Ланьцут - путівник

Зупинка

Одного травневого дня 1827 р. цадик Нафталі Цві Горовіц подорожував зі своїми хасидами з Ропчиць до Любліна. Коли вони проїжджали через Ланьцут і минали околиці єврейського цвинтаря, Нафталі Цві наказав затримати віз. Зачарований, роздивився довкола й промовив: «Тут пахне раєм…”. Невдовзі він помер, а хасиди збудували йому охель на ланьцутському цвинтарі. Якщо вирушити до Ланьцута, то можна почути багато історій, подібних до цієї.

На шляху з Малопольщі до Русі

Місто розташоване на старому шляху з Малопольщі до Русі, на дещо хвилястих теренах на межі Карпатського підгір’я та Сандомирської котловини. Первинна назва поселення, Landshut, була пов’язана з оселенням на цій території німецьких колоністів. Міські права Ланьцут отримав десь у середині XIV ст. від Казимира Великого, або ж трохи пізніше від Отто Пілецького з Пільчі. У 1385 р. власницею міста була донька Пілецького – Ельжбета Ґрановська, яка згодом стала дружиною короля Владислава Ягелли. У центрі міста – трапецієвидний ринок, від якого під неправильними кутами відходять кілька вулиць. На північ від ринку зведений парафіяльний костел. Неподалік від костелу спершу знаходився замок Пілецьких, але після руйнацій у першій чверті XVII ст. тодішні власники з роду Стадницьких перенесли резиденцію на схід від старого центру. Замок суттєво перебудував і розширив його наступний власник, маршалок коронний Станіслав Любомирський, який зробив Ланьцут своєю головною резиденцією. Тоді місто отримало поштовх до динамічного розвитку.

Ланьцутські євреї

Присутність перших євреїв у Ланьцуті фіксується в документах із близько середини XVI ст. Проте вже у 1583 р. власники міста Пілецькі заборонили євреям селитись у Ланьцуті. Ця ситуація була винятковою, оскільки зазвичай такі заборони впроваджували тільки королівські міста. У 1600 році серед 180 платників податків було 5 євреїв – трохи більше, ніж 1,5%. Сприятливіші умови для євреїв у Ланьцуті з'явилися лише за часів Любомирських у другій чверті XVII ст. Нові власники маєтку усвідомлювали корисний вплив присутності євреїв на розвиток міста. Існують тогочасні документи, в яких євреї записані як покупці міських будівель та земельних ділянок. Любомирські використовували допомогу євреїв у фінансових справах – позичках, збиранні податків, ярмаркових та мостових оплат, оренді гуралень, броварень, шинків та млинів.

 Шведський і трансільванський наїзди спричинили руйнування міста й на багато років затримали його розвиток, але в останній чверті XVII ст. місцевий кагал почав швидко відроджуватись. Станіслав Іраклій Любомирський у 1677 р. видав документ, в якому, зокрема, наказував усім євреям мати «обладунки», аби в разі потреби стати на захист міста, а щодо оплати міських податків, він рекомендував збирати їх також з єврейських орендарів. У 1684 р. тут зафіксовано вже 33 єврейські родини. Ця спільнота зосереджувалась навколо вже існуючої дерев’яної божниці, яка вперше згадується у 2-й пол. XVII століття. Синагога багато разів горіла й відбудовувалась. В Ланьцуті була також миква і цвинтар, розташований на північний схід від міста за міськими мурами. Від того часу (1685 р.) володіємо інформацією про кагальну старшину, записану в міських книгах. Там знаходимо Бонаса (Боаза) Іцковича, Міхеля Сапсовича і Шломе Лазаровича Залоського. Рабином на початку XVIII, а може вже й наприкінці XVII ст. був Фроїм Борухович.
Підтвердженням відродження міста та його значимої позиції у єврейському світі стало засідання Сейму Чотирьох Земель, яке відбулося тут у 1707 році. Фінансові конфлікти між власниками міста та кагалом призвели в 1710 р. до оголошення Франциском Любомирським декрету, яким заборонялось позичати гроші під відсотки (лихварство), а в 1719 р. – до наказу євреям покинути місто. Проте вже за три роки новий привілей, виданий Теодором Любомирським, дозволив їм вільно будувати будинки і торгувати в місті. У середині XVIII ст. перемиський єпископ заборонив ланьцутським євреям влаштовувати в неділю шлюби і наказав у великі християнські свята закривати магазини.

Мурована синагога

Ось і ніч Кол Нідрей. Йом Кіпур. У скриню з піском вставлені величезні свічі. Їх червонясті промені коливаються вгору-вниз. Панує урочистий настрій. Синагогу заповнив натовп молільників. Євреї, одягнені в білі кітелі й жовтуваті талеси, стоять і монотонно хитаються. Усе оповите молитвою, благаннями, що возносяться до Господа. Простір синагоги вібрує від молитов кантора та лементу багатьох старших чоловіків. Це Судний День.
І знову свято Радості Тори. Наскільки ж інший настрій: з усіх кутків та закамарків синагоги доноситься спів дітей, дорослих та старих. Ось крокує процесія з сувоями Тори: «О, Одвічний, зволь нас визволити!». Всі ходять по колу, тримаючи в руках книги Тори; серця сповнює радість. Діти з прапорцями в долонях ідуть за Торою. Обличчя дорослих променіють радістю. Уся божниця виглядає так, немовби сама хотіла долучитися до цих загальних веселощів.

Імовірно, спершу єврейський квартал знаходився на північний схід від центру. Коли місто отримали Станіслав та Ізабелла Любомирські (1745 р.), була здійснена розбудова його інфраструктури. Саме тоді центр єврейського кварталу перемістився на територію поміж ринком та замком, а його головним об’єктом стала мурована синагога, зведена в 1761 р. за кошти Станіслава Любомирського. Божницю побудували на новому місці, на захід від замкового комплексу.

Ланьцутський кагал і далі швидко розвивався – у 1765 р. в ньому було вже 829 платників податків. Проте він поступався чисельністю сусіднім –ряшівському, сенявському, пшеворському і лежайському – кагалам. Відомі тодішні рабини: Цві Гірш Мейзліх [Мейзель] (1758–1767), Моше, син Іцхака, внук Єгуди Лейба – рабина Кракова; згодом рабином став його син Цві Гірш Ліпшиц.

Будь сміливий, як тигр, легкий, як орел, швидкий, як олень та сильний, як лев, у виконанні волі Отця твого небесного

Будівля синагоги ремонтувалася в 1896 і 1910 роках. Ймовірно, тоді вона набула класицистичної, скромної форми. Інтер’єр синагоги складається з головного двоповерхового молитовного залу, до якого із західного боку прилягає передсінок та кагальна зала (яку називають також «люблінською божницею»). На другому поверсі розташовувався бабинець. Ще один, дерев’яний бабинець, який не зберігся донині, знаходився з північного боку чоловічої зали.

Зсередини стіни зали для чоловіків та біма покриті ліпниною й фресками, які з’явилися в кілька етапів: від 60-х рр. XVIII ст., протягом XIX ст., до 1909–1910 і 1934–1935 років. Декорування ліпниною з рисами рококо було зроблене, ймовірно, вже під час завершальних робіт із будівництва синагоги у 60-х рр. XVIII століття. На балдахіні біми можна знайти чотири стуккові символічні корони (Тори, священства, королівства та доброго імені) і фрески з шістьма біблійними сценами (спокушання Адама, злочин Каїна, Ноїв ковчег, жертва Аврама, менора Храму царя Соломона, стіл на показні хліби). На декораціях стін, окрім текстів молитов та написів на честь фундаторів, можна побачити краєвиди Єрусалиму, рослинні та тваринні мотиви. Скромна фреска знаходиться і в кагальній залі. Комплекс прикрас інтер’єру божниці робить цей об’єкт одним із найцінніших та найцікавіших у Польщі.

Під час війни будівля, врятована від знищення завдяки втручанню Потоцьких, використовувалась як зерносховище. Після війни краєзнавці врятували її від розбирання. Нині божницею опікується Фонд охорони єврейської спадщини. Будівля є важливим пунктом на Хасидському шляху – туристичній трасі, яка веде слідами євреїв південно-східної Польщі.

Дім науки завше був відчинений. Замки у дверях, які ніколи не використовувались, поіржавіли. Дім науки став прихистком для ланьцутських купців із маленьких вуличок, які знайшли тут собі цілком приємне місце – взимку воно захищало від холоду, влітку – від спеки. Тут молилися цілими ранками, в міньянах та на самоті. Євреї приходили сюди й для того, аби трохи повчитися чи заглянути в книгу. І так зливалися голоси тих, хто молився, з голосами тих, хто вивчав Писання, але ніхто нікому не заважав, бо кожен був зайнятий власними справами. Був і третій тип євреїв, які приходили до дому науки – ті, які приходили сюди побазікати, поговорити про політику, торгівлю чи справи кагалу.

Хасиди

У 1770 р. до Ланьцута дістався хасидизм. Протягом двох років тут жив та навчав знаменитий цадик Елімелех, син Елеазара Ліпмана, який згодом перебрався до Лежайська і став відомим як Елімелех із Лежайська. Він був автором низки книг, серед яких і важливий трактат про роль цадика в хасидизмі «Ноам Елімелех».

Наприкінці XVIII ст. у місті з’явився інший знаменитий цадик, учень вищезгаданого Елімелеха, а згодом його опонент – Яків Іцхак Горовіц, який одружився в Ланьцуті. Незабаром він переїхав до села Чехувка біля містечка Венява (сьогодні обидва поселення є районами Любліна), де отримав прізвисько «Провидець із Любліна». Невелика зала в ланьцутській божниці, в якій «Провидець» зустрічався з євреями, має назву «люблінська божниця». На початку XIX ст. Ланьцут і надалі перебував під сильним впливом хасидизму, який представляв Ар’є Лейб – автор трактату «Ґевурот Ар’є», а після нього – Цві Елімелех Шапіро, автор кабалістичних коментарів і засновник хасидської династії в Динові. Після нього, у 1816–1865 р., ланьцутським рабином був Симха, син Елеазара (до 1912 р.).

Кагал у XVIII і XIX ст.

Ланьцутські євреї заробляли на життя переважно ремісництвом і торгівлею; торгували, зокрема, зерном, деревиною, поташем та полотном. Наприкінці XVIII ст. серед 9 ланьцутських пекарів було 7 євреїв, стільки ж кравців, і серед 8 місцевих різників 1 був євреєм. Крім того, в містечку жив один ткач. Значиму позицію займали євреї, що торгували полотном. Шинкарством у Ланьцуті займалося 8 християн і 6 євреїв. Наприкінці XVIII ст. всіма тавернами в Ланьцуті володіли євреї: Зандер Ґляна, Еліяш Сона, Лазар Волькенфельд, Ґєца Ворцель і найзаможніший з них – Берек Баумберґ.

Розвиток громади міста пригальмували наполеонівські війни, епідемії (1827, 1831) та велика пожежа у 1820 році. Сприятливіші умови для містян загалом і євреїв зокрема з’явилися після прокладення до Ланьцута в 1859 р. залізниці та після отримання Галичиною в 1867 р. ширшої автономії. Для потреб кагалу, який розростався, на південь від міста у 1860 р. закладено новий єврейський цвинтар.

Наприкінці XIX ст. сюди дійшли впливи Гаскали; серед іншого, почали виникати перші політичні партії та громадські організації. У 1880 р. місто налічувалося 3483 жителя, в тому числі 1587 євреїв (45,6%). До початку Першої світової війни кількість мешканців Ланьцута зросла до бл. 5500, а кількість євреїв – до бл. 2000 (35%). Представники єврейської громади мали своїх представників у раді міста. У 1910 р. було видано кошти на нову єврейську лазню. Її будинок стоїть донині на розі вулиць Костюшка і Оттона з Пільчі (тут знаходиться Товариство допомоги ім. св. Брата Альберта).

Перша світова війна суттєво вплинула на місцевих жителів. Від грабежів армій, що проходили містом, найбільше постраждали євреї, які були власниками більшості магазинів, крамниць, майстерень, шинків та таверн. Багато мешканців покинуло місто, рятуючись від військових дій.

