Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Спогади Ісроеля Ґармі. Із Книги Пам'яті Любомля

Офіційно місто називалось Любомль. Але євреї міста і прилеглих районів звикли називати його “Лібівне”. До кінця Першої світової війни місто входило до Володимирського повіту, а центр губернії знаходився в Житомирі, столиці Волині. Типове формулювання для документів і офіційна адреса для пошти писались як “Местечко Любомль, Владимир-Волынский уезд, Житомирская губерния”.

Спогади Ісроеля Ґармі. Із Книги Пам'яті Любомля

За оцінками, число жителів до Першої світової війни становило 6000, з них половина євреїв. Більшість неєврейських жителів були українцями (більше 90%), а решта — поляки. Більшість євреїв жили в центрі міста на ринку, на головних вулицях, які вели від нього і на вуличках поряд із синагогою.

Кілька єврейських сімей жили відокремлено, поблизу залізничних колій, а деякі інші — на неєврейських вулицях на околиці міста та в довколишніх районах.

На Польській вулиці, або вулиці Садовій, як вона тоді називалася, була розташована більшість громадських закладів: російська школа, громадська лікарня (яка згоріла ще до Першої світової війни), військкомат, в'язниця, пожежна станція тощо. Саме тут жили чиновники і духовенство: православний священик (ґалах) і його помічник дяк, католицький священик (ксьондз) і більшість російської інтелігенції.

Тут знаходились і три храми: католицький костел, який займав велику площу, і дві православні церкви. На східній стороні цієї вулиці, майже по всій її довжині, простягався сад плодових дерев, звідси і її назва — Садова. Сад належав землевласнику Кампіоні, а поряд із ним ріс гай. Обидва місця використовувалися для прогулянок протягом літніх місяців.

Любомль, палац Браницьких

Любомль на картині В. Ріхтера, 1827 рік

 
Серце міста: ринок

Ринок, який був розташований, як уже згадувалося, в центрі міста, був "центром" у різних значеннях цього слова. Там були розташовані більшість магазинів і крамниць. На цій досить великій площі (яка мала розміри близько 400 х 400 ярдів, тобто 40 акрів) раз на місяць або раз на три тижні (по четвергах) проводилися великі ярмарки, а також регулярні торги по понеділках; саме тут відбувалися загальні заходи та офіційні урочистості.

З ринку, який був найвищою точкою міста, донизу розходилися чотири головні вулиці та низка провулків.

На західній стороні була вулиця, яку тоді називали Римацькою (за назвою села Римач); на півночі — вулиця Кушнірська; на південний захід йшла Золота вулиця; а на північний схід — Польська. Назви вулиць і провулків змінювалися зі зміною правителів.

Схоже, що ринок був найстарішою частиною міста. Підтвердженням цього факту були великі будинки, цегляні будівлі та багато магазинів, які були побудовані в особливому старомодному стилі і були власністю поміщика Кампіоні, а також, звісно, "курган" із південно-східного боку. Цей курган покривав величезний підвал, в якому багато, багато коридорів розгалужувались у всіх напрямках, своєрідний великий лабіринт, стіни якого були побудовані з дуже широких цеглин, і з куполоподібними стелями, через які вгору і назовні виходила вентиляція. Цей величезний підвал мав форму великого кола, покритого шарами землі значної товщини з усіх боків, а на верхньому шарі по всій площі росли каштанові дерева, крислаті та гарні на вигляд. У їх тіні багато молодих людей відпочивало і проводило час протягом літніх місяців.

Цей погріб-курган раніше служив місцем для зберігання фруктів, картоплі тощо. Під час австро-німецької окупації його частина використовувалась як в'язниця, а згодом як склад картоплі (коли австрійці евакуювались із міста восени 1918 року і увійшли поляки, то багато євреїв було вбито і поранено польською поліцією, коли зголоднілий натовп увірвався в підвал, щоб набрати картоплі).

Багато оповідань і легенд було складено про цей погріб-курган: розповіді про духів і привидів, які жили там, у його кімнатах і незліченних потаємних місцях, що перетиналися і простягалися до середини ринку.

Всі зусилля проникнути туди були безуспішними, і кожен, хто намагався це зробити, не повертався тією ж дорогою, якою входив.

Євреї жили на семи основних вулицях міста і його численних провулках, яких було біля 14. Неєвреї теж жили на семи вулицях і численних провулках, деякі з яких були продовженням вулиць, де жили євреї. Більшість будинків були одноповерховими дерев'яними спорудами, а деякі були цегляні, так звані "стінки". Більшість дахів єврейських будинків були покриті черепицею, а неєвреїв — соломою.

Пожежі були частим явищем, і найбільші ставали свого роду відправними пунктами історії — від них відраховувалися роки народження та інші події. Часто ми чули від наших бабусь і дідусів: "Це сталося того-то року, після великої пожежі".

Міські старожили та особи, що записували історію міста, виводять його початки в XV столітті, і, можливо, навіть раніше, якщо покладатися на усні історії, що передавалися з покоління в покоління.

На підтримку своїх слів вони могли б навести старе кладовище як доказ. У місті були два цвинтарі, обидва досить великі: перше, старе кладовище, простягалось у межах міста, недалеко від дороги, що вела до залізничної станції, і за оцінками, мало сотні років. Його південна частина майже не мала збережених надгробків, бо більшість за багато років занурилась у землю або розсипалася під дією дощу і вітру. У цій частині росло кілька великих крислатих дубів, які, певно, мали сотні років.

У північній частині, де товсті дерева росли дуже близько одне до одного, ще залишилися багато надгробків, а також кілька охелів (невеликих кам'яних або дерев'яних конструкцій поверх могил) на могилах кількох святих і великих учених Ізраїлю. Саме сюди приходили люди, аби відвідати могили своїх предків на Тіша Б'Ав і протягом місяця Елул (традиція перед Великими Святами). Знаючі показували спільну могилу двох мучеників — нареченого і нареченої, вбитих під їхнім весільним покровом гайдамаками (козаками) в роки кривавих погромів у 1648-49 роках.

З цього приводу я згадую візит відомого письменника і автора “Діббука”, С. Ан-ського, блаженної пам'яті, і його компаньйона — журналіста Альтера Качине, які відвідали місто біля 1911 року. Поважні гості зібрали багато старожилів міста в штіблі радзинських хасидів і за келихом міцного алкоголю, склянкою гарячого чаю і печивом вони сиділи за столом протягом багатьох годин і записували їх численні історії та легенди про події, які відбувалися в далекому минулому.

Не дивно, що багато мотивів “Діббуку” були взяті з нотаток, які письменник привіз зі свого візиту до нашого міста, Любомля. Як приклад наведу слова Ледаря з п'єси: Коли нечестивий Хмель, хай його ім'я зітреться назавжди, напав на місто і вбив сотні душ, серед тих, хто загинув, були наречений і наречена, страчені саме тоді, коли вони давали свої шлюбні обітниці.

