Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Прогулянка Жовквою з Шимоном Саметом

"Книга пам'яті Жовкви", Єрусалим 1969 рік. Переклад на польську та опрацювання — Ярон Кароль Беккер. Переклад українською — Володимир Дишлевук.

Жовква, одна з міських брам
Жовква, одна з міських брам (Фотограф: Загреба, Віктор)

Запрошую вас на прогулянку Жовквою, красивим польсько-єврейсько-українським містечком. До війни польською мовою та писаною мовою їдиш воно називалося Жулкєв, від імені коронного гетьмана Станіслава Жолкевського (не знаю, як євреї вимовляли його прізвище). Жовква була однією з великих єврейських громад у Польщі і одним із найбільших центрів єврейської культури в Львівському воєводстві. У 1943 році 3200 жовківських євреїв було депортовано у табір смерті Белжець.

Після Другої світової війни протягом 40 років цей населений пункт називався Нестеров (як частина Української РСР у Радянському Союзі), а тепер має назву Жовква і близько 13 500 жителів. Сам аналіз перейменувань містечка може багато про нього розповісти. Однак ми відправимося на прогулянку шляхом ностальгічних спогадів відомого ізраїльського журналіста Шимона Самета, який у 1965 році в Тель-Авіві, після 37 років відсутності тут, згадував своє містечко.

Ми підемо за ним тихо, аби не сполохати його уяву. Прогулянка починається на вулиці Колейовій, оскільки вона діяла на нього стимулююче, а водночас заспокійливо. Йдучи до залізничного вокзалу, він милувався зеленню праворуч і красивими будівлями ліворуч. Його увагу привертали два об'єкти: стара в'їздна брама в міських мурах, до якої чимчикували пішоходи з чотирьох напрямків: вулиць Колейової, Поштової, Звіринецької та з Ринку, а також кіоск, де ті з нас, хто потайки курив, міг знайти цигарку.

"Будівля Брами була особливої архітектурної форми, якої не знайдеш у жодному ізраїльському місті, — говорить Самет, — ні в 56-літньому Тель-Авіві, ні в Єрусалимі, якому вже тисячі років. Щось подібне можна побачити в руїнах Кесарії. Часто я стояв і дивився на її брами, насолоджуючись їх виглядом і красою, пишаючись своєю Жовквою. Ні в Раві Руській, ні у Сокалі чи у Великих Мостах, і якщо я не помиляюся, то навіть у Львові немає таких пам'яток, як у нашому місті, — міркував я про себе.

Вулиця Колейова була вулицею польської інтелігенції — на ній мешкали чиновники, вчителі, лікарі, серед них було також трохи євреїв. Це була жвава вулиця, особливо у вечірній час і по суботах. Вона використовувалась як пішохідна вулиця. Колейову перетинала річка, в яку вдивлялися пішоходи, помічаючи в ній тисячі відтінків і рухів. Той, хто прагнув насолодитися красою жовківської природи, йшов у парк, в якому, занурений у свої думки, отримував задоволення від тиші та спокою. Багато хто з моїх співмістян прогулювався по парку. Іноді я зустрічав тут батька: коли він хотів побути наодинці зі своїми думками, то теж прямував до парку.

Стоячи в парку, погляньмо далеко за річку — пропонує Самет. Ми побачимо там перлину гламуру та елегантності нашого міста, "Рай". Скільки міст в Галичині мали таке місце відпочинку, як наш "Рай"? У ньому відпочивав і шукав натхнення відомий письменник мовою іврит Йозеф Хаїм Бреннер. І я теж, коли я відчував себе самотнім та сумним, втікав до "Раю". Знаходив там приємне усамітнення та заспокоєння, будучи з собою наодинці".

"Для багатьох жителів Жовкви залізничний вокзал та його околиці були важливим місцем. Там виникали закохані пари, формувались життєві плани або ж плани втечі з міста у світи. Особливо ми мріяли про Палестину. У нас була звичка чекати на потяг зі Львова, вітати друзів або проводжати тих, хто їхав до Рави Руської. Таким чином ми бували тут нерідко. Більшість із нас заздрила подорожуючим. Я ж — навпаки. Живучи пізніше у Львові, рахував дні і години до того моменту, коли в п'ятницю складав валізу і повертався до своєї родини та друзів у Жовкві. Там я проводив суботні вечори в компанії друзів у єврейському “Культур Фарайн” (Культурний центр).

Ринок був центром міста. Широка, велика площа, у центрі якої стояв колодязь із водою, яку набирали і розносили водоноси, а іноді навіть самі господині. Навколо криниці зосереджувався весь світ. З одного боку, будівля старої фортеці у дворі, в якій діяла міська гімназія ім. Яна III Собеського та суд, з іншого боку — стоянка для селянських підвод та возів, які привозили з навколишніх сіл товари на продаж. Саме тут, у польсько-українській мовній мішанці, процвітав світ жовківської торгівлі.

В аркадах будівель на площі знаходилися магазини і житлові кам'яниці. Площа була серцем міста, з якого виходили вулиці на всі напрямки світу. На площі стояв також фарний костел, і в ньому (як говорили) знаходилися дорогі ікони та антикварні витвори мистецтва, покриті золотом і діамантами. Звідси можна було пройти крізь браму на Глинську вулицю, а потім мостом через річку Свиня дійти до парку або повернути на Пекарську вулицю, де стояв Белзер Хойз, тобто дім белзьких хасидів. В кінці вулиці була пекарня — аромати випічки п'янили її мешканців. На Пекарській ми святкували Сімхат Тора (Свято Радості Тори) — тоді далеко було чути гучні хасидські пісні.

На виході з Пекарської стояла величезна будівля Великої синагоги, яка була особливим витвором архітектурного мистецтва і куди сходилися на молитву євреї з усієї околиці. Кожен, хто хотів спілкуватися з Богом в тиші, повній урочистої інтимної атмосфери в красивій обстановці, знаходив тут для себе притулок — відразу покидав буденний світ і входив у світ святості.

Навпроти Великої синагоги стояв бейт га-мідраш. Поруч із ним знаходився скромний кіоск із газованою водою, цукерками та цигарки. Це було важливе місце зустрічей сіоністської єврейської молоді, а особливо місцевої організації Га-Шомер Гацаїр ("Молодий страж"). Біля кіоску стояв ще будинок Цимерманів, важливий пункт зустрічі освічених людей і молоді, спраглої культури і науки. Трохи вище, на тій же вулиці, жили брати Шпіґелі, дуже асимільовані євреї. На їх великому подвір'ї ми гралися годинами. Ще далі, на вулиці Собеського, стояв наш будинок, а в ньому — магазинчик годинникаря, мого батька. Звідти ми переїхали на вулицю Шпитальну.

На Шпитальній діяв притулок з номерами “Ainfahrhojz”, в якому жили, насамперед, приїжджі хасиди, що шукали кошерної кухні. Там навіть гостював сам цадик із Белзу.

Вулиця Собеського приведе нас від ринку з його підводами, возами і криничним насосом на ринку аж до бійні з одного боку і річки з іншого, а також до вулиці Турнецького (Турніцької?). Цією вулицею, яка починалася від складу деревини Гохнера, можна було б дійти до села Туринка та Великих Мостів, а ще далі до красивої околиці з маленькими будиночками. Там знаходився великий костел.

Якщо повернемо праворуч і проїдемо частину шляху, то опинимося на центральній, жвавій Львівській вулиці. Від неї відходили дві бічні вулиці, одна з них вела від Великої синагоги і магістрату до дому молитви під назвою Кадетен-Шул, бо в ньому молилися так звані “прогресивні євреї”. Цей будинок був осередком сіоністського руху, й тут велося багато дискусій про політику, обговорювалися передвиборні кампанії до міської ради, до єврейської ґміни і навіть до сіоністського конгресу. Євреї, що тут молилися, і серед них мій батько, були супротивниками белзьких хасидів. В кінці вулиці знаходились миква і лазня.

Вулиця Львівська розходилась у двох напрямках: на Ринок та на шлях Жовква - Львів. Важливим пунктом на ринку, про який варто згадати, був магазин приладь для письма братів Еккер. Тут іноді збиралась єврейська учнівська молодь. Головним місцем зустрічей цієї молоді була кав'ярня сестер Вільдер.

В будівлі магістрату ми мали центр культури, “Культур Фарайн”. Його очолювало кілька місцевих інтелектуалів: доктор Шлосер, доктор Собель, доктор Цимерман і доктор Штерн, а адміністратором був Самсон Ліфшиц. Тут відбувалися лекції та бесіди, люди грали в шахи і карти, готували карнавал на свято Пурим тощо.

На узбіччі шляху Жовква — Львів ріс парк “Старий мур" із кіоском праворуч. Наші матері гуляли тут по суботах, і говорили про все і про всіх: тут можна було дізнатися, хто поїхав до белзького цадика отримати благословення на свій бізнес, а хто послав свого сина до Львова у пошуках роботи; хто планує поїздку в Палестину, хто і як одружується тощо. Після спуску з парку вниз можна було пройти до корчми напроти, де, занурені в хмари цигаркового диму і в розмови, приправлені лайкою, пили пиво поляки, українці та євреї. Іноді в корчмі траплялися антисемітські події.

На вулиці, що прилягала до старого саду, Берека Йоселевіча, стояв великий будинок, так звана Зірка, а на розі Йоселевіча і Шпитальної — гарний будинок стоматолога, доктора Тірка. На цій вулиці знаходився міський шпиталь, директором якого був доктор Вакс, а доктор Мускат, християнин, був головним хірургом.

З вулиці можна було увійти на великий двір рабина Жовкви. Він приймав у себе людей, що просили про допомогу або пораду, в тому числі християн (наприклад, був досить гучний візит місцевого судді, який просив поради в рабина з приводу процесу, який він вів). Поряд із будинком рабина був ще один притулок, “Einfahrhois”, завжди повний гостей і шумний через брички, вози та авта, що заїжджали на його двір.

Вихор моїх спогадів закружляв так, — каже наш гід Шимон Самет, — що я не можу його опанувати. Моє серце так сумує за тобою, місто мого народження, яке відірвали від нас на віки вічні. Навіть твоя назва була стерта, і тепер називають тебе Нестеров”

(спогади Шимона Самета були написані в 1965 році, тобто в той час, коли Жовква входила до складу Радянського Союзу і називалася Нестеров — прим. ред.).

Мапа

Рекомендоване

Фотографії

Ключові слова