Пінськ - Карта Історико-Культурної Спадщини

ІСТОРИКО-ПРИРОДНИЙ ЛАНДШАФТПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Пiнск [біл.],
פּינסק [ідиш],
פינסק [іврит],
Pińsk [польск.],
Pinskas [лит.],
Пинск [рос.]

Пінськ — місто, районний центр Брестської області. Розташований на березі річки Піни (ліва притока Прип'яті) за 186 км на схід від м. Бресту, за 304 км на південний захід від Мінська. Залізнична станція на лінії Брест–Гомель. За даними на 2009 р. населення складає 130,3 тис. жителів.

Географічні координати: 52° 07 ' п. ш. 26° 05' с. д.

Історико-культурні пам'ятки: палац Бутримовича (1794 р.), костел Карла Баромеуша (кінець XVIII ст.), єзуїтський колегіум (1631 р.), колишній монастир францисканців з Собором Вознесіння Діви Марії, Варваринська церква — колишній бернардинський костел (1786 р.), вежа-дзвіниця (початок XIX ст.), перша гімназія (1858 р.), Банк товариства взаємного кредиту (кін. XIX – поч. XX ст.), відділення Азово-Донського Банку (1912–1915 рр.), міський магістрат (1920–1930 рр.).

ІСТОРІЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Перша згадка про Пінськ в письмових джерелах зустрічається в «Повісті минулих літ» під 1097 роком. В Іпатіївському літописі, який описує події XI–XIII ст. на східнослов'янських землях, Пінськ згадується 14 разів, один раз мова йде про «землю Пінську». До середини XII ст. Пінськ перебував у складі Туровського князівства, цей період в історії міста характеризується швидким розвитком і підкреслено високим статусом. З 1174 р. Пінськ став центром удільного князівства. Першим історично достовірним князем Пінська був Ярослав Юрійович, син туровського князя Юрія Ярославича, нащадок старшого сина київського князя Ярослава Мудрого Ізяслава. На початку XIV ст. Пінське князівство увійшло до складу Великого князівства Литовського. Великий князь литовський Гедимін передав його своєму синові Нарімонту, потім Пінське князівство перейшло у спадок до його нащадків — Нарімонтовичам. Під час війни 1432–1439 рр. Пінське князівство увійшло до складу особистих володінь великого князя Сигізмунда Кейстутовича як вотчина. Згодом частина земель волості була роздана, а частина у 1471 р. пожалувана вдові київського князя Семена Олельковича Марії, представниці знаменитого роду Гаштольдів, а вона заповіла Пінське володіння дочці Олені і зятю. В 1506 р. пінський князь Федір Іванович Ярославич і його дружина Олена видали Єскові Меєровичу, Пейсаху Єзефовичу і Абраму Рижковичу жалувану грамоту з дозволом на відкриття в Пінську синагоги і облаштування кладовища.

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

Pińsk

‹ ›

Після 1521 р. Пінськ з «дворами і волостями, які йому належали» перейшов у володіння Сигізмунда Старого, який передав його в довічне володіння своїй дружині, польській королеві і великій княгині Литовській Боні Сфорці. Нова власниця провела низку реформ, в результаті яких було створено Пінське староство. Першими старостами були: Іван Хоревич (1524–1543 рр.), Петро Мильський (1544–1551 рр.) і Станіслав Фальчевський (1552–1556 рр.). У 60-ті роки XVI ст. Пінськ став центром повіту у складі Берестейського воєводства.

У XVI ст. Пінськ перетворився на значне місто, в якому налічувалося близько 4 тис. жителів, більше 700 дворів і близько 40 вулиць. У цей період він досяг найбільшого розквіту, ставши найбільшим центром ремесла і торгівлі в Поліському краї. Він належав до числа міст з вищою шкалою оподаткування: тільки 6 білоруських міст (Брест, Вітебськ, Могильов, Мінськ, Пінськ і Полоцьк) внесли до державної скарбниці у 1551 р. податок більше 100 кіп литовських грошей. Пінськ вів внутрішню і зовнішню торгівлю. Тут зосереджувалася сільськогосподарська продукція, призначена на експорт. По водних магістралях на захід і українських землях йшли також ремісничі вироби, продукти промислів. У XVI ст. пінські купці вивозили до Польщі віск, хутра, а ввозили залізо і залізні вироби, тканини, одяг та ін. товари.

На початку XVI ст. в Пінськ переселилася невелика єврейська громада у складі 18 сімей, серед яких були представники багатого купецтва. Найбільш впливовими були родини Ізраїля Песаховича, Нахима Песаховича, Іллі Мойсейовича. У середині XVI ст. єврейська громада Пінська становила близько 180 осіб (28 сімей). Багато сімей проживали на вул. Жидівській. Пінські євреї нерідко виступали кредиторами власників м. Пінська. Брати Пейсах і Айзек Єзефовичі були кредиторами князя Федора Ярославича. Ізраїль і Нахим Песаховичі в 1537 р. скаржилися в королівський суд на мінського війта, який заборгував їм. У 1548 р. брати Песаховичі і Мойсейович домоглися отримання в оренду Пінської митниці, корчми і частини зборів.

Характерною рисою тієї епохи була конкурентна боротьба за прибуткові сфери між представниками єврейської та християнської спільнот. У 1562 р. великий князь литовський Сигізмунд Август дозволив берестейським євреям Хаїму і Авраму Рубіновичам, Тов'яшу Богдановичу, Ісаку Мошевичу взяти в оренду склад солі в Пінську. Дане рішення викликало звернення пінського війта і міщан-християн до князя з проханням передати соляну оренду в руки пінчан, на що було отримано його згоду.

Пінська єврейська громада була однією з найбагатших у ВКЛ, що підтверджують значні суми виплат у державну скарбницю. Так, в 1563 р. при розподілі податку в розмірі 4000 кіп грошей серед євреїв усього ВКЛ, Пінській громаді належало внести 600 кіп з цієї суми. Однак періоди благополуччя та економічної стабільності змінювалися занепадом. У 1574 р. євреї Пінська у зв'язку з пожежами та розоренням звернулися до великого князя Литовського з проханням звільнити їх від усіх податків і зборів, щоб зуміти заново відбудувати будинки і відновити майно. Результатом звернення стало звільнення євреїв Пінська від податків і зборів строком на 6 років.

12 січня 1581 р. польський король і великий князь Литовський Стефан Баторій підписав привілей про надання Пінську права самоврядування (магдебурзького права). Згідно з привілеєм, вищою владою в місті оголошувалися війт із лавою і бурмістр з радою. Місто отримало право мати свою печатку і герб із зображенням на червоному щиті золотого лука.

У 1648 р. в Пінську налічувалося близько 6 тис. домовласників, з урахуванням, що в той час в кожному будинку проживало в середньому 6,5 осіб, чисельність населення міста могла становити від 32500 до 39000 осіб. У книгах гродських відзначено, що в 1654 р. державні податки платилися від пінських міщан з 89 димів, від пінського кагалу — від 55 димів. Багатство Пінської єврейської громади підтверджує спорудження в XVII ст. грандіозної Великої синагоги, зруйнованої тільки після Другої світової війни.

Під час війн сер. XVII – поч. XVIII ст. Пінськ неодноразово опинявся в епіцентрі трагічних подій. Підтримка пінчанами козаків гетьмана Богдана Хмельницького призвела до численних жертв серед жителів міста. Міщани на чолі з представниками магістрату та керівниками цехів відкрили ворота для козаків на чолі з отаманом Антоном Небабою. Почалися грабежі й убивства шляхти, католицького та уніатського духовенства. Жорстока розправа відбувалася і з євреями: в результаті погромів в місті було вбито кілька сотень людей, багато були пограбовані і загинули при спробі втечі з Пінська. Підтримка козаків дорого обійшлася місту. За наказом Януша Радзивілла в жовтні 1648 р. війська ВКЛ на чолі з Григорієм Мирським захопили Пінськ, більше 3 тис. міщан були вбиті, пожежа знищила 5 тис. будинків. У 1652 р. чисельність жителів Пінська скоротилася внаслідок епідемії.