Ще одне свідчення про поважний вік нашого міста походить із Великої синагоги, яка була красиво збудована в стилі, типовому для XVI або XVII століття. У ті часи багато синагог у Польщі та Україні будувались як фортеці, з позиціями для розміщення стрільців на даху. Більшість укріплених синагог були побудовані у другій половині XVI століття; вони бачили "війну проти татар і козаків, найбільш важливими з них із архітектурної точки зору були ті, що у Любомлі, Луцьку, Сригоді, Бродах і Лешневі" (за словами дослідника Й. Фінкерфельда в Єврейській енциклопедії, т. 8, стаття "Синагога".

Велика синагога

Наша синагога дійсно була дуже красивою, високою, широкою спорудою, яка виділялась серед інших будівель міста своєю пишністю і яку було видно за милі. Верхня частина її архітектурного парапету, що оточував дах, мала вигляд древньої фортечної стіни. Дітьми ми були загіпнотизовані зображеннями могутніх левів, покритих золотою фарбою, на східній стіні, а особливо фресками всередині синагоги на чотирьох стінах; малюнками Левіафана і Тільця, бубна, гуслів, цимбалів та інших музичних інструментів із Храму [в Єрусалимі]. І ще гарнішими, ніж все решта, були двері до Святого Ковчегу, оздоблення яких сягало до самої стелі.

Любомль, вид на Велику синагогу

Вид на місто. Вгорі видно Велику синагогу

Ми також пишалися і хвалилися прекрасною кафедрою (бімою) в центрі синагоги. Її чотири різьблені шестикутні стовпи тяглися вгору до куполоподібної стелі, з якої спускалися мідні ланцюги з величезними кришталевими люстрами, які грали веселкою кольорів.

Це було вражаюче видовище, коли процесія Тори піднімалася по сходах до високої кафедри, а вся громада стояла. Стіни і високі арочні вікна з трьох сторін також робили неповторне враження. Ми були вражені силою акустики в синагозі, і коли у нас випадав шанс залишитися на самоті, ми кричали і схвильовано чекали відлуння, які приходило до нас з усіх напрямків.

З іншого боку, ми боялися проходити близько до синагоги наодинці вночі, "у час, коли душі померлих приходять в синагогу на молитву і читання Тори".

Околиці

Місто було розташоване на широкій плоскій рівнині, яка простягалась на милі та була вкрита густими лісами з сосни і ялини в районах, де земля була легша та з більшою кількістю піску, і березами, буками, ясенами, тополями й дубами на важчих, родючіших ґрунтах. Струмки й озера, наповнені різними видами риб, серед них знамените озеро Світязь, простягались уздовж північних і північно-західних частин району, межуючи з болотами і лісами Полісся (південно-західна Білорусь). За 7-9 миль від міста звивалася річка Буг, формуючи кордон між Західною Україною та Польщею.

Любомль, озеро Світязь

Озеро Світязь. Сучасне фото

На цій території переважав тонкий і легкий ґрунт, на якому можна було вирощувати жито, ячмінь, полбу, просо, картоплю, і, звісно, було досить пасовищ. Було й трохи важчого, багатшого ґрунту, на якому росли пшениця, льон, овес та інші культури. У кількох місцях росли плодові сади, особливо яблуні, сливи та груші. Саме місто славилося великою кількістю садів із фруктовими деревами, з яких кілька належали євреям, а більшість жителям передмість, неєвреям. Особливо заслуговував на похвалу великий сад, що належав Кампіоні, який простягався на значній площу в східній частині міста.

З південного краю міста проходила залізниця, яка була прямим зв'язком між Сходом та Заходом: вона йшла з Києва через Здолбунів, Рівне, Ковель та інші міста на сході до Хелма, Любліна та Варшави на заході.

На цій же стороні, на південь від міста, стара ґрунтова дорога вела на південь, до Володимира-Волинського (Людміра), що лежить на відстані 60-65 верст (близько 40-43 миль); на західній околиці проходила стратегічна дорога, яка була вимощена, здається, в кінці минулого століття і вела до Брест-Литовська, 85 миль на північ. Дороги відходили від всіх в'їздів до міста; це були широкі, ґрунтові дороги, по боках від яких росли акації, платани і верби, і ці шляхи вели до сусідніх містечок і сіл.

Вулиці та канави

Хоча саме місто знаходиться на пагорбі, в сезон дощів воно тонуло в болоті, яке ускладнювало подорож і для пішоходів, і, звісно, для транспорту. Аби пройти від хати до хати і від вулиці до вулиці, треба було йти по тонких дерев'яних дошках, що перетинали головні вулиці вздовж з обох сторін. Під ними були канави для стічних вод і опадів, пов'язаних з основними, великими дренажними канавами, які відводили води на околицю міста.

Ті, хто жив у низинних районах, особливо мучилися з територією навколо лазні та в провулку м'ясних магазинів. Під час сезону дощів зв'язок із селами — основним джерелом засобів до існування, був сильно ослаблений або відрізаний взагалі, і городяни, які ходили навколо без роботи, молилися і з нетерпінням чекали поліпшення погоди.

Під час Першої світової війни австро-німецькими завойовниками була зроблена спроба вимостити дорогу дерев'яними дошками, використовуючи біженців з інших окупованих територій. Ця справа була зупинена відразу ж після закінчення війни. У 1919-20 роках перші дороги (головні магістралі міста) були вимощені дробленим каменем. Для цього чорний базальт привезли залізницею з околиць Кременця.

На початку 1920-х років на вулицях міста досі не було освітлення. Тільки трохи нечіткого світла, що тут і там просочувалося з вікон будинків, освітлювало шлях для перехожих. Тому прогулянки по місту в нічний час, по неосвітлених вулицях, під час дощового сезону були досить важкими. Освітлення вулиць електрикою почалося в 1925-26 роках разом із будівництвом родиною Ґріматліхтів та їх партнерами першої електростанції.

Любомль, фрагмент старовинного містка

 Залишки старого мосту. Сучасне фото


Доходи

Доходи економіки міста, торговців та ремісників переважно базувались на селі. Дрібні фермери приїжджали в місто, особливо на ярмарки, продавати свою продукцію: худобу, коні, кури, яйця, свинячу щетину, шерсть, шкури, гриби, картоплю, льон тощо. Міські купці та ремісники, зі свого боку, поставляли приїжджим сільським жителям усе, що не робилось на фермі: взуття та одяг, шкіру та підошви для взуття, тканини та текстильні вироби, гас і смолу; ножі, серпи та інші металеві інструменти; масло, цукор, сіль, біле борошно, ліки та алкоголь; мотузки, упряж і вози; а іноді навіть зерно для посіву після засушливого року.

Під час перебування в місті селяни користалися можливістю заглянути до шинків, добре поїсти і напитись. Багато напивалось до безпам'ятства, або починали дебоширити і поверталися в свої села, співаючи до хрипоти і з побитими в кулачних боях зі своїми товаришами по чарці обличчями.

