Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Шляхами штетлів. Об'єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі

Театр NN

Спогади про Бунд у нашому місті

Спогади про Бунд у нашому місті, “Книга пам'яті Ковеля”, Тель-Авів, 1959. Переклад на польську й опрацювання — Ярон Кароль Беккер

Спогади про Бунд у нашому місті

А. Перша школа єврейського соціалізму в Ковелі

Опрацьовані та наведені тут зі скороченнями (зберігаючи при цьому специфічний, злегка романтично-революційний стиль) спогади є цікавим свідченням того, як змінювався характер єврейського містечка, котре відкривалося на національні та соціалістичні ідеї. Вони також показують, як процес пролетаризації євреїв змінював їх ідеологічні погляди, створюючи серед жителів штетля революційне бродіння. Автор спогадів — Єгуда Міллер, який опублікував свій текст у книзі Izkor Book — Книга пам'яті Ковеля.

У 1902 році з Одеси повернувся мій старший брат — Ісер, викладач івриту, соціаліст і член Бунду. Він приїхав до Ковеля з явним наміром “посадити дерево соціалізму в землю Ковеля”. Для цього він зняв трикімнатну квартиру, в якій відкрив школу івриту. Ззовні здавалося, що це була лише школа мови іврит, але насправді в ній навчали і російської мови. Увечері житло служило місцем для клубу зустрічей єврейської соціалістичної молоді. Таким чином, із відкриттям цієї школи у 1904 році, розпочався період діяльності Бунду в місті. І саме так було “засіяно зерно соціалізму в землю Ковеля” — пише Єгуда Міллер.

Вечорами й ночами тут проводилися дискусії та суперечки про насущні проблеми соціалістичного єврейського світу. Бунд у Ковелі мав честь приймати у себе найвидатніших членів цієї організації, наприклад Володимира Медема та Літвака. Медем прочитав російською мовою лекцію “Меншовизм і більшовизм”. Обговорення після його лекції тривали до пізньої ночі.

У 1907 р відбулися також бурхливі дебати між Бундом і партією сіоністів-соціалістів. З боку Бунду виступав один із його лідерів, який використовував конспіративне ім'я Давид, а сіоністів-соціалістів представляв Шмонке Харон. У його домі зібралося більше 100 осіб. Суперечка була дуже завзята. Давид, який мав ораторські здібності, переміг своїм патетичним стилем Шломке. Той, коли заспокоївся, але все ще був червоним від припливу крові до обличчя, то сказав своєму антагоністові: “Ти переміг мене, але не похитнув основи сіоністично-соціалістичного світогляду. На стінах історії вже написаний смертний вирок Бундові, а ідея сіонізму житиме вічно. Немає нам місця в діаспорі. Ми повинні повернутися на батьківщину і боротися за впровадження соціалізму в нашій країні, на нашій землі”.
Пригадую, що серед перших, хто приєднався до Бунду, був Єхель, син шамаша, також сина рабина Ґольдшміта , син хазана (кантора) та інші. (Цікаво, що саме серед нових прихильників “Бунду” з'являються сини з релігійних, духовних будинків, а інші походять із забезпечених сімей Ковеля. Наприклад, вищезгаданий Шломке, син найбагатшого мельника, в будинку якого могло поміститись 100 осіб. Це релігійне тло частково пояснює значну ідейність і майже релігійну відданість пізніших єврейських соціалістів і комуністів, а також, з іншого боку, догматизм і фанатизм декого з них).

За деякий час до “Бунду” приєдналася й частина учнівської молоді. Прихильницями організації були студентки Аделя Ґорберґ і Маня Родман, а також Юлія Ліхт і Боря Аммельбойм.

 

B. Об'єднання єврейських робітників і перший страйк

Міллер намагається пояснити економічне тло впливу Бунду на процес проникнення соціалістичних ідей до Ковеля і наводить багато даних про заклади легкої промисловості в Ковелі. Проте починає він із опису долі єврейського робітника і цитує Менделе Мойхер-Сфоріма, батька єврейської літератури на їдиш і сучасної літератури на івриті:

“Так, як євреї серед народів світу, так і ремісники були зневажувані та принижувані серед євреїв”, — писав Менделе Мойхер-Сфорім. А Міллер додає, що й справді єврейський робітник був украй принижуваним і працював від світання й аж до півночі.

Міллер перелічує ковельські підприємства (всі в руках євреїв), які наймали робітників: дві олійні, два млини, пивоварня, дві цегельні, шкірообробний завод, швейна майстерня чоловіча й жіноча, будівельна компанія, кілька гуралень і столярня. Крім того, діяли примітивні майстерні малярів та столярів, де за мізерні зарплати працівників працювали 2-3 людини.

Ситуація почала змінюватися саме від будівельної галузі. У 1905 році в Ковелі почалося будівництво великих будинків. “Тоді в місті не було фахівців у будівництві на досить високому професійному рівні”, — пише Міллер. “Тому запросили мулярів із Брест-Литовська (на їдиш — Бріск). Вони були євреями, і саме вони учили нас професії муляра. На спеціальні роботи для будівництва будинків без штукатурки наймали “кацапів” — росіян, що спеціалізувалися на цьому стилі будівництва.

У той час я почав вивчати кладку і належав до цеху мулярів, — говорить Міллер. — На власній шкірі я відчув, що означає бути робітником. Умови роботи були нестерпними. Ми працювали по 12 годин на день, від 6-ї години ранку до 6-ї вечора.

Ми почали думати про поліпшення умов праці і хотіли почати один із перевірених методів боротьби за підвищення рівня життя — страйк. Зібрали всіх російських мулярів, пояснили їм, як об'єднатися в один союз і вимагали введення дев'ятигодинного робочого дня. Роботодавці не хотіли навіть чути про це. І одного чудового дня почався страйк в усій будівельній галузі. Після важкої і тривалої боротьби роботодавці здалися, прийняли наші вимоги і ми почали працювати тільки 9 годин на день”.
Страйк будівельників справив на місто величезне враження. Єврейські робітники, що працювали по двоє-троє в примітивних майстернях, також почали вимагати своїх прав. “Ми почали їх збирати, організовувати, і за короткий час утворилась профспілка слюсарів, столярів, мулярів та малярів, яка нараховувала 400 робітників. Ми зняли приміщення, де для маскування влаштували кафе. Тут ми зібрали робітників двічі на тиждень: крім організаційних питань, почали агітацію за Бунд.

Маю зазначити як історичний факт, що до появи Бунду єврейський робітник у Ковелі не читав єврейських газет чи світських книг. Одиниці читали “Hamelic” (видання на івриті), але широкі маси робітників не мали ні найменшого уявлення про газету. Наша агітація фактично полягала на доставці в місто нелегальної преси. “Нелегальна література прибувала з Женеви у Бердичів. Звідти до Рівного і далі до Ковеля. Окрім письмової агітації, була й усна. До Ковеля час від часу приїжджали лектори та лідери із Житомира та Бердичева.

 

C. Створення самооборони

“Трапилося це під час російсько-японської війни. Ковель був транзитним пунктом для військових і ми боялися, аби резервісти, що їхали на фронт через Ковель, не зробили у нас погрому. Тому ми підготували і утворили самооборону”. В штабі самооборони перебували представники Бунду, сіоністи-соціалісти і сіоністи. Багато місцевих жителів евакуювались із міста, а інші — члени єврейської самооборони із Бреста, Бердичева, Рівного та Луцька — масово приїхали до Ковеля, аби запобігти погромам. “Ми зібрали гроші і купили зброю. Розділили місто на кілька районів, і в кожному з них була група досвідчених охоронців із самооборони. Я був зв'язковим між різними районами. У Ковелі рабином тоді був Брик. Його секретар був моїм другом, і він погодився сховати зброю в домі рабина без його відома. Але нам довелося забрати її, загорнувши в пакунки по десять пістолетів”. Зрештою, власник лісу на околиці Ковеля Моше Вайнтрауб, який, незважаючи на своє багатство, був членом Бунду, погодився закопати зброю в його лісі.

 

D. 1905 рік у місті

Події 1905 року, що призвели до ув'язнення мене та ще кількох членів Бунду, були пов'язані з демонстрацією, організованою вслід за "походом Гапона" і яка закінчилася кровопролиттям.

Криваве 9 травня у Петербурзі викликало хвилю протестів і демонстрацій по всій царській імперії проти злочинного режиму російського царя. Бунд у Ковелі також вирішив організувати демонстрацію. Оргкомітет обговорював усю ніч план процесії. Всі робітники міста знали про майбутню демонстрацію. Вранці ми вийшли в місто, а там несподіванка — на вулицях повно солдатів. Я казав Гріші, який був членом оргкомітету: “Дай мені свій браунінг”. Тоді я почав бігти до мого дому, аби сховати зброю і нелегальну літературу, яка була у мене. Дорога вела повз будинки, де жили християнами, які знали про мою участь в організації демонстрації. Вони затримали мене передали солдатам, а ті передали мене поліції у місцевому відділку як затриманого. А звідти до в'язниці. Там наші товариші ззовні зуміли підкупити поліцію та передати нам продовольство й літературу для читання. Зберігання підпільної преси каралося висилкою на Сибір. У ті часи слово Сибір мало свою особливу чарівність — туди відправляли найвидатніших соціалістичних лідерів. І серед нас були навіть ті, хто “ностальгував за Сибіром”, тому що тоді там була Мекка світу революціонерів. З особливою вдячністю згадую тюремного лікаря-татарина, який приходив до нас у довгому чорному пальто, розстібав його і частував нас солодощами, додаючи втішні слова: “Я таємно підтримую вас і незабаром цар програє”.

Я почав готуватися до слідства. Вирішив, незалежно від наслідків, зізнатися до партійного членства в Бунді. За три з половиною місяці слідчий комітет із Києва почав допити.
Мене допитували першого. Перше питання, яке мені задали, стосувалося партійної приналежністі. Відповів, що я партійний. І коли прокурор запитав мене, до якої партії належу, я відповів, що до партії мулярів. Це здивувало прокурора і він голосно прошепотів у вухо начальнику поліції: “Кого ви, до дідька, заарештували, то ж цей арештований навіть не знає, що таке політична партія”. Так завдяки сумнівам прокурора мене звільнили аж до суду. Моєму товаришеві Ліндбергові так не пощастило. Він заплутався у відповідях, які йому задавали, і отримав півтора роки позбавлення волі. Умови там, очевидно, були дуже погані, тому що виходу з в'язниці він був хворий на туберкульоз. Більше я його не бачив.

 

Мапа

Фотографії

Ключові слова