Тикоцін — карта культурної спадщини
Тикоцін (також Тикоцин, пол. Tykocin) — місто в Білостоцькому воєводстві, Білостоцькому повіті, що лежить у долині річки Нарев (Нарва) на її лівому березі, приблизно за 30 км на захід від Білостока. Сьогодні є центром місько-сільської ґміни, налічує близько 2000 жителів. Воєводська дорога № 671, що проходить через місто, є колишнім торговим шляхом, що зв'язував Корону з Литвою, Варшаву та Вільнюс.
На північ від міста простягається Бєбжаньський Національний парк, а на південь — Нарвянський національний парк. Через Тикоцін також проходить Підляський шлях лелек.
Зміст
[Згорнути]Історія
5 квітня 1424 року мазовецький князь Януш І надав Тикоцінське війтівство Пьотру з Ґумува. Він отримав 10 волок землі та право на отримання однієї третини судових сплат, а його обов'язком стало продовження заселення земель. Перед 28 червня 1425 року той же правитель надав Тикоціну хелмінське право. Таким чином Тикоцін не був локований на порожньому місці, а на момент отримання міських прав він був уже сформованим поселенням. Між 28 червня і 31 грудня 1425 року місто і його околиці зайняв великий князь Вітовт і до Люблінської унії Тикоцін належав до Великого князівства Литовського. Великий князь Сигізмунд Кейстутович передав Тикоцін Янові Ґаштольдові, маршалкові двору Великого Князя. В руках литовського роду Ґаштольдів Тикоцін залишався до 1542 року.
10 березня 1522 року власник Тикоціна Ольбрахт Ґаштольд надав 9 євреям із Гродна привілей, яким дозволив оселитися в місті. Євреї отримали ділянку на Качоруві, право побудувати синагогу і кладовище, а також вільної економічної діяльності. Вони могли безперешкодно покидати місто, а новоприбулі прихильники юдаїзму могли вільно тут оселятися. Суперечки між євреями Ольбрахт Ґаштольд дозволив вирішувати між собою, згідно з єврейськими законами. Суперечку між євреєм і чиновником (намісником власника) повинен був вирішувати сам власник міста. Обов'язком кожного поселенця було платити власнику міста 1 червоний золотий щороку. 19 травня 1536 року Ольбрахт Ґаштольд надав євреям другий привілей, яким підтвердив право на власний суд і заборонив своїм чиновникам втручатися в суперечки між євреями, а також оскаржувати вироки рабинського суду.
Завдяки сприятливим привілеям число євреїв, що жили в Тикоціні, збільшувалося. У 1552 році в місті було 37 євреїв-домовласників, у 1559 році вже 50 євреїв платили подушний податок. У 1571 році в Тикоціні було 59 єврейських родин, 236 польських, 62 руські, 1 литовська. Євреї складали тоді біля 15% населення Тикоціна. У 1616 році тут жили 54 єврейські родини. Євреї займалися кредитними операціями, міжнародною торгівлею, меншою мірою місцевою торгівлею і ремеслами.
Після смерті бездітного Станіслава Ґаштольда в 1542 Тикоцін правом кадука (відумерлої спадщини) перейшов у власність Сигізмунда Старого. Він подарував Тикоцін та околиці своєму синові Сигізмунду Августу. На більш ніж 100 років Тикоцін став королівським містом.
28 лютого 1639 всі привілеї євреїв Тикоціна підтвердив у Вільнюсі король Владислав IV. 25 лютого 1642 року у Варшаві той же правитель підтвердив магдебурзьке право для міста. Варто відзначити, що Тикоцін був локований близько 1425 року подібно до Ломжі на хелмінському праві. Це означає, що між 1425 і 1642 роком відбулася зміна в міських правах, наданих Тикоцінові. Ймовірно, магдебурзьке право надав місту Зигмунт Август, коли заклав Нове місто, і таким чином збільшив площу міста Тикоцін.
Війни середини XVII століття і особливо шведський потоп призвели до великих економічних і демографічних втрат. У 1663 році в Тикоціні жило тільки 625 християн і 255 євреїв, тобто 880 осіб. У 1675 році в місті було 910 християн і 370 євреїв, тобто 1280 осіб.
У листопаді 1658 року Ян Казимир надав Тикоцін разом з цілим староством Стефанові Чарнецькому за військові заслуги в боях проти шведів. 2 травня 1661 року спеціальною резолюцією королівське надання підтвердив коронний сейм. Стефан Чарнецький 23 липня 1661 року передав місто доньці Александрі Катажині, яка була дружиною коронного стольника Яна Клеменса Браніцького. Тикоцін став приватним містом. У XVIII столітті належав родові Браніцьких, в XIX столітті — Потоцьких та Ростворовських.
У 1701 році євреї становили більше половини населення Тикоціна: єврейських родин було 355, а християнських — 305. Північна війна, а найбільше набіги мазовецьких конфедератів (прихильників Станіслава Лещинського) в 1734 році посприяли фінансового краху багатьох єврейських сімей. Конфедерати виносили цінні речі з домівок, товари з магазинів, худобу, гроші, і навіть обладнання деяких ремісничих майстерень. У XVIII столітті євреї домінували в місцевій та міжнародній торгівлі, а також у деяких галузях ремесла: кравецтві, кушнірстві, різництві тощо. Представники місцевої еліти орендували у власників міста Браніцьких доходи від тикоцінських маєтків. У 1771 році в Тикоціні була мешкало 439 сімей, або 2848 осіб: 1472 християн (51,7%) і 1376 євреїв (48,3%). Скорочення чисельності населення зумовлено надмірним тягарем повинностей, яке наклав на населення Ян Клеменс Браніцький і розміщенням в околицях міста російських військ і їх частими переходами через Тикоцін.
У 1795 році після третього поділу Польщі Тикоцін опинився під владою Пруссії. Це змінило правову ситуацію єврейського населення. Зокрема, General-Juden Reglement від 1797 року змусив євреїв отримати та використовувати постійні прізвища. У результаті поселення в місті чиновників, солдатів і ремісників з Пруссії збільшилася кількість християнського населення. Тут мешкали 3135 осіб, у тому числі 1652 євреї. У 1807 році Тикоцін опинився у Варшавському герцогстві. Річкою Нарев проходив кордон з Російською імперією. Багато людей стали жити контрабандою. Після падіння Варшавського герцогства у 1815 році Тикоцін був в Царстві Польському і до входу німців у 1915 році залишався під владою Росії. У XIX столітті збільшувалася кількість євреїв в Тикоціні, оскільки він лежав у так званій "смузі осілості", а також через високу народжуваність. У 1851 році був ліквідований митний пункт на кордоні з Росією.
Городяни брали активну участь у січневому повстанні. Російський полководець, капітан Теодор Дмітрієв, придушив повстання за допомогою жорстоких репресій. Кільком полякам виконано смертний вирок. Затримані були биті, з них вимагали грошові викупи, їх висилали до Сибіру. Козаки і сам Дмітрієв гвалтували жінок. В джерелах фігурує інформація, що як мінімум кільканадцять євреїв були інформаторами. Таким чином, поляки були переконані, що євреї не підтримали повстання. Це не зовсім вірно. Багато євреїв співпрацювали під примусом: єврей, який не доповідав у конкретний день Дмітрієву, був битий. У 1866 році російська влада звільнила рабина Ашера Коена з Тикоціна, бо запідозрила його в допомозі польським повстанцям. Швидше за все, тикоцінські євреї допомагали повстанцям у конспірації, аналогічним чином, як і в інших місцях: збирали гроші, забезпечували зброєю та боєприпасами, шили одяг і взуття тощо.
Економічна криза та розташування далеко від торговельних шляхів призвели до зубожіння жителів. Міська влада не мала грошей на інвестиції. В кінці XIX століття навіть половина населення могла виїхати з міста. Вони мігрували в Білосток і Варшаву, але в першу чергу в США. Багато євреїв з Тикоціна оселилися в Чикаго, де заснували земляцтво "Waad Jocei Tiktin".
В кінці XIX століття обидві громади Тикоціна: християнська та єврейська стали більш активними. Вони створили спільну пожежну команду. Її комендантом був поляк, а його заступником — єврей. При команді був сформований оркестр із близько 30 музикантів, його диригентом був Абрагам Турек.
В кінці XIX і на початку XX століття відбувався розвиток польських та єврейських організацій. Серед поляків численних прихильників здобула Національна Демократія. 1 квітня 1901 року в чайній почала працювати громадська бібліотека. Рідко, але все ж в місті відбувалися театральні спектаклі. Прибулий у 1909 році вікарій Станіслав Пардо відкрив Ощадкасу Стефчика. Від 1897 року Тикоціном ширилися сіоністські ідеї, і на початку ХХ століття вже працювала організація Хібат Сіон (Любов Сіону). Дуже активно діяла партія Бунду (Загальний єврейський робітничий союз). Вона брала участь в організації страйків у 1905 році. Тикоцін, як і Єдвабне, Чижув, Снядова, Сокули та Лапи був одним із головних осередків діяльності організації. У роки 1912-1913 в Тикоціні діяла бібліотека і читальня Мовше Доратинського.
Після початку Першої світової війни окремих чоловіків призвали до російської армії. Приблизно 15 серпня 1915 року в Тикоцін увійшли німецькі війська. Тикоцінці-члени Польської військової організації (POW) брали участь у роззброєнні німців у 1918 році.
За Другої Речі Посполитої становище міста не змінилося — воно й далі було розташоване в глушині, далеко від важливих шляхів. За результатами першого загального перепису, здійсненого 30 вересня 1921 року, в 392 будівлях мешкали 2993 особи. Християни становили 51% населення, євреї — 49%. Окрім поляків, у місті був один росіянин і одна німецька сім'я. У 1936 році в Тикоціні було близько 3400 жителів. Єврейська громада дбала про збереження і розвиток своєї культури. Ще у 1915 році єврейська молодь заснувала бібліотеку "Тарбут", а в 1919 році — аматорський театр. Хлопці навчалися в хедерах. В бейт га-мідраші в синагозі навчалися місцеві багачі та члени місцевої влади. В дерев'яному будинку неподалік знаходився бейт га-мідраш "Хевра мішнайот", в якому він молилися і вивчали Мішну десятки євреїв, головним чином торговці й перекупники, робітники та ремісники. Недалеко від синагоги свій штібл мали хасиди. Активно розвивався сіоністський рух. У 1925 році в Тикоціні урочисто, із участю запрошених поляків, було відзначено відкриття Єврейського університету в Єрусалимі. Складна економічна ситуація і антисемітська політика санаційної влади змусили багато тикоцінських євреїв емігрувати за кордон, у тому числі в США і Палестину. Деякі оселилися в Тель-Авіві, де тикоцінянин Ґедалія Барановіч заснував синагогу "Мідкаш Мата".
Після початку Другої світової війни Тикоцін два роки перебував під радянською окупацією. Совєти депортували вглиб Радянського Союзу окрім поляків і кілька єврейських родин, члени яких в основному пережили війну. У червні 1941 року в Тикоцін увійшли нацисти. 25-26 серпня 1941 року німці провели масову страту в Лопуховському лісі: було вбито близько 1700 осіб. 27 травня 1944 року німці заарештували близько 400 жителів Тикоціна, а потім вивезли їх у концентраційні табори. Жінки потрапили в Равенсбрюк, а чоловіки в Гросс-Розен. Пізніше вони були переведені і до інших таборів Рейху. Із заарештованих осіб загинуло 70% чоловіків і біля 20% жінок. Нечисленні євреї, що пережили Голокост, а також репатріанти з Радянського Союзу після війни виїхали з міста, емігруючи переважно до Ізраїлю. У 1950 році Тикоцін втратив міські права, які відновив у 1993 році.
Археологія
У місті неодноразово проводилися археологічні розкопки.
Магдалена Біс і Войцех Біс на основі археологічних досліджень, проведених у 2001-2005 роках у Тикоцінському замку, виявили, що в той час, коли Тикоцін належав Ольбрахту Ґаштольду, наприкінці XV або на початку XVI століття був побудований частокіл із дуба, який оточував будівлі, що були на той період. На основі археологічних та дендрологічних аналізів дерева, використаного на частокіл, було визначено, що дерева зрубано у вищезазначений період. Ця дерев'яна фортеця згоріла. Пожежа була дуже сильна: на згарищі знайшли кахлі, які деформувалися від високої температури. Археологи ототожнюють цю подію зі спаленням замку Ґаштольда у 1519 році Кунцою, слугою Радзивіллів. Фортеця Сигізмунда Август була побудована на ділянці над Наревом, де раніше був побудований дерев'яний замок Ґаштольдів.
Археологічні дослідження, що проводились в Тикоціні відділом археології Підляського музею під керівництвом Уршули Станкєвіч у 1992-2005 роках дозволили зробити висновок, що планування міста змінилося протягом століть. Під смугою руху вулиці Посьвєнтної був відкритий католицький цвинтар, що діяв до межі XVIII-XIX століть. Під смугою руху вулиці 11 Листопада (довжиною бл. 50 м) був відкритий руський цвинтар. Кладовище було в експлуатації з XV століття по 60-ті роки XVIII століття. Північний край кладовища був зруйнований за часів Яна Клеменса Браніцького, а на його місці була побудована брукована вулиця. Свідченням цього є виявлені під час дослідження фрагменти бруківки вісімнадцятого століття. Середньовічний культурний шар був виявлений між садом костелу і пам'ятником Білого Орла. Уршула Станкєвіч припускала, що в цьому місці був середньовічний ринок локаційного міста. Під смугою руху на східному краї площі Чарнецькього були виявлені залишки дерев'яного будинку XVI століття, отже в той період це місце могло бути забудоване. У 2002 році при спробі проникнути в русло Нареву в декількох метрах на захід від будівлі економії XVIII століття на дні річки відшукали нагромадження каменів, що перетинали ріку впоперек і формували в цьому місці чітке укріплення дна. В шарі каменів і нанесеного течією піску відшукали кілька дерев'яних паль, що стирчали з насипу на спільній з ним осі. Дендрологічний аналіз однієї палі (дубової зі слідами затісування) показали, що він походить з межі XV-XVI століть. Уршула Станкєвіч висунула гіпотезу, що, можливо, в цьому місці знаходилася переправа або міст, але застерегла, що для того, аби прийняти чи відкинути цю гіпотезу, потрібні подальші археологічні дослідження.
Під час наступних розкопок у 2011-2012 роках у зв'язку з реконструкцією дороги воєводського значення в смузі руху біля площі Чарнецького, вулиць Злотої і Соколовської відкопали десятки предметів побуту, що належали колишнім жителям Тикоціна. Зокрема, в північній частині вулиці Соколовської виявили залишки дерев'яних будівель: сім будинків з господарською частиною, розташовані поруч в одній лінії. Колись вони утворювали компактного забудову єврейського кварталу. Попередньо їх датовано серединою XVII – кінцем XVIII століття. В одному з них жив виробник боратинок — мідних шелягів, карбованих за правління короля Яна Казимира в 1659-1668 роках. Про це свідчать велика кількість підроблених (бракованих?) монет та мідна стружка. У 2012 році в музеї була організована виставка предметів, знайдених під час розкопок. Зараз вони знаходяться в сховищах Підляського музею і досліджуються археологами.
Релігійні інституції
а) римо-католицька парафія. Спочатку Тикоцін належав до парафії у Візні Плоцької дієцезії. Парафію в Тикоціні утворив Ян Ґаштольд в рамках утворення нової парафіяльної мережі після того, як довколишні території у 1325 році зайняв литовський князь Вітовт. Ян Ґаштольд 25 жовтня 1437 року наділив тикоцінський парафіяльний костел Святої Трійці, святої Анни і святого Миколая землями: 9 волок землі хелмінської міри за Пшеходувим (сьогодні тут село Поповляни), там же луг під назвою Сєдлісько, сад біля костелу та ділянку над річкою Нарев за кладовищем. Жителі Тикоціна і навколишніх сіл були змушені жертвувати пасторові десятину. Заснована Яном Ґаштольдом парафія належала до Луцької єпархії. На момент отримання міста Ґаштольдом правий берег річки Нарев, що лежав у Віленьській дієцезії, був зарослим Чорною пущею. У результаті колонізації в лісі виникли поселення, які також належали до Тикоцінської парафії. Наприкінці XVIII століття Тикоцінська парафія сумарно включала 21 село. У 1452 році Ян Ґаштольд збудував у місцевому костелі вівтар Святої Трійці та Івана Богослова. Додатково він зобов'язався передавати священникові 4 ручки меду щороку, а священник мав щотижня служити Месу за гріхи і мертвих, вписаних в більшій требник.
У парафіяльному костелі декілька разів відбувалися пожежі, після яких він був відбудований. У 1742 році власник міста Ян Клеменс Браніцький розпочав будівництво нового, мурованого храму, який зберігся донині. У 1746 році костел був освячений. У 1748-1750 роках поряд була збудована плебанія, в якій також розміщувалася семінарія. Парафію Браніцький передав ордену лазаритів. Першим пастором, призначеним на цю посаду 17 липня 1751 року, став лазарит Блажей Сікорський. 13 лютого 1769 року Браніцький заснував семінарію, якою займалися лазарити.
Після того, як виникло Варшавське герцогство, від тикоцінської парафії були від'єднані села, що лежали на іншому березі річки Нарев, оскільки вони відійшли до Російської імперії. Лазарити взяли активну участь у січневому повстанні. В рамках репресій після повстання вони були позбавлені парафії в Тикоціні. Семінарію закрили. Як звичайні священики, тут залишилися два колишні лазарити: пастором був ксьондз Калікст Крушевський, а вікарієм ксьондз Павел Кшипковський. Під час майже столітнього існування семінарії її закінчили більше 400 священиків.
У 1919 році була утворена шляхом відділення від Тикоцінської парафії парафія святого Йосипа в Злоторії. 11 січня 1987 року в Радулах утворилася парафія Богоматері Королеви мучеників, також відокремлена від Тикоцінської парафії. Сьогодні парафія Святої Трійці в Тикоціні належить до Ломжинської дієцезії Кобилінського деканату. До неї належать села: Баґєнкі, Бронішево, Добкі, Германи, Єжево Нове, Єжево Старе, Кєрмуси, Ліпнікі, Лопухово, Нєцєце, Паєво Колонія, Поповляни, Санікі, Савіно, Сєкєркі, Сєркі, Стельмахово.
б) Кагал. Заснований у 1522 році тикоцінський кагал піклувався про євреїв у різних населених пунктах Підляшшя; підпорядковуючи собі ці ґміни, став округовим кагалом. До тикоцінського кагалу входили всі дев'ять ґмін Бельської землі (Тикоцін, Білосток, Боцькі, Орля, Ясьонувка, Авґустув, Ґоньондз, Книшин і Райґруд), 4 ґміни Мєльніцької землі (Константинув, Лосіце, Нємірув та Росош) та 1 Дрогіцинської землі (Сім'ятичі). Протягом усього XVII століття тикоцінський кагал оскаржував гродненський кагал за гегемонію над єврейськими громадами в Заблудуві, Хорощі та Ґрудку. Про важливість тикоцінського кагалу може свідчити те, що він спершу висилав представників на єврейський Сейм Литовської держави, а потім як одна з тринадцяти ґмін та земств із цілої Речі Посполитої тикоцінська ґміна обирала свого представника на єврейський Сейм Чотирьох Земель (Waad Arba Aracot). Втрату важливості кагалу викликали руйнування і розграбування під час Північної війни (1700-1701) і наїзди мазовецьких конфедератів (1734). У 1771 році тикоцінський кагал передав наставництво над навколишніми селами й містами молодшому білостоцькому кагалові, швидше за все, через рекомендацію власника міста Яна Клеменса Браніцького. Крім того, тикоцінський кагал опинився по вуха в боргах: станом на 7 червня 1775 року був винен костелу і приватним особам 97,674 злотих 28 2/3 грошів.
Намісник Царства Польського Юзеф Зайончек розпорядженням від 20 березня 1821 року створив Божничі нагляди. Нові релігійні ґміни мали дуже обмежені функції: опікувалися організаціями, обслуговуючими релігійний культ, наглядали за релігійною освітою в державних і приватних школах і займалися благодійністю. Цар Олександр I своїм указом ліквідував кагали. Хоча в 1843 році євреям було заборонено належати до похоронних братств (це прирівнювалося до участі в таємних політичних організаціях), в Тикоціні це братство, Хевра Кадиша, й далі діяло. У XIX столітті ґміна утримувала численні громадські організації, а також кошерну їдальню для використання єврейськими солдатами російського гарнізону в Тикоціні. У міжвоєнний період в Тикоціні єврейська громада існувала, маючи формальні повноваження організації та нагляду над релігійним життям. Тим не менш, її неофіційні можливості були значно більшими, наприклад, єврейська молодь, яка організовувала аматорський театр, попросила на це дозволу старійшин, оскільки боялась прокльону (херем) рабина. Після знищення євреїв нацистами єврейська ґміна в Тикоціні перестала існувати.
в) уніатська парафія була невеликою. Перша церква була заснована кимось із Ґаштольдів для православного населення, яка оселялося в Тикоціні. Можливо, її заснував Ян Ґаштольд, котрий у 1437 році надав майно для римо-католицької парафії в Тикоціні. Спочатку церква була Святої Трійці, а пізніше її покровителем став святий Миколай. У XVI столітті церква знаходилась поряд із ринком Нового міста, біля неї лежало кладовище. Їй належало два волоки землі в селі Санікі. Після Берестейської унії тикоцінська церква перейшла на уніатство.
На початку XVII століття церкву, будинок священика та інші будівлі знищив вогонь. Король Владислав IV 12 травня 1637 року у Варшаві надав супрасльским василіанам привілей побудувати нову церкву. В документі за 15 червня 1637 року митрополит Рафаїл Корсак підтвердив ченцям зі Супрасля даровизну тикоцінської церкви і наказав біля неї збудувати митрополитську резиденцію, аби митрополит та єпископи, ідучи до Варшави, мали де зупинитися. У церкві мали правитися служби для грецьких купців, які приїжджали у Тикоцін на ярмарки. Вже тоді в Тикоціні не було вірян-уніатів. В 1640 році архімандрит Шибіньський придбав у городян Тикоцінв Ягнєшки та Матиса Ґлінніків будинок з ділянкою. Власність лежала на березі річки. Василіани побудували на ній садибу й зерносховище, звідки сплавляли збіжжя до Гданська. У Тикоціні 23 березня 1655 року помер Митрополит Київський, архієпископ Антін Селява, який рятувався від російської армії. У 1658 році Якуб Щавінський, власник маєтку Ванєво над Наревом, пограбував скарби померлого митрополита, які були вивезені з Вільнюса і Новогрудка і знаходилися в резиденції василіан. Під час шведського потопу церква була спалена, король Міхал Корибут Вишневецький дав дозвіл на його відбудову в 1673 році. Приблизно в 1763 році вогонь знову знищив церкву.
Після створення Варшавського герцогства у 1807 році тикоцінська уніатська церква була відокремлена від своєї материнської організації в Супраслі державним кордоном. Храм був прикріплений до базиліанського ордену у Варшаві. В місті й далі не проживали уніати. Після 1820 року церква не мала постійного священика. На служби приходили тільки приїжджі і ті, хто селився тут тимчасово. У 1823 році нарахували тільки 10 осіб, що приступили до таїнств. У 1826 році церкві належали: земельна ділянка, церква, плебанія, зерносховище, два сади і орні землі в Санніках. Відсутність вірян стала причиною ліквідації парафії. Рухоме майно перебрав тикоцінський парафіяльний костел, а будівлю церкви в 1833 році було продано парафії в Соколах.
г) протестантська кірха. В Тикоціні до кінця XVIII століття протестанти з'являлися епізодично. Велика їх кількість оселилася в Тикоціні після третього поділу Польщі, коли місто опинилося під владою Пруссії. Це були пруські чиновники, солдати і колоністи-ремісники. У 1802 році в місті проживало 240 євангелістів, не рахуючи солдатів. У 1804 році було 150 чоловіків і 140 жінок цієї конфесії. Власного храму не збудували, тільки заснували окреме кладовище. Протестанти молилися в каплиці алюмнату, яку для них реквірувала пруська влада. Після утворення у 1807 році Варшавського герцогства більшість євангелістів покинули місто. Ветерани із алюмнату повернули каплицю собі. Протестантів було занадто мало, аби вони були в змозі утримувати пастора. Незважаючи на запити тикоцінського підперфекта Беллефройда міністр внутрішніх та релігійних справ не призначив пасторові зарплату. Після утворення Царства Польського тикоцінські протестанти мали свою парафію у далекій Ломжі. Пастор приїжджав у місто тільки 3 - 4 рази на рік. У цій ситуації багато протестантів перейшло в католицтво. Деякі, приймаючи шлюб із католиками, зобов'язувалися виховувати своїх дітей в католицькій вірі. В кінці XIX століття у Тикоціні жило трохи більше десяти протестантів. У 1921 році була тільки одна сім'я протестантів.
Світські заклади
Мазовецький князь Януш І до 28 червня 1425 року надав Тикоцінові хелмінське право. У свою чергу король Владислав IV у Варшаві 25 лютого 1642 року видав привілей, у якому він підтвердив магдебурзький привілей Тикоціна. Тобто між 1425 і 1642 роком відбулася зміна в міських правах, які мав Тикоцін. Ймовірно, магдебурзьке право надав місту Сигізмунд Август, коли локував Нове Місто, і таким чином збільшив площу міста Тикоцін.
Тикоцінські християни, що мали міське громадянство, щороку навесні обирали бурмістра, писаря, скарбника і від двох до п'яти радників. Важливі питання обговорювалися в подвійному складі: бурмістр та радники “старої”, минулорічної ради та бурмістр і радники, обрані на посади в поточному році. Радники найчастіше були і лавниками війтівського суду. Кандидатів на посади затверджував староста чи підстарости, коли місто було королівським майном, а коли воно стало приватним, це робив власник або ж економ від його імені.
Невідомо, коли Петро з Ґумува або його нащадки перестали займати посаду війта. Можливо, війтівство викупив хтось із Ґаштольдів або Сигізмунд Август. Під час його правління війта призначав саме король як власник міста. Від XVIII століття на чолі судової системи в місті стояв ландвійт. Його призначав власник міста; посада була довічною. Ландвійти походили переважно зі шляхти, що проживала в Тикоціні. Ландвійти перед призначенням на цю посаду займали інші керівні посади в місті: бурмістра, радника, лавника, скарбника. У тому столітті ті самі особи займали почергово різні посади в міській раді. Також писар міг бути обраний бурмістром. Тобто виникла міська еліта, що володіла Тикоціном. До родин еліти можна включити Мілеховичів / Мєлеховичів, Роґалевських, Каліновських, Худзіньських, Рошковських, Антоновичів, Коржиньських / Кожинських.
Останні запротокольовані в міських книгах збори міщан відбулися 8 травня 1798 року, тобто за пруських часів. Під час поділів Польщі бурмістра призначала влада, і про роботу самоврядування йтися не могло.
Члени єврейської громади в Тикоціні отримували владу один раз на рік. Пасивне виборче право мав кожен єврей, який не мав боргів і заплатив відповідні податки кагалові. Активне виборче право мав єврей, добре відомий кагалові, який принаймні 4 роки проживав у Тикоціні (за винятком осіб, котрі перед поселенням в Тикоціні очолювали інший кагал). Список виборців готувала влада кагалу. У призначений день парнаси (очільники), товім (судді) та ікурім (возні) збиралися і з підготовленого ними списку осіб, які мали право голосувати, обирали 20 виборців. Виборцем не міг стати той, хто голосував минулого року, а також колишній керівник кагалу. Виборці не могли бути родичами між собою до дев'ятого покоління, не могли бути ними й батьки, які хотіли одружити своїх дітей. Виборці засідали в окремій кімнаті. У той час ніхто не міг залишити кімнату, і ніхто не міг до неї увійти. Виборець міг запропонувати себе на окремі посади, але тільки в порядку посад, складених владою кагалу. Коли реєстр керівників був написаний і пропечатаний, виборці виходили з кімнати і публічно представляли результати виборів. Оскільки в повсякденному житті важливими були вимоги Талмуду, серед керівників кагалу повинні бути принаймні три особи, які могли б бути суддями. Порядок голосувань не був фіксований, його змінювали чергові розпорядження, але в загальних рисах він був подібний у XVII і XVIII століттях. В схожій формі його затвердила Ізабелла Браніцька.
Вибір 20 виборців очільниками кагалу призвів до виникнення правлячої олігархії в кагалі Тикоціна. Влада знаходилася в руках родин із прізвищами: Ґолда, Славатицький, Краковський, Хорощуха, Ґєлчинський, Оссовєцький та кількох інших. Після створення Божничих наглядів та ліквідації кагалів у 1821 році тикоцінські євреї, ймовірно, таємно зберегли частину органів, що діяли в Польщі перед поділами. Точно діяло братство Хевра Кадіша. Тикоцінський кагал функціонував у міжвоєнній Польщі.
Урбаністика
З акту надання війтівства Пьотру з Ґумува за 5 квітня 1424 року випливає, що в місті був ринок, де знаходилася вага та ятки. Мабуть, тоді вже стояв якийсь костел або каплиця: Тикоцін належав до візненьської парафії плоцької дієцезії. Візна знаходилась за бл. 30 км. Отже, подорож в тодішніх умовах тривала б весь день.
У другій половині XVI століття місто складалося з двох частин. Із заходу лежав єврейський квартал, відокремлений від християнського міста річкою Мотлавою. На сході, на головній вулиці Чихровській, були розташовані дві найважливіші будівлі: католицький костел і церква, за якою знаходився локований під час волочного виміру (1559) ринок Нового міста з вулицею Злоторийською. Від головного ринку на захід паралельно до Нареву йшла вулиця Вєлька, що з'єднувала єврейське і християнське місто.
У першій половині XVII століття місто отримало кілька мурованих будівель, які вплинули на формування міського пейзажу. Після 1615 року бернардинці побудували на ділянці за Наревом величний костел, а монастирські будівлі оточили муром. У 30-40-х роках того століття староста Вєсьоловський побудував алюмнат, розташований біля переправи через Нарев, напроти монастиря бернардинів. У 1642 році кагал побудував синагогу із зануреним дахом, увінчаним аттиком і солідною вежею. Візуальний акцент змістився на північ та захід, Нове Місто залишилося в стороні. Приїжджі звертали увагу в першу чергу на площу, обрамлену вежами бернардинського костелу, алюмнатом і великою синагогою, в поєднанні з видом на королівську бастіонову фортецю.
Під час шведського потопу просторова структура міста була зруйнована. Знову Тикоцін був зруйнований під час Північної війни — місто часто горіло. Поділ міста на єврейську та християнську частини залишався.
У середині XVIII століття місто перебудував його власник Ян Клеменс Браніцький. Просторова композиція будувалась на основі симетричних візуальних осей і вражаючих представницьких будівлях, які контрастували з низькими і скромними будинками. Центральним пунктом міста став ринок, розташований біля переправи через Нарев (нині площа Чарнецького). Костел займав його східний фасад. З півночі від костелу розташувався алюмнат; з полудня його відповідником стала заснована у 1750 році власником міста будівля лікарні. У п'ятдесяті роки біля ринку почали ставити нові будинки. На відміну від старої щипцевої забудови, нова була хребтовою. Будинки й далі зводилися з дерева. Вінцем урбаністичної композиції ринку стало встановлення пам'ятника Стефана Чарнецького. У 1761-1763 роках скульптуру створив французький митець П'єр Кудрі (Pierre Coudray). Перебудований ринок став пам'ятником слави роду Браніцьких: тих, хто їхав з Варшави та Білостока, мав сліпити вид костелу, а пам'ятник мав нагадувати про великого предка. У зв'язку зі зміною характеру головного ринку торгівля була перенесена на ринок над річкою Мотлавою, біля єврейського кварталу. Він був названий Жидівським ринком. На ньому ж знаходились прилавки м'ясників.
В рамках перебудови міста був змінений хід деяких вулиць. Для вирівнювання вулиці, що вела на схід, до Білостоку, був знищений північний край уніатського кладовища. Тут вулиця була викладена бруківкою (сьогодні це вулиця 11 Листопада). З запланованою композицією монастиря було пов'язане прокладання сучасної вулиці Бернардинської, візуальна вісь якої мала вести від ринку до фасаду монастирського костелу.
Бароковий міський план, який надав місту Яна Клеменс Браніцький, видимий і донині, принципово не змінився. Тільки на початку XIX століття після пожежі пруська влада впорядкувала планування єврейського кварталу. На Качоруві був збудований ряд кам'яниць під черепичними дахами, більшість з яких збереглися і донині. Вони мають бідні зовнішні прикраси — карнизи, карнизи і рустовані кути. На одному з них, розташованому на вул. Пілсудського, 25 навпроти синагоги висить таблиця із інформацією про те, тут народився Маркус Заменгофф, батько Людовика — творця есперанто.
Північну, набережну частину плацу Чарнецького становлять так звані "міщанські особняки". Вони дерев'яні або цегляні, з дахами під черепицею, з сінями і ґанком на осі. Між ними знаходяться дерев'яні ворота у подвір'я.
Приклади історичних міщанських будинків можуть бути знайдені в різних частинах міста. Деякі з них збереглися на вул. Йодрика. З південного боку вулиці 11 Листопада, на відрізку між вул. Школьною і колишньою Садибою Адміністратора збереглося декілька дерев'яних будинків міщан з кінця XIX і початку XX століття.
Пам'ятки архітектури
а) Синагога була побудована в центрі Качорува, в єврейському кварталі в 1642 році. З точки зору архітектури є дев'ятипільною синагогою з капличною бімою. Цей тип розвинувся біля 1620 року в південно-східних районах Речі Посполитої.
Масивна мурована будівля, заснована на квадратному плані, спочатку мала занурений дах, увінчаний парапетом. У 1736 році вогонь порушив конструкцію даху. Після реконструкції було зроблено високий мансардний дах.
З двох сторін — з півдня і заходу синагогу оточують бабинці. Добудовані пізніше, ніж головна частина, перероблені з магазинів, переданих сюди з різних реконструйованих вулиць міста близько середини XVIII століття. З північного заходу була побудована вежа. В ній розташувалася в'язниця і житло рабина.
До головного залу вхід веде через сіни. Тут був бейт га-мідраш (дім науки). Молоді люди вивчали Тору під керівництвом викладачів, за яких платив кагал. Підлога головного залу була нижчою, ніж у сінях, згідно зі словами псалма "З глибини я взиваю до тебе, о Господи». Стіни синагоги були покриті текстами молитов на івриті та арамейською, орнаментами, декоративними смугами. Кожен використаний колір і деталі мали символічне значення. Наприклад, чорний символізує ніч, білий — досконалість і духовність, жовтий — любов, шлюб, натхнення; пальма — праведність, фрукт гранату — вірність принципам Тори тощо. У східній стіні була вимурувана ніша з арон га-кодеш — святим ковчегом. Її увінчувала багата ліпнина. Над колонами, що додавали солідності, невідомий декоратор розмістив корону Тори — символ мудрості. Композицію завершувала намальована розпростерта завіса. Ковчег містив священну книгу — Тору.
У центрі кімнати знаходилась біма — трибуна. Стоячі в її кутах 4 стовпи символізують зв'язок неба і землі. Спочатку вони були прикрашені рустуванням, що імітувало обтісування каменю. У невизначений період руст покрили фресками. Їх кольори символізували землю (червоний) і небо (блакитний). На склепінні біми показана картина неба. 8 частин картини це знак досконалості і слова Господа, звернені до Авраама: "А кожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний у всіх ваших поколіннях". На трьох полях розміщено по 13 зірок — за числом місяців у високосному році в єврейському календарі; тринадцятого року проводиться бар-міцва. Наступні 4 поля мають по 11 зірок — у це число записане письмове попередження про порушення божественних законів. На одному полі з боку арон га-кодеш 9 зірок: означають відродження, духовність, контакт зі Всевишнім. Авраам мав 99 років, коли він побачив Бога.
З біми, окрім молитов, лунали слова присяги лідерів і посадових осіб кагалу, оголошення про покупку або продажу нерухомості ґміни та прокляття. На бімі відбувалось обрізання і бар-міцва, тобто урочисте підтвердження.
У головній залі горіла величезна люстра. В її кулі ховались амулети, зроблені рабинами і вченими мужами. Вони мали захистити громаду від будь-яких напастей. Одного разу люстра впала між людей, що молилися, але ніхто не поранився. Цей факт віднесли на дію амулетів. У 1915 році ті, хто ховався в синагозі, вірили, що амулети захистять їх від куль. І справді — жоден з тих, хто ховався, не втратив життя.
У синагозі була тисяча місць. Їх можна було купити, продати, успадкувати. Євреї називали синагоги "ди калте шул", тобо "холодна синагога", ймовірно, тому, що у ній не було опалення.
Синагога була сильно пошкоджена під час Другої світової війни. Знищено й розкрадено інтер'єр, зірвано навіть цегляну підлогу в головному залі. Її реконструювали зусиллями воєводського консерватора пам'яток. З 1977 року тут діє музей. У головному залі знаходиться постійна виставка юдаїки. Організуються також вистави, концерти та різні заходи. У вежі дві постійних виставки: кімната рабина і стіл, накритий для вечері на Седер. У бабинці проходять тимчасові виставки. Сьогодні синагога поступово ремонтується. Планується в бабинці організувати постійну виставку, присвячену історії євреїв Тикоціна.
2) Єврейське кладовище було засноване після приходу євреїв у Тикоцін у 1522 році за містом, по дорозі на Кєрмус. Це одне з найстаріших єврейських кладовищ у Польщі. Тут ховали і євреїв, які жили в окремих прикагалках і селах під владою тикоцінського кагалу, зокрема, до 1750 року євреїв з Білостока. У Польщі перед поділами кагал винаймав християнського сторожа, який дбав про збереженість кладовища. Сторож жив у будинку, що належав кагалові, побудованому поруч із цвинтарем. У 1745 році пастор Порембний дозволив сторожеві допомагати євреям у суботу, за що євреї зобов'язалися давати камінь жиру, а селянин відробляти 15 днів робітного. У 1771 сторожем могилок був Пьотр Вільк.
На початку ХХ століття цвинтар заповнився, тому його розширили із західного боку. У міжвоєнний період цвинтар оточили бетонною стіною. Менахем Турек, який пережив Голокост, описав її так: "Старе кладовище було вкрите старими, важкими мацевами, що стояли тут століттями. Могилами рабинів, гаонів і великих свого покоління. Могилами, до яких наближалися, знімаючи взуття, зі страхом і великою повагою. Могилами, навколо яких виникали легенди; мацевами, що розпадались від старості, з тріщинами, до яких люди в потребі тремтячими пальцями вкладали квітлех і відразу відчували полегшення у змучених серцях". На кладовищі не було протоптаних алей. Спочатку ховали в гніздовому порядку: навколо предка хоронили членів його сім'ї. Лише у західній частині померлих ховали в рядах.
Кладовище було знищене за наказом нацистів під час Другої світової війни. Тоді ж частина огорожі була розібрана, вивезено багато мацев. З отриманого каменю будувались дороги. Повоєнне руйнування продовжили окремі поляки, які робили з мацев із піщанику точильні кола.
Збереглося кілька десятків мацев із гранітних польових каменів. Переважно вони є надгробками ашкеназійського типу, що характеризуються строгістю і простотою виконання. Деякі з надгробних плит мають опуклі написи. Найстаріша ідентифікована мацева датована 1754 роком. У заростях в західній частині кладовища можна знайти кілька бетонних основ, які є залишками зруйнованих надгробків. Сьогодні кладовище обгороджене залишками бетонної стіни і сіткою. На нього можна увійти через ворота і через дірки в паркані. Фонд збереження єврейської спадщини (FODŻ) та Poland Jewish Cemetery Restoration Project розробляють проект реставрації єврейського кладовища в Тикоціні. Про підтримку цієї ідеї заявила міська влада. PJCRP збирає кошти, аби побудувати новий паркан.
3. Масова могила євреїв Тикоціна, убитих 25-26 серпня 1941 року зондеркомандою СС із Білостоку. Під час цієї акції було вбито і поховано у трьох ямах у лісі біля села Лопухово майже все єврейське населення міста. В даний час масові поховання перебувають під опікою органів місцевого самоврядування Тикоціна. Вони обгороджені та позначені символічними мацевами, з яких найбільша була профінансована владою та громадськістю міста у 1991 році. Щороку місце відвідують тисячі євреїв з усього світу, у тому числі бл. 10 тисяч молодих людей з Ізраїлю.
4. Єврейський будинок на розі вул. Качоровської та Соколовської — єдиний збережений дерев'яний будинок з елементами орнаменту, які вказують на його мешканців: на ґанку кольорові шибки формують символ Зірки Давида. До початку Другої світової війни належала Хаїму Жултому, пекареві. Як і вся його родина, Хаїм був убитий під час страти 25-26 серпня 1941 року.
5. Великий Бейт га-Мідраш. Знаходився біля синагоги, із західного боку. Муровану будівлю було побудовано у XVIII столітті. Тут знаходилась контора кагалу і найбільша бібліотека в Тикоціні, яка містила книги і стародруки з різних галузей знань. Нею користалися студенти місцевої єшиви і місцеві талмудисти. Власники будинків належали до "Хевра Шас", тобто Товариства вивчення Мішни, і вивчали щодня принаймні одну сторінку Гемари, в основному вранці: одні до, а інші після молитви шахаріт. Інші вивчали розділ Мішнайот або Хумеш, два розділи Мікра і один Тірґум. У Бейт га-Мідраші діяла також "Хевра тілім" або ж "Тілім - Зоґерс", тобто Братство Псалмів. Члени цього братства, "співці псалмів", сиділи постійно в Бейт Мідраші й читали псалми. Пізніше тут було створене "Хеврат мішна брура", або Братство Мішни, члени якого, а їх налічувалося близько трьох міньянів, слухали щодня між пообідішньою молитвою мінха та вечірньою маарів лекції з "Мішна брура", які виголошували рабин Барух Суравіч і Мордехай Пінес.
Після знищення єврейської громади в Тикоціні будівля була знесена, книги знищені. Зберігся лише фундамент. Будівля була відбудована разом із синагогою; тут зараз знаходяться офіси Тикоцінського музею.
6. Штібл хасидів. Хасиди, що походили з Ґури Кальварії, оселилися в Тикоціні у другій половині XIX століття. Їх було небагато, близько 20 осіб. У 1914 році невеликий дерев'яний будинок для молитви їм перед смертю подарувала Пеша ді Леках Махерке. У свою чергу, хасиди пообіцяли читати кадіш в річницю її смерті. В день, коли вона померла, хасиди принесли в той будинок Арон га-Кодеш і почали молитися. Тільки після свята Песаг його відремонтували, а в Шабат Параша урочисто і з великою радістю святкували інавгурацію дому молитви. Штібл стояв на південь від синагоги. У 1918 році під час епідемії тифу німці зайняли синагогу і доми молитви на тимчасові лікарні. Вся єврейська громада Тикоціна тоді молилася в будинку хасидів.
7. Парафіяльний костел Святої Трійці. Побудований у 1740-1750 роках за кошти Яна Клеменса Браніцького. Проектуванням і будівництвом займалися архітектори Юзеф Сенковський і Ян Генрик Клемм. Займаючий східний бік площі Чарнецького пізньобароковий костел є будівлею базилікового типу зі значним фасадом. Від основного корпусу храму з обох сторін виходять аркадні, напівкруглі крила, приєднуючись до симетрично поставлених по кутах площі веж. Костельний двір замикає паркан із брамою на осі. На стовпах брами розташовані скульптури Яна Хризостома Редлера, які зображують чотирьох євангелістів.
Тринавовий інтер'єр базиліки прикрашають настінні фрески Себастьяна Екштейна 1749 року. У 1910-1912 роках Владислав Драпєвський розписав склепіння центральної та бічних нав. У вівтарях є образи Шимона Чеховича, а на стінах по обидва боки від входу портрети Яна Клеменса Браніцького і його дружини Ізабелли з Понятовських кисті Сильвестра Міриса.
В костелі знаходяться кафедра, купіль, вівтарі, сповідальні з середини XVIII століття. Органи були побудовані біля 1760 року за кошти Яна Клеменса Браніцького. Комплексний ремонт органів у 1997-99 роках відновив музичному інструментові колишні музичні характеристики, сьогодні використовуються також їх концертні якості.
8. Католицький цвинтар. Перед поділами Польщі був розташований в центрі міста, поруч із парафіяльним костелом. Некрополь за межами міста на землях, дарованих Братством Святого Розарію на початку 1795 року, заснував ксьондз-пастор, настоятель тикоцінського Дому лазаритів Анджей Цикановський. Перші поховання відбулася 12 січня 1795 року. Територію кладовища обгородили дерев'яним парканом, обсадили деревами. У його центрі поставили великий дерев'яний хрест, а в північно-східному куті була побудована дерев'яна будівля моргу. Наступні пастори теж дбали про цвинтар. У 40-х роках XIX століття збудували дерев'яні катакомби. Ксьондз Вінсент Янішевський у 1857 році обгородив муром нову частину кладовища, а ксьондз Юліан Бжостовський у 90-х роках XIX століття упорядкував рослинність і проклав алейки. У 2005-2013 роках пасторем в Тикоціні був ксьондз канонік Станіслав Шимборський. Завдяки його зусиллям головна алея цвинтаря, що веде від воріт до костелу, була вибрукувана, а також були відремонтовані: мур кладовища, костел, каплиця Ґлоґерів, “ліхтар мертвих”. Товариство друзів Землі Тикоцінської щороку в День Мертвих організовує збір коштів, дохід від яких призначено на відновлення надгробків.
На кладовищі можна побачити цікаві пам'ятки. У середині XIX століття біля східного муру була збудована гробниця в класичному стилі, з нішами в чотирьох стінах, прикрашених карнизами і пілястрами, із шатровим бляшаним дахом, увінчаним хрестом на кулі. Тикоціняни називають його "ліхтар мертвих". У 1885 році Зиґмунд Ґлоґер побудував у неоготичному стилі каплицю-мавзолей. У ній покояться батьки етнографа: Ян Ґлоґер і Міхаліна з Войнів, перша дружина Александра з Єльських і син Станіслав. У 1895 році на новопрокладеній осі кладовища подружжя Котловських з Тикоціна збудувало церкву, теж у неоготичному стилі. На кладовищі збереглося кілька історичних надгробків, наприклад, на центральній алеї з лівого боку знаходиться сімейний склеп Дзєконських зі статуєю Діви Марії. Біля костелу поховані священики, пастори і останні бернардинці, померлі у Тикоціні, а також надгробки художника Зиха Буйновського чи останнього власника Тикоціна Александра Ростворовського. Іноді лише любителі краєзнавства можуть сказати, хто був людиною, чиє ім'я увічнене на старому могильному камені. На жаль, в останні десятиліття багато старих надгробків зруйнувалися, особливо оточених складними залізними парканами, із залізним хрестом. Через нестачу місця на кладовищі могили, про які ніхто не дбав, були ліквідовані, а їх місце зайняли поховання померлих в останні роки.
9. Монастир бернардинців. Його будівництво над Наревом напроти міста, на правому березі річки, почав у 1479 Мартін Ґаштольд. Він був присвячений Відвідинам Пресвятої Діви Марії. Метою його побудови було здійснювати дії з навернення розкольників на римо-католицизм, тому Ґаштольд поставляв до монастирської бібліотеки переважно книги з проповідями. Його заснування було також виразом подяки для ченців за вірну службу. Засновник побудував пресбітерій і частину монастиря, укомплектував захристю літургійним начинням і шатами з дорогоцінним гаптуванням, коли несподівано помер у 1483 році. Після його смерті будівництво монастиря було перервано. Лише 20 вересня 1489 року Якуб, єпископ марґеритенський, суфраган плоцький, з дозволу єпископа Вільнюса Анджея Шеліґи освятив бернардинський храм монастиря і надав йому сорокаденний відпуст. На прохання Ольбрахта Ґаштольда папський легат Захарія, єпископ ґардийський правом папської індульгенції з десятирічним відпустом 2 лютого 1520 року змінив цілі діяльності монастиря бернардинців у Тикоціні. З об'єкта, який спочатку повинен був навчати місіонерів наверненню розкольників Литви та Русі, монастир став регіональним центром роздачі індульгенцій. 2 вересня 1568 року король Сигізмунд Август надав бернардинцям 8 моргів і 15 прентів сіножаті над річкою Нереслею під Жираном (сьогодні Бялобжеське). Це була компенсація за землі, забрані в ченців для розширення тикоцінської фортеці. На наданих землях виник фільварок Бернардинка, який межував із селом Вішовате. У зв'язку із розширенням фортеці Сигізмунд Август переніс монастир у новозбудовані дерев'яні будівлі і костел святого Марка біля ринку Нового Міста. Коли старий костел згорів, від 1573 року саме костел святого Марка використовувався як парафіяльний. 25 квітня 1582 року власниця Тикоціна королева Анна Ягеллонка дозволила ченцям повернутися на берег річки. 27 серпня 1589 відновлений храм був освячений заново Ципріяном, єпископом метонським, суфраганом Вільнюса. 25 серпня 1607 року відбулось освячення великого вівтаря. Бернардини за згодою єпископа луцького Мартіна Шишковського тоді ж зайняли використовувані перед тим тикоцінською парафією костел святого Марка і монастир на Новому Місті.
Бернардини мали суттєвий вплив на жителів Тикоціна та околиць. Правили меси, на яких проповідували. Складали польською мовою пісні, які співалися під час меси, процесії, похоронів, зборів братств і різних церковних обрядів. Ченці поширювали культ Діви Марії, відмовляли на її честь Розарій із чотками. Вони зробили свій внесок у розвиток вертепів та колядок. Організували теж релігійне братство — Третій орден св. Франциска, до якого увійшли члени міської еліти. Бернардинці ділилися їжею з бідними, організовували допомогу для хворих та убогих.
Під час шведського потопу загарбники знищили, серед іншого, й монастир. У XVIII столітті будівля монастиря була сильно пошкоджена: вода Нарева, що протікав поряд, підмила фундамент. Новий мурований монастир бернардинців почали будувати у 1771 році в місті. Автором проекту ймовірно був архітектор Браніцького Юзеф Сенковський. Проект не реалізований у повному обсязі, наприклад, не побудували костел, який мав бути збудований на осі північного боку монастиря. Після смерті Яна Клеменса Браніцького у 1771 році через фінансові труднощі будівництво тривало протягом багатьох років. Лише 24 вересня 1791 року бернардинці переїхали в новий монастир.
Із планованою композицією монастиря було пов'язано прокладання сучасної вулиці Бернардинської, вісь перегляду якої мала вести від ринку до фасаду монастирського костелу. 4 вересня 1794 року тикоцінські бернардинці передали для польської армії срібні вотивні предмети зі своїх вівтарів, а також чотири срібні свічники, дев'ять кубків і одну скриньку.
Монастир бернардинців у Тикоціні перестав функціонувати, коли рамках репресій після січневого повстання указом царя від 27 жовтня / 8 листопада 1864 року був визнаний закритим. 13 отців і братів були переведені в інші монастирі. Будівля стала приватною власністю. В даний час будівлі колишнього монастиря належать до курії єпископа в Ломжі. У 1970-ті роки тут відкрито будинок для старих священнослужителів Ломзької дієцезії, а в 1998 році — будинок престарілих святого Франциска Ассизького. Він знаходиться у віданні Карітасу Ломзької дієцезії; призначений для жінок, які страждають психічними захворюваннями.
10. Уніатська церква. Василіани у 1758 році побудували невеликий дерев'яний храм восьмикутного плану, покритий черепицею. Спереду була вежка, покрита бляхою. У 1833 році церква була продана і передана в містечко Соколи, до римо-католицької парафії, і встановлена на діючому кладовищі, де вона досі служить як цвинтарна каплиця. Сьогодні єдиним слідом існування цього храму в Тикоціні є назва невеликої вулички: Зацеркєвна.
11. Протестантське кладовище. Засноване у 1795 році після того, як Тикоцін опинився під владою Пруссії, на іншому березі Нарева, на землях, що належали старому монастирю бернардинців. Тут ховали померлих у Тикоцін прибульців: солдатів, ремісників, чиновників. У 1804 році в Тикоціні жили 150 чоловіків і 140 жінок-протестантів, тобто близько 10% населення міста. Після утворення в 1807 році Варшавського герцогства більшість протестантів покинули Тикоцін. Вони ніколи не збудували власної кірхи, за пруських часів молилися в каплиці алюмнату, яку відібрали в інвалідів. Протягом XIX століття більшість протестантів покинули місто або перейшли на католицтво. Після відновлення незалежності Польщі у 1918 році в місті проживала лише одна німецька родина. Сьогодні кладовище знаходиться на приватній території. Воно поросло деревами, чагарниками, бур'янами. На небагатьох збережених кам'яних надгробках видно польські, німецькі та російські прізвища. Деякі надгробки складені на купу. Некрополем ніхто не опікується.
12. Замок. Спочатку фортеця в Тикоціні, резиденція Ґаштольдів, була дерев'яною. У 1519 році Кунца, ванєвський намісник Миколая Миколайовича Радзивілла, спалив замок Ольбрахта Ґаштольда в Тикоціні. Сам магнат ледь врятувався зі своєю сім'єю з полум'я, все його майно згоріло. Фортеця була відновлена мурованою. З 1549 замок почав добудовувати і перебудовувати Сигізмунд Август. Король хотів мати прихисток у разі загрози війни і мати об'єкт, в якому можна розмістити свої рухомі колекції дорогоцінних каменів і тканин, книг, цінних творів мистецтва.
Завдяки замку можна було контролювати важливі маршрути: королівську дорогу, що сполучала Варшаву з Литвою, шлях з Берестя до Крулевця і водний шлях Наревом. Тут розмістили великі запаси зброї та боєприпасів, він мав виконувати також роль арсеналу, який дозволив би швидко перекинути артилерію і бойову техніку в різних напрямках: північно-західному, північному і північно-східному. Роботи над перебудовою та розширенням тривали до смерті Сигізмунда Августа. Тіло короля протягом року після його смерті перебувало в Тикоцінському замку, а згодом було доставлене до Кракова.
Ренесансний замок був побудований за планом, близьким до трапеції з внутрішнім двором і чотирма циліндричними баштами по кутах. Інтер'єри замку були щедро прикрашені. У той же час мури замку оточувала додаткова цегляна стіна, розташована за 15 метрів від мурів, із чотирма підковоподібними бастіонами, оточеними ровом. У 1-й половині XVII століття під час правління короля Сигізмунда III Вази стіну з бастіонами знесли, а всю споруду оточили чотирма земляними бастіонами, пов'язаними довгими земляними заслонами. Оточуючі замок укріплення мали площу понад 6 га. Довжина одного боку фортеці становила близько 250 м.
Замок був серйозно пошкоджений під час шведського потопу. 27 січня 1657 року солдати Павла Сапіги пішли в напад. Під час боїв за замок вибухнули закладені шведами міни, які зробили великі руйнування в фортеці. У 1734 році замок згорів під час рейдів мазовецьких конфедератів. Руйнування доповнив наказ Яна Клеменса Браніцького розібрати руїни замку. З отриманої цегли будувався монастир бернардинів. Після 1915 року, під час Першої світової війни, залишки мурів використали німецькі солдати для будівництва дороги на Книшин, а землю з двох бастіонів використали для насипання греблі.
У 1961-1963 роках були частково реконструйовані стіни підвалу замку. На початку XXI століття Яцек Назарко за суму близько 12 млн злотих за проектом архітектора Аґнєшки Дуди з Білостока відновив ймовірну форму західного крила замку. При реконструкції були використані плани фортеці, знайдені в Санкт-Петербурзі. Тепер тут готель, ресторан, велика і мала конференційно-виставкова зали, повний набір інфраструктури (вода, каналізація, електрика і телекомунікації).
13. Алюмнат. Побудований на лівому березі Нарев поруч із переправою в 1633-1645 роках завдяки коштам Кшиштофа Вєсьоловського та його дружини Александри з Собеських. Це була мурована будівля, розрахована на 12 колишніх солдатів із шляхти, римо-католиків. Кожен з них отримував помешкання і 200 злотих на рік, які виплачувалися щоквартальними платежами, на одяг та продукти харчування. Для цього призначалися доходи від маєтку Вєсьоловських — Долістова. Будівля на додаток до основної мети також була захистом мосту, що вів до замку. В інвентарі 1698 року алюмнат описаний як будинок
"(...) в мурований квадрат, у двох кутах дві вежі, у третьому каплиця, в четвертому брама. Дах потребує ремонту, дуже протікає, через що стеля келій псується, тих є дванадцять для товариства, у кожного окрема, ремонт вікон і печей також потрібен, стіни від вулиці, а найбільше обидві башти, від землі порятунку потребують".
Алюмнат був відремонтований у середині XVIII століття за рахунок власника міста Яна Клеменса Браніцького. Змінився первісний вигляд будівлі: дві вежі з боку річки були розібрані, а з-понад в'їздної брами зняли дошку з ім'ям засновника будівлі. Після ремонту будівля отримала риси споруди у стилі пізнього бароко. У 1846 році цар Микола реорганізував фонд: створив 23 місця для ветеранів. Пріоритет мали інваліди-католики шляхетського походження. До алюмнату їх мав направляти намісник Царства Польського. Фонд був капіталізований і більше не опирався на маєтки. Через незаповнення всіх місць і комісій від накопиченого капіталу вже в 1856 році фонд алюмнату склав 13,757 рублів.
Алюмнат ліквідовано під час Першої світової війни. Тоді й сама будівля була сильно пошкоджена. У 1929-1930 роках було проведено ремонт, в ході якого каплицю переробили на глядацьку залу. Від каплиці залишилась лише вежка з хрестом над пресбітерієм. Після Другої світової війни алюмнат був призначений для туристичних цілей. В даний час тут готель і ресторан. Доступний для відвідування.
Цінні зелені насадження
Відсутні.
Рухомі пам'ятки
Капорет із тикоцінської синагоги, який вцілів у роки Другої світової і був пожертвуваний у Музей Ізраїлю Еліезеом Пріцом. Фото тканини розміщене в Sefer Tiktin, Tel Awiw 1959, s. 9. У верхній частині капорету зображені дві сторінки з написами жертводавця:
з правого боку:
זאת נדב
האלוף מהר"ר
יוסף ר"א
מרגליות
ЦЕ ПОДАРУВАВ
ДОСТОЙНИЙ МОРЕНУ ПАН І МАЙСТЕР
ЙОЗЕФ МАРҐАЛЬЙОТ
ЛІКАРСЬКОГО РЕМЕСЛА
з лівого боку:
עבור בתו
הבתולה
לאה ז"ל
תהא נפשה
צרורה בצרור החיים
ЗА СВОЮ ДОНЬКУ
БЛАГОСЛОВЕННОЇ ПАМ'ЯТІ ПАННУ ЛЕЮ
ХАЙ БУДЕ ДУША ЇЇ ЗАВ'ЯЗАНА У ВУЗЛИКУ ЖИТТЯ
В нижній частині знаходяться зображення елементів інтер'єру Храму Соломона з підписами:
Праворуч:
ЗОЛОТИЙ СВІЧНИК (МЕНОРА ЗАГАВ)
ВІВТАР (МІЗБАХ)
СКРИЖАЛІ ЗАПОВІДЕЙ (ЛУХОТ ГА-БРІТ)
МІДНА КАДИЛЬНИЦЯ (КІЙОР НЕХОШЕТ)
СТІЛ ПОКАЗНИХ ХЛІБІВ (ЛЕХЕМ ПАНІМ)
Дата прихована на кінцях ламбрекену:
РІК 457 ЗА МАЛИМ РАХУНКОМ
(1697 Р.)
На лівому краю біля зображення столу показних хлібів видніється цитата з псалма: лефанай тамід לפני תמיד (завжди переді мною).
Капорет пожертвував Йозеф Марґальйот, що користувався титулом האלוף מוהר"ר алюф морену га-рав, тобто "гідний наш учитель (морену) пан і майстер", який служив сановникам кагалу, членам ради єврейської громади. Його можна ідентифікувати як фігуруючого в пінкасі тикоцінського кагалу за 1621-1806 роки Йозефа Доктора יוסף דאקטר або Йосеф рофе уман יוסף
Капорет, який зараз перебуває в колекції Музею Ізраїлю, після знищення євреїв Тикоціна 25 і 26 серпня 1941 року сховала мешканка міста, яка після повернення тих, хто пережив Голокост, у серпні 1944 року передала його до рук адвоката Менахема Турека, організатора єврейського життя в післявоєнному Тикоціні. Один із уцілілих, Еліезер Прітц (Пріц) вивіз капорет в Землю Ізраїлю, а потім передав до колекції Музею Ізраїлю.
Нематеріальні цінності
a) особи, пов'язані з Тикоціном
- Менахем Давід Бен Іцхак (відомий як Магарам з Тикоціна). Був рабином Тикоціна в XVI столітті, невідомо точно, коли, але перед 1572 роком. Залишив по собі шелот у-тешувот, а також примітки і коментарі на книгах різних авторів. Його основна робота — книга "Мордехай", це аргументи до твору Бен Хареля Га-Коен, видана разом із цим твором у Кракові в 1597 році. Крім того, в Сефер Гаалфсей "Хідушей аншей шем", опублікованій в Амстердамі у 1720 році, до якої увійшли хідушім, тобто статті великих учених, була опублікована стаття Магарама з Тикоціна.
- Ребека Тіктінер (іврит Рівке бас Меїр Тіктінер). Ребека Тикоцінська, нар. перед 1550 роком у Тикоціні, померла в Празі; дата смерті невідома — єврейська вчена-талмудистка і авторка релігійної літератури для жінок. Була дочкою Меїра Тіктінера, який подбав про її освіту. У 1609 році після смерті авторки її книга на ідиш під назвою "Мейнекес Рівка" була опублікована і завоювала велику популярність. Ребекка писала, зокрема, про релігійну та світську освіту єврейських дітей і соціальну роль жінок.
- Маркус Заменгоф. Народився 9 лютого 1837 року в Тикоціні, помер 30 листопада 1907 року у Варшаві. Батько Маркуса Фабіан був учителем іноземних мов і прищепив йому пристрасть до вивчення іноземних мов. У 1858 році він одружився на вісімнадцятилітній Розалії Софер. Через рік народився їхній перший син — Луї, творець есперанто. Сім'я тоді вже жила в Білостоці. Пізніше народилося ще 10 дітей. Маркус був спочатку проти створення сином есперанто, тому що вважав, що це не дасть йому засобів до існування. Думку змінив лише у 1887 році, після офіційної публікації есперанто.
б) книга спогадів „Sefer Tiktin”, Tel-Aviv 1959. Фрагменти з івриту на польську переклала Ева Врочинська.
в) організації
Тикоцінський аматорський театр виник на межі 1985/1986 року як відроджений після довгих років колектив, що культивує традиції довоєнного театру, який діяв тут від початку ХХ століття. Театр сьогодні культивує дві традиції колишнього аматорського театрального руху: польського і єврейського, ставить спектаклі, що передають клімат мандрівних і провінційних театрів XIX століття і довоєнного часу. Темами вистав стають історія і традиція, давні релігійні традиції Тикоціна, а також єврейська культура та традиції. Основні спектаклі: "Пасторалька" Леона Шиллера, "Гіркі плачі" — містерія про страсті Христові за старопольськими традиціями Великого Посту, а також "Пурімові цукерки" — присвячений традиціям і ритуалам, пов'язаних з єврейським святом "Пурім", "Відвідини, або Шолом-Алейхем в Касрилевці".
Театр провів багато вистав на відкритому повітрі, в яких показав історію Тикоціна на основі архівних документів: "Як король Сигізмунд Август отців бернардинців тикоцінських з-за річки на Нове Місто переніс AD 1772", "Здобуття Тикоціна", "Хранитель скарбів короля", "Прикрості пана старости" та інші. Він бере участь у популяризації єврейської культури та історії та культури Тикоціна. В останні роки група приймає важливі виклики у вигляді спектаклів, що належать до класики драматургії, таких авторів, як Славомир Мрожек, Леон Шиллер та інші. Директор театру і керівник протягом багатьох років — Януш Козловський, автор сценаріїв Ева Врочинська. Театром опікується бурмістр Тикоціна, Тикоцінський центр культури, спорту і туризму, а також Музей в Тикоціні. Театр є частиною Товариства Друзів Землі Тикоцінської. Актори театру різного віку і зі всіх верств суспільства Тикоціна.
Туристичний потенціал
Доїзд: autobus PKS або VoyagerTrans з Білостоку.
Музеї – архіви – книгозбори – приватні колекції
Музей в Тикоціні, відділ Підляського музею в Білостоці
ul. Kozia 2
16-080 Tykocin
tel. (85) 718 16 13, tel./fax. (85) 718 16 26, kom. 509 336 597
e-mail: [email protected]
http://www.muzeum.bialystok.pl/s,muzeum-w-tykocinie,47.html
Керівник: Maria Pisarska-Kalisty
Музей в Тикоціні утворено 1 листопада 1976 року. Розташований в синагозі і Талмудичному будинку (Бейт га-Мідраші). В синагозі представлені постійні експозиції: виставка інтер'єру головного залу синагоги, у вежі — кімнаті рабина і Седер Песах (вечеря на Седер). У головному залі у вітринах знаходяться колекції юдаїки: прикраси Тори, світильники і ханукальні свічники, бальзамінки тощо. У музеї також є елементи єврейського молитовного одягу: талеси, тфілін і ярмулки. Важливе місце займають твори талмудичної літератури, опубліковані в друкарнях Варшави, Перемишля, Вільнюса та Львова у XIX та XX століттях. Предмети з колекції юдаїки, з кількома винятками, походять із різних частин Польщі. Після євреїв Тикоцінв залишилися тільки одиничні повсякденні предмети: чотири шабатові свічники, кільканадцять ханукальних дзиґ (дрейдлів), фрагмент лампи на Хануку та кілька книг. У бабинцях синагоги були організовані тимчасові виставки. Сьогодні (середина 2015 року) в синагозі ведеться ремонт. Після реконструкції планується встановити в бабинцях постійну експозицію, присвячену євреям Тикоціна.
У Талмудичному домі представлені постійні виставки: галерея картин Зиґмунта Буйновського, Ґлоґерівський кабінет та експозиція "Серед пам'яток провізорів аптеки, або Колишня аптека в малому містечку". Крім того, організуються різні тимчасові виставки.
Музей організовує лекції, читання, музейні заняття, театралізовані вистави, поетичні вечори, спрямовані на поширення знань про єврейську історію та культуру та історію міста Тикоцін. З 1990 року відбуваються інсценізації єврейських свят, які показують їх багату традицію. У музейному салоні відбуваються зустрічі з нагоди національних свят і різних історичних ювілеїв. Велика синагога приймає концерти камерної музики, клезмеру, єврейських пісень та різні мистецькі виступи.
Музей також працює з колишнім його керівником, зараз на пенсії, магістром Евою Врочинською. Вона є знавцем історії Тикоціна і його жителів, авторкою кількох статей про історію єврейського народу. Знає іврит, переклала на польську мову фрагменти "Сефер Тіктін" і "Пінкас Кагал Тіктін". Контактує з нащадками нечисленних тикоцінян, які пережили Голокост.
Велика синагога в Тикоціні посіла п'яте місце у голосуванні журналу National Geographic Traveler "7 нових чудес Польщі 2013".
Замок в Тикоціні
ul. Puchalskiego 3
16-080 Tykocin
tel. 85 718 73 72
http://www.zamekwtykocinie.pl
Відвідувачів — індивідуальних туристів та організовані групи приймають кваліфіковані екскурсоводи. Екскурсія триває близько 35 хвилин і включає в себе: підвали замку з музейною експозицією про історію замку в Тикоціні на тлі історії Речі Посполитої та колекцією старовинної зброї; Скляну залу з реконструйованою найбільшою кахельною піччю в Речі Посполитій перед поділами; Вежу-в'язницю. Проводяться також музейні уроки для учнів початкових і середніх класів. Екскурсії іноземною мовою тільки за попереднім замовленням.
Джерела
Дуже розсіяні; зустрічаються в багатьох архівах, бібліотеках та музеях в Польщі та за кордоном. Створені кагалом пінкаси були знищені під час Другої світової війни; збереглися видані друком копії, зроблені Ізраїлем Гальперіном до початку війни. Знищено також багато планів і карт Тикоціна.
Джерела та їх описи нижче наводяться польською мовою..
a) рукописи
Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie
Archiwum Roskie, Akta rodzinno-majątkowe
sygn. 122-433 (różnego typu dokumenty XVII-XVIII w. związane ze sprawami gospodarczymi właścicieli miasta; m. in. kontrakty, asygnaty, korespondencja właściciela miasta z arendarzami, wykazy strat po najazdach konfederatów z 1734 r., wykazy powinności mieszkańców miasta)
Archiwum Skarbu Koronnego
dział LVI, t. 4. (Inwentarze miasta z drugiej połowy XVI w.)
Zbiór Ignacego Kapicy -Milewskiego (Kapicjana)
p. 40, 41 (m. in. umowy z kahałem tykocińskim na lokaty kapitałów)
Komisja Rządowa Spraw Wewnętrznych 1815-1868
sygn. 5138-5145 (spory z właścicielami miasta o wysokość opłat i propinację XVIII-XIX w).
Komisja Rządowa Przychodów i Skarbu 1815-1875
sygn. 909 (wykaz płatników podatku koszernego z 1809 r. zamieszkałych w Tykocinie oraz Wysokiem Mazowieckiem).
Archiwum Państwowe w Białymstoku
Akta stanu cywilnego Okręgu Bożniczego w Tykocinie 1826-1900
sygn. 1-71 (niekompletne akta stanu cywilnego z lat 1826-1900)
Kamera Wojny i Domen w Białymstoku 1796-1807 [1810]
sygn. 2450 (kontrakty dzierżawy dóbr tykocińskich na rok 1763/1764 oraz 1772/1773)
Komisja Województwa Augustowskiego i Rząd Gubernialny Augustowski 1816-1866 [1879]
sygn. 49 (kontrakt dzierżawy dóbr tykocińskich na lata 1765/1768).
Archiwum Państwowe w Białymstoku Oddział w Łomży
Zarząd Powiatowy Mazowiecki 1866-1915
sygn. 203, 278, 279, 280, 366, 409, 503, 707, 823, 826, 1101, 1323, 1326, 1344, 1380, 1424, 1428, 1716, 1719, 1820, 1954, 1974, 4075 (m.in. wykazy płatników mieszkańców Okręgu Bożniczego w Tykocinie, wykazy rzemieślników i handlarzy, wykazy płatników podymnego kontrakty, różnego typu dane statystyczne, dane demograficzne o liczbie i ruchu ludności, sprawy administracyjne, itp. z lat 1866-1914).
Archiwum Państwowe w Krakowie. Oddział I Zamek Wawel
Zbiór Zygmunta Glogera 1515-1907
sygn. ZZG 84, ZZG 89 (m.in. sprawy długów kahału tykocińskiego, wykazy handlarzy, cechów miasta Tykocina XXVIII w.)
Archiwum Parafii Rzymskokatolickiej w Tykocinie
(Akta stanu cywilnego – księgi urodzonych, ślubów oraz zmarłych z lat 18081825 znajdują się także metryki ludności żydowskiej. W księgach chrztów z XVIII i XIX wieku informacje o żydowskich konwertytach na rzymski katolicyzm).
Biblioteka Jagiellońska w Krakowie. Oddział Rękopisów
rkp. BJ. 6247 III (Inwentarz z Tykocina z 1701 r. zawierający wykaz imienny mieszkańców miasta oraz opis ich powinności wobec właściciela).
Muzeum Narodowe w Krakowie Biblioteka Czartoryskich
sygn. 45328 III.
Zbiór Rękopisów MNK 28. Księga Spraw Miejskich na Zamku Tykocińskim rozstrzyganych 1766-1824 (opisy spraw spornych Żydów z chrześcijanami oraz Żydów z Żydami).
Muzeum w Tykocinie Oddział Muzeum Podlaskiego w Białymstoku
Zbiory dokumentów i fotografii związanych z życiem Żydów tykocińskich.
Urząd Stanu Cywilnego w Tykocinie
(Niekompletne akta stanu cywilnego z końca XIX , początku XX wieku oraz okresu międzywojennego z metrykami ludności żydowskiej Tykocina).
b) друковані джерела
Kapica Abraham, Naar ceir mesijach im ha-mawet [Chłopiec rozmawia ze śmiercią], Tel Awiw 1999 (Wspomnienia tykocinianina, który jako kilkunastoletni chłopak przeżył Holocaut).
Pierwaja wsieobszczaja pierepis nasielenija Rossijskoj Imperii 1897 g., Sankt Petersburg 1904, t. 54.