Любомль, площа Ринок і торгові ряди

 Міський ринок. Фото 1930-х років

Сільське населення

Тут варто зазначити, що, крім сільського господарства, яким займалися місцеві землевласники і кілька німецьких і чеських поселенців, загальний стан сільського господарства був відсталий і примітивний у порівнянні з іншими регіонами країни.

Багато селян із надто малих і бідних господарств, аби в них заробити на життя, були змушені шукати роботу за межами села і йшли працювати під час збору врожаю на великих землевласників: збирали картоплю, цукрові буряки та інші продукти, а протягом зими вони працювали на орендарів лісів (в основному євреїв), вирубуючи дерева та відвозячи їх до тартаку або на поїзд.

Я добре пам'ятаю, як селяни бродили навколо в кінці літа і на початку осені, оскільки багато з них проходили через місто до залізничної станції на шляху до роботи, а потім на шляху додому. Іноді вони залишались там на довше і "гостювали" на вокзалі протягом дня або двох, аби продовжувати насолоджуватися видовищем поїздів, що приходили і відходили.

Більша частина сільського населення була неписьменною; вони повільно рухалися, були апатичні та ледачі, і їх мислення було дуже повільне. Незнання глибоко вкоренилося, як ніби вони були приречені на нього. Старші люди були дуже набожні у їх православній релігії і досить часто ходили до церкви. Серед сільського населення, зануреного в мракобісся, було багато забобонів. Вони були схильні вірити у будь-які казки.

Не дивно, що містяни — і євреї, і неєвреї, сприймали мужиків як нижчих від себе і зверхньо до них ставилися. Для наших батьків слово "гой" означало когось придуркуватого й дурного, як сільський мужик, і за кожну провину, яку ми робили в релігійних питаннях, нас сварили словами "Ви як гої!"

Термін “oorl” (необрізаний) також був частиною повсякденної мови під час сварки щодо ціни. Коли мужик і єврей обмінювалися образами і докорами в запалі під час покупки або продажу, це справді вважалось за "дрібницю", про це швидко забувалось і торг тривав до успішного завершення. Євреї мали особливі терміни, коли мова йшла про неєвреїв, і вони були свідченням духовної та емоційної дистанції між двома світами.

У звичайні часи відносини між євреями і неєвреями були більш-менш стабільні, без будь-яких несподіванок. Єврейським родинам, розкиданим по навколишніх селах, не було чого боятися. Вони навіть відвідували та гостювали в неєврейських будинках (хоча і не їли нічого некошерного), і багато євреїв намагалися займатись бізнесом разом із селянами.

Єврейські професії

Більшість євреїв у місті займалися різними ремеслами або дрібним бізнесом, у той час як меншість була в промисловості та оптових продажах. Серед ремісничих професій найпопулярнішими були шевці та різні види кравців, так звані як “заготовщики”, муляри й будівельники, капелюшники і кушнірі, бляхарі та ковалі, виробники возів, теслі, маляри, перукарі, м'ясники та пекарі.

Хлібопекарі працювали в основному вночі перед базарними днями і ярмарками, продаючи сільським жителям хліб, а протягом решти тижня євреї самі пекли свої хали та хліб. Конюхи були низькокваліфікованою професією: і ті, які мали добре доглянутих коней і красиві брички або хороші вози для перевезення пасажирів і вантажів до поїзда і до сусідніх міст, і фурмани, які везли легший вантаж в місто в своїх похилених возах, причеплених до одного кульгавого худого коня.

Деякі купці вивозили сільськогосподарську продукцію, таку як яйця, худобу, коней, зерно, шкури, хутра, щетину, рибу, свіжі та сушені фрукти, пиломатеріали, гриби тощо. Експорт йшов на великі міста Польщі, особливо Варшаву, а також на Данциг і Німеччину через Сілезію.

Були і деякі підприємці, які орендували ліси і фруктові сади. Робітники, купці худоби і коней також ходили зі своїм товаром на ярмарки в довколишні міста; в значній частині бізнес був оптовим; багато магазинів, більшість з них невеличкі, були зосереджені навколо ринку. На ярмаркові дні в різних куточках ринку ремісники ставили додаткові столи і продавали свої вироби: головні убори, взуття, одяг тощо.

Перші віяння промисловості

Промисловість в ті дні була слабко розвинена і відігравала незначну роль в економіці міста. Її початки пов'язані з текстильною фабрикою на Золотій вулиці, яка згоріла і не була відбудована. Залишки її цегляних стін стояли закопчені протягом тривалого часу, поки їх не розібрав хтось, хто купив нерухомість і збудував тут гарний будинок.

Були тут і зародки пивної галузі, будівлі якої на Броварній вулиці перетворились на руїни. Ми навіть знаємо про спробу виготовляти тростини для ходьби на Польській вулиці. Були дві цегельні, піч для спалювання кісток, млин для чесання вовни, кілька вітряків і олійні преси, що діяли за рахунок справжніх кінських сил.

У прилеглому селі Городнє був горілчаний завод, що належав російському міністрові оборони, Сухомлінову. Під час Першої світової війни, коли російська армія відступала й фронт наближався до нашої території, машини та мідні цистерни були демонтовані та відправлені на схід в Росію. Спиртопродукти вилили в місцеве озеро, що убило всю рибу. Знадобилося багато років, поки кількість риби не відновилася.

З часом до нашого міста прибув механізм із двигуном: у 1905 році перша машина була доставлена на олійний прес родини Ґріматліхтів.

Через кілька років вони поставили більший двигун обертати млин, який вони збудували біля олійного пресу. У той же період сім'я Кройтів поставила біля залізничної станції лісопилку, що приводилась в рух двигуном. Два додаткові сучасні борошномельні млини були встановлені недалеко від головної дороги, один в партнерстві між Йоною Лендлайнером і Сіртшоком на західній стороні міста, а другий в партнерстві Гельмана-Ройзмана-Воллвушеса на південно-західній стороні. Після завершення Першої світової війни партнери Мойше Рейзман і Кальман Копельзон відкрили перший горілчаний завод (гуральню), продукція якого — алкоголь і спирт — поставлялись по всій Польщі. У 1925-26 роках сім'я Ґріматліхтів та їхні партнери відкрили електростанцію, а в 1928 році був відкритий перший у місті кінотеатр (партнерство М. Цехштейна, Абби Ґріматліхта, Мойше Фукса та Й. Ройзмана.

Контакт із “великим світом”

До початку Першої світової війни в 1914 році життя в місті тривало так, як це було протягом багатьох років, за усталеними шаблонами і без помітних змін. Здавалося, немовби життя так продовжуватиметься завжди, ніби місто і його околиці утворили маленький світ у світі, для себе, окремий і закритий для зовнішніх впливів.

Кілька людей, які покинули місто і відправилися у віддалені місця, були тут безробітними і вирушили до Америки, і практично жоден із них не повернувся. Кілька тих, хто після багатьох років напруженої роботи повернувся в поселення, або тих, хто приїжджав на короткі візити до своїх родин, не мали майже ніякого впливу на місто.

