Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Єврейська столиця

Єврейська столиця, книга пам'яті Дубно, Тель-Авів 1966. Переклад з англійської мови: І. Шпинда.

Дубно, будинок Грінберга
Дубно, будинок Грінберга (Фотограф: невідомий)

Дубно, одне з найбільш відомих древніх міст волинського регіону, від початку другого тисячоліття нашої ери дуже тісно пов'язане з історією євреїв України. Єврейські емігранти з німецьких князівств, що шукали прихистку в ближніх країнах, в тому числі на Волині з її древніми містами, Острозі, Дубно, Луцьку та іншими, оселилися тут у Х столітті.

Назва Дубно, або Велике Дубно, як називали його євреї у далекому минулому, пробуджує чимало добрих та похмурих спогадів про життя єврейської діаспори протягом більш ніж дев'ятсот років. Протягом цього періоду євреї Дубно бачили багато темряви і мало світла, пройшли через великі страждання, майже не знаючи спокою. Вони страждали від переслідувань, гонінь та винищення у часи воєн та наклепів, зміни орендаторів, володарів і лідерів, укази 5408 — 5049 рр. (1648-1649рр.), переслідування російської царської влади, ворожість польського уряду, зрештою, жахливий гітлерівський Голокост, що призвів до винищення усіх європейських євреїв, в тому числі більш ніж десяти тисяч євреїв Дубно. Разом з ними знайшли свою смерть багатьох тисяч євреїв з околиць: чоловіки, жінки, діти, що їх нацисти привезли до дубнівського ґетто.

Не буде перебільшенням сказати, що євреї зробили великий та важливий вклад у розбудову та розвиток Дубно. Євреї сформували соціальний та економічний обрис міста, не зважаючи на труднощі та обмеження, від яких вони страждали в різні часи. Євреям Дубно завжди допомагали їх таланти та вміння пристосовуватись. Вони були здатні ініціювати, створити і реалізовувати чимало підприємств, з яких користали мешканці міста, в тому числі євреї.

Оскільки Дубно знаходилось близько до австрійського кордону, місто розвинуло транскордонні комерційні зв'язки, а також служило “вікном” на Захід для Росії. Наприкінці XVIII століття його географічне положення та розвинена торгівля приваблювали головні ярмарки та знамениті “контракти”, що відбувалися тут впродовж майже століття. Рада Чотирьох Земель (“Vaad Arba Aratzot”) виявила, що Дубно було гідним місцем для її зустрічей та зібрань, на яких переглядалися норми, встановлювалися інструкції та приймалися рішення стосовно всіх євреїв. Місто зросло і процвітало, а його назва була відома у далеких місцях. Багато людей сходилось в Дубно здалека й зблизька, воно стало центром для містечок й міст усієї Волині.

У ранні часи громада Дубно була організована подібно до інших єврейських громад на Волині та мала релігійні та благодійні інституції, що було звичним явищем у євреїв. Крізь покоління громада Дубно мала власних лідерів, громадських активістів, мудреців Тори та вчених. Громада була заможною, мала свої синагоги та Бет-Мідраш. Багато геніальних рабинів та відомих вчених перебувало там і ніколи не переставали вивчати Тору.

Дубно — це місто “Shelah ha-Kadosh” (святий Шелах — раббі Ясаїх Горовіц), Дубнінський Магід та Авром Бер Ґотлобер. Дубно — це місто першої єврейської преси у Польщі й Росії. Дубно — це місто, де протягом останніх поколінь відзначилися віддані сіоністські активісти, починаючи від Зальмана Ашкеназі, який переймався національною ідеєю та заразив нею багатьох інших, серед яких були Мордехаі Блат, Давид Горовіц, брати Перли. Тисячі підлітків, що були виховані у дусі мови іврит в міській єврейській школі, були членами піонерських молодіжних рухів - “Гондолія”, “Гашомер Гацаїр”, “Гехалуц” та інших. Багато з них емігрували до Ізраїлю та були серед його будівників та захисників.

Дубно - центр з багатим і славним минулим волинської діаспори - залишиться назавжди в історії єврейських громад.

Місто та його історія

Дубно, провінційне місто, лежить на лівому березі річки Іква, що несе свої води на відстань 5.6 км від міста, де вливається в річку Стир, близько містечка Торговиця. Дубно знаходиться близько до залізничної станції Здолбунів-Радивилів, на залізнодорожному вузлі головної лінії Брест-Київ. Центральна станція розташована у селі Страклов, на відстані 12.7 кілометрів від міста, між станціями Озеряни та Родня.

Дубно розбудоване на краю Галицько-Волинського кряжу, що повертає тут свої плечі на схід. Місто оточене з трьох сторін водами річки Іква, що блокує доступ до замку та міста та слугує природнім бар’єром від нападників. Крім цього, правий берег річки Іква є нижчим, ніж лівий берег, а русло – болотисте. Великі болота та глибокі ставки, що простяглися на значну площу, не допускали до русла річки, тому Дубно було добре захищеним від ворогів у давні часи.

На краю кряжу понад лівим берегом, де Іква протікає півколом, здіймається замок з червоної цегли, його величезні стіни стоять вертикально понад рікою та слугують щитом від нападників. Дві високі вежі виконують цю функцію з півдня та заходу. Широкий та глибокий рів відділяє замок від міста. В час небезпеки рів заповнювався водою з річки, тому замок перетворювався на повністю ізольовану від міста фортецю посеред ріки. В давні часи замок та місто пов’язував підвісний міст, при необхідності він підіймався ланцюгами до замку. Пізніше він був замінений на постійний дерев’яний міст.

На заході замок розтягувався в простору ринкову площу – головне місце торгівлі. Посередині стоїть Будинок Ради (Rathaus), велика квадратна будівля з центральним внутрішнім двором, до якого від ринку вели чотири аркоподібні відкриті брами. Старі гармати висовувались з обох боків воріт, а їх дула були вмонтовані вертикально у стіни біля дверних рам. Багато магазинів було навколо Будинку Ради, а також на площі біля нього.

Від площі Ринок до всіх куточків міста вели прямі вулиці. Вони перетиналися під прямим кутом бічними вулицями: вулиця Александровіча, яку офіційно називали Гродською, що попри свою невелику довжину була головним місцем для прогулянок; вулиця Махінського, названа в честь завойовника міста у часи польського вторгнення; вулиця Замкова; вулиця Широка, що вела до передмістя Забрам’є, а також дві вулиці, що відгалужувались від неї: Парна та Панєнська.

В центрі містечка, на півночі вулиці Александровіча, костел, названий на честь Яна Непомуцького, перекривав прохід своїм широким білим фасадом з латинським написом великими літерами: «Gloria Tibi Domine» («Слава Тобі, Господи»). Римо-католицький священик, що контролював багато навколишніх містечок, перебував тут. Позаду церкви був просторий сад, оточений білою стіною. Всередині був зелений газон та багато неплодоносних дерев: липи, каштани та білі тополі.

Вулиця Александровіча закінчувалася на перехресті вулиці Махінського. Звідси вона спускалася до річки Іква та до стародавньої Єврейської вулиці. Велика синагога, що була збудована у 5543 – 5554 рр (1782 – 1794), стояла близько до річки.

Про синагогу є такі згадки:

Синагога в місті Дубно — дуже красива кам'яна будівля, висотою близько 30 ліктів (21 метр). Її купол тримають шістнадцять колон, що стоять у чотири ряди. Будівництво тривало приблизно дванадцять років, з 5543 — до 5554 року, коли, за даними записів у книзі звітів громади, тут почали молитись. Будівники працювали важко над тим, щоби знайти велику суму грошей, яку вони потребували для синагоги. Без допомоги князя Михайла Любомирського, міські лідери не змогли б довести свої добрі задуми до кінця, уся їх робота було б даремною, якби цей добрий пан не прийшов на допомогу. Він відіслав своїх слуг-селян працювати у цій будівлі за дуже малу платню, а за камінь, цеглу, вапно та інші матеріали, які вони приносили від нього до цього будинку, князь взяв лише половину ціни. Він допомагав кожного дня всім, чим тільки міг, даючи свої поради. Двадцять п'ять років пройшло, відколи надійний чоловік, старий сімдесятилітній чоловік, розказав мені, що він чув в молодості від свого батька, якому було вісімдесят років, коли був закладений наріжний камінь для синагоги. Він бачив на власні очі, як міщани, їхнє керівництво та інші видатні люди сиділи за столами, що були зроблені з дерев'яних дошок, які поставили на пусті бочки з-під вина і коньяку, бачив склянки з напоями та медові тістечка перед ними. В їхній компанії також був той князь, високоповажний урядовець Королівства Польського, військовий лідер, що випив кухоль з ними, сказав дещо, а потім благословив їх: “Щоб ви успішно завершили будувати те, що почали, і молилися у цій синагозі Богу, який створив небо і землю і все живе на землі.

І в пам'ять про добру справу, яку зробив цей шляхтич, володарі міста разом з нашими братами, встановили позолочену металеву табличку над входом в синагогу, а на ній — герб цієї шанованої шляхетної родини та ініціали князя Михайла Любомирського. Під знаком був рядок “В дім Господній ми підемо попри блискавку, грім, дощ і сніг” - 5554.

Aron HaKodesh (Святий Ковчег) у цій синагозі — це дуже красивий витвір мистецтва. На ньому, на його дверях і бічних колонах, були позолочені дерев'яні різьблення (бруньки та квіти, серафими, херувими та виноградні лози), що приваблювали очі кожного, хто на них дивився. Але з роками цей Святий Ковчег втратив свою красу: декілька орнаментів затерлися, золото потьмяніло. Так було, поки попередній габбай цієї синагоги, головний блягодійник, наш вчитель і раббі Шмуель Горовіц, хай Бог захистить і збереже його, не мали спочинку, поки не відновили і позолотили ковчег наново і зараз ковчег більш прикрашений, ніж був до того. Ця реконструкція коштувала більше двох тисяч рублів. Також товста дубова підлога, яку зробили будівники синагоги, згнила з роками і по ній було важко й небезпечно ходити. Шмуель Горовіц замінив її однорідною вапняковою плиткою, красивою і комфортною для тих, хто ходив по ній.

Близько шістдесяти великих і малих сувоїв Тори стоїть у Святому Ковчезі (Aron HaKodesh ) і більшість з них є придатними до читання. Священні срібні посудини, корони, ецей хаїм (дерево життя — одна або дві дерев'яні ручки для сувоїв Тори), ядін (ритуальна указка), світильники, тарілки і горщики, які для миття рук використовує коген близько кафедри проповідника, також парохет (ритуальна завіса, що прикриває Святий Ковчег) та капорет (покривало для Святого Ковчегу) і багато дорогих покривал і робіт художників можна знайти у синагозі.

Ханукальний світильник, який теж використувують для запалення свічок кожної п'ятниці і на свята, зроблено з чистого срібла, великий і важкий, був славно оздоблений двохголовим срібним орлом на вершині. Дві маленькі срібні пластини прикріплені до нього. На одній з них написано: “Ця менора реставрована товариством шинкарів, що дали багато срібла для неї, 5576 (1816)”. На іншій пластині написано: “На вічну пам'ять про скарбника шинкарів і членів товариства. У 5597 (1827) році чиста менора, яку вони подарували синагозі, була вкрадена. Вони люд'язно відновили її нааново, красиву і чисту. Вона була готова на Гошана Раба 5598 (1838) і буде існувати вічно, аж до прибуття Мессії.

Сказано: ця менора була вкрадена неєвреєм, який витяг свічки вночі у п'ятницю. Після того, як він зламав її, поклав держак та інші частини менори у мішок і віддав його своєму компаньйону, щоб продати. І був там один чоловік, який бачив це і від нього про це дізналися люди громади. Злодія посадили до в'язниці, а менору повернули до синагоги.

Як ми сказали, у синагозі є багато покривал і килимів і їх завжди змінюють на Шабат, свята, та Дні Люті. В п'ятницю ввечері Ковчег накритий легкою голубою завісою та покривалом. На капореті вишото срібними літерами: “Подаровано нашим вчителем Йосифом, сином нашого вчителя Аврааама, нехай Бог захистить та збереже його, у 5500 (1740) році короткої ери.

На “Шабат Благословення” (коли благословлявся наступний місяць) вони покриють Ковчег парохетами та капоретами з благословеннями на місяць, що вишиті срібними літерами, а внизу парохета: 5510 короткої ери (1750). В п'ятницю, коли у місті відбувається Брит-мила (обряд обрізання), а також у будні дні і на Шабат, вони покриють Ковчег парохетами та капоретами з благословеннями, які повторюють під час обрізання. У вечір свята (або вечір п'ятниці) вони покриють Ковчег дорогим червоним парохетом, на якому увесь святковий кідуш є вишитий срібними літерами, а також присвята: “Пожертвувано скромною шляхетною жінкою пані Хіндою Хаєю, дочкою покійного проповідника та нашого вчителя, благословенної пам'яті Єрміяха Галеві”. Також є срібний кубок від неї з написом: “Пожертвувано скромною пані Хіндою, дочкою нашого рабина, нашого вчителя, раббі Єрміяха Сегаля. На іншому капореті написано: “Я ставлю Бога завжди перед собою”, подаровано нашим вчителем Еліезером, сином нашого вчителя Йозефа для його сина хлопчика Еліяху, нехай Господь звеличить його для Тори та добрих вчиників, амінь”. На іншому капореті написано: “Пожертвувано лідером, нашим вчителем Давидом, сином нашого вчителя, благословенної пам'яті рабина Нісана, у році 5537 (1777) короткої ери”. На красивому турецькому парохеті написано: Пожертвувано важливою шляхетною жінкою пані Естер, нехай вона живе, дочкою видатного вченого, нашого вчителя і рабина Йоеля, нехай пам'ять праведників буде благословенна”. Але на більшості капоретів та Порохетів не було жодних написів чи присвят. Протягом Мусафу на сьомий день Песаху і на Шміні Ацерет вони повісять на Ковчег орнаментований дорогий парохет, роботу художників, вишитий золотими та срібними нитками, великі подушки і виноградні лози різних красивих кольорів. А на середині малюнок — рогатий бик, що стоїть біля криниці. На цьому Парохеті написано: “5487 року (1727) короткої ери. (Виконано) робітником, який має справу з роботою над святим одіянням, Яковом, сином блаженної пам'яті Харава рабина Єгудага Лейба, і робітником, який має справу з роботою над святим одіянням, Цві Гершом, сином блаженної пам'яті Харава рабина Єгудага Лейба”.

Всі посудини та святі одіяння зберігаються у підвалі за дверима з залізними засувами, що були зроблені тогочасним габбаєм, блаженної пам'яті покійним Меіром Шумським, якого серце й душа завжди приносили користь Дому Господа, а також його сином, блаженної пам'яті покійним Хаїмом Гірцом, який був габбаєм синагоги після нього. Всі цінні речі були пожертвувані людьми, що жили в останніх століттях.

В синагозі є чотири жіночі галереї, що простягаються на північ та південь. Дві з них знаходять на верхньому поверсі, інші дві — на нижньому. На вході до синагоги з обох сторін є чотири малих будинки молитви, два — зверху, інші два — знизу. Більшість населення та торговців молились там, окрім періоду Великих Свят, коли всі молилися в синагозі.

Окрім синагоги та чотирьох будинків молитви на вході до цієї будівлі, у місті є ще сімнадцять додаткових будинків молитви та Мідраш, бо в місті Дубно, подібно до всіх міст в Литві, Польщі та Русі, кожна асоціація, хасидська секта і всі торговці мали особливий будинок молитви, що зберігав ім'я свого засновника, назву товариства, хасидської секти, або торговців, що молились там.

Близько до Великої Синагоги стояла стара похмура Міква, недалеко від неї “Хеедеш” - притулок і готель для бідних подорожніх, а також будинок президента суду рабинів та головного рабина.

Близько до Великої Синагоги був також кінець Жидівсткої вулиці — довгої, убогої, безформенної вулиці, що починалася десь в передмісті Забрам'є, на березі похмурої річки Іква, де на запущених подвір'ях ріс очерет, терен та бур'яни.

Перед Першою світовою війною місто Дубно було брукованим та чистим. Поліція та інспектори були суворими щодо чистоти. Власники будинків платили штраф, або навіть йшли до в'язниці, якщо вулиця біля їхніх будинків була брудною. Тому, кожного ранку, проходячи вулицями, можна було зустріти багатьох важливих домовласників, що, тримаючи вінники з гілля на довгих палицях, замітали тротуар біля їхнього будинку та половину прилеглої дороги, тоді як сусід через вулицю прибирав іншу половину дороги. Дороги були вимощені червоною цеглою, а не кам'яною бруківкою. Бордюрні камені були високі та вертикальні, а вода стікала поряд з тротуаром, бо місто не мало каналізаційної системи. Багато великих будинків не були оштукатурені чи побілені, тому що були побудовані з червоної цегли і вже тому були об'єктом гордості для своїх власників. У місті було багато домовласників, бо жити з кимось як “сусід” вважалося принизливим. Було лише кілька багатоквартирних будинків. Більшість будинків мали один поверх та горище. Двоповерхові будинки були лише на ринку. Міські помешкання освітлювались гасовими лампами, але освітлення вулиць було поганим та недостатнім. Гасові ліхтарі висіли на спеціальних стовпах і міські службовці, “ліхтарники”, запалювали їх кожного вечора. У 1910 — 1912 роках на головній вулиці гасові ліхтарі були замінені ліхтарями “Lucas”. Їх піднімали на вершину стовпів стальними тросами. Відколи лампи “Lucas” були на вершині свого розвитку в Дубно, натовпи бездіяльної молоді збиралися кожного вечора подивитися як “ліхтарник” запалює ліхтар “Lucas”. Вони кричали “Ура”, коли сліпуче біле світло проривалося з сучасного ліхтаря.

У Дубно пили воду з річки Іква. Кожного ранку службовці спускалися вниз возами з бочками, запряженими кіньми, до неглибоких місць на берегу Ікви, набирали каламутну воду довгим ручним черпаком і заливали її в бочки через широку лійку. Вони транспортували воду від ріки до будинків і продавали її з вимірювальним кубком. Одного дня, росіяни, які знали як бурити прибули в Дубно. Був викопаний артезіанський колодязь в серці ринку і чиста вода з надлишком полилася з відкритих кранів. Міська влада збудувала навіс над кранами, щоби захистити їх від руйнування і замерзання взимку. Але навіть тоді вода не потекла через труби до будинків. Проте траснспортувальники води вже не постачали домовласникам брудну воду з нечистотами, але забезпечували їх чистою питною водою.

В описі міста ми не можемо забути про передмістя: Забрам'є — на заході біля Російської православної церкви, Сурмичі — на сході, з трьома мостами через притоки Ікви і могутньою дамбою, і Панталія — на півночі. У цих передмістях протікало напівсільське життя, єврейські ковалі кували залізо, єврейські теслярі стругали колоди, єврейські сажотруси проходили закіптюжені та радісні від будинку до будинку, неєврейські фермери збирали врожай на своїх полях.

У місті було багато бульварів, засаджених декоративними деревами. Наприклад: бульвар Панінська, що був засаджений тінистими липами та бульвар Панталія, що проходив понад Іквою з широкими болотистими галявинами з обох боків аж до невеликого гарного гаю Панталія. Також схил вулиці Горбачина на заході міста слугував місцем для прогулянок. На одній стороні вулиці стояли стіни церкви та державна тюрма, на іншій стороні було широке зелене плато, що губилося у просторі горизонту. За кілька кілометрів від міста, в стороні Забрам'я, був елегантний просторий зелений парк Паластіні. В ньому стояв пам'ятник царю Олександру ІІІ, що був встановлений на згадку про його візит у 1890 році. Візит був частиною подорожі південнозахідним регіоном його царства, шо межував з Австрією.

В Дубно майже не було якихось пам'яток старовини — жодних особливих будівель, пам'ятників чи старих колодязів, подібно до тих, які можна знайти у західних містах. Лише Російська православна церква і монастирі з “цибуляними куполами”, що надавало місту східнослов'янського колориту. Також була бароковий польський католицький костел Святого Яна.

Більшість міських будинків 19-го століття були дерев'яними, через часті пожежі у місті та примітивні засоби боротьби проти вогню (воду носили з ріки) на головних вулицях міська рада змусила будувати кам'яні будинки та покривати їх дахом з бляхи або черепиці.

Єдиною пам'яткою сторовини був польський замок, який євреї називали “Der Schloss” (“замок”). Він стояв в серці міста і нагадував про жахи минулого. Під час російського правління бараки для військових були збудовані на внутрішньому замковому подвір'ї.

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова