Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Володимир-Волинський. Карта історико-культурної спадщини

Володимир-Волинський – центр однойменного району Волинської області. Місто знаходиться на південному заході області в межах північно-західної окраїни Волинської лесової височини, на правому березі річки Луга. Загальна площа - 16,05 км2.

Володимир-Волинський, Успенський кафедральний собор
Володимир-Волинський, Успенський кафедральний собор (Фотограф: Берташ, Борис)

Володимир-Волинський розташований за 550 кілометрів від столиці України – м.Києва, 150 км – від м. Львова, 76 км – від обласного центру м. Луцька, 50 км – від залізничного вузла, інтерпорту Ковеля, 15 км – від кордону з Республікою Польща, 100 км – від кордону з республікою Білорусь, 800 км - від морського порту Одеса. До 1795 року місто називалося Володимир.

Розвитку міста сприяло вигідне географічне розташування – воно постало на перетині сухопутних і водних торгівельних шляхів, зокрема, знаменитого шляху „із варяг у греки”, який з’єднував країни Північної Європи з Середземномор’ям. Про це свідчать знахідки археологів, серед яких чимало предметів із Візантії, країн Близького Сходу та Західної Європи.

Володимир–Волинський розташований на межі Волинської височини та Волинського Полісся. Біля міста поліські болота із заплавою річки Луги глибоко проникають у підвищений хвилястий рельєф височини. Саме місто розміщується під 50°51' північної широти і 41°58' східної довготи на правому підвищеному березі р. Луги, що є правою притокою Західного Бугу, у який вона впадає біля містечка Устилуг. Торкаючись мікрорельєфа Володимира, Луга протікає зі сходу на захід у південній околиці міста по заболоченій долині, де утворює більші чи менші водойми, густо порослі осокою та очеретом. В урочищі Білі Береги річкова долина звужується, й ріка прорізує крейдяну височину, що простягається з півночі на південь. Отже, річка Луга протікає південною частиною міста. Її притока, річка Смоча, витікає з болота, розташованого в північно-східній околиці міста, прямує його серединою, омиваючи з двох боків найвищий пагорб, на якому розташоване Замчисько. Дно річки болотисте, береги низькі. Річка Рилавиця тече на схід від міста урочищем Провалля і відділяє від півночі та заходу інші передміські пункти. Названі річки є правими притоками Луги. Ріки Західний Буг, Луга, Смоча і Риловиця входять до водної системи Балтійського моря. Обстеження міста показує, що значна частина площі, яка нині забудована, зокрема на півночі, сході і південному сході, теж у давнину була болотом. Це стосується і болота під місцевим топонімом „Жидівка”.

Унікальність місцевості, в якій розташоване місто, полягає в поєднанні двох географічних ландшафтів – поліського та подільського. Природно–територіальні комплекси річкових заплав є з’єднуючою ланкою між ландшафтами. Такі мікрогеографічні умови території утворили унікальну мережу долин і рельєфних підвищень, на яких сформувалася місцева система окремих компонентів міста.

Геологічною підосновою є крейдяні шари, покриті зверху лесовими та чорноземними ґрунтами. Для західно–української лісостепової фізико–географічної провінції, до якої належить і Володимир–Волинський, найхарактернішими є такі комплекси: широколистяно-лісові з сірими і темно–сірими опідзоленими ґрунтами; лісостепові з опідзоленими, чорноземними та реградованими ґрунтами; лучностепові з чорноземними ґрунтами, а також лучні та болотисті.

Загалом, територія міста належить до рівнинного ландшафту, хоча центральна має горбистий характер.

ІсторіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Історія Волині і Володимирщини – багатоманітна. На теренах нашого краю з давніх часів співіснували і розвивалися різні культури, етнічні спільноти, віровчення та релігії.

Мало вивченою сторінкою історії Волині залишається життя на цих землях єврейського народу. Історичні джерела свідчать, що єврейська спільнота мешкала на території сучасної України протягом багатьох століть. Євреї почали селитися на території сучасної України ще в дохристиянські часи. В ІХ–Х ст. невеликі групи євреїв з Хазарського каганату почали з’являтися у Києві. Євреї досягли міста як важливого торгового центру і поселялися в ньому. Завдяки торгівельній діяльності єврейських купців місто, що розташувалося на торговому шляху між Східною і Західною Європою, стало важливим пунктом, який відвідували німецькі купці з Німеччини.

Володимир Святославович у 988 році передав в уділ, тобто в управління своєму наймолодшому синові Всеволоду (Володимир мав 12 синів) засноване ним місто Володимир, розташоване на правому березі річки Луги – притоки Західного Бугу. Хоча, як стверджують краєзнавці, місто існувало і до приходу Володимира Великого – то було язичницьке поселення під назвою Ладомир.

Зміцнення міста Володимира як адміністративно-політичного центру відбувається в кінці ХІІ століття. Саме тоді на Волині утвердилася окрема князівська династія. Найвідоміші її представники – князь Роман Мстиславович (1155-1205 рр.), якому вдалося в 1199 р. об’єднати Волинські і Галицькі землі, а також його сини – Данило Галицький (1201-1264 рр.) – перший український король, його брат Василько (1204-1271 рр.).

Місто Володимир на півтора століття стає столицею Волинсько-Галицького князівства, яке після розпаду Київської Русі стає однією з могутніших держав Східної Європи на тодішній політичній карті.

На цей період припадає розквіт Стародавнього Володимира, який в ХІІІ ст. став одним з найкрасивіших міст Європи. Сучасників вражали його фортифікаційні споруди. Збереглося свідчення 1231 р. угорського короля Андрія про те, що „і в німецьких землях не зустрічав він подібної фортеці”. Розвивалися ремесла, архітектура, мистецтва. Вироби володимирських майстрів високо цінувалися в інших країнах. Місто було значним центром освіти і культури, тут творився Волинсько–Галицький літопис (1201-1299 рр.) – цінне джерело для історії Русі.

Значної шкоди завдала місту навала монголо-татарських орд у 1241 р. Дружинники і городяни хоробро оборонялись, але сили були нерівні: монголо-татари захопили і зруйнували Володимир. Місто швидко піднялося з руїн, однак волинські землі на тривалий час потрапили в залежність від грізної Золотої Орди. Набіги монголо-татар повторювалися і пізніше.

З 1340 р. розпочався занепад Волинсько-Галицького князівства, місто перейшло до складу Литви, а з ХVІ ст. - до складу Речі Посполитої. У цей період Володимир розвивається як великий торгівельний та ремісничий центр. Місто стало багатонаціональним, тут проживали українці, поляки і євреї, німці, татари, вірмени, чехи. Люди різних національностей, культур і релігій впродовж століть розбудовували це стародавнє місто.

Найбільш масове переселення євреїв в Україну почалося після Люблінської унії у 1569 році. З Польщі вони вирушили на українські землі, які увійшли до складу Речі Посполитої.

У 1670 р. засновано Володимирський колегіум – навчальний заклад, в якому вивчали філософію, природничі науки, іноземні мови.

У 1772 році внаслідок поділу Речі Посполитої Галичина перейшла під управління монархії Габсбургів. Щоб якось це „обґрунтувати”, австрійська влада новоприєднану провінцію назвала „Королівством Галичини і Володимирії”: імператори вважали себе спадкоємцями угорських королів, які на початку ХІІІ ст. претендували на владу в „Галицько–Волинському королівстві”. Ця назва вживалася в австрійських офіційних документах до 1918 року, хоча Володимир до Австрії ніколи не належав. До 1795 року був під владою Речі Посполитої. Польський сейм 1793 р. проголосив створення Володимирського воєводства. Але ця ухвала не була здійснена, бо за третім поділом польці 1795 р. Західна Волинь і у її складі Володимир були приєднані до Російської імперії. Тоді ж, за указом цариці Катерини ІІ, місто перейменовано у Володимир-Волинський, щоб відрізнити його від губернського Володимира на Клязьмі. Місто у новоутвореній Волинській губернії стало повітовим центром. У цей період Володимир-Волинський втратив своє значення як центр торгівлі, перетворившись у невелике провінційне місто.

У 1915-1918 роках у місті розташувалися підрозділи Українських Січових Стрільців, які надавали допомогу місцевому населенню. Стараннями Січових Стрільців у 1916 р. у місті було створено чотирикласну українську школу імені Тараса Шевченка.

У 1921 р. згідно з Ризьким мирним договором Володимир-Волинський увійшов до складу Польщі, де перебував до 1939 року.

Страшним лихом для жителів Володимира–Волинського стала ІІ Світова війна. У вересні 1939 року місто бомбардувала німецька авіація.

З 1939 по 1941 роки місто перебувало у складі УРСР як районний центр Волинської області.

В місті різко збільшилася кількість євреїв через потік біженців з Польщі, які рятувалися від гітлерівської окупації. Так, з 38 тисяч населення Володимира євреї становили в цей період приблизно 18 тисяч.

У червні 1941 року Володимир-Волинський став ареною запеклих боїв між німецькими військами і Червоною Армією.

Одним з найжахливіших періодів в історій древнього міста стала німецька окупація 1941–1944 років. Перед введенням німецьких військ місто зазнало масового бомбардування центральної частини, саме там, де компактно проживали єврейські родини. Репресії нацистів були спрямовані в першу чергу проти євреїв. Їх загнали у гетто, перетворивши на рабів. Протягом серпня–вересня 1942 року була проведена остаточна ліквідація володимирських євреїв. Поблизу села П’ятидні відбувалися масові розстріли, за різними підрахунками там знайшли вічний спочинок 25 тисяч євреєв, яких звозили з усього району. Врятуватися пощастило одиницям. Ці трагічні події мали значний вплив на подальшу долю єврейської історико–культурної спадщини.

Окупанти знищили єврейське населення, розправлялися з мирними людьми, забирали до Німеччини молодь. У концтаборі „Норд-офлаг 365” нацисти замучили десятки тисяч радянських військовополонених.

Місто було звільнено від гітлерівських загарбників 20 липня 1944 р. Після війни Володимир-Волинський став одним із індустріальних центрів: створювалися промислові підприємства, оновлювалася міська інфраструктура. У радянський період Володимир–Волинський сформував свій сучасний вигляд. З 1991 р. розпочався новий період в історії міста – перебування в складі незалежної України.

У єврейства Володимира–Волинського довга історія тривалістю понад 800 років. Якщо взяти до уваги той факт, що в єврейських документах місто з давніх часів завжди називалось „Людмир”, (від його давньої назви Ладомир), можна припустити, що перші євреї, імовірно, з’явились тут ще в дохристиянський період.

Перша згадка, назва, привілеїПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Перша згадка

VII–VIII ст. арабський купець Аль–Массуді детально описав землі Волині, в тому числі і Володимирщини. Існують цікаві дані в хроніках про валінян та їхнього короля Маджака, який був найсильнішим володарем у Східній Європі. Король Маджак об’єднав ці народи у велику та сильну державу. Невідомо, як довго протрималося це політичне утворення, але вже десь у ІХ ст. через часті війни з сусідами, а, можливо, з римськими колонізаторами, держава розпадається на невеликі князівства, щось на зразок міст–полісів. Можливо, з одного з таких полісів і виникло місто Володимир.

Інформацію про час виникнення міста знаходимо в записках угорського хроніста Аноніма, який був нотарем короля Бели IV (1233–1270 рр.). У своїй праці „Геста Гунгарорум” чи „Діяння угрів” він зазначав, що місто Володимир (Лодомир) існувало вже в ІХ ст. В 986–988 роках внаслідок воєнних походів київського князя Володимира Святославовича місто над річкою Лугом, яке століттями було незалежне від влади князів переходить під протекторат великого київського князя. Перша письмова згадка про місто датується 988 роком. У літописі „Повість временних літ” сказано, що київський князь Володимир Святославович віддає засноване ним місто в уділ своєму молодшому сину Всеволоду. Однак, саме Володимир Святославович перетворив місто на берегах Луги у важливий оборонний пункт на західних рубежах Київської Русі. Після Всеволода у Володимирі княжили сини, онуки та правнуки Ярослава Мудрого.

Назва

Первісна його назва за стародавніми хроніками – Лодомир.

Володимиром місто стало називатися під час зміцнення як адміністративно-політичного центру з кінця ХІІ ст.

Після третього поділу Польці 1795 р. Західна Волинь і у її складі Володимир приєднаний до Росії. Тоді ж, за указом цариці Катерини ІІ, місто перейменовано у Володимир-Волинський, щоб відрізнити його від губернського Володимира на Клязьмі.

З 1921 по 1939 рр. місто називалося „Владзімеж”.

Опис

Для первісного осередку тодішнього поселення, (а в майбутньому міста) людьми була обрана ділянка, що має найвищу композиційну активність серед інших придатних для поселення ділянок. Розміщений над заплавою р.Луги округлий і плаский пагорб мав природний круговий огляд, що робило його епіцентром ландшафту. Навколо міста – болотиста місцевість. Ця територія була малопридатною для землеробства і через значну заболоченість - для скотарства. Дослідники зазначають, що більшість давніх міст виникла в районах, саме сприятливих для сільського господарства, з щільним землеробським населенням.

Надання міських привілеїв

Магдебурзьке (німецьке) право – це один із видів прав вільних міських общин у середньовіччі, яке являло собою систему норм державного, кримінального, цивільного, процесуального права. Його назва походить від саксонського міста Магдебург, хартія якого була зразком для одержання тогочасних міських привілеїв. Деякі вчені припускають, що Володимир-Волинський був першим волинським містом, яке отримало магдебурзьке право у 1324 р. Вони посилаються на лист володимирської громади, написаний у 1324 р. до уряду міста Штральзунд з проханням допомогти двом володимирським міщанам, братам Бертраму Русину і Миколаю, що був скріплений печаткою із зображенням святого Юрія на коні. На жаль, відсутні інші, більш вагомі документи, які б підтверджували дану версію. Зокрема, не зберігся привілей з тогочасним наданням магдебурзького права Володимиру, що ставить під серйозний сумнів дане твердження. Виходячи з цього, 1324 р. не може вважатися датою надання магдебурзького права місту. Такої думки дотримувався і академік М.Грушевський. Не знайшла підтвердження зазначена дата і в праці „Княжий город Володимир” відомого дослідника Волині О. Цинкаловського. Наявним є лише привілей короля Сигізмунда І від 1509 р., який підтверджує надання місту Володимиру Магдебурзького права. Правомірним, на нашу думку, буде підхід щодо Володимира, як першого в Україні міста, яке використовувало елементи Магдебурзького права. Магдебурзьке право надавалося Великим Князем Литовським або Королем Польським і оформлялося „Магдебурзькими грамотами” - своєрідними статутами західноєвропейських міст.

