Жовква - путівник

Ідеальне місто

Заснована наприкінці XVI століття як “ідеальне місто” епохи ренесансу Жовква названа на честь свого засновника – Станіслава Жолкевського. Перша літописна згадка про село Винники, біля якого постала Жовква, датується 1368 роком.

Гетьман коронний Станіслав Жолкевський розпочав будівництво міста у 1597 р., а міські права Жовква отримала у 1603 р. від короля Зигмунда III Вази. Привілей сприяв пожвавленню економічного життя міста і околиць, пришвидшив розвиток ремесел і торгівлі. У першій половині XVII ст. Жовква перетворилася на укріплене місто-фортецю, оточене валами та ровами. Ринкову площу, розплановану перед замком, із північного та східного боків оточили житлові кам’яниці з галереями-підтіннями. Концепція «ідеального»” міста-резиденції була розпланована за схемою відомого італійського теоретика П’єтро ді Джакомо Катанео, спираючись на досвід успішного будівництва «ідеального» Замостя кількома десятиліттями раніше. Детально планувалися як загальна схема міста, так і кожен його квартал, парцела та будинок. Цьому сприяла і розвинута система мір, пропорційно пов’язаних між собою, яка також знаходила своє відображення в будові тіла людини. Будувати місто запросили відомих італійських будівничих: архітекторів Паоло де Дукато Клеменсі (знаного також як Павло Щасливий) і Паоло Домінічі (Павло Римлянин).

У 1620 р. місто перейшло у власність родини Даниловичів, а потім – по матері Софії Теофілії – Яну ІІІ Собеському, королю Речі Посполитої. За часів його правління Жовква досягла свого розквіту. Король перетворив місто на важливий осередок політичного життя Речі Посполитої. У своїй резиденції він приймав послів французького короля Людовика XIV та іспанського короля Карла ІІ. Саме у Жовкві після перемоги у битві під Віднем папський нунцій вручав королю освячений Папою Римським меч. В молодості в Жовкві мешкав Богдан Хмельницький, батько якого служив при дворі гетьмана Жолкевського. Бував тут і гетьман Іван Мазепа. Під час Північної війни (1700–1721 рр.) Жовківський замок на період від грудня 1706 р. до квітня 1707 р. став резиденцією російського царя Петра I.

Наприкінці XVIII ст., з приходом австрійської влади, у Жовкві почалися роботи з ліквідації міських укріплень та реконструкції різних споруд для адміністративних установ. Тоді розібрали частину оборонних мурів із Львівською та Жидівською брамами, пристосували замок під в’язницю та опрацьовували плани перебудови ратуші. Лише наприкінці XIX ст. розпочалися відновлювальні роботи на пам’яткових спорудах – реставровано Звіринецьку браму та частину замкових стін. З XIX ст. замок, як і все місто, почав занепадати.

У вересні 1914 р. місто зайняла російська армія. Австрійці відбили Жовкву у червні 1915 року. З 31 листопада 1918 р. до 16 травня 1919 р. повіт перебував під владою Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), а до 1923 р., поки суверенітет Польщі над Східною Галичиною не визнано на міжнародному рівні, у Жовкві діяла тимчасова польська адміністрація.

На Жидівській вулиці

Перші євреї поселилися в Жовкві вже у 90-х рр. XVI ст., вдразу ж після заснування міста. У 1600 р. руський воєвода Станіслав Жолкевський дозволив євреям збудувати перший молитовний дім. Місцева громада мала статус львівського прикагалку. У 1620 р. вона стала самостійним кагалом. Євреям у місті була виділена окрема вулиця, звана Жидівською, яка вела до Жидівської брами (однієї з чотирьох у місті). У правах король зрівняв Жовкву з іншими містами, які мали магдебурзьке право, звільнивши її від мит і різних податків, та дозволивши вільно торгувати купцям і ремісникам з інших міст. Також у місті дозволили проводити ярмарки (чотири рази на рік) і два щотижневі торги. Жовква у XVII ст. була домом для понад сотні євреїв-ремісників, серед яких були кушніри, сідельники, ювеліри, чинбарі та кравці. Кілька десятків орендарів отримали особливі привілеї, а з ними й відповідальність – на митну службу, збір податків, варіння алкогольних напоїв, керування заїздами, опіку над рибними ставами, керування лісопилками та сплавом дерева.

