Великі Очі - путівник

Вількоч

Поселення Великі Очі (або ж Вєлькє Очи), розташоване над двома великими ставками (від яких і бере свою назву), було засноване у 20-х рр. XVI ст.. Згодом його власниками стали Петро Могила – майбутній митрополит київський і засновник Києво-Могилянської академії, та його брат Мойсей – претендент на молдовський престол. Магдебурзьке право для Великих Очей отримав у 1671 р. їх наступний власник Анджей Моджейовський. Ймовірно, тоді ж у містечку почали оселятися євреї.

Саме вони переважали серед мешканців будинків, перерахованих у переписі 1752 року. Серед усіх вирізнявся Ґдаль Шимонович, котрий жив у будівлі ратуші, орендар двох великооцьких млинів, винниці та розташованої у ратуші корчми. Серед інших євреїв, мешканців Великих Очей, знайдемо також пекаря Мошка Шавловича, кравця Шимона Гершуновича, Маєра Різника, корчмаря Менделя Берковича та торговця сіллю Юдку Ершковича.

Рабин Мордехай бен Шмуель із Кутна

Мордехай із Кутна, син Шмуеля (бл. 1715 – після 1772), є першим відомим за іменем і водночас найвидатнішим із великооцьких рабинів. Вже у молодому віці вирізнявся гострим розумом, богобійністю та любов’ю до вивчення Писань. У Великих Очах з’явився біля 1735 р., коли місцевий кагал запросив його обійняти посаду рабина. Він був відомий суворим дотриманням букви Мойсеєвого закону. Як рабин опрацював та впровадив у кагалі низку релігійних вимог. Серед творів пера рабина Мордехая – книги Dower szalom (івр. Співець миру) та тексти з коментарями до Книги Псалмів і Книги Пророків. Ці праці не збереглися до наших днів, проте славу йому приніс теологічний трактат Szaar-Melech (івр. Королівська Брама), збірка 13 теологічно-моральних роздумів щодо термінів та свят єврейського календаря. Перший наклад був надрукований у 1762 р. в Жовкві, а останній, як дотепер – у 1997 р. в Канаді.

Синагога

Дім молитви, ймовірно, існував уже на початку XVIII століття. Його наявність підтверджується документами з 1735 та 1763 рр. (тоді навіть найстаріші мешканці не пам’ятали, коли він був збудований). У середині XIX ст. у Великих Очах були дві муровані божниці – «старий» бейт га-мідраш та синагога. Під час Першої світової війни обидві згоріли. Синагогу відбудовано у 1910 році. Великооцькі божниці були суттєво ушкоджені під час пожежі міста та відбудовані у 1927 р. на кошти емігранта з Америки Еліяху Ґоттфріда і за проектом Яна Саса-Зубжицького, відомого проектанта низки костелів та громадських об’єктів. Бейт га-мідраш був розібраний під час Другої світової війни. Збережена будівля синагоги після війни використовувалась як склад місцевого кооперативу. Закинутий у 90-х рр. ХХ ст. будинок у 2009 р. було внесено до реєстру пам’яток. У 2011–2013 рр. уряд ґміни Вєлькє Очи провів ремонт колишньої синагоги, в якій зараз знаходиться громадська бібліотека та кімната пам’яті.

Одразу за ринком з південного боку стояли синагога та стара божниця, яку називали бейт га-мідрашем. Це був мурований, двоповерховий будинок, старий, із бімою посередині та арон га-кодешем на східній стіні. Довкола стояли старі лавки й столи. На полицях лежали святі книги для поглиблення вчення Талмуду та для молитви. На столах стояли ліхтарі для освітлення зали. Найбільше місця займала велика цегляна піч для обігріву приміщення. За тією піччю мав свою барлогу такий собі Ліппе, який узимку палив у тій печі та прибирав у божниці. В цій божниці молилися щодня, в тому числі в усі свята й суботи. Крім цього, туди можна було в будь-яку пору прийти почитати та повивчати Талмуд. Жінки заходили до жіночої частини дерев’яними сходами, та з балконів, які виходили на головне приміщення божниці, долучалися до суботніх та святкових молитов. Через дорогу стояла синагога. Великий білий двоповерховий будинок, гордість місцевого єврейського кагалу. Там молилися лише по суботах. Взимку там було холодно. Будівля не опалювалася. На сходах перед головним входом відбувалися шлюби і там ставилась хупа. Там же, дорогою до єврейського цвинтаря, затримувалася перед входом похоронна процесія, аби помолитися. У синагозі були вікна з кольорового скла; було врочисто холодно. Біма з кованого заліза, великий семисвічник, де, повернутий обличчям на схід, стояв хазан, або той, хто проводив молитву. Поряд було місце рабина. У моїй пам’яті збереглася заслона, парохет із фіолетового оксамиту з вишитими золотими єврейськими літерами, якою закривали арон га-кодеш, тобто священний ковчег, де зберігалися сувої Тори.

 

Перетворення Ісаака

У 1806 р. молодий хасид Ісаак Ертер (1792–1851) одружився з Хаєю Сарою, донькою шанованої великооцької родини, та оселився у тестів. Незабаром до містечка прибув освічений Юзеф Тарлер, який заприятелював з Ертером. Цей ерудит, що володів кількома мовами, «відкрив Ісаакові очі», познайомивши його з середньовічною єврейською філософією та з літературою єврейського просвітництва. Під впливом нових знань молодий Ісаак вирушив у світ. Став лікарем і письменником, одним із провідних представників Гаскали в Галичині. Ертер є автором низки сатиричних творів на івриті. Найвідоміший із них – Gilgul nefesz (івр. Мандрівка душі) – опис чергових втілень: хасида, жаби, кантора-пияка, риби, збирача податків, сови, кабаліста, крота, ласого до грошей гробокопа, пса, заздрісного рабина, лиса, хасидського цадика, осла, лікаря, індика, і – врешті – поважного й дурного багатія, котрий розповідає письменникові про попередні втілення. Зібрані твори Ертера видано посмертно під спільним заголовком Ha-Cofe le-we(j)t Israel (івр. Страж дому Ізраїлевого, Відень, 1858). Ця збірка багато разів перевидавалася, аж до наших часів. «Мої очі не засяяли в тій пітьмі», – писав пізніше Ертер про хасидське виховання, проте саме в маленькому традиційному містечку Великі Очі у ньому відбулося інтелектуальне та духовне перетворення.

Фотограф

У 1842 р. у Великих Очах народився Барух Геннер, який у 1864 р. відкрив фотоательє на ринку Перемишля. Барух у молодості ходив до релігійної школи. Проте це не завадило йому почати навчання у світській школі та паралельно заглибитися у винайдені тоді фотографію та графіку, в яких досяг значного професійного та мистецького рівня. Учився, зокрема, у знаменитого французького фотографа Луї Люм’єра. Його роботи були відомі й за кордоном. Отримав почесну посаду придворного фотографа віденського королівсько-цісарського двору. Здобував медалі за свої роботи на виставках у Відні (1873), Лондоні (1874) та Львові (1877). Барух Геннер помер 2 лютого 1926 р. в Перемишлі.

Промисловець та філантроп

У середині XIX ст. в містечку розвинулися торгові заклади, власниками яких переважно були євреї. Були тоді тут і 2 чинбарні, 2 цегельні, паровий млин, бійня та 4 ґуральні, працювало біля 50 ремісників. Проте хрестоматійна «галицька біда» схиляла багатьох мешканців містечка до еміграції. Серед них опинився і Еліяху Ґоттфрід. Народився він 21 лютого 1859 р. в бідній великооцькій родині Баруха та Шайндель Ґоттфрідів. У пошуках праці та кращого життя разом із дружиною Рахелею емігрував у 1890 р. до США та оселився у Нью-Йорку. Почав із того, що відкрив невелику пекарню, яка з часом розрослася до одного із найбільших у Штатах підприємств цієї галузі – «Gottfried Baking Company». Він був також віце-президентом корабельної компанії «America – Palestine Line Inc.», яка обслуговувала маршрут Ньою-Йорк – Хайфа. Еліяху Ґоттфрід активно займався сіоністською діяльністю, на яку передавав значні суми, і часто виїжджав до тодішньої Палестини. Ґоттфрід був і відомим філантропом. Серед іншого, він профінансував відбудову великооцької синагоги, знищеної у 1915 р. під час воєнних дій. Кілька разів відвідував Великі Очі та підтримував місцеві бідні єврейські родини. Помер 6 лютого 1932 р. після важкої хвороби серця і був похований на нью-йоркському цвинтарі Маунт Кармель. Залишив по собі 7 дітей.

Повсякдення

Дім, у якому я народився 4 лютого 1924 р., стояв на ринку. Одноповерховий, мурований, з червоної цегли, покритий черепицею. Цей будинок збудував мій дід. Усі будівлі на ринку були одноповерховими, мурованими або ж дерев’яними. Майже в кожному знаходився якийсь магазин чи майстерня, пекарня, швальня. І всі вони належали євреям. Єдиним винятком був дім пані Лінової, який стояв поряд із нашим. Там проживала польська родина, яка виготовляла та продавала м’ясо й копченості. В єдиному двоповерховому будинку на ринку знаходився уряд ґміни. На ринковій площі росла трава. Через саму середину ринку проходила дорога, посипана піском. Посередині була криниця з обертальним колесом. Звідти воду відрами носили до будинків. Довкола ринку росли акації.

Від ринку розходилися вулиці, які не мали жодних назв. Вулиця, котра вела до сусіднього містечка Краковця, називалася «краковецькою» тощо. Одна з вулиць вела до єврейського цвинтаря, інша – до католицького. Вздовж тих вулиць стояли маленькі будиночки, покриті руберойдом, черепицею чи соломою. У них жили господарі, тобто поляки та русини, які мали неподалік свої поля, а біля хат – господарські будівлі. В деяких із тих будинків жили і єврейські родини, до прикладу, кравці, бляхарі, торговці худобою. Тобто населення містечка становили поляки-католики, русини – греко-католики і євреї. Поляки говорили польською мовою, русини українською, а євреї на їдиш. Звісно, євреї переважно знали польську та українську мови.

У Великих Очах не було електрики. Вечорами запалювались гасові лампи. Вулиці не освітлювалися. Електричний струм був лише у млині. Водогонів теж не було. Воду тримали у відрах. Туалети, тобто так звані виходки, були на подвір’ях і там справлялися природні потреби. Влітку ще півбіди, а взимку було гірше. Не було брукованих вулиць та тротуарів. У дощ треба було чалапати в болоті. В болоті грузли й кінні упряжки, бо жодна дорога не мала твердого покриття. Просто пісок. Лише в деяких місцях були прокладені дошки для пішоходів. Це були так звані «тротуари». В печах палили дровами. Вугілля взагалі не знали. Єдиним видом транспорту були підводи. До найближчої залізничної станції, до Яворова – повітового міста – було близько 20 км.

За даними загального перепису населення 1921 р. в результаті руйнувань, викликаних Першою світовою війною, у Великих Очах проживало на 20 із лишком відсотків менше осіб, ніж на початку ХХ ст. Тоді тут було зареєстровано 274 будинки та 1668 мешканців, серед яких 806 поляків (48,3%), 547 євреїв (32,8%) та 314 українців (18,8%). Містечко відбудовувалося повільно та втратило статус місцевого осередку торгівлі – його перейняв сусідній Краковець. Саме до краковецьких організацій, таких як кредитна кооперація Центрального союзу кредитних кооперацій, записувалися євреї Великих Очей. У 1935 р. адміністративним рішенням у Великих очей було офіційно відібрано статус містечка. Як і в усій Польщі, наприкінці 30-х рр. ХХ ст. тут посилювалися антисемітські настрої та напруга в міжнаціональних стосунках. Один із таких інцидентів описаний у книзі Мечислава Добжанського «Геєна поляків на Ряшівщині 1938–1948» (Вроцлав, 2002): «На високому паркані, що оточував подвір’я єврея-пекаря у Великих Очах, однієї ночі у 1938 р. хтось написав чорною фарбою великими, може, метрової висоти літерами напис: „Жиди до Палестини”. Вранці, йдучи до школи, ми побачили цей напис. Біля нього стояла група євреїв і була дуже обурена».

Єврейський цвинтар

Кіркут був закладений на вулиці, що йшла від ринку на південь, у бік Краковця, десь за 300 м. від синагоги. Існував як мінімум від 2 пол. XVIII століння. Нині на ньому можна знайти близько 100 надгробків, проте розміри цвинтаря дозволяють припустити, що на ньому могло бути поховано навіть 3 тисячі осіб.

Під час Другої світової війни німці на кіркуті розстрілювали євреїв, які переховувалися від депортації в квітні 1942 року, закопуючи їх у братських могилах. Тоді ж цвинтар було сплюндровано. У повоєнні роки місцеві жителі забирали із нього мацеви, використовуючи їх на свої потреби. У 1978 р. на краю цвинтаря, з боку вулиці Краковецької, на місці братської могили розстріляних тут під час Другої світової 41 великооцького єврея, було встановлено обеліск. У 2000–2001 рр. почались роботи з очищення цвинтаря від хащів, обгородження, звезення мацев, знайдених на території Великих Очей, та встановлення пам’ятника на честь місцевої єврейської спільноти.

Останній рабин

Йона Теомім народився у 1885 р. у Великих очах як один із семи синів Нафталі Герцля Теоміма, багаторічного рабина містечка. Після смерті батька у 1916 р. перейняв його посаду, на якій залишався впродовж усього міжвоєнного періоду. Був прихильником цадика з Белза. Мав почесний титул Ґабай Ерец Ізраель, тобто відповідав за збір пожертв для переселенців до тодішньої Палестини. У 1943 р. був страчений німцями разом із іншими євреями містечка.

Друга світова війна та Голокост         

Німецькі підрозділи зайняли Великі Очі 12 вересня 1939 року. Німці залишались у містечку протягом двох тижнів, після чого більшість територій на схід від Сяну передали Радянському Союзу. Червона Армія увійшла до Великих Очей 28 вересня 1939 року. В листопаді 1939 р. ці землі увійшли до складу Української РСР, а їхні мешканці стали громадянами СРСР. Одночасно розпочалась організація адміністративного та економічного життя за радянським зразком, що проявилося в домінуючій ролі партії, присутності НКВС та пов’язаними з цим депортаціями (від 10 лютого 1940 р.).

Німецько-радянська війна почалася вночі з 21 на 22 червня 1941 р. з атаки німецьких сил уздовж усього німецько-радянського кордону. Німці увійшли до Великих Очей наступного дня. Невдовзі почалися руйнування, грабежі, примусова праця, а також індивідуальні та масові страти євреїв. У серпні 1941 р. утворено Юденрат. У червні 1942 р. німці організували виселення єврейського населення із Великих Очей до гетто у Яворові (274 особи) та Краковці (168 осіб). У грудні 1942 р. євреїв із гетто в Краковці теж переселили до Яворова. 16 квітня 1943 р. гітлерівці стратили всіх мешканців цього гетто.

Сьогодення

Нині с. Великі Очі є центром ґміни, де проживає біля 800 осіб, розташованим за кілька кілометрів від пункту перетину кордону з Україною в Краковці. В околиці діє кілька агроосель, а через населений пункт проходить велосипедний маршрут Green Velo.