Під час війни 1654–1667 рр. місто неодноразово штурмували російські та українські війська. 5 жовтня 1655 р. російські війська на чолі з Дмитром Волконським захопили Пінськ, багато жителів були убиті, місто було пограбоване і майже повністю спалене. Збереглися скарги пінських євреїв і на дії військ ВКЛ — загони легкої кавалерії полку Кароля Лісовського також займалися грабежами. 4 липня 1660 р. Пінськ був захоплений запорожцями й московитами, що супроводжувалося новими жертвами серед міщан, духовенства і шляхти, грабежами і підпалами. Окрім грошей і цінностей, шляхта і євреї пінського кагалу позбавлялися документів фінансового та фіскального характеру.

За час війни Речі Посполитої з Росією кількість дворів у Пінську скоротилося більш ніж у 3 рази — з 994 до 299. Стан Пінська був настільки важким, що двічі — в 1655 р. і в 1660 р. місто було звільнено на 4 роки від усяких податків і повинностей.

У судових книгах XVII ст. збереглися відомості про судові тяжби євреїв Пінська з православними жителями міста. Нерідко євреї скаржилися на братчиків православних монастирів, які нападали на них, били, грабували, вривалися вночі в єврейські будинки.

У 1690 р. пінський староста Ян Кароль Дольський на місці Загір'я заклав міське передмістя і дав йому своє ім'я Каролін. Євреї стали називати містечко Карлін. Пінськ і Карлін розділяла тільки одна вулиця Ровецька. У Карлін на запрошення Дольського переселилося багато заможних євреїв, Карлінська єврейська громада швидко росла. Тут з'явилися синагоги, хедер (початкова єврейська школа), миква, цвинтар, були збудовані магазини, склади та комори. Русло Прип'яті спрямили каналом (Струменем), і Карлін отримав перевагу над Пінськом: вантажі та товари, які йшли з боку Дніпра, спочатку потрапляли на Карлінску набережну. За товарообігом і доходами населення Карлін став перевершувати Пінськ.

В ході Північної війни місто потерпіло від шведських військ та їхніх союзників Сапіг. Залишаючи Пінськ 3 червня 1706 р., шведський король Карл XII наказав спалити передмістя та підірвати замок Каролін. Важкі наслідки цих подій відчувалися до кінця XVIII ст.

Економічний потенціал єврейської громади м. Пінська був підірваний війнами, пожежами та епідеміями. Євреї були змушені шукати кредиторів. За грошима пінський кагал звертався до домініканців: у 1693 р. взяв у них в борг 1 тис. злотих, в 1737 р. — 16630 злотих. Кредиторами були також католицькі костели. У 1766 р. борг пінського кагалу становив 309 тис. злотих (при доході в 37 тис. злотих). Відомо, що Литовський Трибунал в кін. XVII – поч. XVIII ст. виносив вироки про вигнання з ВКЛ або страти старійшин Пінської єврейської громади через невиплату боргів перед скарбницею і приватними особами.

В інвентарі м. Пінська за 1764 р. було зазначено, що в місті налічувалося 550 будинків, практично всі споруди були дерев'яними. У цей період в місті діяло 26 купецьких крамниць, 20 магазинів кушнірів, 26 соляних магазинів, 9 м'ясних. У Пінську розміщувалося 184 єврейських димів (дворів) і 165 — християнських. Асортимент ремісничих спеціальностей і спеціальностей у сфері послуг налічував близько 50 найменувань. У місті були зареєстровані ковальський, шкіряний, шевський, різницький, кравецький, рибальський, цех кушнірів та ін. ремісничі цехи.

Господарсько-торговельне значення Пінська зросло після будівництва сухопутних Пінсько-Слонімської та Пінсько-Волинської доріг, а також каналів, що поєднали Прип'ять з Німаном і Західним Бугом. Через Мухавецький, Березинський і Огінський канали стало можливим возити водним шляхом продукцію з Пінська в чорноморські та балтійські порти.

Світову популярність м. Пінськ отримало як один із найбільших центрів хасидизму. Пінське передмістя Карлін (Каролін) стало резиденцією династії хасидських цадиків, яку заснував Аарон Бен Яків Карлінер (Перлов) (1736–1772 рр.). Справу батька згодом продовжив син Ошер, що переїхав в Столін. Звідси і назва династії Карлін-Столінських хасидів. Карлін був широко відомий у Великому князівстві Литовському і за його межами, а хасидів на його території називали не інакше як карлінерами. Поховані Аарон і Ошер Карлінські на Карлінському кладовищі, яке після Другої світової війни було знесено і забудовано, але могили цадиків, що знаходилися в першому ряду кладовища, не постраждали.

В результаті другого поділу Речі Посполитої в 1793 р. Пінськ як повітовий центр увійшов до складу Мінської губернії Російської імперії. З початку XIX ст. почався швидкий ріст Пінська, збільшувалася чисельність населення і територія міста. 14 грудня 1799 р. в межі міста було включено містечко Каролін. За даними на 1825 р. в Пінську налічувалося 8 кам'яних і 714 дерев'яних будинків, 25 крамниць, 29 шинків, 1 лазня. У 1863 р. кількість приватних будинків у Пінську зросла до 1031 (з них 8 кам'яних), в місті діяли 2 православних монастирі, 4 церкви, 1 костел, 2 синагоги, 21 єврейський молитовний будинок. Більшість споруд були дерев'яними і належали євреям (на 1866 р. євреї були власниками 1008 будинків у Пінську, католики — 88). Найдорожчими серед єврейських будинків були будинки Вольфа Найдича (оцінений в 3 тис. руб.), Давида Лур'є (2,5 тис. руб.), Мойши Левіна (3 тис. руб.). У цей період в Пінську проживало 13060 жителів, 65,5 % яких становили євреї. Припливу євреїв сприяло прийняття російських законів, що обмежували проживання єврейського населення в смузі осілості в містах і містечках.

Єврейські навчальні заклади — талмуд-тори, хедери, єшиви — були традиційним засобом підтримки національної культури і релігії. У 1853 р. в Пінську була відкрита російська урядова школа для дітей купців-євреїв, в тому ж році — єврейська школа для дівчаток, в 1878 р. — школа з викладанням на івриті, в 1888 р. — єврейська реміснича школа. У кінці XIX ст. були створені хедери під керівництвом Ховевей Ціон. У Пінську працювало відділення Товариства для поширення освіти між євреями в Росії (ОПЕ). Традиційною для єврейської громади була благодійна діяльність, спрямована на підтримку бідних. Єврейське благодійне товариство м. Пінська діяло з 1899 р. і займалося забезпеченням одягом і продуктами харчування нужденних, сприянням у пошуках роботи, забезпечувало хворих ліками, організовувало похорони тощо. У 1903 р. в списках членів товариства, які зробили добровільний внесок, значилося 797 прізвищ. У 1898 р. було засновано Пінське жіноче єврейське благодійне товариство.