У 1624 р. у Жовкві в будинку Арона Мошковича збудовано першу дерев’яну синагогу. У 1626 р. до неї призначили першого рабина, яким став Езехель Ізахар (пом. 1637). У юдейській дільниці, окрім синагоги, були всі необхідні для життя релігійної громади споруди: лазня з миквою, приміщення для шехіти (кошерного забою птахів та худоби), будинок рабина, бейт га-мідраш та шпиталь. У 1640 р. жовківські власники дозволили євреям відкрити єшиву. Юдейська громада міста поступово зростала. Якщо у 1628 р. юдеї займали 21 будинок, то у 1680 – вже 88. При наближенні війська Богдана Хмельницького (1648–1649) тисячі євреїв-біженців ховалися в Жовкві та брали участь у захисті міста від козаків. У 1765 р. єврейська громада Жовкви нараховувала понад 1,5 тис. осіб та володіла понад 270-ма будинками. Євреям належала майже вся довколоринкова забудова, в підтіннях якої велася торгівля. Торговельне призначення мала й вулиця, що вела від ринку до синагоги та мала назву Жидівський Ринок.

Синагога Собеського

Вже у 1635 р. євреї отримали право збудувати в місті муровану оборонну синагогу. Проте зведено її лише наприкінці XVII ст. Жовківська синагога (також відома як «Собеський шул») належить до найвидатніших єврейських пам’яток Європи.

Жовківську синагогу називали «королівською» не тільки з огляду на її розміри та оздоби, а ще й завдяки позиці 6 тис. злотих, яку король надав на будівництво. Нова мурована синагога в Жовкві постала на місці колишньої дерев’яної біля північних оборонних мурів, поруч із Жидівською брамою. Будівництво під керівництвом королівського архітектора Петра Бебера завершено до 1700 року. Головна дев’ятипільна молитовна зала має розміри 20,55 ☓19,84 м, а в найвищому пункті висота склепіння становить бл. 14, 5 м. Інтер’єр щедро оздоблений фресками та ліпниною. Із західного та південного боків до синагоги прилягають передсінки та бабинці. Божниця накрита так званим зануреним дахом, закритим аттиком, в якому через оборонний характер споруди розташовані бійниці. Ренесансна (з елементами бароко) будівля мала настільки вишуканий вигляд, що католицьке духівництво заборонило її білити, аби вона не затьмарила жовківських костелів.

Вже в перші дні німецької окупації, у 1941 р., нацисти намагалися знищити синагогу. Внаслідок спроби її підриву була повністю зруйнована південна жіноча галерея, західна брила втратила дах та склепіння емпори, а в головному молитовному залі було зруйновано три поля склепінь та колони, а також дах.

У 1963 р. частково відновлену синагогу було внесено до Реєстру пам’яток архітектури. Незважаючи на цей статус, будівлю використовували як склад. Від початку 90-х рр. ХХ ст. розроблялася різна реставраційна документація, але через відсутність відповідних коштів не вдалося розробити концепцію цілісної реставрації синагоги.

Жовківська оборонна синагога занесена до списку Нью-Йоркського фонду світових пам’яток «100 пам’яток світу, які знаходяться в загрозливому стані», внаслідок чого в 2000 р. почалася реставрація. Але після виявлення фактів нецільового використання коштів реставрацію було зупинено. У 2007 р. головну брилу синагоги вкрили мідною бляхою. Будівля перебуває в аварійному стані, однак планується її реставрація.

У 2012 р. Національний банк України ввів у обіг пам’ятні монети номіналами у 5 та 10 гривень «Синагога у Жовкві» серії «Пам’ятки архітектури України».

 

Друкарня

У 1690 р. король Ян Собеський дав дозвіл на відкриття у Жовкві єврейської друкарні. Її засновником став Урі Файвуш бен Аарон га-Леві (1625–1715) з Амстердама, який перед тим упродовж багатьох років експортував книжки до Речі Посполитої. Він же був відомий як видавець однієї з перших газет мовою їдиш «Dinstagisze un Frajtogisze Kurant» (Четвергові та п’ятничні куранти). У 1692 р. Урі Файвуш видав у жовківській друкарні першу книгу. У 1705 р. повернувся в Амстердам, а видавництвом продовжили займатись його внуки – Арон та Гершон. Через обмеження, накладені наприкінці XVII ст. на видавців єврейських книг Сеймом чотирьох земель, протягом майже 80 років Жовква була єдиним у Речі Посполитій центром єврейського друкарства. Ця ситуація змінилася лише після ліквідації Сейму чотирьох земель у 1764 році. Єврейська друкарня у Жовкві славилася на увесь світ, а місто стало третім осередком єврейського друкарства у Речі Посполитій (після закритих раніше друкарень у Любліні та Кракові). Тут виходила традиційна релігійна література та теологічні диспути авторів, котрі надсилали свої праці з різних країн. Нащадки Урі Файвуша (які мали прізвища Мадфес, Манн, Леттеріс, Меїргоффер) володіли жовківською друкарнею до кінця XVIII століття. Дім Урі Файвуша, в якому діяла друкарня, знаходиться на ринку (Вічева площа, 7).

