Болехів. Карта історико-культурної спадщини

ІсторіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Болехів відомий ще з часів Київської Русі, тут існувало давньоруське поселення. Перша письмова згадка про Болехів датується 1371 роком. У тогочасних документах згадується під назвою Болех Валаський. Першу письмову згадку про місто зафіксовано у грамоті угорської королеви Єлизавети. У топонімах околиць Болехова, який здавна славився соляними джерелами, донині збереглися назви Баня й Борсуків ліс. Згодом, на лівому березі річки Сукілі, поблизу Бані, з'явилось волоське поселення.
З XV ст. в історичних джерелах ідеться про Болехів, як поселення, що утворилося з двох сіл — Болехова Волоського й Болехова Руського, розташованого на правому березі річки Сукілі.

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

Bolechów

‹ ›

На початку XVI століття містом володів Міколай Ґудзімські, який створив умови для отримання Маґдебурзького права у 1603 році. У XVI-XVIII ст. Болехів належить до Речі Посполитої. Поселення євреїв у Болехові були ще до XVII ст. У 1601 р. в Болехові існував єврейський квартал, зосереджений у південно-східній частині міста, там же була побудована синагога. Власник міста Микола Ґедзімській у 1612 р. надав громаді привілей на землю під кладовище і синагогу. Перша, мабуть, дерев’яна синагога згоріла в 1670 році. Львівський єпископ Георгій позичив кошти керівникам громади Лейбе Іцковічу і Липману Лазаревичу на відбудову єврейської дільниці. Запрошення проживати єврейська громада отримала від засновника і власника міста Миколая Ґєдзінського. Громада отримала особисті привілеї, які пізніше були підтверджені королем Зиґмунтом Вазою ІІІ. У євреїв були рівні права з християнами, які проживали у місті. Вони були звільнені з деяких податків. До того ж євреї могли поселятися у будь-якій частині міста, лише повинні були сплачувати податок із цього дозволу. Ґєдзинські подарував їм землі для цвинтаря і місце для будівництва синагоги, на яких можна було будувати інші споруди кагалу. Усі об'єкти були звільнені від податків. У XVIII в. суспільне життя євреїв Болехова прийняло форму автомомної громади міста – кагалу, що входив до Ваад (Ради Чотирьох Земель), який охоплював всю Річ Посполиту. Більшість євреїв були купцями, а основні доходи приносила торгівля сіллю. Дохід приносили також обмін грошей і надання позичок.

Панування Гедзінських у Болехові закінчилось на початку XVIII ст. Зображення на гербі міста, а також інші джерела свідчать, що право власності на окремі частини Болехова мали шляхетські роди Любомирських, Понятовських, Потоцьких.

У 1772 році Болехів разом з іншими землями Східної Галичини входить до складу монархії Габсбургів. 1789 року Йоахім Потоцький був змушений передати свої навколишні землі, зокрема і частину Болехова разом з солеварнею, австрійському урядові, який монополізував тут солеваріння. Австрійський уряд у 1783—1784 pp. розмістив у Болехові значну групу німецьких поселенців. Під час правління імператора Йосипа II влада прагнула врегулювати економічну та правову ситуацію у місті. Були зроблені спроби змусити євреїв зайнятися земельним господарством. Поруч із Болеховом була заснована колонія під назвою “Новий Вавилон”, куди було заселено 10 єврейських родин - кожен отримав 12 акрів землі. Уряд надав євреям матеріали для будівництва, однак, фермери повинні були заплатити за землі і знаряддя. Умови в колонії були дуже поганими, а земля неродюча. Хоча спочатку ця акція знаходила підтримку серед місцевої єврейської громади, втім все закінчилося невдачею і колонія "Новий Вавилон" незабаром збанкрутувала.

Наприкінці вісімнадцятого століття до Болехова прийшла Гаскала, єврейське Просвітництво. Цей рух розвинувся у 80-их роках XVIII ст. під впливом європейського Просвітництва. Прихильники Гаскали прагнули до розвитку світської єврейської освіти, виступали за культурну та соціальну асиміляцію, проти панування ортодоксії в єврейському житті. Постулат світського навчання збігався з планами австрійських властей, які прагнули асимілювати євреїв. Було введено обов'язкову шкільну освіту для єврейських дітей. Спочатку правил не дотримувалися, що змусило владу посилити їх. Відтак почали відкривати багато німецьких шкіл, особливо для євреїв. Єврейські діти не могли відвідувати хедер, якщо не було сертифікату, що підтверджує навчання в німецькій школі. Додаткові правила були ще більш радикальними. Ці правила дозволяли євреям одружитися або бути зарахованими до учнів і навчатися тільки на основі довідки, яка засвідчувала, що особа відвідувала німецьку школу або навчалася німецької мови вдома. У Львові створено спеціальні семінари для єврейських вчителів, які утримувалися з єврейських податків. Створено посаду інспектора у єврейській школі, яку очолив чеський маскіл Герц Гомберґ (Herz Homberg). Він заснував 48 шкіл в Стрию, в Долині та ін, а чотирма роками пізніше ще 51 школу (серед них були школи в Калуші, Журавно і Болехові). Про важливість єврейської громади у Болехові свідчить той факт, що, коли у 1849 році єврейські школи були відкриті у Львові та Станіславові, на їх відкриття був запрошений болехівський маскіл Зелігґ Гірш Мандшайн (Mandschein).

У 1910 році Болехів налічував 4000 мешканців. З них 5,5% осіб були греко-католиками, 14,9%, - католиками і 78% були юдеями. У Болехові проживала найбільша кількість євреїв порівняно з іншими містечками і містами Галичини. Під час Першої світової війни більшість євреїв емігрували, тому їх кількість становила лише 25% від усього населення міста У міжвоєнноий період євреї здебільшого були купцями й працівниками фабрик. У 1931 році у місті проживало 2986 євреїв. Від 1924 року більшість представників гміни належали до сіоністських організацій. Вони мали великий вплив на суспільні справи Болехова.

Під час ІІ світової війни в період радянської окупації було розпущено всі єврейські інституції. Погіршилася економічна ситуація. Коли до міста ввійшли словацькі і угорські війська (3 липня 1941 року), були озвучені деякі українські антиєвреські заяви. 4 липня відбувся погром, під час якого євреїв грабували та били. У серпні була встановлена німецька влада. Створено Юденрат на чолі з Руфензеймом. Переслідування єреїв і примушування до важких фізичних робіт розпочалося відразу ж після вступу нацистів до міста. Проте перші масові вбиства євреїв відбулися пізніше.

Перша акція була проведена 28-29 жовтня 1941 року. Під час облави було закатовано багато євреїв (звітовано про 10 автомобілів з мертвими). Тих, які залишилися, переважно інтелігенцію, загнано в будинок перебування Червоної армії, а згодом транспортовано до місця екзекуції в околиці Танява (Івано-Франківська область). Розстріляно було 750 осіб. Під час тих подій Руфензейн (голова Юденрату) скоїв самогубство. Наприкінці 1941 року головою Юденрату став Шіндлер. Ті, хто прережив акцію були відправлені до ґетто у Болехові. Ґетто не було замкнутого типу, але покинути його територію можна було лише для робіт. У квітні 1942 року на терені єврейського цвинтаря у селі Довжка розстріляно 450 євреїв (друга акція). У червні 1942 року у Болехові та довколишніх селах проживало 4281 євреїв, з них 1588 виконувало примусові роботи. У серпні 1942 року до Болехова були переселені євреї з довколишніх сіл. Третя акція відбулася 3-5 вересня 1942 року. Сотні євреїв було перевезено до Стрия, а згодом до табору смерті у Белжеці. У проведенні цієї акції брали участь німецькі жандрами, українська поліція, єврейська поліція, а також відділ міліції безпеки. Після цього у містці залишилося близько 2500 євреїв. У жовні-листопаді 1942 року частина євреїв була вивезена до Стрия. У Болехові залишилося на цей час лише 1748 єврейських робітників. У грудні 1942 року євреї, які працювали у Болехові, були переведені до Кошар. Відбувалося усе разом із ліквідацією ґетто. Євреї, які були у місті, були розстріляні німцями у липні 1942 року під час четвертої «акції». Їх поховано на єврейському цвинтарі у Болехові. У цей самий час у Стрию розстріляли болехівських євреїв.

Деякі демографічні дані Болехова: у 1765 році у місті проживало 1300 євреїв, у 1859 р. — 2700 євреїв, що становило 73% населення, у 1890 р. — 3323, а в 1921 р. — 2433, що складало приблизно 80% від усього місцевого населення. Напередодні Другої світової війни у місті проживало 2986 євреїв.

У 1910 р. з 4 000 жителів Болехова 78% становили євреї, що було одним з найвищих показників в Галичині. Сьогодні ж у Болехові євреїв немає, останній єврей покинув місто в 2003 році. В 1944 році Болехів став районним центром Болехівського району, який ліквідовано в 1964 році, а Болехів приєднано до Долинського району. З 1993 року Болехову надано статус міста обласного підпорядкування. В 1990 році встановлено пам’ятник жертвам Другої світової війни.

АрхеологіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Археологічні знахідки знарядь праці доби бронзи вказують на те, що на цій території люди жили з часів бронзової доби. У Болехові було розкопано бивні мамонтів, вириті з глибини 4-5 метрів, скам`янілий відбиток зуба шерстистого носорога. Пізніші часи представлені пам`ятками первісних знарядь праці людини епохи неоліту. Тут виставлено кілька кам`яних молотів і сокир, доліт і прясел з Болехова і навколишніх сіл, мідний кельт із села Кавни (Кальни), рештки іншої старовини.

Релігійні інституціїПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

У Болехові налічувалося три синагоги, які були осередками релігійного життя для громади хасидів, традиційних юдеїв та реформованих. У місті було чимало послідовників Баал Шем Това, засновника хасидизму.

Хевра Кадіша – похоронне бюро, яке знаходилося у Болехові, збиралося раз на рік напередодні свята Суккот для збору внесків на організацію. Бюро виконувало ритуальні послуги.

Цивільні інституціїПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Гаскала у Болехові

Єврейське просвітництво (Гаскала) набуло поширення у XVIII ст. Тоді було створено чимало шкіл світської освіти для євреїв. До третього покоління маскілів у Болехові належав Нахемія Ландес (Nechemia Landes), 1835-1899. У 1879 році він закінчив гімназію і залишився у Львові. Нахемія зробив чимало для реформування єврейського життя у Галичині, зокрема для освіти. Він видавав часопис “Ben Chananja”.

Сіоністичні організації

У 1890-х роках було створено чимало сіоністичних організацій. Інформацію про них можна знайти у тижневику "Die Welt” (Світ). Першою організацією у Болехові була “Tikwat Izrael”, 1894 ("Надія Ізраїлю"). Одним із відомих учасників був Беріш Бікл (Berish Bikl). У 1911-1913 були організовано курси, які вела вчителька Хуна-Ханан Гендель. За їх проведення відповідала організація “Бнот Сіон” (доньки Сіону).

У Болехові існував молодіжний сіоністський рух, зокрема “Цайрай Сіон” (Tzeirei Zion). Молоді сіоністи брали участь у дискусіях, дебатах та спідкуванні з тими, хто їм опонував. Перші “галуцм” (Chalutzim) були у місті у 1920-х роках. Вони заснували фонд –Хетці-Бах(Cheftzi-Bah) і Бейт Альфа (Beit Alfa). Серед них були такі особи як Берхі Йозефберг (Berchi Josefsberg), Аківа Фрахтер (Akiva Fruchter), Моше Кленбард (Moshe Klenbard), Годайя Розенбаум (Hodaya Rosenbaum), Моще Рейс (Moshe Reiss), Рахця Шор (Rachtzia Schorr), Рухця Шіндлер (Ruchtzia Schindler) та Єхезкель Шліфка (Yechezkel Schlifka).

Фінансові групи

На початку 20-х років завдяки використанню фінансової допомоги американського Об'єднаного розподільного комітету (American Joint Distribiution Committee) в Болехові було засновано єврейський банк.

Школи

У Болехові діяли початкові єврейські школи – хедери. Наприкінці XVIII ст. серед євреїв Болехова поширюються ідеї Гаскали. Цей рух розвивався під впливом просвітницьких гасел у європейських країнах, особливу увагу він приділяв світській освіті для євреїв, культурній і суспільній асиміляції напротивагу єврейській ортодоксії. Ці постулати співпадали з політикою австрійського уряду, що намагався асимілювати євреїв. Діти повинні були обов’язково відвідувати школи. Спочатку євреї не виконували зобов’язання, що спричинило до їх загострення – почали відкривати німецькі школи для євреїв. Кожна єврейська дитина, яка збиралася відвідувати хедер, повинна була мати свідоцтво про закінчення німецької школи. Наступні приписи були ще жорсткішими – єврей міг взяти шлюб, працювати або навчатися, лише маючи свідоцтво про закінчення німецької школи (або ж свідоцтво про вивчення німецької мови вдома). У Львові було створено спеціальні семінари для єврейських вчителів, що утримувалися з єврейських податків.

Було створено спеціальну посаду єврейського шкільного інспектора, яким назначено Герца Гомберґа. Він заснував 48 шкіл у Долині, Стрию та інших містах, а чотири роки згодом ще 51 школу в Калуші, Журавно і Болехові. У Болехові викладав Яків Блюменталь, а сама школа була лише для хлопців. Дівчата навчалися у Львові і Бродах. У 1801 році Гомберг покинув Галичину, тому відкривати світські школи у Галичині припинили. Натомість почали відкривати єврейські школи, які поєднували навчання Тори з світськими науками. Про значення місцевих освітян може свідчити факт, що болехівського маскіла Зеґіля Гірша Мандшайна (Zelig Hirsch Mandschein) запросили на відкриття школи у Станіславові та у Львові.

УрбаністикаПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Перша письмова згадка про "болехівські землі" датується 1371 роком, коли поселення згадувалося у дарчій грамоті угорської королеви Єлизавети. У першій половині XVI ст. в Болехові, на Старій Бані, спорудили солеварню. Тоді ж зведено дерев'яні укріплення міста, що були знищені татарами у 1562 році. Місце, де стояло укріплене дворище власниці солеварні Амалії Гросовської, досі відоме під назвою “Гросівка”. Про соляне минуле Болехова зараз нагадують лише три соляні гірки на міському гербі. У другій половині XVI ст. болехівські села переходять до Миколи Ґєдзінського. Він відбудовує солеварню, зводить замок, два костели. Один з костелів будували з каменю, укріплювали як фортецю, він мав таємні підземні ходи, що вели до замку.

У 1603 році король Зигмунд ІІІ Ваза надає місту Магдебурзьке право. Перехід з права „руського та польського” на „ німецьке” передбачав швидкий розвиток міста, торгівлі та ремесел. Маґдебурзьке право звільняло мешканців міста „від всякої влади, юрисдикції і зверхності воєвод, каштелянів, старост, підкоморчих, возних й інших урядників королівства польського”. „Німецьке” право надавалось місту, яке мало замок, ратушу, ринок, де проживало багато ремісників, проводились щорічні багатоденні ярмарки. Гербом Болехова став родинний герб Ходорівських й Гедзінських, місто виходить з королівського підпорядкування і дістає право на самоврядування. З цього часу до Болехова прибуває багато польських осадників та єврейськиї купців. Характер занять місцевих жителів визначили природні особливості: природні насадження буково-дубових лісів розвинуло деревообробну галузь; поклади солі - солеваріння; пасовища - м'ясо-молочне тваринництво. Добре сполучення посприяло тому, що Болехів став одним з найбільших торгових центрів Прикарпаття. А гуртова торгівля худобою, вичиненими шкірами, сіллю, діжками, виробами зі шкіри, стала основним промислом місцевих ремісників та купців ранньомодерного часу.

Управління містом здійснювали війт з радою і магістратом. Війт на чолі магістрату розглядав судові справи, а рада (райці) – адміністративні та господарські. Надаючи містечкам Магдебурзьке право, королі переслідували кілька цілей: сприяти швидкому розвитку економіки міст, їх розбудові, заселяти слабко заселені терени, які ставали надійною опорою королівської влади в Україні. Такі міста ставали фортецями на випадок нападу ворога, а також торговими центрами, де відбувалась оптова та роздрібна торгівля.

Євреї поселилися у місті на запрошення власника Миколая Ґєдзинського. Усі будівлі кагалу були звільнені від податку. Власник був прихильний до євреїв, про що свідчить той факт, що вони могли на рівні з християнами бути радниками мера. Ґєджинський сприяв розвитку торгівлі у місті. Юдеї не підпадали під міський суд, а скарги проти євреїв можна було б складсти тільки власнику міста. Євреї мали свій незалежний суд і даян (суддя) представляв громаду в магістраті.

У XVII ст. місто почало занепадати через часті напади татарів та козаків. У 1669 році було спалено замок недодалік Болехова — у Жидачеві, а разом із ним усі документи, привілеї, що стосувалися Болехова. У цей час мешканці Болехова вибрали своїми представниками Лейба Ільковича і Ліпмана Лазаровича, які відповідали за впровадження нових книг. Тогочасні документи, які регулювали стосунки власника і гміни згоріли під час згаданої пожежі. У 1678 році євреї отримали фінансову допомогу (у вигляді позики) від Ґжеґожа Ґєдзінського, тогочасного власника міста, і від львівського єпископа. У цей час в Болехів прибули перші німецькі колоністи, які оселяються в Буковці, Козаківці, Кривому (місця називали по-своєму: Пехерсдорф чи Яммершталь).

У XVIII ст. євреї були найбільшою національною спільнотою міста (80% населення). Втім, болехівський кагал, до якого належало 13 довколишніх сіл, був найменшим у регіоні. Кагали у Львові та у Бродах налічували близько 7000 осіб кожна, а Броди називали «малим Ізраєлем». Євреї займалися переважно ремеслом і торгівлею. Поблизу міста було багато копалень солі, тому багато євреїв займалися торгівлею сировини. Сіль продавали за готівку і обмінювали її на зерно та інші продукти, а також продавали на ярмарках і в інших містах, в тому числі Бродах і Львові. У 1711 році рабином Болехова став Яків Голеві Горовіц (1679-1754 роки). Він зайняв місце свого батька Меєра, який був рабином у Золочеві. З часом рабин Яків Йойкель залишив Болехів і став рабином у Бродах, а на його міце прийшов його син Мордке.

У 1860 р. у Болехові працювало три фабрики з вичинки шкіри (загальний обсяг виробництва — 41 тисяча шкір на рік, фабрика надавала місту 138 робочих місць). Місцеві шкіри та зроблені з них підошви йшли для війська, розходилися по Галичині та йшли на експорт) В місті було близько 40 шевців. В Болехові ХІХ століття виготовляли також сукно — товсте, не надто делікатне, не для панночок. Шкіра і в радянський час залишалася болехівським "спеціалітетом" (не дарма на руїнах болехівської синагоги все ще можна помітити літери: "Клуб шкіряників"). Шкіряне виробництво ще з давніх часів було одним з основних у Болехові. У ХІХ- ХХ ст. тут працювало багато шкіряних майстерень, і за радянських часів професійний «профіль» міста не змінився. Проте великі шкіряні заводи наробили багато лиха. За весь час роботи цих підприємств місцеві мешканці потерпали від токсичних викидів шкіряного виробництва. Зараз у малесенькому місті діє аж три шкіряних підприємства.

Солеварня мала неабияке значення у розвитку міста. Болехів славився соляними джерелами. Розвиток поселення певною мірою зумовлювався саме наявністю тут покладів солі. Перше підприємство в Болехові — солеварню — спорудила на території Старої Бані Емілія Гросовська у 1546 році (хоча насправді видобуток солі в місті розпочався значно давніше). Ропа, яку волячими шкурами черпали з криниць, містила близько 30% солі. Ропу виварювали на плоских широких металевих посудинах, знизу яких горів вогонь. Виварену сіль зішкрябували з череней, досушували і клали в конічної форми посудини. Остаточно висохнувши, сіль набувала форми конуса, її фасували і транспортували в бочках. Сіль перевозилась так званим “Соляним шляхом” в Угорщину, Польщу, Прибалтику, Східну Україну. Високоякісна прикарпатська сіль дуже цінувалась. Велика частина продукції Болехівської солеварні за часів Австрії та Польщі вивозилась у Західну Європу.

У 1562 році солеварню разом із укріпленим дворищем та сімейством Гросовської знищили татари. До речі, місце, де стояло дворище власниці солеварні, досі відоме під назвою Гросівка. У другій половині XVI століття солеварню відбудував Микола Гедзінський, який володів містом.

Після завершення панування Гедзінських на початку XVIII століття окремими частинами Болехова володіли різні шляхетські роди. Солеварнею володів Йоахім Потоцький. У 1774 році з герба Потоцьких на міський переходить зображення трьох грудок солі. У 1789 році Йоахім Потоцький віддав частину Болехова разом із солеварнею австрійському уряду, що монополізував галузь солеваріння.

Технологія видобутку змінювалася поступово протягом століть. Сучасна будівля була зведена в часи розквіту заводу — в середині XIX століття. Тоді для видобутку ропи стали використовувати свердловини глибиною 150 метрів. Ропу зберігали в складах у дерев’яних ємностях. Звідти ропа стікала трубопроводом у ванни виварювання. Через високі комини пара виходила назовні, а сіль, що опадала на дно, вигрібали й сушили. Це була виснажлива праця, адже доводилось працювати в умовах високої температури, дихати їдкими випарами. Незважаючи на це, фабрика цінувалась робітниками.

У 1874 році Болехівський солезавод як одне з найуспішніших підприємств галузі в Галичині налічував 49 робітників і 10 службовців. Завод видавав від 50 до 70 тисяч центнерів солі. З цих часів при заводі засновано духовий оркестр, який проіснував до середини 60-х років XX століття.

Після війни всі дрібні приватні підприємства Болехова були ліквідовані. Збереглися лише найбільші заводи і фабрики, підприємства основних промислів, зокрема й солезавод. Підприємство мало свою електростанцію, кузню та слюсарню. За радянської влади, у другій половині XX століття солеваріння на заводі було повністю механізовано (встановлено обладнання для вигрібання солі, центрифугу для первинної сушки, нові пакувальні машини). Болехівську сіль визнавали найкращою і вмить розкуповували з прилавків місцевих і взагалі українських магазинів. У 70-х роках Болехів експортував сіль у Москву, щоденно відправляючи по одному вагону. Але у зв’язку з подорожчанням природного газу газифікований процес солеваріння зробив виробництво надто збитковим; сильнішими конкурентами виявились Донбас і Закарпаття з покладами дешевої кам’яної солі. Поступово обладнання застаріло, давні технології стали надто енергозатратними.

У 1996 році припинилось виробництво на Долинському солекомбінаті. Зима завдала значної шкоди будівлі. Основне виробництво переїхало до Болехова. Там працювало удвічі більше солеварів. Болехівці виробляли сіль, а долиняни — фасували. Продукція Болехівського солекомбінату (поліетиленові пакети по 100 грамів солі) на прилавках крамниць не залежувалась. Втім невдовзі виробництво занепало і зовсім припинилося.

Наприкінці ХХ століття за участю німецького та єврейського капіталу було збудовано: нафтову рафінерію, тартак, шкірзавод, цегельний завод, фабрику крісел, меблеву фабрику, оцтарню, сірникову фабрику, тарний завод, удосконалено солеваріння.

ЕтнографіяПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Звичаї на Песах у Болехові

До свята Пасхи, одного з найбільших єврейських свят, готувалися дуже ретельно. У спогадах про Болехівські приготування дізнаємось про дев’ять етапів підготовки до свята. За декілька місяців до початку свята люди вже думали про підготовку. Існувала традиція виготовляти вино з родзинок. Жінки готували різні види напоїв з лісових ягід, вишні, та малини, які росли у цьому районі. Вони зберігалися у колбах. Посеред зими, приблизно в час Хануки, вони зарізали качок. Після цього розтоплювали жир й відокремлювали смачні, коричневі шкварки, які використовувалися для пасхальних продуктів харчування, пудингів та суфле. Це завдання було надзвичайно важливим. Жир зберігався у глиняних горщиках. Цей звичай передавася через покоління. Заздалегідь робили закваску для борщу – різали скибками буряк і в чисту воду клали і накривали посудину для бродіння та дозрівання.

Випікання маци було спільним завданням. Кожна господиня пекла мацу відповідно до розміру своєї сім'ї у визначеній послідовності. Процедура відбувалася таким чином: у кімнаті робили простір, який білили. Потім ставили довгі гладкі столи. Піч знаходилася на кухні поруч з кімнатою. Сусіди та діти допомагали у цій процедурі – дівчата місили тісто, носили і допомагали. Також випікали маленькі маци (matzalach) для дітей. У такий час атмосфера була радісна. Велику кількість маци пекли до свята. Печену мацу клали у великі кошики і накривали великими білими скатертинами,

Традиційно до свята шили усім новий одяг і купували взуття, що було доволі неочікувано у небагатих родинах. Напередодні свята ретельно готувалися – вдома все чистили, білили, прибиради вулиці, доми, подвір’я. Нові посудини перед використанням занурювали у воду. Спільне випікання маци, взаємодопомога були сходими на ціле дійство. У цей час ціни зазвичай ставали вижчими.

Пам’ятки будівництва та архітектуриПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Синагога стара (1789 р.)

У Болехові збереглася синагога, датована кінцем XVIII століття. Синагогу поставили у 1789 році на місці старої дерев’яної божниці, а у 1808 році вона була перебудована. За часів СССР синагогу використовували як дім культури. Втім згодом будинок пустував, що спричинило до його руйнуваня. У Болехові були синагога реформована і хасидський клойц, втім вони не збереглися до сьогодні.

Кіркут

Болехівський кіркут знаходиться на пагорбі наприкіці міста, вхід — з вулиці Марасивської. На цвинтарі знаходиться 2000-3000 нагробків, з яких найстарший походить з 1648 року. Близько 50 метрів від фраки знаходиться гріб визначного Дова Бера Біркенталя, знаного як Бер з Болехова. Бер був купцем, письменником і мемуаристом. На мацеві Дова Бера Біркенталя написано епітафію:"Тут спочиває відомий, щирий старець Дов Бер, син Єгуди Біркенталь. Нехай його душа буде пов’язана у вінці життя вічного". Поруч похована жінка Бера з Болехова, Лея, донька Єгошуа.

Християнські пам’ятки

Храм Святої Параскеви

Споруджений 1899 року. Спочатку це була дерев’яна церква. Сучасного архітектурного вигляду вона набула перед ІІ світовою війною в 1939 р. Її будівництво розпочалось з ініціативи о. Володимира Сухого у 1938 році і тривало один рік. Збудована в традиційному українсько-візантійському стилі. За роки радянської влади тут був склад (1946), а пізніше – атеїстичний музей (1964). Стараннями о.Ярослава Лесіва церква почала знову діяти і відкрила свої двері для мирян в 1989 році.

Церква Святої Анни

Колись на місці цієї церкви була дерев’яна церква св. Василія Великого, а поблизу неї знаходився монастир, в якому монахи переписували богослужебні книги. Внаслідок реформи австрійського імператора Йосифа ІІ монастир і церква були знесені. На місці старої в 1870 році постала нова – церква Успіння святої Анни.

Церква Св. Жон Мироносиць була побудована ще у XVII столітті (дерев’яна). Реставрувалася в 1793 і 1868 роках. Священик Іван Озаркевич, який приїхав до Болехова 1884 р., займався спорудою нового храму, того, що стоїть сьогодні. У 1909 році церква посвячена митрополитом Андреєм Шептицьким. У травні 2009 року з нагоди святкування 100-річчя церкві надано статус собору.

Римо-католицький костел Вознесіння Матері Божої

Костел збудований в 1607 році. Його фундатором був гербовий шляхтич Микола Геджінський. У 1730-1738 роках, після пожежі, яка знищила костел, споруджено нову муровану святиню за кошти Понятовського. У 1739 році Архієпископ Вижицький освятив новий головний вівтар Успіння Пресвятої Діви Марії. У 1785 році через поганий фундамент костел завалився, богослужіння відправляли у старій дерев’яній святині Святого Хреста (збудованого в XVI-XVII ст). Точної дати будівництва нового мурованого храму немає. Відомо, що 1838 року храм було посвячено. Він функціонував до 1956 року. У радянські часи приміщення костелу використовували як спортзал для школи, згодом – книжковий склад, а ще пізніше, в 1971 р. до нього добудували три магазини. З 1991 року костел повернуто мирянам, тоді ж розібрано магазини. У 1992 році архієпископ Яворський поновому освятив костел Успіння Діви Марії. У 1994-2000 рр. храм відреставровано всередині. В 2000 р. зроблено новий вівтар. Архітектурний стиль – готика, перебудова на класицизм.

Інші пам'ятки

• Ратуша. Була споруджена 1861 р, хоча закладена була ще в XVIII ст. Болехів отримав магдебурзьке право 1603 р, тоді ж почали споруджувати приміщення для міського магістрату. Достеменного опису давної ратуші немає. Сучасна ратуша розташована в центрі міста, на площі І. Франка. Це невелика одноповерхова споруда, у плані – у вигляді трапеції. Над входом здіймається ратушна вежа. На вежі на рівні третього поверху вмонтовано годинник. Годинник на ратуші (виготовлений львівським годинникарем Олексієм Бурнаєвим) відбиває години та чверті, а також грає різні мелодії. Вежу завершує оригінальний дах, прикрашений фігурними башточками зі шпилями. Архітектурний стиль – романтизм. Ратуша належить до пам'яток архітектури місцевого значення. Нині ратуша використовується за призначенням — у ній міститься Болехівська міськрада.
• Готель Брюкенштайн у Болехові, збудований у 1900-1905 роках.
• Житлові будинки кінця ХІХ ст. по вул. Коновальця
• Житловий будинок (вілла) збудований на вул. Є. Коновальця, 4 в кінці 19 ст. Вілла належала родині Боренштейна. Архітектурний стиль – еклектика з елементами сецесії. Сьогодні це приміщення пологового відділення Болехівської центральної міської лікарні. Є пам'яткою архітектури місцевого значення.
• Збережено будинки відомої української письменниці і організаторки жіночого руху на Прикарпатті Ольги Кобилянської.

Пам’ятки зелених насадженьПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Парк «Арборетум» – пам’ятка садово-паркового мистецтва, один із найстаріших парків на території Івавно-Франківської області. Був заснований лісниками в 1840-1850 роках. Площа — 3 га. Історія пам’ятки садово-паркового мистецтва «Парк Арборетум» починається з середини XIX століття, коли в Болехові розташовувалась “Дирекція лісів та державних маєтностей Галичини”. Тоді ж, поряд з адміністративним будинком лісівники та ентузіасти висаджували молоді деревця, які були привезені з австрійських, німецьких, італійських розсадників. Крім того, вирощували матеріал з насіння, завезеного з Франції та Північної Америки й експериментували з іншими насадженнями. Таким чином сформувалася ботанічна колекція, яка налічувала більш ніж дві сотні видів порід дерев, які займали площу понад 6 гектарів.
Проте наприкінці ХІХ століття колекцію було переведено до Львова, а будинки й парк перейшли в користування створеної в 1883 році Нижчої Лісової школи (пізніше - Державна школа для лісничих). Вона стала третьою за ліком лісничою школою в Австро-Угорщині й першою лісовою школою. Дендро-парк розвивася, адже працівники і студенти захопилися селекційними експериментами. Вони примножили колекцію видів і садових форм з роду Quercus, виростили такі екзотичні на той час рослини: модрина широко-лускувата (Larix eurolepis), модрина японська (Larix japonica), сосна румелійська (Pinus рейсе), туя західна (Thuja occidentalis), тсуга канадська (Tsuga canadensis), кипарисовик Лавсона (Chamaecyparis lavso-niana), гледичія триколючкова (Gleditschia triacanthos), бархат амурський (Phellodendron amurense), липа зелена (Tilia euchlora), карія біла (Сагуа alba), карія бахромчаста (Сагуа laciniosa Lour) та інші числені породи.
З тих пір як Державна школа для лісничих набула престижу та популярності в окрузі, набував популярності і «Арборетум», який став одним із зразків дендрологічних надбань Прикарпаття. Розквіт дендро-парку закінчився з приходом радянської влади на терени Західної України. Мародерство припинилось лише після Другої світової війни, можливо, через відновлення лісничої школи. Та після закінчення війни і закриття школи територію парку було розділено на кілька частин.

Нематеріальні цінностіПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Найвідомішим юдеєм Болехова був Дов Бер Біркенталь (Dov Ber of Bolechow, 1723-1805), торговець вином, що жив у містечку в XVIII ст. і залишив по собі яскраві, докладні мемуари, в яких описує соціальне, культурне і політичне життя тогочасних єврейських громад в Галичині та Угорщині. Він писав про все: як важко вдавалося виторгувати собі знижку на хорошому вині, як пережити довгий період транспортування закупленого товару до рідного містечка, а також про те, які порядки царювали на тогочасних митницях. Писав про складнощі грошового обміну між країнами, про п'яних візників, про відомого хасидського вченого з Угорщини Ісаака Тауба (цадика з Нагикалло), про вкриті кригою річки, про замовлення розкішних золотих ритуальних предметів у львівських майстрів в 1765 р. (подарунок своїм знайомим), про хитрих і зрадливих партнерів по бізнесу та багато всього іншого. Його рукопис було знайдено у 1912 році і перекладено на кілька мов. На болехівському кіркуті є могила Дов Бера. На мацеві - ведмідь та гроно винограду.

У Болехові був популярним хасидський рух. Баал Шем Тов знайшов багато послідовників у містечку. В “Geschichte des Chassidismus” написано, що в останні десять років свого життя Бешта (скорочення від Баал Шем Това, помер у 1760 році) став дуже популярним на Поділлі, Волині та Галичині, а в момент смерті кількість його послідовників налічувала близько 40 000. Проте точна кількість прихильників цадика на цей час у Болехові невідома.

Перше покоління маскілів у Болехові представляв рабин Гірш Ґолденберг. Він був відомий навіть у школі для рабінів у Падові та переписувався з тамтешнім рабіном. Сини рабіна Гірша Ґолденберґа - Шмуель Лейб (Shmuel Leib, 1807-1846), Яків і Зеліґ Цві Мандшайн (Zelig Cwi Mandschein, 1812-1872), були другим поколінням рабинів. У 1830 році Шмуель Лейб видав книгу про рух маскілів. У 1833-1843 роках видано Карем Хемед. Зеліґ Цві Мандшайн видавав часопис „Ha-Shachar” (Світанок), де опонував хасидському вченню.

Музеї – архіви – книгозбірки – приватні колекціїПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Музей історії міста Болехова. В експозиції представлено 7000 експонатів.

Заснований музей 28 листопада 1967 р. краєзнавцем, ентузіастом Романом Теодоровичем Скворієм. Поштовхом до збиральницької роботи стала підготовка до 40-річчя від дня смерті Наталії Кобринської, що припадало на січень 1960р. Адже понад 30 років праці цієї письменниці і громадської діячки в Болехові та поза його межами залишили глибокий слід в пам’яті багатьох поколінь. У 1964 р. при бібліотеці почала діяти краєзнавча кімната.

1970 р. музеєві було присвоєно звання Народного. Краєзнавча робота музею набула розголосу і популярності, про що свідчили факти нових унікальних надходжень для експозиції: фрагменти рукописних богослужбових книг XVII ст. із стародавнього монастиря і церкви с. Довжки, цикл фотографій з періоду перебування в Болехові відомого українського скульптора Михайла Черешньовського (1939-1944), митрополита Андрея Шептицького (1909). Зі Стрия передано цінний подарунок — ноти, написані рукою Т. Бобринського на емігрантську пісню, з власним штампом Н. Кобринської. 14 квітня 1999 р. згідно з наказом Управління культури Івано-Франківської облдержадміністрації музей став державним. Він розміщений у шести залах. Експозиція складається з таких розділів:

• «Історія міста Болехова»
• «Бойківська світлиця»
• «Розвиток промисловості, освіти і культури в 20-30-х рр. ХХ ст.»
• «Друга світова війна, жертви фашистської і більшовицької окупації»
• «Національне і духовне відродження нашого краю»
• «Боротьба українського народу за утвердження своєї державності»

Книга Даніеля Мендельсона «Втрачені. У пошуках шести мільйонів» - розповідає через спогади та мемуари про життя у Болехові напередодні і під час Голокосту.

Місця пам’ятіПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

На місці масової страти євреїв біля Танявського лісу встановлено пам’ятний знак.

Табір примусової праці для євреїв існував з січня 1942 р. по серпень 1943 р. Після масштабної ліквідаційної акції 13 липня 1943 року близько півтора тисячі примусових робітників залишилися у Болехові та 25 серпня 1943 р. були розстріляні. Поховані на єврейському цвинтарі та інших, невідомих місцях.

Туристична інфраструктураПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Готель "Оазис"

Петрушевича, 8, Болехів, тел. (03437) 3-32-82.

Список використаної літературиПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

1. http://www.jewishgen.org/yizkor/bolekhov/bolekhov.html
2. http://kehilalinks.jewishgen.org/Bolekhov/history.html
3. http://www.sztetl.org.pl/pl/city/bolechow/
4. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%85%D1%96%D0%B2
5. http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=389
6. http://www.castles.com.ua/n37n.html
7. https://sites.google.com/site/bolekhivnewstut/turizm-bolehivsini/park-arboretum
8. https://sites.google.com/site/bolekhivnewstut/istoria/hronologia
9. http://www.npr.org/templates/story/story.php?storyId=14589686
10. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%85%D1%96%D0%B2
11. https://attachment.fbsbx.com/file_download.php?id=927826763899843&eid=ASuiIfre8hxYNCVNj7cZV8sL8y6nIErSBC-Ehxy_M9owwaiI0bd5wNTDGkKKa090c6w&inline=1&ext=1409296583&hash=ASvHYe2ZidjkL_zr
12. http://cultprostir.com.ua/uk/post/%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8F-%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%C2%AB%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0-%E2%88%92-%D1%86%D0%B5-%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D0%B9-%D1%89%D0%BE-%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%B0%D1%94-%D1%81%D1%83%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE-%D1%80%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%BC%C2%BB
13. http://www.jewishgen.org/yizkor/bolekhov/bol071.html
14. http://www.sztetl.org.pl/pl/article/bolechow/5,historia/?action=view&page=2
15. http://inspired.com.ua/ideas/opportunities-september-2014/
16. http://history.iv-fr.net/article.php?id=161
17. http://ww2.gov.if.ua/bolehivskiy/ua/6962.htm
18. http://www.danielmendelsohn.com/books/the-lost-reviews
19. http://www.bolechow.org/history
20. http://kehilalinks.jewishgen.org/Bolekhov/index.htm