Герб, привілеї, зміни адміністративного устрою, демографічні даніПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Герб

Місто Володимир–Волинський мало кілька гербів, про що свідчать печатки та їх відбитки, які дійшли до нас. Відзнаками міста могли бути хрест і тризуб, що знайдені у вигляді зображень на цеглі для будівництва храмів. Тризуб був родовим знаком Володимира, а хрест – основа віри християнської, яку він поширював та зміцнював.

В ідомо, що на печатках магістрату міста використовувався воїн–змієборець або Юрій–Змієборець, що міг дістатися місту внаслідок родинних зв’язків з московськими князями. На варязькому щиті було зображено вершника на білому коні, який списом вражає змія. Цей герб використовувався до кінця XVIII ст. Взагалі знак Юрія–Змієборця часто зустрічається на давніх печатках і в гербах волинських князів як символ рішучості, справедливості та хоробрості. Згідно переказів святий, рівноапостольний князь Володимир надав місту Володимиру, що на Волині, герб у вигляді вершника на білому коні, який списом пронизує змія, ще біля 991 р. Цей герб без будь–яких суттєвих змін зберігся аж до 1911 року.

У 1796 році після третього поділу Польщі Володимир увійшов до складу Російської імперії і став повітовим містом Волинської губернії. 12 грудня 1796 р. йому було надано новий герб, у нижній частині якого зберігся старий символ Володимира, а у верхній з’явився двохголовий коронований орел, який має на грудях герб Волинської губернії, срібний хрест на червоному полі, що означало приналежність до Російської імперії.

Н а початку ХХ століття за царським указом міста повинні були отримати свої герби, причому указ визначав правила їх творення. 27 березня 1911 р. Володимир–Волинський отримав свій герб, який мав за основу французький щит з чорним полем і вершником з булавою на білому коні, що перемагає зеленого змія. Булава з’явилася, мабуть, для того, щоб відрізнити його від подібного московського герба. У правій вільній частині розміщувався герб Волині: червоний щит з білим 4–х кінцевим хрестом. У ХХ ст., коли переглядались і перезатверджувались чи складались нові герби, Володимир–Волинський на свій герб одержав три-баштову міську корону, а навколо щита - переплетені олександрієвською стрічкою два золоті колоски. В цьому гербі переплелись історія і сучасність, а замість списа у вершника була булава.

Радянський герб Володимира–Волинського розроблений у 1987 р. до святкування тисячоліття першої згадки про місто. Новий герб зберіг старі символи: вершник – змієборець на варязькому щитку з надписом року першої літописної згадки „988”. Вершнику повернули списа замість булави. Щиток розміщувався в центрі французького щита у кольорах державного прапора УРСР. На блакитній смузі підніжжя зображувались білі колоски, а над щитом напис „Володимир–Волинський” і над надписом серп і молот – емблема радянського часу.

С учасний офіційний символ міста Володимир-Волинський затверджено рішенням сесії міської ради за №5/22 від 12 березня 1999 року, але без узгодження з автором знаку. Автор проекту — А. Костюк. Гербовий щит має форму чотирикутника з півколом в основі. У червоному полі Св. Юрій верхи на срібному коні, у срібному одязі, навколо голови золотий німб, у лівій руці тримає червоний щит зі срібним хрестом, а правою пробиває срібним списом срібного змія. Щит обрамлений золотим декоративним картушем і увінчаний срібною мурованою міською короною. Святий Юрій вживався ще на печатці Володимира за 1324 рік і є найдавнішим відомим українським міським гербом.

Прапор

Прапор Володимира-Волинського затверджений 12 березня 1999 р. п’ятою сесією Володимира-Волинської міської ради двадцять другого скликання. Він являє собою квадратне полотнище, яке складається з трьох вертикальних смуг — синьої, жовтої та синьої (співвідношення їхніх ширин рівне 2:1:2), посередині накладений червоний щиток (заввишки 1/2 сторони прапора) із білим зображенням Успенського собору. Успенський собор є пам’яткою архітектури XII ст.

Інші привілеї

Після монголо-татарського нашестя місто перебувало в занепаді і зазнало демографічної кризи. Тому з метою економічного піднесення владою створювалися всі умови, щоб забезпечити приплив євреїв на ці землі. Єврейським переселенцям надавалася низка привілеїв як економічного (тимчасове звільнення від сплати податків або дозвіл на певні види діяльності), так і ідеологічного характеру (дозволи дотримуватися власних етнічних та релігійних традицій). Протягом 13 століття польськими королями євреям надавались привілеї, котрі залишились чинними після переходу міста під владу Великого Князівства Литовського у 1393 р. Більшість привілеїв євреям надавалися відповідно до Віденського привілею 1244 р., яким передбачено внутрішнє судочинство єврейських громад, майнову та особисту недоторканість та покарання за їхнє порушення. Наприкінці 14 ст. Великий князь Литовський Вітовт запросив євреїв у свою державу, поселивши їх не лише на литовських землях, але й зайнятих Литвою українських територіях. Він давав право проживання на його землях євреям Луцька і Володимира. Князь Вітовт надавав євреям привілеї, що забезпечували мирне співжиття з корінним населенням та безперешкодний розвиток економічної діяльності. У привілеях, наданих місту Сигізмундом Августом у 1570 р., євреї згадуються декілька разів на рівні із місцевими міщанами, причому вони були звільнені від усякого мита, окрім податку на сіль та віск.

Зміни адміністративного устрою

  • 988-1199 рр. - у складі Київської Русі;
  • 1199-1340 рр. – у складі Волинсько-Галицького князівства;
  • 1340-1569 рр. - у складі Великого князівства Литовського;
  • 1569–1795 рр. - у складі Речі Посполитої;
  • 1795-1914 рр. – у складі Російської імперії;
  • 1915-1918 рр. – під владою Австро–Угорської імперії;
  • 1918-1921 рр. - у складі Української народної республіки;
  • 1921-1939 рр. - згідно з Ризьким мирним договором у складі ІІ Речі Посполитої;
  • 1939-1941 рр. - у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки як районний центр Волинської області;
  • 1941-1944 рр. – під німецькою окупацією;
  • 1944-1991 рр. - у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки;
  • 1991-2014 рр. - у складі незалежної України.

Демографічні дані про етнічний склад:

Згідно з даними „Головного статистичного відділу” за 1931 р. територія Володимирського повіту мала 2207,7 км2, населення в ньому було 150364 осіб, на 1 км2 припадало 68,1 осіб. В місті було 23500 осіб населення, між ними – 51% євреїв, 27% поляків (разом із кадровими військовими), 22% українців. З кінцем 1934 року відсоткове співвідношення населення змінюється. Згідно з інформацією Володимирського магістрату місто Володимир, не зважаючи на приєднання до нього сіл із українським населенням, нараховує 27177 осіб. Між ними: євреїв – 10406, поляків – 11210, українців - 5025, росіян – 283 (з них записалося росіянами багато тих, що донедавна признавалися як українці і належали до „Просвіти”, насправді дійсних росіян у місті було кілька родин), німців – 246, інших – 7, греко-католиків -127.

За даними 1935 р. О. Цинкаловського („Княжий город Володимир”) станом на 1861, 1911 та 1935 рр. населення Володимира складало:

Станом на 1861 р: 

  • Всього – 8636 жителів.
  • Євреїв – 6122 (70,89%)
  • Українців – 1778 (20,59%)
  • Поляків – 723 (8,37%)
  • Євангелістів – 13 (0,15%)

Станом на 1911 р:

  • Всього – 15621 житель.
  • Євреїв – 7060 (45,20%) 
  • Православні – 6610 (42,31%) 
  • Католиків – 1901 (12,7%) 
  • Євангелістів – 50 (0,32%)

Станом на 1935 р:

  • Євреїв – 10406 (38%)
  • Українців – 5024 (18%)
  • Поляків – 11210 (44%)

Наприкінці XVIII ст. у Володимирі мешкало кілька десятків німців – аптекарі, ремісники, садівники. Починаючи з XIX ст. Волинь стає одним з компактних регіонів проживання німців в Україні

Поляки – одна з етнічних груп, які здавна проживають на території Володимирщини , оскільки наявність їх тут обумовлена близькістю до українсько-польського порубіжжя. Значний вплив польської культури став відчутний після Люблінської унії 1596 року, коли землі Володимирщини увійшли до складу Корони Польської. У 1921р., після укладення Ризького мирного договору, Володимирщина увійшла до складу ІІ Речі Посполитої, на цих землях оселялися польські осадники, поблизу Володимира розташувалися цілі польські села і колонії , які припинили своє існування у часи ІІ Світової війни. Нині в місті проживає польська громада.

Русифікація регіону особливо була відчутна після 1795 року – саме тоді Волинь і Володимирщина увійшли до складу Російської імперії. Після визволення Володимира від фашистських загарбників у 1944 р. кількість російськомовного населення у місті суттєво збільшилася за рахунок військовослужбовців (дислокувалася дивізія) та спеціалістів із різних регіонів колишнього СРСР, які приїхали сюди для відбудови народного господарства.

Серед населення міста є незначний відсоток вірмен, грузинів, азербайджанців.

Хронологія подійПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

  • 988 р. - перша письмова згадка про місто
  • 991 р. - згідно переказів святий рівно-апостольний князь Володимир надав місту герб у вигляді вершника на білому коні, який списом пронизує змія
  • 992 р. – заснування у Володимирі князем Володимиром Великим єпархії.
  • 1156-1160 рр. – заснування Успенського кафедрального собору князем Мстиславом Ізяславичем – правнуком Володимира Мономаха, найдревнішої на Волині церкви, єдиної, що збереглася з домонгольської епохи
  • 1199 р. – входження у склад Волинсько-Галицького князівства;
  • 1201-1299 рр. – формування в місті Волинсько–Галицького літопису - цінного історичного джерела українського народу
  • 1241 р. - захоплення і руйнування Володимира монголо-татарами
  • ХІІІ ст. - заснування римо-католицької громади
  • XIII-XIV ст. – заснування церкви Св.Василя, однієї з найцікавіших пам’яток архітектури стародавнього Володимира
  • 1340 р. – перехід міста до складу Литви
  • 1371 р. – заснування католицького єпископства
  • 1497 р. – заснування Домініканського монастиря і костелу Святої Трійці
  • 1569 – р. - перехід міста до складу Речі Посполитої
  • XVI ст. – заснування дерев’яного костелу Іоакима та Анни за фінансування княгині Ганни Збаразької, спорудження синагоги
  • 1670 р. - засновання Володимирського колегіуму – навчального закладу, в якому вивчали філософію, природничі науки, іноземні мови
  • XVIII ст. – заснування польською шляхтянкою Ядвігою Загоровською у Володимирі єзуїтської місії, діяльність Володимирського колегіуму – одного з найбільших освітніх закладів на Волині того часу, будівництво цегляного костелу Іоакима та Анни за активної підтримки Луцького єпископа Адама Оранського
  • 1755-1770 рр. – будівництво кафедрального собору Різдва Христового
  • 1770 р. – освячення кафедрального собору Різдва Христового як костелу під титулом „Серця Ісусового”
  • 1780-і рр. – будівництво Церкви Св.Миколая
  • 1795 р. – входження Володимира до складу Російської імперії, перейменування за указом цариці Катерини ІІ у Володимир-Волинський, щоб відрізнити його від губернського Володимира на Клязьмі
  • 1801 р. - будівництво кам’яної, хоральної синагоги
  • 1890 р. - у Володимирі-Волинському німецькі колоністи спорудили лютеранську кірху
  • 1892 р. – заснування з нагоди 900 річчя Володимирської єпархії Володимирської каплиці
  • 1908 р. - побудова військової церква для солдатів 149-го Чорноморського полку російської армії
  • 1916 р. - стараннями Січових Стрільців у місті було створено чотирикласну українську школу імені Тараса Шевченка
  • 1918р. – входження у склад Української народної республіки
  • 1921 р. - згідно з Ризьким мирним договором Володимир-Волинський увійшов до складу Польщі, де перебував до 1939 року
  • з 1939 по 1941 роки місто перебувало у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки як районний центр Волинської області
  • 1941 р. – фашистська окупація;
  • 20 липня 1944 р. – звільнення міста від гітлерівських загарбників
  • 1947 р. - костел Іоакима та Анни закритий радянською владою
  • початок 50-х років XX ст. - руйнування кам’яної, хоральної синагоги
  • 1987 р. – затвердження радянського герба Володимира–Волинського
  • 1988 р. - до 1000 літнього ювілею міста Володимира-Волинського створено центральний парк міста „Слов’янський”
  • з 1991 р. – Володимир-Волинський в складі незалежної України, відновлення діяльності костел костелу Іоакима та Анни

АрхеологіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Процес становлення міста Володимира–Волинського був багатоетапний. Археологічні пам’ятки прадавніх часів досить виразно представлені як у самому місті (дитинець, окольний град), так і у передмісті (Білі Береги, Федорівка, Провалля, Лобачин, Залужжя, Заріччя, Зап’ятничі. Заселення Володимирщини, як вважають, відбувалося в ашельський час. За даними О.Цинкаловського в м.Володимирі та в урочищі Білі Береги знайдені кістки та зуби мамонта. У фінальному палеоліті та мезоліті (12–5 тис. років тому) первісні мисливці та рибалки обживали місця на берегах р. Луги, зокрема і поблизу теперішнього Володимира-Волинського. Знахідки „скарбів” крем’яних пластин і виробів мідного віку відомі в різних місцях Володимира-Волинського. В енеоліті (мідно-кам’яний вік) на території Володимира-Волинського та навколо нього (переважно по берегах річки Луги, змінюючи одна одну, синхронно співіснували ранньо-землеробські групи населення таких культур як малицька. На території Володимирщини знайдені вироби трипільської культури, культури кулястих амфор і ранньої шнурової кераміки. Основою господарства цього населення було, ймовірніше, землеробство, але вони були вправними і в полюванні.

В кінці мідного – на початку бронзового віків (3–2 тис. до н. е.) на території Волині з’являється населення культури шнурової кераміки. Проте пам’яток культури шнурової кераміки виявлено мало. Переважно, це фрагменти кераміки, крем’яні сокирки, серпи. На березі річки Луги знайдено могили стрижівської культури з двома ритуальними посудинами. Отже, в епоху неоліту, енеоліту, бронзи, заліза родючі грунти берегів Луги були привабливим місцем проживання різних етнічних груп, які були причетні до формування раннього міста Володимира. Ранньослов’янська доба, що передувала княжій, досить виразно представлена як у самому місті (дитинець „Замок”, окольний град), так і в його передмісті (Білі Береги, Федорівка, Провалля, Лобачин, Залужжя, Заріччя, Піщаниця, Зап’ятниче, Завалля). Ранні пам’ятки трапляються також і в близьких до міста селах (Зимне, Шистів, Новосілки, Фалемичі, Острівок). Усі вони в тій чи в іншій мірі відіграли роль у формуванні того „великого” Володимира.

