Ружани - путівник

Резиденція Сапіг

Перша писемна згадка про Ружани (Ражани) датована 1490 р. Після переходу у 1598 р. у власність магнатського роду Сапіг Ружана стала їхньою головною резиденцією. Наприкінці XVI ст. канцлер Великого князівства Литовського Лев Сапіга звів на високому пагорбі замок, до якого часто навідувались короновані персони. До прикладу, Владислава IV Вазу в Казимира Льва Сапіги “[…] пригощали з неймовірною розкішшю, де він провів 9 днів”. Крім того, щедрими дарами для гостя від господаря стали: “[…] бельгійський килим вартістю 10 000, для королеви перстень, куплений за 16 000 і соболине хутро, придбане за 3000 в Москві […]”. Завдяки зусиллям Сапігів у 1637 р. Ружанам надано магдебурзьке право та власний герб. Ружанський замок, перебудований за проектом Йогана Самуеля Беккера у 1784–1786 роках, був розкішним палацово-парковим комплексом, який називали поліським або білоруським Версалем. Проте маєток опинився на межі банкрутства, що змусило Олександра Сапігу віддати палац в оренду єврейському підприємцеві Мордехаєві Пінесові.

Юліан Урсин Нємцевич пригадував: “У Ружанах, у маєтку князя за гетьмана Поцея, знаного п'яниці, я побачив його “бібліотеку” кубків […]. І були то кубки, що вміщали в собі дві і більше пляшок; вони мали різну форму: київ, пістолетів, ведмедів. Шкода! Із цих цілковито невимірних посудин пропили батьки й діди добро, щастя, незалежність і цілісність Польщі. Вони покояться в мирі, а ми й нащадки наші за їхні лінь і неробство страждати повинні”.

Від 1786 р. до початку XX ст. в палаці розміщувалася фабрика шовкових тканин, оксамитів і сукна.
Що тут довго говорити — для такого убогого містечка, яким були Ружани, повернення після ста років родини, яка збудувала це містечко і звідси протягом певного часу фактично самозвансько володіла Литвою, стало небуденною сенсацією. Костел, церква, монастир, адміністративні будівлі й так далі — усе звели Сапіги, а найвеличнішим був великий замок-палац, який раніше височів над містечком і від якого, на жаль, залишилися лише руїни. Насправді більшість людей мало цікавились історією, але вони знали, що Ружани — це Сапіги.

Після служби перед костелом утворився невеличкий натовп, дуже серйозний, однак радісний. Люди підходили потиснути нам руки, багато хто лише цілував Татові руки. Усі нас вітали, бажали щастя та довгих літ повторного оселення у родинному гнізді.

У якийсь момент, як і в Новогрудку, до нас підійшов поважний єврей старшого віку із довгою бородою, і, кланяючись із великою гідністю, запросив до себе, бо збирався розповісти Татові щось дуже важливе. Після завершення вітань і короткого візиту до плебанії ми пішли до рекомендованого дому. Господар представився нам як Пінес, пригостив чаєм із якимись бейглями і розповів історію своєї родини, яка оселилася в Ружанах на початку XVIII століття. Виявилося, що незадовго до Листопадового повстання його дід із моїм прадідом Євстахієм уклали договір купівлі-продажу Ружанського замку, який пізніше його дід переробив під суконну фабрику. Наш співрозмовник нахилився і з нижнього ящика старого бюро вийняв оригінал акту продажу, з якого випливало, що покупець заплатить стільки, скільки йому вдасться швидко зібрати впродовж якогось там часу, але з умовою, що якщо хто-небудь із Сапіг, законний спадкоємець контрагента, повернеться в Ружани, палац повинен бути йому відданий за тією ж ціною.

— Князю, Ви зараз повертаєте свою законну спадщину, отже, контракт у силі і я віддаю Вам власність відповідно до угоди. Я усвідомлюю, що зараз Ви не її приймете, оскільки залишилися тільки нічого не варті руїни, але контракт це контракт і я хотів Вам про це повідомити.

Нарешті ми дізналися, що дід Євстахій, приєднуючись як доброволець до Листопадового повстання, добре усвідомлював, що це лише патріотичний імпульс, який не може закінчитись перемогою, і добре знав, що він більше не повернеться до Ружан та іншого майна. Прикро, що часто можна почути, ніби Сапіга продав євреям своє родинне гніздо, аби отримати гроші на розпусту.

Ружанські євреї

 
Синагогальний комплекс

В Ружанах на вул. Якуба Коласа, 6 збереглася будівля колишньої синагоги, зведеної, імовірно, наприкінці XVIII ст. за проектом Самуеля Беккера, придворного архітектора Сапіг. Мурована двоповерхова споруда з головною молитовною залою, квадратною в плані, використовувалася до 1940 р., коли її закрила радянська влада. Будівля сьогодні стоїть пусткою і знаходиться в аварійному стані. Всередині збереглася мурована біма. Біля синагоги стоїть колишня єшива, яка працювала від 40-х років XIX ст. У 1855–1888 роках ружанським рабином був Мордехай Яффе (1820–1891) – один із піонерів першої алії у 1888 р.

