Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Білґорай - путівник

пол. Biłgoraj, їдиш בילגארײ

Koncert przy ławeczce Singera podczas festiwalu Śladami Singera w Biłgoraju.
Концерт під час Фестивалю "Слідами Зінґера" в Білограї, 2011, фото Йоанна Зентар, цифрова колекція Осередку "Брама Ґродська - Театр NN" - www.teatrnn.pl

Людям усякого стану

Дозвіл на заснування приватного міста Білгорая на магдебурзькому праві кальвіністові Адамові Горайському надав король Стефан Баторій. Локаційний привілей дозволяв селитися тут «людям усякого стану», тобто полякам, русинам і євреям. Горайський заклав кальвіністський храм та, ймовірно, православну парафію (яка у XVII ст. стала уніатською). Окремий привілей для євреїв у 1616 р. видав, а у 1634 р. підтвердив Зигмунд Горайський (син засновника міста). Вони могли вільно селитися в місті, мали право на божницю, інші кагальні споруди та цвинтар, а також купувати та продавати нерухомість. До 1694 р. білгорайські євреї адміністративно належали до кагалу у Щебжешині.

Жителі Білгорая як мінімум з XVIII ст. займались виготовленням сит, які вони продавали по всій країні й за кордоном. Це прибуткове ремесло приносило добрі доходи в XIX, і на початку XX століття, а до виробництва та продажу сит долучилося також багато євреїв. Шанси на прибутковий бізнес істотно вплинули на розвиток міста і заможність його мешканців. Сьогодні одним із цікавих для туристів місць є Ситарська ферма на вул. Надставній, 32 (філія Музею Білгорайської землі), розташована у збереженій дерев’яній майстерні сит із початку XIX ст.

Дерев’яний дім білгорайського ситника із 1810 року, 2012, фото Пьотр Лясота, цифрова колекція Осередку «Брама Ґродзька – Театр NN» – www.teatrnn.pl
Дерев’яний дім білгорайського ситника із 1810 року, 2012, фото Пьотр Лясота, цифрова колекція Осередку «Брама Ґродзька – Театр NN» – www.teatrnn.pl

Під час повстання Хмельницького козаки знищили Білгорай та довколишні міста (Тарноґруд, Фрамполь) і вбили частину населення, в тому числі багато євреїв. Місто не оминули шведські війська та постої коронних ти литовських військ. Пропри це Білгорай потроху відроджувався; у 2-й пол. XVII ст. тут утворено автономний єврейський кагал. Зі збережених податкових статистик випливає, що у 1765 р. в усьому білгорайському кагалі (до складу якого входило місто та довколишні села) поголовне платив 661 єврей, а у 1790 р. – 508, серед них 351 у місті та 157 у довколишніх селах. Судячи з кількості «голів», що платили податок, в масштабах Люблінщини це був кагал середнього розміру. У 1819 р. в Білгораї проживав 1671 християнин (католики та уніати) та 616 євреїв, які становили 26,7% від загальної кількості населення.

Кагал очолювала старшина: у 1721 р. – Рубін Мендльович, у 1728 р. – Лейба Гершкович, Рубін Зелькович та Давид Гершонович, у 1732 р. – Берек Левкович, Зелік Міхалевич та Іцек Йошкович. У 1-й чверті XIX ст. шкільниками (кагальною прислугою) були Герш Борух та Аншель (Анкель) Амт (1810–1825), Майлех Тобер та Мойсей Тауберман (усі записані у 1825 р.) та Бендик Венберг (Беньямін Вамбергер – «кагальний») та Іцек Ритнер – підписані під першим проектом бюджету кагалу у 1818 році. Білгорайським рабином був Авіґдор Майзельс (від бл. 1773 по 1819 рр.), після якого посаду обійняв його зять, уродженець Щебжешина, Натан Перлмуттер (1819–1864), який у документах також фігурував під іменем Натан Ноте, син Цві Гірша з Берліна. Ще перед смертю Натана рабином став Нахум Паляст (1860–1877), котрого за кільканадцять років усунули з цієї посади через звинувачення у фінансових зловживаннях. На його місце вибрано Шмуля Енґеля, котрого за кілька років (у 1884 р.) депортували до підавстрійської Галичини, оскільки він не мав громадянства Царства Польського. Після нього рабином став Якуб Мордехай Зильберман (від 1884 до 1913 р.), котрий раніше був рабином у Порицьку (нині Павлівка в Україні) та Мацеєві (нині Луків в Україні).

Наприкінці XIX ст. у власності єврейської громади була велика мурована синагога із 1875 р., три муровані молитовні школи, миква, три цвинтарі, школа «Талмуд-Тора» та притулок для вбогих. Крім цього, були тут і щонайменше чотири приватні доми молитви.
Синагогальний комплекс (нині неіснуючий), закладений на південний захід від ринку, в кварталі між вулицями Любельською та Надставною, складався із мурованої божниці з 1875 р. (збудованої на місці попередньої дерев’яної), трьох мурованих молитовних шкіл зламу XIX–XX ст., мурованої лазні з миквою, дому рабина, бійні з 1927 р. та притулку. Увесь комплекс був знищений на початку війни, його залишки розібрано, а території у 60-х рр. ХХ ст. забудовано житловими багатоповерхівками.

Родина Зінґерів

У 1889 р. донька рабина Якуба Мордехая Зильбермана, Батшева, вийшла заміж за молодого хасидського рабина, уродженця Томашова Любельського Пінкаса Зінґера. Троє їхніх дітей зайнялося літературною творчістю, прославляючи Білгорай на увесь світ.

Бабця постійно поралася коло своїх консервацій, соків, слоїків та повидла. Цілими днями вона палила в печі, вогонь на кухні не згасав ані на хвилину. Хоча вдома нічого не бракувало, брати що-небудь було цілком заборонено. Усе трималося на зиму: черешні, аґрус, малини, чорниці. Сливки та брусниці влітку їсти теж не дозволялося. Як ніби кожен плід ріс на честь зими, а люди влітку не мали права ласувати. Здається, така добра бабця, приносить усе найкраще: рибу, м’ясо, суп – ага, вже!

Естер Крейтман, Der szejdim-tanc (їдиш Танець демонів), Варшава 1936

Естер Крейтман (1891–1954), найстарша з дітей Зінґерів, онука рабина Зильбермана, народилася в Білгораї. Проте, як видно зі спогадів, її дитинство не було щасливим. У віці 13 років її видано заміж за ювеліра, з котрим вона замешкала спершу в Антверпені, а згодом у Лондоні. Хоча вона першою в родині спробувала писати, проте її дебютний роман «Танець демонів» опубліковано у Варшаві лише у 1936 році. Перекладала на їдиш класичну англійську літературу.

У Білгораї народився також Ізраїль Єшуа Зінґер (1893–1944) – прозаїк, драматург та публіцист, що писав мовою їдиш. До сімнадцятого року життя отримував традиційну релігійну освіту, світською ж займався як самоук. У 1908 р. разом із родиною переїхав до Варшави. Товаришував, зокрема, з Альтером Качине та скульптором Абрамом Остшегою. Дебютував у 1915 р. з оповіданнями у Dos Jidisze Wort (їдиш Єврейське слово). Під час революції в Росії перебував у Києві та Москві. Після повернення до Варшави у 1921 р. почав працювати у Fołk-Cajtung. У 1924 та 1926 роках подорожував Польщею, пишучи репортажі для польських та зарубіжних видань. У 1926 р. здійснив подорож до СРСР, у результаті якої вийшла книга Naj-Rusłand (їдиш Нова Росія). У 1922–1925 роках опублікував кілька п’єс та збірок оповідань. Одночасно, як кореспондент, почав співпрацювати з нью-йоркським Forverts та варшавським Hajnt. Недовго був співвидавцем часопису Di Jidisze Welt (їдиш Єврейський світ); згодом – членом редакції Literarisze Bleter (їдиш Літературні сторінки). Його позицію в єврейському літературному світі зміцнив роман «Йоше Калб» (1932), в якому показаний драматичний образ людських пристрастей на фоні галицького хасидського двору. Атаки, причиною яких стала публікація іншого його твору, контроверсійного роману «Брати Ашкеназі», стали приводом до еміграції Зінґера у 1933 р. до США. Письменник оселився у Нью-Йорку. Співпрацював із нью-йоркською щоденною газетою Forverts, де, зокрема, виходили його спогади з часів молодості Fun a wełt wos iz niszto mer (їдиш Про світ, якого вже нема).

Концерт під час Фестивалю «Слідами Зінґера», 2011, фото Йоанна Зентар, цифрова колекція Осередку «Брама Ґродзька – Театр NN» – www.teatrnn.pl
Концерт під час Фестивалю «Слідами Зінґера», 2011, фото Йоанна Зентар, цифрова колекція Осередку «Брама Ґродзька – Театр NN» – www.teatrnn.pl

Ісаак Башевіс Зінґер (1904–1991), найвідоміший з родини прозаїк, публіцист, літературний критик, який писав мовою їдиш. Народився в Леонціні, де його батько обіймав посаду рабина. З 1917 до 1923 р. разом із матір’ю, братами та сестрою жив у Білгораї, вигляд якого став прототипом більшості місць, описаних у його творчах. Зацікавлення літературою пробудив у ньому старший брат, Ізраїль Єшуа. У 1923–1933 роках він працював у редакції видання Literarisze Bleter. На шпальтах цієї газети дебютував у 1925 р. з оповіданням мовою їдиш Ojf der elter (їдиш На старість). Опублікував (під псевдонімом Іцхок Цві) серію інтерв’ю з відомими письменниками та митцями, перекладав на їдиш світову літературу. У 1935 р. друком вийшов його перший роман Der Sotn in Goraj (їдиш Сатана в Гораї), після чого автор емігрував до США. Від 1949 р. постійно працював на нью-йорську щоденну газету Forverts. Видав багато романів, збірок оповідань, чотири томи спогадів, кільканадцять книжок для дітей. У 1978 р. отримав Нобелівську премію з літератури. Писав виключно мовою їдиш. Творив як у натуралістичній, неоромантичній концепції, часто прикрашеній гротеском, експресіоністичній, так і фантастичній або й навіть сюрреалістичній. Багато тем узяв із фольклору та єврейської містики, у т.ч. з Кабали. Написав низку романів, серед яких Familie Muszkat (їдиш Родина Мускатів) 1950, Der kuncn-macher fun Lublin (їдиш Чарівник із Любліна) 1960, а також томи оповідань. Романи та оповідання Зінґера були адаптовані для театру (в Польщі, зокрема, виставлявся Чарівник із Любліна) та кінематографу (зокрема, The Magician of Lublin, 1977; Yentl, 1984; Enemies, 1990).

 Наймолодший з братів, Моше Зінґер (1906–1946), став хасидом і вибрав кар’єру містечкового рабина. У 1929 р. після смерті батька він успадкував посаду рабина у Старому Дикові на Прикарпатті (40 км на південь від Білгорая). Після початку Другої світової війни разом із матір’ю Батшевою Зінґер утік до СРСР, де обоє померли у місті Джамбул у Казахстані.

 

Нове століття

На початку XX ст. в єврейській спільноті Білгорая з’явилися політичні партії (Бунд і сіоністська партія), громадські та культурні організації (театр, бібліотека) та скаутинг. Відкривалися нові хедери, кількість яких швидко зросла до кільканадцяти. До хедерів ходили хлопці, а дівчата – до польської державної школи. Особливо значний вплив на виникнення єврейських партій та організацій мали події, пов’язані з революцією 1905 р., та Перша світова війна. Вони призвели до значної міграції населення, внаслідок якої сюди почала доходити єврейська преса.

Протягом Першої світової війни багато мешканців міста виїхало; кількість населення зменшилась із понад 11 тис. у 1913 р. до бл. 5600 у 1921 р., в тому числі євреїв – від 5595 до бл. 3700. Після проходу фронту у місті спалахнула епідемія холери, під час якої рабин Якуб Мордехай Зильберман виїхав до Любліна й там помер у 1916 році. На короткий час у Білгораї його замінив рабин Хаїм Гохман, котрий переїхав сюди зі знищеного під час бойових дій Кшешова.

Як діяв єврейський кагал

Після відновлення Польщею незалежності Божничні округи перейменовано на Єврейські релігійні ґміни. Певні деталі, що стосуються функціонування єврейської спільноти, можна знайти у вцілілих бюджетах кагалу. Повністю організована ґміна відродилася лише у 1921 році. Сумарно до неї належало 4835 євреїв, у тому числі близько 3700 із міста, решта – з 10 довколишніх сіл. У Білгораї обрано нового рабина, яким став найстарший син Якуба Мордехая – Йозеф Зильберман, а його заступником – Хаїм Гохман. Йозеф помер у 1926 році. Його наступником на деякий час знову став Гохман, а у 1927 р. рабином обрано Мордехая Рокаха із династії белзьких цадиків. Окрім нього, з кагального бюджету (який наповнювався доходами від бійні та складками від найзаможніших) оплачувались інші службовці ґміни – підрабин Хаїм Гохман, секретар Арон Берґман, різник Лейзор Моренштайн, другий різник Вольф Вайнберг, наглядач за бійнею Хемія Стульдінер (він же був «наглядачем за мацою»), служник Абрам Шульдінер, сторож Циндель Альтбаум та вчителі: Кльоц і Рицер. Кагал утримував три школи – «Талмуд-Тору», «Явне» та «Зіхрон Яков», притулок, благодійну касу «Ґемілут Хесед». За кошти ґміни ремонтувалась лазня, будівля синагоги та доми молитви, збудовано бійню птиці, закуплено землю на розширення цвинтаря та ділянку під дім для рабина (у старому домі мешкала вдова рабина Якуба Зильбермана).

Афіша футбольного матчу за чемпіонство ліги “Б” між К.С.З.С. Білгорай – В.К.С. Замость, 1939, колекція Національної бібліотеки Польщі – www.polona.pl

Афіша футбольного матчу за чемпіонство ліги “Б” між К.С.З.С. Білгорай – В.К.С. Замость, 1939, колекція Національної бібліотеки Польщі – www.polona.pl

Євреї мешкали переважно в будинках на ринку та його околицях – на вулицях Любельській, Надставній та Моровій. Саме вони володіли більшістю магазинів і майстерень (у тому числі ситарських). Продовжували роботу засновані перед Першою світовою війною партії, громадські та культурні організації. З’явились і нові партії – Аґуда та Мізрахі, різні фракції сіоністської та лівих партій. Створено відділення Спілки єврейських ремісників, відкрито єврейський банк та ощадну касу.

Напруга

Іноді єврейські організації утворювались як наслідок антисемітської атмосфери, що панувала в частині польських організацій. Так трапилось із єврейськими бібліотекою та читальнею, відкритими у 1936 р. в результаті неприязного ставлення до євреїв у громадській бібліотеці, якою керувала польська освітня організація. Попри те, що євреї становили більшість населення міста, вони не були пропорційно до цього представлені у міській владі та органах місцевого самоврядування. Перед Першою світовою війною до міської влади не було допущено жодного не-християнина. У міжвоєнний період євреїв уже вибирали до міської ради, проте вони ніколи не становили більшості. Траплялося, що через використання адміністративних процедур дискримінувались єврейські кандидати у радники – як у 1924 р., коли до міської ради не було допущено жодного кандидата під приводом недостатнього знання польської мови. Єврея жодного разу не обрано бурмістром Білгорая.


Єврейські цвинтарі

Найстаріший єврейський цвинтар імовірно був заснований у 1-й пол. XVII століття. Знаходився на теперішній вул. Любельській, на захід від синагогального комплексу. Сплюндрований під час Другої світової війни, він був цілковито забудований у 60-х рр. ХХ століття.

Другий єврейський цвинтар заснований близько середини XVIII ст. на південь від ринку, біля перехрестя вулиць Морової (сьогодні – 3 Мая) і Польної. Цей некрополь теж сплюндровано під час Другої світової війни – у 1941 р. розібрано муровану огорожу, спиляно старі дуби та вивезено мацеви; ймовірно, ними брукувалися дороги. Територію забудовано бараками, а у 80-х рр. ХХ ст. там збудовано житловий комплекс і стадіон ліцею.

Проте збереглися залишки єврейського цвинтаря «на Пясках», вул. Конопніцка. Наймолодший єврейський некрополь у Білгораї закладено в 1-й пол. XIX ст., досить далеко від центру, в південному напрямку. Його довоєнна поверхня становила 2,44 га. Під час війни тут відбувалися розстріли. Цей цвинтар теж був сплюндрований – розібрано огорожу та вивезено мацеви. Після війни тут перепоховували рештки євреїв, ексгумовані з міста та з околиць. З часом територію цвинтаря розділено на ділянки. На найбільшій із них у 70-х рр. ХХ ст. збудовано «Фабрику будинків».

У 80-х рр. ХХ ст. з ініціативи родини Арта Люмермана, білгорайського єврея, що мешкав за кордоном, на території колишнього цвинтаря виділено невелику ділянку. Її обгородили й поставили на ній кілька повністю збережених мацев. Тут же на честь жертв Голокосту споруджено пам’ятник у формі стіни із вмурованими фрагментами мацев.

Фрагмент мацеви на єврейському цвинтарі у Білгораї, 2010, фото Марта Кравчик
Фрагмент мацеви на єврейському цвинтарі у Білгораї, 2010, фото Марта Кравчик

Друга світова війна та Голокост

Перед початком Другої світової війни населення міста збільшолася до понад 8 тис., серед них євреїв до бл. 5 тис. (60%). Протягом перших тижнів вересня 1939 р. на Білгорай здійснили два бомбардування; місто горіло одночасно з кількох сторін. Після короткого перебування у місті Червоної армії на початку жовтня сюди увійшли німці. Невдовзі окупанти почали репресії проти цивільного населення, особливо проти євреїв – побої, приниження, контрибуції, низка заборон та наказів, і примусова праця. Наприкінці 1939 р. утворено юденрат із Шимоном Біном на чолі; членів юденрату за кілька місяців розстріляно за невиконання розпоряджень окупантів. До міста почали прибувати транспорти з євреями з Австрії (переважно з Відня). Їм допомагав організований у місті Комітет допомоги. У червні 1940 р. було утворено гетто, до якого мусили перебратися всі євреї, які опинилися поза його межами. З часом відбулась ескалація насилля – депортації (до Тарноґрода та Горая) та страти. Вивезення євреїв із Білгорая до таборів почались навесні 1942 року. Перший транспорт відправлено на Майданек, а від серпня наступні транспорти їхали вже тільки до Белжецького табору смерті – саме там загинула більшість білгорайських євреїв. Остаточно гетто було ліквідовано в січні 1943 року. Небагато євреїв з Білгорая пережило війну; серед них був рабин Мордехай Роках, який з допомогою угорських євреїв зумів виїхати до Ізраїлю, де й помер у 1949 році.


Сьогодення

Нинішній Білгорай – це повітове місто, у якому проживає понад 27 тис. осіб. Це потужний центр деревообробної промисловості. Щороку тут проводяться культурні заходи, пов’язані з особою нобелівського лауреата, пов’язаного з містом: Конкурс читців ім. І. Б. Зінґера, Фестиваль Зінґера та «Слідами Зінґера». До традиції білогорайського ситарства у свою чергу відсилають вистави під відкритим небом «Жалісне» та «Радісне», які нагадують прощання та вітання ситників.

Містечко на шляху кресових культур

У 2015 р. в Білгораї вибудовано ідентичну за розміром копію дерев’яної синагоги з білоруського села Волпа. Вона виконуватиме освітньо-музейні функції та становитиме частину туристично-культурного парку «Містечко на шляху кресових культур», який має нагадувати про архітектуру та культуру колишніх штетлів. У ряді дерев’яних будинків, що оточують божницю, знаходиться і копія родинного дому дідуся й бабусі І. Б. Зінґера, яка виконує експозиційно-музейні функції. Це унікальне містечко виникло з ініціативи Тадеуша Кузмінського, білгорайського підприємця та очільника фундації «Білгорай ХХІ». Офіс фундації знаходиться на вул. Зінґера, 9.

«Містечко на шляху кресових культур», копія дерев’яної синагоги з Волпи, 2015, фото Моніка Тарайко, цифрова колекція Осередку «Брама Ґродзька – Театр NN» – www.teatrnn.pl
«Містечко на шляху кресових культур», копія дерев’яної синагоги з Волпи, 2015, фото Моніка Тарайко, цифрова колекція Осередку «Брама Ґродзька – Театр NN» – www.teatrnn.pl

Варто побачити

  • Копія дерев’яної синагоги з Волпи (2015), вул. І. Б. Зінґера
  • Лавочка Зінґера (2009), вул. Т. Костюшка
  • Єврейський цвинтар (XIX ст.), вул. М. Конопніцької
  • Костел Успіння Пресвятої Діви Марії (XVIII ст.), вул. 3 Мая, 1
  • Костел св. Георгія (1790–1793), раніше греко-католицька та православна церква, вул. Огродова, 3
  • Майстерня сит (сер. XIX ст.), відділ Регіонального музею, вул. Надставна, 32
  • Музей Білгорайської землі, вул. Т. Костюшка, 87, тел. 0-84 6862733

 

Околиці

Фрамполь (17 км): стодольна забудова вул. Польної, Ожехової, Косцєльної, Огродової (1 пол. XIX ст.); єврейський цвинтар біля перехрестя Цментарної та Огродової вулиць (XVIII ст.); костел Матері Божої Скапулярія та св. Яна Непомуцького (XIX ст.)

Тарногруд (21 км): модриновий костел св. Роха (1600); синагога (XVII ст.); єврейський цвинтар на вул. Надставній (XX ст.); костел Преображення Господнього (1750–1777); православна церква Святої Трійці (1870–1875); курган Костюшка (1917)

Горай (23 км): єврейський цвинтар на вул. Цвинтарній (XIX ст.); костел св. Варфоломія, Апостола (2 пол. XVIII ст.)

Янув Любельський (3 км): частина збережених єврейських триповерхових будинків (Ринок); кіркут (вул. Войска Польскєґо); санктуарій Матері Божої Милостивої Розарія, старий домініканський монастирський комплекс (1694–1769), кілька колишніх ординатських будинків на вул. Замойській; комплекс тюремних будинків та суду (сер. XIX ст.); Регіональний музей; Музей фотографії та Скансен вузькоколійної залізниці; рекреаційно-освітній комплекс над Яновським ставом „Zoom Natury”.

Кшешув (41 км): комплекс костелу Народження Пресвятої Діви Марії (1895); дерев’яна дзвіниця (1898); єврейський цвинтар у південно-західній частині міста (XVII ст.); пам’ятник 1500 страченим євреям у лісі Хойнік на північ від міста; скансен «Обійстя коваля» у Кшешові-Ґурному

Улянув (41 км): Музей польського рафтингу; єврейський цвинтар на вул. Т. Булі (XVIII ст.); колишня миква (нині – будівля пожежного відділення); Музей історії міста; дерев’яний костел св. Йоана Хрестителя та св. Варвари (1643); дерев’яний костел Святої Трійці (1660); дерев’яні будинки (XIX ст.)

Модлібожице (45 км): костел св. Станіслава, єпископа й мученика (1644–1664); синагога (1760); єврейський цвинтар (XVIII ст.)

Яновські ліси, Щебжешинський ландшафтний парк, Сольська пуща

Мапа

Інші матеріали

Ключові слова