Галицьке містечко

В середині ХІХ ст. у Жовкві почала розвиватися хутряна промисловість, в якій були задіяні сотні єврейських робітників. На кінець 1890 р. в Жовкві з загального числа 7143 мешканців юдеї складали 3783 особи (53%). Після Першої світової війни, за переписом 1921 р. єврейська громада нараховувала 3718 осіб (47% від загального числа мешканців). У міжвоєнний час чисельність мешканців Жовкви зросла, але відсоток юдеїв зменшився: на 1939 рік юдеї складали 4270 осіб (38%) від загального числа 11100. В містечку проживали також поляки (бл. 35%) та українці (бл. 25%).

Синагога була центром релігійного життя, громада Жовкви утримувала талмуд-тору, школу «Тарбут», сиротинець та інші освітні та благодійні установи. Діяли культурні товариства і футбольна команда «Гасмонея».

Прогулянка Жовквою з Шимоном Саметом

Центром міста був ринок. Широка, простора площа, посередині якої стояла криниця з джерельною водою, яку набирали та розносили водоноси, а іноді навіть самі господині. Довкола колодязя зосереджувався увесь світ. З одного боку – будівля старого замку, оточеного двором, в якій діяла міська гімназія ім. Яна ІІІ Собеського та сад, з іншого – стоянка для селянських возів та фір, які приїжджали з довколишніх сіл із товарами на продаж. Тут, у польсько-українській мовній мішанці, буяв цвіт жовківської торгівлі.

У підтіннях будинків на площі знаходилися крамниці та житлові кам’яниці. Площа була серцем міста, від якого розходилися вулиці на всі сторони світу. На площі стояв і фарний костел, а в ньому (як говорилося) – дорогі ікони та пам’ятки мистецтва, покриті золотом та діамантами. Звідти через браму можна було перейти до Глинської вулиці, а згодом по мосту перейти річку Свиню і дійти до парку або повернути на Пекарську вулицю, на якій стояв Белзер Хойз, тобто дім хасидів із Белза. На кінці вулиці знаходилася пекарня – запахи різноманітної випічки дурманили мешканців. На Пекарській ми святкували Сімхат Тора (Свято Радості Тори), і тоді гучно лунали хасидські наспіви.

Біля виходу з Пекарської стояла величезна будівля Великої синагоги, особливий витвір архітектурного мистецтва, що притягував до себе євреїв-молільників з усіх околиць. Кожен, хто прагнув спілкування з Господом у тиші, повній урочистого, інтимного клімату, у красивому оточенні, знаходив там для себе прихисток – одразу ж покидав буденний світ та входив до світу святості.

Напроти Великої Синагоги стояв бейт га-мідраш. Біля нього розташовувався обдертий кіоск із газованою водою, цукерками та цигарками. Це була важлива точка зустрічей сіоністської єврейської молоді, особливо місцевої організації Га-Шомер Га-Цаїр (івр. Молодий страж). Біля кіоску ще був дім Цімерманів, місце зустрічі освічених осіб та молоді, що прагнула культури та науки. Трохи вище, на тій самій вулиці, проживали брати Шпігелі, дуже асимільовані євреї. Ми годинами бавилися на їх подвір’ї. Ще далі, на вул. Собеського, стояв наш дім, а в ньому невелика майстерня годинникаря, мого батька. Звідти ми переїхали на Шпитальну вулицю.

На Шпитальній був готель «Ajnfarhojz», в якому селилися переважно приїжджі хасиди, котрі потребували кошерної кухні. Там гостював навіть сам цадик із Белза.

Вулиця Собеського поведе нас від ринку з його возами, бричками та насосом криниці на ринку аж до бійні з одного боку та річки із іншого, а також до Туринецької вулиці. Тією вулицею, що починалася від складу деревини Гохнера, можна було дійти до села Туринки та Великих Мостів, а ще далі – до гарного кварталу з малими будиночками. Там стояв великий костел.

Якщо повернемо праворуч і пройдемось ще трохи, то опинимося на жвавій центральній Львівській вулиці. Від неї відходили дві бічні вулиці. Одна з них вела до Великої Синагоги та магістрату, до дому молитви, який називали Кадетен-Шуль, оскільки у ньому молилися так звані «прогресивні євреї». Цей дім був осередком сіоністського руху, в ньому багато говорилося про політику, обговорювалися виборчі кампанії до міської ради, до єврейського кагалу та, навіть, до сіоністського конгресу. Євреї, що тут молилися, а серед них і мій батько, були опонентами белзьких хасидів. На кінці вулиці стояли миква та лазня.

