Shtetl Routes. Vestiges of Jewish cultural heritage in cross-border tourism in borderland of Poland, Belarus and Ukraine

 

Shtetl Routes. Vestiges of Jewish cultural heritage in cross-border tourism in borderland of Poland, Belarus and Ukraine

 

NN Theatre

Дубно. Карта історико-культурної спадщини

Дубно розташоване в межах Волинської височини на стику двох її геоморфологічних районів. Перший район — це Повчанська височина, довгий гакоподібний мис якої тягнеться з заходу з поступовим пониженням на схід у бік плавень р.Іква. Другий район — мізоцький кряж, що широкою пологою підошвою підходить зі сходу.

Між двома районами, меандровим (нині випрямленим) руслом протікала р.Іква, утворюючи широку болотисту заплаву. З півдня річка по всій протяжності омиває мис Повчанського плато, а в найвужчій, східній його частині, робить стрімкий поворот на північний захід та омиває мис з півночі. Таким чином, ця крайня частина мису, завдяки географічним особливостям та природнім перевагам здавна мала перспективу перетворитися на локальну територію компактного проживання населення.

Між обома геоморфологічними районами Іква утворює широкі болотисті заплави, в чому їй сприяють притоки. Зі сторони Повчанської височини біля о.Кемпа (недалеко від Спасівської церкви) в неї вливається р.Знесена. З підошви Мізоцької височини до Ікви впадає безіменний струмок між районами П’ята школа та Підборці. Велика заплава сформувалася на південь від правобережного мису. Після побудови греблі в XVIст. ця заплава перетворилася на великий став, який відображений на планах міста XVIII – XIXст. Друга значна заплави сформувалася зі сходу від мису Повчанської височини та на північ від підошви Мізоцької височини, завдяки впадінню в Ікву р.Липка. Вона сягала с.Панталія, яка підковоподібним островом оточувала заплаву з півночі. Третя, найменша заплава знаходилась в жолобі з північної сторони біля міста, обійнята відрогом мису та основною частиною височини з заходу. Посеред неї знаходиться острів Горбачин (частину якого займає міський стадіон). Вірогідно, у формування цієї заплави допоміжну роль відіграли впадаючі в Ікву струмки, що нині є пересохлими.

Historic buildings in Dubno
Historic buildings in Dubno (Author: Majuk, Emil)

ІсторіяDirect link for this paragraph

Дубно (в Повісті временних літ – „Дубен”) – одне з найстаріших українських міст, перша згадка про яке відноситься до 1100 р. За висловом І.Крип’якевича: друге місто по господарському та культурному значенні в Луцькому князівстві у другій половині XII ст. З кінця XIV ст. в статусі сільського поселення входило до комплексу володінь роду князів Острозьких. В 1498 р. отримало статус міста від литовського князя Олександра, виклопотаного власником Дубна князем К.І.Острозьким. На цей час відбулася модернізація замку, який був перебудований з дерев’яного на кам’яний. На першу половину XVI ст. Дубно було перетворене на місто-фортецю. Цьому сприяли природні умови його розташування та побудова оборонних споруд (Луцької брами, західного та східного оборонного рубежів, кам’яної башти „1540”). Завдяки цьому Дубно увійшло в історію як місто, що не було захоплене під час татарських нападів.

Одним з найбільших принад для ворожих військ були скарби дубенського замку. На 1616 р. згідно реєстру тут була зосереджена найбільша скарбниця багатств серед усіх володінь князів Острозьких. Це пояснюється проживанням в Дубенському замку старшого сина князя В.–К.Острозького – Януша, який по смерті батька успадкував його володіння, започаткувавши в 1609 р. Острозьку або Дубенську ординацію. Центром її став дубенський замок, який з ініціативи цього ж князя був перебудований на бастіонний, що значно підвищило його обороноздатність. Це дозволило йому, як одному з небагатьох західноукраїнських замків вціліти в ході українсько-польської війни 1648–1654 рр.

Завдяки релігійній діяльності князів Острозьких Дубно в XVI ст. було одним із найбільших релігійних осередків Волині. В 1539-1566 рр. в Чеснохресному монастирі переписувалося староукраїнською мовою Четвероєвангеліє. При цьому ж монастирі 20 років залишався ігуменом Іов Желізо (пізніше – Почаєвський), який переписував книжки. Згодом тут був ігуменом Віталій - автор релігійно-повчального твору „Діоптра”.

З 1774 р. Дубно стало важливим осередком торгівлі завдяки установленню контрактових ярмарок, які відбувались до 1795 р. З цього часу воно перетворилося на місто з найбільшою єврейською громадою на Волині. В Дубні працював один із найвідоміших єврейських проповідників XVIII ст. - Я’аков бен Вольф Кранц. Прибутки від контрактів дозволили тогочасним власникам міста князям Любомирським значно розвинути його інфраструктуру. В той період було вимощено бруком вулиці, збудовано велику кількість кам’яних будинків, з’явилася перша на Волині масонська ложа під назвою „Досконала таємниця”. Зростання торгового і культурного значення Дубно призвело до перетворення його в кінці XVIII–го на початку ХІХ ст. на найбільше місто Волині.

З другої половини XVIII ст. Дубно все більше набуває рис військового містечка завдяки дислокації тут 41-го Селенгінського піхотного полку та 11-го Чугуївського уланського полку. Місто не втратило свого військового значення після поділів Речі Посполитої. В кінці ХІХ ст. поблизу міста був збудований форт-застава, який слугував важливим військовим стратегічним об’єктом Росії на кордоні з Австро-Угорщиною.

Перша згадка, назва, привілеїDirect link for this paragraph

Перша згадка

Дубно під старослов’янською назвою Дубен згадується в Повісті временних літ у зв’язку із князівськими міжусобицями: „…В літо 6608 (1100) брати уклали мир між собою, Святополк, Володимир, Давид, Олег в Увітичах, місяця серпня в 10-й день. І прийшов до них Давид Ігорович і сказав їм: „Нащо ви мене прикликали? Отя. У кого на мене образа?” І відповів йому Володимир: „Ти сам прислав до нас: „Хочу, браття, прийти до вас і поскаржитись за свої образи”. Так от ти прийшов і сидиш із своїми братами на одному килимі — тож чому не скаржишся, до кого із нас твоя образа?” І не відповів Давид нічого. І стали всі браття на коней; і став Святополк зі свою дружиною, а Давид і Олег зі свою нарізно один від одного. А Давид Ігорович сидів осторонь, і не підпустили його до себе, але окремо радились про Давида. І, порадившись, послали до Давида мужів своїх: Святополк – Путяту, Володимир – Орогостя і Ратибора, Давид і Олег – Торчина. Послані ж прийшли до Давида і сказали йому: „От що говорять тобі браття: „Не хочемо тобі дати столу Володимирського, тому що ввігнав ніж у нас, чого не було ще в Руській землі. Але ми ж тебе хапати не будемо і якогось іншого зла не зробимо, але от що тобі даємо: іди і сідай у Божеському, в Острозі, а Дубен і Чорторийськ дає тобі Святополк…”.

Назва

Ще в ХІХ ст. існував переказ, згідно з яким в давнину на тій частині міста, де знаходиться монастир кармеліток та вулиця Паненьська (нині Шевченка) колись ріс дубовий ліс, біля якого виникло поселення Дубенка, яке потім переросло в місто. Дуже вірогідно, що в народному переказі відбиті історичні реалії, оскільки дійсно місто з такою назвою могло розвинутися в околицях дубового лісу. Поряд з цим, можливо, що укріплення городища були побудовані з дубового дерева. Загалом на Дубенщині відомо більше 30 топонімів та назв населених пунктів, які утворенні з корення „Дуб-”. Поширенність такого роду назв може також бути пов’язана не стільки з великою кількістю дубових лісів, скільки із особливим шануванням дуба давнім населенням краю.

„Дубен” – староруський прикметник короткого зразка, чоловічого роду, тому назву слід розуміти як „дубовий”. Оскільки на час літописної згадки дане поселення було вже містом, то його назву можна сприймати як „Дубовий город”, яку правильно трактувати також як „твердий”, „неприступний”, „довговічний”.

Опис

На час першої писемної згадки Дубно мало характер укріпленого городища, яке складалося з дитинця, окольного города та посадських районів. Тоді ж зі сходу та з заходу починають формуватися історичні передмістя Дубна. Старе місто розрослося на лівому березі Ікви, зайнявши витягнутий зі заходу на схід пологий мис Повчанської височини. В східному краю цього мису, очевидно, вже в Х ст. з’явилося укріплене городище. Природно-географічне положення дозволяло без надмірних зусиль уфортифікувати поселення, що дозволяє визначити його як місто-фортецю.

Надання міських привілеїв

У 1498 році князь Костянтин Іванович Острозький домігся дозволу на розбудову міста Дубна, яке дісталося йому у спадок від батька: „Село, Дубном зване, зробити містом, надати міське право, обсадити людьми і торги мати кожну п’ятницю, а ярмарок – кожного року на Спаса”. Проте як зазначав М.Теодорович в „Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии”, у той час можна було без особливих зусиль добитися статусу міста навіть для невеличкого селища. Досить було власнику оголосити, що для захисту місцевості від „поганства татарів” він хоче у своєму маєтку власним коштом закласти замок і збудувати місто, щоб уряд, який ні про що так не турбувався, як про військовий захист краю, з охотою давав дозвіл на перейменування села в місто, заселення його ремісниками і купцями. Основним для власника було отримати дозвіл на проведення торгів і ярмарок, бо це означало „вільно в тому містечку корчми будувати і всілякі трунки: мед, пиво, горілку тримати”, тобто, шинкарювати, продавати і купувати, примножуючи свої багатства. Для отримання високого дозволу на заснування міста потрібен був замок.

В королівській грамоті Зиґмунта І від 1507 р. князю Костянтину Івановичу Острозькому про підтвердження міського статусу Дубна та надання йому магдебурзького права, монарх вживає такі слова: „…зважаючи на те, що при цьому ж місті Дубно, замок для затримання найбільш лютих ворогів, татарів і інших вибудував і устаткував (відновив) (ориг. extruxit ac instauravit)…”. В зв’язку з тим, що з 1500 до 1507 рр. князь К.І.Острозький перебував в московському полоні, замок мав бути відновлений перед поневоленням князя.

Герб, привілеї, зміни адміністративного устрою, демографічні даніDirect link for this paragraph

Герб, печатка

Сучасний герб міста Дубна є давній родовим гербом його власників князів Острозьких. Він також використаний на міській печатці 1640 р., що й дає історичну підставу застосовувати дане зображення як герб міста. Герб утворений поєднанням первісно двох самостійних родових гербів: лелива та остроги чи огончика. Витоки герба сягають XIVст. Герб лелива поміщений на стягу К.І.Острозького на картині „Битва під Оршею”. Як офіційний герб міста Дубна герб князів Острозьких затверджений 4 жовтня 1995 року рішенням №84 Дубенської міської Ради. Автор герба – Андрій Гречило. Він являє собою 6-ти променеву зірку у синьому полі, під нею місяць ріжками догори, над ними дуга із загостреним виступом (острога). Фігури – золоті, щит обрамований декоративним картушем та увінчаний срібною міською короною.

Прапор

Прапор Дубна було затверджено 19 червня 1998 р. рішенням №32 Дубенської міської ради.

Він представляє собою квадратне полотнище, на синьому тлі якого вертикально розташовані жовті фігури: 6-променева зірка, під нею – півмісяць, над ними – острога; від древка та з вільного краю прапор має жовті лиштви (шириною у 1/5 сторони прапора). Автор прапора – Андрій Гречило.

Інші привілеї

16 листопада 1509 р. - польський король Зигізмунд звільнив дубенських підданих князя К.І.Острозького від сплати воловщизни.

Червень чи липень 1511 р. - польський король Зигізмунд підтвердив володіння князем К.І.Острозьким містом Дубном з двором до нього належачим Іванем та правом на ярмарок на Св. Спаса.

1521 р .– Зигізмунд звільняє дубенських підданих Костянтина Івановича від сплати мита за перевезення солі.

7 січня 1526 р. – лист від польського короля до луцького митника Міхеля Єзофовича, якому наказується не брати мита на товари з підданих Костянтина Івановича, які їдуть до Острога, Дубна і інших замків, бо мито з них належить князю.

1670 р. – започатковано Різдвяний ярмарок.

1777 р. – у Дубні встановлено три двотижневі ярмарки: на Св. Юрія (23 квітня), на Св. Іллі (20 липня) і на Луки (18 жовтня). Єдина чотирьохтижнева ярмарка починалася 6 січня.

Зміни адміністративного устрою

Відштовхуючись від першої писемної згадки про Дубен, дізнаємося, що місто перебувало на той час у складі великокняжого домену, і ним розпоряджався київський князь. Тоді Дубен перебував під політичним впливом Погорини – уділу Київської землі. Це підтверджується тим, що Давид Ігорович, отримавши Дубен, Острог, Чарторийськ та Бузьк, осів у Дорогобужі на Горині. Однак, зміна напрямку політично-адміністративного тяжіння для Дубена у бік Погорини та Київської землі відбулася після втрати Давидом Ігоровичем володимирського столу в 1097 р. Тому доречно припускати, що до цього часу адміністративно Дубен належав до Володимирської землі.

Географічно Дубен завжди був пов’язаний з Волинню. В другій половині XII ст. з переходом Погоринської волості під вплив Луцького князівства Дубен остаточно закріплюється як його передмістя. Це засвідчується літописним повідомленням Галицько-Волинського літопису 1288 р. про те, що Мстислав Данилович – луцький князь „…пребывъ неколько днии оу Володимѣре, ѣха во свои городы, в Лоуческъ и в Доубенъ…”. Пізніше Дубно втрачає своє значення і міський статус, перетворившись на незначний комунікаційний і господарський осередок у складі Луцького князівства. В 1386 р. Дубно як село потрапляє під владу князя Федора Острозького, який проте використовує сусіднє з Дубном село – Івання або Івань, де Острозькими було побудовано свій двір, що й слугував їм за господарсько-адміністративний центр управління своїми володіннями в середній течії р.Іква. На цей час Дубно належить до складу Великого князівства Литовського.

Після отримання міського статусу Дубно стає адміністративним центром та протягом першої половини XVI ст. обростає комплексом поселень, які складають міську волость.

Їхнє розташування показує, що адміністративні межі волості залежали від природного середовища, яке так самопослугувало основою для виокремлення території нинішнього Дубенського району. Головними природно-географічними чинниками, що визначають межі Дубенського району, є Повчанська височина з заходу, Рівненська височина з півночі, Мале Полісся з півдня. По трьох цих природних зонах Дубенський район межує в наш час відповідно з Млинівським та Радивилівським, Рівненським, Кременецьким та Шумським (Тернопільська область).

До середини XVIII ст. територія дубенської волості (ключа) значно зросла. Згідно угоди 1753 р. про розподіл Дубенської ординації до її складу входило 70 сіл.

Після приєднання Волині до Російської імперії в 1795 р. села, зафіксовані в угоді 1753 р., увійшли до складу дубенського уїзду.

Після того, як у 1921 році Дубно відійшло до Польщі, територія Дубенського уїзду (відтоді повіту) дещо змінилась. В такому територіальному вигляді Дубенщина існувала до встановлення Радянського адміністративного поділу, коли у 1940 році був створений Дубенський район у складі Рівненської області.

