані, в якому палац дійшов до наших днів, він вра­жає своєю ве­личчю і досконалістю архітектурних форм.
Доїхати до автовокзалу м.Кременець з Тернополя можна: маршруткою та рейсовими автобусами. Відстань 65 км. Час переїзду - орієнтовно 1 година. З Рівного: маршруткою та рейсовими автобусами. Відстань 90 км. Час переїзду - орієнтовно 2 години.

Найкраще зупинятись у готелях „Віка” та „Яна”. Вони знаходяться за 7-10 хвилин ходи від автовокзалу в напрямку центра. Готель „Віка”: вул.Дубенська, 57, м.Кременець, 47002, відгороджений двір, де можна паркувати авто. тел.: +38 (03546) 2-38-83, e-mail: [email protected] Готель „Яна”:
вул.Дубенська 51, відгороджений двір, де можна паркувати авто. тел. (097) 242-41-44, 2-51-88, 2-51-84. Також є інші готелі: „Острів”: вул.Дубенська, 145а, тел. 2-26-74. Це маленький готель розташовани одразу біля автовокзалу на 2-му поверсі 2-ох поверхового будинку. Номери люкс, напівлюкс, 3 номери двохмісні та 4 номери трьохмісні. Автостоянка, кафетерій. Готель „Едем”: вул.О.Лятуринської, 15/2, м.Кременець, 47002, тел.: +38 (03546) 2-49-39, факс: +38 (03546) 2-39-96, service-centre: +38 (097) 717-72-48, e-mail: [email protected]

В місті є достатня кількість магазинів та кафе. Між готелями „Віка” та „Яна” знаходиться кафе-бар з національними стравами за досить помірними цінами. Біля автовокзалу є супермаркет „Вопак”, а також поруч місцеві жителі продають овочі та фрукти.

Список використаних джерел та літературиПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

  1. Державний архів Тернопільської області, ф. 210 (Кременецька міська дума)
  2. Кременецький краєзнавчий музей. Фонди
  3. Центральний державний історичний архів України, м.Київ, ф. 710 (Кременецький ліцей)
  4. Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1890. – T. 4: 1535–1547
  5. Bersohn M. Dyplomataryusz dotyczący żydów w dawnej Polsce na żródłach archiwalnych osnuty (1388–1782) / Dzieło pośmiertne wydane staraniem rodziny. – Warszawa : Nicz, 1910.
  6. Kozieradzki A. Wspo­mnienia z lat szkolnych 1820–1831 / Wstęp i komentarz S.Kawyn. – Wrocław, 1962
  7. Krzemieniec jakiego już nie ma w starej fotografii Henryka Hermanowicza i Stanisława Sheybala / Tekst: K.Sheybal. – Warszawa: ArtGraph, 1993
  8. Pinkas Kremenits. Sefer Zikaron. – Tel Aviv, 1954
  9. Plan miasta Krzemieńca. – Skała 1:10 000. – Lwów: Zakład Graf. S.A.Książnica-Atlas, b. r.
  10. Krzemieniec Ateny Juliusza Słowackiego / Pod red. S.Makowskiego. – Warszawa: W‑wo Biblioteki Narodowej, 1994
  11. Krzemienieckie nekropolie: Cmentarz Polski oraz polskie zabytki sztuki nagrobnej w Krzemieńcu / Oprac. B.Marcisz i S.Rudka. – Warszawa, 1999
  12. Muszyńska-Krasnowolska M. Kolegium pojezuickie w Krzemieńcu: Monografia architektury // Rocznik Wołyński. – Równe, 1939. – T. 8. – S. 67–160
  13. Piotrowski W. Słownik krzemieńczan 1805–1832. – Piotrków Trybunalski: Nauk. Wyd-wo Piotrkowskie, 2005
  14. Sobczuk W. Socjokulturowa topografia Krzemieńca pierwszych trzydziestu lat XIX wieku // Biesiada Krzemieniecka. – Krzemieniec; Londyn; Lublin : Komitet Biesiady Krzemienieckiej, 2010. – Zesz. 5. – S. 111–148
  15. Świderska M. Ze wspomnień małej Krzemieńczanki. – Wyd. 2. – Kraków, 1928
  16. Волинські Афіни. 1805–1833: Зб. наук. пр. / Кременецький обласний гуманітар­но-педагогіч­ний інститут ім.Тараса Шевченка; під ред. С.Ма­ков­сь­кого і В.Собчука. – Тернопіль: Богдан, 2006.
  17. Собчук В. Кременецький замок // Студії і матеріали з історії Волині. 2012. – Кременець, 2012. – С. 73–114
  18. Собчук В. Соціокультурна топографія міста Кременця першої третини ХІХ ст. // Студії і матеріали з історії Волині. 2009. – Кременець, 2009. – С. 123–150
  19. Теодорович Н.И. Волынская духовная семинария. История первоначального устройства ее и подведомственных ей духовных училищ. Списки воспитанников, окончивших в ней курс учения, а также начальников и наставников ее в период времени с 1796 по 1900 г. С приложением портрета митрополита Антония Рафальского и его писем. – Почаев, 1901.
  20. Теодорович Н.И. История города Кременца Волынской губернии. – 2‑е изд., перераб. – Седлец, 1904

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова