Shtetl Routes. Vestiges of Jewish cultural heritage in cross-border tourism in borderland of Poland, Belarus and Ukraine

 

Shtetl Routes. Vestiges of Jewish cultural heritage in cross-border tourism in borderland of Poland, Belarus and Ukraine

 

NN Theatre

Бучач. Карта історико-культурної спадщини

Бучач лежить на терасі глибокого каньйону р. Стрипи, на території Опілля — західної частини Подільсько височини. Центр міста знаходиться в каньйоноподібній долині річки Стрипи. Місто оточене пагорбами-горами: Замковою, Торговою (Торговицею), Федір. Ріка Стрипа розділяє Бучач на дві частини: більшу на правому березі, меншу — на лівому. Обидві частини поєднують три мости: “палацовий”, “гімназійний” і “чорний міст”.

Бучач — центр одноіменного району. Місто розташоване за 72 км на південний захід від обласного центру. Населення — 12,5 тисяч осіб. Площа — 9,98 кв. км. Назву міста пов'язують зі словами "буча" (швидкоплинна вода), "бучина" (кажуть, колись тут росло чимало буків), Старослов’янське слово “буча” також означає “вода напровесні”, “бистрина і глибінь”.

Buchach, general view over the city
Buchach, general view over the city (Author: Zagreba, Viktor)

ІсторіяDirect link for this paragraph

Бучач належить до одного з найстаріших міст Поділля. Про час заснування Бучача існують розбіжні думки науковців – деякі вказують дату як 1260 рік, а інші 1397 рік. На території, де постало місто Бучач було давнє слов'янське поселення, що до 1340 року входило до складу Галицько-Волинського князівства. Перша письмова згадка походить з 1397 року. У XIV ст. містом володів Міхайл Авданєц, гербу Абданк (Abdank). Від того часу ця родина взяла від назви міста своє прізвище – Бучацькі. Авданці-Бучацькі заснували в місті перший костел і збудували замок. До кінця XVI ст. власниками Бучача були магнати Бучацькі, потім — Гольські, а з 1632 року — Потоцькі. Магдебурське право місто отримало у 1515 р. Впродовж століть місто було форпостом, який охороняв Поділля від нападів зі сторони Кримського ханату та Молдавського князівства. З XVI ст. у місті оселилися єреї, які відігравали важливу роль у економічному й культурному життя міста.

У 1655 і 1667 роках фортецю намагалися захопити кримські татари, але зазнали невдачі. Відступаючи, вони спалили місто. Розвитку міста протягом всього XVII століття, зокрема архітекрутній розбудові Бучача, сприяли магнати Потоцькі.
Навесні 1672 року гетьман Петро Дорошенко разом із турецьким султаном Мохаммедом IV заволоділи Бучачем. 18 жовтня 1672 року у Бучачі був підписаний мирний договір між Річчю Посполитою та Османською імперією, за яким усе Поділля відійшло під владу Османів. Існує легенда, що договір був підписаний під липою (“Золота Липа”), яка збереглася до сьогодні при дорозі на Соколів. Кордон пройшов по річці Стрипа і поділяв місто на дві частини — східну (турецьку) і західну (польську). Ймовірно, Османи володіли Бучачем 11 років, можливо, набагато менше. Ще у листопаді 1673 року Ян Собеський здобув перемогу над турками під Хотином і статті Бучацького договору втратили силу. Одним з найвизначніших в історії Бучача був 1676 рік. До замку підйшло військо турецького султана Мухамеда IV і розпочало облогу замку, який охороняла Тереза Потоцька. За легендою, коли султан дізнався, що має справу з жінкою не атакував замку, а відвідав графиню, вручив дари і відступив. Насправді замок було здобуто і він навіть протягом короткого періоду був резиденцією Мухамеда IV. Ян III Собеський відвідав Бучач 1683 року.
З 1772 року, після першого поділу Речі Посполитої, Бучач відійшов до володінь Габсбурґів.
Протягом 1809-1815 рр. Бучач належав Російської імперії, потім повернувся до складу монархії Габсбургів. Прокладення в 1884 р. залізничної лінії Станіслав-Ярмолинці, яка пройшла через Бучач, спричинило до пожвавлення промисловості й торгівлі. За даними 1880 р., територія міста займала 3055 м², і в ньому проживало 8967 жителів: євреїв — 6077, поляків — 1816, українців — 1066.

У 1910 року в місті проживало 14 286 жителів.

Під час Першої світової війни в межиріччі Серету і Стрипи проходила лінія фронту. 15 серпня 1914 року в місто вступила російська армія і стояла тут до липня 1917 року, коли його знову відвоювали австро-німецькі війська. Бучач був окупований російськими військами під командуванням генерала Брусилова. 1 листопада 1918 року українці перебрали владу в Галичині і створили Західно-Українську Народну Республіку. Багато подій тих часів пов'язано з Бучачем. 2 червня 1919 року у монастирі отців Василіян відбулася нарада з участю президента ЗУНР д-ра Євгена Петрушевича, державних секретарів, генералів М. Омеляновича-Павленка і О. Грекова, полковника В. Курмановича та інших старшин УГА. 9 червня Є. Петрушевич провів реорганізацію Державного Секретаріату. Вирішено скасувати посаду президента і всю військову і цивільну владу передати уповноваженому диктаторові. Ним став Є. Петрушевич. У липні 1919 року місто зайняли польські війська.