Окрім адміністративно-господарського центру волості, пізніше уїзду та повіту, Дубно, а точніше його замок був військовим центром Острозької ординації, утвореної в 1609 р. князем Янушем Острозьким.

Демографічні дані

На XVI ст. точних даних про кількість населення в місті немає. Однак наближено його дозволяють встановити поборові реєсти, в яких вказана кількість будинків міста. На 1570 р. в місті налічувалося 51 ринковий будинок та 239 будинків вуличних. На 1576 р. в місті було 236 будинків. В 1629 р. в Дубні нараховувалося 448 димів.

Населення міста

Період / Кількість населення

кінець XVIII ст. – 6535

1893 р. – 7704

1959 р. – 18651

1970 р. – 25442

1979 р. – 34687

1989 р. – 40806

1991 р. – 42,1 тис.

2001 р. – 39,2 тис.

2011 р. – 38037

В XVI–XVIII ст. - у місті окрім українців проживали євреї, татари, поляки. Пізніше у ХІХ ст. зростає частка росіян та чехів.

Євреї

На 1650 р. єврейських будинків було 47.

На 1765 р. – Дубно одне з найбільш заселених євреями місто на Волині. Євреїв в місті – 1923, на Сурмичах – 50, на Забрамі – 22. Всього – 1995. Будинків єврейських в місті – 170, на Сурмичах – 5, на Забрамі – 3. Разом з єврейським населенням у селах загальна кількість євреїв, що були приписані до кагалу дубенського, становила – 2492 особи.

1778 р. – перепис євреїв луцького повіту. Чисельність кагалу дубенського разом з приходами – 1695. В порівняні з переписом 1765 р. кількість євреїв зменшилась на 30,44%, однак Дубно залишалося першим містом на Волині по кількості єврейського населення.

1788 р. – в Дубні мешкає – 2525 євреїв. Будинків єврейських – 321.

1797 р. – статистичні дані про чисельний розподіл єврейського та християнського населення, за яким євреїв у Дубні – 73,1% (2808 ос. від 3838 ос. загальної кількості).

кінець XVIII ст. – кількість населення Дубна зросла і становила 6535 осіб.

1847 р. – євреїв в Дубно 6330 осіб.

Єврейська громада

Доктор історичних наук І.К.Свєшніков розповідав про дубенських євреїв наступне: „У XVI ст. до Дубна приїхали євреї з Іспанії, орлеанські євреї з Франції. Тоді ж сюди приїхав рабин і його після смерті поховали в синагозі. Колишній директор дубенського краєзнавчого музею М.І.Островський провів в синагозі розкопки і знайшов скелет з ізраїльським шекелем Маковея (Лев Ізраїлю) І–ІІ ст. н. е., а в другій його руці був затиснутий камінь. Тією монетою заволодів якийсь колекціонер Фалтус з Києва”.

Перша згадка про євреїв у місті належить до 1532 р. В ній вказується, що євреї володіють 300-ма волами. В 1648 р. під час війни Богдана Хмельницького дубенський замок залишився не здобутий козаками. Коли повстанці наблизилися до міста, то в замку замкнувся воєвода з 80-ма польськими жовнірами. Вони не впустили до замку євреїв, а тому близько 1500 їх було вбито козаками перед самим замком.

У 1650 році тут було 47 євреїв і 141 християн, що сплачували податки.

В 1857 р. в Дубно нараховувалось 15 синагог і молитовних будинків, 22 хедера. З 1893 р. в місті функціонувала група Ховевей Ціон.

За даними перепису 1897 року в місті проживало 5608 євреїв. В місті був єврейський шпиталь, однак жодних єврейських навчальних закладів, за винятком кількох хедерів, не було. Загалом економічне становище дубенських євреїв у 1920-30-х роках було непоганим, але з-поміж представників різних професій були як непомірно багаті, так і бідняки, і навіть злидарі, які становили більшість. Саме ця більшість на початку 1930-х років почала масово виїжджати до Палестини, а пізніше – до Ізраїлю. В Дубні існував комітет, який займався купівлею земель у Палестині. Цей комітет очолював Ліпін. На нових землях були потрібні люди з навичками робітничих і хліборобських професій, і охочі оволодівали ними на практиці тут, у Дубно, на „Палестині”, на землях графині Шувалової, у механічних майстернях, тощо. Отримавши відповідну довідку, євреї лишали Дубно і їхали в невідомість, яка лякала труднощами, але давала надію.

25 червня 1941 року Дубно зайняли частини німецької армії. На початку війни частина єврейського населення встигла евакуюватися на схід СРСР. Німці брали з євреїв великі побори грошима, виробами із золота та срібла. Восени-взимку 1941 року більш як дві тисячі євреїв було знищено. 27 травня 1942 року на околиці міста було знищено близько 3800 євреїв. 4 квітня 1942 року в Дубно було створено гетто, в якому влітку 1942 року створена група опору, але до 24 жовтня 1942 року всі жителі гетто були знищені. Частина євреїв повернулося після визволення міста. В 2000 році в Дубно проживало біля 20 сімей євреїв, досі існує єврейська громада.

Дубно і чехи

Чеська меншина виникла в Волинській губернії у 1863 р., коли з економічних причин сюди почали переїжджати емігранти з Чехії та Моравії. Завдяки урядовим пільгам чехи швидко закріпилися на власних наділах, які переважно купували у польських поміщиків. У період найбільш інтенсивної еміграції в 1863–1874 рр. постало чотири волинські чеські волості, серед яких дубенська, до якої входило 14 населених пунктів. В Дубенському повіті у 1871 р. мешкало 494 чеських сім´ї, при тому, що всього на теренах Волинської губернії проживало 963 чеські сім´ї.

Головним заняттям чехів переселенців було рільництво, городництво, садівництво. З інших галузей господарства чехи приділяли велику увагу хмелярству. Чехи привезли найкращу розсаду цього сорту рослин. Перші плантації хмелю були закладені в 1870 р. в селах Мирогощі, Глинську, Семидубах Дубенського повіту. Лише в Дубно було збудовано 5 хмелярень для переробки хмелю.

У „Літописі Волині” читаємо: „До 1932 р. Волинь займала 3-е місце у світовому гендлю хмелем. По сумі оборотів на першому місці був Жатець (Чехія), потім Нюрнберг, Дубно, Лондон. Після 1932 р. Дубно уступило Лондону 3-е місце, отже послідовність стала наступною: Жатець, Нюрнберг, Лондон, Дубно, Нью-Йорк”.

 

АрхеологіяDirect link for this paragraph

На основі археологічних матеріалів встановлено, що на території Дубна в пізньо-палеолітичний час (14–10 тис. років тому) проживали племена свідерської культури мисливців на оленів. Їхні стоянки виявлені в таких пунктах Дубно як урочища „Палестина”, „Сурмичі”. Згодом з’явилися стоянки доби мезоліту яніславицької культури 10–8 тис. років тому, зафіксовані в таких пунктах як „Дубно – Волиця”, „Дубно – біля автосервісу”, „Дубно – газове господарство”, „Дубно – о.Дубовець”, „Дубно – Сурмичі”.

В епоху неоліту (8–6 тис. років тому) проживали племена лінійно-стрічкової культури, поселення представників цієї культури виявлено на пам’ятці „Дубно – підвісний міст” та поблизу міста в с. Панталія. Також відомі сліди поселень волинської неолітичної культури на пам’ятці „Дубно – підвісний міст” та поблизу Сурмич.

Поселення волино-люблінської культури було досліджене під час археологічних розкопок на території пам’ятки „Дубно - автосервіс” (за колишнім готелем Серпанок) в 2007 р. Тут були виявлені фрагменти кераміки темно-сірого кольору з домішками піску в глиняному тісті. Стінки прикрашені наліпами та штампованим орнаментом, вінця по верху – косими насічками. Поряд з керамікою було знайдено крем’яні знаряддя, які представлені уламками ножів та пластин, вкладнями до серпів, скребком, вістрями на пластинах, одне з яких слугувало наконечником стріли, а інше – дротика. Ряд поселень цієї культури досліджувався археологічними розвідками в наступних пунктах: „Дубно – Волиця”, „Дубно – звірогосподарство”, „Дубно - урочище „Палестина”. В 1938 р. під час будівельних робіт біля Дубенської польської гімназії було виявлено амфору цієї культури з двома вертикально витягнутими ручками на плічках.

Найдавніший з досліджених об’єктів волино-люблінської культури це – господарська яма цього періоду. В ній виявлено розвал посудини, кістяну шпильку, фрагменти посуду, пофарбовані червоною фарбою і крем’яні знаряддя на пластинах.

На території Дубна виявлено такі поселення трипільської культури як „Дубно - підвісний міст”, „Дубно - урочища „Палестина”, „Сурмичі”, „Дубно - цукрозавод”. Вони розташовані на берегах Ікви. На цих поселеннях в різні часи було знайдено трипільську кераміку сірого та коричневого кольору з домішкою дрібного піску та шамоту в глиняному тісті, крем’яні знаряддя праці на пластинах, прямокутні в перетині сокири з шліфованим лезом.

Завдяки археологічним розвідкам в Дубно та поблизу: „Дубно – автосервіс”, „Дубно – Волиця”, „Дубно - урочище „Палестина”, „Дубно – Сурмичі” виявлено ряд пам’яток культури кулястих амфор. Поселення розташовані на піщаних та чорноземних підвищеннях на берегах річок та в їхніх заплавах. На них виявлено типову, часто щедро орнаментовану кераміку та крем’яні знаряддя, зокрема сокири з добре шліфованою поверхнею. Численні уламки посуду культури кулястих амфор були знайдені під час археологічних розвідок на пам’ятці „Волиця”. Звідти походить знахідка уламка кістяного шліфованого вістря.

Наприкінці енеоліту – початку доби бронзи на Волинь з території Південної Польщі поширилася мєжановіцька культура, яка відноситься до прикарпатського кола епішнурових культур. Поселення мєжановіцької культури виділено в пунктах: „Дубно – автосервіс”, „Дубно – Скраклів”, „Дубно - підвісний міст”, „Дубно – Вигнанка”, „Дубно – о.Дубовець”. Поховальними пам’ятками Дубенщини мєжановицької культури є випадково виявлене ґрунтове поховання біля с. Волиця (зараз район Дубна) та досліджене А. Б. Бардецьким поховання на території поселення „Дубно -Сурмичі-3”. Також у 1942 р. дослідник зібрав бронзові жіночі прикраси зі зруйнованого могильника епохи бронзи на передмісті Сурмичі.

На початку другої чверті ІІ тис. до н. е. на Волині з’явилась ще одна культура епішнурового кола – стжижовська. На території Дубенщини носії стжижовської культури не створювали окремих поселень, а проживали спільно з місцевими племенами, утворюючи змішані стжижовсько-межановицькі поселення. До змішаних пам’яток на Дубенщині належать: „Дубно – Волиця”, „Дубно – звірогосподарство”, „Дубно – Палестина”, „Дубно – Сурмичі”.

В пунктах: „Дубно - біля автосервісу, біля мостів, Вигнанка”, „Дубно - Волиця, о.Дубовець, городище, звірогосподарство, вул.Лесі Українки, Палестина, Сурмичі”, „Дубно - цукрозавод” виявлені поселення тшинецько-комарівської культури.

В VIII-VII ст. на території Дубна проживали племена могилянської групи. Внаслідок археологічних розвідок до поселень цієї групи відносяться „Дубно - біля автосервісу, біля мостів, біля підвісного мосту, Волиця, о.Дубовець, городище, замок, звірогосподарство, урочище „Палестина”, Сурмичі”.

До періоду IV ст. до н. е. – I ст. н. е. відносяться виявлені в Дубні поселення поморсько-кльошової культури, яку дослідники пов’язують з праслов’янами. До виявлених пам’яток цієї культури в Дубні належать урочища „Біля мостів”, „Підвісний міст”, п. 3 „Сурмичі”. В І ст. до н. е. – І ст. н. е. на території міста відомі поселення зубрицької групи, яку пов’язують із згаданими у римських авторів слов’янськими племенами венедів.

На території міста відкриті пам’ятки вельбарської культури, носіями якої були германські племена готів та гепідів. В кінці ІІ – IVст. вони проживали в таких частинах міста як Замок, звірогосподарство, Волиця та передмісті Сурмичі.

До унікальних знахідок, пов’язаних з єврейською громадою Дубна, належить мергелевий виріб. Його основа чітко виділена, вона приплюснута і має близьку до квадратної форму, з неї витягнута верхня частина, на кінці якої знаходиться розширений гравірований щиток з врізаними символами, пересічений горизонтальною лінією. На геральдичному щитку знаходяться чіткі врізані зображення двох долонь, а над ними три літери івриту. Розміри: висота – 2,3 см, довжина збереженої сторони основи – 2 см, розміри щитка 1,6×1,8 см. Напис на виробі перекладається як „Для благословення когана”.

Можливо, виріб слугував печаттю або матрицею для її відливу. Не виключено також, що він використовувався як навершя, кришечка або декоративна деталь до певного знаряддя, предмету чи ємкості.

Заслуговує на увагу той факт, що цей предмет знайдено неподалік місцезнаходження дубенської синагоги, яка була збудована у XVI ст. Виріб знайдено в закритому матеріальному комплексі, що дозволяє відносно точно визначити його датування, а це, зважаючи на фрагменти поряд виявленого сіроглиняного посуду – XVI ст. Знахідку та інші речі було передано в історико-культурний заповідник м. Дубна, де він і експонується. Описаний артефакт є на сьогодні найдавнішим предметом, що пов’язаний з історією єврейської громади Дубна.

В книзі „Археологическая карта Волынской губернии” (1902 р.) розповідається про монетні скарби, знайдені у м.Дубно. Так, в 1885 році тут було знайдено 14 срібних польських монет XVIII ст. і скарб з 100 червінцями, а в 1897 році – горщик з польськими золотими і срібними монетами. Під час перебудови замку, що, очевидно, була пов’язана з розташуванням у ньому 41-го Селенгінського полку, під каменем біля парадного входу знайдено також горщик з польськими золотими та срібними монетами. На острові, на якому був древній монастир, знайдено олов’яний посуд та польські золоті монети.

Городище літописного Дубена. Городище розташовувалося на краю мису лівого берега р.Іква. В наш час територія на схід від замку князів Острозьких, де знаходився дитинець городища, зайнята будівлями Рівнеобленерго та цехом трикотажної фабрики. Посад городища охоплював як територію пізнішого кам’яного замку, так і частину сучасного центру міста. Посадські поселення формувалися і на прилеглих островах (Острівок, п. 2 „Сурмичі”) і на правому березі річки (п. 1 „Сурмичі”).

В 30-х роках на території замку князів Острозьких проводилися земляні роботи по облаштуванню замкового дворища. Археологічний нагляд здійснював О. Цинкаловський. Під час цих робіт було виявлено дерев’яні конструкції будинків на глибині 1,5-2 м, а поруч – кераміку, вироби із заліза та кістки, датовані ХІ-ХІІІ ст. На основі цих знахідок О. Цинкаловський локалізував місцезнаходження літописного Дубена на території замкового дворища.

У фондах Дубенського заповідника виявлено збірку кераміки, яка зібрана у 1945 році з території дитинця городища М. Островським. Серед керамічних фрагментів: стінки та вінця посудин, кахлі. Фрагменти посуду представлені здебільшого гончарними, в одиничних випадках, ліпними зразками.

З території городища походять й інші археологічні знахідки, виявлені в 1946-1949 рр., які зберігаються у фондах Дубенського заповідника. Вони показують, що це місце було заселене людьми в давніші часи. Це – крем’яна сокира-долото, яка характерна для пам’яток доби бронзи. Крем’яне долото, яке рідше трапляється на пам’ятках доби бронзи, ніж сокири-долота. Серп, який характерний для могилянської групи ранньо-залізного часу. З території дитинця походить мініатюрний горщик сірого кольору, знайдений у 1972 р. Посудинка похила і викривлена, в двох місцях присутні сильні вм’ятини. Випал – нерівномірний, від світло-сірого до темно-сірого кольору. Відомо, що подібні мініатюрні посудини були характерні для керамічних виробництв різних культур, зокрема і слов’янських.

Як знахідку, що пов’язана з територією пам’ятки, слід розглядати бронзову сокиру-кельт. ЇЇ було виявлено в 30-ті роки минулого століття та передано до Археологічного музею у Варшаві О.Цинкаловським. В інвентарній книзі місце її походження вказане як „на березі Ікви, під замком”.

Розвідками В.Ткача встановлено наявність поселення ХІ-ХІІІ ст. в урочищі „Острівок”. Поруч, при впадінні в Ікву річки Липки, на її правому березі – поселення п. 2 „Сурмачі”, на якому виявлено матеріали Х-ХІІІ ст., знайдено шиферне пряслице і фрагмент денця з клеймом. Інше давньоруське поселення знаходилося на сусідньому острові, який в наш час формує підвищення, де розташовані будівлі виправної трудової колонії (п. 1 „Сурмачі”). Тут виявлено кераміку Х – першої половини ХІ ст., кінця ХІІ – першої половини ХІІІ ст. та кам’яне біконічне пряслице.

Давньоруські матеріали було виявлено під час розкопок на ділянках центральної частини міста Рівненською філією Охоронної археологічної служби в 2005-2009 роках. Вони показують, що племена волинян на цій прилеглій до дитинця території проживали щонайраніше на початку Х ст. Під час розкопок по вул.Замковій 3 було виявлено сліди давньоруського поселення, знайдено кераміку Х – першої половини ХІІІ ст., з рідкісних предметів – бронзову бочкоподібну намистину, зроблену з тонких реберець, на які нанесено зернь. Досліджено також житло-землянку Х ст. з кам’яною піччю.

Релігійні інституціїDirect link for this paragraph

Православні та унійні

Монастир Чесного Хреста. Знаходився на острові в північні околиці міста, „на іванському ставі”. Збудований, ймовірно, на початку XVI ст. за князя К.І.Острозького. В кінці ХІХ ст. після повернення православних святинь у православне відомство Російської імперії замість старої дерев’яної церкви було збудовано кам’яну. Під час бойових дій 1944 р. ця церква була пошкоджена. В 50-х роках її розібрано на будівельний матеріал. В наш час на місці монастиря розташоване міське сміттєзвалище.

В часи свого розквіту монастир мав особливу опіку від князів Острозьких. Завдяки турботам князя В.– К. Острозького у ІІ-й половині ХVІ ст. храм досяг квітучого стану. За ним були затверджені чималі володіння (село Вигнанка, 370 дес. землі, острови Горбачин і Пантелеймон-Климент, десятини з поміщицьких полів і сіл Івання та Знесення, поштовий тракт до м. Крем’янця). Грамоти різних років, за якими В.– К.Острозький наділяє ченців привілеями, свідчать про неухильну увагу князя. Ченці монастиря Чесного Хреста мали право користуватися князівськими підданими для обробітку землі і чорнових робіт, молоти зерно, поза чергою, і солод в дубенських млинах і таке інше. Де б не перебував князь у той час, коли його заставала скарга на ігумена чи іншого служителя монастиря, він відразу ж реагував на неї відповідним наказом. Забезпечивши ченців матеріально, кн.Острозький подбав і про моральну їх досконалість і запросив туди в 1571 році Іова Залізо з Угорницького монастиря в Галичині. Преподобний Іов став ігуменом монастиря Чесного Хреста і керував ним більше 20 років, одночасно працюючи над переписуванням церковних книг.

З 1603 року ігуменом цього монастиря став о.Віталій, відомий своїм перекладом з грецької мови книги „Діоптра”, здійсненим у 1604 році. Ще за часів Іова князь Костянтин подовгу проживав у монастирі, особливо під час Великого посту.

У цьому храмі було також написане Четвероєвангеліє, яке нині знаходиться в Російській державній бібліотеці (м.Москва), фонд 256 під номером 31. Книга перейшла в фонди бібліотеки від графа Румянцева: „1818 года июня 19 дня Святое Евангелие отдаётся государственному канцлеру его сіятельству Николаю графу Румянцеву от инока Фадея Конерева”. На звороті 289 сторінки, після закінчення Євангелія від Іоанна, зроблено приписки: „В ім’я Отця і Сина і святого Духа се аз смиренний ієромонах Арсеній замислив писати святе Євангеліє і зробив своєю грішною рукою з великою надією на відпущення гріхів, писав за своє душевне спасіння і батьків своїх в монастирі Чесного Хреста за Костянтина, князя Василія…”. До 1990-х років вважалося, що Дубенське Четвероєвангеліє написане в Спасівському монастирі.

Важливе значення мав Спасо-Преображенський монастир, який князь В.–К.Острозький називав „фундацією предків наших”. Існують підстави стверджувати, що дана обитель була найдавнішим монастирем, заснованим князями Острозькими у Дубні ще в середині XV ст.

Монастир знаходився на острові Кемпа, в південно-західній околиці міста в кінці вул.І.Франка. Сьогодні тут збереглася Спасо-Преображенська кам’яна церква, змурована в 1643 р.

Василь-Костянтин Острозький затвердив за монастирем надані раніше села: М’ятин, Загорці, Вигнанку та бір Котовський. Монастир мав право рубати княжий ліс для будівництва, брати з митників 20 тисяч солі, а з села Студянки – по відру меду з кожного бортного дерева (в зв’язку з браком воску на свічки), вільно ловити рибу в ставку, що омиває монастир, брати десятину „з усякого посіяного хліба на полях”, починаючи з Головчиць до Дубна.

Земельні угіддя і ліси Спасівського монастиря часто захоплювали міщани і селяни. За самовільне заселення князівських підданих на Чернеччині, у монастирському передмісті, він наказав навічно записати їх, з усіма повинностями, у власність монастиря. Наприкінці ХVІ ст. князь В.– К. Острозький побудував для монастиря дерев’яну церкву, яку також назвали Спасівською, і пожертвував їй ікону Божої Матері. Ікона являла собою зразок іконописної краси і вишуканості. Її риза була оздоблена перлами та іншим коштовним камінням. Цей дар – ще один доказ поклоніння древній святині. У 1892 році ця ікона зберігалась у Хрестовоздвиженській пустині. Напочатку ХХ ст. її бачили в Іллінському соборі. Нині її слід утрачено.

У 1592 році кн.Острозький увів спільножитний статут для Спасівського монастиря, за яким монастирське братство мало право обирати для себе настоятеля та інші привілеї.

В 1626–1630 рр. в монастирі було введено унію. Визначальну роль для цього мала діяльність ігумена Касіяна Саковича, який також знаходився в чині дубенського архімандрита. Відповідно до цього Спасо-Преображенський монастир поставав головуючим монастирем в Дубні.

Сакович обтяжив підданих монастирів непомірними повинностями, чим спровокував невдоволення. Православні розлютились на архімандрита Саковича за введення у Спасівський монатир унії та за інші безчинства і в 1633 році повстали. Виступом керували православні гайдуки Дубенського замкового гарнізону Чопек, Білець і Губка. Разом з іншими співучасниками вони напали на Саковича в монастирському будинку і хотіли його вбити, скинувши з мосту, але їм удалося лише відрубати руку Степанові Саннику, який захищав Саковича, і вдарити по голові ченця Зозулинського. За цей напад на монастир кн.Владислав-Домінік, тодішній власник Дубна, своїм декретом від 9 серпня 1633 року постановив: учасників нападу покарати різками по 40 ударів, а десятника Тимофія Чопека – 80 ударами на міській площі і взяти з них зобов’язання жити в мирі з Касіаном, монастирською братією і підданими монастиря. За порушення декрету передбачався штраф 10 марок. Щоб запобігти подальшим виступам, князь Заславський пообіцяв тримати в замку гайдуків-католиків, а не схизматів. У 1639 році К. Сакович залишив унію і Дубенську архімандрію і переїхав до Кракова.

В 1643 р. за князя Доменіка Заславського було збудовано кам’яну церкву, яка своєю архітектурою відображає оборонні риси монастиря.

У 1743 році в Спасо-Преображенському монастирі проходила Дубенська генеральна капітула (нарада василіанських священиків), у якій брали участь 239 капітульних отців. Після скасування уніатського монастиря в 1812 році, будівлі передали православній церкві. В ХІХ ст. храм зазнав значних перебудов.

Побутує переказ, що під час чергової перебудови храму в 1920-1930-х роках інженер знайшов горщик з золотими монетами і запискою, в якій мовилося, що знайдені кошти повинні піти на дубенські сиротинці. В іншому разі того, хто привласнить золото, чекає прокляття. Інженер знехтував пересторогою і приховав скарб. Відтоді його родину переслідували нещастя.

Однією з заснованих кн. В.–К.Острозьким у Дубні православних святинь був Підборецький Вознесенський жіночий монастир, розташований на острові Дубовець, поміж Спасівським монастирем і селом Підборці. Сьогодні це підвищення неподалік звірогосподарства.

Зберігся повний текст грамоти від 1592 року, в якій мовиться: „… в місті своєму батьківському Дубні, під самим містом, на ставі весь острів, званий Дубовець, з полями і всім, як він собі мається, поки його вода навкруги обмивала – на чернече життя побожним черницям… записуємо: в це не повинні втручатись наші сини і нищити волю нашу і добросовісну пожертву Богові; а коли б хто з власників насмілився знищити, або замінити це надання наше, то хай буде проклятий і не прощений від Отця і св.Духа в нинішньому віці і в майбутньому. На це даємо черницям цю нашу грамоту з печаттю і підписом нашої руки. Писано в Дубні, 1592 року 8 квітня”. Пізнішими грамотами князь Костянтин подарував черницям село Підборці, надав право ловити рибу в усякий час для своєї потреби тригубицею і виділив їм рибалку, а також наказав дубенським митникам давати черницям по 30 злотих.

Після смерті князя Василя-Костянтина Острозького чернече життя в православних монастирях поступово прийшло в занепад. Невдовзі завдяки активній діяльності уніатського архімандрита Касіяна Саковича, Вознесенський монастир, як і всі інші старі монастирі довкола Дубна, став уніатським. Можливо це відбулося вже в 1626 р., коли Сакович очолив Дубенську архімандрію. Про те, що вже на початку 20-х років життя в монастирях було „самовільне і роздерте” свідчить статут Спасо-Преображенського монастиря (1624 р.), ініціатором створення якого виступив князь Олександр Заславський. Статут був покликаний врегулювати чернече життя в монастирі і послугувати зразком для двох інших дубенських монастирів, ситуація в яких вочевидь була подібною. Так в одному з пунктів ченцям Спаського монастиря забороняються будь які зносини з черницями Свято-Вознесенської обителі під страхом прокляття.

В 1626–1630 рр. монастир став уніатським та відійшов до ордену василіанок. Згідно архівних джерел, знайлених Т. Кемпою, в монастирі було укладено генеалогію князів Острозьких, що виводить їх від Рюриковичів. Монастир мав значну бібліотеку, яка використовувалась василіанками для навчання шляхтянок.

Відомі імена таких черниць цього монастиря за 1650 р. Це Анна Войнянка та Марина Бабинська – донька мозирського маршалка Івана Бабинського, яка згадується як „законница регулы святого Базилего з монастыра Дубенского”. А з початку ХІХ ст. джерела згадують ігуменю Абрамовичівну та черницю Долановську. Протягом часу, коли обитель на острові Дубовець належала василіянкам, одним з пріоритетів їхньої діяльності була освіта шляхтянок, що переважно походили з бідних родин. На початку ХІХ ст. в монастирі на навчанні перебувало п’ять учениць. Одна з них була в родинних зв’язках з ігуменею Абрамовичівною, а дві були родичками черниці Долановської. Лише дві учениці утримувалися коштом монастиря, інші знаходилися на утриманні черниць, які очевидно утримували плату від батьків. Це було одним із способів заробітку василіянок, які згідно східної традиції самі себе утримували. Окремих приміщень для учениць не було, вони проживали разом з черницями в келіях.

На початку ХІХ ст. на Волині в умовах ліквідаційної політики функціонувало лише три василіанських жіночих монастирі: в Полонному, Володимирі та Дубно. В 1832 р. Вознесенський монастир указом імператора було скасовано, а все його рухоме майно належало передати Полонському монастирю. В 1888 р. руїни монастирських будівель були ще помітні, про що згадує дослідник М. Теодорович. На початку ХХ ст. острів Дубовець заріс ліском. В наш час тут відбувалося тривале добування піску з кар’єру, внаслідок чого відбулося руйнування археологічних об’єктів, тому були проведені рятівні дослідження. Матеріали побуту, знаряддя праці, прикраси, елементи культу, знайдені при цьому значно доповнюють відомості про історію цього монастиря.

Монастир Різдва Пресвятої Богородиці знаходився в с. Страклів, яке з другої половини XVII ст. належало князям Пузинам. Рід Пузинів походив з Рюриковичів, нащадків смоленських князів, які в XVI ст. опинились на Волині. Син Юрія Пузини князь Михайло в 1633–1648 рр. був Крем’янецьким підсудком. Його дружина княжна Анна, віддана православ’ю, овдовівши 1648 року після смерті чоловіка, стала засновницею Різдво-Богородичного монастиря. Це відбулося в 1665 р. Засновниця наділила монастир фундушами. Виділила під його будівництво землю зі свого маєтку в Страклові, значні суми із скарбниці, разом з підданими передала обителі села Страклів, Волицю, Комарівку.

Монастир мав величний храм Різдва Богородиці, в архітектурі якого було поєднано візантійський архітектурний стиль з українським бароко. Храм мурований пятикупольний в плані – хрестоподібний, має чудовий багатоярусний різьблений іконостас з іконою Богоматері, інші цінні ікони, чаші, богослужбові книги. Анна Пузина залишила монастирській братії свій заповіт, в якому вона вказувала, що „Заснований монастир і ченці його, які будуть жити в ньому завжди повинні лишатись в православній вірі, а ігумена щоб вільно вибирала братія і коли б хто з дітей чи інших нащадків, яким буде належати маєток, буде іншого віросповідання, а не православний, то заповітом вона відсуває від всякого впливу і влади над монастирем”.

Згідго з достовірними документами Різдво-Богородичний монастир перестав функціонувати в кінці XVIII ст., а його храм став парафіяльним. Пізніше при храмі діяла духовна школа. Монастирська церква була перетворена на парафіяльний храм с. Страклова, який нині є мікрорайоном Дубна.

Свято-Іллінський собор розташований на центральній магістралі міста (вул.Д.Галицького), чудово доповнюючи адміністративно-житловий ансамбль цієї вулиці.

Нинішній соборний храм св.Іллі був споруджений неподалік давнього дерев’яного, про що свідчать документи за 1889 рік: „Храм Св.Іллі дерев’яний, така ж дзвіниця, коли і ким побудований – невідомо”. Стара дерев’яна церква була закладена В.– К.Острозьким і названа на честь пророка Іллі та брата князя Костянтина – Іллі (1539 року), маєтності якого 1576 року перейшли до В.– К.Острозького.

Новий Свято-Іллінський собор будувався на власні кошти дубенчан. Спорудження нової кам’яної церкви розпочалося 29 червня 1902 року настоятелем приходу отцем о.Корнійовичем, котрий довів будівництво до половини, а продовжив і завершив його о.Євгеній.

На будівництво використовувались добровільні внески і субсидії святого Синоду в сумі 8800 руб. Цікавим є і той факт, що кошти на будівництво собору були обіцяні царем Олександром ІІІ, який був у Дубні у 1890-му році з нагоди відкриття Тараканівського форту. Але через неуважність царських секретарів на обіцяні гроші було збудовано храм у Дублянах, теперішнього Демидівського району (колишній Дубенський повіт). Тому дубенчанам довелось на власні кошти зводити свою святиню. Були пожертви на будівництво храму і від заможніх міщан Дубна. Відомості про це зафіксовано у „Волинських Єпархіальних відомостях”. Зокрема, у № 4 за 1891 рік говориться, що міщанин м. Дубна Дмитро Мержевський зробив пожертву на Свято-Іллінську церкву грошима і речами на суму більше 150 рублів. За відомостями старожилів, серед тих, хто вніс пожертву на храм, були Федір Кучеровський (власник аптеки на розі теперішніх вулиць Кирила і Мефодія та Свободи) та Ельберт, власник хмілярні по вул. Городній. Сума їхнього добровільного внеску становила 2 тис. золотих червінців. Брав участь у будівництві та давав пожертву на храм дубенчанин Христофор Зубчинський. Під час будівництва дзвіниці столярними роботами керував дубенчанин Михайло Шептинський.

Свого часу церкві належав цегельний завод, який був зданий по контракту в оренду на три роки з оплатою за неї 300 рублів у рік. Ці кошти також ішли на потреби будівництва.

Будівельні роботи завершились у 1908 році. 23 вересня цього ж року Свято-Іллінський храм був освячений архієпископом Волинським і Житомирським Антонієм. Згідно з розпорядженням св. Синоду (указ від 31 серпня 1909 року), Свято-Іллінська церква була перейменована в собор. Згодом тут був встановлений різьблений іконостас на честь рівноапостольного князя Володимира.

При храмові ще у 1892 році була відкрита церковно-приходська школа. У 1908 році у ній навчалось 54 хлопчики і 47 дівчаток.

У якому стилі була збудована дерев’яна церква невідомо. Архітектурна стилістика нинішнього храму цілком вкладається у канонічні рамки неоросійського стилю. П’ятиверха, п’ятикутна цегляна споруда з прилягаючою з півночі дзвіницею, збудованою у російсько-візантійському стилі. Є кілька входів до церкви – з півночі, сходу і заходу. Головний вхід – з півночі, з центральної вулиці міста. Це зумовило її дещо незвичну орієнтацію, нехарактерну для православних храмів.

Іллінський собор за 100 років свого існування став свідком багатьох історичних подій, які не оминули і церковного життя.

Так, незадовго після освячення нового храму і надання йому статусу собору розпочалась Перша світова війна. У 1914 році австрійські війська захопили частину міста Дубна. Після того, як місто повернулося під російський контроль, у купах сміття було знайдено частину ікон, окремі були порубані, порізані. Зникло багато цінних образів. Невідомо, де знаходилась у той час дорогоцінна Благодатна ікона Богоматері в перлах, яка була подарована князем К. Острозьким спочатку Дубенському Спаському, потім передана Чеснохресному монастиреві, згодом – Іллінському соборові. Багато церковних цінностей, дзвонів зникло тоді назавжди.

Під 1492 р. згадується також церква Христового Воскресіння. М.Теодорович звернув увагу на згадку в акті, датованому 9 жовтням 1596 р., який являв собою послання православних членів Берестейського антиунійного собору. Серед тих, хто підписався під ним, був Костянтин Воскресенський, протопіп дубенський. З цього дослідник вивів очевидність існування в Дубні церкви Воскресіння Христового. В праці „Wołyn i jego mieszkańcy w roku 1863”, виданій в 1870 р., Ф.Новицький, говорячи про заснування міста князем К.І.Острозьким, відзначає, що найстарішими церквами, які постали в Дубні, були церква Воскресіння в замку та друга, в околиці Луцької брами.

Свято-Георгієвський храм. У передмісті Дубна на Сурмичах, нині по вул.Садовій діє старовинний Свято-Георгієвський храм. Дерев’яний, трицільний, трибанний з надзвичайно оригінальними пропорціями, присадкуватий, аналогій якому не знайдено навіть у волинських майстрів, які так полюбляли ці особливості. Низенькі підбанники та зовсім приплюснутої форми бані з барочними покрівлями не тільки надають якоїсь особливої м’якості архітектурному образу споруди, але й утворюють на диво своєрідний та неповторний силует.

У 2000 році прихожани відзначили 300-річчя з часу освячення цього храму. В архівних документах за 1799 рік стверджується, що Георгіївська церква освячена 22 липня 1700 року. Церкву часто відвідували парафіяни сімей князівської знаті, священнослужителі з навколишніх монастирів та храмів.

Будівництву церкви передували довгі приготування. Перше – це вибір місця, адже довкола болото та ліс. Від замку на схід вела єдина дорога, а через річку Ікву було два містки. Дорога зв’язувала князівський замок із навколишніми невеличкими поселеннями, які ховалися поміж пагорбами десь за шість верств від Сурмич. Жителі цих поселень – Гірників і Злинця не могли самостійно збудувати собі окремий храм (це сталося лише в роки незалежної України). Церкву будували міщани і селяни передмістя, селяни Злинця і Гірників за допомогою князя.

Поряд з церквою – дзвіниця, побудована у 1869 році. Тепер на дзвіниці п’ять дзвонів різного розміру, ваги та віку, ззовні обрамлені орнаментом. Три із них діючі. Найстаріший дзвін – вагою 185 кг 1727 року відливу. Свого часу він був дзвоном в годиннику на вежі Дубенського замку і був подарований церкві управителем маєтку графині Є. Шувалової.

Найбільший дзвін важить 237 кг і походить з 1884 року. Ще два малі дзвони – вагою 25 та 16 кг, відлиті у 1936 році в м. Станіславі замість двох розколотих (з 1732 та 1746 років). На дзвонах є напис чорною фарбою. Їх зроблено в 1915 році, коли виникла загроза окупації Дубна австрійськими військами. За вказівкою місцевої влади дзвони на початку липня того ж року були евакуйовані в Київ. В 1923 році чотири з них привезли на залізничну станцію Дубно, а звідти на особливому фургоні, прикрашеному квітами і вінками, вони урочисто повернулися на своє місце. Через два роки повернувся ще один дзвін.

У церкві стоїть великої мистецької ціни іконостас. Є ікона, написана відомим українським іконописцем кінця XVII – початку XVIII ст. Іовом Кондзелевичем. Паперть прикрашає ікона Георгія Переможця.

Притвор зустрічає нас історією християнства й церкви. Тут знаходяться найстародавніші ікони. В іконах, ківотах й оформленні сконцентровано життя церкви протягом століть. Вона була православною, уніатською, потім знову православною. Змінювалося зовнішня та внутрішня оздоба церкви, але вона залишалася служницею своїх парафіян – селян, військових, службовців, міщан. Вона є духовним центром, довкола якого протягом століть вершились долі тисяч людей.

Постановою Ради Міністрів України №442 від 6 вересня 1979 року Георгієвська церква на Сурмичах охороняється державою як пам’ятка історії та культури. Це засвідчує й охоронна дошка на паперті.

Католицькі

В історичних джерелах перші відомості про католицьку парафію міста сягають другої половини XVI ст. Центром парафії був костел св.Андрія, який розташовувався в західній окраїні міської території поблизу Луцької брами. Писемною згадкою цей старий костел зафіксований в 1596 р. Поблизу нього знаходилося кладовище. Відносно пізнішого планування цієї ділянки міста розташування костелу слід поміщати з південної сторони від костелу монастиря бернардинів. В наш час тут знаходиться подвір’я Свято-Миколаївського православного собору Київського патріархату. Поблизу старого костелу існував міський цвинтар, який значною мірою був забудований костелом монастиря бернардинів в 1629 р. Досліджуючи криптові поховання в костелі бернардинів, В.Гупало виявила підфундаментні захоронення, які були датовані другою половиною XVI ст. Це дало можливість пов’язувати їх із старим кладовищем.

В 1625 р. князь О. Заславський затвердив заміну грунтів між костелом та бернардинами для побудови останніми комплексу монастиря. Згідно цієї угоди костел було перенесено в північну частину середмістя, де він розташований до нашого часу. В.Гупало припускає, що тут парафіяльний костел було збудовано на місці, де князь Януш Острозький поселив бернардинів, які здійснювали службу при замковій каплиці.

Історію парафіяльного костелу доповнюють книги його візитацій, які знаходяться в Заповіднику міста Дубна. Ці книги містять звіти за 1799, 1810, 1814 і 1816 роки. У першій книзі зафіксовано документ про надання в 1612 році Владиславом-Домініком Заславським права на забезпечення рибою на час посту дубенського плебана. У 1676 році князь Дмитро Корибут Вишневецький, белзький воєвода, коронний польний гетьман, надав костелу село Тростянець з присілком Іваниничі. Зафіксовано також фундуші княгині Теофілі-Людвики Любомирської, мстиславського ловчого Адама Богдашевського, комісара Дубенської ординації, місцевого самоврядування, луцького і дубенського єврейських кагалів. Ці надання вимірювалися грошима (від 3000 польських злотих до 7000), нерухомим майном (садиби, землі), декретами і всілякими привілеями.

З історичних довідок, написаних на початку кожної візитації, відомо, що існувало кілька дерев’яних костелів Яна Непомука, один з яких, освячений у 1725 році, зруйнувала сильна буря, а другий, тимчасовий, згорів під час пожежі в Дубні в 1811 році. Все, що вдалося врятувати від пожежі, перенесли в костел бернардинів і там відбувалися богослужіння колишнього фарного костелу та здійснювалися інші ритуали. У той час, коли працював тимчасовий костел, розпочалося будівництво третього, більш надійного, мурованого. Закладено глибокий фундамент, зведено стіни до шести ліктів, але нестабільна політична ситуація в країні призупинила будівництво майже на три десятиліття. Лише в 1830 р. його було освячено.

Костел виступав як осередок благодійної діяльності. При ньому була школка та шпиталь. Навчанням дітей опікувався органіст, який й себе вдома навчав дітей читати, писати, знайомив зі святим письмом та основами християнської віри. Своїм коштом костел утримував пристарілих людей.

Досить цікавими з погляду історії є й інші відомості, які подаються в книгах візитацій фарного костелу. Наприклад, до парафії костелу входило 30 сіл Дубенського повіту, де найбільше католиків проживало в Дитиничах (54 особи), Молодаві (44), Мирогощі (40), Тараканові (в документі Троканов, 34), і найменше (по 1 особі) в Перерослі, Бущі, Судобичах. В інвентарях нерухомого і рухомого майна, приналежних до костелу сіл Сади, Тростянець, присілка Іваниничі, передмістя Забрами подаються поіменні списки підданих. У селах фігурують виключно українські прізвища, а на Юридиці (від валу до Іллінського собору) – виключно польські. Подається також детальний опис земель і сінокосів, фільварків (тростянецького і дубенського), худоби, птиці, лісів і садів. Чимало місця відведено описам інтер’єру і атрибутики костелу (вівтар, ікони, хрести, дарохранительниці, одяг священиків, книги). В костельних книгах знаходимо назви вулиць міста Дубна – Замкова, Фарська, Панська, Панєнська, Тверда, Ладна, Чернеччина, Забрама (дослівно – Забрама Луцька), Бернардинська, Сурмицька, Сурмицьке передмістя.

З 1927 р. обов’язки пробоща (настоятеля) в костелі Яна Непомука почав виконувати Станіслав Кузьмінський. Він давав раду обширній плебанії (службові і господарські будівлі і штат священників та помічників), поєднуючи пастирську службу і господарську. 18 травня 1942 року, за номінацією луцького єпископа Станіслав Кузьмінський здобув ступінь інфулата Олицької капітули. Цей ступінь надавав священнику ряд привілеїв, які прирівнювались до єпископських.

Під час німецької окупації Дубна о. Кузьмінський надавав допомогу євреям, видаючи посвідки про охрещення новонароджених дівчаток. Таким чином він врятував від знищення кількох єврейських дітей. Гестапо арештувало пробоща, але через заступництво князів Радзивилів відпустило, встановивши за ним стеження. У 1944 р. Кузьмінського попередили про новий арешт. Він поспішно виїхав з Дубна, не ризикнувши випробовувати долю. За особливі заслуги перед батьківщиною інфулат Кузьмінський був нагороджений орденом Білого Орла – надзвичайно високою нагородою Польщі. У радянські часи фарний (соборний) костел Яна Непомука пристосували під дитячу спортивну школу, знищивши внутрішній розпис стін і змінивши фасад будівлі. Так було до 1991 р., після чого католицька громада Дубна повернула храм віруючим. Нині – це єдиний у місті діючий католицький костел.

Парафіяльний костел належить до унікальних архітектурних пам’яток міста. Він створює самобутнє сакральне віншування перспективи старої торгово-житлової забудови вулиці Кирила і Мефодія.

Монастир кармеліток. Пам’ятка архітектури та містобудівництва XVIII століття. Колишній кармелітський дівочий монастир та костьол знаходиться на північному передмісті історичного центру міста. Нині парадна брама колишнього монастиря замикає вулицю Шевченка (колишню Панєньську). Адреса: вул.Шевченка, 51.

Монастирський комплекс парадним фасадом звернений до півдня. Побудований він у вигляді літери П і складається з об’ємів костьолу з західного боку і двох з’єднаних під одним дахом корпусів монастиря з південної та східної сторін ділянки. Ділянка сучасного парку перед пам'яткою, що використовується під медичну установу, в цілому співпадає з конфігурацією старовинної огорожі монастиря за станом на XVIII століття. Збереглися дві лінії старовинної огорожі з півдня та зі сходу. Огорожа складена з цегли, потинькована та побілена. До середини ХХ століття з заходу зберігалися фрагменти мурованої огорожі, що пізніше була замінена металевою сіткою.

Сучасна брама збудована у кінці XIX – на початку XX століття. Вона зафіксована у теперішньому стані на фотовідбитку 1937 року. У XIX столітті існувала дерев'яна брама з хвірткою. Нині перед фасадом онкодиспансеру розбитий невеличкий сад з декоративних дерев та рослин. Цей сад походить з 50-х років ХХ століття.

Старовинний монастир мав велику ділянку під садами та городами, що простягалися на схід і на захід від огорожі монастирського подвір’я. На початку XX століття, після того, як було проведено шосе „Дубно – Рівне”, сад із заходу був ліквідований. В XIX столітті подвір’я монастиря та костьолу було поділено на дві частини вузьким проходом, що провадив до парадного входу в монастир. Східна половина подвір’я являла собою типовий монастирський погост з фруктовими деревами та скульптурною композицією релігійного змісту. Композиція складалася з двох статуй – Богоматері, що була звернена до міста, та Ісусом - з протилежної сторони. Ці скульптури були встановлені у двосторонній каплиці, що складалася зі стовпів, над якими було склепіння з ґонтовим дахом. За даними старожилів міста, недалеко від каплиці була прибудована до мурованої огорожі з півдня наскрізна аркада – дзвіниця. У цьому погості, ближче до огорожі, розміщувався будинок для ксьондзів, кухонні та дерев’яні господарські приміщення.

У XIX столітті західна половина сучасного парку була призначена для овочевого городу. За її огорожею знаходився костьольний пансіон з пральнею та господарськими приміщеннями. За ним простягалася монастирська болотна сіножать Горбачин.

Внутрішній двір монастиря, що прилягав до тильного фасаду будівель, виходив також на болотисту місцевість. Ліворуч, за костьолом був ще один великий овочевий город, де були побудовані дерев'яні стайня та хлів каркасної конструкції. Тильна сторона городу та внутрішнього двору замикалась забудовою з кількох дерев'яних житлових будинків. В наш час внутрішній двір використовується в господарських цілях. Дерев'яні споруди монастиря не збереглися.

Комплекс монастиря та костьолу в наш час складається з двох споруд, звернених головними фасадами на південь. Між костьолом та монастирем існує невелика дзвіниця, що втратила первісне внутрішнє планування, та дерев’яний верх з голосниками. Колись у приміщенні дзвіниці були, імовірно, гвинтові сходи до верху, від яких залишилась шахта. В XIX столітті на дзвінниці було 3 дзвони.

Монастирські споруди перебудовані назовні в основному на рівні верхніх частин. Розібраний, ймовірно після передачі православному відомству, в 1890 році фронтон монастиря та його купол. У 50-х роках XX ст. змінено дах костьолу на чотирисхилий, фронтон костьолу розібраний.

Історія забудови монастирського комплексу за думкою деяких істориків починається від 1630 року. Польський краєзнавець М. Орлович під цією датою зазначає лише кармелітський костьол Йосифа. Інвентарні описи комплексу монастиря та костьолу подають інше датування споруд. Відомості з літературних джерел, ймовірно, поєднуються таким чином: в 1688 році княгиня Теофілія Любомирська фондує кошти на монастир, в 1690 році на кошти Анастасії Чернецької розпочато або закладено дерев’яний костьол. Історик ордену кармелітів Ходиницький наводить факт, що перша освята костьолу та увід монахинь до новозбудованого монастиря відбувся в 1702 році, за посередництвом єпископа С. Беганського. Всі ці будівлі були дерев’яними, про це вказується у інвентарних описах.

Візитаційний опис 1833 року наводить правдоподібну відомість про те, що мурований костьол та мурований монастир почали будуватися під наглядом княгині А.Чернецької (благодійниці монастиря) в 1721 році. Після цього вірогідною здається дата 1741 рік, коли відбулася нова освята костьолу під титулом Иосифа та Богоматері єпископом Луцьким та Брестським Франтишком Кобельським. Про це освячення говориться майже в усіх інвентарях. Ця дата – найбільш достовіра дата закінчення будівництва існуючого нині цегляного костьолу.

Про будинок монастиря у візитаційних описах говориться, що він будувався в основному з 1741 по 1742 роки, але не був закінчений. Заможні монахині добудовували монастир на протязі другої половини XVIII ст. своїми коштами. Слід відмітити, що у цей час м. Дубно стало одним з найбільш багатих на Волині центром торгівлі, визначним культурним центром, до міста були переведені контрактові ярмарки, в Дубно приїжджала околична шляхта, були побудовані великі маєтки у повіті.

В 1813 році після пожежі був відновлений та відреставрований костьол. Цей ремонт, або поновлення був капітальним, тому що в описах говориться, що над костьолом були зведені склепіння, дах, костьол у середині та з південного фасаду був потинькований, що можна трактувати як розписаний, або як пофарбований. Ймовірно, мова йде про живопис на склепінні костьолу.

В 1815 році після нищівної пожежі був наново відбудований та відреставрований будинок монастиря. Оскільки існують документи про монастир та костьол за станом, в якому будівлі були відразу ж після цих ремонтів, або реставрацій, можна визначити, що оформлення пам'ятки сформувалося власне в той час і майже не змінювалося на протязі усього XIX століття. Монастир та костьол у своїх фасадних частинах набрав деякі риси раннього класицизму. Невідомий нам архітектор зробив вишукану екзотичну декорацію фасаду, яку автор статті про Дубно від 1881 року, що бачив монастир, назвав мавританською. Будівлі у ретроспективних стилях – неготичному, мавританському були поширені в архітектурі раннього класицизму.

Слід зауважити, що у той самий час, коли реставрували монастир та костьол кармелітів, в Дубно плідно працював видатний архітектор класицизму Генрик Іттар, італієць за походженням, а також інший талановитий архітектор Домінік Мерліні. Іттар навіть оселився з родиною в Дубенському повіті У подальшому монастирський комплекс перетерпів ще одну пожежу в 1844 році, після чого він був відбудований. В 1855 році був проведений черговий ремонт монастиря. В 1890 році монастир був переданий у православне відомство, костьол був закритий ще раніше.

Православне відомство за швидкий час перебудовало будівлі монастиря. Так на початку ХХ ст. над в’їзною брамою з’явилася висока дзвіниця. Костел також здобув високий купол та був перетворений храм св. Іова.

В 1922 році костьол та монастир був переданий римо-католицькому дівочому монастирю Провидіння Божого, що утримували у монастирі дитячий притулок та школу. Одразу після Другої світової війни монастир був пристосований під медичний заклад – онкодиспансер, що нині перетворений на хоспіс.

Монастир бернардинів – найбільший римо-католицький монастир міста, що становив архітектурно-сакральну домінанту міського середовища. Знаходиться по вул. Д. Галицького, 74.

В 1614 р. на запрошення Януша Острозького прибувають до Дубна бернардини. Спочатку він їх оселяє в замковій каплиці. Водночас князь порушує клопотання перед Луцькою консисторією про обмін території парафіяльного костелу св. Андрія на ділянку бернардинського монастиря. Для побудови обителі Януш Острозький виділив дуже обширну ділянку землі на західній околиці міста, поблизу оборонної вежі, яка охороняла в’їзд до Дубна зі сторони Луцька (звідси і її назва – Луцька брама), і поряд з оборонним валом. Ця територія включала також і старий костел св. Андрія і прилеглий до нього цвинтар. Не викликає сумнівів, що отримавши нову ділянку, бернардини взяли під свою опіку і колишній парафіяльний храм. Цим і пояснюється намір князя Януша переселити ченців у Луцьку браму.

Як свідчив напис на пам’ятній плиті, вмурованій в стіну південного фасаду житлового корпусу монастиря, будівництво костелу розпочалося 13 липня 1617 р. За Януша Острозького було закладено лише наріжний камінь майбутньої обителі. Будівництво власне всього комплексу відбувалося вже за Олександра Заславського. У 1625 р. він надав привілей на будівництво дубенського бернардинського костелу і монастирських приміщень. Наступного року від імені свого малолітнього сина Владислава Домініка Олександр Заславський замінив привілей на дарчу, відписуючи монастирю щей землю за міським ровом, а також цегельню, яка мала сприяти будівництву

У 1658 р. був побудований монастирський дім (флігель), а потім інші господарські будівлі. При зведенні муру навколо монастиря утворилось два двори – подвір’я костелу, на якому знаходилось кладовище і трохи більший монастирський двір з боку кляштору. Основні господарські дерев’яні будівлі знаходились у кляшторному дворі ( хліви, стайні, навіси) і муровані (погріб, флігель, оранжерея).

У східній частині монастиря розташовувався сад з плодовими деревами і овочевими культурами. Крім будівель у межах садиби монастиря, йому належали будинки за огорожею. З півночі, під валом, був розташований дерев’яний дім, т. зв. „бровар”, який служив пивоварнею. Біля нього знаходився будинок пивовара і декілька будинків служителів кляштору. З південної сторони, яка веде до центру міста, костелові належав дерев’яний будинок шпиталю для бездомних. Монастир утримувався на фундуші власників міста. Крім того, йому належали частини доходів від коштів та продуктових запасів його економій – фільварку Горбачина і семи сіл. Розташування костелу і монастиря на околиці міста збільшувало його обороноздатність. Могутня вежа-дзвіниця костелу виконувала сторожові і оборонні функції.

На початку липня 1720 р. в монастирському комплексі сталася велика пожежа. Під час неї згорів житловий корпус монастиря та костел. У вогні також загинуло церковне начиння та архів. Князь Януш Сангушко виділив кошти для відновлення інтер’єру та на літургійні речі, багато речей він подарував. У 1735 р. Казимир Іллінський надав фундуш для придбання літургійного вбрання та годинника для монастиря.

Ще раніше, 1720 р. цей же К. Іллінський разом з дружиною Розалією беруться за спорудження в монастирському садку вівтарів Хресної Дороги. Вже до 1730 р., як вважає Н. Голіховський, було вимуровано 14 капличок.

Наступна пожежа в ніч з 19 на 20 березня 1764 р., мабуть, була найбільшою і наймасштабнішою за всю історію цього монастиря. Тільки через 20 років, 19 березня 1784 р. костел освячує Ян-Хризост Качковський. Очевидно, саме стільки знадобилося років на відбудову храму.

В 1775 р. було вирішено з Анною Іллінською питання з вівтарями Страстей Господніx. Їх було перенесено до храму. Анна Іллінська замовила у Ґданську кальварійські образи на мідній блясі, які оправили в дерев’яні різьблені рами, помальовані у зелений колір і розмістили на побілених стінах.

Окремою сферою зайнятості бернардинів була лікувально-аптекарська діяльність. Відомо, що лікарі і шпиталі існували при значніших монастирях, як, наприклад, у Львові, Сокалі, Лежайську. Шпиталі, організовані для потреб довколишнього населення, самі бернардини розцінювали як заклади для убогих, котрі субсидіювалися кляшторами. У Дубні шпиталь був заснований одночасно з самою обителлю.

Ченці займалися вирощуванням (а то й збиранням) лікарських рослин та приготуванням ліків для монастирської аптеки.

При костелі функціонували чотири братства: Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, св. Анни, Пояса св. Франціска та Ангела-Хоронителя. У 1717 р. Казимир Ілінський, воєвода київський і староста ніжинський, разом з дружиною Розалією із Зєлінських заснували фундацію ще одного братства – Святого Хреста і Сурмачів, на що виділили 8000 злотих. Особливістю цієї спільноти була присутність трьох трубачів, які мали обов’язок щоденно вранці і ввечері грати перед Великим вівтарем на честь Богородиці. Крім цього вони повинні були сурмити під час Служби Божої Братства у середу перед вівтарем Яна з Дуклі, а в п’ятницю – перед вівтарем Розп’ятого Ісуса, спорудженого Ілінськими.

Видатна релігійна і соціальна роль монастиря бернардинів в історії міста полягає у тому, що він слугував усипальницею для великої кількості духовних та світських осіб. Загалом були віднайдені відомості про 129 духовних осіб (серед яких єпископ Кареополітанський о.Качковський, провінціали провінції: о.Люринович, о.Билінський) та 40 світських осіб (зокрема князі Юрій Заславський – Острозький, Януш Сангушко, Марцелій, Казимир, Михайло та Костянтин Любомирські). Тимчасово в костельних криптах був похований польський військовий діяч – Стефан Чарнецький.

З підземеллями костелу пов’язується літературна оповідь М. Гоголя про облогу козаками Дубна в повісті „Тарас Бульба”. Згідно припущень, в сюжетну лінію твору могли бути введенні костельні крипти, через які Андрій Бульба проник на територію міста.

За часів Російської Імперії монастир було передано в 1854 р. під розміщення Свято-Миколаївської церкви. Перебудовчі роботи в костелі тривали впродовж 1875–1876 рр. Перш за все була розібрана частина монастирських будівель, що прилягали до костелу з північного і західного боків і знесений великий земляний вал, на місці якого було вимурована дерев’яна загорожа поміж кам’яних, покритих залізом стовпів. Довкола, тепер вже церкви, утворилася чимала площа. Щодо самої будівлі костелу, то тут було поставлено 5 дерев’яних і 1 кам’яний куполів. Над вівтарною частиною башти, в якій містились дзвони було побудовано 7-ий купол. Всі куполи і дах церкви покрили листовим залізом.

Всередині церкви було замінено старий на новий вівтар. Настінні розписи хотіли замалювати, але протоієрей М. Лучицький відстояв фресковий живопис за умови усунення нехарактерних для православної іконографії елементів. Насамкінець церковне братство замовило дві великі в позолочених, різьблених рамах ікони на пілони перед клір осами і дві великі різьблені, позолочені кіоти з іконами до передніх колон, а до двох задніх колон такі ж кіоти, куди помістили ікони Святителя і чудотворця Миколи та Великомучениці Варвари. Перша з цих ікон в 1575 р. була перенесена Констянтином Констянтиновичем Острозьким з двірцевої церкви.

До римо-католицької церкви костел потрапляє в часі відновленої Речі Посполитої. Щойно восени 1921 р. до нього прибувають монахи. Впродовж 1922 р. тривають ремонтні і відновлювальні роботи, а 13 червня з фарного костелу урочисто переносять чудотворний образ св. Антонія Падуанського.

У радянський час приміщення костелу перетворили на склад, будівлі колишнього кляштору зайняла швейна фабрика. Після розпаду СРСР почалося відродження святині, хоча на цей раз будівля костелу перейшла до Свято-Миколаївської церкви, а в збереженій частині житлового корпусу розмістили жіночий православний монастир.

Юдейські

Синагога. Від початку оселення в Дубні, євреям була виділена для цього південна частина міського грунту, що близько підходила до болотистих берегів Сурмицького ставу. Наявніть єврейської громади дозволяє вважати, що в цей час уже була наявна синагога. В 1782–1795 рр. на місці дерев’яної було збудовано кам’яну велику синагогу, яка збереглася до нашого часу. Меценатом будівництва поруч з кагалом виступив князь Михайло Любомирський.

У 1885 році 70-річний чоловік розповів про те, що почув від свого батька, як святкували закладання наріжного каменю . На дошках, покладених на порожніх бочках, пригощали горілкою та медовими пирогами в присутності князя Любомирського, котрий благословив будівничих такими словами: „Завершіть ваш подвиг і моліться в цій синагозі Предвічному, який створив землю і небо і в його руках все живе…”

З вдячністю благородному власнику Дубна над вхідними дверима синагоги встановлену позолочену таблицю. На ній родовий герб Любомирських з ініціалами князя, а під ними – фраза „Ми знаходимось в Божому Домі” і дата новосілля.

Через багато років, коли позолочений ковчег втратив свій блиск, а дерев’яна підлога почала гнити, Самуіл Гурвіц, власник млина на Сурмичах і тодішній староста синагоги, обновив ковчег золотом, а дерев’яну підлогу замінив на гарні бетонні плити, пожертвувавши на це 1000 срібних рублів.

Із дня заснування синагоги діяв хор, який виконував найкращі композиції єврейської літургії (деякі навіть на кілька голосів). Товщина стін синагоги нагадує про її оборонний характер. Елементами укріплень були контрфорси та ренесансові триярусні аттики з бійницями на фасадах. В 1920-х роках синагога була реконструйована. Просторово-планувальна структура основного об’єму являла собою великий зал на чотири масивні колони, на зовнішні стіни яких спиралися склепіння.

Як це не парадоксально, але в роки фашистської окупації восени 1941 року в Дубно було створено гетто, яке розташовувалося біля центральної синагоги і тягнулося по прилеглих до неї вулицях в право і в ліво від неї. Із гетто в період окупації було вивезено і розстріляно біля 12 тисяч євреїв. Одиницям із них вдалося врятуватися завдяки зусиллям дубенчан.

Ініші релігійні установи

Кірха. Про кірху збереглося кілька фрагментарних відомостей. Відомо, що вона існувала в 30–х рр. ХХ ст. на розі вул.І.Вишенського та Морозенка.

Сьогодні в місті діють:

Православні храми Київського Патріархату:

Свято-Іллінський собор – 1908 р. (вул.Д.Галицького, 13)

Свято-Миколаївський собор – 1629 р. (вул.Д.Галицького, 28)

Спасо-Преображенська церква – 1643 р. (вул.І.Франка, 21б)

Свято-Покровський собор – 1995 р. (вул.Волицька)

Собор Різдва Пресвятої Богородиці – 1665 р. (вул.Полуботка, 17)

Свято-Вознесенська церква – 1850 р. (вул.Підборці, 92)

Православні храми Московського Патріархату:

Свято-Георгіївська церква – 1700 р. (вул.Садова, 10)

Церква Архангела Гавриїла – ХІХ ст. (вул.Грушевського, 156)

Церква Святого Іллі – 1996 р. (вул.Стара)

Свято-Вознесенська церква – 2010 р. (вул.Миру, 6).

Греко-католицька церква Вознесіння Господнього – 2010 р. (вул.Пушкіна, 1а)

Римо-католицький костел Св. Яна Непомуцького – 1830 р. (вул.Острозького, 18)

Старовинні цвинтарі

Католицький цвинтар. Функціонував вже у XVIII ст. Займав узвишшя між сучасними вулицями Вигнанка та М’ятинська. В радянський час був знищений. Сьогодні тут ще можна бачити зруйновані склепи та надгробки. Збереглася каплиця. На цинтарі був похований ірландський садівник Діонісій Міклер.

Єврейський цвинтар. Знаходився на передмісті Забрама, на ділянці, зайнятій сьогодні автовокзалом та частково міським базаром. В радянські час був зруйнований. Тут розташований пам’ятний знак.

Православний цвинтар. Виник в ХІХ ст. Знаходиться в західній околиці міста по вул.Млинівський за міським базаром.

 

Світські інституціїDirect link for this paragraph

Ратуша. Переведення села Дубно на поселення з міським статусом в 1498 р. та повторне підтвердження цього в 1507 р. уже з чітким зазначенням, що місто наділяється Магдебурзьким правом, свідчить, що з початку XVI ст. в ньому були сформовані відповідні органи самоврядування.

Місцерозташування ратуші XVI–XVII ст. на сьогодні не встановлено точно. Однак слід припускати, що вона знаходилася поблизу ринкової площі, яка на той час дотикалась південно-західним кутом до церкви Св.Миколая. В XVIII ст. будівлю ратуші перенесли східніше, на цьому місці сьогодні знаходиться центральний сквер. Поблизу на той час уже кам’яної ратуші було влаштовано ринок, який сьогодні залишається міським майданом. Після Другої Світової війни ратуша була розібрана. Однак одна із споруд, яка складала з нею єдиний комплекс, збереглася до сьогодні. Йдеться про так званий будинок Грінберга, який сьогодні слугує приміщенням для Будинку дітей та молоді. Наявність в ньому протосторого залу та зовнішнє оформлення вікон у вигляді маскаронів, свідчить про його використання для розважальних та культурних заходів.

Освіта

Перші освітні заклади на території міста існували при релігійних осередках.

Вища школа при монастирі бернардинів. Діяла протягом XVIII – початку XIX ст. Встановлено кілька імен викладачів, що читали лекції в ньому. Найбільше було рядових лекторів теології, які отримали кваліфікацію очевидно після закінчення аналогічних шкіл. Тут викладали: у 1728-1731 рр. – Діонізій Світковський, 1735-1738 рр. – Ян Шперчинський, 1737-1740 рр. – Діонісій Сньошкевич, 1741-1744 рр. – Іоахим Дроздовський, Ян Твардович, Готфрид Богнейзер та інші.

Вища школа у Дубні проіснувала понад 100 років.

Школка при парафіяльному костелі, де у своєму домі навчання проводив органіст костелу. Він навчав дітей писати, читати, знайомив зі Святим письмом та основами християнської віри.

Школа при Свято-Вознесенському монастирі. На початку ХІХ ст. в монастирі на навчанні перебувало п’ять учениць. При монастирі була бібліотека, яка складалася з богослужебних книг: мінеї, требники, служебники, октоїхи, Житія Святих, Устав святого Василія Великого та інші.

Єврейська школа почала працювати в Дубні з 1798 р., проте про неї відомо небагато.

Польський історик та громадський діяч Т.Чацький почав вести переговори з власником міста Михайлом Любомирським про будівництво в Дубні гімназії. Говорили про приміщення для гімназії і сад Палестину, про впорядкування у ньому ботанічного саду, проте далі розмов ця справа не зрушилась. Князь М. Любомирський відмовився сприяти у відкритті гімназії. Після цього Т.Чацький відкрив Кременецький ліцей.

Двокласне міське училище. Відкрилось в 1869 р. Розташовувалося у приватному приміщенні. Заклад фінансувався з державної казни. Учнів було: 80 хлопчиків та 62 дівчинки.

Чоловіча гімназія. Діяла в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., знаходилася в корпусах сучасного медичного та педагогічного коледжу.

Жіноча гімназія. Діяла в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., займала приміщення, на місці якого стоїть навчальний корпус університету „Україна”.

Школа грамоти працювала у ХІХ ст. при Преображенській церкві.

Приватне єврейське училище Пейсаха Сикуліра. Відкрилося в Дубні у 1876 р. В ньому навчалося 12 хлопчиків.

Приватне єврейське училище Авраама Крума. Відкрилося в Дубні у 1890 р. в ньому навчалося 19 хлопчиків.

Польська державна гімназія ім.Конарського. Відкрилась у 1923 р. Тут навчались представники різних національностей. Найголовнішими предметами були математика, фізика, латинь, німецька, французька, польська мови, історія та польська література. Учні і викладачі розмовляли польською мовою навіть під час перерв. Аматорський драматичний гурток при гімназії ставив п’єси лише польських класиків.

Ярмарки, торги, ремісничі і торгівельні організації. В грамоті Великого князя Литовського Олександра поруч з правом називатися містом також надавався дозвіл проводити ярмарок на свято Преображення Господнього.

Завдяки праву мати торги та ярмарки в місті почали оселятися ремісники та купці. До XVI ст. належить поява перших ремісничих організацій. Ремісники кожного ремесла в місті складали свій цех, якими керували цехмістри. Кожен цех мав свій статут, свою печать, свою хоругву у церкві. Були такі цехи, як кравецький, шевський, кушнірський, ткацький, малярський, різницький, бондарський. В реєстрі 1576 р. в Дубні згадуються такі ремісники та майстри як кравці, дуботовк, шевці, ковалі, шаповал, слюсар, різник, пекар, сідельник, воскобійник, постригач, котельник, лучник, чоботар.

Згідно королівського універсалу 1670 р. у січні на свято Трьох королів за „руським календарем” у місті відбувався великий 4-тижневий ярмарок. За торгівельною спеціалізацією серед волинських міст Дубно виділялося як локальний центр торгівлі анісом.

Дубенські купці підтримували торгівельні зв’язки з Гетьманщиною. Цікавим є факт, що відбувся у 1719 р., згаданий у листі гетьмана І.Скоропадського. Йдеться про суперечку між ніжинським купцем М.Тимофієвичем, що торгував волами і єврейськими торгівцями з Дубна і Острога. У травні 1739 р. з Гетьманщини через Сорокошицький форпост поверталися додому 18 євреїв – мешканців Дубна на чолі з Меєром Евелевичем. В документах зафіксовано, що того ж року дубенські євреї торгували в Ніжині та Борзні.

Дубно увійшло в історію як місце проведення контрактових ярмарок, що були переведені сюди зі Львову після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. Такі багатолюдні з’їзди магнатерії та шляхти, а головне купців та покупців з метою укладення угод купівлі-продажу землі та різноманітних товарів спричинили помітне піднесення міста. Контрактовий ярмарок в Дубні, який відбувався протягом чотирьох тижнів щороку збирав до 30 тис. чоловік – місцевих та закордонних купців з Польщі, Австрії, німецьких князівств, Росії, Туреччини. Це в той час, коли населення самого Дубна складало лише 6 тис. осіб. Контракти проіснували в Дубні до 1793 р. Звідти їх спочатку перенесли до Звягеля, а потім в 1798 р. вони започаткували знамениті київські контракти. У ХІХ ст. Дубно заселили німецькі ткачі-сукнороби. Тут існувало дві прядильні компанії.

Культура. Вже в часи князювання Януша Острозького в Дубенському замку виступали невідомі музиканти.

Двірські рахунки за 1636, 1637 і 1640-й роки свідчать, що дубенський ординат кн.Владислав-Домінік Заславський мав власний театр, а капелу і солістів привозив з Острога.

Наприкінці 1783 р. Любомирський звернувся до директора варшавського Національного театру Войцеха Богуславського з проханням прислати акторів на контракти і пообіцяв заплатити зверху за дорожні витрати.

У січні 1784 р. Богуславський вирушив до Дубна з оперним колективом, у якому, з-поміж інших, брали участь Саломея Дешнер, Анна Коссовська, Маріанна Новицька і Катажина Вільгостовська. Він заробив чималеньку суму, не дивлячись на крихітну залу. У відкритій під час контрактів книгарні Міхала Грьолля можна було придбати твори різного напрямку: „Охорона дівочої цнотливості” Єзерського, „Інструктаж доброї економії” Радзивила, „Дух простої щирості в обивателя” Олізара чи „Моральні застереження для стриманості в напоях” Конашевського або комедію Пулавського „Рицар при кухлю”.

У 1785 р. Богуславський мав уже збудований у місті новий театральний будинок, майже у два рази більший за варшавський.

На січень 1791 р. було запрошено придворний балет Великого гетьмана литовського Міхала-Казимира Огінського зі Слоніма. Цікаво, до якого з балетів було потрібно „8 штук бляшаних кайдан”, для зручності артистів хутрованих англійською фланеллю, за які бляхар Зельман узяв 29 зл. 18 гр.?

З перших чотирьох десятиліть ХІХ ст. збереглося лише кілька згадок про театральні візити.

У 1841 р. до Дубна приїхав колектив з Кам’янця-Подільського. Першим запрезентували твір „Ненависть людей і жаль” Коцебу, другим – трагедію де Содена „Інес де Кастро”. Не бракувало і інших атракцій. „Чеська музика розмістилась нагорі в трактирі, блимаючи тисячами афіш і знаків перед панами. Прибуле товариство акробатів, гімнастів, міміків, наїзників заявило про себе друкованими і високо вивішеними афішами, прапорами, які розвівались на рівні комина господарської стайні, у якій облаштовано цирк. На Широкій вулиці – звіринець. Жидок із катеринкою на шиї ходив вулицями і грав”.

Під час ярмарку 1853 р. виступав віленський колектив Юзефа Лукашевича. У березні 1847 р. концертував Францішек (Ференц) Ліст. У 1848 р. грав мандрівний колектив Вінцента Сокульського.

Медицина. В XVII ст. в Дубні був заснований шпиталь при монастирі бернардинів. Окремою сферою зайнятості бернардинів була аптекарська діяльність. Ченці займалися вирощуванням (а то й збиранням) лікарських рослин та приготуванням ліків для монастирської аптеки. Ліки постачали також у шпиталь для лікування убогих. Своїх хворих співбратів ченці лікували у монастирі. Відомо, що ченці могли їздити на лікування і в інші монастирі, як, наприклад, Франціск Остжешович, перший дубенський гвардіан, який звернувся до львівських бернардинів з хворими очима. Це, можливо, свідчить про певну медичну спеціалізацію окремих бернардинських осередків.

В ХІХ ст. серед населення була висока захворюваність гострими та хронічними інфекційними хворобами й висока смертність. В 1866 році спалахнула холера, від якої померла велика кількість населення. У районі Вигнанки і Сурмичах були великі кладовища, де відбувались поховання інфікованих епідемією.

Станом на 1907 рік у Дубенському повіті функціонували дві лікарні: міська в с. Панталія і приватна єврейська. Функціонування цього закладу нерозривно пов’язане з іменем неперевершеного фахівця в галузі медицини – Святослава Балєя. В одному із цих корпусів він і жив. Балєй пропрацював у нашому краї до 1943 року. Потім виїхав до Польщі, де і помер. Одна з вулиць Кракова носить його ім’я.

У роки Першої світової війни поряд із занепадом економіки значно запала і медична служба. Дубно виглядало зруйнованим, покинутим і порожнім. В додаток до цього почалися епідемії з багаточисельними жертвами. У 1921-22 роках населення почало поступово відроджувати установи допомоги і підтримки. Коштів було обмаль. Фінансову допомогу надали євреї міста та США. На зібрані кошти, у першу чергу була збудована лікарня. У перші роки роботи у приватній єврейській лікарні не було хірурга. Цей стан змінився з приїздом у 1925 році лікаря Ройтмана з дружиною, котра також була хірургом. Їм були надані велика операційна і рентгенівське устаткування, що, таким чином, набагато полегшило становище хворих, які потребували хірургічного втручання. Ця лікарня вирізнялась високим професійним рівнем обслуговуючого персоналу. Лікарі організували товариство охорони здоров’я, яке здійснювало нагляд за здоров’ям єврейських дітей у школах і таборах відпочинку. Членами цього товариства були лікарі: Бать, Б.Ройтман, Д.Гурвіц, А.Бернштейн, С.Ельберт, Коган.

Єврейська лікарня м.Дубна була однією із 6-ти, які увійшли до Всесвітньої енциклопедії 1920-30-х років.

У вересні 1939 року в районі було відкрито лікарню на 100 ліжок у м.Дубні і на 25 ліжок у с. Варковичі, а також дитячу консультацію, санепідемстанцію і медпункти.

У грудні 1940 року в Дубенському районі нараховувалося 200 ліжок, працювало 35 лікарів і 85 середніх медпрацівників. У селах району відкрили медпункти. Медобслуговування стало безкоштовним.

Під час німецької окупації деякий час продовжувала свою діяльність Панталійська лікарня на чолі з лікарем Балєєм. У 1943 році рішенням окупаційної влади її перевели у Дубно.

МістобудуванняDirect link for this paragraph

Сучасна міська територія охоплює витягнутий з заходу на схід мис Повчанської височини, який має протяжність близько 1,5 км. Врізаючись в долину Ікви, цей мис створює добре ізольоване середовище, яке з трьох сторін світу оточене водою ріки та її широкими болотистими заплавами.

Замкові укріплення були побудовані на східному краю мису, в місці, де найбільш легко можна було створити ізольовану ділянку суші. На єдиному суходільному доступі до міста з заходу мису у відносно вузькій його ділянці прокопали рів та збудували міські ворота – Луцьку браму. Далі на захід за лінією міських укріплень поступово виросло історичне передмістя – Забрама.

Зі східної сторони на правому березі Ікви розвинулося друге історичне передмістя Дубна – Сурмичі. До передмістя вела довга гребля та три мости. Назва передмістя походить від проживання тут замкових військових сурмачів.

Розвиток міста в XVI–XVII ст. характеризувався наявністю лінійної вуличної структури, по якій виникала забудова. Основною віссю для планувального розвитку міста була давня магістральна дорога „Луцьк – Острог”, яка сьогодні є вулицею Д.Галицького. До цієї вулиці внаслідок забудови були припасовані інші паралельні вулиці, як то вул.Свободи та вул.Острозького, які, проте, також слід вважати давніми просторовими сполученнями поселення, основи яких виникли ще в давньоруський час. Ці повздовжні вулиці отримали кілька поперечних сполучних вулиць, таких як вул.Кирила і Мефодія, вул.Лисенка та вул.Винниченка. Остання була західною межею міського середмістя, за неї починалися володіння монастиря бернардинів, які тягнулися до самої Луцької брами. Загалом середмістя було обмежене з зі сходу кам’яним замком, з півдня - північно-сторонньою забудовою по вул.Старій, з півночі воно сягало наближено вулиць „Скарбова – Пекарська” і зі сходу його обмежували володіння монастиря бернардинів. Центром міського середовища була ринкова площа, яка знаходилася на розі сучасних вул.Д.Галицького та Лисенка, дотикаючись стороною до вул.Д.Галицького. Пізніше цей центральний об’єкт міського планування перенесли ближче до замку. Сьогодні на місці цієї ринкової площі – міський майдан.

Вирізнялася плануванням єврейська дільниця, розташована в південній частині міста. Зростання чисельності проживаючого тут єврейського населення відобразилась у появі щільної забудови та багатьох малих вулиць і провулків. Сьогодні ці особливості планування єврейської дільниці зберігаються.

На плані Дубна 1671 р. Ульріха фон Вердума передано дві головні складові міського планувального середовища Дубна, такі як християнська та єврейська дільниці. Остання, як можна бачити на цьому плані, мала на той час значні розміри.

На 1671 р. вулиці міста залишалися без бруку. Лише в 1699 р. в розпорядженні княгині Любомирської знаходимо наказ про необхідність забрукувати вулицю з боку Луцька. Стрибок у розвитку міської інфраструктури відбувся в кінці XVIII ст. та був пов’язаний з його високим торгівельним значенням. В XVI–XVIIІ ст. в Дубні з’явилися вулиці Шевська, Чернецька, Жидівська, Ринкова, Публічна, від Замку, від Луцької брами, Шляхетська.

Шляхи, мости. Один з найдавніших мостів в Дубні було збудовано ще у давньоруський час через рукав Ікви, який омивав городище. Пізніше, після будівництва кам’яного замку та розростання міста, в XVІ–XVII ст. кількість мостів значно зросла. Так, замковий міст споруджений в XVІІ ст., як стверджують перекази, був підйомний.

В XVI ст. було споруджено Луцьку браму, до неї прилягав і міст. Міст зв’язував місто з прилеглими із західної сторони селами, а також через нього знаходився в’їзд у Дубно по луцькій дорозі. Один з мостів з’явився на в середині XV ст. чи на початку XVIст. поєднавши місто з островом Кемпа для будівництва на ньому Спасо-Преображенського монастиря. Так він проіснував близько трьох століть, не обходячись без ремонтів і був замінений насипною греблею.

Три мости з’єднували передмістя Сурмичі із Дубном.

ЕтнографіяDirect link for this paragraph

Архівні документи Дубна XVIII ст. засвідчують появу назв вулиць, пов’язаних з ремісничими професіями: Різницька, Миловарна, Фулярська, Гарбарська, Ситарська, Цегельня. У письмових джерелах ХІХ ст. замість терміну „цехи” частіше вживається термін „гільдії”, який стосується не лише купців, а й ремісників.

У Дубні зафіксовано ряд дрібних і більших підприємств, які давали роботу частині мешканців міста: пивоварні, винокурні, гільзові, шкіряні, хмілярні. За планом 1798 р. в місті знаходилися 1 провіантовий магазин; 94 купецьких лавок при житлових будинках; 100 дерев’яних лавок; шкіряний, дзеркальний, панчішний, капелюшний заводи; винокурня та пивоварня.

Також в цьому документі підкреслюється, що Дубно – ремісниче місто. У ньому проживає 22 срібника, 28 мідників, 3 годинникарі, 100 кравців, 228 шевців, 50 столярів, 30 пічників, 42 каменярі, 3 муляри, 27 пекарів, 7 кушнірів, 37 ковалів, 94 різники, 2 чинбаря, 16 мельників.

На передмісті Забрама і на Чернеччині жили переважно шевці. Куток на Забрамі, де випалювали цеглу, звався Цегельнею. На Цегельні жило більше сорока шевців, а також столяри, тесляри, муляри, покрівельники.

В передмісті Сурмичі проживали муляри. Кожна мулярська сім’я працювала за власною спеціалізацією і зберігала в таємниці особливості свого ремесла. Тут проживали також сім’ї грабарів. Грабарі виготовляли підошви для взуття і виправляли шкури на халяви і передки. Дружини Сурмицьких ремісників займалися випіканням і продажем пиріжків.

Пам'ятки архітектури та будівництваDirect link for this paragraph

Замок князів Острозьких - пам’ятка архітектури національного значення. До її складу входять будівлі палацу князів Острозьких ХV-XVI ст., надбрамного корпусу XV ст. та палацу князів Любомирських ХVIII ст. Знаходиться по вулиці Замковій, 7а.

Іллінська церква - пам’ятка архітектури місцевого значення. Збудована у 1908 році. Знаходиться по вулиці Д.Галицького, 13.

Келії монастиря бернардинів - пам’ятка архітектури національного значення. Збудовані у другій половині XVII ст. Знаходиться по вулиці Д.Галицького, 28.

Костел монастиря бернардинів - пам’ятка архітектури й культури національного значення. Збудований у 1629 р. Знаходиться по вулиці Д.Галицького, 28.

Луцька брама - пам’ятка архітектури й культури національного значення. Збудована у 1623 р. Знаходиться по вулиці Д.Галицького, 32.

Будинок Домбровського - пам’ятка архітектури місцевого значення. Збудований у ХІХ ст. Знаходиться по вулиці М.Грушевського, 156.

Будинок купця - пам’ятка архітектури місцевого значення. Збудований у ХІХ ст. Знаходиться по вулиці Кирила і Мефодія, 6.

Торгівельно-житлові будівлі - пам’ятка архітектури місцевого значення. Збудовані у ХІХ ст. Знаходяться по вулиці Кирила і Мефодія, 12.

Будинок купця - пам’ятка архітектури місцевого значення. Збудований у ХІХ ст. Знаходиться по вулиці Кирила і Мефодія, 10.

Синагога - пам’ятка архітектури й культури місцевого значення. Збудована у XVI ст. Знаходиться по вулиці Кирила і Мефодія, 23.

Будинок Ельберта - пам’ятка культури й архітектури місцевого значення. Збудований у ХІХ ст. Знаходиться по вулиці Тараса Бульби, 4.

Будинок Грінберга (будинок дітей та молоді) - пам’ятка культури й архітектури місцевого значення. Збудований у ХVIII ст. Знаходиться по вулиці Свободи, 1.

Парафіяльний костел - пам’ятка культури й архітектури місцевого значення. Збудований у 1832 р. Знаходиться по вулиці Острозького, 18.

Торгівельно-житлові будівлі - пам’ятка архітектури місцевого значення. Збудовані у ХІХ ст. Знаходяться по вулиці М.Драгоманова, 1.

Свято-Георгіївська церква - пам’ятка архітектури й культури національного значення. Збудована у 1700 р. Знаходиться по вулиці Садова, 10.

Дзвіниця Свято-Георгіївської церкви - пам’ятка національного значення. Збудована у 1700 р. Знаходиться по вулиці Садова, 10.

Торгівельно-житлові будівлі - пам’ятка архітектури й культури місцевого значення. Збудовані у ХІХ ст. Знаходяться по вулиці Свободи, 8.

Торгівельно-житлові будівлі - пам’ятка архітектури й культури місцевого значення. Збудовані у ХІХ ст. Знаходяться по вулиці Свободи, 10.

Торгівельно-житлові будівлі - пам’ятка архітектури й культури місцевого значення. Збудовані у ХІХ ст. Знаходяться по вулиці Свободи, 12.

Торгівельно-житлові будівлі - пам’ятка архітектури й культури місцевого значення. Збудовані у ХІХ ст. Знаходяться по вулиці Свободи, 14.

Торгівельно-житлові будівлі - пам’ятка архітектури й культури місцевого значення. Збудовані у ХІХ ст. Знаходяться по вулиці Свободи, 16.

Торгівельно-житлові будівлі - пам’ятка архітектури й культури місцевого значення. Збудовані у ХІХ ст. Знаходяться по вулиці Свободи, 18.

Хмелефабрика - пам’ятка архітектури й культури місцевого значення. Збудована у ХІХ ст. Знаходиться по вулиці Свободи, 48.

Спасо-Преображенська церква - пам’ятка архітектури й культури місцевого значення. Збудована у XVII ст. Знаходиться по вулиці І.Франка, 30.

Садиба - пам’ятка архітектури й культури місцевого значення. Збудована у 1870 р. Знаходиться по вулиці Т.Шевченка, 10.

Маєток графині Шувалової - на разі не перебуває на державному обліку. Нововиявлений об’єкт. Збудований у ХІХ ст. Знаходиться по вулиці М.Грушевського, 104.

Костел та монастир Кармеліток - пам’ятка архітектури й культури національного значення. Збудовані у 1630-1686 роках. Знаходиться по вулиці Шевченка, 51.

Свято-Вознесенська церква - на разі не перебуває на державному обліку. Збудована в середині ХІХ ст. Знаходиться в районі Підборець.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці - на разі не перебуває на державному обліку. Заснована в XVII ст. Знаходиться в районі Страклова.

Свято-Покровський собор - збудований в середині 90-х років ХХ ст. Знаходиться в мікрорайоні цукрозаводу.

Пам’ятник Т.Г.Шевченку по вул.Галицького навпроти Іллінського собору.

Пам’ятник загиблим воїнам-афганцям по вул.Грушевського в парку поблизу ЗОШ № 6.

Меморіал танкової битви по вул.Львівській.

Пам’ятник першому авіатарану, здійсненому в часи Другої Світової війни І.І.Івановим на в’їзді в місто зі сторони Києва.

Події та історичні місцяDirect link for this paragraph

Військове кладовище, вул.Іванова, 26.

Братська могила радянських воїнів і тувинських добровольців 1944 р., вул.Замкова, 1.

Будинок, у якому жив Герой Радянського Союзу І.І.Іванов, який здійснив 22 липня 1941 р. таран німецького літака (скульп. Мороз С.М., арх. Комаровський В.І., вул.Семидубська, 3).

Меморіальна дошка в честь перебування Т.Г.Шевченка в 1846 р. в Дубно на вул.Свободи, 1.

Військово-меморіальне кладовище солдатів і офіцерів, що загинули у боях за визволення Дубна в 1944 р. Знаходиться біля Великого базару в районі автостанції.

Два пам’ятні знаки (хрести) – воякам УПА й Незалежної України. Знаходяться біля колишнього готелю-ресторану „Серпанок”.

Пам’ятний знак жертвам фашистського геноциду. Знаходиться на колишньому єврейському кладовищі біля Великого базару.

Пам’ятний знак жертвам фашистського геноциду. Знаходиться по вулиці Сурмичі, навпроти військової частини.

Пам’ятний знак жертвам фашистського геноциду. Знаходиться на Шибеній горі на захід за містом.

Пам’ятний знак жертвам фашистського геноциду. Знаходиться біля Луцької брами.

Пам’ятний знак жертвам фашистського геноциду. Знаходиться біля колишнього готелю-ресторану „Серпанок”.

Пам’ятний знак жертвам фашистського геноциду. Знаходиться в районі урочища „Палестина” біля райлікарні.

Пам’ятний знак жертвам комуністичних репресій 1941 р. Знаходиться біля виправної трудової колонії.

Пам’ятний знак (хрест) дев’ятьом священикам Почаївської лаври, розстріляних більшовиками у 1919 р. Знаходиться по вулиці Кременецькій в районі с.Страклів.

Меморіальна дошка композитору М.Лисенку. Знаходиться на фасаді дитячої школи мистецтв.

Меморіальна дошка вченому-археологу І.Свєшнікову. Знаходиться на фасаді ЗОШ №1, вул.Шевченка, 23.

Меморіальна дошка краєзнавцеві, етнографу, просвітянину І.Лозов’юку. Знаходиться на фасаді ЗОШ №1 по вул. Шевченка, 23.

Меморіальна дошка поетові-політв’язню В.Галеті. Знаходиться на бічній стіні будівлі педколеджу по вул.Свободи, 54.

Меморіальна дошка тувинським добровольцям. Знаходиться на фасаді п’ятиповерхівки, по вулиці Мирогощанській, мікрорайон Базарчика.

Меморіальна дошка класикові польської літератури А.Мальчевському. Знаходиться на фасаді парафіяльного римо-католицького костелу по вул.Острозького, 16.

Меморіальна дошка Оноре де Бальзаку. Знаходиться на стіні будинку дітей та молоді по вул.Свободи, 1.

Меморіальна дошка польському просвітителю Т.Чацькому. Знаходиться на стіні старого будинку по вулиці Т.Шевченка по вул.Замковій, 7.

Меморіальна дошка героям Берестецької битви 1651 р. Знаходиться біля Луцької брами.

Меморіальна дошка жертвам комуністичного режиму. Знаходиться на східній вівтарній стіні Свято-Миколаївського собору.

Меморіальна дошка жертвам енкаведистських розстрілів. Знаходиться на південній стіні муру виховної трудової колонії.

Меморіальна дошка художнику-політв’язню М.Боришкевичу. Знаходиться по вулиці Некрасова, 27.

Меморіальна дошка чеському композитору, педагогу, музиканту Мечеславу Кодейшку. Знаходиться на фасаді дитячої школи мистецтв.

Природничі ресурси та об'єкти озелененняDirect link for this paragraph

Парк по вул.М.Грушевського, в районі молокозаводу „КОМО” навпроти ЗОШ №6.

Центральний сквер біля Майдану Незалежності.

Парк по вул.Т.Шевченка.

Зелений майданчик поблизу Дубенського замку по вул.Замкова.

Рухома спадщинаDirect link for this paragraph

До рухомої спадщина міста потрібно віднести твори художнього, та сакрального мистецтва, предмети озброєння, знаряддя праці, які зібрані в фондах Державного історико-культурного заповідника.

Музеї - архіви - колекції - приватні колекції

Державний історико-культурний заповідник м.Дубно створений в 1993 р. Головним адміністративним, туристичним та експозиційним об’єктом є замок князів Острозьких і Любомирських. На його території розташований краєзнавчий музей (археологія, історія, етнографія), постійно діючі та тимчасові виставки, зокрема „Виставка знарядь тортур і покарань”, „Карбована історія” та інші. На території замку діє каплиця Пророка Божого Іллі, проводяться різноманітні наукові, культурні та освітні заходи.