Важливим пунктом на ринку, про який теж варто згадати, був магазин письмового приладдя братів Ецкерів. Тут час від часу збиралася єврейська молодь, що вчилася. Головним місцем зустрічей цієї молоді була кав’ярня сестер Вільдер.

В будівлі магістрату був наш культурний осередок, «Культур Фарайн». Його очолювали кілька місцевих інтелігентів: д-р Шльосер, д-р Собель, д-р Цімерман та д-р Штерн, а адміністратором був Самсон Ліфшиц. Тут відбувалися лекції та бесіди, люди грали в шахи та карти, готували карнавал на свято Пурім.

На узбіччі дороги Жовква–Львів ріс парк «Старий Мур», з кіоском із правого боку. Наші матері гуляли тут по суботах, і говорили про все і про всіх: тут можна було дізнатися, хто поїхав до белзького цадика отримати благословення на свій бізнес, а хто послав свого сина до Львова у пошуках роботи, хто планує поїздку в Палестину, хто і як одружується тощо. Після спуску з парку вниз можна було пройти до корчми навпроти, де, занурені в хмари цигаркового диму і у приправлені лайкою розмови, пили пиво поляки, українці та євреї.

Друга світова війна та Голокост

У вересні 1939 р. місто зайняла Червона армія. Тоді було повалено пам’ятники королю Яну ІІІ Собеському та Станіславові Жолкевському. Перед тим, як до міста увійшли німецькі солдати, у місцевій тюрмі НКВС, котра знаходилась у замку, було вбито щонайменше 29 в’язнів.

29 червня 1941 р. у Жовкву ввійшли німецькі війська. Почалися переслідування євреїв, плюндрувалися синагоги. 22 липня створено єврейську поліцію та Юденрат. У листопаді 1942 р. нацисти організували у Жовкві гетто на площі перед Домініканським монастирем та по вул. Туринецькій. Тут утримували близько 6 тис. осіб. Ліквідація гетто відбулася 25 листопада 1943 року. Понад 4 тис. євреїв було розстріляно у лісі «Бір», інших – вивезено до Янівського концтабору і табору примусової праці в Раві-Руській, звідки ніхто з них не повернувся живим.

На місці братської могили у лісі «Бір» після війни встановлено пам’ятник. Ще один пам’ятник знаходиться на міському комунальному кладовищі, над могилою, де поховано ексгумовані рештки осіб, страчених у жовківському гетто.

Єврейський цвинтар

Нацисти також знищили старий, заснований наприкінці XVII ст., цвинтар. Найстаріша мацева, збережена на цвинтарі до війни, стояла над могилою Іцхака, сина Аврама (пом. 1610). Останні поховання було здійснено у 1943 році. Надгробки під час німецької окупації використовували для вимощення доріг. Остаточно єврейський цвинтар було зруйновано у 1970 році. Надмогильні плити розібрано, а на місці кладовища влаштовано великий базар. Довкола частини базару збереглась оригінальна цвинтарна огорожа у стилі бароко, а у південно-східній частині, біля входу, можна знайти охель місцевого цадика Іцхака (пом. 1737) та фрагменти мацев, вмуровані в огорожу.

Після війни

Після війни Жовква відійшла до СРСР, від 1991 р. – у складі незалежної України. Змінився демографічний портрет міста. Протягом війни страчено євреїв – на 1944 рік тут перебувало 74 особи, що пережили Голокост; поляків після війни виселено на захід. На їхнє місце прийшли українці, частину з яких теж виселено – з території східної Польщі. За радянської влади, від 1951 р., Жовква називалася Нестеров на честь російського пілота, який загинув тут у 1914 р. під час виконання першого в історії повітряного тарану літака ворога. У 1992 р. місто повернуло свою колишню назву. У 1994 р. Жовква отримала статус державного історично-архітектурного заповідника. До нього включено 55 пам’яток світового, національного та регіонального значення.

Хорошим місцем для початку прогулянки Жовквою є Центр туристичної інформації, який знаходиться у будівлі міської ради (Вічева площа, 1, тел. +38 032 522 24 98).

 

Сліди присутності

Крім синагоги, серед збережених слідів присутності єврейської спільноти Жовкви можна знайти колишній хасидський дім молитви (вул. Винниківська, 2), будівлю, де містився кагал (вул. Запорізька, 7) та будівлю одного з хедерів (вул. Хмельницького, 10). Досі стоять будинки, в яких знаходилися товариство «Тарбут» (вул. Львівська, 8–10) та реміснича школа для дівчат (вул. Львівська, 76). Також зберігся будинок ритуальної бійні, збудований у ХІХ ст. (вул. Людкевича, 1). А якщо добре пригледітися до кам’яних порталів будинків довкола ринку, то на деяких із них знайдемо косі сліди від мезуз.