«Хто дивує, нехай і собі так чинить!»

Згідно з цим дивакуватим прислів’ям дива небажані гості у житті людини, яких бояться як вогню. Але ж дива – це щось надзвичайне, подарунок долі або навіть – беріть вище – дар Божий, звичайно за умови, що вони справжні. У Юзефові Білґорайському та мудрість була добре відома, більш того, це чарівне містечко, яке ми знаємо завдяки літературній спадщині Ісаака Башевіса Зінґера, мало дуже розвинуте почуття «чудесного», про що свідчать спогади з Ізкор-Бух святої єврейської громади Юзефова (Кхілат Койдеш Юзефув). Отже, послухайте таку історію.

Якось одного дуже спекотного дня Юзефув відвідав місцевий воєвода, вельмишановний пан та всемогутній володар тієї околиці (іврит: парітц; розмовний ідиш: а-пурітц). Одначе, навіть таким високопосадовцям властиво страждати від спеки та потіти. Цей факт не був залишеним без уваги, потрапивши до поля зору одного місцевого мешканця, єврея, що сидів на ґанку, біля якого як раз зупинилася карета воєводи, запряжена чотирма скакунами. Городянин, який, хиба, мав забагато вільного часу, заглибився у роздуми на кшталт: чим тут можна зайнятися та як прокормити свою родину. Інакше кажучи, чоловік переймався пошуками «парнуса», тобто засобів до існування. Такий стан екзистенційної кризи був добре знайомий багатьом Юзефовським євреям. (Сучасною мовою економіки, ми би назвали це так: єврейське населення Юзефова страждало від безробіття вже не у першому поколінні). І ось, нашому головному герою прийшла на думку геніальна ідея. Замість того, щоб бавитись своєю кучерявою борідкою та безтямно витріщатися на розкішну карету, він раптом кинувся до кухні та виніс воєводі склянку холодної води. Той бідолашний так хотів пити, що для нього це виявилось справжнім подарунком із небес. Вгамувавши спрагу, вельможа милостиво поглянув на єврея, запитав, хто він такий, подякував за його доброту та поцікавився, чи має той якесь прохання. Останній одразу зметикував, що йому посміхнулася доля, бо така можливість випадає раз у житті, тому, покладаючись на ласку воєводи, попросив у нього дозвіл на відкриття у Юзефові типографії. Тут слід зазначити, що містечко пишалося не лише своїми рабинами, серед яких був навіть Провидець із Любліна, Ха-Хозе мі-Люблін, але й відомою типографіє, що функціонувала тут деякий час. Заклад той друкував Святе Письмо іудаїзму на івриті, збірники молитов і світську літературу мовою ідиш. Типографія мала такий приголомшливий успіх, що зрештою була перенесена до Любліна. Таким чином, вільний простір, що з’явився у підприємницькій сфері міста, ідеально пасував нашому героєві для втілення його задумів. І лише уявіть собі, за кілька днів на адресу заявника надійшов офіціальний лист, на якому красувалися імперські печатки з двоголовим орлом. Лист давав дозвіл на відкриття у Юзефові типографії. Не має що й казати, на тлі звиклого відношення царської бюрократії до життєвих проблем євреїв із невеличких містечок, те що трапилось, можна вважати справжнім дивом.

Хоча були й скептики, які досить голосно озвучували свої сумніви: ті, хто не вірить у дива або й взагалі їх боїться; ті, хто вперто стверджували, що це ніяке не диво, а лише здоровий глузд підказав нашому герою, як і коли спритно подати склянку холодної води. Ну що тут відповіси? Перед тим як розповісти, що я думаю з цього приводу, я оповім Вам про інші дива, що трапились у Юзефові.

.