До найвизначніших творів і виробів рухомої спадщини державного історико-культурного заповідника м.Дубно, які презентують історію та культуру міста, належать:

Підсвічник 1575 р., відлитий майстром Лукою Фріделянтом з Гданська.

Ікона Пророка Божого Іллі XVI ст., знайдена в нинішньому Іллінському соборі і частково реставрована в майстернях Львівської галереї мистецтв (директор Б.Возницький). Львівські науковці вважають, що це храмова ікона, подарована князем В.–К.Острозьким у закладену ним церкву на честь свого брата Іллі та святого пророка Іллі – покровителя міста.

Дзвін з церкви Спасо-Преображенського монастиря, відлитий в 1572 р.

Фрагмент мідної пищалі з гербом Острозьких XVI ст.

Ікони Богородиці Одигітрії та Христа Вседержителя XVII ст.

Гармата XV ст.

Гаківниця XVI ст.

Напівгак XVI ст.

Скульптура Матері Божої XVIII ст.

Підсвічник в стилі рококо XVIII ст.

Ікона св.Антонія XVIII ст.

Ікона Богородиці „Замилування” (1794 р.).

Нематеріальні активиDirect link for this paragraph

Видатні постаті, які пов´язані з м.Дубно:

Віталій – релігійний та громадський діяч, український поет, філософ, перекладач ХVІ–ХVІІ ст. З 1603 року – ігумен Хрестовоздвиженського монастиря в Дубні. Тут він переклав у 1604 році твір „Діоптра” з грецької мови і видав у 1612 році книжкою. Ще твір видавався в 1651, 1654, 1698 роках. В історію вітчизняної літератури о.Віталій увійшов як перший майстер слов’янського афористичного вірша.

Залізо Іов (Почаївський) (? – 1651) – визначний духовний діяч, близький до княжого двору Острозьких. На прохання кн.Костянтина Острозького ІІ на протязі 20 років управляв монастирем Чесного Хреста в Дубні, після чого очолив Почаївський монастир. Мав величезний вплив на паству, був великим аскетом, активно обстоював і захищав православ’я. По смерті Іов Залізо був проголошений святим. Мощі преподобного Іова зберігаються в Почаївській лаврі.

Кранц Я’аков бен Вольф (1740–1804)– дубенський магід, народний проповідник. У 18-річному віці був проповідником у Межиричах (Рівненська обл.), в Жовкві і Дубні (тут він прожив 18 років), Влодаві, Каліші і Замості. Був надзвичайно популярним. Святе Письмо і пізніші єврейські письмена коментував з ілюстраціями, притчами і прикладами, взятими з життя. Його анекдоти на хасидів відрізнялися чисто народним гумором. Свої твори за життя не друкував. Їх опублікував син Ісаак.

Дубно Соломон бен Йоель – ізраїльський тлумач П’ятикнижжя Мойсея. Походив з Дубна, звідси і прізвище. Жив у ІІ-й пол. ХVІІІ ст. Був співавтором Мендельсона Мойсея у виданні П’ятикнижжя німецькою мовою. Йому належать тлумачення тільки 1, 2, 4 і 5 книг Мойсея. Дубно черпав свої коментарі з творів Рамбана (1270 р.), Абон Есра Раі ( Соломона Іцко) і Ральбага. Крім того Дубно до цілого П’ятикнижжя додав другий коментар, не менш важливий, під титулом „Тикун Софрам”, враховуючи всі зауваження і приписи Массери, т. зв. пояснення, які торкалися критики книг Старого Заповіту і опиралися на перекази старих ізраїльських учених.

Міклер Діонісій (1762–1853) – знаменитий на Волині ірландський садовод. До Польщі приїхав у 1790 році. Спочатку закладав парки і сади в маєтках перших осіб держави, потім переїхав на Волинь. На замовлення кн.Любомирських Міклер закладає парки в околицях Дубна – в урочищі „Палестина” і на Панталії. За кілька років він створив близько 90 садово-паркових шедеврів – у Мізочі, Кривині, Оженині, Дермані та інш. Помер і похований у місті Дубні (кладовище знищене).

Чацький Тадеуш (1765–1813) – видатний польський історик, автор книг з історії Литви та Польщі, громадський діяч, один з засновників Товариства Приятелів наук у Варшаві. У 1803 році особисто царем Олександром І був призначений інспектором училищ Західного краю, куди входили Волинська, Подільська, Київська губернії. Відкрив гімназію в Крем’янці. Помер у Дубні.

Лернер Хаїм Цебі (1815 – ?) – єврейський письменник і публіцист. Народився в м.Дубні. За сприяння єврейських освітніх діячів навчався в Одеській зразковій школі Штерна. Працював учителем Бердичівського єврейського училища, а з 1851 р. – Житомирського рабинського училища. У 1859 р. видав граматику єврейської мови. Займався перекладами, виступав зі статтями.

Манделькерн Соломон (1846–1902) письменник, перекладач. Народився в смт.Млинів Дубенського повіту в хасидській сім’ї. Переїхавши до Дубна, запізнався з тамтешніми хасидами і вивчив кілька європейських мов. В Дубні написав біблейську поему, видав збірник сатир та епіграм. З 1873 по 1880 рр. жив в Одесі, пізніше переїхав до Лейпціга. Там перекладав на німецьку мову Короленка, Лермонтова, Гановера (Рибак), Лессінга. Написав єврейсько-арамейську конкордацію в 1896 році.

Бабель Ісаак (1894–1941) – єврейський і російський письменник, відомий як автор циклу „Конармия”. У 1920 році в складі І-ї Кінної Армії Ворошилова і Будьонного перебував у різних місцевостях Рівненщини, його спостереження знайшли відбиток на сторінках власних творів. Реалії „визвольної місїї” більшовиків детально описав на прикладі Дубна. Репресований НКВД.

Шумовський Юрій Федорович (1908–2001) – народився в селі Мирогоща Дубенського повіту в сім’ї священика. Закінчив теологічний і археологічний факультети Варшавського університету. Один з засновників музею в Дубні в 1934 році. Мав дозвіл від Варшавського та Львівського музеїв на археологічні дослідження всієї території Волині. В 1940-х роках обіймав посаду директора Рівненського музею. Після 1943 року виїхав до Франції, де служив капеланом французьких військ. Пізніше переїхав до США. В 1950-57 рр. був першим українцем , який досліджував Африку. Працював там археологом, директором французького інституту Чорної Африки в Судані, де створив перший археологічно-етнографічний музей в столиці Судану – Бамако і опублікував 42 наукових праці з археології Африки. Написав книгу українською мовою „Під гарячим сонцем Африки”. Ю.Шумовський – професор кількох університетів США, 17 років працював кореспондентом газети „Свобода” в ООН, був настоятелем церкви св.Трійці в Ірвінгтоні штату Джорджія. Історію своєї родини та історію Дубна і краю описав у монографії „Зруйноване гріздо”.

Легенди:

В Дубні посеред ринкової площі, як розповідав один старий поляк в 1932 р., була велика калюжа. По обидва її боки сиділи носії, які за 2 коп. переносили „на баранах” охочих перейти на Сурмичі чи назад. Біля носіїв сиділи на стільцях дві єврейки-міняльниці і за 1 коп. розмінювали карбованець.

Одна з легенд розповідає, що синагога, була з’єднана підземним ходом з Дубенським замком.

Найціннішим ритуальним предметом великої синагоги був срібний дев’ятисвічник, хану кальна менора, 110 см завширшки та 100 см заввишки. Її свічники запалювали не лише під час Хануки, а також і суботніми вечорами та на інші свята. За переказом менору викрав один християнин, який наважився в суботу погасити свічки, зламав менору і продав її. Випадково побачили як він продавав менору, заарештували його, а рештки менори повернули до синагоги.

Про вежу Беатку. Вгрудні 1577 року в замку готувались до весілля. Заміж виходила племінниця князя Острозького – Беата Дольська. Та тут несподівано замок оточили татари. Схоже, що Беата дуже хотіла відсвяткувати весілля, бо власноруч вистрілила з однієї з гармат, влучила прямісінько в ханський намет і вбила хана. Татари сприйняли це як поганий натяк небес і забрались геть, після чого весілля таки відбулось. Ця подія посприяла тому, що одну з замкових веж (північну) по сьогодні називають Беаткою.

Про Буняка Шолудивого. Перекази розповідають, що під час козацько-селянського повстання проти панів і шляхти в місті діяв загін жорстокого Буняка Шолудивого. Ватажок був мерцем, обтягнутий шкірою та клаптями одягу, і не брала його ні куля ні шабля. Коли йшов до лазні, то брав із собою парубка, якого після цього страчував, аби той не розказав під чиїм начальством воюють повсталі. Одному козаку все ж вдалося врятуватися, його захистив хліб, що спекла мати, замісивши попередньо тісто на власному грудному молоці. Скуштувавши ту хлібину, Буняк втратив свою силу і став вразливий під час бою, тому невдовзі був вбитий.

Про Андрієвий хід. Легенда ця породжена повістю Миколи Гоголя „Тарас Бульба”. Згідно сюжету молодший син Тараса, Андрій Бульбенко, щоб врятувати в замку від голодної смерті свою кохану красуню полячку, пройшов підземеллям під міським муром. Місцеві мешканці вірять, що трапилося це в районі Луцької брами, а вийшов Андрій через крипти костелу монастиря бернардинів. І сьогодні вони можуть показати місцезнаходження „Андрієвого ходу”.

Туристична інфраструктураDirect link for this paragraph

Доїхати до Дубна можна зі Львову (167 км), Тернополя (110 км), Рівного (46 км) чи Луцька (53 км).

Готелі, ресторани, кафе, бари

Готельно-ресторанний комплекс „Дубно” по вул.Д.Галицького, 9. Тел.: +38 (03656) 4-10-86, 4-18-02, 4-18-81.

Готельно-ресторанний комплекс „Антік-хауз” по вул.Замкова, 17. Тел. господаря: +38 (050) 579 59 05.

Мотель „Вежа” на Привокзальній площі. Тел. господаря: +38 (050) 515-58-02.

Готельно-ресторанний комплекс „Едем” по вул.Стара, 2. Тел. +380 (3656) 4-25-50, (3656) 4-26-50, +380 (99) 301-50-26.

Ресторан „Іква” по вул.Д.Галицького, 6. Тел. +38 (03656) 4-37-52.

Ресторан „Вікторія” по вул.Грушевського, 158. Тел. +38 (03656) 2-27-88.

Ресторан „Люб’язь” по вул.Кирила і Мефодія, 9. Тел. +38 (03656) 4-15-02.

Кафе „Гранд” по вул.Д.Нечая, 1. Тел. +38 (03656) 4-13-38.

Пивний бар „Альт” по вул.Свободи, 5. Тел. +38 (093) 757-31-92.

Дитяче кафе „Солодкий дім” по вул.Кирила і Мефодія, 10. Тел. +38 (03656) 4-11-09.

Список використаної літератури та джерелDirect link for this paragraph

Архив Юго-Западной России. Ч. 1. Т. 1, док. – СПб. – С. 258, 259.

Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. 4 – Київ, 1995. – С. 104.

Гупало В. Історія монастиря оо.Бернардинів у Дубні на Волині // Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції „Магдебурзькому праву у місті Дубні – 500 років”. – Дубно, 2007. – С. 102-119.

Гупало В., Свєшніков І. Звіт про роботи Дубенської археологічної експедиції Державного історико-культурного заповідника у м.Дубні Рівненської області за 1995 р. – Дубно, 1995.

Гупало В.Д. Звіт про роботу Дубенської археологічної експедиції Державного історико-культурного заповідника у м.Дубно Рівненської області за 1998 р. – Львів - Дубно. – 1998.

ДАРО. ф. 567, 469 од. Городовий магістрат м.Дубна 1806-1870 рр.

Дмитренко Т. „Реєстр скарбів замку князів у Дубні, складений 1616 року” - важливе джерело для вивчення історії міст Дубна та Острога // Історія музейництва і пам’ятко-охоронної справи в Острозі та на Волині. Науковий збірник. Випуск другий. Острог – 2009. – С. 235-244.

Дубно, княжий мій граде! Краєзнавчий нарис. Видання друге, доповнене. – Луцьк, 2005.

Дубно – Гоголю. Матеріали науково-теоретичної конференції, присвяченої 200-річчю від дня народження Миколи Васильовича Гоголя. – Дубно, 2009.

Єврейському народові. Матеріали Міжнародної наукової історико-краєзнавчої конференції. – Дубно, 2006.

Історико-культурна спадщина Дубна: правові, історичні, мистецькі та музейні аспекти. Збірник тез науково-теоретичної конференції, присвяченої 15-річчю створення Державного історико-культурного заповідника міста Дубна. – Дубно, 2008.

Камінський П. Перлина Волинського краю. Історичний нарис. – Дубно, 2003.

Лозов’юк І. Давні Дубенські монастирі. – Дубно, „Наш край”, 1994.

Магдебурзькому праву у місті Дубні – 500 років. Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції. Збірник тез. – Дубно, 2007.

Моліс М. 900–ліття православ’я на Дубенщині. – Дубно, 2000.

Над Іквою-рікою. Літературно-мистецько-краєзнавчий альманах. – Дубно, 2007.

Пероговский В. Бывшие православные монастыри в г.Дубне Волынской губ., основанные кн. Острожскими // Вол. епарх. вед. – 1880. – №28, 29. – С. 1267, 1268, 1271, 1280, 1281.

Полное собрание русских летописей. – Т. ІІ. – 1843. – СПБ. – С. 283.

Пришляк В.В. Торгівельне місто Дубно у XVIII ст. // Дубно і світ. Збірник тез міжнародної ювілейної науково-теоретичної конференції, присвяченої 900-річчю міста Дубна. – Дубно, 2000.

Прищепа О. Міста Волині у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. – Рівне, 2010.

Пшеничний Ю. Карта Дубна 1671 року Ульріха фон Вердума // Історія музейництва та пам’ятко-охоронної справи в Острозі та Волині. – Вип. 2. – Острог, 2009. – С. 245-250.

Пшеничний Ю. Виріб, що пов’язаний з єврейською общиною Дубна // Сакральна спадщина Дубенщини. Матеріали міжнародної наукової історико-краєзнавчої конференції, присвячної 1025-річчю Хрещення Київської Русі. – Дубно, 2013. – с. 268–269.

Пура Я.О. Край наш у назвах. – Рівне. – 1991.

Пура Я.О. Край наш у назвах. – Рівне, 1994. –Ч. 2.

Рычков П.А. Дорогами южной Ровенщины. –М., 1989. – С. 122.

Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Т. ІІ. – Почаев, 1889. – С. 856-1119.

Ульріх фон Вердум. Щоденник // Жовтень. – 1983. – № 10. – с. 98-99.

Aftanazy P. Dzieje rezydencji na dawnich kresach Rzeczypospolitej. – Wroclaw – Warszawa – Krakow Zaklad Narodowy imienia Ossolinskich, Wydawnictwo, 1994. – Tom 5. – S. 111.

Kardaszewicz. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – W-wa, 1913. – Ss. 20, 79-81.

Map

Recommended

Photos

Keywords