Протягом XIX ст. Пінськ перетворився в один із основних центрів металообробного, деревообробного та сірникового виробництв на білоруських землях. У 60-ті роки XIX ст. в місті проживало близько 750–950 ремісників-євреїв. У 1882 р. через Пінськ пройшла південна гілка Поліської залізниці, що прискорило економічний розвиток міста. У 1900 р. Пінськ був одним з міст з річним торговим оборотом в 1 млн руб. і більше. В кін. XIX – поч. ХХ ст. в Пінську почалося масштабне кам'яне будівництво, з'явилися як типові, так і оригінальні індивідуальні проекти. У «Переліку фабрик і заводів Російської імперії», виданому в 1897 р., був опублікований список 18 підприємств м. Пінська і його околиць, власниками 12 підприємств були євреї. До найбільших відносилися підприємства з виробництва сірникових коробок і соломки, покрівельного толю і ремонтна майстерня Л. Гершмана (більше 300 працівників), з виробництва шевських шпильок Лур'є (180 працівників), стеаринове виробництво Е. Еліасберга (79 працівників). У Пінську стали виробляти винайдену Олександром Лур'є клеєну фанеру марки «Тоbal», яка користувалася попитом і в Росії, і за кордоном. У сфері фанерного виробництва Лур'є займали монопольне положення у величезній Російській імперії. У лісопильному та фанерному виробництві Лур'є було зайнято 84 працівники. У 1914 р. з 54 промислових підприємств Пінська 49 належали євреям.

Пінськ став одним із центрів руху Ховевей Ціон. Керівник цього руху в Пінську рабин Д. Фрідман був членом президії Катовицького з'їзду. З кінця XIX ст. в Пінську діяли групи Бунду і сіоністів. Хаїм Вейцман — випускник Пінського реального училища і майбутній перший президент Ізраїлю — був делегатом сіоністських конгресів від Пінська.

Перша світова війна змінила спокійне життя Пінська. 15 вересня 1915 р. місто було окуповане німецькими військами. Згідно з умовами Брестського миру, Пінський повіт мав відійти до України, але подальші події змішали плани: у місті почергово господарювали петлюрівці, червоноармійці, польські війська, загони генерала С. Булак-Балаховича. Для єврейської громади м. Пінська однією з найтрагічніших подій того періоду став розстріл польськими військовослужбовцями біля стін єзуїтського колегіуму 35 євреїв, звинувачених в «більшовицькій змові». Фінансову і матеріальну допомогу пінським євреям надавав американський «Комітет з розподілу фондів допомоги євреям, що постраждали від війни» (Джойнт). Кошти, отримані від комітету, дозволили організувати три дитячі будинки, в яких утримувалося понад 300 єврейських дітей-сиріт, а також забезпечити харчування для дітей у навчальних закладах міста. Однак у доповіді уповноваженого Єврейського Громадського комітету Я.І. Кантора в Московський Єврейський комітет з надання допомоги постраждалим від погромів від 15 вересня 1920 р. вказувалося, що в Пінську необхідно влаштувати в дитячі будинки ще не менше 200 дітей, організувати харчування не менше 1 тис. дітей, забезпечити дитячі установи взуттям, одягом, медикаментами, паливом.

За умовами Ризького мирного договору Пінськ був включений до складу польської держави як центр Пінського повіту Поліського воєводства. 7 серпня 1921 р. центр міста сильно постраждав від пожежі — було знищено близько 1/3 будівель, у тому числі 600 житлових будинків. Але надалі місто розвивалося динамічно й успішно. Територія Пінська розширилася: з 486 га в 1922 р. до 1446 га на поч. 1930-х років. Станом на 1930 р. в Пінську налічувалося 6233 будівлі, в тому числі 3585 — житлових (включаючи 758 житлових будинків, побудованих після пожежі). Міська влада прийняли рішення в центрі міста дозволяти будівництво тільки кам'яних будівель.

Керівництво містом здійснював магістрат на чолі з бурмістром. Розпорядчим і контролюючим органом була рада, до складу якої входили радні і члени магістрату. Вибори радних в Пінську супроводжувалися гострою конкурентною боротьбою між польськими та єврейськими партіями та громадськими об'єднаннями. Склад міської ради включав в себе представників різних політичних течій, що нерідко призводило до зриву засідань ради.

У 1920-і роки відновлювалася промисловість Пінська. На фанерній фабриці А. Лур'є була проведена технічна реконструкція, що дало можливість розширити експорт продукції (фанера поставлялася в країни Європи, Південної Америки та Азії). У 1936 р., незважаючи на світову економічну кризу, в Пінську успішно діяли 13 промислових підприємств, більшість представляли деревообробну галузь: сірникова фабрика «Прогрес-Вулкан» Гальперна (600 робітників), фанерна фабрика Лур'є (600 робітників), фанерна фабрика «Леще» (власники Х. Фельдман і Б. Кунда., 430 робітників), 4 лісопилки, фабрика з виробництва шкільної крейди, столярні та ливарні майстерні, 3 млини. Євреї становили абсолютну більшість серед ремісників і значну частину серед лікарів, юристів, вчителів. На початку 1930-х років в Пінську працювали 34 лікарі, 19 дантистів, 18 фельдшерів, 18 акушерок, 33 фармацевти.

Різноманітним і бурхливим було суспільно-політичне життя Пінська в 1920-30 рр.

Біля витоків комуністичної організації міста стояли Д. Шлесберг і В. Шклярник. Крім КПЗБ в місті і повіті активно діяли Бунд, єврейська сіоністська партія Поалей-Ціон, молодіжні організації «Фрайгайт», «Бейтар» і «Гехалуц». Діячі Бунду проводили страйки на підприємствах міста, домагаючись збільшення заробітної плати робітникам; за допомогою єврейських діаспор Нью-Йорка і Чикаго організували в Пінську дитячий будинок, низку робітничих кооперативів, робітничу кухню, вечірні курси для молоді.

У Пінську працювали школи з викладанням на ідиш та івриті. У 1922 р. опікунство Брестського шкільного округу дало дозвіл приймати в початкові класи Пінської російської гімназії єврейських дітей. Цей наказ був викликаний тим, що існуючі в Пінську єврейські школи могли прийняти лише невелику частину бажаючих вчитися. Спеціально створений батьківський комітет зайнявся збором коштів для відкриття нової школи з івритом як мови навчання, яка змогла б стати основою для майбутньої єврейської гімназії. У 1922-1923 рр. навчальному році директором нової школи став Авраам Мазур, інспектором — Давид Альпер. Школа з перших днів свого існування курувалася сіоністами, в 1925 р. вона була взята під контроль організацією «Тарбут». У 1926 р. школа отримала статус гімназії. У 1931 р. директором гімназії став Давид Альпер, в 1937 р. він домігся дозволу відкрити при гімназії дворічний ліцей. Не всі діти могли оплатити навчання. У 1927 р. 18 учнів у гімназії вчилися безкоштовно, 7 дітей оплачували 25 % вартості навчання, 32 дитини — 50 %, 15 — 67 %, а 16 — 75 %. Таким чином, пільги надавалися значній частини учнів. У 1936 р. в гімназії «Тарбут» навчалося 2587 учнів.

У 1925 р. завдяки керівництву відділу організації «Тарбут» в Пінську була відкрита ще одна 7-річна школа з мовою навчання іврит, яка отримала назву «Мідраш-Тарбут». Першим директором цієї школи став Маневич, потім його змінив Ісаак Кобринчук. У 1936 р. «Мідраш-Тарбут» була розділена на 2 школи, таким чином в Пінську стали діяти 3 навчальних заклади з івритом як мовою навчання. Крім того, діяла приватна єврейська жіноча гімназія з польською мовою навчання, що належала А. Чечик-Голінкер, 7 приватних єврейських початкових шкіл, 2 єврейських училища — ремісниче і торгове. З 5 єврейських релігійних шкіл Пінська були 2 талмуд-тори, ще одна школа талмуд-тора діяла в Кароліні. В Пінській єшиві навчалося понад 50 учнів.