Загалом люди виїжджали з міста тільки на коротку відстань, як правило, для вирішення ділових питань, щоб купити товари і в певні сезони аби супроводжувати сільськогосподарську продукцію у великі міста.

Іноді хасиди здійснювали тривалу подорож, щоб побачити їх ребе. Я пам'ятаю, як раз таку поїздку здійснив мій батько, блаженної пам'яті, до Австрії, щоб побачити Ружинського Ребе, який жив у Садгорі в Галичині.

Така подорож супроводжувалася з великими труднощами і була недешевою: варто було отримати паспорт із печаткою районного губернатора, який жив у далекому центрі, отримати візу в австрійському консульстві тощо.

Заробляння на прожиття

Заробляти на прожиття не було легко, а для декого в місті навіть важко. Енергія більшості людей (у тому числі молоді) була присвячена спробам прогодуватися.

Протягом тижня кожен працював з раннього ранку до пізньої ночі, як постійно зайнята колонія мурах: хтось в майстерні або на заводі, хтось в магазині або на ринку. Багато сімей трохи допомагали собі веденням домашнього господарства біля будинку: тримали дійну корову, кілька курей-несучок і город.

Однак далеко не одна родина була в настільки поганому становищі, що їла хліб грубого помелу і прості каші. Так, багато, багато людей знали, як вижити на мізерні гроші, і бути при цьому "задоволеним своєю долею".

Взаємна допомога у вигляді “g'milas chesed” — позики без нарахування відсотків і без застави, а також анонімна благодійна допомога були широко поширені і давали підтримку і заохочення у важкі часи. В місті було дуже мало заможних людей. Багатих людей, або ґвірім, як їх називали у повсякденній мові, було фактично лише кілька. Деякі позичали гроші (під відсотки): городяни на них дійсно не дивилися прихильно і вбачали в них “процентщиків”, які використовували складні ситуації інших, мали міцні кулаки і кам'яні серця.

Є історія про одного з них, "багатого, як Корах і скупого, як Скот", якого після його смерті Хевра Кадіша [поховальне товариство] відмовилась хоронити згідно зі звичаєм, аж поки сім'я померлого не пожертвувала зі спадщини суму в 300 рублів на будівництво нового паркану навколо нового кладовища. Переговори тривали три дні, поки запит не був виконаний, і лише тоді покійного привезли на місце його останнього спочинку.

Євреї міста були наївні, безневинні, порядні та правдиві. Простота, щирість, готовність прийти на допомогу ближньому в біді були їх хорошими рисами. Вони були релігійними і мали совість, і майже ніхто не порушував закон.

Вони знали, як вистояти у важкі часи проти різних нападників і зірвати їх злі плани, і з мужністю знаходили спосіб уникати нападів.

Духовне життя

Але не хлібом єдиним живе людина. Вечорами, коли люди поверталися з роботи і заробляння на життя, а особливо протягом довгих осінніх і зимових ночей, вони йшли до бет мідрашу та штіблів [маленькі молитовні будинки], щоб вивчити сторінку Талмуда або Мішни, а простий люд ішов слухати уривки з книг Ейн Яаков або Хайєй Адам.

Іноді натовпи стікалися до бет мідраша послухати проповідника чи вчителя, який прийшов у місто. Я досі пам'ятаю ті ночі, коли штіблі були повні людей, повні світла, і євреї всіх віків сиділи навколо довгих столів, займаючи обидві сторони, вивчаючи Гемару до приємної співучої мелодії.

Я пам'ятаю простий люд, що стояв навколо столів біля дверей або біля печей, розповідаючи історії або обговорюючи слова, які вони чули від учених і цадиків [праведних людей] раніше.

Прагненням кожного єврея в місті, для якого він був готовий принести в жертву всі свої мирські блага, було те, аби його сини стали вченими, і що принаймні одного з них матимуть за освіченого.

Шабат у нашому місті

У вечір перед Шабатом та святами люди прагнули закінчити роботу раніше і додати час до свята — це було типове бажання благочестивого єврея. З наближенням Шабату чи свята кожен намагався забути про турботи заробляння на життя, аби позбавити себе матеріалізму робочого тижня, і щоб наповнити оточення Суботнім чи святковим духом — духом щастя і спокою.

Всі ті євреї, які протягом тижня були в селах, шукаючи засоби до існування, або хто перебував у інших далеких місцях, намагалися повернутися додому, навіть ще в четвер. Будь-який єврей, який повернувся пізно і зайшов у місто напередодні Шабату в темряві, вважав себе грішником і намагався непомітно пройти додому провулками й дворами.

У другій половині дня люди почали йти до лазні, щоб очистити себе парою, гарячою та холодною водою і зануритись в ритуальну купіль (микву). В той же час жінки робили інші приготування перед Шабатом: готували їжу, прибирали, мили волосся своїх дітей.

Із заходом сонця матері вітали Шабат, запалюючи свічі на столах, заставлених найкращою їжею, їх очі наповнилися сльозами, а губи шепотіли молитву Елохей Авраам. Вони не забували, звісно, кинути кілька монет в скриньку цедаки для Р. Мейєра Баал ГаНеса, або до інших благодійних скриньок, які висіли в кутку кімнати.

Увечері можна було побачити вражаючу картину: сотні чоловіків у їх найкращому суботньому одязі йшли зі своїми дітьми в синагоги та штіблі всіх видів. І тільки в найогидніші дні, коли дощ лив без упину і вулиці були заповнені каламутними калюжами, жителі віддалених вулиць залишалися вдома і там організовували свої міньяни [молитовні групи, для яких необхідно десять чоловіків].

У ранні ранкові години багато хто вставав і приходив до бет мідрашу читати псалми або йшов у микву, аби там помитись. Близько 8 або 9 години ранку, після прочитання і вивчення Тори і сторінки Ґемари у себе вдома вони зустрічалися в синагогах для молитви, навіть жінки.

Простий люд, який швидко молився в бет мідраші або своїх маленьких синагогах, закінчували раніше за хасидів в їх штіблах. Особливо добре відомими в нашому місті були Радзинські хасиди, які, на додаток до ідентифікації себе блакитною ниткою в їх ціцітах, були знані з того, що починали свої суботні молитви пізно, лише після 10:00.

Шабатові Змірос [пісні] були чутні у дворах і на вулицях перед багатьма будинками в суботу в другій половині дня, і було особливо приємно слухати співи деяких сімей, які мали надзвичайно гарні голоси.

Після денного сну студенти та знавці Тори крокували до бет мідраша для вивчення сторінки Ґемари, а простий люд вчив Мішнайос та Ейн Яков. Діти йшли до своїх вчителів вчитися Піркей Авот влітку, і Борхі Нафші в зимовий період. Жінки залишалися вдома і читали Кагал Хасідім, Ц'ена У'рена та інші тексти.