10 серпня - 15 вересня 1920 р. в Бучачі перебувала Червона армія. За переписом 1921 р. в місті проживало 7517 осіб, разом із приміськими селами Нагірянкою і Підзамочком — 12 309. З них євреї складали 51,3%. 18 вересня 1939 р. Бучач зайняли радянські війська. В 1939 – 1941 роках Бучач був районним центром Тернопільської області УРСР. 7 липня 1941 року Бучач зайняли німецькі війська. Нацисти знищили біля 7500 жителів міста і району, переважно євреїв. Частину населення було виведено на роботи до Третього Рейху. Червона армія вдруге зайняла Бучач 21 липня 1944 року. Після війни місто було відбудоване, значно розширило свою територію, житловий, промисловий і культурно-освітній потенціал.

На початок Другої світової війни Бучач налічував 11 100 мешканців, із них 2400 українців, 3550 поляків, 5150 євреїв. У 1959 році у Бучачі мешкало 7000 жителів. Таке різке зменшення населення міста пояснюється геноцидом нацистів щодо євреїв, депортацією поляків на терени Польщі і втратами українців у боротьбі проти сталінського режиму. Сьогодні населення міста становить 12600 жителів, площа міста — 1026 га.

 

Євреї у місті

Євреї оселилися у місті наприкінці XV ст, втім перше документальне свідчення походить із 1572 року. До середини XVII ст. Бучач був підкагалком львівського кагалу. Лише з приходом турецького панування у місто, євреї Бучача змогли відділитися від львівського кагалу. В цей час у місті вже була синагога і бет-мідраш, а до кінця століття тут проживало близько 150 єврейських родин. У 1728 році була збудована Велика синагога.

У XVII ст. Бучач був одним з найважливіших осередків саббатіанства на Поділлі. Тоді ж місто стає важливим осередком хасидів, пов’язаних з цадиками з Чорткова і Гусятина. Тут існувала хасидська династія, заснована рабином Авраамом Давидом Варманом (Warman). У XIX ст. єврейський Бучач був не лише важливим релігійним осередком, але й політичним. З Бучача походило 4 посли до віденського парламенту – рабин Шимон Шрайбер (Szymon Schreiber), лідер ультра-ортодоксів у Галичині, рабин Шмуель Блох (Szmuel Bloch), офіційний рабин Бучача, др. Лансберґ (dr Landsberg) та адвокат Трахенберґ (Trachtenberg), який був близький до польських депутатів у парламенті.

З Бучачем пов’язують предків др. Зигмунда Фройда. У містечку народився його дідусь, Шломо Фройд. У молодості він переїхав до Тисменниці, де народився батько Зигмунда Фройда.

У 1870 році у місті проживало 8959 мешканців, серед них 6077 євреїв (67,9%). Тридцять років згодом було 6730 євреїв , що становило 57% від загальної кількості міщан.

6 липня 1941 року до Бучача увійшли нацисти. Було створено юденрат, який очолив Мендель Райх, але невдовзі його змінили через недостатню співпрацю з владою. На початку 1942 року головою юденрату став Барух Кремер. 5 листопада 1942 року до Белжеця було вивезено 1100-1600 осіб, 27 листопада — депортовано 1600-2500 євреїв. 1 грудня було створено гетто. До першої акції депортації до Бучача було переміщено 1600-2500 євреїв з Монастирська, Золотого Потоку, Язлівця. У Бучачі в цей час перебувало близько 8000 євреїв. У 1943 році бучацькі євреї були знищені. 2 лютого було вбито 2000 осіб, 11 червня — 500 осіб, 26 червня — 1000 осіб. Місцем страти став пагорб Федір. Після першої депоратційної акції у Бучачі була створена конспіраційна група молодих сіоністів, керівником яких була жінка – А. Базан. Група планувала боротьбу з німцями, коли почнеться наступна “акція”. Вони збирали амуніцію і зброю, контактували з деякими представниками юденрату. Втім, їх виявили зненацька, план не було реалізовано. Частина групи втекла до лісу і приєдналася до партизанів. У січні 1944 року була здійснена облава: було знайдено і вбито близько 300 осіб, майже всі належали до групи. У березні 1944 року до міста увійшла Червона армія, тоді з лісу та інших криївок повернулося близько 800 євреїв. Втім, німці повернулися в місто, знищивши більшість вцілілих євреїв. Після повторного повернення Червоної армії залишилося лише 100 євреїв.

АрхеологіяDirect link for this paragraph

На Федір-горі під час археологічних розкопок у 1924 році знайдено кам'яні колодкоподібні долота і широкі плоскі тесла із старанно зашліфованою поверхнею. Такий інвентар - типовий для племен культури лінійно-стрічкової кераміки (епоха неоліту, 6-3 тис. до н. е.). На березі Стрипи виявлено також залишки двох поселень ранніх племен трипільської культури та поховання бронзового віку. Перші згадки про Бучач датуються 1397 р. (зустрічаються й інші дати: 1260, 1392 рр.). На території міста знаходилось давнєслов'янське поселення, яке до середини XIV ст. входило до складу Галицько-Волинського князівства.

Релігійні інституціїDirect link for this paragraph

Синагога

У єврейської громади міста релігійне життя було зосереджено довкола синагоги. У XIX ст. в місті налічувалося 12 релігійних установ: Велика синагога, 2 бет-мідраші, 2 хасидських клойзи і декілька штиблів. Велика синагога, яку спроектував італійській архітектор, була збудована у 1728 році. Ширина кожної стінки в нижній частині становила приблизно п'ять метрів і близько тридцяти метрів у висоту. На кожній стіні був контрфорс з каменю й арочними під'їздами між ними і склепінчастим дахом. Синагога була двічі перебудована: у 1831 році та в 1870 році. Це засвідчують написи на будівлі. Вони вигравірувані на камені над маленьким вікном біля входу в жіноче відділення синагоги. Дата написана на івриті та римськими цифрами - MLCCXXVIII, тобто 1728 рік. На зовнішній східній стіні під дахом є напис про те, що у 1748 році було закінчено спорудження стін.