Одним з вагомих аргументів, які доводять існування поселень в докняжому часі на місці окольного града, є археологічні матеріали. Так, у східній його частині, в урочищі „Михайлівщина” за даними О.М.Цинкаловського виявлено сліди язичницького капища. З розповідей господарів місцевих садиб відомо, що під час земляних робіт тут знаходили грубі черепки від ліпних горщиків. На північ від „Михайлівщини” розташоване урочище „Апостолівщина”, яке за княжих часів було одним з основних районів торгово-ремісничого посаду Володимира. Матеріали, датовані 10 ст., в межах окольного граду виявлено в ході обстеження котловану під житловий будинок по вул.Гайдамацькій. Це урочище „Тухівщина” на лівому березі р.Смочі, що знаходиться західніше від урочища „Апостолівщина”. Тут, на глибині від 0,8 до 1,5 м в стінах котловану вдалося зафіксувати рештки наземних та заглиблених жител з глиняними печами. В південно-західному районі окольного міста, в урочищі „Підзамче”, також виявлено матеріали, що свідчать про значну заселеність його вже в ранньому часі. Безперечно, важливу роль у процесі становлення Володимира як міста зіграли навколишні поселення сільського типу, які стали його передмістями. Серед них дослідники XIX і XX ст. М.І.Теодорович та О.М.Цинкаловський називали Заріччя, Лобачин, Федорівку, Дубники, Острівок, Шистів, Онуфріївщину, Білі Береги і нероздільні з містом Рилавицю, Завалля та інші. На жаль, за невеликим винятком, археологічно ці урочища не досліджувалися. І лише на окремих з них виявлено матеріали, що говорять про заселеність їх до 981 р.

Цікавою пам’яткою давнього Володимира є невеликий острів на південній околиці міста - Онуфріївщина (Велесівщина). У 1974 р. луцькими археологами там було знайдено багато фрагментів кераміки. Городище у Володимирі-Волинському входить до ареалу історико-культурного заповідника „Стародавній Володимир”.

В „Слов’янському” парку розташована пам’ятка археології – вали городища. Ці вали є рукотворного походження. Їх вік – понад тисячу років. Ще й нині висота валів становить 8 метрів, у княжі часи вони були вищими. За валами знаходився князівський замок.

У 80-х роках ХХ століття на території валів у Володимирі-Волинському проводилися археологічні розкопки, які здійснювала археолог Пєскова з Санкт-Петербурга. Вчені намагалися знайти фундаменти замку і рештки церкви святих Якима і Ганни, про які є згадки у літописах, але не знайшли. Розкопки проводилися і за часів незалежної України.

Релігійні інституціїПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Православні та унійні

Успенський кафедральний собор (1156-1160 рр.) – найдревніша на Волині церква; єдина, що збереглася з домонгольської епохи. Собор збудований у середині XII ст. князем Мстиславом Ізяславичем – правнуком Володимира Мономаха. Тому місцеві жителі здавна називають його Мстиславовим храмом. Упродовж віків собор був „отчим” храмом, тобто усипальницею Волинсько-Галицьких князів. В його стінах знайшли вічний спочинок князь Мстислав Ізяславич – фундатор церкви, князі Василько Романович та Володимир Василькович – брат і племінник короля Данила Галицького. Також в соборі поховані представники знаті та духовенства Волинського краю. В давні часи Успенський собор був не лише головною святинею Волині, але й осередком культури та освіти. При храмі діяла приходська школа, художня майстерня. Тут укладалися міждержавні угоди, на знак дотримання яких правителі присягали на Євангелії. В соборі коронувалися та вінчалися князі. З Галицько-Волинського літопису відомо, що у цьому храмі в XIV ст. вінчався Волинський князь Дмитро Боброк з донькою московського князя Івана Красного - Анною. Згодом Дмитро став героєм Куликовської битви. В часи монголо-татарського нашестя (1241 р.) міцні стіни Успенського собору стали останнім захистом для оборонців міста і мирних жителів. Як свідчить літописець, після відходу орди у Володимирі не залишилося живих людей, а церква була заповнена побитими жителями.

На початку XVII ст., коли храм був резиденцією Іпатія Потія – єпископа, одного з ініціаторів Берестейської унії 1596 р. і засновників греко-католицької церкви, над його оздобленням працювали італійські майстри. До комплексу собору входять також: в’їзна брама (ХVII ст.), палац єпископа (XV ст.), дзвіниця (XV ст.).

На церковному подвір’ї похований Омелян Дверницький (1834-1906) – дворянин, мировий суддя, краєзнавець. Він доклав значних зусиль для відбудови Мстиславового храму наприкінці XIX ст. За цю велику заслугу перед громадою міста та церквою його поховали на церковному погості.

Церква Св.Василя (XIII-XIV ст.). Місцева легенда пов’язує будівництво цього храму із великим київським князем Володимиром Святославичем. Давній переказ говорить, що наприкінці Х ст. князь Володимир повертався з військом з Карпат, де він підкорював племена білих хорватів. Зупинившись в нашому місті на відпочинок, князь, на знак вдячності Богу за вдалий похід, наказав своїм воїнам збудувати церкву. Дружинники збудували церкву за один день. А оскільки князь Володимир у хрещенні отримав ім’я Василь, то і храм було названо на честь Св.Василя. Нині дослідники стародавньої архітектури приходять до висновку, що Василівська церква зведена на зламі XIII – XIV ст., тобто в часи Волинсько-Галицького князівства. Проте древній храм ще приховує чимало таємниць. Зокрема, на початку минулого століття у північному порталі храму знайшли шиферну дошку з написом „Боже, поможи князю!” і датою – 1194 р. Ця плита під час Першої світової війни була вивезена до м.Загреба (Хорватія), і нині зберігається в музеї Загребського університету. Місцевість, де знаходиться храм, називається урочище „Михайлівщина”, оскільки поблизу знаходився монастир архистратига Михаїла, який згадано у Галицько-Волинському літописі.

У 1958 р. професор-археолог М.Каргер виявив поблизу фундаменти ще старішої церкви-ротонди.

Кафедральний собор Різдва Христового (XVIII ст.). У XVIII ст. польська шляхтянка Ядвіга Загоровська організувала у Володимирі єзуїтську місію. З метою поширення католицизму єзуїти планували створити на Волині мережу шкіл. Єзуїти вирішили будувати костел. У 1755 р. за фінансової підтримки старости Гната Садовського і його дружини розпочалося будівництво храму. Воно тривало 15 років. У 1770 р. костел освятили під титулом „Серця Ісусового”. У 1773 р. діяльність єзуїтів у Польщі і Росії була заборонена згідно рішення папи Римського Климента ІХ. У 1783 р. костел перейшов до василіан і став називатися собором Різдва Христового. Василіани збудували двохповерхові келії, де діяли школа та лікарня для бідних, також вони заснували першу в місті аптеку.

У 1840 р. собор і монастир стають православними, і тут розташовується єпископська кафедра (з 1891 р.). Монастир мав багату ризницю, меблі, бібліотеку, яка у 1914 р. була евакуйована до Харкова. У міжвоєнний період, за часів Польщі, собор знову належав католикам і був перейменований на костел Послання Апостолів. У післявоєнний час у храмі був склад. Відновлення стало можливим після набуття Україною державної незалежності. Собор є кафедрою Луцького єпископа. Богослужіння проводяться українською мовою.

Церква Св.Миколая у Володимирі-Волинському збудована у 1780-х роках. Первісне призначення пам’ятки – каплиця греко-католицького святого Йосафата, історія життя якого тісно пов’язана з містом Володимиром-Волинським. Майбутній український святий у миру носив ім`я Іван Кунцевич (1580–1623 рр.). Народився у сім’ї володимирського шевця Гаврила Кунцевича. Батьківський дім святого знаходився в урочищі „Зап’ятниче”, поблизу тієї місцевості, де нині розташована Миколаївська церква У 1614 р. він стає архімандритом монастиря, а в 1617 році – помічником-єпископом. Загинув Йосафат Кунцевич мученицькою смертю у 1623 році. 29 червня 1867 року Папа римський Пій ІХ підписав декрет, згідно якого Йосафата Кунцевича прилучили до лику святих. У 1949 р. останки святого перепоховали під куполом римської папської базиліки біля гробу святого Петра у Ватикані. Родичі святого продали Порфирію Скарбці Важинському – місцевому греко-католицькому архімандриту - земельну ділянку, де знаходився батьківський дім Йосафата. І, завдяки клопотанню згаданого владики, споруджено у 1780 році каплицю святого Йосафата. Споруда функціонувала як каплиця 15 років. У 1795 році каплицю передали Православній церкві. У 1800 році її освятили як храм Святого Миколая. До 1900 року Миколаївська церква виконувала функцію головного храму міста, оскільки Успенський собор тоді був напівзруйнованим і непридатним для богослужінь. Пізніше вона служила цвинтарною каплицею. Історик Олександр Цинкаловський згадував, що станом на 1915 р. то була єдина у Володимирі церква, де богослужіння здійснювалося українською мовою. З розповідей старожилів відомо, що у 30 роках XX століття Церква Св.Миколая діяла як греко-католицька. У 1991 році церкву було передано православній громаді. На початку 2000-х років біля церкви відновлено дзвінницю.

Церква Святого Юрія (1908 р.) У 1908 році у місті побудована ще одна культова споруда – військова церква для солдатів 149-го Чорноморського полку російської армії, який розміщувався у Володимирі. Такі церкви будувалися за рішенням головного штабу військового міністерства згідно взірцевих проектів, які були затверджені в 1900 р. На стінах храму донині збереглися солдатські „автографи”. В радянський період в церкві розміщувався Будинок офіцерів. В 1991 році храм повернутий православній громаді.

Каплиця Святого Володимира ( Всіх Святих Землі Волинської). Володимирську каплицю, котра знаходиться на Соборній вулиці, збудовано в 1892 р. з нагоди 900 річчя Володимирської єпархії. Єпархію у місті Володимирі засновано князем Володимиром Великим у 992 р. Він же призначив перших єпископів - Стефана і Амфілохія. Ймовірно, що їхні поховання знаходилися на Федорівці, де розташовувався давньоруський храм, який не зберігся до наших днів. В документах є згадки про те, що наприкінці ХІХ ст. поблизу каплиці висадили прекрасний сквер. Форма споруди нагадує чашу, дзвін шолом давньоруського воїна. У минулому в каплиці діяли магазин, планетарій. Тепер вона належить до комплексу Успенського собору.

Католицькі

Костел Святих Іоакима І Анни (1752 р.). Історія римо-католицької громади у Володимирі-Волинському сягає ХІІІ ст. В часи Волинсько-Галицького князівства в місті проживали німецькі, чеські, польські купці. Для католиків збудували костел Пресвятої Діви Марії (не зберігся). Кількість католиків суттєво зростає у середині XIV ст., коли Волинь входить до складу Литви та Польщі. Переважну більшість серед католиків становили поляки. Впродовж багатьох віків, аж до кінця Другої світової війни, у Володимирі-Волинському існувала велика католицька громада. У 1371 р. у Володимирі було створено католицьке єпископство. Першим католицьким єпископом став Петро з ордену домініканців. У XVI ст. княгиня Ганна Збаразька фінансувала будівництво дерев’яного костелу Іоакима та Анни. Справу підтримав Мартин-Божидар Підгородненський. Після смерті похований в костелі як меценат. Проте дерев’яний костел був знищений пожежею на початку XVII ст. У XVIII ст. розпочалося будівництво цегляного костелу Іоакима та Анни, за активної підтримки луцького єпископа Адама Оранського. Костел був освячений у 1752 р. Костел діяв як парафіяльний. Частину вівтарів у костелі використовували ченці–капуцини, так як поруч костела знаходився їхній монастир. Нині від монастиря капуцинів вціліли лише мури.

У другій половині XVIII століття у місто приїздив польський король Станіслав Август Понятовський, який відвідав костел.

Від покоління до покоління переказувалася володимирчанами легенда, ніби в костелі зберігалися скарби польських королів. Кажуть, що коли у 1920 р. йшли через місто червоні війська командарма Будьонного, червоноармійці настільки повірили в цю легенду, що заходилися шукати скарби в підземеллях.

У 1947 році костел Іоакима та Анни закритий радянською владою, а згодом перетворений у меблевий магазин, кафетерій. Одразу після закриття вивезені коштовні дубові лави, орган. У 1991 р. костел повернуто римо-католикам. Нині є діючим.

Домініканський монастир (XV-XVIII ст.). У середні віки домініканці очолювали інквізицію, жорстоко переслідували вільнодумців-єретиків. У 1497 р. польський король Олександр Ягелон надав кошти для будівництва домініканського монастиря і костелу Святої Трійці у Володимирі. Документальних матеріалів про монастир збереглося дуже мало. Відомо, що монастирю належала велика земельна ділянка з ставком і садом, водяний млин, кілька дворів. Монастир мав право утримувати корчму, варити та продавати пиво, мед, горілку, вино. Під час пожежі у XIX ст. костел сильно постраждав. У колишніх келіях в ХІХ ст. відбувалися міські суди, а на першому поверсі знаходився міський архів, музей. В 1940-х роках монастирські корпуси займав прикордонний загін. В сьогоднішні дні тут розміщене місцеве ПТУ.

Іудейські

Синагога. Вона відігравала важливе значення у житті єврейської громади. Синагога (з грецької – зібрання) – місце, куди євреї приходили для спільної молитви. Найбільш відома у місті синагога була споруджена у XVI ст. і знаходилася на Старожидівській вулиці (тепер – вулиця Роксолани). В XVII-XVIII ст. у Володимирі було щонайменше дві синагоги: одна дерев’яна, а друга – кам’яна, хоральна синагога, збудована в 1801 р. Це була мурована будівля прямокутної форми з дахом, накритим черепицею. З фасаду вона мала оригінальне оформлення, яке завершувалося чотирма арочними склепіннями з циліндричними виступами над ними. Традиційна шестикутна зірка „Маген Довид” („Щит Давида”) була з фронтальної сторони – на шпилі над дахом і під арочним склепінням. В середині синагоги склепінчасті перекриття спирались на чотири муровані стовпи-колони. Ця синагога була зруйнована на початку 50-х років XX ст., а те, що від неї залишилося, вивезли для будівництва вертольотного аеродрому. Синагога була не лише місцем релігійних служб і обрядів, але й духовно-адміністративним центром, де засідали правління громади, суди. Окрім того, тут традиційно проходило і навчання в релігійних школах. У XVIII ст. у Володимирі-Волинському поширюється релігійний рух хасидів (в перекладі – благовірний) – течія, що виникла у XVIII ст. в Україні. Засновник хасидизму був рабин Баал Шем Тов, який наполягав на пріоритеті щирої віри. Він проповідував, що головне – не інтелект і розум, а почуття й емоції віруючих; любов і турбота про простого неосвіченого єврея, любов до людини незалежно від достоїнств і якостей. Кращий спосіб спілкування з Богом – молитва, що проголошується в радості. Це дозволить людині „прорвати” звичайні закони Всесвіту і створити чудо у світі повсякденного існування; служіння Богу в радості; усе, що потрібно від людини – це насолоджуватися життям у святості і чистоті.