Pinkas kahal Tiktin 381-566. Haskamot, hachlatot we-takanot kefi szehetikan min ha-pinkas ha-mekori sze-awad be-Szoa Israel Halperin, [Pinkas kahału tykocińskiego 381-566 (1621-1806). Postanowienia i zarządzenia skopiowane przez Izraela Halperina z oryginalnej księgi zniszczonej podczas Holokaustu], tom 1: Pinkas kahału tykocińskiego, wyd. M. Nadav, Jerozolima 757 ( 1996).
Pinkas kahal Tiktin 381-566. Haskamot, hachlatot we-takanot kefi szehetikan min ha-pinkas ha-mekori sze-awad be-Szoa Israel Halperin, [Pinkas kahału tykocińskiego 381-566 (1621-1806). Postanowienia i zarządzenia skopiowane przez Izraela Halperina z oryginalnej księgi zniszczonej podczas Holokaustu], tom II, Dodatki, klucze i słownik, wyd. M. Nadav, Jerozolima 760/ 2000,
Sefer Tiktin, Tel – Aviv 1959.
c) друковані опрацювання
492 rocznica urodzin województwa podlaskiego: referaty z sesji historycznej, Tykocin, 3 września 2005, [red. B. Pacholska], Białystok 2006, z. 1.
Brodzicki C., Początki gminy żydowskiej w Tykocinie na Podlasiu, „Gryfita”, 2000, nr 22, s. 28-29.
Chankowski S., Ludność żydowska w Augustowskiem wobec powstania styczniowego, „Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego”, 1967, nr 64, s. 55-68.
Choińska M., Biblioteki żydowskie w Tykocinie, „Bibliotekarz Podlaski”, 2004, nr 8, s. 77-87.
Choińska M., Powinności mieszczan w mieście królewskim a w mieście prywatnym: przykład Tykocina w XVI-XVIII wieku, „Studia Podlaskie”, 2009/2010, t. 18, s. 7-110.
Choińska M., Tykocin w czasie powstania styczniowego, „Studia Podlaskie”, t. 16, 2006, s. 9-40.
Gawarecki W. H., Wiadomość o mieście Tykocinie, „Niezapominajki”, 1843, s. 131-158.
Gebert K., Olej-Kobus A., Kobus K., Alef-bet. Żydzi w Polsce i ich odrodzony świat, Warszawa 2009.
Gloger Z., Encyklopedia staropolska, Warszawa 1974, t. 1-4.
Jarmolik W., Gasztołdowie a Tykocin, „Białostocczyzna”, 1997, nr 3, s. 18-22.
Jabłonowski A., Podlasie, w: Źródła dziejowe, t. 7, cz. 1-3, Warszawa 1908-1910.
Jarnutowski J., Tykocin. Miasto dawnej ziemi bielskiej, „Biblioteka Warszawska”, 1885, t. 4, s. 165-188.
Jemielity W., Ośrodki religijne i ludność wyznania mojżeszowego we wschodnim rejonie Królestwa Polskiego, Łomża 2001.
Kochański A., 526 lat dziejów miasta Tykocina na tle historii Polski, Białystok 2010.
Leszczyński A., Sejm Żydów Korony 1623-1764, Warszawa 1994.
Leszczyński A., Spór pomiędzy kahałami Grodna i Tykocina o hegemonię nad skupiskami żydowskimi pogranicza Korony z Litwą w XVII w., „Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego”, 1983, nr 2-3, s. 85-95.
Leszczyński A., Żydzi ziemi bielskiej od połowy XVII w. do 1975 r. Studium osadnicze, prawne i ekonomiczne, Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk 1980.
Maroszek J., Dzieje województwa podlaskiego do 1795 roku, Białystok 2013.
Maroszek J., Rzemiosło w miastach podlaskich w XVI-XVII w.; w: Studia nad produkcją rzemieślniczą w Polsce (XIV-XVIII w.), Wrocław 1976, s. 88-195.
Monkiewicz W., Tykocin, Białystok 1983.
Mrówczyński M. T., Ludność i gospodarka Tykocina w XVI-XVIII wieku, w: Społeczeństwo staropolskie, t. 3, Warszawa 1983, s. 161-187.
Nadav M., Aspekty regionalnej autonomii Żydów polskich na podstawie pinkasu tykocińskiego z lat 1660-1795, w: Żydzi w dawnej Rzeczpospolitej. Materiały z konferencji „Autonomia Żydów w Rzeczypospolitej szlacheckiej”, Międzywydziałowy Zakład Historii i Kultury Żydów w Polsce, Uniwersytet Jagielloński, 22-26 IX 1986, Wrocław-Warszawa-Kraków 1991, s. 75-80.
Nadav M., Kahał tykociński a osadnictwo żydowskie na wsi w XVII i XVIII wieku, „Studia Podlaskie”, 1989, t. 2, s. 39-46.
Nagórski W., Maroszek J., Tykocin. Miasto królewskie, Białystok 2009.
Rogalewska E., Rozwój gminy żydowskiej w Tykocinie, w: Żydzi tykocińscy 1522-1941, Tykocin 1995, s. 5-21.
Rogalewska E., Ziomkostwo Żydów tykocińskich w Chicago 1889-1949, „Białostocczyzna”, 1996, nr 1, s. 91-94.
Sztachelska-Kokoczka A., Magnackie dobra Jana Klemensa Branickiego, Białystok 2006.
Wiśniewski T., Bożnice Białostocczyzny, Białystok 1992.
Wiśniewski T., Nieistniejące mniejsze cmentarze żydowskie. Rekonstrukcja Atlantydy, Białystok 2009.
Worobjew G., Miasto Tykocin, w: Pamiętnik III Zjazdu Historyków Polskich w Krakowie, Kraków 1900, s. 1-19.
E. Wroczyńska, Chazaka w tykocińskiej gminie żydowskiej w XVII i XVIII wieku w świetle źródeł kahalnych, w: Ars historiae – historia artis. Prace ofiarowane Profesorowi Andrzejowi Wyrobiszowi, Białystok 2012, s. 219-233.
Wroczyńska E., Rozwój żydowskiego osiedla w Tykocinie do końca XVIII wieku, w: Żydzi tykocińscy 1522-1941, Tykocin 1995, s. 22-35.
Wroczyńska E., Wpływ kahału tykocińskiego na powstawanie i rozwój gmin żydowskich na Podlasiu w świetle pinkasu kahału tykocińskiego 381-566 (1621-1806), w: Stan badań nad wielokulturowym dziedzictwem dawnej Rzeczypospolitej, tom 2, Białystok 2010, s. 461-471.
Wroczyńska E., Lechowski A., Wielka Synagoga w Tykocinie, Białystok 2004.
Żydzi tykocińscy 1522-1941, red. E. Rogalewska, Tykocin 1995.
d) машинописні опрацювання
Choińska M., Społeczeństwo miasta Tykocina w XVIII i XIX wieku. Białystok 2013. Rozprawa doktorska napisana pod kierunkiem prof. J. Maroszka, Biblioteka Uniwersytecka im. Jerzego Giedroycia w Białymstoku.
(zob. także repozytorium.uwb.edu.pl/jspui/.../1/Choinska_Malgorzata_doktorat.pdf)
Gawurin A., Dzieje Żydów w Tykocinie (1522-1795). Praca magisterska napisana pod kierunkiem prof. M. Bałabana, Archiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego w Warszawie, nr 37.
e) іконографічні джерела
Instytut Sztuki Polskiej Akademii Nauk w Warszawie
Dokumentacja fotograficzna Szymona Zajczyka [fot. przed 1939 r.].
Muzeum Podlaskie - Muzeum Historyczne w Białymstoku
sygn. MBHJ/8909 - Fot. autor nieznany, Album niemieckiego oficera z lat 1915-1918.
Muzeum w Tykocinie
Zbiór fotografii.
Kolekcje prywatne mieszkańców Tykocina
Zbiory fotografii i pocztówek będących własnością Małgorzaty Choińskiej, Mariusza Ciołko (właściciela Villi Regent) oraz Adama Rudawskiego.
http://bcpw.bg.pw.edu.pl/dlibra/pubindex?startint=240&attId=${stringAtt}&dirids=18
Kilka fotografii Szymona Zajczyka [przed 1939 r.].
f) картографічні джерела
1. Rynek przy kościele w Tykocinie w 1769 r. Rys. Kazimierz Nowicki. (źródło: Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego, Gabinet Rycin, Zbiór króla Stanisława Augusta Poniatowskiego, p. 188, nr 56).
2. Twierdza i miasto Tykocin na mapie Kruszewsky’ego z ok. 1790 r. – Grundriss von der Stadt Tyckocyn und der umliegenden Gegend in der Woywodschaft Bielsk in Podlachien. Aufgen. u. gez. durch… 53,2x42,7 cm, skala ok. 1:11 000.
(źródło: J. Maroszek, Pogranicze Korony i Litwy w planach Zygmunta Augusta. Z historii dziejów realizacji myśli monarszej między Niemnem a Narwią, Białystok 2000, s. 326. Oryginał znajduje się w Staatsararchiev Berlin, Kartographische Abteilung, nr S. X. 49 993).
3. Tykocin i okolice ok. 1795-1800 r. – Kriegeskarte Provinz Neuostpreussen, kart Q17030-Blatt 80 (fragment). Skala 1:13 300. (źródło: ze zbiorów Tomasza Popławskiego, Białystok, Atikart).
4. Tykocin. Plan sytuacyjny powiększenia cmentarza żydowskiego w Tykocinie z 1912 r. 20 x 32.8 cm, skala: 1:1680. Autor: J. (nazwisko nieczytelne).
(źródło: AGAD Warszawa, Zbiór kartograficzny, sygn. 532-2, ark. 1).
5. 16 map z okresu komasacji gruntów w Tykocinie (1936 r.) (źródło: Archiwum Państwowe w Białymstoku, Podlaskie Biuro Planowania Przestrzennego w Białymstoku, sygn. 7/5.)
6. Tykocin miasto [Mapa topograficzna terenów na zachód od Tykocina] [1939-1945]. Skala 1:25 000 (źródło: Archiwum Państwowe w Białymstoku, Zbiór map topograficznych, sygn. 119).
7. Tykocin i okolice na południowy zachód [Mapa topograficzna Tykocina i terenów na południowy zachód od Tykocina] [1939-1945]. Skala 1:100 000 (źródło: Archiwum Państwowe w Białymstoku, Zbiór map topograficznych, sygn. 120).
g) цікаві веб-сторінки
http://www.kirkuty.xip.pl/tykocin.html
http://www.placczarnieckiego10.net/
http://www.sztetl.org.pl/index.php?fraza=Tykocin&x=0&y=0&app=search2&x=wynik&lang=pl
Опрацювала доктор Малґожата Хоїнська (Małgorzata Choińska), Тикоцін