Довкола стін будівлі були прозорі вікна. Інтер'єр залу будівлі був прикрашений картинами, квітами і херувимами. Вони були помітні з усіх боків залу. На західній стороні були двоповерхові високі балкони жіночої секції синагоги. Величезні мідні люстри, створені художниками, висіли з усіх сторін. На східній стіні були двері Ковчегу, роботи художників Бучача, а над дверима були десять заповідей з короною Тори над ними.

Крім золотих і срібних прикрас Тори у синагозі були раковина для вмивання і мідний п'єдестал, мідна миска з різьбленими картинами художника, що служила для миття рук священиків (коханім) перед установкою на подіум. Також була мідна ханукія, стародавні рукописи, молитовник, що містить гімни для всіх субот літа та різні спеціальні молитви.

У 1920 році, після Першої світової війни, стіни і стелі з внутрішнього святилища були перефарбовані всередині і зовні. Городяни пожертвували значні кошти для цього дорогого оновлення. Синагога була знищена під час німецької окупації.

Цивільні інституціїDirect link for this paragraph

Школи

У Бучачі були загальні школи і єврейські. З 1892 року у місті діяла школа, яка була заснована фондом барона Гірша (у 1893 р. налічувала 262 учні, у 1907 році - 180). У 1906 році приїжджі з Росії заснували єшиву, у якій директором був Рефоіл Китайгородський (Refoil Kitajgorodskij). У 1907 році було закладено школу з мовою викладання на івриті. У 1908 році у бучацькій гімназії було 696 учнів, серед них 216 євреїв.

Учні, батьки яких хотіли дати дітям загальну і систематичну освіту навчалися у двох школах. У єврейській школі імені барона Гірша навчалася більшість єврейських дітей. Це була початкова школа з чотирьох класів. Діти навчалися 6 годин на день: 4 години до обіду і 2 години в другій половині дня. Обсяг роботи учнів був великим. Навчання відбувалось трьома мовами: польською, німецькою та українською. Після початкової школи учні продовжували середню школу (гімназію) або навчалися комерції та ремесел. Ті, хто вибрав ремесло, ставали учнями ремісників протягом трьох років. Деякі євреї навчались у польський загальноосвітій школі.

Інколи батьки віддавали своїх дітей лише до хедеру, єврейської школи, а для вивчення загальних предметів та мов запрошували приватних викладачів. Інші батьки віддавали своїх доньок до загальної школи, а після обіду ті ходили до хедеру вивчати іврит та ідиш, інколи меламед. Часто бувало, що вчитель приходив додому навчати письму і читанню. Натомість хлопці навчалися увесь день у хедері, а вчитель, морех, приходив навчати загальним предметам. Ще були батьки, які віддавали своїм доньок і синів в обидві школи повністю. Це були євреї, любителі Тори, що пам’ятали про ярмо вигнання і потребу ходити до загальної школи. Їхні діти навчалися впродовж цілого дня, інколи до 8-9 вечора. Також деякі батьки вважали загальну освіту найважливішою, а до хедеру посилали лише на декілька годин вивчати Тору.

Було декілька видів хедер

Хедер дардакі (kheder dardaki) був призначений для дітей 3-5 років (хлопців та дівчат) мав 5 рівнів. Вони починали першу частину Левіта і підготовляли дітей до свята.

Хедер ірбувіа (kheder irbuvia). Діти вивчали такі книги: Пятикнижжя, Пророків. Тут навчались лише хлопці. У зимовий період діти навчалися до 8 години вечора, використовуючи світло свічок або гасових ламп. Витрати на світло покривал учні. Вечірні навчання закінчувалися за декілька тижнів після Пасхи, яку святкували також у школі.

Талмуд хедер. Наступний рівень навчання для хлопців 7-8 років проходив із вчителем Талмуду. Було 2 рівні – для віку 7-8 років і до 12-13 років. Інший — з 12-13 років. На першому рів навчання Талмуду відбувалося до обіду, а після обіду началися Пізніх пророків і письма “Ktuvim”.

Ще було сезонне навчання узимку.

Хедер не був останнім етапом в єврейській освіті. Багато продовжували навчання. Чимало осіб йшли навчатися комерції і ремесел.

Бет-Мідраш

Бет-мідраш – школа для навчання, яка розташовувалася поруч із синагогою. Зі спогадів відомо про велику кількість книжок, що були у школі. Деякі книжки були унікальними, серед них можна згадати видання Талмуду, Мідраша, літератури Гаскали, філософські твори, граматику, астрономію, чимало словників та багато інших цінних книг. Цей будинок був оплотом і святим мішнагдім (Misnagdim) міста. Тут євреї дотримувалися своїх звичаїв з великою строгістю і консерватизмом.

 
Друкарня

З 1907 року в Бучачі діяла велика єврейська друкарня. Тут друкувався тижневик «Der jidiszer weker», редактором якого був Елазар Роках (Elazar Rokach)

Організації

WIZO. “Візо” – так називалася єврейська жіноча організація Бучача (Kolo kobiet zydowskich). До неї входили жінки різного віку – від юного до вже зовсім літнього. Зустрічалися учасниці організації щосуботи після обіду і займалися різноманітною діяльністю.

 

УрбаністикаDirect link for this paragraph

 
Місто розбудовувалось із XIV ст. На території Бучача було давнє українське поселення, яке до середини XIV ст. входило до складу Галицько-Волинського князівства. Наприкінці XIV ст внаслідок тривалої боротьби між Польським королівством і Литвою Східну Галичину, в тому числі і Бучач, отримало Польське королівство (від 1569 року — Річ Посполита). У 1515 році місто отримало Магдебурзьке право. 3 1558 року тут двічі на рік проводились ярмарки, а щотижня в четвер - торги. Більшість мешканців Бучача займалась ремеслами та землеробством.

У 1580 році було збудовано замок, який мав важливе значення для міста. Збудували його магнати Бучацькі (Абданк). Бучач належав литовським магнатам гербу Абданк, які прославилися при захисті Галицької Русі і Поділля від кримських татар. Михайло Бучацький був галицьким старостою, Іван – подільським воєводою. Яків (останній представник цього роду) – єпископом кам’янецьким, холмським і плоцьким. «Абданки» правили містом до кінця XVI ст., потім Гольські, а з 1632 року – Потоцькі. Герб “Абданк” являв собою срібну літеру «W» на червоному тлі, герб Потоцьких – срібний кінцевий хрест на голубому тлі. Під стінами замку неодноразово велися бої. У вересні 1648 року замком оволоділо козацьке військо.

Найбільший розквіт міста припав на XVIII ст., коли воно було володінням роду Потоцьких. До розбудови міста найбільше доклався Миколай Василій Потоцький. Він запросив двох найвизначніших будівничих цього часу – Йоана Георгія Пінзеля і Бернарда Меретина. Завдяки цим майстрам у місті постали найкрасивіші пам’ятки – барокова ратуша, папфіяльний костел (1761-1765, у крипті костелу до 1945 року були поховані більшість представників роду Потоцьких) і греко-католицька церква Покрови Пресвятої Богородиці (1764). Потоцькі звели інші визначні пам’ятки пізнього барокко: придорожню фігуру св. Іоанна (1750), придорожню фігуру св. Анни (1751), монастир отців Василіян (1751-1753). Окрім цього Миколай Потоцький відновив бучацький замок. Втім, Миколай Потоцький мав погану репутацію через чимало конфліктів – як світських так і церковних. Він декілька разів змінював віросповідавання і мав багато справ у суді. Це не заважало йому фінансувати будівництво багатьох церков, монастиря, а також, ймовірно, бути співфундатором синагоги у Бучачі.

Після першого поділу Польщі у 1772 році Бучач відійшов до складу монархії Габсбургів, ставши частиною новоутвореної Заліщицької округи. У 1810 – 1815 роках містечко перебувало під пануванням Росії і належало до так званого «Тернопільського краю». Після Віденського конгресу (1815 р) Бучач знову входить до складу Австрійської імперії. У 1816 році Бучач прилучено до Станіславського округу. У 1863 році в Бучачі впроваджено телеграф, що з’єднував місто з усією Європою. Прокладання у 1884 році залізничної лінії Станіслав – Ярмолинці, яка пролягла через Бучач, спричинило до пожвавлення розвитку промисловості та торгівлі.

У 1813 р на посаду рабина був запрошений талмудист і каббаліст Авраам Бучач (1770-1840). У 1870 р в Бучачі жило 6077 євреїв (67,9% від загального населення), що займалися різними промислами (в тому числі кравецьким, шевським і кушнірським) і торгівлею, а також брали участь у щомісячних міських ярмарках. Купці Бучача славилися своїм багатством, широкими зв'язками, енергією та спритністю. До початку 20 ст. у Бучачі налічувалося близько семи тисяч євреїв (57, З% від загального населення). Євреї брали активну участь у міському житті. Міським головою Бучача понад 30 років був Абішев Штерн.

Протягом 1891 – 1899 років велося будівництво державної восьмикласної гімназії за проектом Топільницького і Феррарі. У 1864 році в місті діяла нижча гімназія, народна школа і школа для підготовки вчителів початкових класів. Було 158 єврейських і 2 польські крамниці, 46 заїжджих домів, 168 шинків.

 

ЕтнографіяDirect link for this paragraph

 
Євреська громада Бучача дотримувалася традицій та обрядів, поширених у більшості галицьких штетлах. Втім, декілька традицій були унікальними. Святкували декілька громадських свят з релігійними обрядами та практиками, які були водночас грайливими і захоплюючими. У надвечір’я суботи міський вісник шамаш (shamash) сповіщав про початок Суботи таким закликом: «Усі до синагоги!» ("In shul arayn!"). Щоранку насвітанку він проходив із тростиною, будячи кожного стукотом у двері – тричі по кожних дверях (двічі, якщо хтось помер минулої ночі). Під час покаянних днів (slikhot) секстон будив усіх о 3 ночі, голосно промовляючи слова «Прокидайся, прокидайся, святі люди Ізраїля, прокидайтеся славити Господа.» (kumu, kumu yisrael am kedoshim, kumu la-avodat habore'). Секстон також оголошував про похорони у місті, викрикаючи "met mitsva" (Megila 3: "talmud tora umet mitsva – met mitsva adif" , що перекладається так: “вшанування мертвого має пріоритет над вивченням Тори”).

 


Покаянні дні були днями молитви і благання, але водночас це були дні веселощів і пустощів для молоді. Хлопчики прокидалися разом з або й раніше своїх батьків. На їх шляху до синагоги вони проходили повз річку Стрипа і пускали дерев'яні дошки з запаленими свічками - в цей час річка була дійсно чудовим видовищем. Єврейський театр “Gimpel” від Львова також відвідував Бучач протягом декількох тижнів літа і ставив сцену поблизу річки Стрипа.