Інші

Кірха лютеранська (1890 р.). Наприкінці XVIII ст. у Володимирі мешкало кілька десятків німецьких родин: аптекарів, ремісників, садівників. Починаючи з XIX ст. Волинь стає одним з компактних регіонів проживання німців в Україні. Німецька колонізація на Волині була зумовлена кількома причинами: політичні утиски німців на батьківщині з боку окупаційних наполеонівських військ; брак орної землі та пасовищ на території історичної батьківщини; різноманітні нововведення, які не узгоджувалися з традиційними культурою і побутом; великі податки та несприйнятя можновладцями в Німеччині окремих релігійних напрямків (менонітів); політична роздробленість, яка погіршувала рівень життя простих людей в Німеччині; політика протекціонізму російської імператриці Катерини ІІ, яка сама була німкенею і підтримувала своїх земляків (німці звільнялися від сплати податків, військової служби, брали на пільгових умовах земельні наділи). Німці-переселенці корчували на Волині ліси і займалися на цих полях землеробством. Багато німців були освіченішими, ніж місцеве населення і могли зробити кар’єру на службі у російського самодержавства. З Німеччини на Волинь прибували малоземельні селяни, ремісники, торговці, пивовари, ковалі, кондитери, вчителі, лікарі, художники, архітектори, військові. Головний притік німецьких емігрантів на Волинь припав на 1860-1880-і роки. Перша іноземна колонія з’явилася у 1787 р. у Володимирському повіті. Це поселення заснували вихідці з Голандії. В 1890 р. у Володимирі-Волинському німецькі колоністи спорудили лютеранську кірху. Багаті землевласники жертвували щомісячно 100 злотих, а бідніші – 10. Нині колишня кірха – греко-католицька церква Св.Йосафата, а в домі пастора – василіанський монастир.

Втрачені храми Володимира-Волинського

Не всі з 20 місцевих храмів, про які є згадки в літописах та інших письмових документах, дійшли до нашого часу. Ось коротка історія кожного з них.

Храм в урочищі „Стара катедра”. У 988 році князь Володимир Великий охрестив Київську Русь. У 992 р. він заснував у Володимирі єпископську кафедру. Першим єпископом був Стефан . Згодом – Амфілохій. Першим храмом, де знаходилася кафедра, на думку російського історика Теодоровича, був храм в урочищі „Стара Катедра на Федорівці”. У другій половині 12 ст. святиня зруйнувалася, тоді розпочалося будівництво Мстиславового храму. Наприкінці ХІХ ст. руїни Старої Катедри досліджував професор А.Прахов. Нині на місці Старої Катедри знаходяться лише рештки фундаментів.

Церква Святого Дмитра (ХХ ст.). Єдина згадка про Дмитрівську церкву знаходиться в Іпатіївському літописі. Там згадується про смерть князя Володимира Васильковича, перераховуються пожертвування які князь давав храмам, а поміж інших, згадуються щедрі пожертви на Дмитрівський храм. Точно невідомо, де він знаходився. Є припущення, що святиня розташовувалася в урочищі „Стара Катедра”, або ж поблизу. У XIV-XVст. церква згоріла під час одного з монголо–татарських нашесть. Відомостей про неї збереглося дуже мало. Очевидно, що на її місці згодом збудували церкву Федора Стратила.

Церква Святого Великомученика Федора Стратилата (XVI ст.). Федорівська церква була дерев’яною. Перша згадка про храм зафіксована у 1547 р. У документах XVII ст. Федорівська церква згадується як „стародавня кафедра володимирських єпископів”. Під 1685 роком є згадка про те, що Федорівська церква була дуже старою і зруйнувалася. На її місці було збудовано каплицю святого Федора Стратилата, яка діяла до 1815 р., а згодом була розібрана. Від назви каплиці бере назву і село, що розташоване поруч: Федорівка.

Церква Введення В Храм Пресвятої Діви Марії (XIV ст.). Цей храм знаходився на вулиці Луцькій - між замком і Василівською церквою. У 1859 р., святиня, збудована із соснових колод, згоріла. Згідно спогадів священика Севастіана Косовича, серед майна цієї церкви був двохпудовий дзвін, на якому вказана дата – 1346 р. Ця дата дала можливість припустити , що храм існував вже у першій половині XIV ст. У архівних документах церква згадується вперше у 1554 р. У першій половині XIX ст. церква була дерев’яна і мала три купола. Унікальною святинею храму була ікона Богородиця-Одигитрія (з грецької – та, що вказує шлях).

Церква Святого Великомученика Георгія–Переможця (XIV ст.). У східній частині міста, в урочищі Рилавиця знаходилися земляні вали. Згідно місцевих переказів у XIV ст. там збудовано церкву святого Великомученика Георгія Переможця. Вона нібито була зведена на місці, де у 1316 р. загинув Галицько–Волинський князь Георгій І Львович, обороняючи місто від військ литовського князя Гедиміна. Церква ця існувала ще до XVII ст.

Церква Святих Якима І Ганни (14 ст.). Це давня церква, яка згадується в Іпатіївському літописі під 1291 р. Ось як увіковічнив цю подію літописець: „Того ж літа князю Мстиславу вложив Бог у серце хорошу думку: збудувати кам’яну гробницю над гробом баби своєї Романової (йдеться про княгиню Анну – дочку візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела) і службу у ній творив…” В історичних документах згадується ця церква вперше у XV ст. , але як така, що існує з найдавніших часів. У літописній згадці розповідається, що розташовувалася у володимирському замку. У заповіті від 1547 року князь Федір Сангушко – маршалок Волині і староста Володимирський заповів храму гроші. З XVI століття збереглася згадка, що священик церкви – Йосиф Горлинь 20 років судився за церковні землі. Коли знищена церква – невідомо. Згадка про неї є і в Галицько – Волинському літописі.

Церква Святого Прокопія (XVI ст.). Цей храм знаходився на правому березі річки Луги, вище від млинів на Білих Берегах, на межі Заріччя і Білих Берегів. У письмових документах храм вперше згадується наприкінці 16 століття. Є згадка про настоятеля храму – отця Дмитрія. У 1596 році цей священик прийняв унію і храм став греко–католицьким.

Це викликало супротив православних міщан, які заборонили отцю обробляти церковні землі. Справа була доведена до судового розгляду. У XVII столітті пам’ятка була під владою греко–rатолицької церкви, а наприкінці XVII століття її розібрали.

Церква Святої Параскеви (XVI ст.). Церква знаходилася на Ковельській вулиці між Миколаївською церквою і неіснуючим нині садком. На місці церкви тепер знаходиться обеліск з хрестом. Храм дав назву передмістю Зап’ятниче. У XVI-XVII ст. там знаходилася П’ятницька брама - одні з воріт, через які можна було в’їхати в місто. Точно невідомо, ким була заснована ця церква, але існувала вона вже в першій половині XV століття. З грамоти князя Свидригайла (XV ст.) можна дізнатися, що храму належали землі. У 1595 році отець Малофей – настоятель святині, залишив духовний заповіт, у якому зазначив „що церква та її маєтки, надані йому королем Зигмунтом Августом і їх священик заповідає на вічні віки своєму сину та родині”. Наприкінці XVI століття церква стала греко–католицькою. У 1798 році П’ятницька церква була розібрана як дуже стара. Саме в цій святині зберігався хрест–розп’яття, з якого згідно легенди зійшла іскра на Івана Кунцевича. Трапилося це у XVI столітті і стало знаменням його майбутнього залучення до лику святих.

Церква Різдва Святого Івана Хрестителя. Згадана церква знаходилася в урочищі Лозівщина, поблизу села Острівок. Неподалік розташовувався палац шляхтичів Загоровських. Василь Загоровський був старостою міста Володимира у XVI столітті і маршалком Волинським. Він одним із перших присягнув на вірність Польському королеві і став збирачем податків. Загоровський був порядною і освіченою людиною, меценатом, підтримував освіту, дбав про навчання і власних, і чужих дітей. Склав заповіт перед смертю в татарському полоні. У заповіті теж дбав про збереження церковних шкіл. Урочище Лозівщина отримало назву від місцевості, вкритої Лозами і чагарниками. Точна дата побудови святині – невідома. У документах 1695 року Церква згадується як давня. Історик М.Теодорович припускає, що храм міг бути збудований у XV столітті.

Церква Святого Івана Златоустого (XV ст.). Згадана церква теж знаходилася в урочищі Лозівщина, на острові,оточеному болотами. Невідомо, коли і ким збудована ця церква, але в документах XVII століття вона згадується як стародавня. Теодорович датував її XVстоліттям. У XVII столітті церква була під владою греко–католиків. Церкві належало декілька будинків, трохи землі та сінокос. Час її знесення невідомий.

Церква Святого Апостола І Євангелиста Луки. Про цю церкву збереглося дуже мало відомостей. Документи з XVII ст. засвідчують, що храм був у Володимирі, але його точне місцезнаходження – невідоме.

Церква Святих Косьми І Даміана. Відомості про цю церкву збереглися лише у людській пам’яті. Достовірної історичної інформації про неї немає. Історик православної церкви Микола Теодорович посилався на спогади священика Даниїла Левицького, котрий зазначав, що церква знаходилася в урочищі „Поздники” і була знесена в XVII столітті.

Церква і Монастир Архистратига Михаїла. Історик М.Теодорович вказує на те , що церква знаходилася на правому березі р.Луги. Про монастир згадано ще в Галицько–Волинському літописі. Від назви монастиря свою назву дістала і навколишня місцевість - урочище „Михайлівщина”. Споруди були дерев’яними, але збудованими на цегляному фундаменті. Згідно переказів Михайлівську церкву збудували на місці колишнього язичницького ідола. Перша згадка про монастир записана під 1286 р. у Іпатіївському літописі, де сказано про отруєння Львом Даниловичем Литовського князя Войшелка у боротьбі за владу і про поховання Войшелка у монастирі.

У XV-XVI столітті обитель належала князям Сангушкам. Наприкінці XVI ст. монастир закрили, а церква ще діяла. Остання документальна згадка про неї зафіксована ще в 1621 р. Згодом на тій місцевості діяло кладовище, а тепер – стоїть дерев’яний хрест.

Церква і монастир Дванадцяти Апостолів. Ця церква знаходилася на західній околиці міста в районі так званих Білих Берегів. Монастир збудовано племінником Данила Галицького – Володимиром Васильковичем у XIII ст. У Іпатіївському літописі сказано що, „Князь сам спорудив монастир і подарував його своїй дружині Олені”. Також у літописі згадується, що князь дарував обителі ікони, хрест, Євангеліє . У документах з XVI століття монастир вже не згадується, а є лише спомин про Апостольську церкву. У пізнішому періоді часу парафіяни мали намір перенести споруду на куплену територію поблизу домініканського монастиря, але католики не дозволили. Проте, люди за одну ніч перенесли церкву. У 1790 році вона згоріла.

Церква і монастир Святого Онуфрія. Онуфріївський монастир знаходився в урочищі Велесівщина, серед боліт і лісу, на лівому березі річки Луги. Зараз – це територія села Заріччя. Коли і ким збудовано монастир – невідомо. Перша згадка про святиню записана у XVI столітті. У XVII столітті монастир ліквідовано, але парафіяльна церква діяла ще деякий час, згадується вівтар з іконою святого Онуфрія. Після закриття церкви її реліквії були передані в інші церкви міста.

Церква і монастир Святого Спаса (Преображенський). Цей монастир знаходився на південний захід від Успенського собору. Коли і ким збудований – невідомо. Перша згадка про святиню записана під 1508 роком у грамоті короля Сигізмунда І, де йдеться про те, що король дарує цей монастир разом з м. Литовеж і Володимирським замком князю Андрію Сангушку. По спадковості монастир перейшов від Андрія до його сина Федора. Після 1563 року монастир згідно грамоти короля Сигізмунда–Августа перейшов до дворянина Павла Оранського як дарунок за довголітню службу при королівському дворі. Близько 1597 року монастир перейшов до греко-католиків. У документах 1695 року згадується, що монастир занепав.

Церква та монастир Святого Іллі ( XVI ст.). Ця церква знаходилася на березі річки Луги. Вперше про неї згадується у документах другої половини XVI ст. З 1568 р. стала власністю городничого Василя Загоровського. Він збудував на церковних землях млин. У 1577 р. Загоровський потрапляє в полон до кримських татар і перед смертю складає заповіт, де наказує дружині піклуватися про церкву. Там же діяла школа для православної молоді. Останні згадки про церкву датуються XVIII століттям.

Старовинні цвинтарі

У місті знаходився великий єврейський цвинтар – один з найстаріших у Центральній Європі, закладений XVII-XVIII ст. Він розпочинався неподалік вулиці Завальської (тепер - Драгоманова) і займав майже квадратну площу від вулиці Флюшної (проходила понад стадіоном) майже до забудови по Ковельській. Наприкінці XVIII ст. єврейський цвинтар був повністю використаний і відкрили новий. Він простягнувся від старого до забудови на вулиці Дубниківської (тепер - Сагайдачного). Старожили пам’ятають, що обидва кладовища були без огорож. Покриті кам’яними пам’ятниками.

Його спіткала трагічна доля: у 1960 роках цвинтар було знищено, а на його місці закладено парк ім.Ю.Гагаріна. Могильними плитами було викладено тротуари по вул.Василівській. Мешканці міста, знаючи історію цих плит, ще багато років намагалися не ходити цими тротуарами, остерігалися ступати на них. Пізніше вулицю було викладено тротуарною плиткою, а надгробки – мацеви – і донині можна побачити на подвір’ях жителів довколишніх будинків.

Нещодавно на місці єврейського цвинтарю збудували мавзолей цадика (праведника) Шлоймо Готліба – лідера єврейського релігійного руху хасидів, який жив у місті у XVIII ст.

Краєзнавець Вальдемар П’ясецький, який належить до міських старожилів, у своєму дослідженні про історію поховань у Володимирі-Волинському пише, що сліди одного з найдавніших володимирських некрополів збереглися до нашого часу в Спаському урочищі, що на перехресті давніх вулиць Водопійної (князя Романа) і Сокальської. Краєзнавець стверджує, що сліди цього поховання можна віднести до XI ст. Олександр Цинкаловський описує пристосовану під льох давню підземну крипту (споруда для поховання) майже в центрі Спаського урочища. Ця територія давнього цвинтарища ще й зараз добре проглядається зі сторони вулиці князя Романа.

