Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Воложин - Карта Історико-Культурної Спадщини

Валожын [білоруська], Wołozyn [польська], וואלאזשין (Валашін, ідиш), וולוזין (Воложін, іврит), Voložinas [литовська], Воложин [російська]

Воложин — районний центр Мінської області Республіки Білорусь, за 75 км на північний захід від Мінська, на річці Воложинка, 17 км від залізничної станції Воложин на лінії Молодечно – Ліда, на автодорозі Мінськ – Гродно.

Воложин. Дзвінниця костелу Св. Йосипа 1816 року. Плац Свободи
Воложин. Дзвінниця костелу Св. Йосипа 1816 року. Плац Свободи (Фотограф: Санько, Павло)

ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ МІСТАПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 

 На думку білоруського географа В. Жучкевича, топонім «Воложин» утворився від прізвища Валог (людина, яка зважилася оселитися в болотистій місцевості). Від назви поселення походить ім'я річки Воложинки.

Є думка, що назву місту дали хрестоносці, які проходячи через поселення, називали його «Флосшейн» або «Влошин».

Існують ще дві легенди походження назви “Воложин”. Перша з них оповідає, що колись дуже давно тут жив молодий хлопець. Був він дуже сильним і добрим. Коли люди до нього зверталися з якимсь проханням про допомогу, наприклад, побудувати паркан, полагодити дах будинку або скопати город, цей хлопець ніколи нікому не відмовляв. Звали його Янка, а за силу його люди дали йому прізвисько — Волат. Коли прийшла його пора, Янка-Волат одружився на гарній дівчині, побудував будинок на високому пагорбі і став жити-поживати. Він як і раніше допомагав людям, був до всіх добрий і безвідмовний. Люди любили Янку і теж чим могли допомагали йому. Але через деякий час молода дружина Янки-Волат захворіла і, не доживши до річниці весілля, померла. Почорнів Янка від горя, втратив інтерес до життя. Продав свій будинок, худобу. Люди, щоб підтримати його в горі, стали частіше кликати його до себе, нібито для того, щоб він допомагав їм. Але ненадовго Янка пережив свою дружину і незабаром теж помер. Через деякий час люди помітили, що трави, зібрані на пагорбі, де раніше жив Янка, допомагали від різних хвороб, і, взагалі, місце це було якимось щасливим, вдалим. А коли хтось питав людей з цієї місцевості звідки вони, всі відповідали, що живуть вони там, де раніше «Волат жив». Поєднання цих слів з часом трансформувалося і вийшла назва міста — Воложин.

Ще одна версія походження назви міста полягає в тому, що в давні часи погоничі волів завжди зупинялися в цьому місці на привал. Тут текла річка, і воли пили з неї воду і відпочивали. А коли треба було гнати волів далі, погоничі кричали на них: «Воли, жень! Воли, жень!» Слово «жень» означало «йти». Ці слова з часом стали вимовлятися як Воложин.

 

НАЙВАЖЛИВІШІ ІСТОРИЧНІ ФАКТИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Перші письмові згадки про Воложин зустрічаються в німецьких хроніках наприкінці XIV ст. — хрестоносці, проходячи через поселення, називали його «Флосшейн» або «Влошин». Як приватновласницьке поселення належало Монвідам, Верейському, Гаштольдам, Слушкам, Радзивіллам, Чарторийським, Тишкевичам.

У XVI–XVIII ст. містечко Віленського, пізніше Новогрудського, потім знову Віленського воєводства у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. З 1793 р. — в Російській імперії, містечко Ошмянського повіту Віленської губернії. У 1921–1939 рр. центр повіту в Новогрудському воєводстві Польщі. У 1939–1991 рр. у складі БРСР і СРСР, був центром району у складі спочатку Барановицької області, потім Молодечненської області. З 1963 р. Воложин входив до Молодечненського району, з 1965 р. знову став районним центром. Населення міста складає 11,1 тис. осіб (2009 р.).

ПРИРОДНІ УМОВИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Воложин розташований в помірному поясі, в умовах помірного континентального клімату. 38 % території Воложинського району займають ліси. Мешканцями лісів є зубри, лосі, плямисті олені, лисиці, вовки та інші види тварин. На території району є родовища таких корисних копалин, як силікатні та будівельні піски, глини, торф. По території району протікають 36 річок і 59 струмків, що відносяться до басейну річки Німан. Найбільша річка — Західна Березина, ширина якої сягає 20–25 метрів. Саме місто Воложин розташоване на річці Воложинка. На сході району розташована Мінська височина, на півночі — передгір'я Ошмянської, на південному заході — Німанська низовина і низини вздовж річок Березина та Іслоч.

Розроблено туристичний зелений маршрут «Валожынскія гасцінцы» (ознайомитися з ним можна на сайті райвиконкому: http://www.volozhin.gov.by/ru/zelenyj-marshrut-valozhynskiya-gastsintsy)

 

 ПАМ'ЯТКИ ІСТОРІЇ ТА АРХІТЕКТУРИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

- Воложинський палацово-парковий комплекс Тишкевичів є пам'яткою архітектури класицизму. Побудований в 1782–1806 рр. в історичному центрі, на березі р. Воложинка, за проектом архітектора А. Коссаковського. Фундатором і власником палацу був Юзеф Тишкевич.

- Костел святого Йосипа є пам'яткою архітектури епохи пізнього класицизму. Побудований в 1816 р. з цегли, а в 1864 р. відібраний і перероблений під православний храм. З 2000-х рр., після реставрації, знову є католицьким храмом.

- Воложинська церква Рівноапостольних Костянтина і Олени є пам'яткою дерев'яного зодчества з рисами ретроспективно-російського стилю. Побудована в 1866 р. і відноситься до так званих «муравйовок». У 1990-і рр. біля храму була побудована дерев'яна каплиця.

- Будівля єшиви, початок XIX ст.

- Житлові будинки забудови початку ХХ ст.

- Туристичний-екскурсійний маршрут «Зодчество Налібоцького краю», в який входить Воложин


ІСТОРІЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 

Воложин вперше згадується в кінці XIV ст. в німецьких хроніках.

У 1413 р., згідно з Городельською унією, територія в межах сучасного Воложинського району увійшла до складу Віленського воєводства. З 1507 р. Воложин у складі Новогрудського воєводства, центр Воложинського староства. З 1551 р. Воложин — містечко в Ошмянському повіті Віленського воєводства.

Верховним власником земель на території Великого князівства Литовського був великий князь. Починаючи з XV ст., на землях Воложинщини формується і приватна форма землеволодіння. У 1407 р. великий князь литовський Вітовт видав привілей на володіння Воложином старості віленському Войцеху Монивиду.

Близько 1475 р. Монивидами був заснований костел. Пізніше Воложин належав легендарним князям Воложинським. Їх було п'ять братів, про них згадує «Хроніка Биховця». Погодившись здійснити заколот православних князів проти великого князя литовського і польського короля Казимира IV, вони всі загинули в 1481 р.

У 1784 р. двір і волость Воложин перейшли у власність князя Верейського. На початку XVI ст. Воложином володів А. Гаштольд, з 1542 р. — великий князь литовський і польський король Сигізмунд I Старий, з 1567 р. — його син Сигізмунд II Август, з 1567 р. — Микола Радзивілл Рудий, з 1614 р. — Олександр Служка.

У другій половині XVI – початку XVII ст. у Воложині раз на тиждень проходили торги. На початку XVII ст. містечко складалося з Ринку і трьох вулиць. У 1690 р. налічувалося 83 двори. На початку XVIII ст. — 107 дворів, 5 вулиць (Віленська, Сморгонська, Мінська, Крива, Тильна), 2 костели, 2 церкви. У 1790 р. в містечку 186 дворів.

В 1713 році Воложин переходить у володіння воєводи полоцького Владислава Доенгофа, з 1730-х рр. — Князів Чарторийських. У кінці XVIII ст. Воложин знову належав Радзивіллам, які продали його Чарторийським.

У 1803 р. Воложин купує граф Юзеф Тишкевич. У цей час у містечку 2446 жителів. У 1803–1806 рр. Тишкевич перебудував в центрі Воложина палацово-парковий ансамбль з великою оранжереєю (архітектор А. Косаковський), заснував костел святого Юзефа.

У першій половині XIХ ст. Воложин відомий як центр торгівлі тваринами і сільськогосподарською сировиною. Проводилися 4 ярмарки на рік. Щотижневі базари по неділях і вівторках.

Найбільший розвиток одержали борошномельне виробництво, різні ремесла, у тому числі домашнє виготовлення тканин, одягу, взуття, посуду, господарського інвентарю. Працював лісопильний завод, суконна фабрика.

За статистичними відомостями 1833 р. в Воложині налічувалося 817 чоловіків, 902 жінки; до купців 3-ї гільдії відносилися 1 чол. і 3 жін.; християнських храмів — 2 (1 — кам'яний, 1 — дерев'яний); будинків: 2 кам'яних, 158 дерев'яних; фабрик і заводів — 1; працівників — 10; крамниць — 3; трактирних закладів — 2; питних будинків — 20.

У середині 1860-х років у Воложині налічувалося 183 будинки, понад 2500 жителів. У 1865 р. велика пожежа знищила в місті більше 100 будівель.

Відомості про Воложин з «Відомості містечкам Віленської губернії, в яких виняткове право продажу питва належить власникам. 1866 р.»:

 

Назва містечка Кому належить містечко і якого походження власник Населення (обох статей) Кількість землі, що належить в межах містечка стороннім особам Ступінь розвитку торгівлі і промисловості
Воложин Поміщику польського походження Івану Тишкевичу 1429 69 десятин 4 одноденні ярмарки. Торги, або базари, щотижня. Загальний оборот на ярмарках і базарах 10000 руб. на рік. Водяний млин. Броварня. Міщани євреї займаються як продажем питва в корчмах, що знаходяться в містечку, так і торгівлею і ремеслом.