 


Перед Пасхою молоді хасиди були зайняті в каплиці (kloyz) випікаючи мацу (matsa shmura). На відміну від них, інші очікували і готувалися Шабат ха-Гадоль (“Великої суботи", субота перед Пасхою). Звичайні молоді люди влаштували ходу до Великої суботи. Спереду йшли хлопчики, несучи опудало (штани і пальто напхане соломою), в той час як кілька інших били по оловяних барабанах і співали: “Halelu, halelu min ha-shamayim кol ha-parkhes le-mitsrayim!” (“Хвала, хвала! Небеса відвернуть усі напади Єгипту”).

Цікаві звички і традиції склалися між людьми у місті. У свято обрізання люди надсилали цукор, консерви та інше.

На весілля в синагозі, коли наречений читав Тору, жінки з жіночої секції кидали родзинки, мигдаль і цукерки на нього. На Симхат Тора в хатан-тора (людина, яка мала честь читати останню частину Тори) і Хатан-берейшіт (людини яка могла читати першу частину Тори) пригощали громаду тортом і напоями в синагогах і в будинках.

 


Ткацтво

Одним із найвизначніших етнографічних виробів Бучача були золототкані пояси, які носили міщани. Виготовлення шовкових тканин стало можливим у другій половині ХІХ ст. завдяки підприємницькій діяльності графів Потоцьких, що володіли маєтками в Бучачі.

8 Пам’ятки будівництва та архітектури

Синагоги

Синагога Бучача мала унікальний вигляд, що відрізняв її від решти синагог Східної і Західної Галичини. Вона знаходилася посередині міста, квадратна у формі з великою фортифікаційною стіною. Ширна кожної стіни мала приблизно 5 метрів, а висота — приблизно 30 метрів. Будівля була збудована у 1728 році. Після війни перед 1950-м роком працівники розбирали зруйновані будинки у місті, також розібрали синагогу, яка перебувала у зруйнованому стані.

 
Бет-мідраш

Навчальні будівлі, які стояли пруч із синагогою існували до 2001 року, відтоді їх знесли для будівницта нової будівлі.

 
Кіркут п вул. Торговій

Кіркут - єврейське кладовище, засноване в XVI столітті, Знаходиться на околиці міста Бучача. Останнє відоме поховання на цьому кладовищі відбулося до 1940 року. Пам'ятники зруйновано, залишилось багато надгробних плит. Багато плит було знайдено під дорогами і будинками. Їх позвозили назад на цвинтар. До сьогодні збережено надгробні плити, що датовані 1587 роком.

Дім родини Йозефа Агнона по вул. Агнона 5

 

Бучацький замок

Замок розташований у південно-західній частині міста на вершині високого скелястого плоскогір'я з крутими схилами, що спадають до річки й безіменного потічка. Збудований він із світлого та темно-червоного піщаника на вапняному розчині, про секрети якого ходять легенди. У загальному вигляді замок утворює викривлений овал з трьома вежами: північною, південною, східною і західною (цілком знищена). 3 південно-східної сторони замку містилася замкова каплиця. Розповідають, що звідси походить одна з найдавніших ікон - "Богородиця" церкви св. Миколая. Поряд з баштою знаходяться житлові приміщення і в'їзна брама, до котрої можна було дістатися по збудованій похилій доріжці та відкритому містку, перекинутому через рів. Замковий двоповерховий палац, очевидно, був споруджений у ренесансному стилі. Він мав зручні галереї. З житлових приміщень і башт був вихід у підземелля. Побутують легенди, що замок сполучений таємними переходами зі всіма сусідніми замками, церквами і монастирком, що в його підвалах зберігаються скарби пана Каньовського і золота карета Марії Могилянки. Французький придворний Ф. Далейрац, який був при королі Яна Собєського, відвідавши Бучацький замок у 1584 р., так його описує: "Збудований з каменю на кілька високих поверхів і на дуже товстих та міцних мурах над містом на вершині стрімкої гори. Замковий двір прикрашений низкою галерей і багатьма іншими особливостями архітектури, замикає в собі прекрасну фонтанку, яка б'є джерелом чистої і холодної води". У середині XVII ст. Микола Потоцький побудував собі новий палац і старовинний замок був залишений. Однак ще кілька десятиріч він служив для різних практичних потреб. На початку XIX ст. власники замку дозволили міщанам за гроші розбирати замкові мури на будівельні матеріали і цим його привели до непоправної руїни.

Більшість збережених стін були зведені у ХVІ ст. на місці більш давніх. Товщина замкових мурів сягала 3,5-4 метрів. Споруда багаторазово руйнувалась та перебудовувалась. Заснували замок у 1379 р. литовські феодали Бучацькі. Замок зведено на місці давнього городища XIII ст. На початку ХVII ст., після переходу Бучача у володіння Потоцьких, замок був значно розбудований. Можна стверджувати, що у плані він був овальної форми, з високими мурами в два яруси і 5-ма крутими вежами (тепер залишилися руїни однієї з них у південно-західній частині).


У 1676 році замок зайняли турки, зруйнували оборонні мури і вежі майже до половини. На початку XIX ст. власники замку дозволили міщанам розбирати замкові мури і вежі на будівельні матеріали. Після Першої і Другої світових воєн фортечне каміння використовували для зведення приватних будівель, що призвело до руйнації замку. Пам'ятка ілюструє важливий період у розвитку оборонної архітектури Поділля.

 
Церква отців Василіан 18 століття з монастирем і василіянською гімназією, названою Місійним науково-виховним інститутом. Звідси вийщло чимало письменників й публіцистів, серед них – василіянин отець Юліан Добриловський. Літературний Бучач відомий теж такими іменами: Володимир Масляк, його син Степан Юрій Масляк, отець Василь Мельник, Осип Назарук, отець Тит Теодосій Галущинський, Михайо Островерха (Осика) та багато інших.

На схилі гори Федір знаходяться монастир та церква отців Василіян, а також історико-філософський ліцей імені св. Йосафата. На цьому місці був колись костел св. Хреста. У 1712 році Потоцькі, бажаючи мати у своїх володіннях освідчене греко-католицьке українське духовенство, з дозволу верховної світської і духовної влади запросили у Бучач з Литви отців Василіян. На місці костела розпочалося будівництво просторого монастиря для отців Василіян, яке завершилось у 1753 році. У 1771 році збудована церква монастиря отців Василіян, автором проекту був архітектор Готфрід Гофман. Монастир був центром освітньої діяльності у Бучачі тут діяла спочатку школа-інтернат для дітей з бідних родин, потім - семінарія, реорганізована згодом у гімназію. Пізніше тут був відкритий місійний інститут ім. св. Йосафата, який з перервами діяв до 1944 року. Діяльність Бучацького монастиря була заборонена радянською владою у середині 1946 року. У березні 1991 року після 45-річної вимушеної перерви у Бучацький монастир св. Хреста повернулися отці Василіяни - о.Іван Майкович - настоятель (ігумен) монастиря і о. Августин Дзюрбан -духівник монастирської церкви. Реставраційно-будівельні роботи були розпочаті у 1992 році і тривають по сьогодні. У 1995 році Міністерством освіти України зареестрований історико-філософський ліцей ім. св. Йосафата Бучацького монастиря Чесного Хреста Господнього чину св. Василія Великого, директором якого є о. Іван Майкович.

 
Ратуша

Унікальна пам'ятка архітектури середини 18 століття в м. Бучач. Зведена в 1751 р. у стилі бароко. Архітектор — Б. Меретин, скульптор — І.-Г. Пінзель. Розташована в нижній частині міста посеред невеликого майдану, гармоніює з ландшафтом, вирізняється чітким окресленням об'ємів і досконалістю пропорцій. Споруда має яскраво виражену композицію вежового типу. На 2-поверховий кубічний об'єм спирається 2-ярусна вежа з великими вікнами. Пластику стін підкреслюють пілястри, крок і кількість яких неоднакові: на головному фасаді — 6, на задньому — 5, на бічних — по 4; вони закінчуються капітелями корінфського ордеру і значно урізноманітнюють площину фасадів. Архітектурні форми позначені вишуканою, плинною пізньобароковою пластикою. Троє дверей нині — нижче від рівня майдану (культурний шар за 250 років піднявся на 1 м). Головий фасад ратуші повернутий до заходу, на його фронтоні — картуш із родинним гербом «Пилява» фундатора ратуші М. Потоцького. На фігурному щиті з перехрещеними військовими атрибутами — напис «М. Р. 8. К.» («Микола Потоцький — староста Канівський»). Внутрішній простір поділений на 12 залів; поверхи з'єднані гвинтовими сходами. За скульптурним оздобленням та органічним синтезом мистецтва Бароко ратуша не має аналогів в архітектурі України 18 ст. Початково фасад прикрашали 14 фігур; образи, взяті з біблії й античної міфології. Частина їх загинула під час пожежі 29 липня 1865 року, кілька півфігур-каріатид під балконами на фасадній стіні знищені в середині 1950-х років. Збереглися 9 статуй (усі пошкоджені): композиції (вис. 195 см) «Геракл роздирає пащу Немейському левові», «Геракл убиває Лернейську гідру», монументальні статуї бога морів Посейдона та юнака Давида — переможця велетня Голіафа й ін. Нині львівські скульптори під кер. Д. Крвавича виконують копії статуй; вони займуть місце на ратуші, оригінали зберігаются у музеї.

До 1847 року на верхньому ярусі вежі знаходився годинник. У XIX ст. на першому поверсі ратуші розміщалися органи місцевого самоврядування повітовий старостат і повітова рада. У 1920 році будівлю віддали міщанам і купцям під житло та торгівлю. 30 грудня 1982 р. у приміщенні ратуші було відкрито районний історико-краєзнавчий музей. На даний час його експозицію перенесено в інше приміщення, а сама ратуша реставрується .

 

Костел Успення Богородиці

 
Михайло Бучацький, власник Бучача, заснував 28 липня 1397 року (в інших списках 1379 р.) римо-католицьку парафію. Лаконічний текст копії цього документу наводить на міркування, що 28 липня 1397 у празник Успіння Богородиці, ймовірно, був освячений однойменний костел. У середині XVIII ст. виникла гостра потреба спорудити новий храм. оскільки на той час старий костел, хоч і перебудований з каменю у кінці XV ст., не раз горів, був руйнований і мав благенький вигляд. Отож, на пожертвування Миколи Потоцького в 1761-1763 роках біля підніжжя Замкової гори було зведено новий Храм Успіння Богородиці, який стоїть донині. Його архітектор нам невідомий. Споруда костелу - кам'яна велична, обширних форм із чітко вираженим у плані хрестом. Обабіч вівтарної частини прибудовані два невеликі приміщення. Над вхідними дверима видніється герб Потоцьких з написами про фундацію. Стіни притвору дещо понижені в порівнянні з висотою нефу. Праворуч від входу - внутрішньостінні гвинтові сходи, які ведуть на емпору (невелика оглядова площадка над притвором). Звідси відкривається прекрасна панорама міста. Фасад костелу декорований чотирма парадами пілястр з капітелями композитного ордеру. Парапети емпори і передньої стіни храму прикрашені різьбленими з каменю вазами. На вершині фасаду урочисто здіймається "дзеркало" із фресковим розписом "Вознесіння Богородиці". Увінчує споруду невеликий восьмикутний барабан із шатровим переходом до ліхтарика та кованого хреста. Вікна з глибокими прорізами становлять чи не єдину прикрасу стін, карнизи слабо виражені, кути зрізані вузькими вертикальними площинами. В інтер'єрі розміщені п'ять вівтарних композицій, тематично пов'язаних із життям Богородиці. Живописні твори виконані олійними фарбами, досить посереднього рівня. Натомість десять фігур святих для вівтарів вирізьблені дуже майстерно. Ця обставина й послужила поштовхом, щоб вважати скульптури творінням славетного Пінзеля.

Церква св. Миколая

Її високі вікна не раз служили бійницями. У церкві зберігся бароковий іконостас 18 століття. Церква св. Миколая закладена в перших роках XVII ст. і освячена 1610 року. Фундатором її вважаеться подружжя Стефана та Марії Потоцьких, про що свідчить їхній шлюбний герб (Потоцьких-Могилів), розташований над дверима церкви. Церква св. Миколая була першим кам'яним храмом у місті. Вона невеликих розмірів, являє собою ошатну споруду з добре згармонізованими формами. Основним духовно-естетичним центром церкви є іконостас. Пишно оздоблений ажурним різьбленням і позолотою, він є типовим твором стилю барокко. До найбілыиих скарбів храму відносять ікону "Богородиця" XVI ст., що на східній стіні вівтаря. Її привезла до Бучача Марія Могилянка.

 
Пам’ятки зелених насадженьDirect link for this paragraph

Золота́ ли́па — вікове дерево, ботанічна пам'ятка природи місцевого значення. Зростає на краю дороги, що веде з Бучача до селища Золотий Потік. Оголошена об’єктом природно-заповідного фонду рішенням виконкому обласної ради 14 березня 1977 року. За легендою, тут у 1672 році підписаний мир між Останською імперією та Річчю Посполитою (Бучацький мирний договір).

 

Пам’ятки рухоміDirect link for this paragraph

З книгозбірні Бучацької гімназії походить “Бучацьке євангеліє” – цінна пам’ятка старослов’янської мови давньоруської редакції. Написане в ХІІІ ст. кириличним уставом на пергаменті, Євангеліє налічує 160 аркушів (початкові аркуші не збереглися). У ХV ст. подароване Городиському монастиреві на Волині, а потім до початку ХХ ст. було в Бучачі. Тепер зберігається у Львівському музеї українського мистецтва.

Нематеріальні цінностіDirect link for this paragraph

Видатні особистості

Єврейський письменник Шмуель Йосеф Агнон (1888-1970). Справжнє прізвище – Чачкес. Вигадав для свого псевдоніму іменник чоловічого роду «аґнон» (від «аґуна»), що в івриті відсутній. Народився у Бучачі 1887 року, став одним з найвидатніших єврейських письменників. Почав писати вірші і новели та публікувати їх ще у підлітковому віці. Писав їдиш та івритом. 1966 року нагороджений Нобелівською премією. Агнон походив із хасидської родини, також отримав неповну світську освіту. У 1906 році емігрував до Палестини, де й помер 1970 року. Про Бучач і Галичну писав на івриті, а своє рідне місто описував як «місто смерті». Вважається, що Агнон є найвідомішою особистістю, яка походить з Бучача. Твір «Гість на ніч» (“A Guest for the Night”), написаний на основі вражень від візиту до рідного міста у 1930 році. Інші відомі твори: “Bridal Canopy”, “Two Tales”, “Edo and Enam”.

З Бучача походив Еммануель Рінгельблюм. Він народився в 1900 році і навіть протягом року навчався в місцевій гімназії. Його сім'я покинула місто в 1914 році, побоюючись російських погромів. Вони оселилися в Новому Сончі, тут Рінгельблюм закінчив середню школу. Все своє свідоме життя він жив у Варшаві, де став істориком. У Варшавському гетто був засновником архіву Онег Шаббат, що містив матеріали про Голокост. Після ліквідації гетто і втечі з трудового табору в Травнику переховувався у Варшаві з дружиною і сином. 10 березня 1944 Рінгельблюм був страчений зі своїми близькими в руїнах Варшавського гетто.

Бучач був також батьківщиною Симона Візенталя, знаменитого "мисливця за нацистами". Він народився у 1908 році. У міжвоєнний період закінчив місцеву середню школу. Згодом навчався в Празі на архітектурному відділенні, пізніше повернувся, поселившись у Львові, куди переїхав разом з родиною. Під час німецької окупації пройшов десятки таборів, починаючи від Янівського у Львові, і закінчуючи табором в Маутхаузені. Втратив 98 членів своєї родини, багато з яких загинули в таборі смерті в Белжеці. Симон та його дружина пережили Голокост. У 1947 році заснував у Відні Єврейський Центр історичної документації, що займається збором інформації про нацистських військових злочинців. Він співпрацював з ізраїльською розвідкою. З його допомогою вдалося захопити Адольфа Ейхмана, коменданта Собібора табору в Треблінці Франца Штангля. Візенталь помер у Відні у 2005 році.

Бучач, пов'язаний з одним з найбільших істориків Голокосту – Раулем Хілбергом. Обидва його батьки походили з Бучача та прилеглих районів. Хільберга пам'ятав чимало, до останніх днів життя міг використовувати польську мову. Під час німецької окупації в Бучачі залишилися більша частина сім'ї Хільберга, в тому числі бабуся і дідусь. Ймовірно, деякі з них були депортовані в Белжець, а дехто загинув у Бучачі.