Влітку багато робітників і молодь гуляли на Польській вулиці та в сусідньому гаю, аби подихати свіжим повітрям. Дуже побожні євреї утримувалися від прогулянок, оскільки вони боялися пройти довшу відстань, ніж можна було ходити в Шабат. Не раз городяни мали нещастя, коли переривався ерув [кордон, усередині якого релігійні євреї можуть виконувати певну працю в Шабат]. У цих випадках Авром Кульгавий, блаженної пам'яті, який був одним із найбільш спостережливих людей в місті та відповідав за відновлення еруву, коли бачив у ньому розрив, то ходив навколо синагог і повідомляв про надзвичайну ситуацію — про те, що заборонено виносити будь-що за межі будинку.

В такі Шабати діти до 13 років носили молитовні книги і шалі своїх батьків до синагоги й назад. Це, звісно, стосувалося і суботнього чоленту [тушковане м'ясо, що готується протягом Шабату на плиті, яка залишається гарячою], який вони клали в печі своїх сусідів, і яке, як правило , можна було носити в Шабат.
З початку Шабату до раннього ранку в неділю на головних вулицях міста та на ринку не було видно нєєвреїв. Нєєврей, який забув, що це за день, і помилково приходив у місто, розвертався і присоромлений ішов назад.

Коли народжується дитина...

Варто відзначити типовий звичай наших городян, у дні, коли діти приходили на світ "в хорошу та успішну годину" в батьківських будинках, то робили це за допомогою бабусь і тіточок, які отримували свої знання з народжень власних дітей або дітей інших родичів, або ж за допомогою акушерок, відомих як dibobe (бабця).

Коли жінка була готова народити, над її ліжком чіплялася завіса, яка мала відділити її від іншої частини будинку з міркувань скромності і проти "злого ока". Жінки ліпили на одвірках друковані копії псалмів Шир Хама'алот. Деякі з них також клали під голову жінки копію священної книги Ангел Разіель, як оберіг для захисту матері і дитини від лихих духів, бісів і всіх видів злих сил.

Якщо народився син, бідл оголошував про цю святкову подію на зборах наприкінці п'ятничної вечірньої служби в синагозі, і всіх запрошували в будинок, після того як вони пообідають, для Шалом Захар. За столами сиділи з випічкою та алкоголем, зокрема, з вареним нутом, приправленим перцем і сіллю (арбес на їдиш) і з різними видами напоїв — міцними та слабшими. Присутні гості співали і обговорювали Тору зі щасливого приводу.

Протягом усіх восьми днів до обрізання, маленькі діти, школа яких була найближча до будинку, де народилася дитина, у супроводі помічника ребе (бегельферор, іноді бельфер) приходили до ліжка читати молитви, у тому числі Ш'ма і ГаМалах ГаҐоель Міколь Ра, і як плату за це отримували жменю цукерок і горіхів.

Обрізання, природно, виконувалось вдома, а шкіра загорталась в тканину і клалась в коробку з піском у Великий синагозі. Було прийнято годувати дитину грудьми протягом тривалого часу, і якщо матері не вистачало молока або воно швидко закінчувалося, винаймалась годувальниця.

Поки дитина не навчилася стояти і ходити, вона переважно перебувала в своєму ліжечку, в маленькому кошику у формі човна, сплетеному з пагонів і підвішеного до стелі. Дитина там спала і проводила більшу частину дня, і для того, щоб її заспокоїти під час плачу або змусити її спати, колиску гойдали як гойдалку.

Народжуваність у цілому була висока, але смертність також була високою.

Хедер

Коли хлопчик досягав віку трьох років, його вже відправляли в хедер [школу], до найближчого вчителя для маленьких дітей. Я дуже добре пам'ятаю мій перший день в хедері з ребе Р. Ісроелем, який жив через дорогу. Мене привели туди, одягненого в таус [молитовне покривало] мого батька, який притримував молодий бехелфер, тоді як моя мати і бабуся плакали від радості та щастя.

Першою річчю, яку ми тут вивчили, була літери єврейського алфавіту алеф, а далі по порядку ми ознайомилися з іншими літерами і голосними. Тоді вони навчили нас усіх особливостей, необхідних для можливості легко читати Сіддур. Це був наш єдиний підручник, поки ми поступово не дійшли в своєму прогресі до Хумаш [П'ятикнижжя].

Подія, що знаменувала початок вивчення Хумаш, зазвичай відбувалася вдома серед членів сім'ї в Шабат, коли ребе приходив поговорити про прогрес учня. Старанний учень мусив трохи розповісти по темі; розповідь мала усталені формулювання.

Одне починалось таким чином: "Я успішно почав вивчати Хумаш: Хумаш означає “п'ять”, п'ять книг Тори", і тут кандидат починав називати назви книг по порядку за допомогою п'яти пальців на руках, пояснюючи їх зміст.

Інше формулювання було таким: "Рав Аші сказав: “Чому діти починають із вивчення книги Левіт, вивчаючи жертвоприношення [в Храмі], а не з книги Буття [початок Тори]?” Це тому, що ми, маленькі діти, як невинні жертви" тощо.

Вивчення коментарів Раші, з їх характерним написанням, було середнім етапом і переходом до початку вивчення Ґемари з іншим ребе. У віці восьми чи дев'яти років діти починали вивчати Ґемару один урок на тиждень, сторінку або півтори. Четвер був днем для опитування.

Студент мав прочитати перед ребе свій урок в Талмуді і в тижневій порції Тори, яку ребе викладав у попередні чотири дні. Студентів завжди опитували в установленому порядку, починаючи з найкращих і закінчуючи найменш здібними, тими, хто "важко засвоював" і був останнім у черзі. Будь-який студент, який не знав уроку на належному рівні, повинен був залишатися поруч зі столом ребе, поки всі не закінчували — іноді це тривало до 8 або 9 години вечора.

Кількість вчителів для маленьких дітей була досить велика: десь від трьох до п'яти на кожній вулиці, найбільша їх концентрація спостерігалася в провулках біля синагоги. Вони вели жалюгідне існування, і їх робота була каторжна, з ранку до пізньої ночі; часто вони працювали ще й годину або дві в Шабат пополудні.

Педагогіка ті дні не заперечувала тілесні покарання, і їх часто використовували в багатьох хедерах, залежно від ставлення і настрою вчителя. Ми повинні віддати хвалу одному меламедові, делікатної натури і з добрим серцем, який замість того, аби бити не надто успішного учня, вдаряв себе по голові кілька разів.

Багато батьків також відправляли своїх дочок на кількагодинні уроки окремо від хлопців, зазвичай їх вчили читати молитовники і трохи Хумаш.

Хедери, як правило, розміщувались у приватному будинку ребе: найчастіше це була невелика вузька кімната, де студенти ледь поміщувались і завжди було багатолюдно.

До віку п'яти або шести років діти ще насолоджувалися певною свободою пересування і кількома іграми: киданням ґудзиків у дірку, хованками, кіньми, переслідуванням свиней і киданням каміння в їх некошерні шкури тощо.