 

 

У 1880 р. населення містечка становило 3175 осіб, структура представлена в таблиці:

Всіх жителів у Воложині Дворян і духовенства Купців і міщан
Осіб сільських станів
% відносно загальної чисельності населення


християн юдеїв християн юдеїв осіб міських станів осіб сільських станів юдеїв
1837 35 - 950 867 5 52,8 47,2 52

 

У 1880 р. населення містечка становило 3175 осіб, структура представлена в таблиці:

дворяни
міщани

селяни
православні
католики

мусульмани
православні

католики мусульмани православні католики
чол. жін. чол. жін. чол. жін. чол. жін. чол. жін. чол. жін. чол. жін. чол. жін.
7 9 12 17 - - - - 8 11 1120 1190 331 292 86 92

 

Кількість нерухомого майна в 1880 р. склало 248, податок за нього сплачувався в розмірі 138 руб. 50 коп. Економічне становище і устрій містечка характеризували такі відомості: «У містечку знаходяться три православні церкви, камера тимчасового судового слідчого, станова квартира, Волосне правління, народне училище, поштова станція, аптека, крамниці, питні заклади, млин, синагога і два молитовні будинки. Селяни займаються хліборобством, а євреї торгівлею. На рік буває 5 ярмарків, оборот яких сягає до 4000 руб., щотижня по неділях торги».

У 1897 р. у Воложині 4533 жителя.

В кінці XIХ ст. у Воложині 523 будинки (з них 2 кам'яних), 2446 жителів (у тому числі 406 православних, 140 католиків, 1900 юдеїв), 3 християнських храми, синагога і 4 молитовних будинки, а також квартира станового пристава, волость, міщанська управа, поштово-телеграфна станція, аптека, 2 доктора, лікарня, народне і парафіяльне училища, торги по неділях, 4 ярмарки з оборотами від 10 тис. до 12 тис. руб. (основні статті торгівлі: воли, коні, льон, шкіри).

Під час революції 1905–1907 рр. жителі Воложина брали участь у мітингах і страйках.

У роки першої світової війни Воложин став прифронтовим. Тут 19–23 жовтня (1–5 листопада) 1917 р. проходив з'їзд делегатів 3-го армійського корпусу 10-ї армії Західного фронту. Була створена Рада робітничих і солдатських депутатів.

У лютому-грудні 1918 р. Воложин був окупований німецькими військами. Територія Воложинщини увійшла в проголошену в умовах окупації Білоруську Народну Республіку.

У жовтні 1918 р. селяни навколишніх сіл під керівництвом більшовиків підняли повстання, напали на німецький загін в маєтку Шаповали, роззброїли його і пішли на Воложин, де розміщувалася німецька комендатура. На мітингу в Воложині був обраний ревком. Частина німецьких військ перейшла на бік селян. Через 2 тижні повстання було придушене німецькими військами.

Весною 1920 р. Воложин окупований польськими військами. Згідно з Ризьким мирним договором, з 1921 року по вересень 1939 року Воложин знаходився у складі Польщі, центр Воложинського повіту Новогрудського воєводства. У 1921 р. — 4070 жителів, в 1931 р. — 6269, в 1939 р. — 6,8 тис.

У 1929 р. Воложин отримав статус міста. 6 червня 1929 р. відбулися вибори в міську раду. До неї увійшли 3 поляки, 6 білорусів, 3 євреї. Вибори в магістрат проходили 28 липня 1929 р., в нього були обрані 2 поляків і 2 білоруси. Бурмистром став Станіслав Швед, капітан резерву польської армії.

У міжвоєнний період в Воложині діяли територіальна нелегальна Білоруська революційна організація, підпільний райком Комуністичної партії Західної Білорусі, організації Білоруської селянсько-робітничої громади та ін. У 1935–1939 рр. сталися 6 страйків, в яких брало участь близько 6 тис. осіб.

У вересні 1939 року Червона Армія перейшла польський кордон, і з 17 вересня всі землі Воложинщини увійшли до складу БРСР, а з 15 січня 1940 року місто Воложин — центр Воложинського району Барановицької області.

Німецько-радянська війна почалася для жителів Воложина 25 червня 1941 р. У роки війни район став партизанським краєм. У лісах Воложинщини діяли партизанські бригади: імені Фрунзе, імені Чкалова, імені Щорса, «За Радянську Білорусь» та інші. Тут розміщувалося керівництво партизанського руху Барановицької області, Воложинський та Івенецький підпільні райкоми партії і комсомолу. 26 червня 1941 р. німці окупували всю територію району і встановили жорсткий режим, так званий «новий порядок». У Воложині, Ракові, Вишнево, Забреззі та Івенці були створені місцеві концентраційні табори смерті (єврейські гетто), де були знищені шість тисяч осіб. Тільки в самому Воложині в чотирьох місцях гітлерівці організували масові знищення людей різних національностей: євреїв, білорусів, поляків, росіян. На Поповці, близько підніжжя гори Високої, було розстріляно близько тисячі осіб, на міському стадіоні — більше ста осіб, на «зеленому плацу» і єврейському кладовищі — більше трьохсот мирних жителів і сімей військовослужбовців 168-го стрілецького полку. Місто було звільнене 5 липня 1944 р.

У роки війни в районі знищено більше 8 тисяч мирних жителів, близько 2 тисяч вивезено на каторжні роботи до Німеччини, спалені 64 села.

Після звільнення була змінена адміністративна приналежність Воложина і району, які з 20 вересня 1944 року увійшли до складу Молодечненської області. З 1 січня 1963 року Воложинський район був ліквідований і увійшов до складу Молодечненського району. 15 січня 1965 року за рішенням Президії Верховної Ради УРСР Воложинський район в числі інших 23 районів був відновлений.

У 1959 р. у Воложині 4,8 тис. осіб, в 1969 р. — 5,8 тис., 1992 р. — 11,3 тис., 2004 р. — 9,7 тис., 2009 р. — 11,1 тис.

 

ІСТОРІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ГРОМАДИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 

Згідно з «Єврейською енциклопедією», перші відомості про євреїв у Воложині відносяться до середини XVI ст. За переписом 1766 р., у кагалі налічувалося 383 євреї. У 1847 р. Воложинська єврейська громада становила 590 душ. За переписом 1897 р. у Воложині і довколишніх селах проживало 4534 жителі, з яких 2452 були євреями.

Відомості з історії євреїв Воложина виявлені в архівах і рукописних відділах бібліотек Литви та Польщі.

У Кракові, в бібліотеці Чарторийських, зберігаються інвентарі Воложина XVIII ст. У 1740 р. заселеність містечка виглядала так: Ринок — 6 пляців (садибних ділянок) християн і 16 пляців євреїв; вулиця Віленська — 11 християнських пляців і 13 єврейських; вул. Сморгонська — 3 християнських та 5 єврейських пляців; вул. Броварна — 19 християнських та 2 єврейських пляців; інші вулиці були заселені тільки християнами — вул. Крива (10 пляців), вул. Тильна (3 пляци), вул. Мінська (17 пляців), Зарічна (27 пляців), вул. Бенднарська на Передмісті (7 пляців). Всього в містечку в 1740 р. було 103 християнських двори і 36 єврейських (близько 25,9 %). Звертає на себе увагу той факт, що деякі з євреїв займалися сільським господарством: наприклад, Шмуйло Якубович Дубинський мав в користуванні землі: 5 «моргів сінокісних» і 4 «морги аромих» (тобто орних). На всі єврейські двори припадало близько 14 «моргів аромих» і близько 16 «моргів сінокісних».

За даними інвентарю Воложина 1772 р. в містечку було 174 двори, з них 44 єврейських.

У 1786–1787 рр. на Ринку Воложина було 23 двори, з них 19 єврейських; на вул. Віленській — 37 дворів, у тому числі 17 єврейських; на вул. Сморгонській — 15 дворів, у тому числі 12 єврейських; на вул. Броварній — 27 дворів, з них 4 єврейських; на вул. Кривій — 14 дворів, у тому числі 3 єврейських; на вул. Мінській — 18 дворів, з них 1 єврейський; на вул. Бенднарській — 18 дворів, на вул. Зарічній — 32 двори.

Інвентар Воложина 1847 р. містив таку інформацію про кількість дворів у містечку:

селянських дворів

дворів вільних різного стану


пляцевих

тяглих (тих, що користуються виораною землею і виконують панщину) пляцевих (користувалися тільки садибними ділянками землі) бобирів (безземельних) пляцевих
99 31 40 132

 

Ймовірно, 132 двори «вільних різного стану» і слід вважати єврейськими, оскільки з інших джерел відомо, що у Воложині не було купців і міщан християнського віросповідання. Таким чином, всіх дворів в містечку було 302, єврейські становили 43,7 %. Інвентар 1847 р. повідомляє про наявність у Воложині 2 корчем і 2 шинків (невеликий питний заклад), які приносили доходу на рік 758 руб. 50 коп.

У XIX ст. питома вага єврейського населення у Воложині швидко росла. За статистичними відомостями на кінець 1860-х рр. у Воложині проживало 1837 осіб, з них 955 євреїв (або 52 %). У 1880 р. населення містечка становило 3175 осіб, у тому числі 2310 євреїв (або 72,8 %).

Відомості про структуру населення Воложина за віросповіданням в кінці XIX ст.: з 2446 жителів було 406 православних, 140 католиків, 1900 юдеїв (77,7 %).

У 1863–1865 рр. розглядався спір між графом Іваном Тишкевичем і Воложинськими євреями. Зі справи «По відношенню Міністерства Внутрішніх Справ за позовом Графа Тишкевича про знищення прав євреїв, що оселилися у належному йому м. Воложині, на доми і пляци, якими вони володіють» видно, що 28 січня 1809 р. колишнім власником містечка графом Йосипом Тишкевичем євреям були видані конвенційний документ та інструктар, які гарантували їм низку прав і встановлювали розміри податків. Зокрема, в інтересах євреїв селяни містечка зобов’язувалися продавати свої товари і купувати все необхідне для себе тільки в самому містечку. Дуже важливим для євреїв був другий пункт в конвенційному документі:

«всі пляци, якими володіли євреї, а також будинки, що знаходяться на них, солодовні, винокурні, лавки, словом всякі будівлі, як існуючі, так і ті, що надалі можуть побудуватися, повинні вважатися повною власністю євреїв та їхніх спадкоємців.., за що вони зобов'язані сплачувати щорічно чинш... Від чиншу звільняються місця, займані синагогою, училищем, шпиталем, лазнями, кладовищем». Другий пункт свідчив: «Надається євреям здійснювати всяку торгівлю, утримувати бойні і трактири, шинкувати всі спиртні напої, оптом купувати і продавати, словом, вживати всіх законних заходів для поліпшення свого побуту без всякої перешкоди з боку дворового управління, проте з внеском відомої плати за інструктарем».