У 1988 р. вийшов документальний фільм про оркестр під назвою «„Газамір” там вже не співає: історія єврейської громади Ланьцута» (“Hazamir” does not sing there anymore: the story of the Jewish community of Lancut), режисер Хаїм Техелет. Щороку в травні в Ланьцуті проходить музичний фестиваль – один із найважливіших заходів у Польщі фестиваль класичної музики. Протягом багатьох років тут організовуються майстер-класи гри на смичкових інструментах для школярів та студентів.

Знання, Сила й Робітник

P

Після відновлення незалежності Польщі з’ясувалося, що кількість жителів знизилась майже на тисячу осіб: у 1921 р. їх було 4518, у т.ч. 1925 євреїв (31%). До початку Другої світової війни кількість євреїв збільшилася до бл. 2750. Більшість із майже 170 єврейських крамниць, магазинів, шинків та майстерень знаходилася на ринку та неподалік від нього.

У міжвоєнний період і надалі відчувався сильний вплив хасидизму, особливо белзької династії Рокахів, але загалом це був час активної громадської самоорганізації мешканців, зокрема єврейської спільноти. Створювалися осередки нових політичних партій, громадських та культурних організацій, профспілок, спортивних клубів, банків. У 1930 р. було відкрито Єврейський народний дім, в якому діяла бібліотека «Даат» (івр. знання). У Ланьцуті діяли і єврейські спортивні команди. Сефер Риманув згадує про клуби «Крафт» (їд. сила) і «Гапоель» (івр. робітник). Перша, із сіоністським спрямуванням, орієнтувалася на молодь із багатших родин, а друга мала соціалістичні погляди і приваблювала біднішу частину громади. Пізніше «Крафт» змінив свою назву на «Трумпельдор» (на честь Йосипа Трумпельдора, героя єврейського піонерського руху). З початком Другої світової війни спортивні організації припинили свою діяльність. Винятком був «Трумпельдор», до якого тоді входили єврейські поліцаї. Члени цього клубу в біло-синіх барвах проводили матчі ще навесні 1940 року.

Cmentarze

У Ланьцуті знаходяться два єврейські цвинтарі. Старий єврейський цвинтар (вул. Станіслава Монюшка) закладено в 2-й чверті XVII ст. на північний схід від міста, поза міськими мурами. З часом він розширювався. Під час війни був сплюндрований, мацев не стало. Нині територія цвинтаря обгороджена, засаджена деревами, на ній знаходяться два охелі: цадика Нафталі Цві Горовіца з Ропчиць (пом. 1827 р.) та місцевого рабина Елеазара Шапіро (пом. 1865 р.). Новий єврейський цвинтар (вул. Ромуальда Трауґутта) закладено у 1860 р. на південь від міста, неподалік від існуючого десь із 1800-го року християнського кладовища. Під час війни його теж сплюндровано. Фрагменти кількох десятків мацев із ланьцутського цвинтаря зберігаються в передсінку божниці. Під час війни некрополь став місцем багатьох масових розстрілів єврейського населення. Після війни його територію було обгороджено та встановлено пам’ятник євреям – жертвам нацистського терору.

Друга світова війна та знищення євреїв

З початком Другої світової війни почалися й переслідування єврейського населення. Будівлю синагоги було підпалено, проте пожежу загасили завдяки втручанню Альфреда Антонія Потоцького. Незабаром окупанти віддали розпорядження євреям переселитися до радянської окупаційної зони, і частина з них так і зробила. З часом німецька антиєврейська діяльність посилювалась: були зачинені єврейські магазини й майстерні, запроваджено примусові роботи. До міста переселили євреїв з Каліша, Лодзі, Хожова, Катовиць і з сусідніх сіл, а чисельність євреїв у місті зросла до близько 6 тис. У січні 1942 р. було утворено гетто, яке ліквідувалося поетапно: від червня до серпня того ж року. Євреїв вивозили до Сеняви, Пелкіні, зрештою, до Белжецького табору смерті. Групи євреїв, які залишилися й переховувалися, розстрілювали в кількох масових стратах на території нового єврейського цвинтаря. Вціліло їх небагато.

Сьогодення

Нині Ланьцут – повітове місто Підкарпатського воєводства. В ньому проживає близько 15 тис. осіб. Місто є важливим туристичним осередком.