Коли ж приходила дощова осінь і сніжна зима, ми застрягали у вузькому будинку ребе на довгі години, окрім коротких перерв у другій половині дня, щоб поїсти, і ближче до вечора — щоб відправитися в синагогу на денну і вечірню молитви. У ті дні хедер ставав своєрідною в'язницею, і нашим єдиним бажанням було вирватися з його ярма і його репресивної атмосфери.

Не дивно, що ми не могли дочекатися приходу місяця Нісана, коли у нас була велика перерва за тиждень до свята Песах [Пасха]. Ми завжди молилися, аби доля втрутилася і сталося щось несподіване, що дало б нам трохи вільного часу. Якщо ребе хворів або помирав хтось в його сім'ї, то ми були вільні від науки протягом дня або двох. І коли на хедері висів замок, нашому щастю не було меж. Ми завжди були вдячні неєврейському урядовому інспектору шкіл, який змушував тремтіти меламедів, що вчили без ліцензії, і тоді ми мимоволі насолоджувалися коротким перепочинком.

Талмуд-Тора

Талмуд Тора була офіційною освітньою установою спільноти і в ній навчалися насамперед діти з бідних сімей і сироти, оскільки вони не мали можливості платити за ребе. Будівля Талмуд-Тори була велика: три великі класні кімнати і кімната для вчителів. У найбільшій передній кімнаті освічені люди молилися на Шабат. Навколо будівлі було велике поле, де студенти грались на перервах і трохи дихали свіжим повітрям.

На додаток до релігійних предметів, молитви і Хумаш вони трохи вчили арифметику і російську мову. Талмуд -Тора була під контролем офіційної влади: за нею наглядав призначений рабин, який стежив, щоб освіта тут відповідала духові часу.

Рабином тоді був Богославський, літній єврей із підстриженою борідкою, великим, широким носом, і ярмулкою квадратної форми на голові, із серйозним і суворим виразом обличчя. Постійним вчителем для студентів молодших класів був Мойше Іцхак Каган, блаженної пам'яті, який жив у маленькому будиночку поруч із Талмуд-Торою, посеред обгородженого фруктовий саду і прекрасного городику, в який ми так хотіли потрапити.

Статус Талмуд-Тори та її значення згодом зросло із приходом ліцензованого вчителя Шаммай Франкфурта з Ковеля, якого всі любили і який був, здається, прихильником сіонізму. Він елегантно вдягався, мав хороші манери, повстяний циліндр на голові і блискучу тростину в руці, і він кланявся всім у вітанні. (Варто зазначити, що Шаммай Франкфурт був засновником і директором івритомовної школи у Ковелі [поблизу Любомля] в 1920 р.). Навіть сьогодні я можу слухати прекрасні мелодії пісень "Zion Tamati, Zion Hemdati", "Sham Bamakom Arazim Menashkim Avei Rom" та інші, які лунали через вікна в Талмуд-Торі і які можна було почути здалеку. Ми, студенти в сусідньому хедері, могли підкрадатися і непомітно стояти під вікнами, слухаючи тих прекрасних пісень, які глибоко нас зворушували і викликали тугу по нашій землі.

Десь у віці Бар Міцви багато студентів покидали хедер або Талмуд-Тору і потроху долучалися до дорослого світу: або навчаючись торгівлі, або допомагаючи батькам у справах.

Невелика кількість студентів продовжувала вивчати Ґемару і Тосефот і навіть Росекім з кількома по-справжньому знаючими вчителями або самостійно в штіблі. Їм допомагали ті, хто присвячував весь свій час вивченню Тори для власного блага.

Прогресивні та освічені батьки дбали, щоб їхні сини дізналися і світські предмети. Для цього протягом години або двох на тиждень діти займалися з репетитором або в Талмуд-Торі. Вони приділяли особливу увагу письму та каліграфії.

Я пам'ятаю першого в місті вчителя івриту, пана Лисюка, блаженної пам'яті, який був досить симпатичний і мав хороший настрій. Він прийшов з Рожище. Однією з книг, які він використовував, була “Розмовний іврит” Крінського, а також “Біккурім” Пінхаса Шіфмана, згодом відомого як Бен Сіра.

Проблема призову в армію

Коли хлопчики виростали і наближалися до віку 18 років, всі починали турбуватися про те, як вони могли б уникнути служби в армії. Період служби чи “військової праці”, як це тоді називалось, тривав три повних роки, іноді й більше, і призовника часто посилали в найвіддаленіші куточки Росії. Солдати отримували кілька відпусток, але, враховуючи стан транспорту в той час, було майже неможливо відвідати дім.

Перебування поза родиною, в чужому і часто ворожому середовищі з вищезазначених причин було тривалим, і найголовніше — солдат-єврей часто мусив порушувати правила Шабату і свят, а також їсти некошерну їжу. Не дивно, що батьки шукали всілякі способи і відмовки, щоб вберегти їх синів від призову на військову службу, або принаймні якомога більше скоротити час служби.

На початку ХХ століття все ще дуже яскраво пам'ятали указ Миколи I з 1827 року, за яким 12-річні хлопчики забиралися з будинків своїх батьків і відправлялися у спеціальні військові навчальні заклади, як правило, в Сибір і найсхідніші регіони, аби готувати і вчити їх з самого раннього віку бути вірними солдатами для царя і його імперії.

Ці призовники, яких звали "кантоністами", служили більше 25 років; їх катували всіма видами покарань, які вигадували їх "педагоги", аби переконати їх перейти в християнство. Ходило багато історій про те, як мужньо і з незвичайною відданістю хлопці витримували всі ці страшні муки і не піддавалися.

Я пам'ятаю будинок на нашій вулиці, напроти дому Якова Мейєра Осната (Петрушки), на який люди показували пальцем і казали, що в цьому будинку жив жорстокий "викрадач" Мойше Геліс.

Я також пам'ятаю кантоніста Авромче, який гостив у нашій синагозі (штіблі Ружинських хасидів) протягом багатьох місяців. Я, на прохання моєї покійної матері, приносив йому їжу. Коли Авромче був у настрої, то розповідав нам, малим дітям, розповіді з життя кантоністів, і закінчував їх російськими піснями про їх скорботні дні, які вони співали, аби підтримати свій дух. Всі ці розповіді і спогади створювали атмосферу відрази до служби в армії.

Самокалічення та бійки

Одним зі способів уникнути служби було втратити так багато ваги, аби важити менше мінімальних вимог. Це досягалося шляхом довгого посту і обмеженням часу сну. Для цього призовники організовувалися в загони і разом влаштовували “нічні зміни”. Вони проводили час у різних іграх в бет мідраші, обраному для цієї мети, зазвичай в штіблі коцьких хасидів. Вони також бродили містом та по ринку в нічний час і розважались, як могли. Для підкріплення вони жували соняшникове насіння, а їх основною їжею були кілька гречаних сухарів на день.