У інструктарі регламентувалися збори за виробництво і продаж спиртних напоїв, а також були зафіксовані розміри податків з різних предметів торгівлі. У 1840 р. у володіння містечком вступив онук Йосипа Тишкевича — Іван. Почалися обмеження євреїв у правах, наданих колишнім власником. Зокрема, Іван Тишкевич заборонив євреям будувати в містечку нові та ремонтувати старі будинки, зайняті під продаж спиртних напоїв. У 1842 р. євреї подали скаргу на «порушення і утруднення Іваном Тишкевичем прав і пільг їхніх, якими вони користувалися спокійно до 1840 р.». До моменту надходження справи про суперечку графа Тишкевича з євреями м. Воложина на розгляд Сенату, вона мала 7 томів, обсягом близько 3000 сторінок. Сенат визнав конвенційний документ, на якому ґрунтуються права євреїв, як маючий повну силу. Однак місцевій владі було доручено перевірити, чи не суперечать пункти цього документу чинним в даний час в західних губерніях законам. У підсумку Віленське губернське правління визнало деякі положення конвенційного документа й інструктаря 1809 р. застарілими і такими, що підлягають скасуванню. Однак в цілому можна зробити висновок, що євреї Воложина справу виграли.

У 1890 р. євреї Воложина (28 осіб) просили губернське начальство заборонити графу Тишкевичу будівництво на площі крамниць. У проханні вказувалося, що крамниці, які існували здавна на площі, були знесені за розпорядженням Тишкевича в 1853 р., і на їх місці був споруджений шестикінечний чавунний хрест. Клопоти про будівництво крамниць зі сторони Тишкевича почалися після того, як хрест і костел були в 1866 р. передані у відомство православного духовенства. Євреї звертали увагу на те, що дозвіл на будівництво крамниць був отриманий в 1875 р., і що до 1890 р. минув термін давності. Незважаючи на аргументи прохачів, Віленське губернське правління дало повторний дозвіл графу Тишкевичу на будівництво кам'яних лавок.

Величезну роль у житті громади грала синагога. Вона була не лише домом молитви, місцем навчання хлопчиків, вивчення Тори і Талмуда, але і місцем зборів громади, іншими словами, її духовним і соціальним центром.

Згідно з офіційною статистикою місцевої губернської адміністрації в 1868 р. в Ошмянському повіті (без самого міста Ошмяни) налічувалося 15 єврейських громад, 1 синагога, 23 молитовних будинки, 1 училище для освіти дітей, 14 рабинів, 42 старшин синагог або молитовних будинків, 14 скарбників, 8144 євреїв і караїмів (караїми — єврейська секта, що виникла в Багдаді у VIII ст., доктрина якої заснована на запереченні рабиністично-талмудичної традиції; караїми ВКЛ представляли особливу етнолінгвістичну групу: їхня мова відносилася до тюркських мов). У Воложині існували 3 молитовні школи. В інших джерелах наводяться відомості про наявність в містечку і синагоги.

У 1867 р. місцева влада намагалася врегулювати питання про єврейські похоронні братства, обмеживши їх побори. За відповідної відомості у Воложині значилися 1 кам'яна школа, 2 дерев'яні школи, цвинтар передбачалося розділити на 3 розряди: за поховання у 1-му розряді — 10 руб., у 2-му — 5 руб., у 3-му — 3 руб.

Широку популярність в єврейському світі принесла Воложину єшива. Заснував її в 1803 р. Хаїм Воложинер (названа в його честь «Ец Хаїм»). Воложинська єшива стала прототипом і зразком великих талмудичних навчальних закладів у Східній Європі в XIX і XX ст., а також в Ізраїлі, США та в інших місцях. Саме ця єшива сформувала релігійно-духовний образ литвацького єврейства («литваків»). Усі наступні керівники єшиви були нащадками Х. Воложинера або були пов'язані з його родиною родинними зв'язками. Генеалогія керівництва Воложинської єшиви представлена в книзі: Volozhin. The city, its people and the "ETZ HAYIM" Yeshiva. Tel-Aviv, 2004.

Керівники єшиви вважалися великими рабиністичними авторитетами, і деякі, насамперед Нафталі Цві Ієхуда Берлін, Йосеф Беєр Соловейчик і Хаїм ха-Леві Соловейчик, зіграли істотну роль у розвитку єврейської релігійної думки нового часу.

Приблизно з 20-х рр. XIX ст. російська влада стала вважати главу Воложинської єшиви одним з керівників російського єврейства. Незважаючи на це єшива двічі (1824, 1858) офіційно закривалася владою.

З офіційного документа Віленського навчального округу від 16 березня 1864 р. випливає, що єшива у Воложині закрита за розпорядженням начальства в 1858 р., і з того часу вона не існує. У річному звіті за 1865 р. Віленський директор училищ повідомляє, що навесні 1866 р. єшива згоріла, а також зазначає: «Був дозволений відкритий збір на погорільців, по всьому краю виставлені кружки, почався сильний рух, пожертвування посипалися з усіх боків, і нині єшибот постає з попелу в ще більшому обсязі і з вищою славою, з колишніми вчителями, новим набором студентів, талмудичною бібліотекою. Училище воскреснуло і наповнилося навіть дітьми заможних сімейств». 18 червня 1866 р. пішло розпорядження єшиву закрити і зажадати пояснень про причини відкриття без дозволу начальства.

Однак її закриття знову залишалося лише формально оголошеним, але не здійсненим актом, і єшива продовжувала функціонувати. Кількість учнів в ній постійно зростала, досягнувши 400 в кінці 80-х рр. XIX ст. Висока репутація єшиви приваблювала учнів з інших країн, у тому числі Англії, Німеччини, Австрії та Північної Америки. З середини XIX ст. в єшиві став позначатися вплив нещодавно виниклої морально-етичної течії мусар, незважаючи на стримане ставлення керівника єшиви до цього руху. У 1870-і рр. в єшиву все більше стали проникати ідеї Гаскали (єврейського просвітництва), а в 80-х рр. багатьох учнів привернув рух Ховевей Ціон (сіоністський рух, метою якого є об'єднання і відродження єврейського народу на його історичній батьківщині — в Ізраїлі).

У 1891 р. міністр народної освіти Росії затвердив Правила про Воложинський єшибот, згідно з якими студенти повинні були відтепер вивчати не тільки Талмуд і джерела єврейських релігійних законів, а й російську мову і арифметику в обсязі курсу єврейських народних училищ. Глава єшиви Н. Берлін не погодився з цим, і в 1892 р. влада оголосила про закриття єшиви; Н. Берлін і учні єшиви були вислані з Воложина. Однак в 1895 р. єшива була знову відкрита і продовжувала розширюватися і розвиватися аж до Першої світової війни, коли з наближенням фронтової смуги до Воложина заняття в єшиві припинилися. Вона була відкрита знову лише в 1921 р., але кількість учнів у ній значно скоротилося. У різний час в Воложинській єшиві вчилися деякі єврейські письменники і поети, зокрема М. І. Бердичівський і Х. Н. Бялик, що відобразив атмосферу єшиви в поемі «Ха-матмид» («Подвижник»).

В архіві Яд-Вашем є цікаве свідчення про отримання 9 жовтня 1913 р. звання рабина після навчання у Воложинській єшиві 18-річним (!) Якобом Мандельбаумом.

У єврейському релігійному світі Воложинська єшива називається «Ема Єшива», що в перекладі означає «мати єшив».

Поряд зі знаменитою Воложинською єшивою в місті за даними 1909 р. діяло єврейське народне училище.

Євреї Воложина, як і всього краю, займалися торгово-промисловим підприємництвом. Головним їхнім способом заробляння коштів для існування була торгівля в різноманітних формах. У містечку було безліч єврейських крамниць, шинків. Багато хто займався різними видами ремесел.

На початку 1850-х рр. євреї-ремісники Воложина домагалися заснування ремісничого цеху. Таке їх прагнення пояснюється не тільки бажанням уникнути конкуренції, звільнитися від влади кагалу і рекрутської повинності (цехові майстри були звільнені від неї). У 1845 р. з'явився проект відділення «корисних» євреїв від тих, які не мали жодної виробничої праці, щоб накласти на них додаткові обмеження (у тому числі посилений рекрутський набір). Євреїв планували розділити на 5 розрядів: купці, хлібороби, ремісники, міщани осілі й міщани неосілі. У розряд ремісників записували тільки цехових.

Однак оскільки не існувало законних підстав на заснування цехів у містечках, то в Воложині було введене спрощене ремісниче управління. Спеціалізація приписаних до Воложинського ремісницького управління майстрів була такою: кравецьке ремесло — 5 осіб, шкіряне ремесло — 1, ковальське — 3, шевське — 1, бронзове (обробка бронзи) — 2, фарбувальне — 1, годинникових справ — 1. Крім того 12 Воложинських євреїв утворювали так званий неремісничий цех: туди увійшли 8 теслярів, 2 канатники, 2 землекопи.

Судячи зі збережених джерел, єврейська громада Воложина була бідною. У 1878 р. уповноважені від єврейської громади м. Воложина Йосель Роговий, Гірш Беркман та інші клопотали про покриття із сум коробкового збору недоїмки продовольчої позички в кількості 1490 руб. 92 коп., що числиться на їх довірителях. Губернська влада відмовила в задоволенні цього прохання, оскільки на Воложинській єврейській громаді числилася недоїмка державного окладного збору в розмірі 1135 руб. 40 коп., і залишок коробкового збору — 108 руб. 75 коп. — був використаний для часткового погашення недоїмки цієї державної податі.

Як формувався коробковий збір? На які потреби використовувався? Відповідь на ці питання містить архівний документ «Про затвердження табелі такси на стягування коробкового збору і кошторисів видатків сього збору по єврейських громадах Віленської губернії в чотириріччя з 1877 по 1881 р.». Фрагмент цього документа по Воложину наведено в таблиці:

 

Від забою великої худоби (в рублях)



Від забою дрібної худоби (в копійках)


Від різу птиці (у копійках)

Очікується вигоди від віддачі кор. збору у відкупне утримання
Вола корови під'ялівки теляти барана, вівці, кози, козла індика індички гусака качки

курки,

півня

пари курчат
1,2 1 60 10 10 2 1 1 0,5 0,5 0,5 145 руб.

 

 

 

На сплату позичкової недоїмки На утримання при МВС рабинської комісії, при генерал-губернаторові вчених євреїв На заготовлення метричних книг На придбання від рабина Гурвича примірника зборів молитов на святкові дні
389 руб. 72 коп. 2 руб. 15 коп. 8 руб. 13 коп. 18 руб.

 

Частина коробкового збору йшла на благоустрій містечка. У 1898 р. єврейська громада Воложина отримала дозвіл на використання із залишків коробкового збору 237 руб. 97 коп. на устрій в містечку громадського артезіанського колодязя. Проте в "Słowniku geograficznym Krolewstwa Polskiego" Воложин охарактеризований як «звичайне єврейське містечко, брудне і запущене».

З 1875 р. в містечках вводилося міщанське управління. За відомостями на 1884 р. його склад у Воложині був таким:

 

Назва міщанської громади Загальний склад її населення Склад населення за віросповіданням Яке існує міщанське управління Особовий склад міщанського управління
Воложинське 1955 1955 юдеїв Міщанське управління, староста і його помічник Міщанський староста Іцка Брудний, його помічник Мовша Клейн, обидва юдейського віросповідання, на посаді з травня 1883 р.

 

 

У 1892 р. віленський губернатор пропонував скасувати особливе міщанське управління у Воложині і зарахувати воложинських міщан до управи Ошмян, оскільки через «порушення проти міщанського старости Воложина кримінального переслідування за звинуваченням у злочинах ... міщанській громаді було запропоновано провести нові вибори старости, але населення, що складається виключно з євреїв, відмовилося від здійснення зазначених виборів».

Однак міщанське управління у Воложині було збережено. Але влада як і раніше не могла виконати вимогу закону про переважно християнське віросповідання членів міщанського управління. Наприклад, у червні 1900 р. Віленський губернатор черговий раз просив Віленського, Ковенського і Гродненського генерал-губернатора затвердити на посадах міщанського старости і членів управи євреїв, оскільки «Воложинська міщанська громада складається виключно з євреїв, і міщан-християн зовсім немає».

У 1903–1904 рр. воложинські євреї намагалися застрахувати своє нерухоме майно від нещасних випадків за правилами взаємного губернського страхування. У проханні, поданому уповноваженими від Воложинської та Ів'євської міщанських громад Ісааком Сауловим Коссовським і Шмуйло Ароновичем Шейманом, за результатами вироків цих міщанських громад зазначалося, що багато домовласників не застрахували свої майна в приватних страхових товариствах через «нестерпну дорожнечу тарифу» і сподіваються на якнайшвидше відкриття у Віленській губернії нової форми взаємного страхування.

Євреї не були осторонь важливих суспільно-політичних подій в краї. Наприклад, цікавий наступний факт. Серед 22 жителів Воложина, що проходили в 1864 р. у справі «Про деяких осіб, що живуть в м. Воложині, обвинувачених у політичних демонстраціях» фігурують 2 євреї: Ізраїль, який шив «чамарки» (старовинний одяг типу сюртука, каптана; повстанські чамарки шили з селянського сірого сукна, з темними смужками на грудях), а також Євна, який доніс на нього.

У міжвоєнний час євреї раніше були значною частиною населення Воложина. Василь Горбачевський у спогадах, присвячених євреям Воложина, описує їх уклад життя. За його оцінкою, напередодні другої світової війни євреїв було близько 2,3 тис. (з 7 тис. усіх жителів). Євреї мали своїх представників в магістраті міста. Вони заселяли центральні райони Воложина. Єврейські будинки можна було легко визначити по дахах: вони були криті ґонтом, а будинки білорусів мали солом'яні дахи. Було 3 синагоги: 1 кам'яна і 2 дерев'яні. Початкова школа «Тарбут» мала релігійно-національний характер, проте там вивчалися також польська мова і історія Польщі. Після закінчення цієї школи (через 4 роки) деякі учні йшли в 5-й клас польської семирічки. Однак польська мова їм давалася важко. Євреї краще знали білоруську мову.

Воложинець Мечислав Новак (1926 року народження) згадує, що євреї, які приходили вчитися в 5-й клас семирічки після чотирирічного навчання в єврейській початковій школі, мали кращу підготовку в порівнянні з білоруськими учнями. Він також зазначає, що євреї добре знали білоруську мову, але між собою говорили по-єврейськи.

У міжвоєнний період продовжувала діяти єшива (останні її 64 слухачі загинули від рук нацистів).

Як і раніше, основним заняттям євреїв була торгівля. З усіх торговельних закладів Воложина 95 % належали євреям (це близько 50-ти торгових точок, з яких 70 % були сконцентровані в районі торгової площі). Багато магазинів були спеціалізованими, відрізнялися високим рівнем обслуговування покупців. Мала місце і контрабандна торгівля — тими товарами, на які була встановлена державна монополія (наприклад, цукор, тютюн, спиртні напої, сіль). Особливою професійною групою Воложинських євреїв були балоголи. Серед євреїв були і ремісники: кравці, шевці, столяри, слюсарі, ковалі, пекарі, цирульники, годинникових справ майстри, фотографи та ін. Найвідомішими підприємцями Воложина були: Ванд Поляк (він був постачальником електроенергії для міста, оскільки мав електростанцію, а також йому належала лісопильня, млин, сукновальня); Раппопорт і Перольман (володіли млином і лісопильнею), Гецаль і Моська (мали підприємства з переробки льону), Морецький і Фрід (власники кондитерських), Беркович (власник магазину оптики), Ківелевич (фотограф і власник кафе).

Економічний і культурний образ життя євреїв був зруйнований радянськими законами. По-перше, була знищена традиційна система релігійних і світських установ. Закрито всі єврейські школи, зупинено випуск газет і журналів. Ліквідовані всі єврейські товариства і організації. Єшива була закрита, а будівля пристосована під ресторан. Школа «Тарбут» була радянізована. Повній забороні піддалися політичні єврейські партії. Почалися арешти політичних діячів Бунду і сіоністів. По-друге, згідно з новими радянськими законами приватна торгівля була заборонена, а ремісники не мали права працювати одноосібно. У зв'язку з цим поспішно створювалися артілі кравців, шевців, смолокурів та інших. У 1939 р. у Воложині на базі промислових підприємств Поляка і Рапопорта був створений райпромкомбінат, де були відкриті столярний, ковальський, лісопильний та інші цехи. Ось у цих новоутворених колективних організаціях, а також у системі радянської торгівлі влаштувалися на роботу колишні одноосібні ремісники і торговці. Але необхідно відзначити і те, що завдяки єврейській підприємливості та вмінню налагоджувати зв'язки, в їх руках, в більшості випадків, опинилися керівні посади в нових установах: директорів, голів, бухгалтерів, контролерів та інших. Таким чином, євреї в соціальній градації виявилися значно вищими зі інші верстви місцевого населення.

Воложин був окупований німецькими військами 26 червня 1941 р. Незабаром було створено гетто. Була утворена єврейська підпільна група антинацистського Опору. Дані про акції зі знищення євреїв суперечливі. Розбіжності стосуються датування та кількості жертв. Згідно з даними «Електронної єврейської енциклопедії», в серпні 1941 р. на околиці міста були розстріляні 45 євреїв. Друга акція відбулася у вересні 1942 р. Приїхавши на двох автомашинах гестапівці разом з місцевими поліцейськими розстріляли 225 євреїв в районі польських казарм і на вулиці Дубинській. У січні 1943 р. на околиці Воложина, на вулиці Шеповаловській в ході третьої акції в сараї для просушки льону були спалені живцем близько чотирьохсот євреїв. У червні 1943 р. на єврейському кладовищі в ході четвертої акції було розстріляно понад 1,5 тис. людей, у тому числі діти і жінки.

Згідно з матеріалами, поміщеними у книзі «Свідчать кати», виданій Національним історичним архівом Білорусі, було шість акцій знищення євреїв у Воложині: 1) серпень 1941 р. — в центрі міста вбито 45 осіб; 2) грудень 1941 р. — на вул. Горького вбито 345 осіб; 3) вересень 1942 р. — на горі Високій знищено близько 1000 осіб; 4) жовтень–листопад 1942 р. — на міському стадіоні розстріляно близько 200 осіб; 5) 1944 р. — на вул. Піонерській спалено близько 400 осіб; 6) 2 травня 1943 р. на єврейському кладовищі вбито близько 1500 осіб.

За спогадами старожилів Воложина (зокрема, Віри Іванівни Перепечі, 1927 року народження) одній єврейці вдалося втекти під час акції розстрілу на стадіоні, але її видав нацистам місцевий мешканець: «Адна яурэйка уцякла, паляцела каля рэчкі, і там яна забегла аж на канец. І адзін жа ж, сволач такі, што гэту яўрэйку выдаў. Жупачка Андрэй, каторы выдаў яурэйку гэту. Я не знаю як яе зваць, ту яўрэйку. Но ён яе выдаў. Патом усе людзі яго асуждалі... Но ён ужо памер, яго ж няма… А патом яго сямья начала уміраць. То пажар — дом згарэў. Усе яго шчыталі грэшнікам. Яны ўжо памярлі, іх няма…».

В архіві Яд-Вашем зберігаються кілька спогадів в'язнів Воложинського гетто:

- Михайло Раяк і Гірш Раяк (за їхніми свідченнями, гетто у Воложині було утворено на початку липня 1941 р.; акції знищення євреїв відбувалися 9–14 травня 1942 р., 3–7 серпня 1942 р.)

- Пніна (Хайєт) Поташник (народилася у Воложині в 1921 р., згадує про життя в гетто, втечу, укритті в будинку християн (католиків), життя в Бакштах, контактах з радянськими партизанами, зустріч з єврейськими партизанами).

- Герш Перський (нар. у Воложині в 1915 р., згадує про гетто, втечу в Пущу, вступ до партизанів і до лав Червоної Армії, поранення в Берліні).