Новітні часи

У 2-й пол. XIX ст. в Ружанах діяв єврейський шпиталь. У 1883 р. засновано благодійну організацію Лінас га-Цедек, діяла Талмуд-Тора, де навчалося близько 300 учнів. В Ружанах відкрилося одне з перших в Росії відділень сіоністичної організації Ховевей Сіон (івр. Любителі Сіону), представники якої були учасниками з’їзду в Катовицях у 1884 р. У 1904 р. утворено єврейську самооборони, яка слідкувала за тим, аби в Ружанах не стався погром. У 1905–1907 роках в містечку активізувалися політичні партії.

У міжвоєнний період кількість євреїв-мешканців міста послідовно спадала: у 1921 р. тут проживало 3718 євреїв, у 1939 р. – 3500. У ті роки єврейська спільнота намагалася підтримувати єврейську культуру та освіту; в місті діяла середня школа Тарбут із івритом як мовою викладання, середня школа з їдишем як мовою викладання, приватна початкова школа, театральний гурток. Релігійна громада утримувала будинок престарілих.

 
Звинувачення у ритуальному вбивстві

У “Єврейській енциклопедії” Брокгауза і Єфрона (1908–1913) описана історія фальшивого звинувачення у ритуальному вбивстві, яка трапилась у Ружанах:

Незадовго до Великодня 1657 р. в єврейському кварталі було знайдено понівечений труп християнської дитини, “жертви єврейської кровожерливості”, як говорила чутка. Чернь готова була накинутися на євреїв, але володар містечка не допустив до погрому […]. Суд міщан звинуватив увесь кагал у скоєнні вбивства з ритуальною метою і запропонував євреям віддати в жертву двох представників громади. Вибір припав на ребе Ізраїля бен Шалома і ребе Тобію бен Йосифа (можливо, вони самі погодилися на мученицький подвиг). На другий день свята Рош га-Шана вони були страчені. […] Донині пам'ять про мучеників шанується серед євреїв Ружан. […] На місцевому кладовищі знаходиться кам'яний пам'ятник мученикам (відреставрований у 1875 р.).
Ця історія мала своє продовження.

Мій свекор Рувим Євсейович Закгейм був мовчазним євреєм, заглибленим у священні книги. Іноді він шумно сперечався давньоєврейською з якимись старими. Суперечка стосувалася різних інтерпретацій Талмуду і вже кілька тисяч років гаряче хвилювала талмудистів, що живуть у своєму особливому світі, дуже далекому від питань буденності. […]

У 1930 році свекор урочисто увійшов у мою кімнату, де я сиділа біля ліжечка новонародженого сина.

— Мені треба з тобою поговорити. Чи ти збираєшся обрізати дитину?

Я знала, що дід молив Бога, аби у мене народилася дівчинка, бо розумів, що хлопчик залишиться необрізаним, а це для нього було б трагедією. […]

— Ні, я не можу цього зробити, — відповіла я категорично.

— Але твій син не буде євреєм! Чи ти розумієш, що це означає?

Я не розуміла. Мені здавалося зовсім неважливим, чи буде мій син євреєм, чи китайцем, адже він житиме при комунізмі! […]

— Чи відоме тобі походження нашого прізвища?

Старий витягнув із кишені древній шкіряний футляр, прикрашений зіркою Давида і написом єврейською мовою. У футлярі лежав сувій пергаменту. Він урочисто прочитав мені незрозумілий текст давньоєврейською мовою і переклав.

Зміст рукопису був таким:

“У XVII столітті в містечку Ружани перед Великоднем знайшли труп християнського немовляти. Ружанську єврейську громаду звинуватили в ритуальному вбивстві.

Впливовий князь, якому належало це містечко, заявив, що він зітре з лиця землі усю громаду, якщо в триденний термін убивць не видадуть. Три доби вдень і вночі вся громада молилася в синагозі про порятунок, а на ранок четвертого дня двоє старців пішли до князя і зізналися у вбивстві. Їх повісили на воротах замку”.

Громада склала дві грамоти і видала їх родинам убитих. Одна з цих грамот була в руках у мого свекра. У ній засвідчувалося, що старий (ім'ярек) не є вбивцею, що він віддав своє життя для порятунку громади, що в синагозі в Ружанах про душу його будуть молитися вічно, а сім'я його отримає прізвище Закгейм, що означає “зерех кейдеш гейм” — сім’я його священне. Рід його повинен тривати віки вічні, і якщо не буде спадкоємця-хлопчика, то донька, вийшовши заміж, передасть це прізвище своєму чоловікові. Дід дочитав мені документ і запитально подивився на мене.

— Якщо він буде необрізаний, я не зможу віддати йому цієї грамоти, а він є спадкоємцем роду.

