Іван Ольбрахт. Микола Шугай, розбійник
Іван Ольбрахт. Микола Шугай, розбійник / Пер. з чес. – Ужгород: Карпати, 1990. С.32-33
[Колочава]
...Тут живуть русинські пастухи і лісоруби, єврейські ремісники і купці. Бідні євреї і багаті євреї. Бідні русини і ще бідніші русини.
Правда, греко-католицький християнин нізащо в світі не їв би в петрівку молочного, а єврей швидше згинув би, ніж напився б вина, до якого приторкнувся гой, але за століття спільного життя вони вже звикли до взаємних дивацтв. Релігійної ненависті не знають, а якщо й сміється русин із єврея, що той не їсть сала, обідає у шапці, а в п’ятницю ввечері з доброго дива палить дорогі свічки, то сміється без усякої злоби і не від злого серця. А якщо собі єврей і дивиться з погордою на русина через те, що той молиться до огидно страченої людини, а жінку (подумайте, жінку!), що стоїть на півмісяці, вважає божеством, то ця погорда тільки абстрактна. Вони знають свої ритуальні таємниці та релігійні заборони так добре, як і те, що діється у них на кухні чи в кімнаті. І коли прийде селянин вранці до єврейського ремісника, який саме розмовляє зі своїм господом богом, то той спокійно залишає на своїх плечах смугастий талес, на чолі кубик тефіліну, а на лівій руці ремінці, вітається з сусідом і завзято сперечається про ціну за обковування воза чи за латку на постоли або за вставлену шибку у вікно. Вічний не спішить і почекає.
Тісно пов’язані спільним життям, вони не можуть обійтись один без одного, завжди винні один одному трохи кукурудзяної муки, декілька яєць, винні за пашу для худоби, за підводу, і позичені гроші також винні. Відвідують один одного тільки в будний день.