Кременецька газета

Єврейське населення в Польщі в ті дні дуже страждало. Податкова система була спеціально спрямована на те, аби відібрати в євреїв їх позиції та зруйнувати джерела доходу. Несправедлива конкуренція часто супроводжувалася нападами і погромами, які відбулися за підтримки та заохочення органів влади. Нас дуже обурювала сутність вигнання і життя в діаспорі, але ми любили тих нещасних, переслідуваних євреїв і бачили себе, молоде покоління, відповідальними за їх долю і зобов'язаними підтримати і підбадьорити їх.

У своїй першій статті “Kremenitser Shtime” писав:

"Єврейська життєва дорога сповнена перешкод. Відчай і байдужість переважають серед людей. Багато хто бачить свою безпорадність, наше життя котиться вниз, і то дуже швидко. Повертаємося до тієї ж позиції і ситуації, де ми знаходилися сотні років тому, в темряві середньовіччя.

Ми, представники більш освіченої верстви населення, без будь-якої упередженості від табору чи партії, вважаємо за наш святий обов'язок зберегти правильний шлях єврейських мас і боротись у війні проти відчаю і дегенерації, яка поширилася серед нас.

“Життя в провінційному містечку має свої власні унікальні проблеми. Газетні публікації в столиці не можуть зобразити і описати різні нюанси і відтінки життя в провінційних містах. Отже ми самі робимо крок уперед, аби спробувати створити платформу, яка служитиме для опису різних громадських, культурних та економічних проблем євреїв в наших місцях, платформу, яка відображатиме життя і закликатиме до дії та активності”.

Ці рядки, які ми скопіювали з першої статті редколегії в першому номері газети, показують різні причини і фактори мотивації, які привели нас, недосвідчених молодих людей, до публікації місцевої газети.

Першу спробу видавати газету в нашому місті зробив Моше Ґерштейн, блаженної пам'яті, який був громадським активістом. Колись він входив до Бунду. У лютому 1929 року він видавав газету на чотири сторінки за допомогою Нети Штерн, Лейба Розенталя, Якова Шафіра і автора цих рядків.

Згодом саме там відбувалися наші досліди та експерименти з окремими публікаціями, присвяченими головно взаємній та соціальній допомозі в громаді та іншим соціальним інституціям. До прикладу, у квітні 1930 року за підтримки Благодійного Фонду була опублікована дуже строката газета на шістьох великих сторінках. Інша газета, опублікована в листопаді 1930 року, була присвячена проблемі покинутих дітей та дитячих будинків.

Два видання були опубліковані в 1931 році, 4 січня і 11 листопада, знову за підтримки Благодійного Фонду.

Учасниками цих діянь була та ж група людей. Вони також регулярно дописували до газет, що публікувалися в Рівному та Луцьку. Ці газети були доступні в місті: їх любили, бо вони показували в основному місцеве життя.

Але якось ми вирішили, що цього не досить, і що існує потреба у більш постійній платформі, яка буде говорити безпосередньо до наших городян і описувати конкретні місцеві явища, які вимагають пояснення та реагування. Серед "вирішувальників" були троє молодих людей: Нета Штерн, автор цих рядків, і третій член, який з самого початку виступив проти та відмовився від всієї цієї затії. З тих пір ми не раз пригадували, що наша "остання вирішальна мить" була в одну з тих довгих нічних поїздок до гори Бона восени 1931 року, коли ми багато говорили про життя євреїв та їхні проблеми. Ми розглядали газету як дуже важливий інструмент, можливість достукатися до кожного єврея в місті, і були сповнені рішучості виконати це рішення, навіть якщо досвідчені підприємці міста висміювали наші «вигадки».

Ми звернулися до одного зі старших власників друкарень у місті, Вольфа Цвіка — єврея, який добре орієнтувався в ділових питаннях. Він прихильно поставився до наших ідей і пропозицій та висловив готовність приєднатися до нашої спілки як партнер за умови, що ми поділимо будь-які збитки рівномірно з ним. Ми розробили вельми докладний контракт і підписали його як "друга сторона". Ми сиділи в домі В. Цвіка, прагматичні та серйозні, як і мали б виглядати люди, які збиралися увійти в корпоративний бізнес. Але як тільки ми вийшли, то обидва розсміялися і стали кричати, усвідомивши, що ми врешті заклали основу для видання газети.

Ми вирішили підготувати групу співробітників. Першими приєдналися брати Лейбке і Олександр Розенталь; обоє мали досвід праці на інші газети. Лейбке Розенталь, який жив у центрі міста, виділив кімнату в своїй квартирі для газети. Ця кімната була нашим центром протягом тривалого часу, і завжди була наповнена людьми, що писали, редагували, коректували і так далі, а також людьми, які просто прийшли, щоб дізнатися, що відбувається з газетою.

Меїр Голдрінг, який очолював Сіоністську організацію і був одним із найвидатніших людей в місті, взяв на себе офіційну відповідальність за газету і допоміг в її редагуванні та організації. Інші постійні учасники, що приєдналися до нас: Яків Шафір, Шломе Фінґерут, Лібхік Фельдман, д-р Меїр Літвак, д-р Б. Ландсберг та інші. Деякий час по тому до нас приєднався Ману Гольденберг і енергійно редагував газету аж до свого виїзду до Ізраїлю. Моя сестра, Рахель Отікер, і Юдіт Розенталь (дочка Л. Розенталя, який одружився на Н. Штерн і сьогодні перебуває в Польщі) працювали з нами в редакції і в адміністративному відділі.

Вірші Гасади Рубін привернули особливу увагу (зараз вона перебуває в Польщі, а не так давно її вірші були опубліковані в книзі мовою їдиш під назвою Mein gas iz in Pener. Вона була талановитою поетесою з чудовими перспективами. Пізніше вона належала до групи молодих авторів під назвою Молодий Вільнюс. Її вірші, які публікували різні літературні видання у Варшаві та Вільні, отримали безліч нагород. Але вперше вона була опублікована саме в Kremenitser Shtime.

Газета також була місцем першої публікації для інших молодих людей, які займалися літературною або науковою роботою. Її різні номери містили літературні твори, а також спогади, документи та історичні праці, головним чином про минуле, і щоденні статті про повсякденне життя. Більша частина матеріалу, який був опублікований в газеті, згодом передруковували інші видання.

Ідеологічно газета стояла на сіоністських позиціях і прагнула бути прогресивним виданням, але вона прагнула бути відкритою платформою для всіх. Ті, хто гортав газету, знаходив тексти комуністів, ревізіоністів, релігійних євреїв тощо, а також полеміку з ключових політичних питань і не лише, тому що це була єдина платформа в місті.

Наша поштова скринька завжди була повна листів, і письменники, як молоді, так і старі, раптом відкрили свої письменницькі таланти і хотіли бути опубліковані. Не раз люди приходили пішки в центр і висловлювали своє "право", але лише кілька з цих текстів були опубліковані в знаменитому "кошику". Але ми часто зустрічали статті, що представляли великий інтерес і наполягали на їх публікації.

У нас не було недоліку в низькопробному матеріалі, який іноді шкодить іміджу газети. Наприклад, за прикладом інших провідних газет ми були змушені опублікувати сенсаційні серійні романи, аби "втягнути" читачів, і сталося так, що ми опублікували серійний роман під назвою "Секрети гори Бона".

Сюжет роману був місцевий, складний і заплутаний. Він був "напружений", як усі романи, і його цінність... була не вищою, ніж у інших романів. Через деякий час ми вирішили припинити публікацію роману в його середині (хоча багато читачів лаяло нас і хотіло дізнатися, чим усе закінчиться). Більшість членів редколегії були тієї думки, що такий матеріал не повинен бути опублікований. Були й інші інциденти, які викликали деякі суперечки, але в цілому атмосфера в редакції відображала відповідальне, серйозне ставлення до публікації новин і статей. Група з приблизно 10 до 15 людей об'єдналася навколо газети, кращі з кращих у сферах суспільства та культури, які послідовно працювали на газету протягом її існування.

Газета мала кореспондентів у більшості сусідніх міст, і це тоді було звичайною практикою. Газета зазвичай виходила тиражем у 1000 примірників. Якось була зроблена спроба створити філію газети в сусідньому Рівному, місті з чисельним єврейським населенням. Але експеримент не був успішним, і газета продовжила бути широко поширеною в основному в Кременці та його околицях.

Перше видання в Kremenitser Shtime вийшло 2 жовтня 1931 року. Від серпня 1932 до лютого 1933 року видавалися два тижневики: Kremenitser Shtime і Kremenitser Vochenblatt (у співпраці з газетою на їдиш у Рівному). Внутрішні суперечки та розбіжності серед редакторів були причиною появи цих двох газет. Вони розділились на короткий час, але за кілька місяців газети об'єднались і продовжували виходити як одна місцева газета під назвою Kremenitser Lebn. Газета продовжувала з'являтися щотижня до початку війни. Вона займала провідне місце в суспільному та культурному житті євреїв міста.

[Примітка перекладача: Kremenitser Vochenblatt означає Кременецький тижневик, а Kremenitser Lebn означає Кременецьке життя.]

Зрештою друг, який в даний час редагує "Книгу Кременця", сказав мені, що в пошуках матеріалу про місто він відправився в Національну бібліотеку. Бібліотекар повідомив йому, що у нього є деякі дуже цікаві матеріали і передав йому кілька номерів “Kremenitser Shtime”. Схвильований друг протягом декількох годин гортав ті номери, над якими співробітники газети працювали так важко перед тим, як вони потрапили до Національної бібліотеки Ізраїлю.

І нині, коли ми гортаємо архівні копії, які маємо, нас опановує смуток. Чи можна було передбачити тоді, коли ми працювали над газетою, що в такій величезній, живій єврейській спільноті прийде день, коли ці номери будуть не тільки архівним матеріалом, але і як пам'ятником усій єврейській громаді?

 

Ісраель Отікер (кібуц На'ан)

 

Текст узятий із "Книги пам'яті Кременця", виданої у 1954 році в Тель-Авіві.

Переклад на англійську — Стівен Відні та Сарі Гавіс