У місті виходило близько 20 різних єврейських періодичних видань: «Pinsker Voch» («Пінський тиждень»), «Pinsker Wort» («Пінське слово»), «Pinsker Sztime» («Пінський голос») та ін., діяло 8 єврейських друкарень.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА І ГОЛОКОСТПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Напередодні Другої світової війни в м. Пінську єврейське населення становило більшість: за даними перепису 1921 р. в місті проживало 17513 євреїв (74,6 % населення), в 1931 р. — 20220 осіб (63,4 %), в квітні 1941 р. — більше 22 тис. осіб (близько 60 %).

Після початку Другої світової війни та входження території Західної Білорусії до складу БРСР, згідно з постановою ЦК КП(б)Б про адміністративний поділ на території західних областей БРСР від 20 листопада 1939 р. Пінськ став центром Пінської області. Вже у вересні 1939 р. в місті з'явилися біженці, які прибули в основному з Варшави та Лодзі. За даними на 25 жовтня 1939 р. в місті було зареєстровано 1771 біженців, більшість становили євреї. Оскільки м. Пінськ був оголошений режимним містом, в ньому були залишені тільки 95 біженців (колишні політв'язні, лікарі, інженери та типографські працівники).

У ході депортацій 1940-1941 рр. з Пінська в Архангельську, Кіровську, Куйбишевську, Мурманську, Новосибірську, Свердловську, Самарську області Росії, а також в Акмолинську область Казахстану, Мордовську і Комі АРСР вивезли 385 єврейських сімей (883 людини). Серед депортованих були родини членів єврейських партій і організацій, підприємців, торговців (у тому числі сім'ї репресованих фабрикантів братів Фельдман і братів Кунда — 32 людини).

Мобілізацію та евакуацію населення з м. Пінська радянська влада організувати не встигла. Євреї, які самостійно намагалися піти на схід, в більшості випадків затримувалися на колишньому білорусько-польському кордоні радянськими прикордонниками і поверталися назад до місця проживання.

4 липня 1941 р. Пінськ був зайнятий німецькими військами. У перші дні окупації солдатами вермахту були затримані і розстріляні в Леще (сучасний парк культури і відпочинку) 16 пінських євреїв. Убитих в пропагандистських цілях німецькі власті оголосили жертвами радянського терору.

Протягом липня 1941 р. особливі каральні частини айнзатцгрупи під командуванням А. Небе — зондеркоманди 7а, 7в, айнзатцкоманди 8 і 9, а також спецкоманда «Москва» — проводили акції знищення єврейського населення в навколишніх селах м. Пінська.

Велика частина Пінської області була включена в генеральний округ «Волинь-Поділля» і входила до складу рейхскомісаріату «Україна». Пінськ отримав статус центру округу (гебіту), пост глави окружного комісаріату займав Пауль Герхард Кляйн. На чолі Пінського міського управління знаходився бургомістр (Ф. Сливинський, а потім — С. Кирилов). Начальником поліції м. Пінська був призначений А. Соллогуб.

У липні 1941 р. було введено обов'язкове носіння євреями Пінська, в тому числі дітьми старше 10 років, білої пов'язки з жовтою шестикінечною зіркою. У серпні вони були замінені круглими жовтими латками, нашитими на плечах, лівій стороні грудей і на спині в області лівої лопатки.

30 липня 1941 р. в Пінську був створений юденрат, в основному списку співробітників було вказано 24 особи, в додатковому — ще 3 співробітника.

4 серпня 1941 р. в Пінську були заарештовані 300 євреїв. Наступного дня було оголошено, що євреї-чоловіки у віці від 16 до 60 років, крім лікарів, ремісників і робітників підприємств, повинні зібратися на залізничній станції, інакше заручники будуть розстріляні. Одночасно було видано розпорядження властей про організацію примусових робіт для єврейського населення. Присутнім на вокзалі оголосили, що вони будуть відправлені для ремонту залізниці. Людей вишикували в колони і направили в сторону с. Посеничі (7 км від м. Пінська), де заздалегідь були підготовлені ями і оточення. Група чоловіків, побачивши кулемети, зробила невдалу спробу врятуватися втечею. Роздягнених людей змушували партіями по 100 чоловік в спускатися ями і розстрілювали.

У ніч на 6 серпня в м. Пінську була проведена облава. Близько 300 чоловіків-євреїв було відправлено з лопатами і мотиками, щоб привести в порядок місце поховання, після чого їх також розстріляли.

7 серпня 1941 р. в Пінську була організована масова облава за участю місцевих поліцейських, під час якої відбувалися вбивства і грабежі. Затриманих чоловіків групами відправляли у бік с. Козляковичі (1–2 км від м. Пінська), де проводився розстріл.

Проведення серпневих акцій знищення чоловіків-євреїв у Пінську координувала спеціальна група у складі 18 осіб, надіслана з м. Любліна командувачем поліції безпеки і СД Кракова д-ром Шонгартом на прохання командира айнзацгрупи В А. Небе. Масові розстріли виконували співробітники СС. Кількість загиблих в ході масових розстрілів цього періоду у м. Пінську в науковій літературі оцінюється від 4500 до 11000 осіб. Згідно з останніми даними, всього на початку серпня 1941 р. біля с. Посеничі і Козляковичі було розстріляно не менше 5300 пінських євреїв (65 % єврейського чоловічого населення міста). У ці дні загинули деякі члени юденрату, у тому числі колишній директор Пінської гімназії «Тарбут» Давид Альпер. У звіті айнзацкоманди необхідність проведення акції в м. Пінську пояснювалася виявленням убитого євреями поліцейського і спробою з боку євреїв міста застрелити ще одного службовця поліції.

11 серпня 1941 р. був виданий наказ ортскомендатури м. Пінська про заборону євреям змінювати місце проживання. Разом з тим у м. Пінськ за спеціальними дозволами прибували євреї, які опинилися далеко від рідного міста до початку окупації. Крім того, проводилося переселення в Пінськ євреїв із навколишніх сіл. Протягом липня-жовтня 1941 р. в Пінськ прибуло не менше 776 євреїв, у тому числі близько 250 євреїв з с. Іваники Пінського району.

До грудня 1941 р. була проведена реєстрація єврейського населення Пінська, євреям видавалися посвідчення особистості зі штампом на обкладинці — «Jude».

Головою Пінського юденрату був 60-річний торговець Беньямін Бокштанський, але, за спогадами, фактичним керівником єврейської ради був його молодший заступник, колишній мешканець м. Данцига (сучасне м. Гданськ, Польща), добре володіючий німецькою мовою торговець Мордух Мінський. У складі Пінського юденрату працювали відділи, на чолі яких знаходилися відповідальні особи: відділ праці (П. Ілівицький), адміністративно-господарський відділ (Є. Файнброн), фінансовий відділ (А. Мешель), консультаційний (юридичний) відділ (С. Лур'є), відділ опіки (А. Чечик-Голінкер), відділ статистики та реєстрації (А. Тенненбаум), агрономічний відділ (Є. Епштейн), відділ цивільного стану (М. Костелянець), похоронне бюро (С. Геріновський), арбітражна комісія (Є. Ельштейн). Для технічного забезпечення роботи відділів юденрату була створена канцелярія, в якій працювало не менше 70 жінок.

Окупаційна влада провела кілька контрибуцій у вигляді грошових зборів та вилучення цінностей (золотих монет царської чеканки, ювелірних виробів, хутра, добротних носильних речей) у єврейського населення міста. За деякими даними, в цілому єврейська громада Пінська мала здати 256 кілограмів золота, вдалося зібрати близько 120 кг золота і срібла.

Приховування цінних речей вело за собою страту господаря і його сім'ї. Документально підтверджено, що 9 квітня 1942 р. були повішені подружжя Борух-Хаїм і Хана Ашпізи, подружжя Ошер і Естера Сідлікі. Наступного дня — 10 квітня 1942 р. — Нота Мельник, Хашано Рубаха, Сара-Ривка Ласовська і Диня Варшавська. Регулярно в Пінський юденрат надсилались докладні списки, що містять переліки речей, підлягаючих передачі владі, необхідних для забезпечення та облаштування військових частин і цивільних установ (меблі, посуд, домашнє приладдя, постільні речі, одяг, миючі засоби та ін.).

Одним з методів пограбування єврейського населення Пінська було введення системи штрафів, гроші стягувалися за недотримання правил поведінки для євреїв у місті (вихід на вулицю без єврейських латок та документів, ходіння по тротуарах, поява в громадських місцях, відвідування арійських магазинів тощо), порушення режиму примусових робіт і санітарних норм. Згідно циркуляра генерального комісара округу «Волинь–Поділля» від 21.10.41 р., євреї Пінська обкладалися подушним податком у розмірі 10 рублів з «голови». За розпорядженням окружного комісара Пінська з січня по квітень 1942 р. податок був збільшений до 15 рублів з людини.

З 5 листопада 1941 р. 20% від заробітної плати євреїв підлягало передачі в фонд окружного комісаріату. Проте реальні відрахування почалися з березня 1942 р. Крім цього, єврейське населення не звільнялося від сплати решти загальних податків: прибуткового, промислового, податку з обороту, квартирної плати, податку з будівель тощо.

Працездатні пінські євреї (чоловіки у віці від 14 до 60 років, жінки у віці від 16 до 50 років) зобов'язані були брати участь у примусових роботах з ремонту й відновлення військових і цивільних об'єктів, будівництва дерев'яного мосту через річку Піна, а також залізничного мосту через річку Ясельду в Городищах, прибирання вулиць та приміщень, розчищення снігу, роботах з благоустрою німецького цвинтаря, асенізаційних роботах, перевезеннях різних матеріалів.

За даними на 25 січня 1942 р. у м. Пінську проживало 18017 євреїв, у тому числі 11 911 жінок (66,2 %) і 6106 чоловіків (33,8 %), причому після масових розстрілів чоловіків в серпні 1941 р. половину єврейського чоловічого населення становили діти і підлітки молодше 14 років. До категорії працездатних було віднесено 9056 осіб (50,2 %), на утриманні працюючих знаходилося 8961 осіб (49,8 %). Працездатне населення розподілялося таким чином: 1982 осіб були зайняті роботою на промислових підприємствах і в міських установах (11 % єврейського населення), власні майстерні містили 291 осіб (1,6 %), решта 6783 осіб періодично призивалися на роботу юденратом (37,6 %). Діти — хлопчики до 14 років і дівчатка до 16 років — становили 34,4% населення (6209 осіб); літні люди — чоловіки старше 60 років і жінки старше 50 років — 14,2 % єврейського населення (2562 осіб). Крім того, у  Пінську налічувалося 190 осіб хронічно хворих та інвалідів (1 % всього населення). Велика частина працездатних чоловіків-євреїв була зайнята в промисловому виробництві і роботі в міських установах (кваліфіковані робітники) — 1613 осіб (26 % чоловічого єврейського населення або 81,3 % від загальної чисельності всіх належних до даної категорії). У житловому, технічному, транспортному і господарському відділах Пінського міського управління працювали 228 євреїв. На шкіряній фабриці м. Пінська євреї становили 60,8 % робочих (45 осіб), на сірниковій фабриці — 40,6 % (170 чол. і 31 жін.). Основна маса єврейських жінок була зайнята на примусових роботах — 5985 осіб або 50,2 % всіх жінок (жінки становили 88,2 % зайнятих на примусових роботах).

У перші місяці окупації для єврейського населення м. Пінська були встановлені щоденні норми видачі хліба — 200 г на дорослого і 150 г на дитину. 17 листопада 1941 р. керівник відділу постачання та сільського господарства Пінського окружного комісаріату Штрауб видав розпорядження, що регламентує питання забезпечення продовольством пінських євреїв. З цього часу вводилися заборони на участь євреїв в купівлі та обміні продуктів в арійських магазинах, ринках і у приватних осіб. Категорично заборонялося спекулювати і просити милостиню у неєврейського населення. З грудня 1941 р. норми продовольчого постачання євреїв Пінська були зменшені: звичайний раціон становив 100 г хліба, 140 г крупи і 35 г жиру в день, робочі додатково щодня отримували 100 г хліба. На початку 1942 р. хлібна норма для дорослих євреїв після клопотань юденрату була збільшена до 150 г на день.

З грудня 1941 року у місті працювало 6 пекарень, з них 3 обслуговували єврейське населення (власники Л. Каган, Р. Колодна, Х. Гохштейн). На балансі Пінського юденрату знаходилися громадська їдальня, дитячий будинок (у грудні 1941 р. тут утримувалася 81 дитина), лікарня, поліклініка, санпропускник, аптека, лазня, похоронне бюро, цвинтар.

Єврейська лікарня (вул. Завальна, 9) була розрахована на 100 ліжок. Її главою був призначений доктор Лейзер Якобсон. Медичний і робочий персонал лікарні налічував 62 людини. Тут обслуговували хворих з усього Пінського округу. Директором єврейської поліклініки (вул. Продольна, 3) був доктор Шмуель Лев, під його керівництвом працювало 57 осіб. Завідувачем єврейської аптеки (вул. Альбрехтовська, 56) був Пилип Вайнбергер.

16 жовтня 1941 р. була проведена перша чистка медико-санітарних установ: звільнення євреїв з хіміко-бактеріологічної лабораторії, санітарної станції, ізолятора для психічних хворих і аптечної бази.

Завдяки медико-санітарним заходам епідеміологічна ситуація у м. Пінську тривалий час не виходила з-під контролю: до створення гетто серед єврейського населення міста були зареєстровані: 1 випадок висипного тифу, 12 — черевного тифу і 23 — дизентерії. Але в цей період вже помітною стала тенденція збільшення захворюваності і смертності серед євреїв. За офіційними даними окупаційної влади за період з вересня 1941 р. до травня 1942 р. в Пінську була зареєстрована смерть 243 євреїв. У січні 1942 р. померли найстаріші і шановні пінські рабини Борух Епштейн і Арон Валкін. Значну частину серед померлих становили діти. До створення гетто померло понад 50 дітей віком до 14 років, у тому числі 35 дітей 1941 і 1942 років народження.

Начальником єврейської поліції м. Пінська, в складі якої налічувалося 12 співробітників, був колишній бухгалтер Ошер Фельдлайт. Після створення гетто чисельність єврейської поліції була збільшена до 50 осіб, а начальником після смерті О. Фельдлайта в червні 1942 р. був призначений спочатку Гольдберг, а потім Ельштейн.

Релігійне життя єврейської громади було повністю дезорганізоване: дотримання культових обрядів було заборонене (богослужіння і ритуальний забій худоби). Єврейські кладовища занечистили, по них прокладали нові вулиці, синагоги використовувалися окупаційною владою для господарських потреб. За спогадами тих, хто пережив Голокост, в гетто діяли кілька синагог і молитовних будинків, великим авторитетом серед віруючих користувався рабин А. Перлов.

18 вересня 1941 р. при Пінському міському управлінні була створена спеціальна комісія з підготовки організації гетто. Про створення гетто було оголошено 30 квітня 1942 р. Впродовж квітня єврейське населення м. Пінська збільшилося на 697 осіб. Основну масу серед прибулих з сіл Пінського району Жидче, Колби, Кончиці, Парохонська, Потаповичів становили жінки (43,1 %) і діти (31,1 %). До 16:00 1 травня 1942 р. завершилося переселення в гетто тих пінських євреїв, чиї будинки опинилися за його межами (не менше 7 тис. осіб). Згідно з наказом вони залишали в будинках все своє майно: з собою дозволялося брати 2 пари білизни, 2 комплекти одягу (робочий і вихідний), необхідне кухонне начиння.

Створене гетто курирував заступник окружного комісара Альфред Ебнер. Гетто займало кілька кварталів, огороджених колючим дротом 3-метрової висоти, і охоронялося поліцейськими. Межі гетто проходили по вулицях Завальна, Альбрехтовська, Логішинська, Теодорівська (сучасні вулиці Завальна, Кірова, Першотравнева, Гоголя, Партизанська).

За даними на 1 травня 1942 р. в Пінському гетто перебували 18644 осіб, жінки становили 50 % в'язнів, чоловіки — 18 %, діти молодше 14 років — 32 %. Населення гетто розміщувалося в 446 будинках. На кожного жителя гетто припадало 1,5 кв. м житлової площі, в середньому в кожному будинку проживало понад 40 осіб. Територія гетто була відключена від загальноміської електричної мережі.

Євреї представляли для окупаційної влади значний трудовий резерв. 818 євреїв працювали на підприємствах міста: на судноверфі, шкіряній, сірниковій, фанерній, ковбасній фабриках і міській бійні. 10870 євреїв (3228 чоловіків і 7642 жінки) використовувалися на постійній і тимчасовій роботах. Кожен працездатний єврей зобов'язаний був 2 дні на тиждень брати участь у примусових роботах. Більшість євреїв-ремісників після створення гетто відмовилися від патенту. Майстерні з пошиття взуття, одягу, головних уборів, перукарні та годинні майстерні продовжували тримати тільки 27 майстрів, ще 29 фахівців займалися ремеслом у вільний від примусових робіт час.

Влітку 1942 р. подушний податок на єврейське населення м. Пінська був збільшений з 10 до 12 рублів на місяць.

За наказом заступника окружного комісара А. Ебнера на початку липня 1942 р. (імовірно 3 липня) близько 40 інвалідів та душевнохворих, у тому числі пацієнти єврейської лікарні, були вивезені за місто і розстріляні біля с. Козляковичі.

В'язні гетто страждали від голоду. Люди намагалися знайти джерела заробітку, підтримували нелегальні контакти з неєврейським населенням, міняючи речі на продукти. Влітку 1942 р. режим входу і виходу з гетто був посилений. Був виданий наказ, за яким заборонялося підходити до огорожі гетто ближче, ніж на три метри, тим, хто знаходився в «зоні ризику» загрожував розстріл. Затриманих з продуктами при вході в гетто розстрілювали на місці. У журналі реєстрації померлих мешканців м. Пінська за період з 30 травня по 31 серпня 1942 р. як причина смерті 27 євреїв вказано вогнепальне поранення (серед загиблих від вогнепальних ран за цей період 8 дітей і підлітків у віці від 6 до 15 років).

Влітку 1942 р. пройшла хвиля звільнень євреїв з аптек м. Пінська. Проносити в гетто ліки було заборонено. Систематичне недоїдання, напружена виснажлива праця, перенаселення, нестача якісної питної води, холод, незадовільні асенізаційні умови призвели до того, що серед єврейського населення почастішали випадки захворювань на дизентерію, дифтерію, черевний і висипний тиф. За неповними офіційними даними за період існування Пінського гетто з травня по жовтень 1942 р. померло 548 євреїв, з них 166 дітей (85 хлопчиків і 81 дівчинка). Особливо високою була смертність серед дітей віком до трьох років. За час існування гетто померло 24 дитини 1940 року народження, 73 дитини 1941 р.н. і 23 дитини 1942 р.н. Пік смертності в гетто припав на жовтень 1942 р., коли була зареєстрована смерть 165 євреїв.

Смертність серед єврейського населення міста протягом травня-жовтня 1942 р. в середньому в 4,3 рази вища, ніж серед жителів інших національностей. Максимальною ця різниця була в серпні 1942 р., коли смертність серед євреїв у 10,8 рази перевищила смертність серед неєврейського населення: у той час, як серед неєврейського населення помирала 1 людина з 1 303, серед євреїв — 1 з 122.

У Пінському гетто було створено кілька підпільних організацій, до складу яких входила в основному молодь. Група під керівництвом доктора Едварда Прагера готувалася здійснити втечу з гетто, розшукати склад зброї і створити партизанський загін. У групі, на чолі якої стояв Лелек Слуцький, знаходилося 50 осіб. Підпілля підтримувало контакти з членами юденрату та єврейської поліції і розробляло план підпалу міста напередодні знищення гетто.

У другій половині жовтня 1942 р. районі колишнього аеродрому в урочищі Добра Воля мешканці с. Оснежиці за наказом влади брали участь у підготовці дев'яти глибоких ровів. Щоб заспокоїти стривожене єврейське населення Пінська, А. Ебнер роз'яснив, що ями призначені для зберігання цистерн з пальним і прокладання труб для переливання палива з машин у цистерни. З метою попередження панічних настроїв в гетто окупаційна влада пообіцяла збільшити продовольчі норми для робітників, припинити обшуки біля воріт гетто і виділити ділянки землі для єврейського населення під городи.

27 жовтня 1942 р. рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер особисто віддав наказ про ліквідацію Пінського гетто, останнього великого гетто на території рейхскомісаріату «Україна». За словами Гіммлера, Пінське гетто було центром «бандитського руху» в районі Прип'ятських боліт. У наказі зазначалося, що в разі виробничої необхідності в Пінську допускається залишити трудовий табір для 1 тис. єврейських робітників-чоловіків.

28 жовтня в Пінську відбулася нарада з питання ліквідації гетто. Операцією керував командир 15-го поліцейського полку полковник Е. Курске. В акції брали участь 2-й батальйон, 2-й кавалерійський дивізіон (зовнішнє оточення гетто), 10-та рота 3-го батальйону, 11-та рота 11-го поліцейського полку (прочісування території гетто). Було передбачено забезпечення охорони збірного пункту, конвоювання до місця страти і його оточення.

Вранці 29 жовтня 1942 р. почалася ліквідація Пінського гетто. Людей виганяли з будинків, вишикували в колони і під охороною вели до місця страти. Багато євреїв — старі, пацієнти лікарні і ті, хто відмовлявся виконувати накази — були розстріляні на місці або на Каролінському кладовищі на території гетто.

Акція з ліквідації Пінського гетто тривала 4 дні і була завершена 1 листопада. Під час розстрілів група євреїв у складі 150 осіб прорвалася через оточення, частині з них вдалося втекти на кілька кілометрів від місця страти, але більшість були знайдені і страчені. У ході прочісування гетто було виявлено велику кількість криївок, в яких ховалися єврейські родини: на горищах, у підвалах, в добре замаскованих ямах у дворах. Інтенсивні пошуки вцілілих євреїв тривали до 10 листопада 1942 р. У живих було залишено тільки 150 ремісників, які були поміщені в «мале гетто» — 11 будинків, огороджених колючим дротом. 23 грудня 1942 р. всі в'язні «малого гетто» були розстріляні.

Наприкінці 1942 р. – протягом 1943 р. відбувалися грабежі і вивіз єврейського майна з гетто. Колишні єврейські будинки були заселені біженцями зі Смоленщини та ін. східних областей. Розшук і знищення пінських євреїв, яким вдалося врятуватися, тривало до визволення м. Пінська. За неповними даними пережити Голокост вдалося 42 пінським євреям — багато з них стали бійцями партизанських загонів, інші врятувалися завдяки допомозі місцевих жителів. Барбара Біліцька (уродж. Міхейська) врятувала Арьє-Лейба і Цилю Долинко. Юліан і Марія Касперовичі, мешканці с. Гривковичі Пінського р-ну, врятували Ошера Сошника і його батька Пінкаса Фельдмана. За порятунок пінських євреїв звання «Праведник народів світу» було присвоєно подружжю Марії і Костянтина Комар, що допомагали Діні Пескер (Галині Шавель), матері і дочці Олександрі і Ніні Догмацьким за порятунок сім'ї Шенберг і Сьоми Єлинського, подружжю Володимиру і Доньї Дергач і їх дочці Марії Громико за порятунок Сашка (Ієшуа) Найдича. Широкої популярності набула історія порятунку німецьким службовцем Гюнтером Крулем пінчанина Єрухима-Фішеля Рабинова (Петра Рабцевича). У 1999 р. Г. Крулю було присвоєно звання праведника (посмертно).