Мені дуже хотілося отримати цей сувій, і дуже шкода було старого, який дуже сподівався, що тепер вже я не вистою. Але я вистояла. Ображений, він вийшов з кімнати і забрав свій скарб. Діда вже давно немає в живих. Під час війни пропав сувій. Останньому Закгейму, синові мого сина, скоро виповниться рік. Він вчиться ходити. Ще не вміє тримати рівновагу і гойдається на своїх нетвердих ніжках. Я дивлюся на нього і думаю: скільки бур промайнуло над людством від XVII століття, коли “на віки вічні” була видана грамота родині Закгеймів...

Один Закгейм, голова Ярославського міськвиконкому, в 1918 році був роздертий під час білогвардійського заколоту. Чотирьох убито на війні. Кілька людей загинули в печах Освенцима.

Мого чоловіка розстріляли в підвалі Луб'янки у 1936 році.

Письменники

Серед нащадків ружанських євреїв, страчених після процесу про ритуальне убивство, є і Меїр Кринський (1863–1916), засновник першого ілюстрованого часопису про літературу та мистецтво мовою їдиш “Роман Цайтунґ” (їдиш Газета розповідей, 1906–1907), один зі співавторів фолькістського щоденника “Дер Момент” (їдиш Мить), учитель та автор підручників як на їдиші, так і на івриті. Похований на єврейському цвинтарі у Варшаві. Уродженцями Ружан також є Аарон Лібушицький (1874–1942), поет та перекладач із івриту, а також Зеліг Шер (Шерешевський) (1888–1971), письменник, автор низки книг та мемуарів на їдиші. Шер навчався у єшивах Ружан та Слоніма, а також вивчав ткацький фах у Вільні. Брав активну участь у соціалістичному сіоністському русі. Після виїзду в 1909 р. до США почав публікувати статті та оповідання в американських газетах і журналах. Під час Першої світової війни Зеліг служив у лавах американського війська та воював на французькому фронті, де отримав поранення. Коли він повернувся до Нью-Йорку, його оповідання, в т.ч. на військову тематику, почали виходити в американських єврейських часописах “Форвертс”, “Ді Таґ” та інших, а сам автор став одним із редакторів газети “Ді Цайт”. У чомусь подібною була життєва дорога Мелеха Епштейна (1889–1979), історика, журналіста газет “Форвертс”, “Ді Таґ” та “Морґн Фрайхайт”, профспілкового діяча, члена соціалістичних партій та Компартії США, з якої він вийшов у серпні 1939 р. після розкриття факту договору між СРСР та нацистської Німеччини. За двадцять років він описав свій досвід у комуністичній партії в книзі The Jew and communism. The story of early Communist victories and ultimate defeats in the Jewish community, U.S.A., 1919–1941 (англ. Єврей і комунізм. Історія початкових перемог комуністів та остаточних поразок у єврейській громаді, США, 1919–1941, 1959).

Єврейський цвинтар

На Красноармійській вулиці знаходиться старий єврейський цвинтар, на якому збереглося понад 200 мацев. Найстаріші датовані XVII ст.

Вийшовши з молодого соснового ліска, я побачив незвичайне видовище. Рівне просторе поле поросло сухуватою і навіть дещо білястою, сивою травою. […] З цієї трави […] стирчала на значній площі велика кількість невисоких, загострених догори каменів. На них – східна в'язь. Видно, що місце це давно покинуте людьми, які або переселилися, або вимерли. Робилося враження зустрічі з іншою, невідомою цивілізацією. Ні плотів, ні огорож, ні квітів, ні стежок, ні навіть могильних горбиків. Загострене каміння, суха земля, сива трава.

А ще це було схоже на те, як ніби були колись у землі тисячі гусениць, і ось із них вивелися метелики. Вивелися і полетіли. І де вони тепер, невідомо. Оболонки залишилися лежати в землі. Таємнича цивілізація.

Друга світова війна та Голокост

Після початку Другої світової війни Ружани зайняла Червона армія. Єврейське населення Ружанів значно збільшилося за рахунок декількох тисяч біженців із територій, зайнятих Третім Рейхом. Більшість із них пізніше вислано у внутрішні райони Радянського Союзу, але частина залишилася в Ружанах. Із початком нацистської окупації (липень 1941 р.) на євреїв Ружанів накладено контрибуцію, обов’язкові примусові роботи, впроваджено численні обмеження та обов'язкове носіння пов'язки зі словом “Jude” на правому рукаві. Організоване окупантами гетто проіснувало недовго. Вже 2 листопада 1942 р. його в’язнів депортували до табору смерті у Треблінці. Увесь центр Ружанів, де розміщувалося гетто, німці спалили.

У 1965 р. в Ружанах зведено обеліск на честь жертв німецької окупації, але згідно з тодішньою практикою на ньому написано про “радянських громадян” без уточнення, що більшість страчених тоді жителів Ружан становили євреї.

Сліди присутності

В Ружанах збереглося багато будинків, збудованих євреями-жителями містечка до війни, серед яких є і колишня аптека. Ружанським євреям присвячена частина музейної експозиції, яка знаходиться у частково відреставрованому замку.