Існувало також два інших цвинтарі. Один був в урочищі Іллівщина (кінець вулиці Броварної), поряд з втраченою нині церквою Св. Іллі, інший - в кінці вулиці Островецької (тепер - 20 липня). Старожили пам’ятають, що тут був ряд поховань часів І Світової війни.

На плані міста за 1802 р. показано два кладовища, які розташовувалися наприкінці вулиці Цвинтарної (тепер - Ладомирської): одне – католицьке, друге – греко католицьке, але для греко-католицьких поховань було виділено окремий квартал на території католицької частини Ладомирського цвинтаря. Цей квартал занаходився між східною межею католицького кладовища і головною алеєю православного. Після приєднання Волині до Російської імперії Володимирське городниче управління значно розширює православну частину кладовища на схід. На цвинтарі хоронили також і міську еліту: членів магістрату (міського управління), маршалків дворянства та ін. громадських діячів.

Відомі краєзнавці Олександр Цинкаловський і Микола Теодорович свого часу писали, що в минулі століття у Володимирі було чимало кладовищ, які знаходилися поблизу церков. Там знаходили спочинок парафіяни і церковний клір. Ще й нині біля римо-католицького костелу Св.Якима і Ганни можна помітити сліди такого поховання.

Згодом влада наказує ліквідувати поховання біля церков і створити центральне міське кладовище. Так було покладено початок Ладомирському кладовищу, історія якого налічує понад 150 років, оскільки перші поховання на цвинтарі були зроблені в 1844-1853 роках.

З огляду на різне віросповідання, міський цвинтар розділили на православну і католицьку частини, які розмежовувалися ровом, поставили і дві брами. Серед міщан-поляків було чимало заможних людей, які будували вишукані склепи, гробівці для своїх рідних. Деякі з них збереглися донині.

За два роки після початку Другої світової війни (1939 - 1941) комуністична влада не встигнула вплинути на свідомість і традиції громадян. Тому в роки ІІ Світової війни кладовище стояло охайне і впорядковане, про це памятають старожили. Ось спогад місцевого жителя Володимира Антоновича Стемковського, 1935 р. народження: „До 1944 р. католицькі поховання, не зважаючи на воєнне лихоліття та німецьку окупацію, були добре доглянуті. Після війни, починаючи з 1945 р., розпочався приплив населення з різних регіонів СРСР. На жаль, траплялися серед приїжджих аморальні люди, котрі руйнували католицькі фамільні склепи з метою наживи. Місцеве населення свято берегло християнські традиції і ніколи не допускало таких безчинств. Багато могил було втрачено”. Про католицькі поховання на Ладомирському цвинтарі пише волинський краєзнавець Вальдемар П’ясецький: „Смисловим композиційним центром найстарішої частини католицького кладовища є цегляні руїни значної каплиці, поставленої в 1827 р. над гробом Констанції Клосовської її сином. Поряд ще одна капличка, невелика, в досить пристойному стані, хоч в середині розграбована. Це родова гробниця Бодзяків. Родинних поховань різного типу – в закритих гробницях чи під однією огорожею зі спільним пам’ятником, як свідчить їх перепис, було кілька десятків. Часто такі пам’ятники декорували круглою скульптурою чи рельєфами. Круглі скульптури у вигляді ангела чи Богоматері мали і окремі поховання. Крім значної кількості скульптур, католицьке кладовище відзначалося використанням значної кількості епітафій”. Кожне із збережених католицьких поховань вражає оригінальністю художніх рішень і водночас цікавими життєвими історіями. Одним з яскравих прикладів є поховання Йоганни Ольшанської. На високому пам’ятнику встановлено хрест із Розп’яттям.

Ольшанська померла в 1855 р. Поруч похований її чоловік, на могилі є напис польською мовою: „Цей напис зрошений сльозами сумуючої родини. Він споруджений для доброго брата, який, засумувавши за коханою дружиною, невдовзі і сам пішов за нею 9 серпня 1857 р.”. Це поховання одне з найдавніших на Ладомирському цвинтарі. Йому 155 років. Пам’ятник цікавий з кількох аспектів: він збережений з середини XIX ст., що засвідчує давнину самого кладовища, по-друге, надгробок демонструє вишуканий мистецький смак і вирізняється досконалістю виконання.

На центральній алеї знаходиться могила Василя Петровича Бобка, одного з найкращих хліборобів Волині.

На Ладомирському кладовищі поховані представники родини Ваврисевичів. Зокрема, тут спочиває Микола Ваврисевич. Він народився 1891 р. в містечку Городло на Холмщині.

На центральній алеї кладовища знаходиться поховання родини Люценських. Зі спогадів Наталії Назарівни Грабарчук–Цинкаловської пан Люценський належав до багатих місцевих землевласників.

Окрему історію мають військові поховання на Ладомирському цвинтарі. Це могили людей, які загинули під час воєн (І і ІІ Світової), поховання військових періоду Української народної республіки, поховання радянських офіцерів і солдатів часів радянсько-німецької війни, ін.

Нині Ладомирське кладовище оголошене меморіалом. Воно займає площу 5 гектарів.

Світські інституціїПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Історія єврейської громади у Володимирі-Волинському налічує багато століть. Відомий дослідник історії нашого краю Олександр Цинкаловський писав: „Жидівська колонія у Володимирі сягає теж давніх часів, коли ще в перед княжий період приманила їх на Волинь торгівля …” Єврейська колонія існувала у Володимирі і в середні віки. Згадку про це знаходимо в Галицько-Волинському літописі. Зокрема, при описі похорону князя Вололодимира Васильковича в 1288 р. сказано: „І плакало над ним усе множество володимирців – і німці, і сурожці, і жиди плакали, мов при взятті Єрусалима…” Отже, єврейські поселенці згадуються у Володимирі в письмових джерелах ще в 13 ст. Це зрозуміло, адже в цей період місто було важливим торгівельним центром, жвава торгівля приваблювала сюди здібних до комерції євреїв.

Органи міського самоврядування. Зміст торгівельних угод та інших документів свідчить про те, що місто Володимир від найдавніших часів мало свою самоуправу. Одним з таких документів є лист жителів міста Володимира до городян міста Штральзунда над Балтійським морем. Цей документ висвітлює умови тодішнього суспільного життя торгівельних взаємовідносин. У Галицько–Волинському літописі згадується про наявність у місті іноземних купців, зокрема німців. Отож у XIII ст. у Володимирі утворилася заможна і сильна верства староруського і іноземного купецтва. Про розвиток торгівлі у Володимирі свідчить грамота польського короля Казимира від 1349 року, яка надавала право руським купцям на вільну дорогу до Володимира і на вільну торгівлю з ним. Уся південна Волинь сплавляла товари р.Лугою. Вони йшли до головного порту на Волині, до Устилуга, звідси Бугом – до Вісли і Гданська, а потім до Німеччини і Англії. Ще у XV ст. через Володимирщину вивозили багато шкір, меду, збіжжя, риби, воску.

Хоча наприкінці XV ст. Володимиру надане магдебурзьке право, за яким місто отримало самоврядування, однак старости зберігали контроль над судочинством, стягали з населення податки, штрафи, тощо.

Володимир–Волинський здавна знаходився у вигідному географічному розташуванні, тому через місто пролягали великі торгівельні шляхи давнини – шлях „із варяг у греки”, який сполучав Середземномор’я і Скандинавію, та шлях, який сполучав Європу з Близьким і Далеким Сходом. Тому у місті розвивалася жвава міжнародна торгівля. Зокрема у XIII-XIV ст. місто проводило велику торгівлю як зі своїми сусідами Польщею та Чехією, так із Тевтонським орденом у Королівці (Калінінград), де на монументальних печатках волинських князів є зображення князя Юрія ІІ Болеслава, а довкола нього напис „Божою милість князь Руської землі”. Про широку торгівлю міста Володимира і використання ним торгівельної факторії над річкою Буг у X-XIII ст. свідчать також „дрогичинські пломби”.

У Цетральному державному історичному архіві у Києві зберігся документ – грамота про підтвердження за міщанами Володимира права на самоврядування. Це великий аркуш пергаменту (75х38 см) густо вкритий рядками тогочасного українського скоропису. Текст рясніє гучними фразами про „дарування вольностей” міщанам. Але міщанами вважалися громадяни міста, які були власниками будинків та іншого нерухомого майна. І навіть з їх числа доступ до управління містом мали не всі, а лише заможна верхівка – так званий патриціат. Саме в його руках був магістрат – рада міста і судова рада, очолювана війтом. Хоч більшість населення Володимира займалася сільським господарством, тут як і раніше, не згасали ремесла і торгівля. За даними 1552 р. у місті було 25 кравців, 25 шевців, понад 15 лимарів. У 1582–1585 рр. засновано кушнірський, кравецький, шевський цехи; діяли також пекарський, різницьки (мясників), ковальський (до нього входили ще й слюсарі, шабельники, лучники). Славилися своєю майстерністю володимирські гончарі та ливарники. Відомими майстрами-гармашами середини 16 ст. були Сенько та його син Грицько.

В XVI столітті місцеві євреї-купці володіли 24 торговими коморами на центральному міському майдані. У XVIII столітті краєзнавчі джерела фіксують у Володимирі „… жидівських домів 27”. Домінуючі позиції в міській торгівлі євреї займали і впродовж наступних століть – аж до початку Другої Світової війни. Окрім документальних підтверджень існування іудейської общини в стародавні часи збереглися в місті матеріальні пам’ятки – архітектурні споруди, які належали євреям.

З 1670 р. у Володимирі діяв Володимирський колегіум – один з найбільших освітніх закладів на Волині того часу. Там викладали фізику, хімію, математику, астрономію, фізіологію і анатомію людини, основи сільського господарства, філософію і богослов’я, англійську, французьку, італійську мови. Колегіум мав 7 класів, нараховував 7 професорів і 380 студентів (в основному діти шляхти і духовенства).

В кінці XVIII ст. василіани при Соборі Різдва Христового заснували школу та лікарню для бідних, першу в місті аптеку.

У XIX ст. у Володимир–Волинському повіті відбувалося до 60 ярмарок щороку.

Серед культурних товариств, що діяли у Володимирі–Волинському, варто назвати „Союз українок”, товариство „Просвіта”, товариство „Холмщина”, всеукраїнське братство вояків ОУН–УПА. Зокрема „Союз українок” розпочав свою діяльність 3 лютого 1929 року. З приходом радянської влади діяльність товариств була заборонена, а учасники віддані репресіям. Союз українок відновив свою роботу у 1996 році. У 1990 році у місті розпочало діяльність товариство української мови „Просвіта”. У той же час розпочало діяльність товариство „Холмщина”. Це товариство займається захистом культурних, юридичних прав переселенців з Холмщини та Підляшшя, організовує поїздки холмщан на історичне Батьківщину, упорядковує старі православні цвинтарі на території Польщі.

У 1912 році у Володимирі діяли державна чоловіча гімназія ім.Володимира Мономаха по нинішній вул.Драгоманова та приватна жіноча гімназія по вулиці Устилузькій, також були школи: міська п’ятирічка, початкова школа, однокласна єврейська, чотирикласна народна школа (школа імені Тараса Шевченка). Олександр Цинкаловський зазначав: „До 1917 р. у Володимирі-Волинському знаходились хлоп’яча гімназія, приватна гімназія для дівчат, міська школа (п’ятилітня) і початкова школа, однокласна жидівська школа”.

Під проводом військових частин у місті починають створюватися українські школи. Існувала у Володимирі й 6-и класна школа для „виселенців з Полісся”, яка мала свою філію у сусідньому селі Острівок. У Володимирі навіть видали на місцевому матеріалі буквар „Матернє слово”. У 1918 р. за ініціативи голови міської управи І.Зубовича прийнято рішення побудувати нову державну жіночу гімназію. На першому поверсі у правому крилі гімназії було технічно-ремісниче училище для хлопців, яке у 1925 р. перенесено у район нинішньої електростанції. Гімназистки видавали свою газету, часопис, приймали участь у виставках та виставах. Проіснувала гімназія до 1939 р. На території сучасної гімнназії імені О.Цинкаловського знаходився один із найпопулярніших навчальних закладів того часу – чотирьохкласна народна школа, заснована січовими стрільцями. Керівничкою цієї школи була Савина Сидорович. Серед українських шкіл, створених у роки І Світової війни на Волині, найбільшою популярністю користувалася приватна школа у Володимирі-Волинському, якою опікувався Комісаріат Січових Стрільців на чолі з чотарем М.Саєвичем, і яку згодом назвали ім’ям Т.Шевченка. Нині в місті функціонує 3 загальноосвітніх школи, школа-ліцей, гімназія, школа для дітей з вадами слуху, школа для дітей сиріт, художня, спортивна, музична школи.

МістобудуванняПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Перший замок в місті збудовано ще в Х столітті – у часи князя Володимира. Він не зберігся. У другій половині 14 століття польський король Казимир Великий захопив Волинь і місто Володимир та збудував за валами свій замок – з дубового дерева, але він теж не зберігся. Замок укріплений земляними валами і ровами з водою (поруч протікає річечка Смоча – притока Луги) називався дитинець, оскільки за валами у часи нашестя монголо-татар ховалися жінки з дітьми – як самі незахищені жителі міста, звідси і назва – дитинець. Дитинець був центром княжого міста, бо там жив князь і його воїни – дружинники. Від дитинця розходилися вулиці – так званий окольний град (окольне місто), де проживали княжі слуги, ремісники, купці, міщани. Під гребелькою, Михайлівщина, Іллївщина, Білі Береги, Завалля, Заріччя, Залужжя – так називалися райони стародавнього Володимира. В’їзд до дитинця знаходився з півночі – там були Гридшині ворота – гридні – це воїни, які захищали замок.

Крім документальних підтверджень існування іудейської общини в стародавні часи збереглися в місті і матеріальні пам’ятки – насамперед архітектурні споруди. Поблизу пожежної частини знаходиться будинок із зображенням шестикутної зірки. Зі спогадів старожилів там знаходилася релігійна школа „Тора–Талмуд”; на розі вулиць Роксолани тa Данила Галицького донині знаходиться будинок, що належав багатому єврейському підприємцю. Історія не зберегла його імені, проте зберігся іудейський релігійний символ на його північній стіні у вигляді стилізованого дерева.

ЕтнографіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Предмети народних промислів. Народне мистецтво, ремесла. На території Володимирщини були і є поширені такі народні ремесла як художня вишивка, столярна справа, ковальство, гончарство, образотворче мистецтво, писанкарство, лозоплетіння, виготовлення виробів із соломки, рогози, берести. Знаними майстринями–вишивальницями є Віра Оніщук і Марія Ваврисевич із Овадного поблизу Володимира-Волинського. В.Оніщук і М.Ваврисевич – уродженки Полісся, учениці відомого вишивальника отця-доктора Дмитра Блажейовського. Їх творіння експонувалися на багатьох загальноміських, обласних, всеукраїнських і міжнародних виставках. Оригінальними є рушники знаних на Володимирщині вишивальниць, членів Національної спілки майстрів народного мистецтва сестер Галини, Світлани і Людмили Махонюк із села Овадного поблизу Володимира-Волинського. Їх персональна виставка „Нев’янучий сад” експонувалася в багатьох музеях України, зокрема і у Володимир-Волинському історичному музеї.

Багатогранною особистістю був член Національної спілки майстрів народного мистецтва, лауреат обласної премії імені Йова Кондзелевича Йосип Онуфрійович Ромащук (1909-2001 рр.). Він був уродженцем Холмщини, пережив жахіття війни і примусового переселення, виготовляв вироби з лози, молокити, соломи, рогози.

Творчою особистістю є викладачка педагогічного коледжу імені А.Кримського, лауреатка обласної премії імені Модеста Левицького Тетяна Олександрівна Пасієвич. Вона – здібна писанкарка, її роботам – великоднім яйцям, які пише білим по червоному, властивий саме волинський орнамент.

У 12-и техніках працює художник Анатолій Бойко – він різьбяр по дереву, але самотужки опанував живопис, вишивку, виготовлення робіт з коріння дерев, виготовлення виробів зі скла та ін.

Андрій Васильович і Галина Яківна Микити - члени Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, виготовляють гобелени, які тчуть на спеціальних верстатах. На їх творіннях можна побачити і краєвиди волинської природи, і героїв літературних творів, і ще багато чого іншого.

Традиції і обряди, характерні для місцевості. Місто Володимир-Волинський знаходиться на перетині двох природно-ландшафтних зон – Полісся і Лісостепу, загалом тут поширені народні традиції, характерні для західноукраїнського регіону. Ці традиції передавалися з покоління до покоління. У період Різдва та різдвяно-нововрічних свят міщани розігрують вертепи, співають колядки і щедрівки (особливо діти). На Пасху виготовляють писанки і крашанки, печуть пасхальний хліб, прибирають помешкання та подвір’я, впорядковують могили предків. На свято Трійці прикрашають свої оселі пахучими зеленими травами. На Свято Преображення Господнього освячують овочі, фрукти – земні плоди. Свято збору врожаю називається обжинками і відзначається в кожному селі згідно давніх традицій. 

Пам'ятки архітектури й будівництваПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Пам'ятки сакральної архітектури

Успенський собор (1156-1160 рр.). У давнину стіни собору було вкрито фресками. Фрагменти фресок з стін собору зберігаються у сховищах місцевого музею. У соборі - добра акустика завдяки глиняним глечикам-голосникам (резонаторам), які замуровані у стінах та склепінні храму. У Ніконовському, Галицько-Волинському, Іпатіївському літописах згадується, що князі Мстислав Ізяславич, Володимир Василькович та інші були меценатами собору: завдяки їм Мстиславів храм був оздоблений коштовними іконами, вишуканими книгами, дорогоцінним начинням.

Церква Св.Василя (XIII-XIV ст.). Одна з найцікавіших пам’яток архітектури стародавнього Володимира. Належить до рідкісного типу ротонд, тобто круглих в плані, церков. Професор Г. Логвин, який досліджував храм у 1946-1949 рр., зазначав, що його стіни вкриті фресками, які ще бачили у XVII столітті, але нині вони під штукатуркою.

Архітектура Василівської церкви привертає увагу оригінальністю технічного рішення. Вісім напівкруглих виступів (конхів) створюють враження хвилястих стін, а в плані церква подібна до квітки з восьми пелюстками. В давні часи церкву увінчував один масивний купол, подібний до шолому воїна. Наприкінці XIX ст. церкву було реконструйовано за зразками російського зодчества (архітектор Н.П.Козлов).

Костел Святих Якима І Ганни (1752 р.). Костел збудований у стилі пізнього бароко. У архітектурному плані костел являє собою тринефну базиліку з двома чотирикутними вежами. Збереглися старовинна плитка на підлозі та вікна. Збереглися до наших днів фрески із зображенням біблійних сюжетів на стінах. Ще у першій половині ХХ століття костел оточували мури, а поруч була дзвіниця.

Оформлення інтер’єру костелу поєднує в собі властиву католицьким храмам стриманість і водночас вишуканість. Стилістично інтер’єр наближений до рококо.

Кафедральний Собор Різдва Христового (ХVІІ ст.). З огляду на стиль архітектури, собор є пам’яткою у стилі пізнього бароко. Архітектор споруди - Міхал Радзимінський – очевидно, перебував під впливом майстрів бароко з півдня Німеччини, котрі, у свою чергу, були тісно пов’язані з школою Гваріно Гваріні. Таким чином, храм є прикладом культурних взаємовпливів і синтезу різних мистецьких стилів. Стіни собору були декоровані фресками, які не збереглися.

До архітектурного комплексу храму, котрий складається з верхньої церкви, східної церкви Св.Андрія та підземної церкви святої Покрови з криптою (поховання під вівтарем), входить також жіночий монастир Різдва Христового з церквою Успіння Пресвятої Богородиці. Інтер’єр собору Різдва Христового був відновлений в 1990-х роках. Іконостас складається з трьох ярусів. На верхньому – Бог-Отець, на другому - апостоли, на третьому – Ісус, Діва Марія, ангели. Склепіння собору прикрашені зображенням 4 євангелістів - Луки, Матвія, Івана, Марка.

Церква Святого Миколая (1780 р.).

Церква Святого Йосафата (кірха, 1890 р.) збудована у неоготичному стилі. Поруч із нею – будинок пастора.

Церква Святого Юрія (1908 р.). Збудована за рішенням головного штабу російського військового міністерства згідно взірцевих проектів, які були затверджені в 1900 р. Церква побудована в російсько-візантійському стилі з червоної нетинькованої цегли. В цьому стилі у Володимирі-Волинському збудовано ще декілька споруд, а саме: колишня чоловіча гімназія, інфекційна лікарня, будинок офіцерського зібрання (військкомат), залізничний вокзал.

Домініканський монастир з костелом Святої Трійці (ХV–ХVII ст.). З історичних документів відомо, що будівля костелу була видовжена, а її фасад був звернений до міста. Храм мав 22 вікна, 12 дзеркальних люстр, а дзвіниця з п’ятьма дзвонами знаходилася поруч.

До нашого часу дійшли монастирські корпуси та дзвіниця.

Каплиця Святого Володимира (Всіх Святих Землі Волинської, ХІХ ст.). Форма споруди нагадує чашу, дзвін - шолом давньоруського воїна.

Інші пам'ятки

Земляні вали замку (Х ст.).

Пам’ятники історичним діячам, пам’ятки архітектури та археології національного значення в „Слов’янському” парку. На початку парку - скульптура „Лукаш і Мавка”, яка присвячена героям драми-феєрії Лесі Українки „Лісова пісня”, адже ця видатна поетеса свого часу проживала на Волині. Неподалік розташований пам’ятник поету і мислителю Тарасу Григоровичу Шевченку. Його споруджено в 1993 році (матеріали – мідь і бетон, скульптор – Ю.Гавюк, архітектор А.Микита). На постаменті викарбовано слова з поезії Кобзаря: „Борітеся – поборете! Вам Бог помагає”. Поряд посаджено алею з калини як символу боротьби за Незалежність України (згадаймо прислів’я: „Без верби і калини – нема України”). У парку є алея князів. На ній – пам’ятники князю київському Володимиру Святославовичу (980-1015 - роки правління; матеріали – мідь, бетон, 1989 р., скульптор Л.Яремчук, архітектор А.Микита), його синам Ярославу Мудрому та Всеволоду, галицькому князю Ярославу Осмомислу, котрий згадується на сторінках Галицько-Волинського літопису як сильний військовий і державний діяч.

Події та історичні місцяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

При вході в парк „Слов’янський” знаходиться символічна могила-курган „Борцям за волю України”. Такі кургани здавна насипали в Україні як згадку про тих людей, які віддали своє життя, здобуваючи Незалежність України.

У 1997 р. науковці з львівського товариства „Пошук” та Володимир-Волинського історичного музею на території валів в парку „Слов’янський” розкопали останки 97 людей – жертв сталінського режиму – в'язнів тюрми НКВС, яка діяла за валами у 1939-1956 роках. У 1941-1944 роках розстріли у тюрмі здійснювали і фашистські окупанти. Будинок тюрми зберігся.

Цікаві і військові поховання польських жовнірів, котрі загинули під час радянсько-польської війни 1920 р.

Серед фамільних поховань відомих людей міста – могили родини Сємашків (1916 р.), доктора Станіслава Пйотрковського (1902 р.), Яна Бжезнякевича та ін.

На Ладомирському кладовищі знайшли вічний спочинок чимало видатних людей з Володимирщини. Зі спогадів місцевого старожила, племінниці відомого археолога Олександра Цинкаловського, Наталії Грабарчук, дізнаємося, що тут похований вчитель Спиридон Піменович Максимчук – шляхетна людина, патріот. Під час німецької окупації 1941-1944 рр. він вчителював у фахово-ремісничій підготовчій школі, яка знаходилася у замочку біля Успенського собору. Максимчук розповідав учням про Крути, про молодь, яка загинула за незалежність України. В минулому він був офіцером Української народної республіки. Максимчук зазнавав переслідувань від радянської влади.

Праворуч від зруйнованої каплички знаходиться поховання родини Зубінських.

Варта уваги братська могила, споруджена в 1941 р. Автором її проекту був Володимир Залуський. Виконроб – Володимир Жулковський. Три стилізовані хрести з каменю. В центрі – найвищий, внизу – тризуб і напис: „Борцям, полеглим за волю України в 1919, 1920, 1939, 1941 рр.” Серед похованих у могилі – також і жертви сталінського режиму. Ліворуч – могила репресованого радянською владою секретаря міської управи Назарія Грабарчука.

Природничі ресурси та об'єкти озелененняПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Центральним парком міста є парк „Слов’янський”, який було впорядковано згідно рішення міської ради у 1988 році до 1000 літнього ювілею міста Володимира-Волинського.

У парку є дві пам’ятки природи – підземні джерела. У 2011 році мікробіологи з Одеського інституту курортології досліджували воду з цих джерел і прийшли до висновку, що по складу вона нагадує гідрокарбонатну воду. Вода чиста, смачна, тому використовується жителями міста. У парку є доглянуті клумби, які обробляють працівники комунального підприємства „Троянда”. Ростуть дерева: берези, тополі, черешні, калина, верба. Поруч протікає річка Луга – притока Західного Бугу, яка бере свій початок з джерела у Локачинському районі Волинської області і на кордоні з Польщею, в містечку Устилуг впадає у Західний Буг. Луга має притоки Рилавиця, Смоча і Свинарейка.

Парк „Слов’янський” - цікава історико-культурна та природна пам’ятка з особливими ландшафтами та унікальними пам’ятками архітектури.

У районі вулиці Луцької (там тепер гуртожиток Вищого професійного училища) знаходився розкішний сад Люценського.

Пам'ятки рухоміПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

В Успенському соборі зберігається стародавня пам’ятка сакрального живопису – хрест із Розп’яттям XV ст. Місцева легенда розповідає, що саме з цього хреста зійшла іскра на майбутнього святого греко-католицької церкви Івана (Йосафата) Кунцевича. А прихожани собору переконані, що біля Розп’яття відчувається особлива духовна атмосфера.

У Василівській церкві зберігся іконостас XVIII–XIX ст. Особливо цікава ікона Богородиці-Одигітрії, котра датується XVI-XVIII ст. Вона була перенесена із церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці, яка згоріла. Ікона збереглася. У місцевому переказі розповідається, що цей образ привезено з Візантії, але коли – невідомо.

Святий Юрій зображений на багатьох іконах. Одна з них, якій понад 200 років, зберігається у Володимир–Волинському історичному музеї.

Музеї - архіви - колекції - приватні колекціїПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Володимир-Волинський історичний музей є найдавнішою музейною установою в області. У 2007 році відзначив своє 120-річчя. Протягом цього тривалого періоду музей пережив чимало драматичних подій, насамперед пов’язаних із політичними потрясіннями початку та середини ХХ століття. Революції, війни та руйнування, розпад держав, зміна кордонів і політичного устрою стали справжнім випробуванням для історико-культурного осередку у древньому Володимирі-Волинському. І хоч багато раритетних експонатів з музейної збірки було назавжди втрачено, працівники цього закладу наполегливо працювали над поповненням фондів. Особливо цінним є внесок в цю справу відомого волинського історика, археолога, краєзнавця Олександра Цинкаловського (1898–1983), який у своїх наукових працях вперше масштабно висвітлив багатющий пласт історичної спадщини нашого краю. В повоєнний час Волинь стала своєрідною Меккою для істориків, археологів, краєзнавців. У древньому місті над Лугою, в його мальовничих околицях працювали численні наукові експедиції, очолювані відомими дослідниками з Києва, Львова, Москви, Ленінграда. Серед них можемо назвати Вітольда Ауліха, Михайла Каргера, Павла Раппопорта, Маріанну Малевську, Ігоря Свєшнікова, Святослава Терського, Михайла Кучінка. Виявлені дослідниками цінні знахідки стали основою колекції Володимир-Волинського музею, яка нині по праву вважається однією з найкращих збірок в області. В даний час в музеї зберігається понад 17 тис. різноманітних експонатів, об’єднаних у групи „Археологія”, „Нумізматика”, „Образотворче мистецтво”, „Фотодокументи”, „Іконопис та сакральне мистецтво”, „Письмові документи”, „Вироби з металу”, „Декоративно-прикладне мистецтво”. Ця колекція систематично поповнюється. Колектив музею бере активну участь в культурному та науковому житті міста і краю.

Володимир-Волинський історичний музей в своїй діяльності керується чинним законодавством України, виконує функції зберігання, колекціонування, експонування, дослідження предметів старовини, які становлять історико-культурну цінність. Основну місію музею як інституції можна визначити як генерування культур минулого, сучасної та майбутньої, на основі зберігання та актуалізації найціннішої частини усіх видів спадщини. Простіше кажучи, сучасний музей – це скарбниця минувщини, яка формує свідомість і естетичний смак прийдешніх поколінь. Серед найцікавіших експонатів – колекція відреставрованих творів іконопису XVI–XVIII століть; археологічні матеріали – знаряддя праці та предмети побуту від кам’яного віку до часів Київської Русі; зразки холодної зброї; монети; фотоматеріали 1915-1918 років; вироби народних майстрів – зразки вишивки, тканин, одягу; панорамний макет древнього Володимира; зразки стрілецької зброї часів ІІ Світової війни; картотека жертв політичних репресій на теренах району (поіменна); картотека в’язнів концтабору „Норд-Офлаг-365” (поіменна, часткова).