- Яків Каган (нар. у Воложині в 1919 р., згадує про гетто, примусові роботи, втечу з гетто і повернення назад, потім була ще одна втеча, вступ до партизанів, повернення у Воложин після звільнення, алія, участь у Війні за незалежність).

Після звільнення міста Надзвичайна комісія змогла відновити тільки 136 прізвищ євреїв Воложина з приблизно 3000 убитих із зазначенням їх віку, статі, професії і останнього передвоєнного місця роботи.

У 1999 р. звання Праведників народів світу присвоєно Пожарицьким Алімі і Браніславу з с. Гіневичі Воложинського району за порятунок Гені Завойнер (їй було 7 років, коли її забрали з гетто і заховали на хуторі — до закінчення війни вона стала п'ятою дитиною в сім'ї Пожарицьких) .

Частини радянської армії звільнили Воложин 5 липня 1944 р. Їм допомагали партизанські загони, в які входили і євреї.

Після Другої світової війни єврейське життя в місті не було відновлене. За переписом 1989 р., у Воложинському районі Мінської області проживав п'ятдесят один єврей, з них п'ятеро — у сільській місцевості. За переписом 2009 р. у Воложинському районі проживає 23 євреї, з них 22 відносяться до міського населення.

АРХЕОЛОГІЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Територія Воложинського району була заселена людиною в епоху мезоліту (9–4 тис. р. до н.е.). Пам'ятка археології цього періоду у Воложинському районі — мезолітичне поселення за 1 км від Ів'єнця. У районі виявлені сліди поселень і знаряддя праці епохи неоліту і бронзового століття, а також кілька городищ культури штрихованої кераміки епохи залізного віку, одне з них — в центрі міста Воложин (0,5 км на південь від автовокзалу, на місці городища розташований цвинтар 19 ст.).

Збереглося безліч слов'янських курганних могильників епохи раннього середньовіччя. Деякі з них досліджені археологами.

Цікавим пам'ятником археології є пов'язане з культом богині любові язичницьке капище — Дівоча гора (близько с. Огородники).

Об'єктами культового поклоніння були величезні валуни, що збереглися біля с. Камінь, с. Даминово, с. Ратинці. За місцевою легендою, в таких валунах жив швець. Кожен, хто замовляв чоботи, підходив до віконця в камені, повідомляв про своє бажання і клав гроші. Через це віконце забирали і готову продукцію. Чоботи носилися 15 років, і чим більше їх одягали на ігрища, тим міцніші вони ставали. Але якщо в них йшли до церкви, то там це взуття розпадалося на дрібні шматочки. Священики побачили у шевці злого духа і створили заклинання над валуном, відтоді виробництво чарівних чобіт припинилося.

 

РЕЛІГІЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Перший костел у Воложині був заснований близько 1475 р. Перша будівля костелу була побудована з дерева близько 1500 р., але його повністю знищила пожежа. У 1681 р. Юзеф Богуслав Служка заснував тут бернардинський костел і монастир зі школою (ліквідовані в 1864 р.). З 1683 р. існувало православне братство. У 1710 р. Служки побудували тут дерев'яну уніатську церкву.

У 1805 р. при графі Юзефі Тишкевичі була закладена будівлю кам'яного костелу, збудованого до 1816 р. в стилі класицизм.

У 1866 р. побудована дерев'яна православна церква рівноапостольних Костянтина і Олени.

Наприкінці ХIX в. з 2446 жителів Воложина було 406 православних, 140 католиків, 1900 юдеїв.

За переписом 1897 р. у євреїв Воложина були 1 синагога і 4 молитовні школи. Воложин славився у всьому єврейському світі своєю єшивою (1802/1803–1939 рр.). Число студентів доходило в кінці 1880-х рр. до 500.

Сьогоднішня Воложинська католицька парафія веде свою історію з 1475 р.; в 1681–1832 рр. діяв монастир бернардинців, сучасний костел був побудований до 1816, відновлений в 1990 р.

Воложин сьогодні є центром однойменного православного благочинницького округу Мінської єпархії.

 

СВІТСЬКІ ІНСТИТУЦІЇПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Воложин — адміністративний, економічний і культурний центр округи. Тут знаходилася резиденція власників міста (містечка), місцеві органи влади, господарські, соціальні і культурні установи. Так, наприкінці XIХ ст. у Воложині розміщувалися: квартира станового пристава, волость, міщанська управа, поштово-телеграфна станція, аптека, 2 доктора, лікарня, народне і парафіяльне училища, торги по неділях, 4 ярмарки. У 1864 р. ярмарки проводилися 30 квітня, 25 червня, 17 вересня, 30 грудня. За відомостями 1866 р. у Воложині ярмарки проходили: «1) в сиропісну, 2) в наступний четвер після Великодня, 3) на десятий тиждень після Великодня, 4) 1 жовтня».

 

За відомостями на середину XIХ ст.: у Воложині існувало спрощене ремісниче управління (для кравців, шкіряників, ковалів, шевців, бронзників, красильників, годинникових справ майстрів) і єврейський неремісничий цех (куди були записані землекопи, теслярі, канатники). Працював лісопильний завод, суконна фабрика.

З 1864 р. у Воложині було трирічне народне училище. У ньому в 1886 р. навчалися 76 хлопчиків і 16 дівчаток. За відомостями на 1909 р. існувало єврейське народне училище.

У 1903 р. була створена організація РСДРП, яка найбільш активно діяла в роки революції 1905–1907 рр. До її складу входило 30–50 осіб.

У міжвоєнний період була велика кількість магазинів (крамниць) — близько 50, готель, млин, лісопильня, сукновальня, 5 кредитних установ, 2 аптеки, 2 аптечні склади, лікарня, амбулаторія для робітників (де надавали медичну допомогу безкоштовно), 5–6 пивних, 2 ресторани, 2 кафе, 2 кондитерські, щотижневі ярмарки по понеділках і четвергах (всі ці відомості за 1929 р.). У Воложині в цей період розвивалися деревообробна і харчова галузі промисловості. Існували семирічна польська школа, початкові білоруські школи, які існували на кошти батьків, але до 1930 р. були закриті. Діяла єврейська початкова школа «Тарбут» (заснована в 1925 р.).

За відомостями на 1923 р. була сіоністська організація, яка нараховувала близько 30 членів, керівником її був Брудно, власник готелю і єврейського банку в містечку. Однак констатувалося, що ніякої політичної та культурно-просвітницької діяльності ця організація не проводила.

Сучасний Воложин — адміністративний, господарський, культурний центр однойменного району. Промислові підприємства випускають хліб і хлібобулочні, кондитерські, ковбасні вироби, молочну продукцію, пиво, блоки віконні та дверні, пиломатеріали, меблі кухонні та м'які, керамічні вироби, льоноволокно.

У Воложині діють дві середні школи, одна гімназія, сільськогосподарський професійний ліцей, дитяча школа мистецтв, дитячо-юнацька спортивна школа, шість дошкільних закладів, дві бібліотеки, будинок культури, краєзнавчий музей.

На базі ГУО «Воложинська дитяча школа мистецтв» успішно працює дитячий зразковий духовий оркестр (художній керівник — Грюк В.І.).

При районному Центрі культури діє Народне літературно-мистецьке об'єднання «Рунь».

Об'єднання народних майстрів «Скарбніца» Воложинського районного Центру культури проводить роботу з популяризації прикладної народної творчості, відродження народних промислів і ремесел. Всього в об'єднанні народних майстрів 34 майстри.

Регулярно в районі проводяться конкурси та фестивалі: конкурс молодих виконавців естрадної пісні «Травень», конкурс молодих літераторів «Маладыя галасы», фестиваль національних культур «Шматгалоссе», фестиваль народної інструментальної музики «Грай, гармонік!», конкурс традиційного народного танцю «Повязь часоў», районне свято гумору «Дубінскія жартачкі» та ін. У 2000 і 2007 роках місто Воложин було місцем проведення фестивалю-конкурсу молодих виконавців естрадної пісні «Адна зямля».

МІСТОБУДУВАННЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 Воложин вперше в письмових джерелах названий містечком у 1551 р. Головне місце в планувальній структурі містечок займав Ринок. Ринкова площа здавна була центральним ядром Воложина. Її розташування в головній частині поселення на високих позиціях, біля перепаду рельєфу, сприяло цьому. Від Ринку в різні боки розходилися вулиці. Назви більшості з них відбувалися від напрямку доріг. Так, у Воложині вулиці називалися Віленська, Лоська, Івенецька, Мінська, Сморгонська. Були також вулиці Зарічна, Тильна, Броварна, Крива. Забудова містечка була переважно дерев'яною. Частою бідою були пожежі. Так, страшна пожежа сталася у Воложині 11 квітня 1865 р. Почалася вона в будинку єврейки Сори Абрамової, а потім перекинулася на інші будинки. Вогонь знищив половину містечка.

Воложин отримав статус міста в 1929 р. Його розвитку сприяла адміністративна функція центру повіту, а пізніше — району.

Структура сучасного міста сформувалася наприкінці XVIII – початку ХIХ ст. в результаті реконструкції під впливом класицизму, при якій застосована регулярна геометрична схема планування з мережею дрібних прямокутних кварталів. На жаль, планів Воложина цього періоду не виявлено.

Планування Воложина в своїй центральній частині відрізняється регулярністю. Головна планувальна вісь — нині вулиця Радянська (стара дорога з Мінська у Вільно) — перетинає місто зі сходу на захід і розрізає місто на дві частини. Прямокутна система планування утворюється дублюючими паралельними (вулиці Радянська, Партизанська та ін.) і поперечними (вулиці Кірова, Некрасова та ін.) напрямками. Така планувальна організація типова для невеликих поселень, які упорядковувалися в XIX ст. згідно з найпростішими геометричними схемами. У середній частині вулиці Радянської, на височині, яка круто спускається до річки, утворена головна площа Свободи — історичний і сучасний центр міста. З півдня її замикає палацово-парковий комплекс Тишкевичів, зі сходу — костел святого Йосипа (Юзефа). У північній частині в 1806 р. побудована синагога (єшива). У північно-західній частині по вулиці Радянській — пам'ятник дерев'яного зодчества — церква 1866 р.

В даний час від історичної забудови міста зберігся повний фрагмент південної сторони площі Свободи, що включає в себе палацові споруди Тишкевича, костел, браму-дзвіницю, окремі житлові будинки, залишки парку; будівлю єшиви, церкву.

 

ЕТНОГРАФІЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 Опис Воложина середини 19 ст. залишив поет Владислав Сирокомля (Людвіг Кондратович): «Самое мястэчка мала варта таго, каб яго аглядаць; тры ці чатыры карчмы, два ці тры мураваныя дамы, колькі драўляных крамаў, у якіх прадаюць толькі тыя прадметы, якія патрэбны земляробу або адпавядаюць сціплым запатрабаванням вясковай сялянскай нявесты; драўляная царква, мураваная сінагога, колькі рамеснікаў-жыдоў, сярод якіх нават майстры гадзіннікаў, пару прыстойнейшых дамоў, як напрыклад, дом лекара, - вось і ўсё, што трапляе на вока. Местачковая гразь не належыць да асаблівасці, а тлумнае сноўванне ізраільцянаў нараджае пытанне, чым гэтая грамада без крыніц гандлю і промыслу можа харчавацца. Корчмы і шынкі не гудуць п’яным жыццём, бо тут сялянам не дазваляецца заходзіць у гасподу. Гандаль у нядзелю адбываецца тут неяк цішэй, чым у іншых нашых мястэчках; сяляне прывозяць на продаж збожжа, часам сена, калі-нікалі дрэва на апал, бо яго жыхары павінны купляць у двары. Валожын славіўся вядомым у Ізраілі сваёй навукай, набожнасцю і дабрачыннасцю рабінам, што памёр гадоў дзесяць назад. Я пазнаёміўся з яго сынам, чалавекам увогуле адукаваным, і агледзеў бібліятэку слаўнага рабіна, складзеную са старажытнаяўрэйскіх і нямецкіх кніг. Прыгожы, з афіцынамі, стайняй, аранжарэяй і садам, мураваны палац цудоўна аздабляе мястэчка. Але самая выдадтная яго аздоба – касцёл і кляштар пабернардынскі на рынку. Над прыземленыі мястэчкам, якое, здаецца, кленчыць перад яго веліччу, свецяць яго цудоўныя муры… Нагадвае віленскую катэдру, толькі што няма бакавых капліц».

На сторінках газети «Наша Ніва» в 1910 р. друкувався нарис білоруського письменника Ядвигіна Ш. (Антона Левицького) «Лісты з дарогі». Про Воложин автор повідомляв: «Валожын блішчыць здалёк. Бадай, ніводнага жыда няма на свеце, каторы не знаў бы ці хаця бы не чуў а Валожыне. Найважнейшая тут жыдоўская духоўная школа, і найважнейшымі лічацца валожынскія рабіны. Не толькі з усёй Расеі чы Еўропы, але і з усяго свету – з Амерыкі, Японіі нават прыязджаюць сюды вучыцца на рабінаў. Але, праўду кажучы, і жыды тутэйшыя неяк зусім інакшыя за тых, якіх мы спатыкаем па гарадах чы мястэчках нашых. Не трайкочуць яны, як тыя сарокі, чужой мовай; не надзімаюцца, як індыкі ў павіх пёрах, абы толькі як паказацца не тым, кім яны папрўдзе ёсць; не, яны моцна трымаюцца сваёй веры, звычаяў, мовы і нават старасвецкіх апратак. А толькі такіх людзей можна і шанаваць, каторыя, не чураючыся свайго, не ўшываюцца ў чужую, прадажную скуру…».

У сьогоднішніх старожилів Воложина зберіглася пам'ять про єврейські свята.

Мечислав Францевич Новак (1926 р. н.) пам'ятає Шабат, святу суботу, коли заборонена була будь-яка робота: «Ужо вот вечарам пятніцы, пачынаецца суботні выхадны дзень, шабаш начынаецца. І после, як шабаш пачаўся, ужо яны нічога не рабілі. Трэба ўключыць свет, электрычэства, трэба лямпу запаліць, трэба што-та прынесці, вот мы бяжым, вот, запалі свет. Запаліў, ўключыў, вот яна табе там цукерку, кусочак перніка якога».

Віра Іванівна Перепеча (1927 р. н.) згадує єврейське свято Песах, називаючи його Пасха, розповідає, що була така народна прикмета: якщо «разам саўпала Пасха яурэйская, польская і праваслаўная – значыць, дождж ідзе, пагода плахая». Пам'ятає мацу, якою пригощали євреї. Стверджує, що в мацу євреї додавали людську кров: «…у нас адзін дзяцька… Аляксей Шакун… Дык ен хадзіў усягда да яўрэяў, яны бралі ў яго кроў у мацу, гэтак як цяпер робяць – во бяруць з вены. Там быў врач і ў яго браў каплю крыві. Трэба ім, каб была кроў чалавеча… У яго бралі шпрыцом з вены кроў, … і тады ў гэтую іхнюю мацу там дабаўляюць. Гэтак там трэба было па-яўрэйску». Віра Іванівна згадує, як вона їла мацу і як вона виглядала: «Ну канешне каштавала, бо ён (Аляксей Шакун) прыносіў. А тады яна была такая як макарон, як макароны ўся на дзюрачках меленькіх, як іголачкай наколатых. Уся тая на дзюрачках была, гэтая маца. Яму дадуць гэтай мацы, ен тады прыносіў сюды. Мужчыны сабіраліся ў нас, у хаце, і давалі нам гэтай мацы, адломлівалі ўсім па кусочку такому. Ён адломліваў. І даваў - папробуйце. Дык мужчыны кажуць – будзем есці? Там кроў твая. - А сколька той крыві там ёсць? Усё разышлося на весь Валожын».

За спогадами місцевих старожилів в містечку євреї пекли дуже смачний хліб. В. І. Перепеча розповіла: «Яны очань пяклі красіва укусна. Называлі сітны хлеб. Ну такі ж укусны, ілі можа нам, мы былі бедныя, можа нам такі ён укусны быў. Не было ж тады так, каб пекарня была. Але каждый сваё нешта пек і прадавалі…Дзе цяпер плошчадзь у нас, тут быў вялікі базар. Тут прадавалася ўсё, прыязджалі з вазамі, прадаваліся і куры, і свінні, і ўсё. А там, ужо далей трошкі адышоўшы, лавачкі стаялі чысцейшыя. Дык мы туды ўсё ляталі, там і марожанае, там усякая яда, там і гэтыя хлябы ўсякія прадаваліся”. Дети белорусов собирали щавель и продавали его евреям, а на заработанные деньги могли что-то покупать у евреев: «Ну мы яшчэ былі такія невялікія, але за шчаўе заробім грошы, дык ляцім. Ужо ж там куплялі».

Віра Іванівна Перепеча проживає в колишньому єврейському будинку, про що свідчить і слід на одвірку від мезузи.

 

ПАМ'ЯТКИ БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 

Воложин — мабуть, єдине в Білорусі місто, де можна знайти на невеликій ділянці поруч розташовані 5 пам'яток архітектури класицизму першої половини XIX століття.

Палацово-парковий ансамбль Тишкевичів — пам'ятка архітектури класицизму. Дата будівництва — 1782–1806 рр. Архітектор — А. Коссаковський. Фундатор і власник палацу — Юзеф Тишкевич. Палац складається з головної будівля і бічних флігелів, які утворюють прямокутний двір — портик. Головна будівля прямокутна в плані, 2-поверхова, цегляна, на фундаменті з бутового каменю. Центральна частина з мансардою виділена 4-колонним доричним портиком. Нині в палаці розміщується штаб військової частини.

У так званій офіцині зараз розміщені районне відділення міліції і ДАІ. Будівля так званої оранжереї розміщена перпендикулярно палацу і офіцині. За іншими відомостями, це будівля була зведена в 1926 р. польською владою як адміністративне, а оранжерея Тишкевичів не збереглася. Будівля використовується військкоматом, нотаріальною конторою та редакцією місцевої газети.

Таким чином, палацовий комплекс, зайнятий нині адміністративними установами, складається з трьох двоповерхових корпусів. Два з них (№17, 19) аналогічні у своєму художньому рішенні, розташовуються навпроти; третій (№4) — поставлений перпендикулярно, замикаючи простір парадного дворика. Можна припустити, що парадний дворик був «розкритий» у бік пагорба, з якого відкривалася далека перспектива.

Архітектура палацового комплексу відповідає вимогам класицизму: розвинені портики, майстерно промальовані елементи ордерної системи, лаконічні обрамлення прорізів. Показова для класицизму композиція фасадів: вона будується на контрасті аскетичних бічних крил і багатого своєю пластикою центрального портика.

Костел святого Йосипа — пам'ятка архітектури епохи пізнього класицизму. Побудований в 1816 р. з цегли, в 1864 р. перероблений під православний храм. З 2000-х рр., після реставрації, знову є католицьким храмом. Будівля прямокутна в плані, накрита двоскатним дахом. На головному фасаді 6-колонний портик доричного ордера з трикутним фронтоном. У 4-х нішах портика розміщувалися скульптури євангелістів. Поруч з храмом розташована масивна брама-дзвіниця з 4-х колонним портиком на головному фасаді, пам'ятник Івану Павлу II. Розташування костелу на розі площі, біля перетину з головною вулицею поселення, робить його помітною домінантою Воложина.

Воложинська церква Рівноапостольних Костянтина і Олени — пам'ятник дерев'яного зодчества з рисами ретроспективно-російського стилю (cиноідальний напрямок). Час зведення — 1866 р., відноситься до так званих «муравйовок». У 1990-і рр. біля храму була побудована дерев'яна каплиця.

Каплиця православна Спасо-Преображенська — за 1 км на південний схід від міста, на кладовищі; недалеко від с. Капустине, побудована в 1850 р. Будувалася графом Тишкевичем як цвинтарна католицька каплиця для костьолу бернардинців. У 1885 році передана православним, в 1886 році освячена на честь Преображення Господнього.

Історична міська забудова

Міський особняк (південна сторона площі Свобода)

Єврейський дерев'яний будинок початку ХХ ст. по вул. Радянській, 13 (на одвірку зберігся слід від мезузи)

У 1920-х рр. на вул. Горького велося гарнізонне будівництво. Будинки №№ 4, 7, 10 — типові житлові будинки, № 16 — будувався як особняк. До квітня 2011 р. деякі з цих будинків були знесені.

Будинок по вул. Горького

МІСЦЯ ПАМ'ЯТІПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Збережена будівля єшиви побудована в 1806 р. (за іншими даними, зведена після пожежі 1865 р.). Після другої світової війни будівля була пристосована під ресторан, потім у ньому була «Кулінарія». У 1998 р. Воложин відвідав екс-прем'єр Ізраїлю Шимон Перес — виходець із м. Вишнева, що знаходиться недалеко від Воложина. У ході візиту була досягнута домовленість про реконструкцію будівлі до 2006 р. (до 200-річчя будівлі). У 2000 р. будівлю колишньої єшиви передано у власність юдейському релігійному об'єднанню в Республіці Білорусь. На даний момент реставрується, в майбутньому планується відновлення роботи єшиви. На будівлі встановлена пам'ятна дошка. Національний банк РБ в 2010 р. випустив срібну пам'ятну монету номіналом 10 руб.

Майже в центрі міста розміщується єврейське кладовище, останнє поховання на якому зроблено в 1957 р. (Сара Берківна Гафштейн). У 1990-і рр. на кошти закордонних єврейських організацій була приведена в порядок територія єврейського кладовища й реставровані пам'ятники.

На кладовищі знаходиться могила засновника Воложинської єшиви — рабина Хаїма Воложинера та інших відомих воложинських рабинів. Меморіал встановлений в 1995 р.

На кладовищі знаходяться шість братських могил євреїв Воложина (1,5–1,8 тис. осіб), розстріляних у роки Другої світової війни. У 1995 р. (за іншими відомостями в 2000 р.) на місці масового знищення євреїв був поставлений пам'ятник (стела). На пам'ятнику напис на івриті, російською та англійською мовами: «Пам'ять тисячам євреям Воложина і околиць, убитим фашистами в межах міста в 1941–43 р. Їх останки поховані тут у шести братських могилах. Вічний їм спокій».

У книзі «Volozhin. The city, its people and the "ETZ HAYIM" Yeshiva» (Tel-Aviv, 2004) наведена схема розміщення об'єктів в районі єврейського кладовища:

 

На Поповці (назва мікрорайону міста), близько підніжжя гори Високої, у вересні 1942 року було розстріляно близько тисячі осіб – в'язнів гетто. У 1961 році тут встановлено пам'ятник — скульптура скорботної матері. На пам'ятнику напис білоруською мовою: «Магіла ахвяр фашызму. Пахавана каля 1000 мірных грамадзян, якія ў час акупацыі растраляны фашыстамі. Устаноўлены ў 1961 г.»

В 1961 р. встановлений подібний пам'ятник на могилі євреїв (100–220 старих, жінок і дітей), убитих в жовтні–листопаді 1942 р. на міському стадіоні (біля колишніх польських казарм). Напису на пам'ятнику немає. Встановлена охоронна дошка, де сказано про військове поховання.

Згідно з відомостями з книги «Volozhin. The city, its people and the "ETZ HAYIM" Yeshiva» (Tel-Aviv, 2004) в 1987 р. на місці третього акції знищення 200–300 євреїв в серпні 1942 р. встановлено пам'ятник.

 

ПАМ'ЯТНИКИ ПРИРОДИ І САДОВО-ПАРКОВОГО МИСТЕЦТВА Пряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Центральну частину палацово-паркового ансамблю Тишкевичів у Воложині займала двоповерхова оранжерея з куполом у формі сфери. Тут росли: теплолюбні пальми, апельсинові дерева та інші екзотичні дерева, квіти і чагарники. Доглядали за рослинами кращі садівники Воложина. За палацом вздовж річки простирався шикарний пейзажний парк, що зберігся лише частково.

У книзі: Jankowski, Czesław. Powiat oszmiański: materjały do dziejów ziemi i ludzi. (Cz. 2. 1897) розміщено графічне зображення Воложинського палацу і парку невідомого автора.

У районному краєзнавчому музеї в 2012 р. створено експозицію «Птушкі Налібоцкай пушчы».

 

РУХОМІ ПАМ'ЯТКИ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

У дворі палацу Тишкевича — чавунна скульптура коня. Краєзнавці розповідають, що під час Другої світової війни окупанти відновили у даної скульптури втрачений хвіст. На жаль, в будівлі колишнього палацу розташована військова частина, що робить практично неможливим доступ туристів до цих пам'яток.

У Воложинському районному краєзнавчому музеї налічується 5885 експонатів загального фонду. Збираються матеріали з історії Воложинщини, про знаменитих людей району, предмети археології, етнографії, духовної та матеріальної культури, фольклору (на жаль, матеріали про євреїв Воложина практично відсутні).

 

ВОЛОЖИН - БАТЬКІВЩИНА ВІДОМИХ ЛЮДЕЙПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Відомості про них є в «Електронній єврейській енциклопедії» і «Вікіпедії».

ВОЛОЖИНЕР Хаїм бен Іцхак (1749, Воложин — 1821, там же), рабин і педагог, учень Віленського гаону Еліяху бен Шломо Залмана. У 1803 р. заснував знамениту єшиву в Воложині. Провідний релігійний авторитет мітнагдім початку XIX ст., Воложинер визнавав цінність проповідуваного хасидизмом вчення про значення релігійного почуття в служінні Богу, але разом з тим стверджував, що єврейське релігійне життя проявляється в неухильному виконанні всіх приписів, законів і обрядів юдаїзму. Виступи Воложинера проти хасидів помірні по тону і навіть дещо примирні. Найбільша праця Воложинера «Нефеш ха-хаїм» («Основа життя») видана посмертно в 1824 р.

Іцхак бен Хаїм Воложинер (?, Воложин, — 1849, Ів'єнець, Мінська губернія), син Хаїма Воложинера, викладав у єшиві за життя батька, а після його смерті успадкував місце глави єшиви і рабина Воложинської громади. Він продовжував керувати єшивою навіть тоді, коли вона була офіційно закрита владою в 1824 р. Влітку 1843 р. Іцхак бен Хаїм Воложинер взяв участь у скликаній урядом конференції з питань єврейської освіти і захищав там позицію ортодоксальних кіл, доводячи, що державні школи можуть становити небезпеку для єврейського виховання та виявляться марними без надання євреям політичних прав.

БЕРЛІН Нафталі Цві Ієхуда (Berlin; відомий під акронімом נְצִי"ב, Неців; 1817, містечко Мір Мінської губернії, — 1893, Варшава), один з провідних рабинів свого покоління. У 1854 р. Берлін очолив єшиву у Воложині, перетворивши її в духовний центр східноєвропейського єврейства. Творець високоавторитетних творів традиційно-релігійного характеру, в тому числі коментарів до Тори. Берлін приєднався до руху Ховевей Ціон з моменту його виникнення, переконував релігійних євреїв послідувати його прикладу і підтримати єврейські поселення в Ерец-Ісраель. Коли в 1892 р. єшива у Воложині була закрита владою, Берлін і його сім'я були вислані. Через 18 місяців Берлін помер. На честь Берліна названий кібуц Ейн-ха-Неців. Нафталі Берлін — батько М. Бар-Ілана.

Бар-Ілан Меїр (справжнє прізвище Берлін; 1880, Воложин — 1949, Єрусалим), рабин і політичний діяч, один з лідерів релігійного сіонізму, син раббі Нафіалі Цві Ієхуди Берліна. Навчався в єшивах в містах Воложині, Тельшяї, Брест-Литовську і Новогрудку; представляв сіоністський релігійний рух Мізрахі на 7-му Сіоністському конгресі (1905). У 1926 р. Бар-Ілан оселився в Єрусалимі, де став головою Всесвітнього центру Мізрахі. Після утворення Держави Ізраїль Бар-Ілан організував вчений комітет з вивчення юридичних питань нової держави з точки зору єврейського права. Бар-Ілан був організатором Національного релігійного фронту, угрупування релігійних партій, які виступили з єдиною платформою під час перших виборів в Кнесет. У 1938–49 рр. Бар-Ілан був головним редактором щоденної газети Мізрахі «Га-Цофе». Бар-Ілан — організатор та ініціатор розпочатого в 1947 р. видання «Талмудичної енциклопедії». Університет Бар-Ілан, заснований американським рухом Мізрахі, названий на його честь.

Йосеф Беєр Соловейчик (1820–1892), рабин, був головою єшиви в Мінську; в 1849 р. оселився у Воложині, де очолив (спільно з Н. Ц. І. Берліном) місцеву єшиву. Внаслідок розбіжностей з Берліном залишив Воложин і став рабином у Слуцьку. Проявив неабияку енергію в керівництві справами громади і в філантропічній діяльності. Під час голоду в 1866 р. заснував і очолив Товариство допомоги голодуючим біднякам. У 1875 р. залишив посаду рабина і оселився у Варшаві, де жив у бідності, цілком присвятивши себе вивченню Тори та благодійній діяльності. У 1875 р. йому була запропонована посада рабина в Бресті; він погодився за умови, що у всіх общинних справах його рішення будуть беззаперечно виконуватися і йому буде віддано керівництво допомогою бідним. У 1890 р. він приєднався до групи євреїв, які здобували землю в Ерец-Ісраель. Його старший син — Х. Соловейчик, молодший, Сімха (помер в 1921 р.), з 1911 р. був рабином Могильова.

Соловейчик Хаїм ха-Леві (1853, Воложин, — 1918, Отвоцьк, Польща), син Йосефа Соловейчика, видатний рабиністичний вчений і глава єшиви в XIX–XX ст. З 1873 р. почав викладати в єшиві Воложина, а з 1880 р. і аж до її закриття в 1892 р. був одним з рабинів, які очолили її. Після смерті батька в 1892 р. змінив його на посту рабина Бреста. Соловейчик вважав головним обов'язком рабина турботу про духовні і матеріальні потреби громади. Він брав участь у кількох з'їздах російських рабинів, надавши визначальний вплив на рішення з'їздів. Соловейчик дотримувався найвищої міри консервативних поглядів на світську освіту євреїв і виступав проти сіонізму, підтримуючи старий ішув в Ерец-Ісраель; взяв участь в установчому з'їзді Агудат Ісраель. Соловейчик вирізнявся терпимістю, добротою і милосердям, що стали легендою. У Бресті Соловейчик продовжував викладати, користуючись розробленим ним в цей час методом, який згодом отримав назву брестського. Коли вибухнула Перша світова війна, Соловейчик переселився в Мінськ; в 1918 р. переїхав до Варшави, а звідти — в Отвоцьк.