Завдяки цим умертвінням їм вдавалося втратити багато ваги, стати дуже слабкими і блідими, а їх очі вилазили з орбіт. Були також ті, хто нівечив себе за допомогою спеціально найнятих осіб. Найбільш поширеною травмою була грижа, а наступною — вирвані зуби. Деякі відрізали праві вказівні пальці або калічилися в інший спосіб — дуже небезпечна практика, що часто призводила до постійної інвалідності. На додаток до цих методів, використовувалися й інші, більш надійні способи: підкуп членів призовної комісії.

Часом появи у військкоматі був, як правило, вересень-жовтень, після збору врожаю.

Число призовників з усіх навколишніх сіл досягало сотень, а призов тривав кілька тижнів. Сільські хлопчаки залишалися в місті в єврейських будинках за невелику плату, переважно в Чайній. Щоранку вони збиралися навколо комісаріату “Присудства” на Польській вулиці й чекали своєї черги.

Від нудьги новобранці з села — великі, м'язисті парубки, напивалися, незважаючи на заборону продажу спиртних напоїв протягом цих кількох тижнів, і починали трохи дебоширити на ринку. Вони починали переслідувати євреїв, що проходили повз, і часто виникали кулачні бійки, в якому селяни фактично отримували більшість ударів від міцних міських парубків, які давали їм здачу з доброю “переплатою”.

Найліпшими серед наших хлопців були Єгошуа Шайндль Ранес, Авромеле Мойше Аврамс (його ще звали "Мазік"), і Іцик "диявол" Комчес.

Наші перемоги були ще більш епічними, коли серед призовників траплялися єврейські хлопці з Одеси, які з різних причин писали, що народились в нашому місті й тому мусили приїхати сюди, щоб зареєструватися. Ці хлопці були справді хвацькі в кулачних боях, і призовники-неєвреї полишали арену непогано побиті.

Ціль: "Виконання завдань"

Коли хлопець успішно уникав призову або закінчував військову службу, батьки знову починали хвилюватися, цього разу про щодо “цілі”, яка означала одруження і роботу. Майже всі шлюби були роботою професійної свахи або членів сім'ї. Іноді про шлюби домовлялися в рабінічних судах, де зустрічалось багато хасидів, і тут заручини організовувались під керівництвом і з благословення рабина.

Перед тим, як привести потенційну наречену на зустріч із потенційним нареченим, приходила мати нареченого — сама або в супроводі досвідченої тітки, щоб побачити, що то за наречена. У свою чергу, батько нареченої приходив до нареченого — подивитися, що то за один і наскільки він добре орієнтується в Талмуді і коментарях.

Той, хто хотів мати за зятя знавця Тори, мусив на додаток до приданого пообіцяти стипендію на прожиття (кест), у тому числі продукти харчування та інші витрати на багато років і, можливо, також партнерство в бізнесі.

Як було прийнято в ті часи, потрібен був певний період перед остаточними домовленостями про шлюб. З цього моменту починалася підготовка до весілля, яка також часто займала не один місяць. Більшість весіль в нашому місті відбувалася влітку, і приготування були масштабні: пошиття нового одягу, підготовка місця для життя молодят, розсилання особистих запрошень членам родини та багатьом друзям, найм музикантів (клезмер) та бадхена (весільного конферансьє) тощо.

Майже без винятку хупа [весільний балдахін] ставилася біля Великої синагоги на південній стороні, з того боку, де був вхід до передпокою. У місті в той час діяв відомий музичний колектив, що складався з глави сім'ї та одночасно його музичного керівника (скрипка) Р. Якова Герша Клезмера і трьох його синів: Ареле, що грав на флейті; Сендер, труба; і Йосселе, барабани; а також Нюсі (член сім'ї), який теж грав на флейті.

Менаше "Бадхен", конферансьє, був як фонтан, з якого виливались народні приказки. Він був вправний у римуванні. За бажанням він міг довести аудиторію до сліз або змусити їх нестримно сміятися.

Питання місця проживання вирішувалося досить легко: всередині [будинку батьків нареченого] був невеликий альков, або ж до будинку свекра прибудовувалася невелика кімната, і кожен намагався якось пристосуватися.

Вони мешкали під одним дахом з батьками і були разом у бізнесі, єдина велика сімейна організація.

Ринок та ярмарок

Найважливіші справи в житті міста зосереджувались на ринку. Всі новини розходились із нього, і вся інформація поверталася до нього. Ринок був і місцем для розваг і втіх — із різних перспектив. Тут проходили офіційні свята і мітинги, тут кінна поліція проводила свої тренування, розмахуючи багнетами і шаблями під час їзди на конях; армія, проходячи через місто на шляху до літніх маневрів, ставала тут табором, а пересувний цирк ставив тут своє шатро.

У ярмаркові дні ринок був настільки переповнений, що навіть пішохід ледве міг пройти. Він був заповнений возами селян і тваринами, які вони привели на продаж прив'язаними до возів. Селяни та їх родини проводили більшу частину часу, сидячи або стоячи навколо возів до закінчення продажу, а потім вони поспішали в навколишні магазини, щоб купити те, що їм потрібно, а потім проводили трохи часу в шинках, перш ніж повернутися в село.

Під час успішних ярмарків ринкова площа бувала переповнена настільки, що багато приїжджих мусили ставити свої вози на сусідніх вулицях і провулках. Площа ринку була розділена на різні визначені ділянки: південно-східний кут призначався для продажу коней, а сусідня ділянка для корів; у його північній частині продавалися свині і стояли стенди для продажу свинини та інших продуктів; північно-західна ділянка призначалася для взуття, одягу, хутра, головних уборів та подібних товарів.

Шум був оглушливий; голоси продавців і покупців, мукання корів, іржання коней, рохкання свиней — все ці заповнювало ринкову площу, яка гуділа й клекотала без упину до кінця дня.

Місто дивилося в майбутнє з великими надіями на постійні торгові дні кожен понеділок, і особливо на великий ярмарок, який відбувався через кожні три тижні в четвер. Всі молилися на хорошу погоду, яка дозволила б жителям села приїхати у великих кількостях. Після успішного ярмарку кожен був у хорошому настрої протягом багатьох днів.

Любомль, торгові ряди

Сучасний вигляд торгової вулиці в Любомлі


Небуденні події

Життя в місті тривало, як завжди, і текло, як тихий струмок. Але було й кілька пам'ятних подій. Та, яка закарбувалась у нашій пам'яті — політ на повітряній кулі над містом двох пілотів.

Це викликало величезний ажіотаж. Всі вийшли на вулицю, щоб подивитися на це диво і не відривали очей від кулі, поки вона повільно зникала за горизонтом на північ від міста.

Хвилювання збільшилося на наступний день, коли у місто в'їхав караван возів, що везли спущену повітряну кулю, сітку і кошик — відсік для пілотів, а також двох інженерів-пілотів, одягнених у гумові костюми. Багато людей слідували за возами і витріщалися на ці вражаючі речі, що прийшли до нас із зовнішнього світу. Це стало темою для розмов протягом досить тривалого часу.

Я також пам'ятаю прибуття Садгірського рабина у наше місто. Його хасиди поставили серію тріумфальних арок на вулиці від залізничної станції (відомій тоді під назвою Золота вулиця), а головна арка на вході в Талмуд-Тору була красиво оформлена.

Коли екіпаж наблизився до воріт, то хасиди випрягли коней і самі підкотили бричку до дверей.

Ребе з Садгори вважався особливо почесним гостем і був прийнятий із урочистою церемонією в будівлі Талмуд-Тори, а не в приватному будинку одного з його хасидів, як це відбувалось зазвичай з іншими ребе.

Іншим незабутнім випадком стала смерть нашого променя, Р. Лейбе (Ар'є) Фінкельштейна, нашого улюбленого рабина, який був великим ученим і видатним педагогом. Р. Лейбе провів на рабинському посту багато років. Його шанували і любили багато людей в місті та околицях. Він помер у похилому віці, але навіть його смерть зробила незабутнє враження на євреїв міста. Це був публічний похорон, і все місто супроводжувало його в останню путь.

Забобони

Немає необхідності підкреслювати, що більшість людей в місті були релігійними. З самого початку наше життя були пов'язане з релігією: і в будні, а тим більше в Шабат і свята. На кожному кроці ми повинні були пам'ятати і дотримуватися позитивних і негативних заповідей, починаючи з миті, коли ми вперше відкривали вранці свої очі, і аж поки не лягли спати вночі.

Віра в прийдешній світ, у рай, призначений для праведників і всіх, хто боявся Господа, а також і в пекло, призначене для нечестивих і грішників всіх видів як покарання за те, що вони зробили в цьому світі — усе це було глибоко вкорінене в нас. У результаті всередині нас відбувалась постійна духовна боротьба між хорошими прагненнями і поганими прагненнями, які спокушали і заманювали нас бажати різних заборонених речей. Каяття і докори сумління відвідували нас після кожного проступку.

Крім того, була широко поширена віра в примар і духів, а також у душі покійних, які приходили в темряві ночі помолитись у Великий синагозі. У похмурі дні і довгі осінні ночі, коли за надворі завивали собаки та чулися пориви вітру, ми жадібно і злякано слухали, як наші бабусі та дідусі розповідали страшні історії про привидів.

Вони робили тривале враження, аби від них відійти, потрібен був деякий час.

Перші віяння Просвітництва

Книги Просвітництва або нерелігійні книги (які наші батьки звали “некошерними, оскверненими”) були рідкісні, і їх читали в приватному порядку, подалі від цікавих очей. Я до цих пір пам'ятаю хвилювання, яке відчував, коли я знайшов книжковий скарб, що належав моєму братові Гедалії та моєму батькові, блаженної пам'яті, який був глибоко схований в одній зі скринь.

Ця колекція включала “Ті, хто помиляється в житті” Переца Смоленського, перший том “На роздоріжжі” Ахада Га-Ама, “ Di Klatshe” і “ Dos Vintshfingerl” Менделе Мохера Сфоріма, і буквар на івриті “Бікурім” Пінхаса Шіфмана, Це все, а також Хумаш з російським перекладом, вирвав із моїх рук мій дід, блаженної пам'яті, який стверджував, що це все єретичні книги, і як доказ навів те, що на фотографіях автори книг були чисто виголені, а деякі навіть мали вуса, як неєвреї.

Варто відзначити, що навіть читання Морех Невухім (Провідник для розгублених) авторства Рамбама було забороненим. Мій рабин і вчитель Р. Янкль Мойше Фейвелес, блаженної пам'яті, який насправді допоміг мені прочитати цю книгу, все одно не заходив зі мною в куток (як правило, у вечірній час), аби уникнути пристріту.

Газети також рідко зустрічалися. Кількість випусків газет Haynt і Moment, які привозив і поширював Шмуель Лейб Губерман, була дуже мала. Тільки під час процесу Бейліса (1911-13) читацька аудиторія зросла.

За маленьку частку духу Просвітництва і прогресу, що почали проникати в наше місто в ті часи, слід бути вдячним у першу чергу невеликій групі з нашого міста, які поїхали в інші центри вивчення Тори. Серед них були кілька хлопців, які пішли вчитися в єшиви. Декого з них опанував дух Просвітництва і змінив їх назавжди. Було й кілька жінок, що вивчали світські предмети в гімназії у великому місті. До них ми повинні додати хоробрих молодих людей, які вирушали в далекі міста, в основному Варшаву та Одесу вивчати торгівлю, і значною мірою молодих освічених парубках ззовні, які одружувалися на заможних дівчатах з нашого міста і переїжджали сюди жити. Завдяки ним світські книги на івриті, ідиш та російською стали більш доступними, а кількість людей в місті, які їх читали, зросла. Під їх впливом окремі люди в місті почали обрізати бороди та пейси і носити сорочки з випрасуваними комірцями.

Ці нові звичаї часто породжували палкі дискусії в домах, і особливо різко реагували крайні ортодокси під час богослужінь у Шабат і на свята. У штіблах хасидів з Ружина, Коцька і Радзина багато разів служба переривалась на знак протесту проти розбещеності і зухвалості цих відщепенців. Я добре пам'ятаю перерви в нашому штілбі (ружинському), опісля були сварки і бійки та обмін різкими словами поміж віруючими екстремістами і "вільними" юнаками, які намагалися захистити одного зі своїх друзів і перешкодити його вигнанню з синагоги.
Іноді ситуація доходила до того, що фанатики і гарячі голови навіть викликали представників органів правопорядку, ратніків і стражників. Вони входили в синагогу, невпевні, збентежені, і стояли посеред всіх тих людей, загорнутих у молитовні покривала, не зовсім розуміючи, про що йдеться.

Незрозумілі пояснення євреїв не прояснювали ситуацію. Зрештою поліція покидала синагогу, дивуючись, чому їх взагалі покликали і що від них хотіли.

З цієї точки зору наші справи були не кращі від 1918-1921 рр., коли різні групи молоді, ГаШомер ГаЦаїр і ГеХалуц почали свою сіоністську діяльність: цикли лекцій та зустрічей, заснування бібліотеки на івриті та їдиш, збір коштів для Керен ГаКаємет і Керен ГаЄсод, аматорські вистави, піонерська діяльність в рамках підготовки до еміграції в Палестину тощо.
Всі вони сприймались як фанатики, що відхилилися від вірного шляху і безвідповідально збочили на хибну дорогу, і неодноразово на їх адресу лунали різкі слова. Вигуки проти «маленьких сіоністів» і їх прихильників було чутно навіть у нашому штіблі. Мені дали прізвисько "Yerav'am ben Navat", натякаючи цим, що я був грішником і заохочував інших робити те ж саме — це стосувалося моєї участі в молодіжних організаціях.

 

Текст REMEMBRANCES By Yisroel Garmi із книги Luboml. The Memorial Book of a Vanished Shtetl // edited by Berl Kagan, - KTAV Publishing House, Inc. - ISBN 0-88125-,580-7, pp. 44-59

Переклад з англійської для проекту Shtetl Routes

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова