Мір - Карта Історико-Культурної Спадщини

 

Мір [біл.], Mir [пол.], מיר [їдиш, іврит], Myrius (Myras) [лит.], Мир [рос.].

 

ІСТОРИКО-ПРИРОДНИЙ ЛАНДШАФТПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Мір розташований на р. Міранці. На території Мірського лісництва в 1996 р. створений республіканський гідрологічний заказник «Міранка» (з метою стабілізації гідрологічного режиму річок Німан і Уша), його площа — 3107 гектарів. Основний природний об'єкт в межах заказника Міранка — це торф'яне родовище Вовче болото (за 5 км від м. п. Мір). На території заказника зустрічаються ялинники і сосняки, місцями — такі лісові комплекси, як чорновільшаники, діброви і ділянки клена. Чимало місця зайнято різноманітною трав'янистою рослинністю. Флора заказника Міранка славиться волжанкою дводомною, шавлією луговою, ліннеєю північною, купальником гірським, прострілом луговим тощо. Серед видів фауни, що мешкають в охоронній зоні — борсук. У заказнику Міранка мешкає багато цікавих птахів. Найбільш примітними видами є мала чайка, звичайний боривітер, чорний лелека і сипуха. Останній птах володіє неймовірною зовнішністю: біла з золотавою і срібною облямівкою на крилах сова — це незабутнє видовище, особливо якщо пощастить застати сипуху в польоті. Сипуха внесена до Червоної книги Білорусі, а також України, Латвії та Литви.

 

 

Світову популярність Міру приніс готично-ренесансний замок, який в 2000 р. включений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а також знаменита єшива — центр вченості східно-європейського єврейства.

Перша згадка про Мір в письмових джерелах відноситься до 1396 р. Після зміни декількох власників Мір в 1486 р. переходить до Ілліничів. У першій половині XVI ст. при Юрії Ілліничі зведений замок. У середині XVI ст. Мір стає центром однойменного графства. З 1569 р. Мір став належати роду Радзивіллів. У 1579 р. Миколай Кшиштоф Радзивілл «Сирітка» подарував Міру привілей на право вільного виробництва та продажу меду, пива, горілки; продажу міщанами своїх земель і будинків з підтвердженням міських повинностей.

У XVII ст. у Мірі оселилися євреї. З цього часу почалася історія штетлу Мір, що принесла йому світову популярність. З цього невеликого штетлу вийшло багато знаменитих людей.

У другій половині XVIII ст. Мір мав славу «циганської столиці», тут жив циганський король Великого князівства Литовського, якому в 1787 р. К. Радзивілл («Пане Каханку») видав привілей на ведення судових справ над циганами.

З 1795 р. Мір у складі Російської імперії, він перетворився на центр волості Новогрудського повіту. На початку війни 1812 р. тут відбулася битва між російським козацьким корпусом генерала Платова і польською уланською дивізією генерала Ражнецького з наполеонівських військ.

У 1828 р. Мір перейшов у володіння князя Лева Вітгенштейна. З другої половини XIХ ст. — власність князів Святополк-Мирських.

У 1921–1939 рр. Мір у складі Польщі, центр гміни Столбцовського повіту Новогрудського воєводства.

Після походу Червоної армії в Західну Білорусь 17 вересня 1939 р. увійшов до складу БРСР, з 15.01.1940 р. міське селище, центр Мірського району Барановицької області.

З 26.06.1941 по 7.07.1944 Мір окупований нацистами. У Мірському районі загинуло більш ніж 2560 мирних жителів. Діяло Мірське комсомольське підпілля.

У 1944–1956 рр. Мір був центром району.

З 17.12.1956 р. в Корелицькому районі.

В даний час у Мірі проживають 2,3 тис. осіб.

 

ІСТОРІЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 Існує кілька версій походження назви сучасного міського селища Мір: від терміну соціального значення «мир» — колектив членів громади; або за прямим значенням слова «мир»: тут відбулося перемир'я після одного з боїв (версія Владислава Сирокомлі); від татарського «емір» — по чину глави загону воїнів-татар, що розміщувався тут (версія Валентина Калніна).

Перша згадка про Мір в письмових джерелах пов'язана з трагічними подіями: в 1396 р. хрестоносці, що пройшли через Ліду і Новогрудок, спалили Мір. Після нападу хрестоносців великий князь Литовський Вітовт передає двір своєму братові Сигізмунду Кейстутовичу, який в 1434 р. дарує його своєму соратникові, віленському каштеляну Сеньці Гедигольдовичу. Двір стає приватним володінням.

У 1486 р. Мір переходить до Ілліничів. У 1510–1520-і роки при Юрії Ілліничі зведений замок, перша письмова згадка про нього датується 1527 р. У середині XVI ст. Мір стає центром однойменного графства. У 1569 р. за заповітом Юрія Іллінича (молодшого) він переходить до Радзивілла Сирітки. З 1579 р. Мір користувався привілеєм на право вільного виробництва та продажу алкогольних напоїв, а також вільного володіння міщанами своїми землями і будинками з підтвердженням міських повинностей. Цей документ з'явився у відповідь на прохання міщан на чолі з війтом Павлом Андрійовичем. Даний привілей міщани підтверджували у кожного наступного власника Міра.

З 1589 р. Мірське графство входить до складу Несвізької ординації.

У кінці XVI – початку XVII століть двір Мір обноситься земляними валами і перетворюється на фортецю, потрапити в яку було можливо тільки через брами, назви яких визначали напрямки основних доріг (Замкова, Віленська, Мінська, Слонімська). При Радзивіллі в замку проходили сеймики. Відомо, що на деяких з них видано кілька грамот і записів на користь православних і уніатських церков.

У першій половині XVII ст. Мір — важливий центр ремесла і торгівлі, в документах згадується 18 ремісничих спеціальностей. У 1620-х рр. місто пережило мор, в пам'ять про його жертви на ринковій площі побудована каплиця. У роки війни Росії та Речі Посполитої (1654–1667) Мір був частково спалений, у 1655 р. захоплений російськими військами, потім шведами. У 1667 р. в місті 295 дворів. Після війни він був відновлений. У кінці XVII ст. у Мірі налічувалося 478 дворів і 49 ремісничих спеціальностей.

У роки Північної війни (1700–1721) Мір значно постраждав в 1706 р.

У першій половині XVIII ст. Радзивілли здавали Мірське графство в оренду. Тут були створені полотняні та суконні мануфактури. Два рази на рік (у травні та грудні) протягом місяця проводились ярмарки.

У другій половині XVIII ст. у Мірі оселилися цигани. На полі біля Міра збиралися цигани з усіх кінців Великого князівства Литовського для виборів старійшин, яких називали «циганськими королями». Найбільш відомий Ян Марцинкевич, який в 1778 р. отримав грамоту від Кароля Станіслава Радзивілла, відомого під ім'ям «Пане Каханку». Марцинкевич правив до 1790 р. і жив у Мірі. Цигани заснували у Мірі паперові, суконні, ткацькі і хутряні мануфактури, які процвітали в XVIII ст., а в середині наступного занепали, але ткацькі вироби мірських циган раніше знаходили гарний попит. Заняттями мірських циган в XIX ст. були ковальство, слюсарство, розведення ведмедів, токарство, шевство, лікування та розведення коней, і обмін коней. Від циганського минулого у Мірі не залишилося ніяких слідів.

Невелику групу містечкового населення становили татари, які за віросповіданням були мусульманами. Наприклад, у 1814 р. у Мірі налічувалося 19 дворів татар, де жили 87 осіб. За свідченням В. Сиракомлі, в середині XIX ст. у Мірі проживало кілька десятків татарських сімей, у них були мечеть і мулла, хто і коли їх тут оселив, вони не пам'ятали.

У складі Російської імперії (з 1795 р.) Мір був центром волості Новогрудського повіту. Мір — містечко міського типу. У багатьох відносинах воно не поступалося містам, і навіть перевершувало їх. Мір зберігав значення важливого торгово-ремісничого центру.

У 1868 р. Мір, разом із іншими великими містечками, передбачалося викупити у власників. Були зібрані такі відомості: жителів 3772, з них зайняті в промисловості і торгівлі — 2181; 3 ярмарки і торги щотижня; привезення товарів на ярмарки від 500 до 2500, на торги — від 100 до 300 руб.; 673 будинків, 74 лавки; 17 шинків і млин; дохід: чинш — 1094 руб., пропінація — 600 руб.; викупна сума: 22600 руб. (з них 14600 за чинш і 8000 за пропінацію).

«Містечко це за торговельною і промисловою діяльністю жителів має зовсім характер міських поселень, у ньому знаходиться 2-класне повітове училище, народне училище, єврейське казенне. Містечко вибудуване у вигляді міста з кількома вулицями».

У першій половині XIХ ст. У Мірі проводилося 8 ярмарків на рік. П. Шпілевський писав про два ярмарки, названих Миколаївськими — 9 травня і 6 грудня, обидва тривали по 2–3 тижні. Відмінність цих ярмарків полягала в тому, що на них переважно проводилася торгівля кіньми.

Велике значення в економічному житті містечка грало сільське господарство, особливо серед християнського населення. За інвентарем Міра 1858 р. з 243 християнських дворів 13 були «ремісничими» (30 чол. і 22 жін.), решта 230 дворів займалися землеробством.

На початку війни 1812 р. відбулася битва між російським козацьким корпусом генерала Платова і польською уланською дивізією генерала Рожнецького, що рухалася в авангарді наполеонівських військ. На боці Наполеона бився тодішній власник Міра князь Домінік Радзивілл.

Після смерті Домініка Радзивілла і конфіскації майна на користь скарбниці Російської імперії в 1828 р. Мір перейшов у володіння князя Лева Вітгенштейна. З другої половини XIХ ст. — власність князів Святополк-Мирських, старовинного шляхетського роду герба «Бялиня».

За відомостями на 1833 р. в містечку 4050 осіб (2000 чоловіків, 2050 жінок); купців 2-ї гільдії: 3 чол., 1 жін.; купців 3-ї гільдії: 31 чол., 16 жін.; будинків: 2 кам'яних і 676 дерев'яних.

За статистичними відомостями на кінець 1860-х рр. у Мірі проживало 4273 осіб. Структура населення представлена в таблиці:

Всіх жителів у Мірі	Дворян і духовенства	Купців і міщан		осіб сільських станів		% відносно загальної чисельності населення
		християн	юдеїв	християн	юдеїв	осіб міських станів	осіб сільських станів	юдеїв
4273	96	54	2782	1341	-	68,6	31,4	65,1

 

У 1827 р. у Мірі в школі при костьолі навчалися діти 1-го селянина, 24-х міщан і 3-х дворян. Початкова школа була також і у василіанів.

Відомості про рівень грамотності жителів містечок зустрічаються в одиничних випадках. Наприклад, в інвентарному описі Міра 1858 р. зазначено, що з 1337 селян містечка були грамотними 628 осіб (або 47%), вони отримали освіту в парафіяльних училищах, при церковнослужителях, удома.

Конфесійна структура містечка Мір в 1857 р. була такою: 1274 православних, 258 католиків, 1553 юдеїв.

У 1886 р. у Мірі дві церкви, 7 синагог, мечеть, повітове училище, школа, поштова станція, заїзний будинок, 74 лавки. У 1893 р. побудована гуральня. У 1897 р. у Мірі налічувалося 5401 жителів.

Під час Першої світової війни Мір перебував у прифронтовій смузі. З лютого до грудня 1918 р. був окупований військами кайзерівської Німеччини. З березня 1918 р. в складі проголошеної Білоруської Народної Республіки.

У 1921–1939 рр. Мір у складі Польщі, центр гміни Столбцовського повіту Новогрудського воєводства.

У другій половині 1930-х рр. близько 6 тис. жителів, поштове управління, міський суд, 7-класна школа.

Після походу Червоної армії в Західну Білорусь 17 вересня 1939 р. увійшов до складу БРСР, з 15.01.1940 р. міське селище, центр Мирського району Барановицької області.

З 26.06.1941 по 7.07.1944 окупований нацистами. В Мірі і Мірському районі загинуло більше 2560 мирних жителів. Діяло Мірське комсомольське підпілля.

У 1944–1956 рр. Мір був центром району.

З 17.12.1956 р. в Корелицькому районі.

У 2000 р. Мірський замок включено до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У 2001 р. Мір отримав герб — іспанський щит, розділений зубчастими поясами; у верхній частині в золотому полі розміщене зображення чорного орла герба Радзивіллів, внизу — в червоному полі — три паралельні балки, які звужуються донизу, з герба Ілліничів.

У 2002 р. у Мірі проходило республіканське свято «День білоруської писемності».

З 2003 р. проводиться щорічний Регіональний фестиваль мистецтв «Мірський замок».

ІСТОРІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ГРОМАДИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Євреї вперше оселилися у Мірі на початку XVII ст. Єврейська громада Міра на початку свого існування перебувала під юрисдикцією громади Несвіжа, але вже через кілька років через швидке збільшення чисельності отримала власну юрисдикцію, членство в Литовському Вааді, з'їзди якого проходили у Мірі в 1697 р., 1702 р. і 1751 р. У 1685 р. магнати Радзивілли передали громаді ведення всіх судових справ між євреями.

За інвентарем Міра 1710 р. однією з найбільших садибних ділянок володів орендар єврей Г. Герцович — його садиба на ринковій площі займала цілий пляц, а будинок був кам'яний. На вулиці Церковній згадуються єврейська «школа» і лазня. У Мінському передмісті була єврейська лікарня.

Чисельність єврейського населення Міра особливо зросла в перші десятиліття XVIII ст., коли завдяки діяльності купців-євреїв Мір перетворився на великий центр торгівлі з Лейпцигом, який отримував з Міра хутра, і портами Балтики — Кенігсбергом, Мемелем (Клайпедою) і Лібавою (Лієпаєю). Ярмарки, що проводилися у Мірі регулярно два рази на рік залучали єврейських купців зі всієї Речі Посполитої. У 1765 р. у Мірі і його околицях проживало 607 євреїв-платників податків. З другої половини XVIII ст. торгове значення Міра впало.

У складі Російської імперії євреї Міра, як і всього білорусько-литовського краю, зіткнулися з обмежувальною політикою влади. Однак у період франко-російської війни 1812 р., антиросійських повстань 1794, 1830–1831, 1863–1864 років більшість євреїв, як правило, дотримувалися нейтралітету. Однак були винятки. Так, під час війни 1812 р. деякі з мірських євреїв надавали допомогу російській армії. Про це свідчить прохання купця Боруха Євновича Чорного про представлення його до нагороди за хорошу службу, подане гродненському губернатору в 1814 р.: «в червні 1812 р., коли з нагоди нашестя в кордони наші ворожих військ був я ужитий графом Платовим в різні експедиції для дізнання положення ворога та інших потреб, що виконав, наражаючи життя своє на небезпеку, за що граф Платов оголосив мені, що за старанність мою до батьківщини представить Государю імператору для винагороди, але чи зробив граф Платов яке уявлення, з нагоди швидкої ретиради військ наших я залишився без усякого письменного виду. Ворог в м. Мір, де я живу, розграбував все моє майно і будинок і погрожував навіть про відбирання живота». Яким був результат розгляду даного прохання — невідомо.

У 1806 р. у Мірі проживало 807 євреїв (з них 30 були купцями, 106 кравцями), в 1833 р. — 1583 (75,5 % всього населення містечка), в 1847 р. — 2273 єврея, в 1897 р. — 3319 євреїв (близько 62 % усього населення). Більшість євреїв — ремісники і торговці, деякі з них — заможні купці. Про широкі торгові зв'язки багатих єврейських купців свідчать, зокрема, акти лейпцизького ярмарку за 1832 р., де названі кілька мірян.

Збереглися відомості про обороти крамничної торгівлі мірських євреїв. Так, в 1822 р. Мір виділявся на загальному тлі незначного капіталу крамничної торгівлі в містечках Гродненської губернії відносно високими показниками: 18 крамарів Міра мали оборот від 100 до 900 руб., (в середньому 323 руб. на одну крамницю).

Мірські купці займалися і промисловим підприємництвом. Так, в 1839 р. на суконній фабриці купця 3 гільдії Меєра Лейбовича Чорного (5 станів), вироблено 3200 штук сукна на 2400 руб. В оренді у цього купця була і суконна фабрика князя Вітгенштейна.

Орендарство було широко поширеним заняттям серед єврейського населення. Так, поштові станції в м. Мір і м. Кореличі в 1833–1836 рр. знаходилися в орендному утриманні єврея Жуховецького.

Єврейські ремісники, не входячи в ремісничі цехи, були серйозними конкурентами для цехових ремісників-християн. Це іноді призводило до конфліктів. В Мірі ще з 1686 р. існував християнський ткацький цех. У 1824 р. єврей Мовша Іцкович Шмухлер почав займатися ткацтвом, і незабаром до цього заняття приєдналися ще 40 єврейських родин. Доходи ремісників-християн стали падати. У 1825 р. євреї-ткачі скаржилися: «ткацький цех почав забороняти нам займатися ткацьким ремеслом і купувати на торгах тільки під сим приводом, що нібито євреям не дозволено займатися ніякими промислами, забрав у нас публічно самовільним і насильницьким чином матеріали...». У 1827 р. цехмайстер Трушинський звернувся до Радзивіллівської комісії, створеної у Вільно, «домагаючись видалення євреїв від ткацького промислу в м. Мірі». Комісія виконала це прохання. Гродненський губернатор в 1830 р. в рапорті міністру внутрішніх справ зазначив: «...судячи за положенням тутешнього краю, не можна визнати вигідною заборону в м. Мірі євреям займатися ткацьким ремеслом за недостатньою кількістю ремісників і малим удосконаленням їх виробів, але оскільки містечко вотчинне, то треба надати на власний розсуд князів Радзивіллів всі господарські розпорядження...».

Звернемо увагу на те, що ремісничі заняття, на відміну від торгівлі, не вважалися престижними в єврейському суспільстві, до них ставилися зневажливо. Правда, тут потрібно підходити диференційовано: ремесла, якими займалися євреї, можна розділити на 3 розряди: 1) художні ремесла (майстри годинникарських, золотих, срібних справ, різьбярі печаток та ін.) — користувалися повагою в єврейському суспільстві; 2) ремесла у вузькому значенні (кравці, шапкарі, фарбарі, столяри, ковалі та ін.), ними займалися люди з нижчим ступенем освіти; 3) промисли (пічники, теслярі, бруківники, візники та ін.) — не користувалися повагою в єврейському суспільстві. В єврейських громадах існувало також «святе» ремесло, пов'язане з виконанням релігійних приписів. Такими професіями вважалися шойхерт (різник), сойфер (переписувач Тори), моель (обрізувач), хазан (або кантор, співак у синагозі, що проводить синагогальні богослужіння). У 1834 р. в громадах Гродненської губернії налічувалося 83 хазани (як правило, по 1 в містечку, але у великих більше — у Мірі було 4 хазани), 107 різників (як правило, 1-2 в кожному містечку, у Мірі — 3), 195 обрізувачів (як правило, по 1-2 в кожному містечку, у Мірі — 6).

Велике значення в господарському житті єврейських сімей мали заняття, пов'язані з виробництвом і продажем алкогольних напоїв. У цій сфері існувала жорстка конкуренція між поміщиками, євреями і державою. Так, євреї Міра в 1696 р. домоглися від князів Радзивіллів привілею на продаж «гарячих» напоїв. Таке ж право зберігалося за ними і за Інструктарем 1779 р., а також за рішенням Радзивіллівської комісії 1838 р. За право вільного продажу алкоголю євреї платили власникам по 5 ½ коп. сер. з кожного гарнця. У 1843 р. такого права євреїв позбавило Гродненське губернське правління. Однак це не означає, що ця заборона означала її неухильне виконання.

Починаючи з XVIII ст. Мір — важливий духовний центр єврейства Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Серед видатних рабинів, що жили в Мірі, — галахіст і проповідник М. Ейзенштадт (1670?–1744), талмудист Ш. З. Міркіш (Міркес, 18 ст.), І. Д. Айзенштадт (1776–1826), галахіст А. Ц. Х. Ейзенштадт (1813–68), талмудист Е. Д. Рабинович-Теомім (1842/43–1905).

На початку XIХ ст. у Мірі значний вплив отримав хасидизм (релігійно-містичний напрямок в юдаїзмі), а саме хасидський рух Хабад (любавицький хасидизм). У середині XIХ ст. у Мірі було 80 хасидів обох статей, в цілому євреїв в містечку 2273, тобто частка хасидів 3,5 % єврейського населення Міра. За відомостями губернських чиновників, в 1852 р. в м. Мірі було «24 душ чоловічої статі китайовців, більше єврейських сект немає (...) моляться Богу в особливій школі».

Згідно того ж джерела в 1853 р. у Мірі були громадська дерев'яна синагога, молитовна школа (бес-медраш), кам'яна, парафіян 1520; 4 дерев'яні молитовні школи.

У 1815 р. талмудист і крупний торговець Ш. бен Х. Тіктинський (помер в 1835 р.) заснував у Мірі відому єшиву. Світова слава прийшла до єшиви «Мір» на початку ХХ ст., коли її очолив знаменитий талмудист реб Елієзер Єгуда Фінкель, який зумів зібрати під одним дахом найбільших єврейських релігійних авторитетів свого часу. У період розквіту Мірської єшиви в ній навчалося близько 300 осіб з різних країн Світу: з Америки, Німеччини, Англії, Австрії, Бельгії, Франції, Ірландії, Канади, Швеції, Данії та ін.

Єшива була центром духовного життя штетлу. На заняття могли приходити не тільки учні єшиви, а й жителі міста чи містечка. Після уроків організовувалися дискусії. Учні єшиви, які «столувалися» у заможних жителів містечок, зобов'язані були вести вчені бесіди. Як показав Шауль Штампфер, успіхи у вивченні Тори могли забезпечити юнакові з бідної сім'ї швидкий «шлях нагору» через одруження на дочці багатія, і це було додатковим стимулом до навчання. Серед багатих, але неосвічених торговців вважалося престижним отримати ілуя (здібного учня) як зятя.

Необхідно звернути увагу на значну роль єшиви в економіці тих містечок, яким пощастило їх мати. Єшивники утворювали основну клієнтуру маленьких магазинчиків і ремісничих крамниць, дозволяли містянам заробляти на самих різних видах послуг (оренда житла, харчування, прання одягу, піднос води тощо)

Початкову релігійну освіту давали хедери. Кількість хедерів залежала від кількості єврейського населення. Багато меламедів (приватні вчителі початкової школи) займалися навчанням єврейських дітей по приватних будинках. Так, в 1850 р. у Мірі таких меламедів було 6.

Російська влада вела боротьбу з релігійною системою освіти євреїв. У Литовському державному історичному архіві збереглася «Справа про єврейський єшибот, влаштований без дозволу начальства в м. Мір Новогрудського повіту». У ньому міститься донос жителів м. Мір «Мойсеєвого закону» такого змісту:

«Ми, разом з іншими вірнопідданими, бажаємо пізнати вітчизняну російську мову, (...) але перепоною тому є те, що у Мірі фанатиками євреями заснований Єшибот, начальством не затверджений, який щодня відвідують до 200 молодих євреїв, яким найбільш закорінені євреї фанатики викладають один лише Талмуд... Найсуворіше навіюється їм під клятвою, щоб не наважився ніхто навчатися російської та німецької мов... Хоча є тут повітове і народне училище, але євреї їх не відвідують. Головні діячі в утриманні таємним чином єшиботу є: збірник Мирського єврейського суспільства Давид Жуховицький (у всіх відношеннях шкідливий для уряду), рівно Хаїм Лейб Тактинський. Мета утримання Єшиботу — підтримувати між євреями фанатизм, а також збагачення, бо головні діячі Єшиботу розсилають своїх місіонерів майже по цілій імперії, де євреї проживають, збирають значні гроші, які діячі звертають на свою користь». Повідомлялося, що єшибот влаштований на шкільному подвір'ї в будівлі навпроти повітового училища; що в містечку знаходяться приватні училища в єврейських будинках (як відділення єшиботу) кількістю до 20, в них навчаються до 200 хлопчиків від 7 до 15 років. Новогрудський повітовий справник у своєму рапорті, прагнучи виправдатися, писав про те, що близько повітового училища влаштована «молитовня, де збираються близько 70-ти єврейських хлопчиків для молитви, диригує моліннями єврей Тактинський».

Заперечуючи наявність у Мірі безлічі приїжджих студентів єшиви, справник писав:

«Що ж стосується питання, що нібито в Мір приїжджають молоді хлопчики з Курляндії, Жмуді, Волині та Царства Польського, то це перебільшено. Є деякі євреї немісцеві, які одружені на мірських єврейках і живуть при батьках нареченої, займаються продажем вина або іншою торгівлею, діти яких користуються нарівні з іншими місцевими хлопчиками Мірським просвітництвом. Що ж стосується великого листування Тактинського, то це не підтвердилося. Але дійсно деякі євреї переписуються у комерційних справах з євреями Риги».

Далі в поліцейському рапорті йшлося про хедери:

«У м. Мір у деяких євреїв навчаються до 100 єврейських хлопчиків від 7 до 9 років початковим молитвам під наглядом меламедів, які законом допускаються. Меламеди-фанатики затримують розвиток і обрусіння євреїв».

Завершувався даний рапорт характеристикою особистостей:

«Євреї Тактинський, Мовша і Лейба Перцовичі та Іцка Чорний напрямку фанатичного — у постійних молитвах. Складальник Жуховицький як єврей більш розвинений і зайнятий справами громадськими, у справах релігії на громаду мало впливає. Найбільше впливає рабин, якого існування (а рівно і меламедів) має свій сенс тільки за підтримки фанатизму».

Подібна негативна характеристика традиційної системи єврейської освіти зустрічається і в інших документах. Зокрема, в анонімній записці, включеній до складу архівної справи «Про головні заходи, вжиті для влаштування євреїв. 1857 р.», де сказано:

«...Варто було б найсуворіше заборонити єшиботи, бо з них виходять щорічно сотні фанатичних рабинів, проповідників і меламедів... Ці єшиботи (наприклад, в м. Мір) знаходяться під наглядом училищного начальства, від якого отримують свої програми, але це суща брехня і обман, так, наприклад, в м. Воложин і Мір, де існують найважливіші єшиботи, немає жодного училищного чиновника. ... Доки будуть існувати ці розсадники отруйної рослинності, доти будуть вони заглушати в зародку кілька цілющих крапель, що випливають з казенних рабинських училищ».

Збереглися документи про боротьбу євреїв Міра проти високого податкового тягаря і повинностей на користь власників містечка. Так, у 1832 р. євреї скаржилися на обтяження їх обов'язком ремонту трьох мостів при млині, а також на стягування дворовим управлінням на свою користь платежів з усіх привезених жителями товарів, як для продажу, так і для домашнього вжитку.

«Справа на прохання євреїв м. Мір про припинення протизаконних зборів з цього містечка на користь його власників» показує переписку з даного питання між чиновниками в період з 1843 по 1963 рр. З цього архівного документа дізнаємося таке. Після переходу Новогрудського повіту до складу Мінської губернії в 1843 р. євреї знову скаржилися губернському начальству на обтяження їх власником незаконними зборами, з тому числі зборами з пива.

Новогрудським судом в 1845 р. було встановлено, що дохід від містечка, відданий в оренду селянину Плебанському і дворянам Івановським не відповідає інструктарю 1835 р., оскільки з жителів містечка стягувалися додаткові податки, наприклад з привозу борошна і дров тощо. Повітовий суд наказав ліквідувати незаконні податки.

У 1847 р. євреї Міра в Новогрудському повітовому суді оскаржували стягування з них пропінаційного збору, представляючи при цьому привілей Радзивіллів, даний їм в 1734 р., в якому сказано, що євреї м. Мір «від усіх повинностей церковних, згонів та інших обов’язків звільнюються, з тим, що б всі інші повинності, які досі виконували, зобов'язані виконувати і надалі». Дворове управління князя Вітгенштейна ґрунтувалося на Інструктарі 1799 р.

У липні 1863 р. Зелік Брук, Ізраїль Зінгер та інші (всього 16 осіб) скаржилися керівнику губернії, що «окрім коробкового збору від забою худоби на кошер дворове управління стягує ще для себе при забої вола 45 копійок, теляти 5 коп., вівці 5 коп., від чого фунт м'яса обходиться вдвічі дорожче в порівнянні з губернським Гродно».

Збереглося прохання від 12 грудня 1863 р. з підписами євреїв-прохачів на ідиші про обтяжливі збори з усіх припасів, товарів і продуктів. Євреї просили витребувати копії всіх привілеїв, що зберігаються в Новогрудському суді.

«Тим більше, що християни від сплати цих зборів відмовилися, і до того не примушуються».

Євреї боролися не тільки проти свавілля дворового управління власників містечка, а й проти зловживань кагального керівництва. Так, Вольф Юда Шльомович в 1834 р. скаржився на те, що в 1828 р. мірський кагал віддав у військову службу сина його Гецеля Айзіка Вольфовича під чужим ім'ям Носеля Вольфовича.

Рядові члени єврейської громади Міра намагалися оскаржувати результати виборів кагальних. У 1838 р. «євреї Меєр Шимеліович Гінзбург, Йосель Вольфович Хасін та інші числом 11 осіб, а також єврейка Сора Хасімова представили в губернське правління прохання, показавши, що кагальний м. Міра Беніамін Зіселевич Іскольдський був обраний через виверти його в цю посаду в минулому триріччі, обтяжував громаду різними неправильними податками, користується громадськими сумами і знаходиться завжди в нетверезому вигляді, страхаючи жителів заподіянням побоїв, при нинішніх виборах намагається знову залишитися на посаді, тому просили розпорядження про недопущення його (...) єврейка Сора Хасімова доносила на Іскольдського про заподіяння побоїв її чоловікові, від яких він піддався хворобі, і хоча за дорученням Новогрудського земського суду було виконане розслідування, але жителі містечка Міра, побоюючись переслідувань кагального, нарочито уникали дачі свідчень». Хоча Беніамін Іскольдський на виборах отримав більшість голосів, але на посаді кагального затверджений не був.

Частим лихом були для жителів Міра пожежі. Так, в результаті пожежі 9 серпня 1892 р.: «...знищено майно майже всіх жителів м. Мір, і в даний час більше 1000 сімейств позбавлені не тільки даху над головою, а й насущного прожитку...». Гроші на допомогу погорільцям збирали по всій смузі осілості. Наприклад, євреї Білостока прийняли рішення виділити 1000 руб. з місцевого коробкового збору для постраждалих від пожежі євреїв Міра. Пожежі у Мірі були також в 1894, 1898, 1910 р. Про останній із них повідомляла перша білоруська газета «Наша Ніва»: «Вигоріла велика частина містечка в самому центрі, пожежа почалася з гончарної фабрики».

На межі XIХ–ХХ ст. впливом у Мірі користувалися Бунд і Поалей Ціон. У 1904–1905 рр. у Мірі діяла єврейська самооборона (під цим терміном розуміється діяльність єврейського населення щодо запобігання та припинення насильницьких акцій, спрямованих проти євреїв, а також назва організацій, що займаються цією діяльністю). У 1914 р. була заснована організація сіоністів. У 1913 р. працювали єврейські бібліотеки, лікарня «Бікур хойлім» з єдиним лікарем-євреєм. Євреям належали єдині аптека і склад аптечних товарів, 23 крамниці (в т. ч. всі 8 мануфактурних, 2 галантерейні).

У 1920 р. у Мірі жили 2100 євреїв (55,4 % населення), у 1921 р. — 2074 євреї (близько 55 %). У 1939 р. у Мірі налічувалося 5500 жителів, 3300 з яких були євреями. Вулиці Високу (нині Кірова), Подольну (Піонерська) і Татарську (Танкістів) на 90% населяли євреї. У 1930‑х рр. рабином М. був Авром-Цві Кама (?–1941).

В Мірі діяли єврейські школи організацій Тарбут, Явне і Бет-Я'аков. Інформація поліції про суспільно-політичний рух у Мірі свідчить про вплив на єврейське населення Міра ідей сіонізму і Бунду. Наприклад, в 1934 р. в поліцейських звітах зазначалося: «Під впливом сіоністів знаходяться: відділення Центральної організації захисту єврейських дітей: 32 члени, сіоністи впливають на 90% членів організації; діє партія сіоністів, яка тримає під своїм впливом культурно-просвітницьке товариство Тарбут, у якого в Мірі 38 членів, сіоністи впливають на 100% членів організації; діє благодійна організація «Гемілус хесед» — 239 членів, сіоністи впливають на 45% членів організації; спортивна організація «Га-халуц піонер» [скаути-сіоністи], у Мірі 28 членів, сіоністи впливають на 100% членів організації. Під впливом Бунду знаходяться: Об'єднання єврейських шкіл: у Мірі 12 членів, Бунд впливає на 100% членів організації».

У 1921 р. в Мір повернулася знаменита єшива, що переїхала в роки Першої Світової війни в Полтаву. У міжвоєнний період в ній було до 500 учнів з багатьох країн Європи. Після включення Міра до складу СРСР (1939) діяльність некомуністичних єврейських організацій була заборонена. Єшива Міра перемістилася у Вільнюс, після окупації Литви радянською армією учні єшиви на чолі з рабином Є. Фінкелем, отримавши транзитні візи у японського консула Сімпи Сугіхари в Ковно, виїхали в Шанхай, а після закінчення Другої Світової війни — в Нью-Йорк і Єрусалим, де створили єшиви, що носять назву «Мір». Про Мірську єшиву існує величезна кількість літератури (мемуарної та наукової), створені документальні фільми (зокрема, фільм у рамках проекту ОНТ «Зворотний відлік» під назвою «З Міра в Мір»).

Спогади нинішніх жителів Міра про довоєнне містечко свідчать про активну підприємницьку діяльність євреїв, особливо в торгівлі. Про те, що торгівля в містах була зосереджена майже виключно в руках євреїв, свідчить належність їм майже всіх торгових установ (магазинів, трактирів, питних і постоялих будинків, ресторанів та ін.). Жителі Миру сьогодні згадують, що до війни було 100–150 магазинів, і майже всі були єврейські, тільки один польський і два білоруських. Євреям належали заїжджі двори, готелі. Серед їхніх власників сьогоднішні старожили Міра згадують Богатіна, Рабіновича, Труса, Гольдіна. Євреї були також перукарями, лікарями (зі спогадів мирян відомі прізвища лікарів: Міллер, Слєпак, гінеколог Ботвінський, дантистка Судінова), аптекарями (в містечку було 4 єврейські аптеки: Лілії Хаймович, Шварца Чорного, Разовського і Перника; аптека Хаймовичів працювала цілодобово).

Багатим і різноманітним було релігійне і культурне життя містечка. Тут відзначалися католицькі, православні, юдейські і мусульманські свята. За спогадами мирян, в містечку працювали єврейські і татарська початкові школи, польська семирічка, а також юдейські і мусульманські релігійні школи. Тут були польські та єврейські молодіжні організації; були духовий оркестр і драмгурток, проводилися вечірки і танці. У Мір приїжджали артисти і силачі, тут проходили огляди і змагання пожежних команд.

27 липня 1941 р. Мір захоплено німцями. 9 листопада 1941 р. були розстріляні 1500 євреїв, 850 ув’язнені в гетто, з травня 1942 р. переведеного на територію Мірського замку. У гетто діяла група єврейського опору з 80 осіб. Отримавши на початку серпня 1942 р. від Шмуеля (Освальда) Руфайзена, який працював перекладачем в місцевій комендатурі поліції, відомості про підготовлювану німцями акцію з ліквідації гетто, група організувала 9 серпня втечу 167 (за іншими відомостями — 150, близько 200, 300) євреїв у ліси. Там вони зіткнулися з антисемітизмом в середовищі радянських партизанів, що призвело до загибелі багатьох втікачів; лише частина з них змогла вступити в партизанські загони. До часу звільнення Гродненської області в липні 1944 р. з цієї групи залишилися в живих близько 40 осіб. Євреї, що залишилися в гетто, були знищені 13 серпня 1942 р. У 1966–1967 рр. на братських могилах (по вул. Танкістів, вул. Октябрській, в урочищі Яблонівщина) були встановлені обеліски.

В архіві Яд-Вашем зберігаються кілька спогадів про долю мірських євреїв у роки Другої Світової війни, серед них:

- Хаїм Шмулевич: про перебування в єшиві та його евакуацію через Японію;

- Шмуель Цеслер (народився у Мірі в 1920 р.): життя до війни, сімейні традиції, хедер, єшива, радянська влада в 1939 р., початок війни, перша акція знищення в листопаді 1941 р., втеча з гетто 150 євреїв за допомогою Шмуеля (Освальда) Руфайзена;

- Іцхак Позняк (народився у Мірі в 1902 р.): мірське гетто, втеча, партизани, повернення в Мір після війни;

- Шлома Хархас: мірське гетто, участь у русі Опору (60 членів), Шмуель (Освальд) Руфайзен, плани втечі, її здійснення 9 серпня 1942 р.;

- Зельда Шломіт, Гордон (народилася в Несвіжі в 1927 р): життя до війни, мірське гетто, втеча до партизанів;

- Сімха Іцкович (народився у Мірі в 1927 р.): мірське гетто, акція 9 листопада 1941 р., втеча в ліс до партизанів, допомога Освальда Руфайзена, життя в лісі, перехід в загін Бєльського;

- Естер Свєрженська (народилася у Мірі в 1923 р.): мірське гетто, розстріл 9 листопада 1941 р. 800 євреїв, втеча з гетто за допомогою Освальда Руфайзена;

- спогади Освальда Руфайзена.

Після звільнення Міра в місті було лише 40 євреїв.

На пам'ять про загиблих євреїв Міра Єврейський національний фонд спільно з громадою Єрусалиму створили лісовий масив на півночі Єрусалиму і назвали його «Ліс Мір». Перші 100 дерев були посаджені на початку 80-х рр. ХХ ст. за кошти Рози Цвік на пам'ять про її чоловіка, переписувача священних текстів Ізраїля Цвіка, разом з яким вони врятувалися завдяки партизанам.

Сьогодні у Мірі євреїв немає. За переписом 2009 р. жодного єврея немає у всьому Корелицькому районі.

 

АРХЕОЛОГІЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

На території селища археологічні розкопки проводив у 1982–1984 і 1988–1989 роках Олександр Кравцевич. Виявлено культурний пласт середньовічного часу 1–3,5 м. Найбільш потужний культурний шар виявлено в центрі селища, навколо площі. Серед знахідок: керамічний посуд (горщики, миски, тарілки, кружки, глечики, чарки та ін.), керамічна плитка (з рослинним, геометричним, зооморфним, геральдичним орнаментом), скляний посуд (пляшки, келихи, кварти, стопки та ін.), віконне скло XVII–XVIII ст., свічники, курильні трубки, цвяхи, сокири, підкови, вироби з кістки і каменю, два монетних скарби XVII ст.

У центрі селища біля площі виявлено залишки великої кам'яної будови XVII ст., можливо, ратуші. Дослідження свідчать, що в XVII ст. основна територія поселення розміщувалася в прямокутнику, обмеженому сучасними вулицями Танкістів, Ленінградською, провулком Первомайським, р. Міранка.

Археологічні дослідження замку проводили в 1912 р. Ю. Ядковський, в 1972 р. —М. Ткачов, в 1980–1984, 1989–1991 рр. — О. Трусов (в 1982 р. спільно з І. Чернявським). Культурний шар від 0,2–0,3 м неподалік від валів до 1,8 м поряд із замковими мурами і в південно-західній частині двору. З'ясовано, що на місці кам'яного замку у другій половині XV ст. існувало поселення, знищене пожежею. Серед знахідок: керамічні курильні трубки, горщики, миски, тарілки, кружки, глечики, великорозмірна цегла, скляний посуд, металеві вироби (ножі, підкови, шпори, пряжки, вилки, ключі, замки та ін.), монети, гарматні ядра, велика кількість керамічної плитки та ін.

Матеріали розкопок зберігаються в Корелицькому історико-краєзнавчому музеї і Музеї старобілоруської культури НАН Білорусі.

РЕЛІГІЙНИ УСТАНОВИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 У XVI ст. (між 1533–1550 рр.) зведена Троїцька церква як храм Базиліанського монастиря. Після пожежі 1865 р. перебудована в ретроспективно-російському стилі. Нині є діючою.

Наприкінці XVI – початку XVII ст. (1599–1605 рр.) на місці дерев'яного костелу, збудованого 1587 р. по фундації Н. К. Радзивілла «Сирітки», зведений кам'яний, в стилі ренесансу. У 1710 р. костел оновлений. При костелі діяла школа і лікарня.

За пропозицією Муравйова Мірський костел був закритий. У листуванні чиновників з цього приводу повідомлялося: «Костел побудований в 1604 р. князем Кшиштофом Радзивіллом. Прихожан при ньому 619 чол., 624 жін., у тому числі з самого містечка: 74 чол. і 58 жін. (всього 132), тоді як православних в містечку 1313 (а в усьому приході більше 5000 душ). Костел кам'яний і досить просторий. Православна ж церква настільки мала, що не вміщує і половини всіх прихожан, а тому бажаючі молитися часто змушені стояти під час служби поза церквою, внаслідок чого іноді охочіше відправляються до костелу». 10 серпня 1865 р. католики Міра просили залишити мірський костел, вказували, що в містечку католиків більше двохсот душ. Однак костел був пристосований під православну церкву. Сьогодні — діючий костел.

Татарська мечеть у Мірі. Мечеть була зведена ще до 1795 р., відновлена в 1840 р. Згоріла в 1939 р., зараз на місці мечеті сарай (вул. Московська, 32).

Якщо християнське населення і мусульмани Міра мали по одному храму, то євреї — декілька. За відомостями, зібраними губернською адміністрацією в 1834 р. у Мірі на 2198 євреїв доводилася наступна кількість юдейських установ та посадових осіб: молитовних шкіл — 5; тимчасових молитовних шкіл — 8; училищ для єврейських дітей — 8; канторів — 4; сурмачів — 5; міських рабинів — 2, інших рабинів — 2; тлумачів закону — 1; суддів — 5; синагогальних служителів — 8; служителів молитовних шкіл — 4; читців — 5; різників — 3; обрізувачів — 6.

У 1840 р. були зібрані не настільки докладні відомості: на 2084 євреїв обох статей припадали: 1 синагога, 4 молитовних школи, 2 училища, 1 рабин, 1 староста синагоги, 1 скарбник.

При зборі відомостей про існуючі синагоги та єврейські молитовні будинки в 1853 р. зазначено: «... в м. Мір — одна синагога і п'ять молитовних будинків. Синагога дерев'яна і при ній тепла школа — бет-мідраш. Кам'яних молитовних малих шкіл (пришкілки названі) чотири — всі вони існують близько 200 років, але ким затверджені і коли, відомостей і документів немає. Кількість парафіян 1520 осіб». Молитовні школи і синагога знаходилися в центрі містечка, неподалік від ринку, на землі, що належала єврейській громаді. Це місце називалося шкільним двором, або «школищем» (остання назва досі згадується місцевими старожилами).

У 1865 р. у Мірі малася 1 синагога і 6 молитовних шкіл.

У 1886 р. Мінським Губернським правлінням було дано дозвіл «на проведення богослужінь у восьми молитовних школах: «Синагозі», «Ремісничій», «Ремісничій Жуховицькій», «Єшиботі», «Висікун», «Кам'яній» — молитовних школах рабиністів; «Ляховицькій» і «Хабат» — молитовних школах хасидів, які розташовувалися в громадських дерев'яних будинках». Складно уявити, який вигляд мали ці споруди, оскільки вони згоріли під час пожежі 9 серпня 1892 р. Багато з них були відновлені в камені.

1) Молитовна школа, названа в документах губернської адміністрації «Кам'яна», була побудована в середині XIX ст. Після пожежі 1892 р. була перебудована. Будівля збереглася до теперішнього часу, хоча і була в 1950 р. пристосована під початкову школу.

2) У грудні 1892 р. повіреним Мірської єврейської громади Шеймою Зіселевим Чарним було подано заяву до мінського губернського правління про відкриття на громадському пляці єврейської дерев'яної молитовної школи під назвою «Завальна» по вулиці Завальній (тепер вул. Ленінградська). Проект на будівництво одноповерхової будівлі був схвалений 24 травня 1893 р. «Завальна» молитовна школа була побудована в липні 1893 р., а в серпні був отриманий дозвіл на проведення богослужінь. Однак будівля знову згоріла внаслідок пожежі 27 липня 1898 р. 8 січня 1899 р. житель м. Мір Ефроїм Янкелевич Жук представив на затвердження план існуючого в м. Мір його кам'яного будинку при Високої вулиці, в якому передбачається влаштувати єврейську молитовну школу замість згорілої «Завальної». Цей план в технічному відношенні був схвалений. Як довго проіснувала школа в будинку Жука, невідомо. Кам’яна будівля, яке була побудована на місці згорілої дерев'яної молитовної школи «Завальної», в 20–30 рр. XX ст. стала місцем навчання студентів талмудичної академії. Після приходу в Мір частин Червоної Армії у вересні 1939 р. в цій будівлі були влаштовані клуб і кінотеатр. Постраждала споруда і в роки німецько-радянської війни. Тільки в кінці 40-х років XX ст. вона була відновлена і перебудована, і сьогодні в цій будівлі знаходиться поштове відділення.

3) Дерев'яна єврейська молитовна школа «Реміснича», дозволена постановою Мінського губернського правління від 30 липня 1886 р., згоріла в результаті пожежі в серпня 1892 року. Проект на її будівлю в кам'яному вигляді був розглянутий і схвалений 24 травня 1893 р. У серпні 1893 р. повірений мірської єврейської громади Шейма Зіселевич Чарний звернувся з проханням в губернське правління про дозвіл богослужінь в готовій вже кам'яній школі під назвою «Реміснича». Дозвіл було отримано, проте в результаті пожежі 27 липня 1898 р. в школі згорів дах. Навесні 1899 р. будівля була відремонтована. Кам'яна єврейська молитовна школа «Реміснича» не збереглася, і судячи з усього, будівлю зруйновано ще в роки Першої Світової війни, на її місці був побудований склад Лейби Позняка, в якому в даний час знаходиться магазин «Продукти».

4) Дерев'яна синагога по вул. Високій (нині вул. Кірова) була побудована в першій половині XIX ст., але вона згоріла при пожежі 1892 р. Часті пожежі змусили прихожан цієї синагоги вибрати проект кам'яної споруди, який був схвалений будівельним відділенням губернського правління 28 серпня 1893 р. Через брак коштів будівництво закінчене тільки у вересні 1909 р., в березні 1910 р. був отриманий дозвіл на здійснення богослужіння. За своїм призначенням будівля служила довго — фактично до приходу гітлерівських військ. Навіть після заняття містечка Червоною Армією у вересні 1939 р. вона, єдина з усіх молитовних шкіл, залишалася відкритою для парафіян. Будівля з незначними перебудовами збереглася. У 1950 р. в ній був влаштований шкільний спортзал і бібліотека. В даний час там розміщується автошкола.

5) Молитовна школа «Жуховицька Реміснича» (по вул. Завальній) після знищення будівлі внаслідок пожежі 9 серпня 1892 р. була відновлена спочатку в дерев'яному вигляді, а після чергової пожежі 1894 р. — в кам'яному. Будівництво було завершено в травні 1897 р. І сьогодні будівлю цієї молитовної школи можна побачити на вул. Первомайській. Вона майже не змінила свій зовнішній вигляд має «класичний» вигляд синагоги на території Білорусі.

6) Молитовна школа «Висікун» («Васикін» — той, хто починає молитися до сходу сонця) після пожежі 1892 р. була відновлена у вигляді кам'яної двоповерхової будівлі на колишньому місці по вулиці Високій, що проходить через Шкільну площу і складає її частину (тепер вул. Кірова). На прохання парафіян, які не мали грошей на будівництво, купець 1-ї гільдії Вульф Млєлов Чорний-Шварц почав будівельні роботи на свої кошти. Завершилося будівництво швидко: у квітні 1894 р. був складений акт, що підтверджує закінчення будівельних робіт, отримано дозвіл на проведення богослужінь. Після Другої світової війни будівля ґрунтовно перебудована — на фасаді з'явився портик, колони і балкон з кованими ґратами, внутрішній простір розділений на класні кімнати. Починаючи з 1950 р. в ній знаходилася загальноосвітня школа, а в останні роки — навчально-виробничий комбінат.

7) Молитовна школа хасидів «Ляховицька» до пожежі 1892 р. була влаштована в дерев'яному громадському домі. У 1893 р. затверджений проект будівництва її в кам'яному вигляді. Школа збудована на провулку Калиш (нині не існує), будівля не збереглася.

8) Молитовна школа хасидів «Койдановська» спочатку мала назву «Хабат». Ймовірно, фінансові труднощі не дозволили прихожанам її відновити. Тому 28 квітня 1894 р. на розгляд будівельного відділу був відправлений план будинку Рувина Арендора, розташованого по Шкільній вулиці і відданого під влаштування єврейської молитовної школи «Койданівська». У травні 1894 р. проект схвалений, і в ній почалися богослужіння. Будівля зруйнована в роки Другої світової війни. Її зовнішній вигляд можна уявити за збереженими в архівах проектними кресленнями.

Всі будівлі молитовних шкіл Міра опалювалися. У кам'яній синагозі було три печі, тому вона здавалася більш теплою, а дві печі в молитовній школі «Висікун» не могли обігріти високі стіни будівлі, тому довгі роки існувала помилкова думка, що двоповерхова будівля — це будівля холодної, неопалюваної синагоги. Можна вважати, що в Мірі зберігся єдиний в Білорусі комплекс будівель «синагогального двору»: так звані «холодна» і «тепла» синагоги, школа, а також будівлі кагалу і єшиви.

 СВІТСЬКІ УСТАНОВИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 Оскільки Мір виконував і виконує адміністративну функцію — в різні періоди був центром волості, гміни, селищної ради — це зумовило наявність у ньому відповідних структур: волосного правління, пізніше — гмінного, селищного.

Як центр ремесла, Мір мав ремісничі цехи — наприклад, відомо про існування ще в першій половині XIX ст. цеху ткачів (християнського віросповідання).

З промислових закладів у Мірі у XVIІІ ст. діяли кілька мануфактур, заснованих циганами, у першій половині XIX ст. дві суконні фабрики (одна належала власникам містечка Вітгенштейн, інша — купцеві 3-ї гільдії Чорному), наприкінці XIX ст. був заснований винокурний завод, на початку ХХ ст. згадується гончарний завод.

Як центр торгівлі Мір мав такі установи періодичної форми торгівлі як ярмарки і щотижневі торги; стаціонарна торгівля здійснювалася в основному через крамниці (пізніше магазини). Торговими точками були також корчми, шинки, трактири, ресторани і т. д.

За відомостями на 1833 р. в містечку 1 фабрика (15 працівників), 20 лавок, 25 питних будинків. За відомостями на 1866 р. у Мірі «8 ярмарків: 4 навесні з 9 травня і 4 взимку з 6 грудня, щотижня по понеділках. Всі відомі під ім'ям Нікольських».

В Мірі як у центрі освіти діяли різні навчальні заклади. Мірські початкові училища з'явилися в XIX ст. На початку XIX ст. у Мірі була початкова школа, яка утримувалася за рахунок обивателів.

У 1885 р. — волость, поліцейська дільниця 4-го стану Новогрудського повіту, сільське училище, сільська лікарня, аптека, поштова станція. Наприкінці XIX ст. у Мірі чоловіче і жіноче училища, поштова станція, 76 крамниць, 3 ярмарки.

Кількість торгово-промислових, освітніх установ та закладів сфери послуг значно зросла в міжвоєнний час. Були гміни, поліцейські ділянки, суд, банки, пошта, коло 100–150 магазинів (за спогадами старожилів), кілька заїжджих дворів і готелів, 5 ресторанів, 4 аптеки, 2 перукарні, більярд тощо.

При млині євреями була створена невелика електростанція, яка давала місту електрику. Дуже цікаво про це згадують євреї-іноземці. Рухома Шайн: «Була маленька електростанція. Щовечора всі лампочки в місті починали запалюватися і гаснути. Це електрик таким чином повідомляв дружині, що він іде додому, щоб вона починала йому готувати вечерю». Коли Бессі, сестра Рухоми, увімкнула американську новинку — електропраску — все місто занурилося в темряву, праска забрала всю енергію».

В даний час у Мірі працюють маслозавод, хлібозавод, спиртозавод, птахофабрика (у 2004 р. невідома курка знесла найбільше яйце в світі), комбінат побутового обслуговування, лісництво, середня школа, ПТУ, музична школа, дитячий садок, Будинок культури, дві бібліотеки, лікарня, відділення зв'язку, замковий комплекс «Мір», приватний музей Віктора Сакеля «Мірський посад», Центр традиційного кахельного і гончарного виробництва та ін.

 

МІСТОБУДУВАННЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Мір розвинувся в місто при Ілліничах. До середини XVI ст. він складався зі старої і нової частин. Нове місто утворене зі Слонімського і Мінського передмість за межами міських укріплень. У центрі старої частини була прямокутна торгова площа зі 109 крамницями і важницею, які складали два паралельні ряди забудови. Житлові будинки (40 дворових ділянок або пляців) оточували ринок з трьох сторін. Від площі в радіальних напрямках відходили вулиці Слонімська, Віленська, Висока, Мінська, які закінчувалися воротами, що прорізали міський вал в магістральних напрямках. Крім того існувала вул. Татарська, яка йшла від Мінських воріт уздовж валу. У старому місті було 228 дворів. Нове місто мало два передмістя і три вулиці, що не становили єдиного архітектурно-планувального організму, 221 пляц. Всього в місті було 450 пляців, з них 295 забудованих.

Планування Міра мало радіально-віяловий характер. Городи і гумна розташовувалися окремо від садибної території, на спеціально відведених землях (що добре видно на плані земельних ділянок містечка 1847 р.).

Мір згідно з інвентарем 1830 та планом 1831 р. мав Ринок, вулиці Слонімську, Віленську, Несвізьку, Високу, Церковну, Мінську, Глуху, Гуменну, Завальну, Татарську, За броваром, передмістя Мінське і Слонімське.

Сучасний Мір найбільш повно зберіг риси, характерні для білоруських приватновласницьких міст: історичне міське планування і замково-парковий комплекс. На жаль, Мір, як і абсолютна більшість інших населених пунктів Білорусі, не зберіг історичних назв своїх площ і вулиць. Сьогодні у Мірі поруч із чудовим готично-ренесансним замком XVI ст. — Площа 17 вересня, вулиці Червоноармійська, Піонерська, Танкістів, Кірова, 1 Травня, Московська, Ленінградська...

 Існуюча назва - Пропонована назва
Площа 17 вересня - Ринкова площа
Червоноармійська (від площі до виїзду на Кореличі) - Віленська
Червоноармійська (від площі до замку) - Несвізька
17 вересня - Мінська
1 травня - Слонімська
Кірова - Висока
Піонерська - Подольна
Ленінградська - Завальна 
Танкістів (від Ленінградської до моста через р. Міранка) - Татарська
Танкістів (від моста через р. Міранка до кінця містечка) - Яблонівщина

ЕТНОГРАФІЯПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 Опис містечка Мір залишив етнограф і літератор середини XIХ ст. Павло Шпилевський. Він велику увагу приділив мірським циганам:

«Мирські цигани, яких тут дуже багато, зганяють цілі табуни різного сорту коней. І мисливці до коней з'їжджаються в Мір з найвіддаленіших повітів Мінської, Гродненської і Віленської губерній. Цигани збувають відгодованих коней, а замість них за безцінь купують загнаних та змучених, яких згодом продають з величезними баришами. Можна сказати, що в мірських ярмарках за кіньми і циганами світу божого не видно. Мір — справжня столиця цього чорного племені, яке оселилося тут з часу Радзивілла Пане Коханку».

Шпилевський описав останнього циганського короля (старшину) Яна Марцинкевича, який славився своїми примхами, жив занадто розкішно і давав шикарні бенкети, на яких були присутні відомі шляхтичі і навіть сам Пане Коханку. Марцинкевич побудував у Мірі палац і оточив себе численною свитою з циганів. Він прагнув у всьому копіювати свого знатного патрона Радзивілла. Циганський король їздив у позолоченій кареті, запряженій 12-ма кіньми. Коли ж він йшов пішки, то його супроводжувала багато одягнена свита, а перехожі цигани знімали шапки і шанобливо чекали в поклоні, поки він пройде повз них. Старшина відрізнявся від інших циган тим, що носив жупан з відкладним червоним коміром і зверху жупана перекинуте через плече джупло, тобто нагайку, або батіг, зі срібною рукояткою; крім того, у нього була висока хутряна шапка з червоного сукна з різними шитими канителлю значками.

Мирські цигани за віросповіданням були християнами, між собою говорили рідною мовою. Ставши осілими, цигани змінили свій костюм на одяг місцевих міщан або селян, чого не можна було сказати про костюми циганок, які трималися колишніх своїх полотняних тог. Поширеним заняттям мирських циган в XIX ст. було лікування, розведення і міна коней: «Кривого, старого, беззубого коня-каліку циган вміє переробити на статного, вогняного і жвавого бігуна. Вбивання в кінську спину шпильок, запалена губка під хвостом і піднімання шкіри тварини через зроблений в ній отвір — звичайні засоби, що вживаються циганами для обману покупців». Цигани також займалися розведенням ведмедів, токарством, шевством, ткацтвом. «Їхні липові і дубові миски, тарілки, ложки, сита і решета відомі своєю красивою обробкою. Полотно мірських ткачів славиться своєю міцністю і чистотою обробки. У деяких будинках Міра зберігають як рідкість залишки матерій древніх мірських фабрик».

Владислав Сирокомля (Людвік Кондратович) відобразив у своїх мемуарних нарисах деякі особливості євреїв Міра: «Євреї, як зазвичай, — найбільш рухлива і найбільш гучна частина місцевих жителів, яка до того ж частіше всіх трапляється на очі». Описуючи крамничну торгівлю у Мірі, В. Сирокомля зазначав, що тутешні крамниці були повні хороших бавовняних і шовкових виробів, полотна, шуб і всякої дрібниці: «У цьому сенсі Мір мав широку популярність. Якщо про панночку, що збиралася скоро виходити заміж, говорили: «Поїхала вже в Мір», то це означало, що вона починає готувати собі посаг. Зміст тієї фрази навіть у досить далеких звідси місцях був добре знайомий».

«У євреїв є звичай юрбою обступати всіх приїжджих і навперебій розхвалювати свій якийсь дріб'язковий товар. Кожний більш менш пристойний візок привертає до себе цілу хмару балакучого і сварливого єврейства. Кілька найзначніших складів з товарами розміщуються не в магазинах, а в будинках заможних євреїв, але й їхні емісари ходять по вулицях, заманюючи до себе будь-якого приїжджого — чого тільки не торочать йому, щоб охаяти товари своїх конкурентів. Потішатися з цього чи обурюватися — це буде залежати від настрою приїжджого».

Про мірських татар В. Сирокомля написав таке:

«Татари займаються виробленням шкір, городництвом і фурманством. Це працьовитий і тверезий народ. Траплялося ще у їхньому образі зустріти тип чисто азіатський, але в багатьох обличчях, особливо жіночих, видно вплив північного сонця, яке стерло їх родові риси, наблизивши до місцевого типу».

Олександр Єльський відзначив славу Міра як центру конокрадства, називаючи містечко «гніздом» добре організованих конокрадів. У мірському фарному костелі Св. Миколая була ікона св. Антонія, опікуна загублених речей, і вся вона була завішана срібними дарами у вигляді коней:

«Причина появи цих особливих дарів була сама натуральна, адже Мірщина завжди виділялася надзвичайної краси табунами і одночасно крадіжками, які здійснювали місцеві цигани».

Найцікавіший етнографічний матеріал міститься у спогадах сьогоднішніх жителів Міра. Єврейські магазини та особливості їх маркетингу, безсумнівно, були однією з колоритних рис міжвоєнного містечка. Міряни про це згадують так:

«Вони гжэчныя (від польського «grzeczny» — ввічливий) такі, запросить тебе в магазин. Вони до всіх: «Зайди, Пан, зайди, Пан». Всіх на «Пан» називали. Підеш до єврея, немає грошей — він тобі в кредит дасть, за руку тебе в магазин тягне: «Що тобі потрібно?» Ну і запише. Але якщо не віддаси, то будуть всі євреї знати, що не віддав. А євреї були чесні люди. Вони добрі люди. Євреї давали в борг без відсотків тому, кого знали. Якщо у них з ранку не розбирали товар, то ввечері вони продавали дешевше».

Деякі професії в містечках були представлені переважно євреями (наприклад, лікарі, аптекарі, фельдшери, перукарі, «транспортники» (євреї Міра, наприклад, мали автобуси і гужовий транспорт). Однак при цьому, як відзначають міряни, «наші люди навчилися у євреїв робити вози і колеса».

Під впливом комплексу чинників сувора прив'язка етносів до певних видів економічної діяльності поступово слабшала. Іноді виникали конфлікти на економічному ґрунті між представниками єврейського і «християнського» секторів підприємництва. Зі спогадів мірян: «Поляки в 1938–1939 роках почали утискати євреїв, розганяли їх крамниці. Діяла у нас «Млода Польска» — профашистська організація. Вона була спрямована проти євреїв, писали гасла «Не купуй у єврея». Євреї на це уваги не звертали. Це було в 1935–1938 роках. Поляки боялися конкуренції від євреїв. Куплять бочки оселедця і продають. Так євреї продають дешевше, ніж поляки і всю продадуть».

Результатом міжетнічних контактів в містечках і показником процесу руйнування традиційного суспільства були змішані шлюби. Інтервюовані з Міра зізнавалися: «Я сама з євреями (хлопцями) не дружила. Непристойно»; «Було з євреєм непристойно, ганьба дівчині зустрічатися»; «Якби мої діти зібралися одружуватися на людині з іншого народу, я б проти була. А якщо єврей — не знаю, треба добре подумати». Білоруска Бичко Ніна Яківна (1920 р. народження) згадує про те, що в неї були закохані єврейський і татарський юнаки. Але заміж за них вона не захотіла виходити. Однак змішані шлюби у Мірі існували: «Було єврейське сімейство Трубилки, їх прабабуся вийшла заміж за православного. Євреї цього не любили, але звикали. Була Люба Воронович, вона теж вийшла заміж за православного. Діти від змішаних шлюбів вважалися білорусами. Молитися вони ходили в церкву. До таких дітей люди ставилися добре».

Найбільш несхожим, «чужим» для інтервюованих з Міра (білорусів, поляків і татар) був спосіб життя євреїв. З розповідей мірян випливає, що два світи існували досить відособлено, більше того, білоруси сприймали євреїв як «чужих», «інших». Про це свідчить і той факт, що якщо інтервюовані показували групові фотографії, то білорусів і поляків вони, як правило, знають по іменах, в той час, як євреїв можуть назвати не завжди.

Не могло не бути, звичайно, і окремих непорозумінь, конфліктів. Для прикладу наведемо кілька цитат зі спогадів місцевих жителів:

«До нас швець єврейський шити приходив. У мене сестра була молодша, то вона на того єврея, по будинку ходячи, каже: «Як скажеш «жид» — буде довго жить, як скажеш «єврей» — здохне скоріше». Єврей той образився, до батьків на поле прибіг, але вони сказали, що це ж маленька дитина, не розуміє нічого...».

«Євреїв дражнили: «жид паршивий», «жид смердючий». Ми говорили в основному «жидівська морда ти». Вважали себе не гірше євреїв. А євреї білорусів називали «Уй, хам ти».

«Ми жили разом з євреями в одному будинку. Відпускав нам квартири татарин. Не було ворожнечі, злоби. Кожен займався своєю справою. У єврея не було дружелюбності до нас, він своїх дітей до нас не пускав».

«Над татарами і над поляками не жартували. Тільки над євреями». «Євреї щораз брали з собою в школу обід, а діти підкладали їм сало, так як сало їсти їм заборонялося».

Особливо любили пожартувати над студентами єшиви (їх міряни називали «маламантами»). Інтервюовані згадують: «Якщо місцеві кидали камінь, щоб в бійку ввести, вони у відповідь нічого. Хороші відносини були». «Перші на нас ніколи не нападали євреї. У відповідь, ну, що-небудь, або камінь, або кулак, або палиця». «Наші хлопці старалися побити маламантів. А вони не лізли. Але один раз, ось тут, де пошта, відлупцювали наших, то потім не лізли». «Маламанти ходили у високих капелюхах. Ми малими камінням збивали ці шапки. Якщо вони купалися в річці, ми намочували їх одяг і зав'язували у вузли, а коли вони вилазили з води, кидалися піском».

Часто місцеві євреї страждали від жартів племінника князя — Базиля (Василя). Згадує один з учасників таких «розваг»: «По суботах Базиль після роботи збирає всіх, хто сильніший, а ми, «свистки малі» — всі за ними. Тут вільшняк є біля озера, і на деревах багато грачиних гнізд. Поліземо, грачиних яєць понабираємо, хто яєць, а хто і каменів понабирає в кишеню. І тут біля забору сидимо, щоб євреї не помітили. Ось коли їх збереться група така побільше, Базиль як свисне! І ми всі хором по цим євреям хто яйцями, а хто камінням! Боже мій! (...) І весело було, а як же! За Польщі дуже весело було! Дуже!».

Міцними виявилися страхи і забобони, пов'язані з так званим «кривавим наклепом». Міряни згадують: «Дітей лякали євреями, що можуть схопити, засунути в бочку з цвяхами і катати. Це їм потрібно, щоб приготувати мацу з дитячою кров'ю». «Батьки нас переконали, що на свої свята євреї ловлять православних і католицьких дітей і беруть з пальця кров, яку додають в тісто маци». Однак старожили Міра згадують, що євреї часто пригощали неєвреїв мацою.

З єврейських свят мирянам добре пам'ятаються Шабат (Субота), Великдень (Песах), Купки (Суккот). Міква (ритуальна лазня) була влаштована у загальноміській лазні, в спеціально відведеному для цього басейні. Один з інтервюованих описав побачений ним одного разу похоронний обряд євреїв.

За спогадами Надії Федорівни Атецької (1923 р. народження) можна уявити деякі особливості кулінарних традицій євреїв Міра. Зокрема, євреї з грибів вживали в їжу тільки лисички, оскільки в них не буває черв'яків.

Про учнів знаменитої єшиви міряни розповісти можуть небагато, оскільки безпосередні контакти були мінімальними. Зі всієї земної кулі з'їжджалися сюди студенти. «Вони відрізнялися одягом, святковий одяг був, капелюхи, культурні вони були. Діти просили у них поштові марки, і ті давали. Євреї-студенти ходили в чорних накидках і шапочках з білими стрічками. Вони постійно молилися». «Маламанти були здорові, високі. Щосуботи ходили на Прилуки, однією стрункою вервечкою, в чорному одязі, з краватками, в шапках, ходили відпочивати з книгами. Я дуже боялася цих євреїв, бо вони носили довгі чорні одежі і чорні тюбетейки. Близько комірця у них білі манішечки були».

Збереглося безліч листів і спогадів колишніх єшивників, які приїздили до Міра на кілька років з Європи або Америки для навчання. Ці описи життя містечка є поглядом «ззовні», поглядом людей іншої цивілізації. Іноземці-євреї нерідко іронізували над відсталістю Міра. Рабин Юдах Бройде, згадуючи Мір, зазначив: «Якщо корова йшла по тротуару, і людина йшла назустріч, то людина сходила з тротуару, щоб пропустити корову. Корови Міра не мали ніякої поваги до людей». Однак, незважаючи на всю іронію як над зовнішнім виглядом містечка, так і над міщанами, очевидно: всі колишні єшивники з великою любов'ю згадують Мір. Рухома Шайн пише: «Приємно жити в місті з п'яти вулиць, де на кожному кроці зустрічаєш друзів. Це більш важливо, ніж мати вдома телефон і водопровід. Це важливіше за все на світі». У спогадах про Мір Р. Шайн є кілька цікавих спостережень, які можна віднести до критеріїв містечка: «Люди тут нікуди не поспішають, люди дуже цікаві, новин мало, але зате кожна поширюється дуже швидко, швидше телеграфу, і звучить голосніше, ніж по радіо»; «Сусіди не тільки обмінюються плітками, але допомогою»; «Йдучи з дому, не зачиняли двері: кому ж прийде в голову брати чуже».

ПАМ'ЯТКИ БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Мірський замково-парковий комплекс — пам'ятка архітектури XVI – початку ХХ ст.

План замку — перекошений чотирикутник, близький до квадрата, утворений фортечними стінами протяжністю в середньому близько 75 м. По кутах, виступаючи за стіни, стоять чотири башти. П'ята башта — головна — з аркою в'їзду знаходиться всередині західної стіни і повернена до селища. Спочатку стіни замку мали висоту до 13 м при товщині їх біля основи близько 3 м. Кладка тришарова: зовнішня частина стін викладена з цегли з вкрапленням каменю-валуна, а внутрішня, та, що складає її основний масив, є забутівкою з дрібного каменю і цегляного бою. Висота комбінованої кладки стін близько 1,5 м, в головній башті вона досягає 7 м. Верхні частини стін башт, а також стіни, циліндричні склепіння і підлога палацу виконані з цегли.

Будівництво палацово-замкового комплексу проходило не одночасно, що добре простежується в характері архітектури його різних частин. Спочатку, в XVI ст., були побудовані фортечні стіни і башти. Пізніше, вже при Радзивіллі Сирітці, на початку XVII ст., вздовж східної і північної стін будується триповерховий палац. Нове будівництво викликало зміни вигляду стін, до яких приєднався палац: у них зникли бійниці, були пробиті великі віконні прорізи, заново зведена верхня частина. Великі вікна отримала і добудована частина північно-західної вежі. Тоді ж по зовнішньому контуру замку вздовж південної і західної стін будуються одноповерхові господарські споруди і стайня.

Визначною пам'яткою замку є башти висотою близько 25 м. Вони підносяться над стінами і в минулому всі мали характерний готичний декор у вигляді ніш і орнаментальних поясів. Такий прийом обробки фасадів був поширений в білоруській архітектурі XV–XVI ст. Побілені ніші і пояси вдало контрастують з червоними цегляними стінами, посилюючи художню виразність замку. Нині тільки головна, в'їзна і південно-західна башти зберегли початкові характерні риси готики. Інші башти, як і палац, отримали форми і декор архітектури ренесансу: вони оштукатурені або облицьовані тесаним каменем.

З кінця XIX ст. краєвид, навколишній замок, значно змінився. Тут був закладений парк, влаштований ставок, в 1904 р. в парку споруджений храм-усипальниця. Комплекс є унікальною спорудою білоруської архітектури, в якому відображені стилі готики і ренесансу, поєднуються риси оборонної та палацової архітектури. З 1991 по 2010 рр. велися реставраційні роботи. У замку розташовується музей «Мірський замок» — філія Національного художнього музею Республіки Білорусь.

У 2000 р. Мірський замок був включений до Списку всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО.

Костел св. Миколая, кінець XVI – поч. XVII ст. — пам'ятка архітектури ренесансу республіканського значення. Тринефна тривежна базиліка. Після оновлення костелу в 1710 р. зведено мурований вівтар в стилі бароко. Під будівлею костелу знаходиться каплиця-усипальниця.

Свято-Троїцька церква — пам'ятка архітектури XVI–XIХ ст. республіканського значення. Зведена між 1533–1550 рр. як церква Василіанського монастиря. Після пожежі 1865 р. перебудована в ретроспективно-російському стилі. Кам'яний п'ятикупольний храм продовгувато-осьової композиції. У 1870-ті рр. прибудована триярусна вежа-дзвіниця.

Каплиця-усипальниця Святополк-Мирських — пам'ятка архітектури модерну початку ХХ ст. Після смерті Н. І. Святополк-Мирського його вдова Клеопатра Михайлівна замовила петербурзькому архітекторові академіку Р. Р. Марфельду проект каплиці-усипальниці, побудованої в 1904–1910 рр. На її фасаді — мозаїчна ікона «Спас Вседержитель» і картуш з гербом Святополк-Мирських. Кольорове рішення цієї споруди — червона цегла, сірий камінь, бетон, барвисте мозаїчне панно — вдало гармонує з древнім замком, зеленню парку, водоймою, додає ще більшу мальовничість цьому куточку ансамблю.

Об'єкти єврейської архітектури XIХ – початку ХХ ст. — синагоги, єшива, хедер, пансіон при хедері, аптека, будинок адміністрації колишнього кагалу і банку.

 

МІСЦЯ ПАМ’ЯТІПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 Місцями пам'яті Миру є кладовища — їх в містечку чотири (за кількістю конфесій населення: православне, католицьке, татарське, єврейське).

Єврейське кладовище знаходиться в північно-східній частині містечка, на вулиці Піонерській. Кладовище огороджене, увійти можна через незамкнену хвіртку. Після німецької окупації 1941 р. багато надгробків були вкрадені і використані для цілей будівництва. Збереглися кілька сотень надгробків.

Вузька стежка ліворуч від входу приводить до могили Єрухама га-Леві Лейбовича, сина Авраама, званого Машґ'яхом, духовного лідера і вчителя місцевої єшиви, автора релігійних книг «Sefer Da'at Chochma U'Mussar» i «Sefer Da'at Tora», померлого 8 липня 1936 р. Могила відновлена в останні роки і є місцем паломництва юдеїв з усього світу.

Місцями пам'яті, пов'язаними з Другою Світовою війною, є братська могила радянських воїнів і партизанів, кілька могил жертв Голокосту.

Відомості з книги «Пам'ятники геноциду євреїв Білорусі»:

могила в'язнів гетто: вул. Танкістів, біля будівлі ПТУ №234, в листопаді 1941 р. гітлерівці і поліцаї замучили і розстріляли 1700 євреїв, в 1966 р. на могилі встановлено обеліск;

могила в'язнів гетто: вул. Октябрська, між будинками № 12 і № 14. У листопаді 1941 р. гітлерівці і поліцаї замучили і розстріляли 700 євреїв, в 1967 р. на могилі встановлено обеліск;

могила в'язнів гетто: за 1 км на південний схід м. с. Мір в урочищі Яблонівщина, в червні 1942 р. гітлерівці і поліцаї замучили і розстріляли 750 євреїв, в'язнів мірського гетто, в 1966 р. на могилі встановлено обеліск;

братська могила євреїв: за 1 км на південний захід від м. с. Мір по дорозі в урочищі Мошечки, у 1941 р. тут розстріляні 7 осіб, у тому числі 5 євреїв.

Крім того, розстріли відбувалися в околицях села Симаково (20 липня 1941 р. нацисти зібрали на головній площі Міра близько 190 осіб, з них обрані 19 євреїв в основному з багатих сімей і 3 християн; їм сказали, що вони будуть направлені на роботу, щоб вони взяли лопати. Всі вони були розстріляні в околицях Симакового). Місцями страти євреїв у роки Другої Світової війни були єврейське і татарське кладовища м. Мір.

ПАМ'ЯТНИКИ ПРИРОДИ І САДОВО-ПАРКОВОГО МИСТЕЦТВАПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Пейзажний парк з водоймою — пам'ятка природи та садово-паркового мистецтва.

Італійський пейзажний парк. Перша відома згадка парку у Мірі наводиться в інвентарі 1660 р. За даними інвентарю, в 1654 р. козацькі загони Яна Золотаренко і московського воєводи Олексія Трубецького зайняли Мір, розграбували замок, спалили фільварок та «італійський сад». Спустошений «італійський» сад згадується у черговому інвентарі за 1688 р.

Можна вважати, що відродження парку велося приблизно одночасно з відновленням зруйнованого замку і було пов'язане з ім'ям Катерини Радзивілл з Собеських (1634–1694), вдови князя Михайла I Казимира (1625–1680). У 1706 р. війська Карла XII ще більше понищили замок. Відновлювальні роботи почалися в 1719 р. Італійський сад вказується в інвентарі за 1720 р.

Мірський парк часу Ренесансу не був великим. Він розташовувався навпроти замку, за його північним валом. Ренесансний парк, що трансформувався в парк бароковий, відомий по інвентарю за 1746 р. Він мав чіткий геометричний малюнок — складався з 25 квадратів. Алеї розрізнялися складом рослин і, мабуть, шириною. У 1805 р. сад займав 6 моргів 150 прутів (4,62 га). Вулиці-алеї парку оформлені шпалерами з липи. Збереглося 11 лип, невеликий фрагмент колишньої шпалери або лінійної захисної посадки по східному краю колишнього парку. Діаметр стовбура найбільшої липи 115 см. У 1830 р. розміри «городу шпалерового» зменшилися до 4 моргів 91 прута. Прокладеною на Стовпці дорогою парк відрізаний від замку і фактично приречений на повільне згасання. Сам замок знаходився в напівзруйнованому стані.

Новий садибно-парковий ансамбль, пов'язаний з діяльністю князів Святополк-Мирських наприкінці XIХ–початку ХХ ст., проіснував недовго. У 1917 р. будинок з художніми і сімейними цінностями згорів.

Останній етап перетворень пов'язаний з ім'ям нового власника — князя Михайла, який повернувся в 1921 р. з Варшави. Батьківський дім був в руїнах. Він оселився у фільварковому флігелі і, знаючи ціну історичного замку і незважаючи на майбутні труднощі, взявся за його відновлення. Замок став головною домінантою нового ансамблю. Відносно нього закладався пейзажний парк, частково руйнувалась батьківська композиція (ялинова алея). Відкрита водойма включилася в нову композицію.

Парк закладається на місці поля, між фільварком і замком. Його простір збільшується через перенесення в 1934 р. дороги, прокладеної приблизно сто років тому. Він створюється в дусі пейзажних натуралістичних парків часу еклектики. Від алеї збереглися поодинокі липи. Незважаючи на великі втрати і зміни, є сприятлива основа (збереження місця розташування, фрагменти композицій, висока декоративність деревостану, вираженість далеких перспектив, водна система) для відновлення старовинних парків, що дозволить відтворити велич колишнього ансамблю, відобразити історію розвитку садово-паркового мистецтва Білорусі, починаючи з його витоків.

Англійський пейзажний парк.

Закладка і формування англійського пейзажного парку відноситься до кінця XIX–XX ст. Ідея належала князям Святополк-Мирським, які володіли цими землями з 1891 р. Композиційним центром парку був двоповерховий князівський палац (згорів в 1914 р.). Палац був побудований на схід від замку і розташовувався з ним на одній осі. І палац, і замок були архітектурними домінантами парку, як і побудована в 1910 р. родова церква-усипальниця князів Святополк-Мирських. Найважливішим структурним елементом парку є озеро з островом. У кінці XIX ст. на місці Мірського озера був яблуневий сад. Князь Микола Святополк-Мирський розпорядився його вирубати і на цьому місці викопати озеро (з цим озером пов'язана легенда, наведена нижче).

Парк нерегулярного типу, чергування затінених і сонячних полян, букетних посадок дерев, звитих доріжок. У формуванні парку використано близько 70 видів і гібридів рослин. Багато з цих рослин вимерзли взимку 1939–1940 рр., вирубані в роки Другої світової війни, загинули в післявоєнний час. На сьогоднішній день збереглися лише окремі поодинокі екземпляри і в групових посадках. Одночасно з відновленням замку ведеться відновлення рослинних компонентів парку. Здійснені посадки ялиці корейської, сосни Веймутової і чорної, ялин сибірських, клена гостролистого, різних видів ялівцю, туї, бузку, глоду.

 

РУХОМІ ПАМ'ЯТКИ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Рухомі пам'ятки історії та культури Міра зберігаються в його музеях.

У Мірському замку розташовується музей — філія Національного художнього музею Республіки Білорусь, де створені 39 повноцінних експозицій. Одна з них присвячена євреям Міра, головним чином історії Голокосту.

Безліч історико-культурних цінностей мається в приватному музеї Віктора Сакеля, розташованому в будівлі колишньої корчми. Одна кімната повністю присвячена історії мірських євреїв (зібрані колекції юдейських релігійних предметів, книг і журналів на івриті та ідиші, музичні інструменти, предмети побуту).

 

НЕМАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРНА СПАДЩИНАПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 У кожного замку є свої легенди, і Мірський замок — не виняток.

Легенда про баранячу голову

На південній стороні замку чітко виділяється невеликий камінь, що нагадує голову барана. Стверджують, якщо цей камінь впаде, то Мірський замок зруйнується дощенту, і ніхто і ніколи його не відновить. Зараз важко пояснити призначення цього загадкового символу. Він міг бути зображенням святого агнця. Серед численних легенд християнського походження є легенда про прийняття Богом жертви Авеля, який з уклінною молитвою віддав своє улюблене ягня. За це на жертву зійшло небесне світло. А можливо, це магічний знак. Згідно язичницьких вірувань наших предків, на початку будівництва чародій знімав мірку з голови живої істоти (в даному випадку мірка була знята з голови барана), знаходив камінь, обтісував за міркою і вмуровував у стіну. Потім тварина, позбавлена своєї тіні, вмирала і ставала привидом. Вона повинна була вештатися навколо замку і охороняти від всіляких ворогів. А може, це нагадування про враження молодості Юрія Іллінича, коли він у 1497 р., під час військового походу в Молдову, на троні якої перебував в ту пору Стефан Великий, побачив у гербі останнього якраз зображення бика з завитими рогами, а між ними золотий хрест. Роги у мірського барана теж були, як розповідають старожили Міра, а ось куди подівся золотий хрест? Що, якщо лежить він глибоко в землі під стіною замку і тільки чекає свого часу?..

 

Легенда про підземний хід

Згідно з легендою Мірський замок пов'язаний з Несвізьким замком підземним ходом завдовжки в 30 кілометрів, яким могла проїхати карета, запряжена трійкою коней. На жаль, ніяких слідів цього тунелю виявлено не було, і дана версія — досі нерозгадана таємниця.

 

Легенда про озеро

У кінці XIX ст. на місці Мірського озера був яблуневий сад. Князь Микола Святополк-Мирський розпорядився його вирубати і на цьому місці викопати озеро. Час був весняний, всі яблуні стояли в цвіту. Жителі Міра відмовилися рубати дерева. За народним повір'ям, рубати квітуче дерево — великий гріх, люди, які гублять молоде життя, будуть прокляті, а їх рід будуть переслідувати нещастя. Але князь не хотів відмовлятися від свого задуму і втрачати час. Кілька дерев він вирубав першим, а інші знищили найняті ним люди. Почали копати озеро. Говорили, що при його облаштуванні загинуло багато людей. Що не день — то нещасний випадок. Був серед загиблих хлопець, за переказами, син місцевої відьми. Його мати прокляла це місце, сказавши: «Нехай у цьому озері потоне стільки людей, скільки було вирубано квітучих дерев». Першою утопленицею стала княгиня Сонечка у віці 12 років, а сам князь помер на березі озера в 1898 р. Донедавна щорічно в Мірському озері тонули люди, в основному молоді чоловіки.

***

У 1926 р., коли велася реставрація замку силами князя Михайла Святополк-Мирського, під плитами в підвалі були знайдені два скелети воїнів, про що свідчила амуніція. За вказівкою князя вони були поховані на православному цвинтарі. Але з тих пір з року в рік, опівночі з 31 грудня по 1 січня, протягом декількох хвилин чути удари мечів, потім тривалий стогін....

***

У східній частині палацу на першому поверсі містилася їдальня. Шеф-кухарем в той час була Віра Іванівна Хміль. Зі спогадів Віри Іванівни: «В один з лютневих днів, коли я перевіряла замки на дверях комор (це було ввечері о 19 годині) і йшла останньою, на сходинках підвалу палацу побачила хлопчика, який стояв у нічній сорочці до самих ніг. Обличчя його просто світилося. Страху ніякого я не відчула. На вигляд йому було років 12. Коли я наблизилася до нього, то єдине, що почула, було: «Мені дуже холодно» — і образ розчинився». При заміні підлоги підвалу був знайдений скелет дитини. Він теж був похований на православному цвинтарі. Образ більше не з'являвся.

***

В інвентарі замку за 1688 р. можна зустріти такі більш ніж дивовижні слова при описі замкової брами: «У тій брамі підвішені ребро і гомілка Великих людей на залізних ланцюгах». Розшифровуючи цей запис, копіткий дослідник замку Валентин Калнін прийшов до висновку, що мова тут йде про бивні мамонта. А раптом ні?

***

Не менш загадкові фрескові розписи, виявлені в нішах північно-східної, найграціознішої вежі. Частина з них — це орнаменти, а інша частина — зображення якихось загадкових символів і фігур. Кому і навіщо адресовані ці таємничі знаки з глибини століть?

 

Легенди єврейського Міра (розказані Віктором Сакелем, творцем власного музею)

У синагозі стояла велика чаша для пожертвувань. Вірили, що кожен, хто опустить сюди гроші, отримає прибуток у десятикратному розмірі, а хто візьме — буде проклятий навіки. Одного разу в синагогу забіг злодій, схопив жменю купюр зі святої посудини і кинувся навтьоки. Тут же на вулиці його збив візок. З тих пір опівночі біля синагоги бродить привид нещасного і, якщо зустріне когось, намагається віддати перехожому прокляті гроші...

***

Розповідає Віктор Сакель: «Тут поруч жила старенька бабуся, яка бачила, як нацисти розстріляли єврейську родину в сусідньому дворі через те, що на руках у матері плакала дитина. Старенька часто скаржилася, що вже багато років чує ночами плач малюка-примари. Ця бабуся померла, а я якось взимку залишився ночувати в музеї. І ось вночі дійсно почув постріли і плач немовляти, хоча на вулиці нікого не було. Стало так моторошно...»

МІР— БАТЬКІВЩИНА ВІДОМИХ ЛЮДЕЙПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Флоріан Бохвіц (1799–1856) — білоруський філософ-мораліст, письменник, свояк А. Міцкевича. Народився в містечку Мір, навчався в Несвіжі, потім на юридичному факультеті в Києві, після закінчення деякий час працював адвокатом у Новогрудку. Одружившись, зайнявся сільським господарством. У 1838 вийшов в світ його перший твір «Форма мого мислення», потім, в 1838–1841 — «Сутність мого мислення...» (ч. 1 і 2), в 1842 — «Основи моїх думок і почуттів», а в 1847 — «Думки про виховання людини». Спеціалізація Бохвіца — моральні та педагогічні проблеми. Відстоював пріоритет релігії у всіх людських думках і справах, що можна розглядати як реакцію на ідеї вільнодумства і атеїзму епохи освіти. У філософії педагогіки пропонував програму гармонізації релігійного, морального і гуманітарного виховання, висловивши ряд загальнозначущих педагогічних ідей.

Актори брати Іллінські — Олександр і Микола. Більш відомий Олександр Іллінський (1903–1967), народний артист БРСР (1938), народний артист СРСР (1953). Народився у Мірі. Сценічну діяльність розпочав у Мінську в 1919 р. У 1921–1926 рр. навчався в Білоруській театральній студії. З 1926 р. актор 2-го Білоруського Державного драматичного театру у Вітебську. Олександр Іллінський володів великою сценічною чарівністю, виразною мімікою. Як актор-імпровізатор, він використовував у своїй творчості все багатство творчої фантазії і різноманітні виразні засоби.

Янка Запрудник (народився в 1926 р.) — білорусько-американський історик і публіцист, один з найактивніших діячів білоруської діаспори в США, почесний член Білоруського ПЕН-центру. Основні роботи: «Беларусь на гістарычных скрыжаваннях» (Belarus: At a Crossroads in History) (1993 рік); «Гістарычны слоўнік Беларусі» (Historical Dictionary of Belarus) (1998 рік); «Дванаццатка. Дакумэнтальная аповесьць пра беларускіх хлапцоў у Нямеччыне, Вялікабрытаніі й Бэльгіі» (1946–1954 рр.) / Янка Запруднік. Нью-Ёрк: Беларускі інстытут навукі й мастацтва, 2002; «Палітычнае змаганне за Беларусі ў царскіх Дзяржаўных думах (1906–1917)» // ARCHE. 2009. № 1/2. С. 43-217.

Ольга Іпатова (народилася в 1945 р.) — білоруська письменниця, перекладачка, громадський діяч.

Твори Ольги Іпатової перекладені на російську, англійську, німецьку, узбецьку, болгарську, польську, словацьку, чеську мови, а також на мову хінді. Крім того, Ольга Іпатова виступає у пресі з критичними статтями і публіцистичними нотатками, перекладає на білоруську мову твори російських, литовських, українських, узбецьких, вірменських письменників. Нагороджена орденом «Знак Пошани», медаллю Франциска Скорини, є лауреатом премії імені Бориса Кіта (2003), «Золотий апостроф» (2006, за повість «Остання жертва священного дуба»), премії імені Миколи Ганько (2009, за «велику просвітницьку роботу і пропаганду духовних досягнень білоруської еміграції в Канаді») та ін. Є почесним академіком Міжнародної академії наук «Євразія».

Завдяки тому, що з ХVIII ст. Мір став важливим духовним центром польського, білоруського та литовського єврейства імена його рабинів, учених Тори стали відомими в усьому світі. У містечку Мір жили і працювали відомі рабини: М. Айзенштадт (бл. 1670–1744), Ш. З. Міркіш (Міркес), І. Д. Айзенштадт (1776–1826), Авром Цві-Гірш Айзенштадт (1813–1868), Е. Д. Теомім-Рабинович (з 1893 р. рабин Міра), А. Тіктинський. Мірська єшива, главою якої з 1907 р. був рабі Еліезер Ієхуда Фінкель (1879–1965), приваблювала студентів з різних країн Європи та Америки. Духовними керівниками Мірської єшиви до початку Другої Світової війни були видатна постать в русі мусар (вчення про моральність) рабі Єрухам Левовиц (1874–1936) і один з відомих представників мусару рабі Єхезкель Левенштейн (1884–1974).

Уродженцями м. Мір були багато відомих учених, політичних, державних та громадських діячів, діячів культури, релігійних діячів.

ВЧЕНІ

Соломон Маймон (1753–1800)

Всесвітньо відомий філософ-просвітитель другої половини ХVIII ст. Соломон (Шломо) Маймон народився близько 1753 р. на хуторі Суковиборг поблизу містечка Мір Корелицького району. Його справжнє прізвище — Хейман, а прізвище Маймон він узяв на честь знаменитого єврейського філософа ХII століття. С. Маймон був талановитим філософом-просвітителем, одним з перших коментаторів і критиків Іммануїла Канта. Маймон закінчив школу у Мірі, а потім навчався в талмудичній школі в містечку Івенець (тепер у Воложинському районі). Одружившись в 11 років і ставши батьком у 14, Маймон утримував сім'ю, даючи приватні уроки в сусідніх містах і містечках. У вільний час вивчав єврейську філософію і кабалу. Спроба довести, що кабала заснована на філософії, накликала на нього звинувачення в єресі з боку хасидських кіл, до яких він був у ті роки близький. Тоді Маймон звернувся до вивчення світських наук і, залишивши в 1778 р. будинок, відправився в Західну Європу. Після тривалих мандрів і спроби перейти в християнство Маймон в 1786 р. повернувся в Берлін, де вивчав філософію Канта, під впливом якого написав свою першу книгу «Досвід трансцендентальної філософії» (1790). Рукопис цієї книги був переданий Канту, який відзначив у листі, що навіть при побіжному знайомстві з роботою йому очевидна її цінність, відзначаючи, що ніким із критиків його філософія не була зрозуміла настільки глибоко. Відгук Канта визначив подальшу долю Маймона — його філософські книги та статті, а також роботи з математичної фізики, алгебри стали публікуватися. Праці С. Маймона отримали високу оцінку І. В. Гете, І. Х. Ф. Шиллера, І. Г. Фіхте, А. Гумбольдта та інших мислителів і вчених Німеччини та інших європейських країн.

У науковій літературі Маймона називають німецьким, єврейським чи польським мислителем, хоча відомо, що значну частину свого життя він провів у Білорусі, де формувався його світогляд, де він починав свою викладацьку та літературну діяльність. Вчений вивчав життя і побут простих людей Білорусі та Литви. У 1793 р. в Берліні була опублікована автобіографія Соломона Маймона — «Історія життя Шломо Маймона», написана ним самим (російський переклад: «Єврейська бібліотека». Т. 1-2. СПБ, 1871–1872) — книга, що одержала широке поширення і є важливим джерелом для вивчення історії білоруського єврейства і раннього хасидизму, життя і побуту населення Білорусі другої половини ХVIII століття, його соціально-економічних і духовних проблем.

 

Микола Бакст (1842 (1843) – 1904)

Містечко Мір було батьківщиною відомого вченого фізіолога, письменника і громадського діяча Миколи Гнатовича (Ноаха Ісааковича) Бакста. Тут в 1842 (1843) р. почався його життєвий шлях. Бакст закінчив рабинське училище в Житомирі, а в 1862 р. — Петербурзький університет. Він удосконалював освіту в Німеччині у відомого вченого Гельмгольца. Основні наукові праці Н. Бакста присвячені загальній фізіології та неврології. Спільно з Г. Гельмгольцем вперше в 1867 р. точно виміряв швидкість поширення збудження по рухових нервах людини. Бакст запропонував простий спосіб реєстрації серцевих скорочень. Він досліджував процеси сприйняття світлового роздратування сітківкою ока. У 1883–1888 рр. Бакст був експертом урядової комісії, створеної для перегляду законів про євреїв. Його перу належить ряд статей в російських і єврейських журналах про становище євреїв у Росії. Основними працями Миколи Гнатовича були книги: «Про значення фізіології при вивченні медицини» (1881), «Курс фізіології. Лекції, читані в Санкт-Петербурзькому університеті» Вип. 1. (1886).

 

Міхл-Іцхок Рабинович (1879-1948) — фольклорист, історик, письменник, журналіст, видавець. Народився в містечку Мір в 1879 р. Отримав релігійну освіту. Здав іспит на звання рабина. У віці 18 років прилучився до сіоністського руху. З 1890 р. його статті і фейлетони з єврейської історії та фольклору публікувалися в багатьох єврейських газетах і журналах Петербургу та Варшави.

Після одруження на Сарі, дочці Меєра Гальперна з Мінська, який володів видавничим домом, переїхав в це місто і почав торгувати книгами. Брав активну участь у сіоністському русі Білорусі, був членом Президії організації та секретарем єврейської громади Мінська. У 1925 емігрував до Ерец-Ісраель, займався книжковою торгівлею в Єрусалимі. Збираючи фольклор, він склав велику колекцію народних прислів'їв, приказок, анекдотів, гебраїстських елементів у мові ідиш. У літературній спадщині Міхл-Іцхока Рабиновича залишилась низка неопублікованих робіт, у тому числі «Єврейські друкарні в Білорусі».

 

Політичні і громадські діячі

 

Залман Шазар (1889–1974) — вчений, письменник і публіцист, сіоністський діяч, третій президент Держави Ізраїль. Публіцистику, художню прозу і поезію писав на івриті та ідиші. Шнеур Залман Шазар (справжнє прізвище Рубашов) народився у Мірі в 1889 р. у релігійній сім'ї палких прихильників сіонізму. Сам Шазар був названий на честь засновника руху Хабад. У 1892 р. сім'я переїхала в Стовпці, де він навчався в хедері. Шазар допомагав організовувати єврейські групи самооборони під час революції 1905 р. і брав активну участь у діяльності марксистсько-сіоністського руху Поалей Ціон. Залман Шазар навчався на Вищих курсах сходознавства в Санкт-Петербурзі, з 1912 р. продовжив навчання в Німеччині — у Фрайбурзькому, Страсбурзькому і Берлінському університетах. У 1919 р. на з'їзді партії Поалей Ціон в Стокгольмі він був обраний в Комісію з вивчення економічного становища Палестини і розробки плану розвитку господарства цієї країни на кооперативній основі. З 1922 по 1924 рік у Відні Шазар читав лекції з єврейської історії в Єврейській учительській семінарії.

У 1924 р., переїхавши в Палестину, Шазар став активним журналістом і політичним діячем. Він був членом делегації Єврейського агентства, що брала участь в сесії Генеральної Асамблеї ООН в листопаді 1947 року, коли ця міжнародна організація проголосувала за створення єврейської держави на частині території Палестини. У 1949 р. Шазар був обраний в Кнесет 1-го скликання, а потім був членом Кнесету 2-го (1951) і 3-го (1955) скликань. З 1949 по 1951 рік він займав пост міністра освіти і культури Ізраїлю. Саме з його ініціативи в 1949 р. в цій країні був прийнятий закон про обов'язкову шкільну освіту.

З 1952 р. Шазар був членом Виконкому і завідувачем відділу інформації Всесвітньої сіоністської організації, а з 1954 р. — главою відділів освіти та культури діаспори Єврейського агентства. З 1956 по 1960 рік він був головою Єрусалимського виконавчого комітету Всесвітньої сіоністської організації. З 1963 по 1973 рік (два терміни) Залман Шазар був президентом Держави Ізраїль. Він залишив багату літературну спадщину, в тому числі збірку автобіографічних нарисів «Досвітні зірки», збірка мемуарних нарисів про лідерів сіоністського руху і діячів єврейської культури «Світочі» (1963), твори поезії, публіцистики і наукові дослідження.

 

Генріх Борисович Сліозберг (1863–1937)

Відомий юрист і єврейський громадський діяч Г. Б. Сліозберг народився в 1863 р. в містечку Мір у хасидській родині. Незабаром після народження сім'я переїхала до Полтави, де його батько працював меламедом (вчителем в хедері). У дитинстві Генріх отримав традиційну єврейську освіту, а потім навчався в Полтавській гімназії. У 1885 р. під час навчання в Петербурзькому університеті студентська робота Сліозберга була відзначена золотою медаллю, а в 1886 р. він закінчив юридичний факультет цього університету. У 1886–1888 рр. Генріх Сліозберг продовжив юридичну освіту в університетах Гейдельбергу, Лейпцига, Ліона і в 1889 р. здав іспит в Петербурзькому університеті на звання магістра кримінального права. У 1893 р. він був прийнятий в стан присяжних повірених. У 1889 р. Сліозберг став юридичним радником з єврейських справ барона Г. Гінцбурга. З цього часу він очолив правовий захист єврейських інтересів у сенаті і різних міністерствах. У період Першої світової війни Сліозберг був одним з керівників Єврейського комітету допомоги жертвам війни (ЄКОПО) і фактично керував роботою з організації допомоги виселенцям і біженцям. Незабаром після Жовтневої революції 1917 р. як людина правих поглядів він був ненадовго поміщений у в'язницю.

У 1920 р. Сліозберг змушений був залишити Росію і влаштуватися у Франції, де в Парижі очолив громаду російських євреїв. У 1934 р. він виступив свідком на процесі з приводу «Протоколів сіонських мудреців» у Берні. У 1933 р. Г. Б. Сліозберг випустив книги: «Дореволюційний лад старої Росії (присвячена «скорботній пам'яті загиблих і закатованих більшовиками синів Росії»), «Барон Г. О. Гінцбург. Його життя і діяльність», «Помста Спінози за херем». Головною книгою свого життя Генріх Борисович вважав мемуари «Справи минулих днів. Записки російського єврея» (томи 1–3, 1933–1934) — важливий історичний документ про побут, долі та історії двох поколінь російського єврейства, що передували революції. Сліозберг помер в 1937 р.

 

Хаїм Хісін (1865–1932)

Один з перших поселенців в Ерец-Ісраель (єврейська частина Палестини), сіоністський і громадський діяч Хаїм (Юхим) Хісін народився в містечку Мір у 1865 р. Через єврейські погроми 1881 року він став членом організації Білу (організація єврейської молоді, назва якої складена з початкових літер слів біблійного вірша «Бет Я'аков леху ве-нелха» («Дім Якова! Вставайте і підемо!»), що послужив закликом до переселення в Ерец-Ісраель). У липні 1882 р. разом з групою білуйців Хісін приїхав в Ерец-Ісраель. В 1887 р. Хісін повернувся до Росії і зайнявся вивченням фармакології.

У 1898 р. поїхав до Швейцарії і вступив на медичний факультет Бернського університету. Він брав участь у сіоністських конгресах, був членом Демократичної фракції. У 1905 р. Хісін повернувся в Ерец-Ісраель вже з п'ятьма дітьми, працював лікарем, відкрив лікарню в Тель-Авіві і був призначений представником Одеського комітету в Яффі. Хісін був одним із засновників передмістя Яффи Ахузат-Баіт, з якого виріс Тель-Авів.

Ще з середини 1880-х рр. Хісін почав співробітничати в російсько-єврейській пресі. Опублікував в 1889 р. у «Восході» (№1–12) свої щоденникові записи «Із щоденника палестинського емігранта» (переклад на іврит 1925; перевидання «Щоденника білуйця» 1973). Він був одним з ініціаторів відродження івриту, автором оригінальної статті «Про воскресіння давньоєврейської мови» (1897).

 

Натан Гарді (1900–1980)

Містечко Мір — батьківщина політичного і громадського діяча Натана Гарді (Городзейського). Гарді навчався в єшивах Слоніма та Міра. У 1920 р. Натан став єдиним релігійним поселенцем в сільськогосподарських колоніях Криму. З 1921 р. Гарді жив у Палестині та був учасником релігійно-сіоністського робітничого руху. У 1948 р. після створення Армії Оборони Ізраїлю його призначили начальником відділу з питань релігії. Пізніше цей відділ був перетворений у військовий рабинат.

 

Релігійні діячі

Нафталі Цві Ієгуда Берлін (1817–1893)

Ця людина відома під акронімом Неців (за початковими літерами його імені). Він народився в містечку Мір в 1817 р. Берлін був одним з провідних і знаменитих рабинів свого покоління. У 1854 р. він очолив всесвітньо відому єшиву в Воложині, перетворивши її на духовний центр єврейства всієї Росії. Берлін був творцем високоавторитетних творів традиційно-релігійного характеру, в тому числі коментарів до Біблії, одним з провідних галахічних авторитетів свого часу. У 1892 р. Воложинська єшива була закрита владою, а Берлін і його родина були вислані. Через 18 місяців в 1893 р. він помер у Варшаві. Син Нафталі Цві Ієхуди — Меїр Бар-Ілан (Берлін) став одним з лідерів релігійного сіонізму. Один з найпрестижніших університетів Ізраїлю носить його ім'я.

 

Іссер Залман Мельцер (1870–1953)

Відомий рабин І. З. Мельцер народився в 1870 р. в містечку Мір. У 1894 р. він заснував єшиву в Слуцьку, а з 1903 р. став главою єшиви, а з 1904 р. — рабином цього міста. У 1917 р. єшива переїхала в Клецьк. З 1924 р. Мельцер жив в Ерец-Ісраель. Він очолив знамениту єшиву «Ец-Хаїм» у Єрусалимі. Мельцер взяв активну участь у створенні системи ортодоксальної релігійної освіти, очолював об'єднання єшив Ерец-Ісраель, був головою «Ради знавців Тори» Агудат Ісраель. І. З. Мельцер — автор коментарів до творів Маймоніда. Одним із учнів Мельцера був відомий талмудист і галахічний авторитет Йосеф Еліягу Хенкін.

 

Хаїм-Єгуда Лейб Тіктинський (1833–1899)

Батьківщина Х.-Є. Л. Тіктинського — містечко Мір. Тут в 1833 р. в родині рабина почався його життєвий шлях. З 17-річного віку — з 1850 р. він викладав у всесвітньо відомій Мірський єшиві, а в 1867 р. очолив її.

 

Аврагам Яків-Гершон Лессер

Ця людина народилася в містечку Мір в 1834 р. Він отримав традиційну єврейську релігійну освіту. Лессер навчався в єшивах Міра, Мінська і Пінська. У 1855–1882 рр. був рабином у різних містечках краю. З 1882 р. Лессер жив у США. У 1882–1900 рр. був рабином у Чикаго, з 1900 р. — в Цинциннаті. У 1903 р. Лессер був першим президентом Об'єднання рабинів США і Канади. Він є автором декількох книг з питань єврейського законодавства.

 

ІСТОРІЯ Освальда Руфайзена

З містечком Мір пов'язана доля цікавої людини — єврея, який став католицьким священиком і монахом-кармелітом, що врятував близько двох сотень в'язнів Мірського гетто.

Шмуель (Самуель, Самуїл) Аарон (Освальд Руфайзен), чернече ім'я — брат Даніель (1922, Живець, Польща — 1998, Хайфа).

У 1939 р., коли німці захопили західну Польщу, а СРСР — східну, сіоністсько налаштована родина Руфайзенів: батько, мати і 2 сина — Освальд 17 років і 15-річний Ар'є біжать у ще неокупований Львів. Однак 50-ти-річні батьки не витримують страшних труднощів шляху, повертаються додому і пізніше гинуть в Освенцимі. Сини зі Львова незабаром перебираються в ще вільну Литву, у Вільно. Молодшому Ар'є вдається отримати безкоштовний сертифікат і візу на в'їзд до Японії з проїздом через весь Союз у Владивосток. Звідти через Японію він потрапляє в Палестину. Старшому Освальду було відмовлено: сертифікати видавали дітям і підліткам до 17 років. Освальд знав ідиш, польську та німецьку: у сім'ї говорили на всіх цих мовах. Освальд потрапляє у Вільно в сім'ю єврея-шевця, допомагає йому в роботі і легко вивчає литовську мову. Потім він перебирається до білоруського містечка Турець, там, маючи здібності до мов, швидко починає говорити білоруською. У нього зав'язалися приязні відносини з білорусами. Потім він опиняється в іншому білоруському містечку — Мір, і начальник білоруської поліції цього міста Серафимович запропонував Освальду працювати перекладачем в жандармерії. Освальд видає себе за сина поляка та німкені. Освальд як перекладач бере участь в облавах на євреїв у сусідніх селах, відмовляється розстрілювати євреїв в с. Луки, коли йому пропонує заступник начальника поліції Шульц. Він випадково підслуховує телефонну розмову начальника поліції Рейнгольда Хайна з капітаном Максом Ейбнером з жандармерії в Барановичах, з якого дізнаються дату чергового розстрілу, а точніше ліквідації гетто у Мірі. Освальд повідомляє про це в'язням гетто і вмовляє їх бігти, передає в гетто зброю. Євреї йому не вірять і один єврей видає Руфайзена, але 250 осіб все-таки тікають в ліс. 500 літніх і хворих залишаються і гинуть. Освальда заарештовують, він зізнається в тому, що він єврей, але за ним не дуже строго стежать, і йому вдається втекти. Після декількох днів і ночей, проведених в лісі, він повертається в Мір, бо йти було нікуди, зустрічає черницю, яка приводить його в жіночий католицький монастир кармеліток, розташований на околиці селища Мір (близько сьогоднішньої пожежної частини), недалеко від поліцейської комендатури, будівля якої збереглася досі. Це трапилося в серпні 1942 року. Він проводить у монастирі 9 місяців. Йому 20 років, він постійно розмірковує про життя, про свою долю, читає Новий Заповіт (інших книг у черниць не було), приймає рішення хреститися.

Після війни, в 1945 р. Руфайзен повернувся до Польщі, навчався на священика і став ченцем-кармелітом.

У 1962 р. брат Даніель побажав відповідно до Закону про повернення отримати ізраїльське громадянство, але отримав відмову. Апеляція в Верховний суд Ізраїлю (справа 72/62 «Освальд Руфайзен проти міністра внутрішніх справ») була відхилена. У своїй апеляції брат Даніель домагався визнання за ним права на репатріацію в Ізраїль на підставі того, що він є євреєм — якщо не за релігійною приналежністю, то по праву народження від єврейської матері. Він не приховував, що перейшов в християнство за щирим і глибоким переконанням, однак наполягав на своїй приналежності до єврейського народу в «національному плані». Галаха також бачить у ньому єврея. Виправлена ж у липні 1958 р. директива Бер-Єгуди і «процедурні розпорядження» Шапіри не відповідають точному формулюванню Закону про повернення і, отже, не законні. Верховний суд визнав, що Галаха вважає вихрестів євреями, але не визнав Галаху частиною ізраїльських законів. Суд визнав, що «процедурні розпорядження» Шапіри — це відомча інструкція нижчого порядку, яка не відповідає ізраїльському законодавству. Суд визнав і те, що жоден ізраїльський закон не визначає поняття «єврей». Верховний суд ухвалив, що у зв'язку з відсутністю писаних законодавчих норм і, виходячи зі світського характеру Закону про повернення, поняття «єврей» слід тлумачити не в строго Галахічному сенсі, а, орієнтуючись на суб'єктивну думку більшості народу: згідно з тим, «як це слово звучить в наші дні в устах народу» (формулювання судді Берензона), «оскільки ми, євреї, розуміємо його» (формулювання судді Зільбера), або просто згідно з думкою простого єврея «з вулиці». Тим самим, на думку Верховного суду, «єврей — це той, кого інші євреї вважають євреєм». Судді також додали, що, оскільки ні батьки сіонізму, ні будь-який єврей ніколи б не визнали євреєм віруючого християнина, Закон про повернення не поширюється на тих осіб, що народилися євреями, але добровільно змінили віросповідання. Така людина, безумовно, може подати прохання на право проживання в Ізраїлі, як і інші неєвреї, але вона не може вважатися євреєм, відповідно до Закону про повернення, і їй не належить ні автоматичне ізраїльське громадянство, ні права нових репатріантів. На цій підставі позов брата Даніеля був відкинутий. З думкою більшості не погоджувався суддя Хаїм Коен, заперечуючи проти суб'єктивно-колективного критерію (думка більшості) на користь суб'єктивно-індивідуального (власне бажання позивача), але залишився в меншості.

Освальду Руфайзену дозволили в'їзд до Ізраїлю, але в паспорті в графі національність поставили прочерк, бо його не визнали євреєм, а від польського підданства він відмовився сам. Йому було надано громадянство, але ніякої підтримки від держави Освальд Руфайзен не отримав.

До кінця своїх днів жив у кармелітському монастирі «Стелла Маріс» в Хайфі і був пастирем громади євреїв-християн ім. Святого Якова при католицькому храмі св. Йосипа в Хайфі. Ним було відновлене християнське богослужіння на івриті. Будучи чудовим лінгвістом, переклав на іврит безліч християнських молитов і проповідей. Це не зустріло підтримки у католицького начальства. В місті Нагарія створив будинок пристарілих для Праведників миру. З 1965 р. він став екскурсоводом по Ізраїлю для численних груп туристів-християн.

Ігуменя монастиря, де переховувався Освальд, Єлизавета Бартковяк, в 2002 р. отримала звання Праведниці народів світу. Якби Освальд Руфайзен був неєвреєм, його теж проголосили б Праведником народів світу, надавали б матеріальну підтримку, посадили б в пам'ять про нього дерево в Алеї Праведників...

На сайті «Яд Вашем» є опис подвигу Освальда Руфайзена. Про нього був знятий документальний фільм «Брат Даніель, Останній Єврей».

У Білорусі вже отець Даніель після війни був лише один раз. Коли в 1992 р. тут відбулася зустріч колишніх в'язнів гетто, всіх тих, кого врятував Освальд Руфайзен. У містечко приїхали люди з Америки, Ізраїлю, Німеччини... Приїхали їхні діти й онуки, тремтячими руками віталися вони з чоловіком-легендою, зі своїм рятівником в католицькій рясі — отцем Даніелем.

Життя Освальда Руфайзена стало основою біографії головного героя роману російської письменниці Людмили Улицької «Даніель Штайн. Перекладач». Основні факти біографії Освальда Руфайзена Улицька запозичила з книги американської письменниці, доктора філософії і професора соціології Нехами Тек «У лігві лева: життя Освальда Руфайзена» («In the Lion's Den. The life of Oswald Rufeisen», 1990), яка багаторазово зустрічалася з Освальдом.

Роман Л. Улицької, прототипом якого стала доля Освальда Руфайзена, сьогодні знає весь світ. Але в романі ви не знайдете ні слова про Білорусь — містечко Мір вона замінила на неіснуюче місто Емськ. Тим не менш, до Мірського замку сьогодні раз у раз приїжджають туристи, щоб почути про дивовижну долю отця Даніеля.

ПАМ'ЯТНИКИ БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 

• Замковий комплекс XVI–XVIII ст.
• Костел св. Миколая, кінець XVI – поч. XVII ст.
• Свято-Троїцька церква, XVI–XIХ ст.
• Свято-Георгіївська церква
• Каплиця-усипальниця Святополк-Мирського, поч. ХХ ст.
• Єшива, XIХ ст.
• Головна синагога, кінець XIХ ст.
• Синагога купецька, XIХ ст.
• Синагога, XIХ ст.
• Синагога (міква?), XIХ ст.
• Хедер, XIХ ст.
• Пансіон при хедері, XIХ – початок ХХ ст.
• Аптека, друга половина XIХ ст.
• Будівля адміністрації колишнього кагалу і банку, початок ХХ ст.
• Музей Віктора Сакеля в будівлі колишньої корчми
• Кладовище єврейське
• Кладовище католицьке
• Кладовище православне
• Кладовище татарське
• Пейзажний парк з водоймою — пам'ятка природи та садово-паркового мистецтва.

МУЗЕЇ — АРХІВИ — ПРИВАТНІ КОЛЕКЦІЇПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

У Мірському замку створено музей з 39 повноцінними експозиціями, одна із них присвячена життю і смерті єврейської громади Міра.

«Мірський замок» — це об'єкт з добре розвиненою інфраструктурою: два конференц-зали для проведення заходів на високому рівні, готель на 15 номерів, ресторан зі стравами старовинної кухні, сувенірна крамниця з виробами білоруських майстрів. Поряд з традиційними екскурсіями музей надає і театралізовані. Великою популярністю користується церемонія «Весілля в Мірському замку». На концертних майданчиках «Міра» традиційно проводяться музичні та лицарські фестивалі, а також фестивалі мистецтв і ремісничої творчості.

Значно більше музейних предметів, що представляють культурно-історичну спадщину євреїв Міра, знаходиться в приватному музеї Віктора Сакеля, розташованому в будівлі старої корчми (можливо тієї самої, де одного разу знаменитий письменник Владислав Сирокомля зустрів сумного візника і вислухав від нього моторошну розповідь про те, як в сильну хуртовину замерзла його кохана — цей сюжет пізніше ліг в основу вірша «Коли я на пошті служив ямщиком», який, за переказами, Сирокомля почав писати ще в корчмі, і яке стало пізніше популярною піснею).

У колекції В. Сакеля багато предметів, пов'язаних з історією євреїв Міра. Їй присвячена ціла кімната музею. Серед предметів «єврейської зали» — велика чаша, що колись стояла в синагозі і призначалася для пожертвувань; старовинний годинник, що зупинився, єврейські книги, фрагменти Тори, оплавлені пляшечки з єврейської аптеки, гирьки з єврейської лавочки, стілець з єврейського дому...

 

Архіви (з цікавою інформацією, що стосується історії даної місцевості)

• Національний історичний архів Білорусі в Мінську і Гродно
• Литовський державний історичний архів у м. Вільнюс
• Головний архів давніх актів у Варшаві (AGAD)
• Державний архів Російської Федерації
• Відділ рукописів Бібліотеки Чарторийських у Кракові.

 

ТУРИСТИЧНА ІНФРАСТРУКТУРАПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

 Автовокзал:

м. с. Мір, пл. 17 Вересня, 9, тел. +3751596 23174.

Готелі:

м. с. Мір — готель установа «Замковий комплекс «Мір» 15 номерів (30 місць).

Агроекосадиби:

Садиба «Хуторок». Адреса — м. с. Мір, вул. Сташевської, буд. 15. Господар — Лабоцький Сергій Миколайович. Послуги — проживання, тел. 8(01596)23422, моб. тел. + 37529-6923422.

Садиба «Замкове передмістя». Адреса — м. с. Мір, вул. Піонерська, буд. 44. Господар — Пісклов Сергій Анатолійович, моб. тел. +375 29 620-86-71 Email: [email protected]

Садиба «У Никодима». Господар — Нарбутович Никодим Борисович. Адреса — м. с. Мір, вул. Октябрська, 31, моб. тел. +375 29 662-33-93

Садиба «Светлазара». Господар — Гусакова Світлана Миколаївна. Адреса — м. с. Мір, вул. Московська, буд. 31, моб. тел. + 37529-3779858, http://svetlazara.blogspot.com/

 

Пункти харчування:

- Кафе «Рагнеда» РАЙПО (96 місць), пл.17-е Вересня, 1, тел. +3751596 (23-3-79).

- Клуб-кафе «Дорога замків». ІП Лизунова Ю. В., вул. Червоноармійська, 9, тел. +3751596 (28-1-95), моб. тел. + 37529-671-24-64,

- Кафе «Мірум Град» (ТОВ «Мірум Град», директор Кудлаш С. А.), моб. тел. + 37529-611-16-62, вул. Червоноармійська, буд. 1а.

 

Екскурсійне обслуговування:

Установа «Музей». Замковий комплекс «Мір», м. с. Мір, вул. Червоноармійська, буд. 2, тел. +37521596-2-30-35, Сайт: Www.mirzamak.by

«Мірський пасад». Адреса — м. с. Мір, 2-й провулок Кірова, буд. 2. Господар — Сакель Віктор Янович. Послуги — екскурсія по приватному музею, організація екскурсій по містечку, тел. + 37521596-23032, моб. тел. + 37529-9294268.

 

ДЖЕРЕЛАПряме посилання до цього абзацуПовернутися до змістуПовернутися до змісту

Краўцэвіч А.К. Стары Мір. Мн.: Навука і тэхніка, 1993. 

Раманава, І., Махоўская, І. Мір:гісторыя мястэчка, што расказалі яго жыхары / І.Раманава, І.Махоўская. Вільня: ЕГУ, 2009.

Ружанский Сэм, Комиссаренко Л. Освальд Руфайзен. Брат Даниэль. Антология.

Улицкая Л. Даниэль Штайн, переводчик. М., 2008.

Смиловицкий Л. Катастрофа евреев в Белоруссии, 1941-1944 гг. Тель-Авив : Б-ка Матвея Черного, 2000.

Ботвинник М.Б. Памятники геноцида евреев Беларуси. Минск: Беларуская навука, 2000.

Памяць: Гісторыка-дакументальная хроніка Карэліцкага раёна. Мінск: БелЭн, 2000.

Новицкая О., Прокопенко Л. Мтроительство каменных синагог в м.Мир на рубеже ХIХ – ХХ вв. // Карэліччына: людзі, падзеі, час. Мінск: Беларуская навука, 2012. С. 138 – 150.

Соркіна Іна. Мястэчкі Беларусі ў канцы XVIІІ – першай палове ХІХ ст. / Нав. рэдактар З.Шыбека. Вільня: ЕГУ, 2010. 488 с.

Иоффе Э. Знаменитые евреи – уроженцы Кореличского района // Карэліччына: людзі, падзеі, час. Мінск: Беларуская навука, 2012. С. 331 – 343.

Фрыдман, А. Лёс мірскай ешывы // ARCHE. № 3 (8). 2000. С. 201 – 205.

Stępniewska-Holzer, B. Zydzi na Białorusi: Studium z dziejów strefy osiedlenia w 1 pol. XIX w. / B. Stępniewska-Holzer. – Warszawa: Wyd-wo UW, 2013. – 230 s.

Pinkas Hakehillot. Encyclopedia of Jewish Connunities. Poland. Vol. VIII. Yad Vashem, Jerusalem, 2005. (иврит)

Jewish life. The encyclopedia of Jewish life before and during the Holocaust. Vol. II. S. 830/

Słownik geograficzny Krolewstwa Polskiego. – T. VI. – Warszawa, 1885. – S. 485 – 488.

 

ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ:

Фильм Амира Гера и Шалома Руфайзена. Последний еврей: в 4 ч. (об Освальде Руфайзене) – в свободном доступе в интернете: https://www.youtube.com/watch?v=DfPXznzVVFA

Фильм ОНТ «Из Мира в мир» (об иешиве) – в свободном доступе в интернете: https://www.youtube.com/watch?v=Pea8dSiHXO0

Фильм о Мирском гетто – в фондах музея «Мирский замок»

 
ДЖЕРЕЛА МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Сайт о еврейском Мире, созданный выходцами из Мира и их потомками: http://pages.uoregon.edu/rkimble/Mirweb/MirSiteMap.html

Mir // Wirtualny Sztetl. Muzeum Historii Zydow Polskich – Режим доступа: http://www.sztetl.org.pl/be/article/mir/2,-/

Мирская иешива // http://en.wikipedia.org/wiki/Mir_yeshiva_%28Belarus%29

Мир//http://be.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D0%BA%D1%96_%D0%BF%D0%B0%D1%81%D1%91%D0%BB%D0%B0%D0%BA_%D0%9C%D1%96%D1%80

Музей Мірскі замак // www.mirzamak.by

Мир: Электронная еврейская энциклопедия // www.eleven.co.il/article/12784

Мір // http://radzima.org/be/gorad/mir.html

Мір // http://globus.tut.by/mir/index.htm

Online memorial book of Mir (Hebrew) at the New York Library website // http://yizkor.nypl.org/index.php?id=2772

 

i Доўнар А. Прывілеі князёў Радзівілаў мястэчку Мір // Карэліччына: людзі, падзеі, час. Мінск: Беларуская навука, 2012. С. 88 – 94.
ii Гурын М. Мір // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі: у 6 т. Т. 5. Мінск: БелЭн, 1999. С. 204.
iii Шпилевский, П.М. Путешествие по Полесью и белорусскому краю. Минск: Полымя, 1992. С. 84.
iv Краўцэвіч А.К. Мір // Археалогія і нумізматыка Беларусі: Энцыклапедыя. Мінск: БелЭн, 1993. С. 436.
v Калінін В. Цыганы на Беларусі // З гісторыяй на “Вы”. Выпуск другі / Уклад. У.Арлова. Мн., 1994. С. 336 – 338.
vi АР НБ Вільнюскага дзяржаўнага універсітэта. Р4-36348 (А-849). Л. 20.
vii Сыракомля, У. Вандроўкі па маіх былых ваколіцах / У.Сыракомля // Добрыя весці: Паэзія, проза, крытыка. Мінск, 1993. С. 208.
viii ЛГИА. Ф. 378, об.отд., 1868, д. 2037, л. 139.
ix AGAD. AR. Sygn. 2472. S. 1 – 3.
x ЛГИА. Ф. 378, об.отд., 1833, д. 1055, л. 22.
xi Материалы, относящиеся до нового общественного устройства в городах империи (городовое положение 16 июня 1870 г.) Т. V. СПб., 1879. С. 101.
xii AGAD. AR. Dz. XXV. Sygn. 2472. S.7.
xiii РДГА. Ф.1290, оп. 4, д. 77; д. 79.
xiv Пашкевіч У. Мірскае графства ў гады Паўночнай вайны // Карэліччына: людзі, падзеі, час… С.110 – 111.
xv НИАБ в Гродно. Ф. 1. Оп. 1. Д. 512. Л. 1-1 об.
xvi НИАБ в Гродно. Ф. 1. Оп. 27. Д. 407. Л. 19 об.
xvii Мир // Электронная еврейская энциклопедия: http://www.eleven.co.il/article/12784
xviii Schipier, I. Dzieje handlu żydowskiego na ziemiach polskich / I. Schipier. Warszawa: Centrala Związku Kupców w Warszawie, 1937. S. 424.
xix НИАБ в Гродно. Ф. 1, оп. 1, д. 2642, л. 49-98.
xx НИАБ в Гродно. Ф. 1. Оп. 20. Д. 229. Л. 13 об.-14.
xxi ЛГИА. Ф. 378. Общий отдел. 1841 г. Д. 550. Л. 11-14.
xxii НИАБ в Гродно. Ф. 1. Оп. 4. Д. 71. Л. 445 об.
xxiii РГИА. Ф.1286, оп. 5, д. 443, л. 4 – 12.
xxiv Берлин, М. Очерк этнографии еврейского народонаселения в России / М.Берлин. СПб., 1861 г. С. 37.
xxv Сабалеўская, В.А. Яўрэі Беларусі ў канцы XVIII – першай палове ХІХ ст.: лад жыцця і культура: Дыс....кандыдата культуралогіі / В.А.Сабалеўская. Гродна, 1999. Табліца 24.
xxvi ЛГИА. Ф. 378, общий отдел, 1843 г., д. 18.
xxvii Мир // Электронная еврейская энциклопедия: http://www.eleven.co.il/article/12784
xxviii Stępniewska-Holzer, B. Zydzi na Białorusi: Studium z dziejów strefy osiedlenia w 1 pol. XIX w. / B. Stępniewska-Holzer. Warszawa: Wyd-wo UW, 2013. S. 154.
xxix НИАБ в Минске. Ф. 295. Оп. 1. Д. 1151.Л. 31.
xxx НИАБ в Минске. Ф. 295. Оп. 1. Д. 1190. Л. 52.
xxxi Фрыдман, А. Лёс мірскай ешывы // ARCHE. № 3 (8). 2000. С. 201 – 205.
xxxii Stampfer, S. Ha-yeshiva ha-litayit be-hitvata. Lithuanaian Yeshiva /S. Stampfer. Zalman Shazar Center: Jerusalem, 2005.
xxxiii ЛГИА. Ф. 378, политич. отд. 1867 г., д. 418.
xxxiv ГАРФ. Ф. 109 (1 экспедиция). Оп. 26. Д. 4. Л. 243 об., 344.
xxxv НИАБ в Гродно. Ф. 1. Оп. 10. Д. 60
xxxvi ЛГИА, ф. 378, общий отдел, 1863 г., д. 1270
xxxvii ЛГИА, ф. 378, общий отдел, 1863 г., д. 1270
xxxviii ЛГИА, ф. 378, общий отдел, 1863 г., д. 1270
xxxix Тамже. Л. 11-12 об.
xl НИАБ в Гродно. Ф. 1. Оп. 10. Д. 176. Л. 1.
xli НИАБ в Гродно, ф. 2, оп. 3, д. 699. Л. 318.
xlii ЛГИА, ф. 378, общий отдел, 1899, д. 634.
xliii Унучак А. Карэліччына на старонках “Нашай Нівы” // Карэліччына: людзі, падзеі, час. С. 293 – 300.
xliv Мир // Российская еврейская энциклопедия http://www.rujen.ru/index.php/%D0%9C%D0%98%D0%A0
xlv ГАГО. Ф. 662. Оп. 3. Д. 38. Л. 184 об., 190 об., 191, 193, 194.
xlvi Раманава, І., Махоўская, І. Мір:гісторыя мястэчка, што расказалі яго жыхары. Вильня, 2009. С. 25, 27.
xlvii Архив Яд-Вашем, item ID 3555820
xlviii Археалогія і нумізматыка Беларусі: энцыклапед. давед. Мінск, 1993. С. 436 – 437.
xlix ЛГИА. Ф. 378, об.отд., 1865, д. 1414, л. 3 – 3 об.
l Думін, С.У., Канапацкі, І.Б. Беларускія татары: Мінулае і сучаснасць. Мінск, 1993. С. 164.
li НИАБ в Гродно. Ф. 1. Оп. 27. Д. 641.Л. 49 об-50 об.
lii НИАБ в Гродно. Ф. 1. Оп. 20. Д. 641. Л. 592.
liii Новицкая О., Прокопенко Л. Строительство каменных синагог в м.Мир на рубеже ХIХ – ХХ вв. // Карэліччына: людзі, падзеі, час. С. 138.
liv ЛГИА. Ф. 378, об. отд. 1865 г., д. 1769, л. 59.
lv Новицкая О., Прокопенко Л. Строительство каменных синагог в м.Мир …С. 139.
lvi Новицкая О., Прокопенко Л. Строительство каменных синагог в м.Мир …С. 149.
lvii ЛГИА. Ф. 378, об.отд., 1833, д. 1055, л. 22.
lviii ЛГИА. Ф. 378, об.отд., 1866, д. 326, л. 90 об.
lix Раманава, І., Махоўская, І. Мір:гісторыя мястэчка, што расказалі яго жыхары… С.14.
lx Якімовіч Ю.А., Самбук С.Ф. Мір // Архітэктура Беларусі: Энцыклапедычны даведнік. Мінск, 1993. С. 346.
lxi AGAD. Zb. kart. R 432-30; Соркіна Іна. Мястэчкі Беларусі ў канцы XVIІІ – першай палове ХІХ ст. С. 450.
lxii AGAD. AR. Dz.XXV. Sygn. 2466 а.
lxiii AGAD. Zb. kart. R 452-31.
lxiv Сацукевіч І. Тапанімічная спадчына Міра // Карэліччына: людзі, падзеі, час. С. 224.
lxv Шпилевский, П.М. Путешествие по Полесью и белорусскому краю. С. 87.
lxvi Там же. С. 89 – 90.
lxvii Сыракомля, У. Вандроўкі па маіх былых ваколіцах... С. 207.
lxviii Там же. С. 207 – 208.
lxix Там же.
lxx Ельскі, А. Гарады і мястэчкі / А.Ельскі // Выбранае / Аляксандр Ельскі; Уклад. Н.Мазоўка, У.Казберука. Мінск, 2004. С. 289.
lxxi Раманава, І., Махоўская, І. Мір:гісторыя мястэчка, што расказалі яго жыхары… С. 22.
lxxii Там же. С. 31.
lxxiii Там же. С. 32.
lxxiv Там же. С. 41, 42.
lxxv Там же. С. 71
lxxvi Там же. С. 43.
lxxvii Там же. С. 38.
lxxviii Там же. С. 192.
lxxix Там же. С. 210.
lxxx Там же. С. 199, 200.
lxxxi Ботвинник М.Б. Памятники геноцида евреев Беларуси. Минск: Беларуская навука, 2000. С. 260 – 261.

Авторство: канд. ист. наук Инна Вальерьевна Соркина