Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Межиріччя Підляське - путівник

пол. Międzyrzec Podlaski, біл. Мендзырэч Падляскі, їдиш מעזעריטש

Дерев'яний будинок в Мєндзижеці Підляському
Дерев’яні будинки на вулиці Межиріччя, 2015, фото Таль Шварц

Чи знайдеться зараз у Польщі місто з менш ніж 18-ма тисячами населення, в якому виходить 12 періодичних видань, діє 6 бібліотек, 3 кінотеатри, хорові колективи, оркестр, 42 школи та понад 200 підприємств? Таким перед війною булв Мезеріч – як його називали на їдиш. Розташоване біля злиття річок Кржна та Піщка, Межиріччя належало до міст, що найдинамічніше розвивалися. Джерелом економічного успіху була… свиняча щетина, з якої виготовлялися щітки та пензлі для всієї Європи. Перед самим початком Другої світової межиріцький експорт оцінювався на суму 6–9 млн доларів США.

Брудна буденність

Праця в сортувальні щетини не належала до легких. Це було сезонне заняття із зимовим піком, коли перед святами зростав забій тварин. Єврейські щетинники працювали в низьких малих будинках. У цих малих приміщеннях на столах, розташованих уздовж стін, знаходилися залізні гребені, якими робітники вичісували необроблені свинячі волосини. Свою працю виконували стоячи, при світлі гасових ламп, які висіли над їх головами. Спершу сортували волосини, а потім чистили їх залізними гребенями. […] Сморід щетини змішувався із запахом гасу.

За: Mateusz Borysiuk, Społeczność żydowska Międzyrzeca Podlaskiego w okresie międzywojennym, в Studia żydowskie. Almanach, R II (2012) nr 2, Zamość, с. 92
Międzyrzec szczeciniarze
Щетинники на роботі, 1924, репродукція з „Mezricz; zamlbuch in hajlikn ondenk fun di umgekumene Jidn in undzer gebojrn-sztot in Pojln", ред. Йозеф Ріг, Буенос-Айрес, 1952

Земля Авраама

Початок існування міста сягає XIV ст., коли у 1390 р. Владислав Ягайло подарував межиріцькі волості Авраамові Хамцеві, лицареві із Малопольщі. Пізніше Межиріччя належало до найвпливовіших шляхетських родів, зокрема Тенчинських, Сенявських, Чарторийських та Потоцьких. У середині XV ст. тут був ринок із ратушею, православна церква, католицький костел, крамниці, війтівські будівлі, парафіяльна школа, а також млин і броварня. Єврейська спільнота з’явилася тут, найімовірніше, вже у XV ст., хоча найстаріша відома згадка про межиріцьких євреїв датується 1533 р., коли в Литовській метриці згадується Аврам Айзикович, звинувачений у тому, що взяв у заставу предмети, викрадені у королівського дворянина. Юдеї зайняли землі під назвою Шмульовизна на південний схід від ринку, там, де сходяться сучасні вулиці Мидлярська, Яткова і Нассута. Займались торгівлею, ремеслом, тримали пивні та горілчані шинки. Місто мало зручне комунікаційне розташування біля шляху з Берестя на Луків у напрямку Малопольщі. Тут знаходилась митниця. У перевізній книзі за 1583 р. фігурують прізвища трьох євреїв: Мошка Абрамовича, Цадека Єгудича і Хехла Шахновича, які торгували солоною рибою. Від 1598 р. місто вже мало власну, єдину на прикордонні Литви і Корони солеварню. Настільки ж відомим, як сіль, було місцеве пиво, яке подавалось на столи у Любліні й Бересті. В середині XVI ст. єврейська спільнота мала синагогу, бейт га-мідраш, лазню та шпиталь. Ґміна підпорядковувалася кагалові у Тикоціні. У 1624 р. євреї отримали від тодішнього власника міста, Яна Тенчинського, виключний привілей на продаж алкоголю. Крім корчмарства, займалися і чинбарством, орендою та збором гребельної, мостової та інших оплат для власників міста, наприклад, від забою тварин чи торгівлі дьогтем.

Війни 2-ї пол. XVII ст. затримали розвиток цих територій, заселеність підляських міст зменшилась удвічі. У 1674 р. єврейська спільнота у Межиріччі нараховувала 207 осіб, тобто біля 21% мешканців. У XVIII ст. євреї створили автономну ґміну, незалежну від тикоцінського кагалу. Нова власниця міста, Гелена Сенявська з Любомирських, підтвердила попередні привілеї на володіння крамницями та шинками, а у 1718 р. дозволила спорудження мурованої синагоги, шпиталю, ваги, школи, дому рабина та кіркуту. Старіша дерев’яна забудова єврейського кварталу частково згоріла під час пожежі міста. У 1761 р. кагал також отримав згоду від луцького єпископа Волловича на будівництво мурованої божниці. Тоді було зведено Велику синагогу на 3 тисячі вірян, яка була повністю знищена під час Другої світової війни.

Із Межиріччя походив гебраїст-просвітник, редактор і поет Шалом бен Яков га-Коген (1771–1845). Його першою книгою була збірка римованих казок та моралізаторських байок «Мішле(й) Аґур» (з івр. Розповіді Аґура), яка мала на меті навчати єврейських дітей івриту. В 17 років він виїхав на навчання до Берліна, а згодом до Лондона, де безуспішно намагався відкрити єврейську школу. В Лондоні надрукував підручник для навчання юдаїзму «Шорше(й) емуна» (з івр. Коріння віри). Пізніше проживав та працював у Відні та Гамбурзі. Тоді він належав до найвідоміших поетів на івриті. Автор алегоричної драми «Амаль ве-Тірца», кількох збірок віршів, гімнів та од, а також релігійних коментарів та історії євреїв із часів Макавеїв. Більшість його робіт містила переклад текстів на німецьку мову.

У 1778 р. 717 межиріцьких євреїв становили 40% населення міста. Межиріцький кагал займав п’яте місце на Підляшші за чисельністю. Він мав муровану синагогу, бет-га-мідраш, лазню, шпиталь, кілька хедерів та дім рабина. Новий власник міста, Адам Казимир Чарторийський, у 1782 р. підтвердив торгові привілеї для юдеїв та зобов’язався збудувати для єврейських купців 12 мурованих крамниць. Місто славилось торгівлею возами та виробництвом щетини. Діяли численні чинбарні, щіткарські майстерні, сортувальні щетини. Ремісники організовувалися в цехи за професійною ознакою.

Після III поділу Польщі Межиріччя було включене до території Австрії. Нова адміністрація перейняла доходи з перевірки м’яса на кошерність, ввела «свічковий податок», ліквідувала раввинський суд і заборонила проводити лікарську практику. Євреї отримували німецькі прізвища і мусили служити в армії.

Międzyrzec szczeciniarze
Робота при виготовленні щіток, репродукція з „Sefer Mezricz", ред. ред. Іцхак Ронкін і Бінем Хелер, Ізраїль 1978

Після віденського конгресу у 1815 р. околиці Межиріччя увійшли до Царства Польського. Розвиток міста прискорило будівництво мощеного шляху та утворення залізничного сполучення Варшава – Берестя. Від 1829 р. в місті діяв водяний млин Давида та Антона Вайнбергів. Багато родин заробляли на життя виготовленням пензлів та щіток. Відкрилася єврейська сірникова фабрика, фабрика корпусів до ручок та завод сільськогосподарських пристроїв. Діяли чинбарні, механічна кузня Лейбка Мніца, фабрики дроту та лампочок та дві нові ливарні міді, які належали Соломонові Цірлесові. Були також броварні, фабрики оцту, кахельних печей, три миловарні, два заклади з виробництва вати, дві чесарні.

У місті діяла синагога, 10 будинків молитви, 45 хедерів, шпиталь та різні єврейські товариства. Євреї долучалися до громадського життя, а під час січневого повстання забезпечували повстанців зброєю (Шимон Ґольдберґ і Єлько Віндербраум). Вже у 1882 р. в Межиріччі засновано першу сіоністичну організацію. Наприкінці століття у місті почав розвиватися і єврейський робітничий рух. У 1904 р. утворено єврейське Товариство вогневої сторожі, згодом перейменоване на Добровільну пожежну бригаду. У 1915 р. при млині братів Фінкельштайнів відрито електростанцію. Місто було важливим економічним осередком Царства Польського. Через експорт щіток та щетини його навіть називали «Малою Америкою».

Початок XX ст. приніс розквіт культурно-громадської діяльності. Почали виникати благодійні організації (зокрема Байс Лехем – Дім хліба), банки (Купецький та Народний), бібліотеки, єврейський аматорський театр, хорові колективи та духовий оркестр Менделя Шпільмана «Клезмера» при добровільній пожежній бригаді. Публіка охоче відвідувала театральні вистави та зустрічі з письменниками. В Межиріччі бували, зокрема, Шалом Аш та Іцхок Лейб Перец. У 1913 р. Янкель Райше Зільберберґ відкрив перший кінотеатр «Ілюзіон». Активну діяльність проводили культурно-просвітницькі товариства: сіоністський «Тарбут”, «КультурЛіга», що діяла у зв'язку з робітничим Бундом та «Фрайхайт», який займався просвітницькою роботою серед дорослих. Біля 1915 р. хасидський двір заснував цадик Меїр Шломо Єгуда Рабінович (1868–1942), син Іцхака Яакова, цадика з Білої Підляської. Окрім численних хедерів та кагальної «Талмуд Тори» діяла релігійна школа для дівчат «Бейт Яаков» та приватні світські єврейські загальноосвітні школи. Від 1916 р. почала роботу Приватна коедукаційна загальноосвітня школа. За рік у місті було засновано Товариство середньої школи для молоді юдейського віросповідання. У 1923 р. воно отримало право на відкриття коедукаційної гімназії. За сприяння політичних партій діяли й молодіжні організації, серед яких Га-Шомер Га-Цаїр та Ґордонія. Засноване у 1926 р. відділення Робітничого товариства фізичного виховання «Ранкова зірка» нараховувало в місті біля 100 членів, залучених до діяльності спортивної команди та духового оркестру. Перед Другою світовою війною в кагалі працювало 12 людей (рабин, два підрабини, два різники, два кантори, секретар, касир та два помічники).

Afisz w języku polskim i jidisz zapraszający na bal-raut organizowany przez Ochotniczą Straż Pożarną w Międzyrzecu, 1923, zbiory Biblioteki Narodowej - www.polona.pl
Плакат з інформацією про благодійний бал, організований пожежною бригадою з Межиріччя, 1923, колекція Національної бібліотеки Польщі — www.polona.pl

Газети

Важливим проявом культурної діяльності у Межиріччі був жвавий видавницький рух. У XX ст. тут з’явилося 16 різних єврейських часописів, що виходили мовою їдиш. Деякі вийшли лише один раз, як, наприклад, опублікований в 1913 р. «Блігунґ» (Розквіт), який планувався як періодичне літературне видання. Видана брошура мала 46 сторінок та містила вірші й оповідання молодих межирічан. Цікаво, що в ній дебютували двоє редакторів майбутніх газет. «Розквіт» вийшов під редакцією місцевого вчителя та перекладача Авраама Ґельмана. Найдовше (понад рік) виходили 4 тижневики та 2 двотижневики. Були й видання, що виходили нерегулярно. На основі досліджень Адама Копцьовського з’ясовано, що в Межиріччі вийшло 9% від усіх публікацій Люблінщини, тобто 1043 публікації. Найбільш значимими були 4 тижневики. «Мезричер Вохнблат» (Межиріцький тижневик), що виходив у 1926–1929 роках, був присвячений справам єврейських товариств та політичному, культурному й економічному життю міста. Вийшло 290 номерів газети, після чого її переформатовано в «Унзер Мезричер Вохнблат», який виходив до кінця 1930 року. Редактором обох видань був Менаше Гімльшейн, а друкували їх в друкарні Рогожика. Черговий часопис, «Подлясєр Цайтунґ» (Підляська газета), спершу був одноденкою, яка щотижня виходила під редакцією іншої особи. За три роки постійним редактором став Мошко Фельдман. Газета друкувалась у друкарні «Радіо» і виходила від 1932 по 1937 рік. Більш політичним часописом була «Мезричер Трибуне», пов’язана з сіоністським рухом, яка виходила у 1928–1932 роках (194 номери, друкарня “Радіо”). Ще один часопис, «Мезричер Лебн» (Життя Межиріччя, 1933–1937), знаходився під впливом фолькістів. Ціни газет були в межах 10–20 грошів. Окрім постійних видань виходили й тематичні публікації, як, наприклад, «Мезричер Кляйнхендлер» (Межиріцький дрібний торговець), в якому з’являлися лише статті та відомості щодо торгівлі, або ж «Мезричер Арбетер Інформатор» (Межиріцький робітничий інформатор). Інформацію про життя міста можна було прочитати й у газетах регіонального масштабу, наприклад, «Подляшер Панораме» чи «Фун дер провінц».

Прогулянка Межиріччям

Місто зберегло своє планування з XV століття. Дерев’яні будівлі в середині XIX ст. замінили мурованими. Головну площу Межиріччя оточують елегантні кам’яниці з оздобленими кованими балконами. Ліворуч від розташованого на площі костелу св. Йосифа знаходиться стара будівля магістрату з 2-ї пол. XIX ст., а напроти – колишній готель Собельмана. З південно-східного боку ринку збереглися характерні вузькі вулички та увінчані арками проходи колишнього єврейського кварталу.

Międzyrzec uliczka
Межиріцька вуличка, 2015, фот. Таль Шварц, цифрова колекція Осередку "Брама Гродська - Театр NN" - www.teatrnn.pl

Особливо зачаровують дерев’яні будинки на Ґранічній вулиці. Від площі Яна Павла II варто повернути у Варшавську вулицю, де за номером 2–4 знаходиться діючий донині колишній єврейський шпиталь, збудований у 1846–1850 роках, вже тоді сучасний і обладнаний 60-ма ліжками, доступними для всіх містян, незважаючи на релігію. Цікавим об’єктом на Варшавській вулиці є і будівлі старої станиці та кінної пошти (1823 р.), в яких на нічліг зупинялися, серед інших, цар Олександр II та Ромуальд Трауґутт. На розі вулиць Косьцєльної та Луковської збереглася будівля колишнього Дому пожежника, збудованого для Єврейської добровільної пожежної дружини. На його першому поверсі зберігалося пожежне приладдя, а на другому була зала на 300 місць, де розташовувався кінотеатр «Олімпія». Крім кінопоказів, тут відбувалися й театральні спектаклі, танцювальні заходи та публічні лекції. На Старомєйській вулиці в двоповерховій кам’яниці, де нині розташований відділок поліції, знаходився другий межиріцький кінотеатр – «Казино», заснований Симхою Мандельбаумом. Сеансам німих фільмів акомпанували місцеві музиканти.

Синагога

Головна синагога, збудована у 61–79 рр. XVIII ст. на місці попередньої дерев’яної, знаходилась на сучасній вул. Нассута, 13. Повстала вона завдяки підтримці родини Чарторийських, які володіли містом у той час. Будівля була центральним пунктом єврейського кварталу. Мала три поверхи та два бабинці – північний і південний. До чоловічої частини була добудована нижча прибудова, покрита чотирисхилим дахом. Напроти синагоги, із заходу, діяв кагальний бейт га-мідраш. Школа запрацювала вже у 1560 році. Спочатку дерев’яний, будинок згорів у 1718 р., а в 1761 р. був відбудований. У середині XIX ст. він згорів іще раз, і знову був відбудований – також завдяки підтримці Чарторийських. Синагога була сплюндрована в 1942 р., а згодом підірвана нацистами у червні 1943 року. Свідки пригадували, що з залишків знищеної божниці будувалася лісова дорога до сіл Жероцін та Сітно, а на її місці в 60-х роках повстали житлові багатоповерхівки.

Międzyrzec synagoga
Межиріцька синагога, репродукція з „Mezricz; zamlbuch in hajlikn ondenk fun di umgekumene Jidn in undzer gebojrn-sztot in Pojln", ред. Йозеф Хорн, Буенос-Айрес 1952

На початку XX ст. Межиріччя було одним із найбільших міст на Підляшші, яке швидко розвивалося. Єврейська спільнота мала синагогу, кагальний бейт га-мідраш, 10 будинків молитви, притулок для старців, сиротинець, ритуальну бійню для птиці, ритуальну лазню, бібліотеку, контору кагального керівництва, дім рабина і кантора. Доми молитви належали окремим цехам, наприклад, на вул. Школьній, 18 збиралися кравці, на Варшавській, 67 – фурмани, а на Бжеській, 70 – шевці. У місті також діяли кільканадцять хасидських молитовних домів, зокрема, прихильників цадиків з Ґури Кальварії, Радзиня, Соколова, Ломжі, Білої Підляської та Ломаз.

Єврейський цвинтар

Мінц (1807), Претер (1835), Росен (1843), Рапапорт (1846) – окремі прізвища з відчитаних мацев XIX сторіччя, що стоять на новому кіркуті в Межиріччі. Цвинтар закладено у 1810 р. на вулиці Бжеській, 90, напроти католицького цвинтаря. Він замінив раніший (утворений у XVI ст.) некрополь, який тоді вже перестав використовуватися. На ньому збереглося біля 300 мацев, з яких найстарша датується 1706 роком. Крім того, біля 200 збережених мацев вмуровано в цвинтарний мур, створюючи таким чином своєрідну стіну плачу. Під час війни обидва цвинтарі були сплюндровані нацистами. На новому кіркуті відбувалися страти єврейського населення. Жертв у 1946 р. вшановано пам’ятником, встановленим на кошти Абрама і Сари Фінкельштейнів зі США. Поміж вирізьблених з пісковика та граніту мацев знаходяться й дві унікальні, ймовірно, єдині на Люблінщині, чавунні стели, вилиті на місцевій гуті братів Шеймелів. Можна знайти і повоєнні надгробки: останній, з 1973 р., належить Моше Кауфманові. Біля цвинтаря знаходиться будинок, який колись був передпоховальним домом. Увійти на цвинтар можна через хвіртку, що знаходиться на подвір’ї цього будинку.

Międzyrzec cmentarz żydowski
Чавунна мацева на межиріцькому єврейському цвинтарі, 2015, фото Таль Шварц

Друга світова війна і Холокост

У 1939 р. в місті жило біля 12 тис. євреїв, тобто 90% від загальної кількості мешканців (або 75%, якщо рахувати околиці). На початку війни місто розбомбила німецька авіація. Наприкінці вересня 1939 р. до Межиріччя ввійшли радянські війська, які за кільканадцять днів замінила німецька армія. Разом із червоними, які відступали на схід, зуміло втекти біля 2 тис. межиріцьких євреїв, переважно молодих чоловіків. Вже з перших місяців після встановлення влади німці почали переслідування єврейського населення, застосовуючи примусові роботи та конфіскуючи майно. До міста переселяли євреїв із Радзинського повіту та з інших польських міст, а також із Відня та зі Словаччини. За оцінками, тут перебувало від 17 до 24 тис. осіб. 25 травня 1942 р. німці депортували близько 800 євреїв з Межиріччя до табору смерті в Треблінці. 25 і 26 серпня 1942 р. нацисти розстріляли кілька сотень хворих та немічних на міському ринку, а майже 11 тис. осіб депортували до Треблінки. Тих євреїв, що залишилися, зосереджено в гетто, створеному 28 серпня 1942 р. між Бжеською, Варшавською, Школьною та Желязною вулицями. Більшість мешканців гетто працювали в місцевих таборах примусової праці. Частину в’язнів використовували для іригаційних робіт у долині Кржни біля Межиріччя та Рогозніци, а також для будівництва доріг та аеропорту в Кшевіці. Німці відібрали й щіткарські підприємства, в яких працювало біля 1000 робітників. У вересні-жовтні 1942 р. сюди переселено євреїв з Вогиня, Парчева й Радзиня. Більшість із них було вивезено до табору смерті в Треблінці під час трьох депортаційних акцій (6–9 жовтня, 27 жовтня та 7–8 листопада). В листопаді 1942 р. окупанти утворили залишкове гетто, в якому закрили вцілілих євреїв з Радзинського повіту та групу щетинників з варшавського гетто. Наступні транспорти відправлялися до табору на Майданеку. Вивезення відбулися 30 квітня, 2–3 і 26 травня 1943 року. На єврейському цвинтарі розстріляно 200 євреїв, які намагалися уникнути вивезення до табору. Остання акція відбулася 18–19 липня 1943 р., коли у відповідь на смерть двох німців у передмісті Пяскі було страчено останніх 179 євреїв з Межиріччя. Гетто було ліквідоване, увесь єврейський квартал знищений.

Горище

На горищі будинку на Ринку, де під час окупації розміщувалася штаб-квартира гестапо, протягом 13 місяців переховувалась група з 10 євреїв, чоловіків та жінок різного віку. Простір, де вони перебували, в найвищому місці досягав 70 см. Панували там голод і хвороби, але й святкувалися Песах та Пурім, і навіть відбувались ідеологічні дебати – серед тих, хто тут переховувався, був ортодоксальний єврей та комуністи. Цю історію почув і задокументував Ефраїм Сідор, ізраїльський письменник, драматург та сатирик, батьки якого походять із Межиріччя і який на замовлення Спілки колишніх мешканців Межиріччя Підляського зняв у 2002 р. документальний фільм «A Klejne Amerike» (Мала Америка) про життя та знищення цього квітучого підляського містечка. Ця історія стала основою для театрального спектаклю «Мезеріч», написаного у співавторстві Ефраїмом Сідором та Іциком Вейнґартнером, поставленого у 2004 р. Театром Цавта в Тель-Авіві.

Після війни

На початку 1945 р. в Межиріччі жило 129 євреїв, серед яких 71 був уродженцем цього міста. Протягом 1945 р. з СРСР приїхало багато тих, то пережив Голокост, але небагато з них вирішили повернутись у Межиріччя. 19 травня 1946 р. біля залізничної станції Сокулє (недалеко від Межиріччя, біля траси на Білу Підляську) були вбиті Ізроель Зильберштейн (колишній партизан) і Ґеня Адлерштейн з Білої Підляської (колишня ув’язнена концтабору Аушвіц-Біркенау). В атмосфері зростаючої загрози більшість євреїв покинула місто; у серпні 1946 р. тут жило лише 47 євреїв. Більшість із них виїхала з Межиріччя протягом наступних років. Останній із межиріцьких євреїв, котрий пережив Голокост, помер у 1997 р.

«Молитва»-пам’ятник

17 травня 2009 р. майже 200 євреїв з усього світу приїхали на урочисте відкриття пам’ятника єврейській громаді колишнього Мезеріч. Скульптуру створено за ініціативою ізраїльської Спілки колишніх мешканців Межиріччя у співпраці з молоддю, що перебуває в Добровільній пожежній бригаді. Її авторкою є всесвітньо відома скульпторка Яель Артсі. Пам’ятник зображує постать жінки, накритої молитовним талітом. Вигляд матері авторки під час молитви надихнув її на створення саме такої форми вшанування пам’яті єврейської громади. Зворушливим моментом урочистості стала пісня у виконанні відомої співачки Слави Пшибильської, яка походить із Межиріччя.

Międzyrzec rzeźba Yael Artzi
Пам’ятник «Молитва», 2015, фото Таль Шварц, цифрова колекція Осередку "Брама Гродська - Театр NN" - www.teatrnn.pl

Варто побачити

  • Єврейський цвинтар, вул. Бжеська, 90

  • Ринок Старого міста (XV ст.) зі скульптурою «Молитва» на честь межиріцьких євреїв

  • Палац Потоцьких (XVIII ст.), вул. Любельська, 63

  • Костел св. Миколая (1477) з плебанією (1818), вул. Луковська, 6

  • Костел св. Апостолів Петра і Павла (1772–1774), вул. Любельська, 61

  • Костел св. Йосифа (1564), вул. Старомєйська, 11

  • Шпиталь (1846–1850), вул. Варшавська, 2-4

  • Католицький цвинтар, вул. Бжеська

 

Околиці

Біла Підляська (29 км): палацово-парковий комплекс (XVII ст.); костел св. Анни (1572); костел Різдва Пресвятої Діви Марії (сер. XVIII ст.); будівля Б’яльської академії (1628); Музей Південного Підляшшя; колишня синагога на вул. Лазєнній; колишній єврейський шпиталь, нині будівля РАЦСу; єврейський цвинтар (XVIII ст.)
Комарувка Підляська (24 км): єврейський цвинтар на вул. Круткій
Вогинь (26 км): єврейський цвинтар (XIX ст.); колишня дерев’яна уніатська капличка св. Дмитрія, нині Матері Божої Страждальної (1 пол. XVIII ст.); костел св. Ганни Самотретьої (1840)
Лукув (32 км): Регіональний музей; монастирський комплекс піарів (XVIII, XIX ст.), колегіата Преображення Господнього (1733–1762); монастирський комплекс бернардинців (2-га пол. XVIII ст.), костел Воздвиження Хреста Господнього (1665–1770); дерев’яний цвинтарний костел св. Роха (1829); старий бейт га-мідраш, нині центр соціальної допомоги; новий єврейський цвинтар по вул. Варшавській (XIX ст.); пам’ятник на місці страти у Мальцановському лісі
Ломази (39 км): єврейський цвинтар на вул. Бжеській, пам’ятник і дві могили з прахом євреїв, страчених під час ліквідації гетто в сусідньому лісі Гали; дерев’яний будинок рабина на вул. Малобжеській; костел св. Апостолів Петра і Павла (1907); дерев’яна уніатсько-католицька цвинтарна каплиця св. Івана (1 пол. XIX ст.); поселення Студзянка, Ортель, Лебедзєв, які є осередками татарської культури в регіоні, татарські мізари в Студзянці та Лебедзєві
Россош (42 км): дерев’яний костел св. Станіслава (1908); уніатський (1840–1913), православний (XIX ст.) та єврейський цвинтарі; пам'ятник місцевим євреям
Сєдльце (42 км): палац Огінських (1 пол. XVIII ст.); костел св. Станіслава (1740–1749); єврейський цвинтар на вул. Школьній (XIX ст.); будівля школи Талмуд-Тора на вул. Броварній, 4; колишній приватний дім молитви на розі вул. Свірського та Пустої; Регіональний музей
Константинув (44 км): єврейський цвинтар; палацово-парковий комплекс (XVIII ст.); костел св. Єлизавети Угорської (1905–1909); уніатський цвинтар (XIX ст.); фільварочний комплекс (XIX ст.); колишня православна церква Опіки Богоматері, перебудована на школу (1833)
Янув Подляський (44 км): конеферма; костел Святої Трійці (1714–1735); костел Йоана Хрестителя (1790–1801); палац луцьких єпископів (1770); паркова композиція Вигода (1 пол. XIX ст.)
Тересполь (61 км): пункт перетину кордону (автомобільний та залізничний) з Білоруссю; костел Святої Трійці (1863); церква св. Апостола Івана Богослова (XVIII ст.); православна цвинтарна каплиця Воскресіння Господнього (1892); пам’ятник жертвам залізничних вивезень до концтаборів під час Другої світової війни; залишки єврейського цвинтаря
Брест (72 км, Білорусь): місто на польсько-білоруському кордоні; залишки Великої синагоги (1851–1861, перебудована у 1959); синагога «Екдіш», якою опікується місцева єврейська спільнота, вул. Радянських прикордонників, на місці колишньої синагоги «Ґройше Шуль»; дім молитви «Файвель» по вул. Дзержинського, 14; синагога, недільна школа та кошерна їдальня по вул. Куйбишева, 72; будівля друкарні Ісаака Гендлера; будівля школи «Тахкемоні», до якої ходив прем'єр Ізраїлю Менахем Беґін; Брестська фортеця (1833–1842); руїни Білого палацу; Музей залізничної техніки; церква св. Симеона (2 пол. XIX ст.); костел Воздвиження Хреста Господнього (1856); Тришинський цвинтар (до 1900)
Західний Буг: Одна з останніх великих європейських рік із природним, неврегульованим руслом. Протягом 363 км річка є кордоном ЄС. В середній течії її оточують мальовничі меандри, високі береги, каньйони та маленькі піщані затоки, ідеальні для сплаву на каное.