Косів - путівник

Поміж гуцулами

Косів – гірське містечко у долині р. Рибниці, притоки Пруту, на межі українських Карпат та Передкарпаття. З північної сторони над містом височіє Міська гора (432 м). Косів є осередком Галицької Гуцульщини.

Перша згадка про Косів як постійне поселення датується 1318 р. – часами Галицько-Волинського князівства. Косів фігурує в дарчій грамоті литовського князя Свидригайла Ольгердовича від 31 серпня 1424 р., якою він дарує «вірному слузі», молдавському боярину Владу Драгосиновичу власність над селами «Косово, Березово і Жаб’є». Грамота написана книжною українською мовою (мовою діловодства у Великому князівстві Литовському).

Перетворення Косова на містечко у 2 пол. ХVI ст. пов’язане з видобутком солі у т.зв. соляній бані, що знаходилася на території сучасного села Старий Косів. На вершині Міської гори в сер. ХVІІ ст. було збудовано дерев’яне укріплення. Щоб відрізнити такий тип укріплених садиб шляхти від справжніх замків, такі споруди називали форталіціями. Ця форталіція домінувала над містом і служила захистом від ворожих нападів: татар, турків та шляхтичів, які ворогували з власниками Косова.

В часи Речі Посполитої Косів належав до державних володінь (т.зв. королівщини). Податковий реєстр за 1579 р. разом із назвою «Koszow, villa» (Косів, село) вперше подає назву «Koszow, oppidum» (Косів, містечко). В цьому документі Косів виступає як приватне містечко, власником якого був Михайло. Новозасноване містечко біля «Старого Косова» відпало від Снятинського староства й опинилося у шляхетській власності, утворивши разом з чотирма навколишніми селами окрему Косівську волость.

Багатіючи на торгівлі сіллю, Косів завжди приваблював опришків. У 1740 р. до Косова під укріплення підступив загін легендарного Олекси Довбуша. У 1759 р. в Косові для оборони було організовано базу загонів смоляків – приватного війська, яке очолив тогочасний власник міста шляхтич Тадеуш Дідушицький.

 Якось Бешт запитав Довбуша:

– Як довго ще будеш розбійником? Подивись, маєш у собі стільки доброти і любові до кожного створіння, то чому не можеш десь осісти, працювати на землі, побудувати дім, одружитися, мати дітей, виховати їх – просто жити так, як наказав Господь? Навіщо грішиш? […]

Довбуш у відповідь почав виправдовуватись:

– А що я ще можу робити, святий чоловіче? І виріс завеликий, і сили маю забагато, і здоров’я; був єдиною втіхою своєї матері-вдови. У наших горах ніхто не знав про те зло, що коїться у світі навкруги. У горах, як знаєш, панів немає, не знайомі нам батіг чи нагайка наглядача, наші спини з гордістю випростані, і вільні ми, як орли. Ліс наш, тішимося вволю, полюючи на ведмедів і оленів; полонини наші, пасемо там овець. Чути там мелодії, що ллються з трембіт, сопілок і волинок пастухів, які пасуть отари і, граючи, проводять довгі літні сонячні дні.

Одного дня приїхали до нас вербувальники і комісари, аби зробити з нас рекрутів: обрізати наше довге кучеряве волосся, одягти тісні кайзерські штани і вивезти далеко до Відня, за глибокий Дунай, туди, де навіть круки не знайдуть наші кості. Привезли нас до Коломиї, де пильнували нас солдати. А ми довго розмовляли до пізньої ночі, зібралися з духом, а потім напали на стражників, зв’язали, а самі з їхньою зброєю втекли у гори, в наші гори. Від того часу й точиться наша боротьба проти них та їх законів. Боротьба не на життя, а на смерть. Важка вона, і життя наше страшне.

З початком Першої світової війни Косів двічі, у 1914–1915 рр. та 1916–1917 рр., перебував під окупацією російських військ, що супроводжувалося погромами та грабежами. У листопаді 1918 р. в Косові встановилася влада ЗУНР, яка протрималася до 26 травня 1919 р., тобто до румунської окупації. З серпня 1919 р. Косів з округою відійшов до Речі Посполитої.

У міжвоєнний період у Косові діяла низка українських суспільних товариств і рухів, як легальних (Каменярі, Пласт, Союз українок), так і нелегальних (ОУН і КПЗУ). Існували також інші організації: польське Товариство приятелів Гуцульщини; єврейська культурницька організація «Мерказ Рухані» та спортивна «Маккабі». В місті розвивався пансіонний відпочинок: річна відвідуваність досягала 3 тисяч відпочивальників. Саме перетворення Косова на курорт призвело до занепаду солеварні, завдяки якій виникло місто, у 1938 році.

Косівські євреї

Євреї поселились у Косові ймовірно вже у ХVІ чи на поч. XVII ст., проте це не була самостійна громада. Єврейський цвинтар з’явився у Косові лише у ХVІІІ столітті. Тодішні власники Косова, роди Язловецьких і Дідушицьких, дбаючи про збільшення прибутків, привілеями заохочували єврейських купців та ремісників поселятися у Косові. Поступово середмістя Косова почали заселяти єврейські торговці, орендарі солеварень (Косів був відомий своїми соляними банями), млинів, маєтків та корчем.

У ХVІІІ ст. в Косові з’явилися хасиди. Тут жили раббі Нахман (пом. 1746 р.), Барух бен Авраам (пом. 1782 р.) та Менахем Мендл (пом. 1825 р.). У 1790–1942 рр. рабинами в місті були нащадки раббі Якова Копла Хасида (р. Яков Копл бен Нехемія Файвл, «хасид із Коломиї» – учень засновника хасидизму Баал Шем Това, мав гарний голос, був хазаном (кантором) у синагозі Бешта; пом. 1787 р.). 

За переказами, у 1720-х рр. навіть сам засновник хасидизму Бешт усамітнювався протягом 7 років у печері на березі озера недалеко від Косова. Там він займався молитвами та містичними самозаглибленнями-медитаціями, а також тяжкою фізичною працею, щоб якось заробляти собі на хліб. Можливо, саме про цей період життя великого цадика співається в старій хасидській пісні мовою їдиш:

Одна з хасидських легенд із «Книги на славу Баал Шем Това» (1814 р.) розповідає про зустріч Бешта в горах біля Косова з ватажком опришків Олексою Довбушем (1700–1745): якось великий цадик допоміг Довбушу врятуватися від переслідувань панських смоляків, вказавши йому шлях до втечі через гірську ущелину. За це вдячний ватажок опришків ніколи не чіпав самітника та подарував Баал Шем Тову люльку, з якою той ніби то не розлучався вже до кінця свого життя, ходячи поміж людей «завжди з люлькою в роті».

Перші громади хасидів виникли у Косові та в сусідніх Кутах у середині 1730-х рр. невдовзі після від’їзду Бешта на Поділля. Тоді ж там постали й перші хасидські синагоги-клойзи: у Косові було 3 такі божниці. Тут навіть сформувалася своя «маленька Косівська хасидська династія», від якої бере свій початок і Вижницька хасидська династія. Представники цих династій проживали в Ізраїлі (Цфат) та в США (Нью-Йорк), де збудували низку синагог.

Синагоги й клойзи

Усі божниці у Косові належали хасидській громаді міста. Наприкінці XVIII ст. у Косові було споруджено дерев’яний клойз (тоді ж освячено єврейське кладовище). Синагогу відвідували також хасиди з навколишніх сіл. Місце розташування першої синагоги зараз встановити важко. Однак добре відомо, що біля дороги до Коломиї був збудований клойз для династії цадиків Хаґерів – гарну велику споруду на 200 осіб. Кошти на її будівництво надав заболотівський підприємець Натан Бандер.

Центральний хасидський клойз Косова стояв приблизно на місці сучасного двоповерхового житлового будинку на вул. Незалежності, 126. Він був двоповерховим, мурованим, із товстими міцними стінами. Зала для молитов була оздоблена різьбленими дерев’яними рослинними орнаментами темно-коричневого та золотого кольорів. Будівля була спалена нацистами увечері 17 жовтня 1941 р. (перша велика антиєврейська акція; перед тим у ній було застрелено 7 євреїв, які шукали там порятунку). Споруда вигоріла дотла, залишилися лише стіни. Інша синагога, в якій розміщувалася релігійна школа, хедер, вціліла. Сьогодні там розташовані контори міськради. Неподалік синагоги стоїть будинок косівських рабинів Хаґерів кінця ХІХ ст. (вул. Незалежності, 55). Зараз там діє Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини.

 
На межі століть

У 1880 р. косівська єврейська громада нараховувала понад 2 тис. осіб (78% від загальної кількості жителів). У 1898 р. у Косові було засноване місцеве відділення організації «Аґудат Ціон». Того ж року на кошти єврейського мецената барона Моріса Гірша було відкрито ремісниче училище. У 1909 р. організація «Аґудат Ціон» заснувала школу «Сафа Брура» з івритом як мовою викладання. У 1938 р. також було відкрито єврейську косівську гімназію, директором якої був Давид Сегал.

Після Першої світової війни у Косові активно почали діяти сіоністи, створюючи свої організації та активно закликаючи місцеве єврейське населення емігрувати до Палестини. У 1921 р. єврейська громада міста нараховувала понад 2,1 тис. осіб при загальній кількості 4,2 тис. жителів. Протягом 1920–30-х рр. вплив сіоністів у Косові суттєво зріс. У Косові були представлені політичні партії різних спрямувань, як і молодіжні рухи «Га-Шомер га-Цаір» (івр. Юний стражник) і «Га-Ноар Га-Ціоні» (івр. Сіоністська молодь). Діяв спортивний клуб «Маккабі» зі своєю футбольною командою. У 1934–36 рр. в Косові виходила газета «Косовер штіме» (їд. Голос Косова).

У 1929–34 рр. міську раду Косова очолював єврей, доктор Яків Гертнер (1892–1941). Міська рада тоді наполовину складалася з представників єврейської громади.

Міжвоєнне економічне життя єврейського Косова теж було насиченим. У 1928 р. 40 килимарів створили килимарську артіль, а в 1929 р. в місті було засновано Єврейський кооперативний банк. Єврейським підприємцям у Косові належали також майстерня «Гуцульська майстерність» Гільмана і трикотажні фабрики Шніберґа та Ранда.

 
Друга світова війна та Голокост

22 вересня 1939 р. Косів окупували підрозділи Червоної армії. Радянська влада відкрила у Косові на базі Ткацької школи Промислову школу гуцульського мистецтва. Водночас відбувалися жорстокі репресії проти місцевого населення. Єврейські громадські та політичні організації були ліквідовані. Проте кількість косівських євреїв зросла за рахунок біженців з окупованої нацистами Польщі – у 1941 р. їх було бл. 4 тисячі. Із початком німецько-радянської війни першими (1 липня 1941 р.) до Косова увійшли угорські військові загони, які були досить толерантними до єврейського населення. У серпні 1941 р. владу перебрала окупаційна німецька адміністрація. Нацистська влада розпочала масовий терор. 16–17 серпня 1941 р. відбулася перша акція: розстріляно половину єврейського населення Косова. У квітні 1942 р. до Коломиї перевезено 600 євреїв (частину з них страчено у Шепарівському лісі). 15–16 жовтня 1941 р. та впродовж наступних місяців страчено понад 10 тис. осіб (євреїв із Косова та мешканців сусідніх поселень). У травні 1942 р. в Косові утворено гетто. У вересні 1942 р. в місті залишили лише ремісників; інших в’язнів гетто стратили або вивезли до табору смерті у Белжець. У листопаді 1942 р. нацисти проголосили Косів «юденфрай» – вільним від євреїв. На міській горі в Косові зараз знаходиться меморіальна дошка на честь усіх жертв нацизму.

Під час війни в горах довкола Косова діяла УПА. Радянські війська повернулися до Косова 31 березня 1944 року. Місто впродовж кількох місяців знаходилося на лінії фронту і було сильно зруйноване.

 
Повоєнні часи

На відстані 150–200 кроків від кіркута на колишньому замчиську знаходяться могили жертв нацистських «акцій» 1941–1942 років. У 1992 р. тут з’явилась таблиця, яка сповіщала, що на цьому місці поховані євреї Косова.

Після Другої світової війни розпочалася нова радянська доба в історії Косова – т.зв. «другі совіти». Курорти в Косові занепали, зате приділялася увага народним художнім промислам. Створено килимарські фабрики ім. Шевченка та ім. Франка, а також різьбарську артіль «Гуцульщина». З 1991 р. Косів є частиною незалежної України. У 2001 р. Косів було внесено до Списку історичних населених місць України. Тут проживає понад 8 тис. осіб, однак єврейської громади немає.

 
Цвинтар 

Під перше єврейське кладовище у Косові у ХVІІІ ст. було надано ділянку на узбіччі Міської гори (за будинком на вул. Незалежності, 42). Цвинтар лежить на площі близько 1 га. На кладовищі можна знайти та відчитати надгробні плити ХVІІІ–ХІХ ст., наприклад, мацеви Хаїма, сина Менахема Мендла з Косова; Якова Шимона, сина Хаїма з Косова; Моше, сина Якова Шимона з Косова; Баруха, сина Авраама (помер у 1779 р.); Сари, доньки Аврама (померла у 1783 р.); Менахема Менделя, сина Якова Копла (помер у 1825 р.). До нашого часу збереглося кількасот мацев.