За життя Соловейчик не опублікував жодної роботи, — його вчення і спосіб викладання передавалися в литовських єшивах з вуст у вуста через його учнів. Лише незначну частину своїх новел, ті, які він вважав абсолютно перевіреними, Соловейчик виклав у письмовій формі. Ці записи були видані посмертно під назвою «Хиддушей раббену Хаим ха-Леви» («Новели нашого вчителя Хаїма ха-Леві»), ця книга стала основоположною в литовських єшивах. Метод вивчення Галахи, запропонований Соловейчиком, полягає у наданні переваги глибини дослідження його широті. Соловейчик вимагав іманентного розуміння тексту, а не його інтерпретації за допомогою порівняння з іншими текстами, уваги до теоретичних основ кожного даного галахічного висновку, протиставляючи такий підхід класичному, мета якого — витяг практичних наслідків із даної галахи. Соловейчик підкреслював необхідність вивчати протилежну думку; його метод в цілому віддавав перевагу аналізу синтезу. Він не заперечував цінності інших підходів, в той же час його вплив на учнів, які складали переважну більшість в керівництві єшив «литовського типу», був настільки великий, що метод став домінуючим. Наслідком цього стало поширення зневаги до цінності ерудиції як мети освіти і виховання і відрив навчання від практичних цілей, зокрема, від винесення галахічних постанов. Метод Соловейчика продовжує панувати в єшивах «литовського типу» донині.

Моше Соловейчик (1876–1941), старший син Х. Соловейчика, був рабином у низці литовських міст, а потім — главою єшиви при Семінарії імені рабина Іцхака Елханана в Нью-Йорку. Його син — Йосеф Дов ха-Леві Соловейчик, один з найбільших галахістів та єврейських мислителів ХХ ст., лідерів ортодоксального єврейства США.

Іцхак Зеєв ха-Леві Соловейчик (раббі Велвл; 1886–1959), молодший брат Моше, видатний галахіст і талмудист. Народився у Воложині і вчився у батька, який бачив у ньому свого духовного спадкоємця. Після смерті батька в 1918 р. зайняв його пост рабина Бреста. Уже в молодому віці придбав широку популярність своєю вченістю; його новели визнавалися провідними талмудистами і главами єшив. У своєму бет-мідраші в Бресті він викладав видатним учням єшив, і допуск на його лекції вважався найбільшим привілеєм. Коли нацистська Німеччина захопила Польщу, його дружина і четверо дітей були вбиті в Бресті, а він з рештою п'ятьма синами і двома дочками втік до Вільнюса, звідки в 1941 виїхав до Ерец-Ісраель. У Єрусалимі він заснував колел (вищий талмудичний навчальний заклад типу єшиви, призначений для одружених учнів) для невеликого числа обраних учнів, де, як і в Бресті, читав щодня лекції, а його новели записувалися і поширювалися його учнями.

БЕРЛІН Хаїм (1832 Воложин — 1912, Єрусалим), рабин, старший син Нафталі Цві Ієхуди Берліна. Отримав традиційну освіту у свого батька. З 1865 р. Берлін — рабин в Москві. У 1889 р. повернувся у Воложин, а в 1892 р. став рабином громади Єлисаветграда (нині Кіровоград). У 1906 р. переселився в Єрусалим; в 1909 р. був обраний головним рабином ашкеназької громади Єрусалиму. Був духовним лідером утвореної ортодоксальної молоді.

БЕН-САСОН (Деречинський) Хаїм Хіллел (1914–1977 рр.) — відомий ізраїльський вчений-історик.

Владислав Сивой-Сивицький (Уладзіслаў Сівы-Сівіцкі, пс. Стары Улас; 1865, Воложин — 1939, Вільно) — білоруський поет, прозаїк, збирач білоруського фольклору.

Йосиф (Юзеф) Беркман (1838, Воложин — 1919, Варшава) — художник, публіцист, учасник антиросійського повстання 1863–1864 рр. Основні теми живописних робіт — сцени повстання і життя засланих повстанців. Автор «Успамінаў пра паўстанне 1863 ў Ашмянскім павеце і пра побыт у Сібіры».

Тетяна Лихачова (1952, Воложин) — білоруська актриса. Заслужена артистка Республіки Білорусь (2001). Працює в Білоруському національному драматичному академічному театрі імені Якуба Коласа.

Олег Тавгень (1962, Воложин) — білоруський математик, доктор фізико-математичних наук (1993), професор (1995).

Уродженцями Воложина були: Бунім Ірвінг (Бунімович Іцхок Меєр) — американський бізнесмен; Каліш (Калішик) Макс — американський скульптор; Рогозін Ісраел — американський промисловець, а також Діана Арбеніна (у дівоцтві Кулаченко; нар. в 1974 р.) — радянська і російська співачка, автор пісень, лідер рок-групи «Нічні снайпери».

 

 

МУЗЕЇ — АРХІВИ — ПРИВАТНІ КОЛЕКЦІЇПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

У Воложині діє історико-краєзнавчий музей (на жаль, в експозиції та фондах про євреїв практично нічого немає). Є музейні кімнати при школах.

Архіви (які мають цінні відомості, що відносяться до даної місцевості):

  • Литовський державний історичний архів у м. Вільнюсі.
  • Відділ рукописів Бібліотеки Чарторийських у Кракові.
  • Зональний державний архів у Молодечно.

ТУРИСТИЧНА ІНФРАСТРУКТУРАПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 

У Воложин можна без зусиль дістатися з Мінська. Більш детальну інформацію про ціни, розклади, бронювання та купівлю квитків можна знайти на сайтах:

http://www.rw.by/index.php/schedule.html

http://transport.marshruty.ru/Transport/Timetable/91952-91860-Minsk-Valozhyn/

http://www.minsktrans.by/newsall/news/newsmg?start=11

http://www.voczal.ru/?page=stationD&id=2100057

 


У місті є готель, розташований по вулиці Комсомольській, 12 (тел. +375 1772-55367). Ресторан «Ислочь», розташований по вул. Комсомольська, 4 (тел. +375 1772-55981). Кафе «Першаи» (вул. Радянська, 10; тел. +375 1772-55235). Районний центр культури (пл. Свободи, 3; тел. +375 1772-55834).

Інформацію про готелі, вартість проживання можна знайти на сайтах:

http :// hx . by / publ / gostinicy _ oteli _ gorodov _ belarusi _ bronirovanie / volozhin / quot _ volozhin _ quot _ gostinica /99-1-0-1394

http://www.belhotel.mobi/?obj=621&sub=7

http://www.b2b.by/services-U000/hotels-temporary-accommodation-U300/hotels-camping-sites-motels-U310/gostinica-rup-zhilkommunhoz-63347.html

http://www.belhotel.by/?obj=621

 

ДЖЕРЕЛАПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту


Volozhin. The city, its people and the “ETZ HAYIM” Yeshiva. Tel-Aviv, 2004.

Pinkas Hakehillot. Encyclopedia of Jewish Connunities. Poland. Vol. VIII. Yad Vashem, Jerusalem, 2005. (иврит)

Jewish life. The encyclopedia of Jewish life before and during the Holocaust. Vol. III.

Słownik geograficzny Krolewstwa Polskiego. – T. ХIII. – Warszawa, 1893. – S. 910 – 912.

Ботвинник М.Б. Памятники геноцида евреев Беларуси. – Минск: Беларуская навука, 2000.

Еврейская энциклопедия. Репринтное воспроизведение издания общества для научных еврейских изданий и Издательства Брокгауз-Ефрон. – Т. 5. – С. 730.

Корева, А. Материалы для географии и статистики России. Виленская губерния / А.Корева. – СПб., 1861.

Памяць: Гісторыка-дакументальная хроніка Валожынскага раёна. – Мінск: БелЭн, 1996.

Смиловицкий, Л. Катастрофа евреев в Белоруссии, 1941-1944 гг. – Тель-Авив : Б-ка Матвея Черного, 2000. – 432 с.

Соркіна Іна. Мястэчкі Беларусі ў канцы XVIІІ – першай палове ХІХ ст. / Нав. рэдактар З.Шыбека. – Вільня: ЕГУ, 2010.– 488 с.

Судьба Воложинского ешибота // Пережитое. Сборник, посвящённый общественной и культурной истории евреев в России. Том 1.СПб, 1908.

Энцыклапедыя гісторыі Беларусі: У 6 т. Т. 2. – Мінск: БелЭН, 1994. – С. 210 – 211.

Гарбачэўскі В. Жыццё і пагібель яўрэйскай абшчыны ў Валожыне // Куфэрак Віленшчыны. – № 3 (5). – 2001. – С. 91 – 100.

Гарбачэўскі В. Маё мястэчка – Валожын // Куфэрак Віленшчыны. – 2002. – № 1. – С. 80 – 109.

 

ДЖЕРЕЛА МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Соркина, И. Воложин / И.Соркина // [Электронный ресурс]  Wirtualny Sztetl. Muzeum Historii Zydow Polskich – Режим доступа: http://www.sztetl.org.pl/ru/city/wolozyn/

Воложинский райисполком. Официальный сайт // http://www.volozhin.gov.by/

Воложин // http://ru.wikipedia.org

Электронная еврейская энциклопедия // http://www.eleven.co.il

Горад Валожын // http://radzima.org/be/gorad/valozhyn.html

Воложин // http://globus.tut.by/volozhin/index.htm

Воложинский городской портал // http://www.volozhin.com/

Воложин – край родной // http://volozh.in/

Online memorial book of Volozhin (Hebrew) at the New York Library website // http://yizkor.nypl.org/index.php?id=2772

 

Автор: кан. іст. наук Інна Валеріївна Соркіна

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова