Борис Арсен. Моя гірка правда. Я і Холокост на Прикарпатті.

Єврейські родини жили серед українців і поляків цілком по-добросусідськи і займалися сільським господарством, різними ремеслами, а деякі дрібною торгівлею або посередництвом. Центром внутрієврейського життя була синагога без штатних рабина і різника. При синагозі працювала школа-хедер, яку вів за договором-контрактом приїжджий вчитель-меламед, а його утримання брали на себе потижнево родини, діти яких навчалися у хедері. У синагозі функції рабина почергово виконували найбільш авторитетні й релігійно грамотні члени громади.

Синагога була не тільки місцем для молитви і богослужіння, але і для загальних зборів громади, урочистих подій, прийняття важливих загально-громадських рішень, а також для вирішення ситуативних конкретних питань, яких також було немало. У таких випадах часто запрошувався з Рогатина дуже шанований рабин-даєн Зільбер, рішення або рекомендації якого вважалися обов’язковими і беззаперечними. У синагозі можна було почитати на польській мові єврейську газету «Хвіля» (хвилина) та обмінятися думками з біжучих політичних і соціально-економічних подій місцевого, загальнопольського та світового значення.

 

...Життя повне трубот і проблем продовжувалося. Набільше діставалося нашій мамі. Вона цілими днями працювала, як заведена. Раненько корів доїла, а їх було 8-10, потім треба було пропустити молоко через ручний сепаратор, зробити масло на ручній бочці-маслобійці для продажу міським клієнтам, дати лад птиці, голубам, яких було чимало, нагодувати нас і попрати. А у п’ятницю ще спекти хліба на тиждень і халу на суботу, зустріти різника, підготувати всіх до суботнього відвідання села на молитву до Шафелів. У них була окрема кімната для суботніх і святкових обрядів.

До того ж ще робота в городі, турбота про майбутній врожай та про тепло у домі та родині.

А в неділю слід було підготувати мій рюкзак із продуктами на навчальний тиждень та реалізувати масло клієнтам у Рогатині. І все це при відсутності води на місці і при дров’яному опаленні.

Мати літом і, як правило, в неділю ранком, поклавши сформоване масло і сири у два кошелі, закинувши їх через плече, босоніж добиралася до Рогатина. Перед ним вона взувалася і вступала у місткі володіння. У місті розносила свій кошерний крам по квартирах... Для нас, дітей, приносила по дві міські булочки «кайзерки» по 5 грошів за штуку, і ми цьому були дуже раді. Складніше бувало зимою, але й тут виходила зі становища.

Я вже раніше говорив про те, що наша родина не була ортодоксальною, та й не могла нею бути в силу соціально-економічних обставин нашого буття. Але в суботу та у свята батько ходив на молебень, надівав «талес», а іноді «тфілім» і залишався на «кідиш». Якщо в суботу ми, сини, були на місці, то завжди його супроводжували. Така була традиція. За традицією у нас на дверях були «мезузи», а на видному місці висіла скарбонка (копилка) «керен-каємет», в яку ми часто кидали дрібну монету для кібуців землі обітованої – Ізраїля.