Перед відступом навесні 1944 р. в урочищі Добра Воля окупаційна влада провела роботи зі спалювання трупів і маскування місця масових розстрілів єврейського населення м. Пінська.

4 липня 1944 р. Пінськ був звільнений радянськими військами.

АРХЕОЛОГІЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Найбільш ранні матеріали археологічних досліджень м. Пінська відносяться до XI ст. Виявлено залишки стародавньої забудови міста і унікальні предмети: кам'яний образок Ісуса Христа Еммануїла і шиферне прясельце з кириличним написом «NACTACHNO ПРАСЛЕNE».

На думку фахівців, археологічний комплекс (городище і селище) в с. Городище, яке розміщене за 12 км на північний схід від Пінська — це древній Пінськ. Тут люди жили з часів пізнього палеоліту (бл. 7 тис. років до н.е.). Пізніше, змінюючи один одного, тут селилися представники епохи бронзи, залізного віку, у VIII ст. сюди прийшли слов'янські племена.

МІСТОБУДУВАННЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 Радіально-напівкільцеву схему планування Пінська зумовило його розміщення на лівому березі р. Прип'ять, в місці впадання в неї р. Піни. Місто в основному розвивався в західному, північному та східному напрямку.

На місці колишнього городища з'явився дерев'яний замок, який служив головною архітектурною і планувальною домінантою міста. Довжина укріплень замку з потужними дубовими стінами, валом і ровом становила 435 м. У XVI ст. замок вже не був резиденцією князів і був заселений міщанами, шляхтою і духовенством. На території замку розміщувався головний пінський храм — кафедральний Дмитріївський собор і дерев'яна Афанасіївська церква.

З півдня замок примикав до Прип'яті, в'їзд до замку знаходився з північного боку. Біля в'їзду розміщувалася торгова площа — Старий ринок, де сходилися головні вулиці міста. У XVII ст. дерев'яний замок занепав. Функції головної Пінської цитаделі перейшли до збудованого в кінці XVII ст. в передмісті міста Каролін бастіонного замку, що був зразком новоіталійської фортифікаційної системи. Роль міської планувальної домінанти перейшла до торгової площі. Тут були побудовані єзуїтський колегіум і ратуша, розміщувалися торгові ряди з магазинами, будинки заможних міщан, духовенства і шляхти.

ПАМ'ЯТНИКИ БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

(тільки існуючі об'єкти)

Сучасна Пінська синагога (вул. Іркутсько-Пінської дивізії) — це колишній молитовний будинок рабинів Перлових (Карлінських). З 1841 до 1901 рр. будівля була дерев'яною, а після пожежі на початку ХХ ст. її відбудували з цегли. Тут в березні 1941 р. проходив нелегальний з'їзд рабинів Західної Білорусії та Західної України.

На вул. Радянській (раніше — Бернардинська) збереглася перебудована єшива. Тут знаходився останній юденрат.

Будівля сірникової фабрики «Прогрес – Вулкан» (вул. Брестська), заснованої в 1892 р. Луї Гершманом. Після пожежі 1907 р. фабрику викупив і відновив австрійський фабрикант Йосип Гальперін (Гальперн).

На вулиці Чуклая (колишній Водопровідній) будівля фанерної фабрики Лур'є. Її історія почалася в 1880 році як фабрики цвяхів і шевських шпильок.

Міський кінотеатр «Казино» (суч. Поліський драматичний театр) — побудований в 1911 р. на 380 глядацьких місць, власник — Давид Лейбович Боярський.

Палац Бутримовича (1784 р.) — пам'ятник, що поєднує риси бароко і класицизму.

Будівля колишнього Азовсько-Донського банку (вул. Заслонова) — побудована на поч. ХХ ст. в стилі модерн. У 1920-1930-і роки тут розміщувався магістрат.

Єзуїтський колегіум (1675 р.)

Костел Карла Баромея (1782 р.)

Пінська гімназія (1858 р.). На фасаді гімназії Меморіальна дошка на честь знаменитого випускника Хаїма Вейцмана — першого президента Ізраїлю.

Пінська єврейська лікарня (вул. Завальна) — 2-а пол. XIX ст.

Францисканський костел (костел Успіння Діви Марії) — архітектурна пам'ятка XVI– XVIII століть у стилі бароко.

МІСЦЯ ПАМ'ЯТІПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Пам'ятники жертвам нацизму, відкриті в 1960-80-і роки, не відображали тему Голокосту. Типовим прикладом може служити стела, встановлена в 1964 р. у сквері біля пінського аеропорту недалеко від місця масових розстрілів єврейського населення восени 1942 р. Напис на обеліску увічнював пам'ять про 30 тисяч загиблих радянських громадян — згадки про те, що більшість становили євреї, не було.

На початку 1990-х років завдяки допомозі ізраїльського земляцтва пінських євреїв з'явилися нові пам'ятні знаки, які увічнили пам'ять жертв Голокосту.

У 1992 р. недалеко від с. Посеничі біля дороги Пінськ–Логішин на місці поховання жертв масових розстрілів на початку серпня 1941 р. був встановлений пам'ятний знак (реконструйований в 1998 р.). У цьому ж році були встановлені меморіальні знаки на місці розстрілів пінських євреїв у м. Пінську по вул. Крайній (район колишнього с. Козляковичі) та по вул. Пушкіна, де знаходилося єврейське Каролінське кладовище (реконструйовані в 2005–2006 рр.).

14 липня 1993 р. в урочищі Добра Воля був відкритий пам'ятник, присвячений загиблим в'язням пінського гетто (скульптор А. Борзенніков).

НЕМАТЕРІАЛЬНІ ЦІННОСТІПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Відомі уродженці Пінська:

• Фельдман Борис Миронович (1890–1937) — начальник Штабу військ Ленінградського військового округу, член Військової ради при Наркомі оборони СРСР, звинувачений за сфабрикованою проти Тухачевського, Якіра та інших воєначальників «справою військових». Комкор Б. Є. Фельдман був розстріляний в 1937 році. Ухвалою Військової колегії від 31 січня 1957 р. реабілітований.
• Шенберг Ісаак (1880–1963) — винахідник англійської системи телебачення. Удостоєний титулу лорда англійською королевою.
• Мошковський Шабсай Давидович (1895–1982) — радянський вчений-інфекціоніст та епідеміолог. Понад 350 наукових праць в галузі тропічної медицини. Доктор медичних наук, професор, член-кореспондент Академії медичних наук СРСР (1946). Був експертом Всесвітньої організації охорони здоров'я.
• Мошковський Михайло Давидович (1908–2002) — радянський вчений, академік РАМН, один з основоположників радянської фармакології, видатний фахівець в галузі створення, класифікації та опису лікарських засобів та фармакотерапії; автор праці, що багаторазово перевидавалася, «Лікарські засоби (допомога по фармакотерапії для лікарів)».
• Мошковський Яків Давидович (1905–1939) — радянський льотчик і парашутист, майор. Один з піонерів парашутного спорту, що зробив більше 500 стрибків з парашутом.
• Беркович Шая Йосипович (1918–1942) — секретар Пінського підпільного обкому ЛКСМБ і Пінського підпільного міськкому ЛКСМБ, один з організаторів і керівників комсомольсько-молодіжного підпілля і партизанського руху на території Пінської області. Загинув у бою з нацистами 31 грудня 1942 р., похований у братській могилі в селі Молотковичі Пінського району.

МУЗЕЇ. АРХІВИ. БІБЛІОТЕКИ. ПРИВАТНІ КОЛЕКЦІЇПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Музей білоруського Полісся (пл. Леніна, 22).

Музей в Пінську заснований в 1926 р. Сьогодні музей розміщується в будівлі єзуїтського колегіуму. Представлені тимчасові експозиції: «Історія Пінщини», «Природа Полісся», «Пінщина в роки Великої Вітчизняної війни», «Російське мистецтво XIX–XX ст.», «Портретний живопис XVIII–XIX ст.», «Білоруська живопис 1950–1980-х рр.», «Промисли і ремесла Полісся», «Міський побут початку XX ст.», галерея партизанської слави. У фондах музею на 01.07.2012 р. налічувалося 66783 одиниці основного фонду та 15696 одиниць науково-допоміжного.

У Пінську діє 9 бібліотек.

ДЖЕРЕЛАПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Краткая еврейская энциклопедия. Т.6. Иерусалим, 1992. С. 489, 490.

Еврейские хроники XVII столетия: эпоха «хмельничины». М., Иерусалим: Гешарим, 1997. – С. 112-113.

Бершадский С.А. Документы и регестры к истории литовских евреев. Т.1. Спб., 1882. С.67-68.

Копысский З.Ю. Экономическое развитие городов Белоруссии в XVI– первой половине XVII в. – Минск, 1966. – С. 22.

Гісторыя Пінска. Ад старажытнасці да сучаснасці: да 915-й гадавіны з першага летапіснага ўпамінання / А.М. Літвін [і інш.]. – Мінск : Выш. шк., 2012. – С. 71, 86, 91, 128, 137,. 148, 152, 167, 175, 178, 184, 192, 258, 273, 330, 335, 401, 409, 420, 452.

Розенблат Е.С., Еленская И.Э., Мемуары Якова Элиасберга / Е.С. Розенблат, И.Э. Еленская // Диаспоры. Независимый научный журнал. – Москва. – 2005. – № 4. – С. 37–59.

Мемуары Якова Элиасберга (окончание) / Публикация, научн. комментарии Розенблата Е., Еленской И. // Диаспоры. Независимый научный журнал. – Москва. – 2007. – № 1–2. – С. 186–216.

Розенблат Е., Еленская И. Пинские евреи. 1941-1944 / Е. Розенблат, И. Еленская. – Брест, 1997. – 312 с.

ЯленскаяІ.Э. Акупацыйны рэжым /I.Э. Яленская // Памяць: Гiст.-дакум. хронiка Пiнскага раёна. – Мн.: БЕЛТА, 2003. – С. 227–237, 561, 567, 587.

Розенблат Е.С., Еленская И.Э. Холокост на Пинщине / Е.С. Розенблат, И.Э. Еленская. – Пинск, 2007. – С. 3–12, 26–47, 59–73.

Яленская І.Э. Акупацыйны рэжым / I.Э. Яленская// Гісторыя Пінска. Ад старажытнасці да сучаснасці: да 915-й гадавіны з першага летапіснага ўпамінання / А.М. Літвін [і інш.]. – Мінск : Выш. шк., 2012. – С. 477–487.

Яленская І.Э. Пінскае гета / I.Э. Яленская // Гісторыя Пінска. Ад старажытнасці да сучаснасці: да 915-й гадавіны з першага летапіснага ўпамінання / А.М. Літвін [і інш.]. – Мінск : Выш. шк., 2012. – С. 487–496.

Яленская I. Акупацыя. Акупацыйны рэжым. 1941-1944 гг. / I. Яленская // Памяць: Гiст.-дакум. хронiка Пiнска / Арганiз.-метад. Цэнтр па выданнi гiст.-дакум. хронiк памяцьДзярж. камiтэта РБ па друку; Рэдкал.: Г.К. Кiселёý (гал. рэд.) iiнш. – Мiнск : БЕЛТА, 1998. – С. 246–259.

Розенблат Е., Еленская И. Пинск/ Е. Розенблат, И. Еленская // Холокост на территории СССР: энциклопедия / гл. ред. И.А. Альтман. – М. : РОССПЭН: Научно-просветительский центр «Холокост», 2009. – 1143 с. – 747–751.

Книга погромов. Погромы на Украине, в Белоруссии и европейской части России в период Гражданской войны. 1918-1922 гг.: Сборник документов / Отв. ред. Л.Б. Милякова, отв. сост. Розенблат Е.С., Еленская И.Э. (Белоруссия). – Москва : „Российская политическая энциклопедия” (РОССПЭН), 2006. – 1032 с.

Черушев Н.С., Черушев Ю.Н. Расстрелянная элита РККА (командармы 1-го и 2-го рангов, комкоры, комдивы и им равные). 1937-1941. Биографический словарь. М., 2012, с. 119-120.

Государственный архив Брестской области (далее ГАБО). Ф. 7581 «П». Оп. 1. Д. 209. Л. 15; Д. 25. Л. 81; Д. 27. Л. 12; оп. 2. Д. 1148. Л. 66-72; ф. 2120, оп. 1, д.39, л.34.

Зональный государственный архив в г. Пинске (ЗГАП), ф. 118, оп. 1, д. 9, л. 42, 50; д. 5, л. 29; д.59 а, л.143, 147, 148, 152.

Wydarzeniailosyludzkie. Rok 1939. “ZachodniaBiałoruś” 17.IX.1939 – 22.VI.1941. Т. 1. S. 276, 339, 340.

Государственный архив Российской Федерации (далее ГАРФ), ф. 704, оп. 90, д. 24, л. 8, 8 об., 12, 89.

Boneh N. (Mular) The Holocaust and the Revolt. Offprint from the book «Pinsk», vol. 1, part.2. Tel-Aviv, 1977. P.106, 109, 118, 119, 120.

Dean M. The Holocaust in the Eyes of Homo Sovieticus: A Survey of Collaboration in the Holocaust. Crimes of the local police in Belarussia and Ukraine, 1941-44. London, 2000. P. 34, 35.

Gerlach Ch. KalkulierteMorde. Die deutsche Wirtschafts-und Vernichtungspolitik in Weiβrussland 1941 bis 1944. – Hamburg, 1999. S. 220, 541, 563.

Арад И. Холокаст. Катастрофаевропейскогоеврейства (1933-1945). Сборникстатей. Иерусалим, 1990. С. 68.

Cholawski Sh. The Jews of Bielorussia during World War II. – Amsterdam, 1998. P. 70.

Fatal-Knaani T. The Jews of Pinsk, 1939-1943. Through the Prism of New Documentation // Yad Vashem Studies XXIX / Ed. David Silberklang. – Jerusalem, 2001. P. 162-163.

Jews in Eastern Poland and the USSR, 1939-46 / Ed. N. Davies and A. Polonsky. London, 1991. P.134.

Праведники народов мира Беларуси / Сост. И.П. Герасимова, А.Л. Шульман. – Мн., 2004. – С. 15, 130.

Вырваны з агню. Гiсторыя Пятра Рувiнавiча Рабцэвiча з Пiнска. Выдадзеная i апрацаваная Вернерам Мюлерам. Мн., 2002.

Ботвинник М. Памятники геноцида на территории Брестчины // Евреи Беларуси: История и культура: Сб. науч. тр. – Вып. 5. – Мн., 2000. – С. 180-181.

ГАБО. Ф. 1. Оп. 9, Д. 1183; Ф. 59. Оп. 2. Д. 1278; Оп. 4. Д. 1524; Ф. 2005. Оп. 1. Д. 133. Л. 70. 71.