Колекція творів сакрального мистецтва у збірці Володимир-Волинського історичного музею формувалася протягом 1960–1980-х років. У фондах музею зберігаються понад 150 експонатів церковної атрибутики, серед яких 46 ікон XVI–ХІХ ст. Окрасою музейної збірки є зразки волинського іконопису. Створені невідомими майстрами, вони вражають самобутньою стилістикою та оригінальністю художніх вирішень. У композиційній побудові цих ікон органічно поєдналися багатовікові традиції українського церковного малярства, а також впливи західноєвропейського мистецтва XVI–ХІХ ст. Варто зазначити, що переважна більшість цих експонатів походить із вже неіснуючих храмів та монастирів Волині й Холмщини, що надає їм особливої історичної цінності. Протягом 2006–2011 р. Володимир-Волинський історичний музей активно співпрацює із Львівською філією Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Завдяки співпраці було відреставровано 12 ікон, серед яких „Св. Юрій Змієборець”, „Богородиця Одигітрія”, „Успіння Богородиці”, „Св. Миколай”, „Тайна вечеря”, „Покрова Богородиці”, „Св. Димитрій”, ряд зображень пророків. Найдревнішим серед врятованих шедеврів є образ Спаса Нерукотворного XVI ст., відкриття якого стало головною подією у культурно-мистецькому житті краю у 2010 році. Реставрація стародавніх ікон відбувається за сприяння львівського „Ротарі-клубу”, який об’єднує справжніх шанувальників української історико-культурної спадщини. Нині у Володимир-Волинському музеї вперше відкрито постійну експозицію найкращих зразків староукраїнського малярства.

Наприкінці ХІХ століття посилився інтерес дослідників до вивчення історії Волині, яка на той час була в складі Російської імперії. Особливо це проявилося протягом 1880–1890-х років. Саме в цей період виходять праці П.Н.Батюшкова „Волынь. Исторические судьби Юго-Западного края” (1888), М.Теодоровича „История города Владимира-Волынского в связи с историей Волынской иерархии” (1893). У Володимирі-Волинському в цей період жив і працював краєзнавець-ентузіаст Омелян Миколайович Дверницький (1838–1906) – дворянин, мировий суддя, і водночас людина високої культури та енциклопедичних знань. Він захопився ідеєю відновлення древнього Успенського собору у Володимирі-Волинському (храм зруйнувався наприкінці XVIII століття внаслідок непрофесійної перебудови), який лежав у руїнах і був під загрозою знищення. З цією метою Омелян Дверницький створив Православне Братство Св. Володимира, яке об’єднало шанувальників старовини з місцевої інтелігенції. У зв’язку з тим, що в Росії саме готувалися до урочистого відзначення 900-ліття хрещення Русі (1888), ініціатива Братства Св. Володимира знайшла підтримку серед правлячих кіл імперії. Впродовж декількох наступних років у Володимирі-Волинському працювали відомі вчені – історики, археологи, архітектори. Серед них були Адріан Прахов – археолог, професор Петербурзького університету; професор Київського університету Володимир Антонович; секретар Київської археологічної комісії Орест Левицький; архітектори Михайло Преображенський, Григорій Котов. Результатом їхньої праці стало відновлення в первісному вигляді Успенського собору – пам’ятки давньоруського зодчества ХІІ століття (відбудова тривала у 1896–1900 роках). Тоді ж в ході досліджень було виявлено велику кількість цікавих культурних та археологічних пам’яток. Чимало предметів старовини приносили й місцеві жителі. Щоб зберегти цінні матеріали, Омелян Дверницький організував при Братстві музей – Давньосховище, яке діяло спочатку при церкві Св. Василя, а згодом при Успенському соборі. Так було закладено підвалини музейної справи у Володимирі-Волинському. Колекція старожитностей швидко зростала завдяки діяльності Братства. Наприкінці ХІХ століття вона налічувала близько 100 рукописів і 500 стародруків, серед яких були й рукописні Євангелія XVI століття; також серед експонатів були рідкісні ікони, монети, предмети церковної атрибутики. При Давньосховищі діяв лекторій, бібліотека; його древні експонати вивчали відомі російські науковці. За видатні заслуги перед православною церквою і громадою міста Омеляна Дверницького у 1906 році було поховано біля стін Успенського собору. У 1911 році експонати Давньосховища було перевезено до Житомирського єпархіального управління (Житомир на той час був столицею Волинської губернії). В 1914 році з початком І Світової війни колекцію евакуювали до Харківського художнього музею (значна кількість експонатів була при цьому втрачена). А під час гітлерівської окупації в 1941–1943 роках Володимир-Волинські експонати безслідно зникли. Вважається, що вони були знищені нацистами. Проте деякі вчені, зокрема П.Жолтовський, припускали, що цінні експонати після війни опинилися в російських музеях... Краєзнавчий музей діяв у Володимирі-Волинському і в міжвоєнний період (1920–1930-і роки), хоча інформації про ці часи практично нема. Відомо лише, що музей діяв на громадських засадах, і основна кількість експонатів надходила з приватних колекцій.

Державний музей у Володимирі-Волинському було створено у 1940 році, після того, як західноукраїнські землі увійшли до складу СРСР. В 1941 році, коли почалася війна, музей не встигли евакуювати (гітлерівці окупували Володимир-Волинський вже на другий день війни). Усе, що встигли зробити музейні працівники – закопати ящики з найціннішими експонатами. Війна спустошила місто, більшість його жителів загинули. Зникли й ті люди, які сховали музейні експонати. Місце сховку було неможливо відшукати, а отже вважали, що ці предмети назавжди втрачені. Лише у 1995 році під час ремонтних робіт випадково було виявлено деякі ящики з музейною документацією. В післявоєнний час Володимир-Волинський музей було відроджено. Музей отримав назву „Народжені бурею”, і основною його функцією було висвітлення революційної та бойової слави Волині, радянських досягнень у відбудові господарства та промисловості міста (1960–1970-і роки). Проте навіть в умовах радянської заідеологізованості музейна збірка постійно поповнювалася цінними предметами старовини. Нові матеріали надходили від археологічних експедицій, які щороку працювали на Володимирщині. Чимало експонатів передав обласний краєзнавчий музей (Володимир-Волинський музей був його філіалом). Колекція музею поповнилася творами сакрального мистецтва – іконами, стародруками, виробами з металу, які надходили з ліквідованих комуністичною владою храмів; виробами народних майстрів. Значний внесок в розвиток музею протягом 1970–1980-х років зробив його багаторічний працівник і директор, Володимир-Волинський історик та краєзнавець Петро Заклекта. Людина широких знань і невтомного ентузіазму, він особисто брав участь в багатьох наукових експедиціях, а також популяризував краєзнавство серед дітей та молоді. В цей період музей стає важливим осередком усього культурного життя міста, експонати вивчаються відомими дослідниками–археологами, етнографами; висвітлюються на сторінках наукових видань. Здобуття Україною державної незалежності поставило перед Володимир-Волинським музеєм нові завдання, відкрило нові перспективи. Музей було реорганізовано як самостійну установу – історичний музей на балансі міського самоврядування. Науковці отримали можливість представити історію міста і краю відкрито, об’єктивно та неупереджено. Треба визнати, однак, що реорганізація музею проходила в умовах гострої економічної кризи початку 1990-х років, що спричиняло значні труднощі в роботі колективу.

Нематеріальні активиПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

На території сучасної вулиці 20 липня (колишня назва – Островецька) знаходиться будинок, де у 60-70-х роках 20 ст. проживав Олександр Цинкаловський, а поруч колись був дім, де він народився.

Олександр Миколайович Цинкаловський народився 9 січня 1898 р. у Володимирі-Волинському в сім’ї чиновника високого рангу Миколи Цинкаловського та його дружини Христини Нітецької (вона була донькою Павла Нітецького – польського дворянина, краєзнавця). Саме від діда – Павла Нітецького Олександр Цинкаловський перейняв інтерес до історії та вивчення минулого рідного краю. Початкову освіту О.Цинкаловський здобув у Ковельській гімназії, згодом, з початком Першої Світової війни, Цинкаловські були переселені углиб Російської імперії. Олександр став студентом Казанського університету, після війни повернувся на Волинь. Служив у армії УНР, вчителював. У 1925 р. вступив у Варшавський університет на богословський факультет, який закінчив і захистив магістерську дисертацію „Сліди раннього християнствa на Волині до князя Володимира”. Співпрацював із археологічними музеями Польщі, науковим товариством імені Шевченка у Львові.

Основна тематика досліджень О.Цинкаловського – історія, археологія, краєзнавство, сакральна архітектура, нумізматика Старої (історичної) Волині. Стара Волинь – це територія сучасних Волинської, Львівської, Рівненської, Житомирської, Хмельницької, частково Тернопільської областей. Ці регіони вчений–історик обійшов пішки, описав історію багатьох населених пунктів, яких нині вже немає на карті. У 1939 р. працював директором Кременецького краєзнавчого музею, з початком ІІ Світової війни емігрував до Польщі разом з дружиною Регіною. Працював у Кракові і Варшаві. Нагороджений бронзовою медаллю Польської Академії наук за заслуги в археологічній науці. Листи, праці вченого , медаль зберігаються у Володимир-Волинському історичному музеї. Чимало рукописів праць розпорошені по архівах Польщі. Основні праці вченого: двотомний словник „Стара Волинь і Волинське Полісся”, „Княжий город Володимир”, „Річка Прип’ять та її допливи”, „Матеріали з археології Володимирського повіту” та ін. Усього вченому належить кілька сотень наукових праць, багато не виданих. Помер Цинкаловський у квітні 1983 року і похований на православному цвинтарі Воля у Варшаві.

По вулиці Устилузькій знаходиться двоповерхова будівля педагогічного коледжу імені Агатангела Кримського. А.Ю.Кримський (1871-1942 рр.) – видатний вчений мовознавець, поліглот світового рівня, знав 60 іноземних мов), історик, етнограф, фольклорист, поет, перекладач, філателіст. Вчений досконало знав мови народів Близького Сходу. Він народився 15 січня 1871 р. у м.Володимирі-Волинському, де його батько викладав історію та географію у місцевому двокласному училищі (нині там педколедж) . Вчений походив з кримських татар, мати його була полькою з Литви. Освіту здобував у Острозькій гімназії, колегії Павла Галагана у Києві, Лазаревському інституті Східних мов та Московському університеті. Основним життєвим кредом вченого були слова: „Вчити і знати!” Кримський переклав українською мовою твори Омара Хайяма, Сааді, Фірдуосі. Основні праці: „Історія Персії та її театру”, „Історія арабської літератури” та ін. У 1942 році репресований сталінським режимом, загинув у тюрмі в Казахстані. У повоєнний час – реабілітований. У 1971 році організація ЮНЕСКО внесла ім’я вченого до переліку видатних діячів світу.

У 1901році у передмісті Володимира-Волинського – селі Заріччя народився майбутній художник Микола Рокицький. Він навчався у Києві. Був художником–монументалістом, учнем відомого професора М.Бойчука. Рокицький оздоблював Селянський Санаторій поблизу Одеси , Київський вокзал. Його знаменита картина „Яблуня” зберігається у Національному музеї імені Андрія Шептицького у Львові. Рокицький брав участь у ІІ Світовій війні, був в’язнем концтабору. Помер у 1944 р. і похований на Лук’янівському кладовищі у Києві. У Володимирі-Волинському на будинку чоловічої гімназії, де вчився художник на початку XX ст., встановлено барельєф на його честь.

У 20-х-30 х роках XX ст. у Володимирі-Волинському проживав Арсен Річинський (1892-1956 рр.) – лікар, громадський і церковний діяч, краєзнавець, релігієзнавець. Автор праці „Проблеми української релігійної свідомості”, часописів „На варті” та ін. Репресований радянською владою і виселений до Казахстану, де помер у 1956 р.У місті зберігся будинок, у якому жив А.Річинський, на фасаді цієї будівлі встановлено меморіальну дошку на честь вченого.

У XVIII ст. у Володимирі-Волинському проживав Соломон Готліб – єврейський праведник, один з лідерів релігійного руху хасидів. Його могила знаходиться на території колишнього іудейського цвинтарю – одного з найдавніших на Заході Європи. Тепер на могилі Готліба встановлено мавзолей.

Даміан Осипович Герштанський народився 1 листопада 1854 року у селі Тараж Кременецького повіту на Тернопіллі. Він походив із родини священиків – усі його пращури по чоловічій лінії були священнослужителями. У 1871 р. Даміан закінчує Кременецьке духовне училище і вступає до Волинської духовної семінарії, яку закінчує в 1877 р. 15 березня 1877 р. молодого священика призначають настоятелем Миколаївської церкви у Володимирі-Волинському. На цій посаді він замінив отця Севастіана Косовича – священика і краєзнавця, який служив там 64 роки і помер. У 1890 р. отець Даміан був уже настоятелем Василівської церкви, у якій прослужив понад піввіку. Священик був також активним громадським діячем - брав участь у Всеросійському переписі населення, був членом Російського товариства захисту тварин. Герштанський мав великий авторитет серед володимирчан і у 1907 році його обрали до російського парламенту – ІІ Державної думи (він входив до складу її Української фракції). Правда, парламент проіснував всього 72 дні і був розігнаний царем Миколою ІІ. У Думі священик працював ще з однією знаною волинянкою – Іриною Левчанівською з Луцька. У 1913 р. отця Даміана нагороджують імператорським орденом ІІІ ступеня. З початком Першої світової війни отець був капеланом у 320-му рухомому польовому госпіталі, хоч на той час мав уже 62 роки. У 1927 р. минуло 50 літ служіння о.Даміана, у вітальному листі, підписаному тогочасною володимирською інтелігенцією, зазначалося: „Ви вже так довго служите у нас, що майже всі прихожани є Вашими духовними дітьми. Ви усіх хрестили, благословляли на шлюб чи проводили в останню дорогу....” У 1922 р. його обрали сенатором Сейму у Речі Посполитій. Там наш земляк також захищав інтереси простих людей. Садиба отця Даміана знаходилася в районі нинішнього Паркового провулку, була оточена розкішними ясенами. Дружина – Ольга Костянтинівна – народила йому шістьох доньок – Марію, Нонну, Галину, Віру. Олену, Надію і сина Володимира. Усі діти стали високоосвіченими порядними людьми. Отець рано залишився вдівцем, сам виховував дітей, переживав матеріальну скруту,але вистояв. По-різному склалася доля дітей отця Даміана. Донька Надія одружилася з офіцером, який загинув у перший день І Світової Війни. Він похований біля Василівської церкви. Від цього шлюбу народився син Вадим. Віра у шлюбі прожила недовго, померла. Нонна одружилася із землеміром Кулешою, з сином емігрувала до Європи. Їх син Олександр Кулеша проживав у США. Галина одружилася із Іваном Зубовичем, котрий у 20-роках 20 століття був головою міської управи у Володимирі, він заснував гімназію, яка діяла у приміщенні педколеджу. Вдячні міщани хотіли назвати його іменем вулицю. Син Володимир одружився із землевласницею, випускницею Варшавського університету Оленою Бабій. У них народилася донька Сусанна, яка працювала педагогом, адміністратором в кінотеатрі імені Т.Шевченка. Помер отець Даміан Герштанський у 1936 році. Похований біля Василівської церкви. „Багато покликаних, але мало вибраних”, - мовиться у Святому Письмі. Він належав до вибраних, був покликаний Богом, служив церкві і людям усе своє життя.