 

Йосип Кнебель. Видавець книг. 21 вересня 1854 року у сім’ї купця Миколи Кнебеля народився син Йосиф. У Відні, куди переїхала сім'я, закінчив гімназію і вступив на філологічний факультет Віденського університету. Закінчив Віденську Академію комерційних наук. Місцем своєї майбутньої книготоргівлі і видавничої діяльності Кнебель обрав Москву. Тут працював в магазині іноземних книг фірми І. Дейбнера, а потім, в 1882 році, спільно з московським товаришем П. Ф. Гросманом заснував книготоргову фірму «Гросман і Кнебель». Вершиною видавничої діяльності Йосипа Кнебеля стала багатотомна «Історія російського мистецтва» за редакцією Грабара. Кнебелем видав понад 400 книг для дітей різного віку.

 
Рабі Авраам Давід бен Ашер Аншел Вармн – вважається одним з визначних талмудистів. Помер у 1840 році. Прдставником Гаскали був Ісаак Фернгоф (Izaak Fernhof).

 
Міна Рознер (Mina Rosner), що походила з Бучача, є авторкою фільму «Поверення до Бучача („Return to Buchach”), який здобув золоту медаль на Нью-Йоркському кінофестивалі у 1992 році.

 
Музеї, архіви, книгозбірки, приватні колекціїDirect link for this paragraph

Краєзнавчий музей у Бучачі. Вул. Галицька 52.

Бучацький краєзнавчий музей створений 30 грудня 1982 року на громадських засадах. З 1988 року є відділом Тернопільського обласного краєзнавчого музею, з 2002 року працює як самостійна одиниця.

У фондах музею зберігається понад 3000 експонатів. В експозиції музею представлено матеріали, які розповідають про відомих людей Бучаччини: Шмуеля Агнона (1888-1970) – єврейського письменника, лауреата Нобелівської премії; Михайла Островерху (1897-1979) – письменника, літературознавця, журналіста; книговидавця Й.Кнебеля (1854-1926); видатну оперну співачку Соломію Крушельницьку (1897-1963); письменників: О.Назарука (1883-1940), О.Авдиковича (1877-1918), Всеволода Нестайка (1930 - 2014).

Етнографічний матеріал розповідає про життя і побут селян кінця XIX — початку XX ст. Тут представлені зразки українського вбрання бучацького краю. Демонструються зразки гончарної роботи та речі побутового вжитку. В експозиції знаходяться фотоматеріали про історію Бучача та його околиць з початку XX ст., про бучацьку ратушу, про історію її скульптур, про авторів ратуші: архітектора Бернарда Меретина та скульптора Пінзеля.

В експозиції розділу нумізматики представлені грошові знаки часів Австро-Угорщини, Польщі, Російської імперії, Радянського Союзу і гітлерівської окупації. Археологічна експозиція має місцеві знахідки часів трипільської культури, що знайдені в урочищі «Федір» м. Бучач.

У фондах музею зберігаються фотографії, рукописи, подяки, ордени, медалі, історичні матеріали ІІ світової війни. Збергіаються освітні матеріали XX ст., а також архівні матеріали про Голокост.

 

Місця пам'ятіDirect link for this paragraph

На схилі пагорба Федора, де під час Голокосту було вбито 5350 євреїв, знаходиться пам’ятний камінь.

 

Інфраструктура туристичнаDirect link for this paragraph

"Бучач", Готельно-розважальний комплекс (раніше - "Водограй")

м. Бучач, вул. Ген. Шухевича, 1
тел.: +38 03544 22930, +38 050 3776991, 067 3546624
e-mail: buchach2006ukr.net
www.buchach.109.te.ua

"Лісовий", оздоровчий комплекс
Бучацький р-н, с. Скоморохи
тел.: +38 03544 31366, +38 067 6034661, 097 4198234

Мандри", Готель-ресторан

Бучацький р-н, с. Підзамочок, вул. Тернопільська, 112 (1 км від об'їзної зі сторони Тернополя)

тел.: +38 03544 24565, 24573, факс: +38 03544 24975,

e-mail: [email protected]

www.mandru.io.ua

"Над Стрипою", база відпочинку
Бучацький р-н, с. Скоморохи
тел.: +38 03544 33092, 33095, +38 096 3822757, 067 2892061
e-mail: [email protected]
www.nadstripoyu.com.ua

"Юність", готель
м. Бучач, вул. Винниченка, 1
тел.: +38 03544 24011, +38 097 7718855

"Альянс", мотель
Бучацький р-н, с. Підзамочок, вул. Тернопільська, 51
тел.: +38 03544 24471, 24943, +38 096 2743795

 

Список використаних джерел й літературиDirect link for this paragraph

 
http://www.jewishgen.org/yizkor/buchach/buchach.html

 
http://kehilalinks.jewishgen.org/Suchostaw/sl_buczacz.htm

http://www.sztetl.org.pl/pl/city/buczacz/

 
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%87%D0%B0%D1%87

 
http://buchach.org.ua/content/view/205/102/

http://www.buchach.org/book/geographical.htm

http://www.ji-magazine.lviv.ua/inform/info-ukr/agnon-promova.htm

http://istoriabychacha.blogspot.com/

http://history.buchach.net/category/buchach/istoriya-buchacha/

http://www.jewishgen.org/Yizkor/buchach/buc089.html

http://history.buchach.net/category/buchach/istoriya-buchacha/

Науковий збірник Буча і Бучаччина. Історико-мемуарний збірник. Український архів. Том XXVII

Бартов О. Стерті. Зникаючі сліди євреїв Галичини в сучасній Україні / Переклад з англійської Сергія Коломійця. — Київ: Українській центр вивчення історії Голокосту; «Зовнішторгвидав України», 2010. — 300 с.

http://tvorcha.buchachchyna.com/about/

Map

Recommended

Photos

Recommended

Keywords