Штетл, штетлех, містечко...

Мультикультурні міста, феномен яких сформувався на теренах Центральної та Східної Європи, до Другої світової війни були дуже характерним елементом місцевого культурного ландшафту. Існуючі поряд костели, церкви, синагоги, мечеті, кладовища християн, євреїв та мусульман творили простір містечок і становили матеріальний доказ взаємопроникнення культур. Одним із типів мультикультурного містечка був єврейський штетл.

Штетл (штетлех, з їдиш мале містечко) можна визначити як невелику провінційну єврейську громаду. Ця назва застосовується для окреслення єврейських спільнот, що населяли терени довоєнної Східної Європи: Росії, Польщі, Литви та східної частини Австро-Угорської імперії. Маючи своєрідну соціальну структуру та характерні звичаї, штетл був закритою структурою, що жила за своїми власними законами, функціонування якої чітко визначали певні правила. Вся життєдіяльність була підпорядкована правлінню ґміни, порушення усталених соціальних правил призводило до різних покарань: заборони входу в синагогу, бичування, а в крайніх випадках навіть до виключення зі спільноти. Варто однак підкреслити, що саме спільнотність у широкому розумінні слова була основою функціонування в громаді.

Єврейських мешканців пов'язувало відчуття сильних місцевих зв'язків, а слово “штетл” набуло емоційного забарвлення, яке відповідає сучасному термінові “мала батьківщина”. Образ спокійного, мультикультурного містечка, жителі якого оточують себе взаємною опікою, присутній у спогадах, що містяться в Книгах пам'яті. Пінкас зіккарон або сефер заккарон (іврит) чи їзкер бух (їдиш) — специфічний ґатунок літератури, що виник після Голокосту з ініціативи земляцтв. Авторами книг завжди були справжні жителі містечок, які залишили їх в атмосфері трагедії Шоа. Можливо, саме драматичні обставини, в яких покидалися рідні домівки, вплинули на те, що пізніші спогади про них формували ідеалістичне бачення штетла як місця проживання, де відчувалась атмосфера спокою та безтурботного співіснування. Саме такий образ оплоту єврейської традиції та релігії показує Іцхок Лейб Перец (1851-1915) в романі “Міста і містечка” та Шолом Аш (1880-1957) у “Містечку”, прототипом якого, за деякими теоріями, був Казімєж над Віслою ХІХ століття. Ніби на противагу цій утопічній картині два роки потому, в 1906 році, Іче Меїр Вайсенберґ (1881-1938 рр) створив натуралістичний роман під тією ж назвою, в якому описав містечко, культурно посварене, розділене між гоями та юдеями, які часто зустрічалися з антисемітськими реакціями.

Штетл — явище, яке безсумнівно цікаве і з точки зору етнографії. Це помітив Соломон Зайнвіль Рапопорт, відомий як Семен Ан-ський (1863-1920), письменник і журналіст єврейського походження, який у 1912 році провів першу з трьох експедицій для вивчення традиційної культури євреїв Східної Європи. Ан-Ському вдалося отримати величезну кількість матеріалів (у тому числі тексти народних казок і пісень, рукописи, книги) і накопичити багаті візуальні матеріали — знімки людських типів, синагог і мацев. На основі зібраного матеріалу було написано Folklor un etnografye, а сам досвід народної культури містечок Волині та Поділля послужив джерелом натхнення для створення знаменитої драми Діббук або Між двома світами, самим автором названою драматичною легендою.

Колекція різних матеріалів, які ілюструють феномен мультикультурних містечок, створена в рамках роботи над проектом “Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі”, який здійснюється Осередком “Брама Ґродська — Театр NN” в Любліні у співпраці з партнерами з України та Білорусі, є спробою проілюструвати особливий краєвид колишніх містечок. Їх простір творили як велика архітектура храмів і монастирів, муровані будівлі кам'яниць, гімназій та муніципалітетів, так і (й, можливо, в першу чергу) менш пишні, часто дерев'яні житлові будівлі. Всі ці об'єкти та їх користувачі (адже саме люди та їх взаємини становили сутність штетла) зафіксовані на листівках ХХ століття, безцінних у роботі над реконструкцією простору містечка і які часто є єдиним джерелом інформації про його первинний вигляд. Цілісність образу довоєнного штетла доповнюють: преса, видання для туристів, авторські спогади з мандрівок, документи повсякденного життя — наприклад, рекламні листівки, плакати чи такі прозаїчні об'єкти, як розклади потягів. Не могло обійтися й без довоєнного Казімєжа Дольного в об'єктиві єврейського фотографа Єжи Бенедикта Дориса (1901-1990). Цей перший приклад польського фоторепортажу показує Казімєж "за лаштунками", без ренесансного фільтру, крізь який зазвичай пропускають субстанцію містечка. Під час відпустки, проведеної на берегах Вісли, Дорис зафіксував образ полікультурної реальності, далекої від ідилічного бачення Переца чи Аша, але й не такої брутальної, як у Вайсенберґа. Створюючи автентичний портрет одного міста, йому вдалося зберегти принаймні частину світу, якого сьогодні вже немає...