Хана-Рахель Вербермахер. У Володимирі-Волинському в 19 столітті народилась і жила одна із найколоритніших особистостей в хасидизмі - жінка-праведник, духовний лідер Хана-Рахель Вербермахер. Хана Вербермахер народилася у багатій сімї у Володимирі в центрі міста, у будинку з червоної цегли на вулиці Фарній. Її батько, будучи багатим євреєм, забезпечив доньці хорошу освіту, всебічне вивчення Тори. Згідно переказу Хана-Рахель була пізньою дитиною і народилася згідно пророцтва праведника, який передбачив її майбутню особливу долю. Хана вела аскетичний спосіб життя, вивчала священні іудейські тексти. Розповідають, що вона зцілювала хворих, володіла даром пророцтва. Хасидські духовні лідери критикували Хану, вважаючи, що призначення жінки – це діти, сім’я, господарство. У 1863 р. Людмирська Діва (так її називали) емігрувала до Ізраїлю. Була похована на Оливковій горі. Її діти і внуки загинули під час Голокосту у П’ятиднях біля Володимира. На могилі Х. Вербермахер на Оливковій горі встановлено пам’ятник.

Василь Бобко, похований на Ладомирському кладовищі. Найбільшу славу серед родини Бобків зажив син Василя Бобка – Євген Васильович, який народився 12 травня 1890 р. в с.Бобичі.

Микола Ваврисевич був редактором Волинського та Холмського народних календарів-порадників, які видавав за підтримки Православної церкви.

Перу Миколи Ваврисевича належить 25 багатоактових п’єс, 7 комедій, 25 сценаріїв для клубів. По собі Ваврисевич залишив також мемуари „У праці і борні”. Микола Ваврисевич разом з дружиною Марією Адамівною та синами Миколою та Михайлом у роки ІІ Світової війни врятували кілька єврейських сімей і були визнані Праведниками світу. На їх честь зростають дерева на алеї праведників у Єрусалимі.

Легенди стародавнього Володимира

Юрій–Змієборець та злий змійУ легендах та переказах нашого краю, яких українці впродовж віків склали чимало, міститься багато цікавих фактів, на перший погляд, вигаданих, але в них у завуальованій формі розповідається про цілком реальні історичні події. Через міфи та легенди стародавні люди пояснювали і витлумачували незрозумілі їм явища природи та оточуючу дійсність. Земля Володимирщини багата пам’ятками архітектури і, звісно, легендами. Одна з найдавніших легенд, витоки якої сягають ще дохристиянських часів, коли наші далекі пращури були язичниками, розповідає про злого змія. Жив цей кровопивець на березі річечки Рилавиці – притоки річки Луги. Саме на Рилавиці знаходилося капище (святилище, місце, де приносили жертви) злого язичницького бога. Кожного року ненаситному змієві приносили в жертву молоду дівчину – мешканку міста. Ніхто не міг зарадити цьому лихові. І ось одного року прийшла черга принести в жертву дочку місцевого князя. Обливаючись сльозами, батько і мати віддали свою дитину тварюці, яка зловісно скреготала зубами. І раптом, о, доле! З’явився невідомо звідки красень-лицар на білому коні – то був святий Юрій. Він вдарив змія списом, зміюка, конаючи, стала рити хвостом землю. Відтоді потекла там річечка, яку люди назвали Рилавицею. Ця легенда має велике символічне значення – добро (його втіленням у цій казці є святий Юрій) перемогло зло (змія). Змій, страховисько – це уособлення темних, агресивних, невідомих сил природи, на зміну їм прийшло християнство. Ще й так можна розуміти цю легенду.

Корона Данила Галицького. Славне місто Володимир має багату історію. Повернімося і ми у ті давноминулі часи, коли у Володимирі над Лугою жили князі. Данило Галицький був наймудрішим із них – воїн хоробрий і лицар славетний. Всю велич свого батька – князя Романа він успадкував і землю Волинсько–Галицьку, наче зіницю ока беріг від злого ворога. Якось зібрався Данило з братом Васильком та ще з десятком князів у Володимирі та стали святкувати весілля Василькової доньки. Учта була на славу – запашні медовухи лилися з бочок, соковита дичина рум’яніла на великих дерев’яних тарелях, а вродливі молодиці прислуговували князям. Аж раптом набігли монголо-татари, а на Русі не було лиха, більшого за них. Застали вони князів несподівано. А Данило Галицький тоді вже королем був. Сам Папа Римський йому корону прислав! „Брате мій, Васильку! І Ви, князі Галицькі і Волинські! Не даймо ворогу нашу землю взяти - краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славним бути!»”, - вигукнув Данило , схопив меча – і на коня! І князі за ним. А щоб корона не заважала, віддав її своєму слузі Климу Христиничу, аби сховав. Подумав слуга і закопав корону біля дуба. Важкою була битва, але князі мужньо боролися, хоч і місто було дуже поруйнованим. Стали Володимир відбудовувати усім миром. І відбудували. Знову золоті куполи соборів під сонцем сяють, а дзвони славу княжого міста голосять. Тільки от корона Данилова десь поділася. Легенди про неї ходять. Одні кажуть, що вона у Холмі захована, інші, що у нас, на Волині. Багато літ її шукають, але і досі не знайшли.

Скарби польських королів. У центрі Володимира–Волинського розташований гарний костел святих Якима і Ганни. Його історія налічує понад 200 літ. Поруч з костелом розташовані старовинні мури, які простяглися у затишному сквері. Їх збудовано більше, ніж 200 років тому назад. Колись був там монастир. Монахів називали капуцинами – тому що на головах вони носили капюшони. У костелі монахи відправляли служби. І ось польський король дав їм на зберігання свої скарби – золото, діаманти, самоцвіти. Монахи жили утаємничено, мало що розповідали про себе. Тому їх життя було оповите легендами і загадками. Але дещо про скарби польських королів чули і місцеві жителі. У ХІХ ст. поляки підняли повстання проти російського царя, який захопив Польщу під свою владу. Розігнав цар непокірних повстанців, разом з ними втекли і монахи-капуцини. Давно вже немає монастиря. Але ще багато літ ходили легенди про скарби польських королів, які, нібито, зберігалися в костелі.

Список використаної літератури та джерелПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

  1. Веремчук М.К. Історико-культурна спадщина Володимира-Волинського. - Луцьк: „Надстир’я”, 2010. – 100 с.
  2. Галицько-Волинський літопис. - Львів, 1994. – 248 с.
  3. Дверницкий Е.Н. Памятники древнего православия в г.Владимире-Волынском // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. - Луцьк, 2004. – С. 251-282.
  4. Исаевич Я. Культура Галицко-Волынской Руси // Вопросы истории. - 1973. - №1. - С. 92-107.
  5. Ісаєвич Я.Д., Мартинюк А.І. Володимир-Волинський: Історико-краєзнавчий нарис. – Львів: „Каменяр”, 1988. – 70 с.
  6. Каргер М. Вновь открытые памятники зодчества XII-XIII вв. во Владимире-Волынском // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. - Луцьк, 2004. – С. 398-407
  7. Ковальський В., Михайлюк О. Володимир-Волинський // Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. - К., 1970. - С. 91-112.
  8. Ковальчук Є. Пам’ятки сакрального мистецтва Володимирщини за матеріалами наукових експедицій Волинського краєзнавчого музею // Минуле та сучасне Волин'і та Полісся: Володимир-Волинський в історії України та Волині. Збірник наукових праць. Випуск 14. - Луцьк, 2004. - С. 57-58.
  9. Колосок Б. Успенський собор і влох Францішек // Минуле і сучасне Волині. Олександр Цинкаловський і Волинь. Науковий збірник. - Луцьк, 1998. - С. 107-108.
  10. Коробчук І. Успенський собор у м.Володимирі-Волинському у дослідженнях та описах Ореста Левицького // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Олександр Цинкаловський і край. Науковий збірник. Випуск 27. - Луцьк, 2008. - С. 101/
  11. Котляр Н.Ф. Формирование територии и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX-XII вв. - К., 1985. – 184 с.
  12. Кучінко М., Петрович В. Основні проблеми вивчення та локалізації літописних храмів міста Володимира княжої доби // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Олександр Цинкаловський і край. Науковий збірник. Випуск 27. – Луцьк, 2008. – С. 70 -72.
  13. Кучинко М. Культові споруди Володимира-Волинського кінця XVIII-поч. XX ст. // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Збірник наукових
  14. праць. Випуск 14. - Луцьк, 2004. - С. 86-89.
  15. Левицкий О. Историческое описание Владимиро-Волынского Успенского храма // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. - Луцьк, 2004. С. 294- 366.
  16. Лесик О.В. Пам’ятки архітектури м.Володимира-Волинського // Минуле і сучасне Волині. Тези доповідей та повідомлень Волинської історико-краєзнавчої конференції 26-28 травня 1988 р. Ч 2.–Луцьк, 1988.
  17. Ліщук Ю. Ніканор Абрамович і Зимненська обитель // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 32. - Луцьк, 2009. –С. 98-103.
  18. Логвин Г.Н. По Україні: Стародавні мистецькі пам’ятки. - К.: „Мистецтво”, 1968. – 464 с.
  19. Логвин Г. Ротонда во Владимире-Волынском // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. - Луцьк, 2004. – С. 388-398.
  20. Мазурик Ю. Археологічні дослідження біля Успенського собору у Володимирі-Волинському // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14.- Луцьк, 2004. - С. 176-182.
  21. Мандзюк Ф. Володимир-Волинський Свято-Успенський собор. – Луцьк. - Вісник і К, 2001. – 125 с.
  22. Маслай Г. Історія Володимира-Волинського в краєзнавчій освіті // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. - Луцьк, 2004. - С. 462-465.
  23. Місто Володимир- Волинський на сторінках краєзначого словника Брокгауза-Ефрона // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. - Луцьк, 2004. – С. 386-388.
  24. Михайлишин О. До історії будівлі євангелічно-лютеранської кірхи у Володимирі-Волинському // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 32. - Луцьк, 2009. - С. 65-68.
  25. Музиченко Bолодимир. Володимир єврейський. Історія і трагедія єврейської громади м. Володимира-Волинського. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2011.  256 с.
  26. Оксенюк Р. Нариси історії Волині. - Львів, 1970 . - 276 с.
  27. Петрович В. Дослідження М.Каргером комплексу споруд Михайлівського монастиря // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 32. - Луцьк, 2009. - С. 23-25.
  28. Петрович В. Перші католицькі храми у місті Володимирі // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Олександр Цинкаловський і край. Науковий збірник. Випуск 27. - Луцьк, 2008. – С. 92-94.
  29. Петрович В., Стрільчук Л. Церкви-ротонди м.Володимира // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Християнство в історії Володимира-Волинського та Волині. - Науковий збірник. Випуск 47 - Луцьк, 2013. - С. 243-246.
  30. Півницький М., Томчук М. Сакральна архітектура Володимира-Волинського // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Християнство в історії Володимира Волинського та Волині. Науковий збірник. Випуск 47. - Луцьк, 2013. - С. 180-188.
  31. Пушкар Н. Матеріали до каталога „Володимир-Волинський на старій поштовій листівці” // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. – Луцьк, 2004. - С. 150-153.
  32. Раппопорт П. Мстиславов храм во Владимире-Волынском // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. - Луцьк, 2004. – С. 407-413.
  33. Ричков П. Барокові трансформації Успенського собору у Володимирі–Волинському // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Олександр Цинкаловський і край. Науковий збірник. Випуск 27. - Луцьк, 2008. – С. 103-113.
  34. Стемковський В. Про що мовчить Стара катедра? // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. - Луцьк, 2004. – С. 160-161.
  35. Судьбы южной Руси после св. Владимира до литовского владычества [история Успенской церкви Зимненского монастыря, Успенского Собора и Васильевской церкви во Владимире-Волынском] // П. Волынь. Исторические судьбы Юго-западного края. – Санкт-Петербург, 1888. - С. 30-53.
  36. Терський С. Храми посвячені апостолам у княжому Володимирі (питання локалізації) // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. - Луцьк, 2004. – С. 166-168.
  37. Федонюк С. Сиве минуле і свіжі новини Володимирського давньосховища // Слово правди – 5 липня 2012 р.
  38. Церкви Стародавнього Володимира: Автори-упорядник Богдан Янович і Олексій Петрунін. – Львів: Каменяр ,2012.- 126 с.
  39. Цинкаловський О. Княжий город Володимир: Історико-краєзнавчі нариси . – Львів, 1935. – 121 с.
  40. Черенюк О. Один штрих до історії церкви Святого Василя // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 14. - Луцьк, 2004. –С. 172-173.
  41. Янович Б. Володимир-Волинський: подорож у минуле // Володимирський експрес. - 7 лютого 2007 р.
  42. Янович Б. Володимир на сторінках Галицько-Волинського літопису // Слово правди. – 12 травня 2011 р.
  43. Янович Б. Де жили ченці–домініканці // Слово правди. – 29 листопада 2012 р.
  44. Янович Б. Дослідник Успенського собору // Володимирський експрес. - 20 червня 2013 р.
  45. Янович Б. Духовний світ православної ікони // Володимирський експрес. - 4 липня 2013 р.
  46. Янович Б. З історії хрестів // Володимирський експрес. – 1 жовтня 2011 р.
  47. Янович Б. Монастирі стародавнього Володимира // Володимирський експрес. №49 - 6 грудня 2007 р.
  48. Янович Б., Петрунін О. Пам’ятки іудейської культури у Володимирі-Волинському // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Володимир-Волинський в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 32. - Луцьк, 2009. – С. 53.
  49. Янович Б., Петрунін О. Таємниці католицького цвинтаря // Слово правди. – 14 липня 2011 р.
  50. Янович Б. Ровесниця Леонардо да Вінчі // Слово правди. - 10 червня 2010 р.
  51. Янович Б. Таємниці забутих написів // Володимирський експрес. - 4.08.2011
  52. Янович Б. Церква святого Василя // Володимирський експрес. – 1 листопада 2007 р.

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова